Автор: Олена Чебелюк

   Усе своє свідоме життя воїн, легендарний кіборг, майданівець Андрій Серганчук на псевдо "Фестиваль" присвятив боротьбі за Україну. Брав активну участь у Революції Гідності, відчайдушно бився на Груші, захищав Майдан у ніч штурму, коли горіли Профспілки, виносив вбитих 20 лютого з Інститутської…

Після Майдану Андрій добровольцем пішов на фронт. У січні 2015-го понад два тижні воював у новому терміналі Донецького аеропорту. На той час від летовища вже майже нічого не лишилося, і захисникам ДАПу доводилось тримати оборону в нереально складних умовах. "Фестиваль" зумів вийти з ДАПу за три дні до того, як ворог підірвав перекриття в терміналі. 

Шеврон із зображенням кіборга він з гордістю носив до кінця свого життя.

Після демобілізації разом з побратимами створив волонтерську організацію 4.5.0, щоб за принципом рівний-рівному допомагати ветеранам, насамперед попереджувати суїциди та допомагати соціалізуватися у житті. 

Андрій повернувся до лав ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення. Брав участь у важких боях за Бахмут, згодом воював на Харківщині і під Лиманом. З літа 2024 року, вже як сапер, обороняв Торецьк. Його екіпаж, літаючи на важких мультикоптерах, скидав на голови росіян різноманітні подарунки у вигляді саморобних бомб, які вправно виготовляв "Фестиваль". 

16 лютого 2025 року Андрій Серганчук загинув внаслідок влучання ворожого фпв-дрона, виконуючи бойове завдання біля міста Торецьк Донецької області.

Андрій був небагатослівним і скромним, а ще - відчайдушно сміливим, дуже щирим і справжнім. Коли я згадую про нього, то перше мені спадає на думку те, що він був дуже відданим. Своїй сім’ї, яку любив понад усе на світі, побратимам і Україні. Відданий своїм принципам, серед яких на першому місці була боротьба за справедливість і правду. Іноді здавалося, що він був занадто принциповим і безкомпромісним для цього світу…

Цей лонгрід не лише про життя, війну і загибель Фестиваля. Це розповідь про те, яким був Андрій, чим він жив, що любив і цінував. Через призму спогадів його близьких і побратимів, а також слів самого Андрія.

*  *  *  *  *

  Андрій Серганчук народився 11 червня 1984 року в місті Ковель на Волині. Батько Микола пішов із сім’ї, коли хлопчику щойно виповнилось три роки, і мама Світлана Василівна виховувала його самостійно. Коли Андрію виповнилось сімнадцять, сім'я переїхала в селище Рокині біля Луцька.

Андрій навчався у ковельських школах №11 і №13. Був старанним і відповідальним учнем, мав хорошу пам’ять, і загалом навчання давалось йому легко. Особливо любив літературу та історію, дуже багато читав. За спогадами мами, міг просидіти з книжкою усі вихідні, читав ночами. Займався народними танцями, їздив з ансамблем виступати за кордон. 

І після того, як він почав читати усі ці історичні книги, він став дуже принциповим, справедливим, цілеспрямованим. Він не міг дивитись спокійно, коли хтось когось ображав - кидався захищати, хоч сам був маленький, худенький». – пригадує Світлана Серганчук.

Школу Андрій закінчив уже в селищі Рокині. Чіткого бачення, ким би він хотів стати в майбутньому Андрій, як більшість його однолітків, ще не мав. Вітчим Броніслав - за фахом агрохімік, запропонував йому вивчитися на агронома. І в 2001 році Андрій вступив у Львівський державний аграрний університет (м. Дубляни) на спеціальність «агрономія».

На третьому курсі, навчаючись в університеті, разом із друзями їздив на Помаранчеву революцію до Києва.

Після закінчення вузу служив строкову службу у військах зв'язку в Рівному. 

Потім три роки навчався в аспірантурі і до 2014 року працював науковим співробітником у Волинському інституті агропромислового виробництва. Хоч, як згодом згадував сам «Фестиваль», ця професія ніколи не була йому до душі і справжнього агронома з нього так ніколи й не вийшло.

У грудні 2013-го року, коли почалися протести на Майдані, Андрій одразу ж поїхав до Києва.

Згодом він так розповідав про своє рішення:

«Я вперше приїхав на Майдан після розгону студентів 30 листопада. Не за політику, а воювати з ментами. Я просто не міг сидіти на місці і спокійно дивитись на те, що твориться. Була одна думка: просто так бити людей ніхто не має права, жодного! Терпіти не можу ментів. Один знайомий, так званий правоохоронець в Луцьку, коли я приїхав додому з Майдану в час відносного затишшя, спитав у мене якось на вулиці: скільки мені платять за те, що стою на Майдані? Я тоді ледве в морду йому не дав, досі не розмовляю. Коли на Майдані було найгарячіше, або коли йшло до того, а я це відчував якось підсвідомо просто, то кидав усе, кидав роботу, іноді позичав гроші і їхав до Києва. А тут якийсь мудак у формі мені розказує, що на Майдані платили…

18 лютого зранку, коли почався так званий мирний наступ, Правому Сектору був даний наказ займати позиції на Грушевського і рухатися до ВР. Ми вийшли за барикаду на Груші, зупинилися і побачили з боку Маріїнського парку просто море беркуту. Вони повільно сунули в наш бік і ми почали готуватися до штурму. Стоячи там, ми відтягували дуже великі сили противника. В той час загони Самооборони та майданівці вже дісталися урядового кварталу, почалися сутички, тоді наші оточили частину беркутів і тітушок в парку і добряче їх тиснули. Саме в цей момент Парубій оголошує якесь незрозуміле перемир’я на 40 хв. А нам в цей час дають наказ відійти за барикаду на Грушевського. Як тільки ми зайшли за барикаду, беркут розвернувся і побіг в сторону Маріїнського парку. Про криваве побоїще, яке вони тоді там влаштували, знають усі. Саме тому, бойові майданівці так не люблять Парубія…

Далі вони пішли на штурм… Коли вночі з Інститутської на нас попер водомет стало реально дуже страшно. В ніч штурму майдану мене ледве не взяли в полон беркути. Я вибіг до стели, вони хотіли оточити і схопити, зайшли з боку. Ледве вдалось втекти тоді.

Далі поступила інформація, що біля Михайлівського озброєні банди тітушок. Ми з хлопцями побігли туди. Бачили їх молотками в руках, зі стволами, потім хтось з того боку надійшов і сказав, що їх дуже багато і порадив відступити на майдан. Ми повернулись. В Профспілках згоріли усі мої речі, добре, що я здогадався раніше паспорт покласти у внутрішню кишеню.

Правий Сектор 18 ввечері організовано з Майдану пішов, їх не було у ніч штурму, не було 20 лютого як організованої сили. Були окремі люди, які вважали себе «правосєками», але відмовились тоді виконати наказ і залишити Майдан. Крім мене тоді лишилось лише кілька пацанів, з яким я жив у Профспілках. Ті, що йшли, ще хотіли забрати у мене бронік, але я такий що попробуй забери. А від того, що вони, будучи такими мегарадикалами, пішли тієї ночі мені досі гидко…

Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми. Я водомета на Майдані боявся... Такий він мені був моторошний, що страх... Біля мене розірвалась граната, було два осколки в нозі, але я навіть до лікарні не звертався, там на місці їх і витягли. А над ранок нарешті приїхали хлопці з Львівської сотні. Вони нас врятували…» - розповідав Андрій.

Мама розповідає, що ледве пережила ту пекельну ніч штурму Майдану, знаючи, що син зараз перебуває там. Пізно ввечері 18 лютого він подзвонив до неї, попрощався зі словами: «Воля або смерть. Ми не здамося!» А ще сказав, що як доживе до ранку, то це буде найщасливіший день у його житті. 

«Я тоді проплакала цілу ніч, і простояла на колінах, молячись. Зв'язок обірвався, телевізор теж перестав показувати. Я думала, що зійду з розуму. Це був мені перший такий удар. Я вже йшла на роботу зранку, і тут він дзвонить такий щасливий, піднесений: Мама! Прорвалися львів'яни, я живий!» – пригадує Світлана Василівна.

Матір каже, що на Андрія дуже сильно вплинуло все пережите на Майдані. Вона пригадує слова сина про те, що світ після цього повинен змінитися. Що для молодих і свідомих українців Майдан став нагодою змінити хід історії. Він був переконаний, що майбутнє України - саме за молодими. 

«Після того як згоріли Профспілки, я не мав де ночувати, тож вмостився просто на лавці. – розповідав про те, як розвивались події далі Андрій. - Звідти мене забрала якась жінка і відвела до їхньої бердичівської палатки за сценою. З тими чудовими людьми я прожив наступні кілька днів. 

Зранку 20 лютого хтось забіг у намет і почав кричати, що "Беркут" відступає. Ми кинулись надвір. Я іноді думаю, що це був їхній план: відступити трохи і заманити нас у пастку, бо ті з автоматами вже чекали.

Я добіг до моста, і разом з іншими кинувся лізти по схилу до Жовтневого. 

Ми бачили, як відступає стріляючи з калашів чорна рота беркута. Далі ми з хлопцями через бокові двері ввірвалися всередину в Жовтневий палац і почали його обшукувати. Хтось побіг до підвалу, хтось на дах. Коли я через якийсь час вибіг на вулицю, то там був суцільний жах – постійно несли поранених і вбитих.

Ми кинулися вперед повз Жовтневий, добігли до найпершої барикади нагорі Інститутської. І вже там за кілька секунд двох хлопців, які бігли разом зі мною, просто скосила куля.

Я бачив, як беркути попереду стріляли в нас. Як вони клали свої калаші на барикаду і валили просто в наш бік. І ще по-справжньому страшно було, коли на Інститутській мозги біля мене розліталися. Крові я, в принципі, не боюся, а от від кількості мозкової речовини того дня мені стало дуже погано. Можливо я навіть втратив свідомість, не пам’ятаю, що було далі. 

Отямився від того, що який старший чоловік, здається афганець, з чорним від диму лицем, почав мене штурхати, говорив щось про те, що це війна і революція, що революцій без крові не буває. Я дуже вдячний йому за те, що він мене тоді привів до тями. Пам’ятаю, як відкрив очі і перше, що бачу та усвідомлюю - це те, що я у яскраво червоному светрі. Який же я дурень, думаю! Оце вирядився -просто ходяча мішень. 

Там на першій барикаді головним завданням було запалити вогонь, щоб за димом і сховати майданівців від снайперів. Ми закидали шини, підсовуючи їх палками, щоб не виставляти голову вище барикади, далі закидали туди коктейль і підпалювали.

 Потім я допомагав виносити хлопця, який загинув поруч на барикаді. Ми занесли його на Майдан. Десь через місяць я дізнався, що це був мій земляк Едуард Гриневич. Через ФБ мене знайшла його мама, ми з нею зустрілися, досі спілкуємось. Вона дуже переживала, коли я був на війні.

Потім, розглядаючи фото, я згадав, що їхав з Едіком в одній маршрутці додому з Києва. Ми так і не познайомились з ним за життя…

Цілу ніч після розстрілу Майдану ми з хлопцями сиділи біля бочки, розповідаючи один одного, хто що бачив. Наступного дня на Майдані вже була тьма людей, ми трошки походили, сфотографувались на пам'ять і 22 лютого я поїхав додому».

Тоді ж з Андрієм познайомився і Роман Грибовський «Гриб», з яким вони згодом стали близькими друзями і кумами.

«Вперше я побачив його в Луцьку, коли приїхали хлопці, які повернулися з Києва, і ми їх зустрічали як героїв. Це було в лютому 2014 року вже після перемоги Майдану.

Мій перший спогад: спершу з автобуса виходить великий беркутівський щит, трофейний, а вже за ним такий маленький хлопець — це і був Андрій.

Я ще звернув увагу, що на тому щиті була велика кольорова пляма - ніби щось приклеїлось. Коли я пізніше запитав у Андрія про це, він сказав, що стояв з цим щитом у ніч штурму на Майдані на лінії вогню. Сперся каскою до щита, захищаючись від куль і бруківки, що летіли з боку міліції. І навіть не помітив, що в якийсь момент від вогню його каска розплавилась і приклеїлась до щита».

Після початку бойових дій на сході Андрій не міг всидіти вдома. Рвався на фронт. У військкоматі йому спершу відмовили, пізніше він зламав ногу і нетерпляче мусив чекати, поки знімуть гіпс. 

«Я лежав вдома зі зламаною ногою, коли наших вбивали під Іловайськом і мене всього трусило від розуміння того, що я не там і не можу нічого зробити, щоб допомогти хлопцям. Прийшов з гіпсом у військомат і сказав, що готовий йти добровольцем, але тільки у 80-тку, бо там були мої друзі». - розповідав Андрій.

Зрештою, в серпні 2014 року Андрій Серганчук мобілізувався до лав ЗСУ. Служив у складі 80-ї десантно-штурмової бригади. Згодом його перевели до новоствореної 81-ї ОМБР. Був старшим навідником АГС, пізніше став командиром відділення. 

Наприкінці грудня Андрій добровольцем зголосився поїхати в Донецький аеропорт, який на той час вже став символом героїзму і самопожертви українських воїнів. Казав, що усі десантники, які стояли на той час в секторі «Д», хотіли потрапити в аеропорт, а на кіборгів дивились як на богів. 

Пізніше у спогадах, записаних для проєкту «Аеропорт.Спогади» Андрій говорив:

«Жоден з наших не розумів куди їде, мені здається... Я ж усвідомлював, що їдемо в м'ясорубку... Їхав туди спокійно, на себе взяв десять магазинів, 4 гранати, а ще 2 блоки цигарок, які сєпари хотіли забрати на їхньому блокпості. Витягли мені з рюкзака, понесли до своїх, але я потім пішов до них і спокійно забрав:
- Це моє...
Здивуванню їхньому не було меж, мабуть, такого там ще не бачили... Вони щось там «задьоргались», кричали, але мені було фіолетово...» – розповідав згодом Андрій. І додавав, що більшої ганьби і приниження, ніж необхідність проходити ту перевірку на сепарському блокпосту, він раніше не відчував.

Перші дні після прибуття в аеропорт, як пригадував "Фестиваль", були досить спокійними. Опівночі 1 січня він ще навіть зміг подзвонити до мами, аби привітати її з днем народження. А вже за кілька годин від прямого влучання ВОГа загинув побратим, з яким вони разом стояли на посту – Любомир Подфедько.

«Стояли ми з Любчиком на «Першому» тої ночі, наша зміна якраз була... З їхньої сторони і з будинку з хрестом кулеметники почали обстрілювати. Запрацював АГС.
Я, здається, крикнув:
- Сідай!
А Любчик перед тим попросив мене:
- Андрюха, давай поміняємося, мені справа зручніше стріляти.
Мені, в принципі, справа теж незле, але помінялись.
Тоді ВОГи, здається на ту сторону, де він стояв, залетіли...
Я кричу:
- Любчик! Любчик!
Тихо... 
Я присів, кинув автомат, намацав берці, сіпнув. Сподівався, що він живий... 
Він чуть вищий за мене був, але нереально тяжкий. Не міг я його тягти...
Я нічого не бачив, темрява ж така, що ні зги... З вікна світло падало. Там тільки слід кривавий побачив, все зрозумів. Більше не дивився...
Кричав:
- Медика!
Ніхто не біг помагати... По «Ромео» валили так, що дай дорогу... 
Дотягнув до нашої барикади. Ледве до Штабу волік, досі, як згадую - тяжко. Зачепився за щось, впав...
Зі Штабу хтось вибіг, двері були відкриті... і я побачив нашого капітана Скибу, який під дверима лежав пластом, тільки рацію біля вуха тримав...
Любчик одразу пішов, не мучився...»

Від Різдва для оборонців ДАПу почалось справжнє пекло. Ворог атакував безперервно, значними силами, а тримати оборону в повністю зруйнованому терміналі українським військовим було вкрай важко. Лунали чимраз гучніші заклики до керівництва держави і Збройних сил вивести особовий склад, але наказу залишити аеропорт так і не було. Свою трагічну роль зіграло й те, що на той час в медійному просторі і соцмережах героїчна оборона ДАПу, стала справжнім символом незламності. Захисників ДАПу називали не інакше, як "кіборгами" і змальовували як безстрашних сталевих воїнів. Тож багато хто вважав, що залишити аеропорт буде проявом слабкості. 

«Десь після 10 січня почав виїжджати сепарський танк і валити прямою наводкою по терміналу і вишці. А ми не могли нічого йому протиставити, викликали нашу арту, але зняти його ніхто чи не міг чи не хотів. – розповідав Андрій. - В нас в ДАПі були ПТРК і повно ракет до нього, але майже не було людей, які вміли ними користуватись. Один з цих бійців був тяжко поранений, інший може боявся, я не знаю... Я тоді так шкодував, що не вмів стріляти з ПТРК! Навчився вже, коли вийшов звідти. Я йому казав: давай занесемо його на позицію, ти мені будеш розказувати, що і як, а я стрілятиму. Але він не погодився, на жаль. А за пару днів, коли прибула чергова ротація, вороги відкрили щільний вогонь, трасуючі кулі влетіли до терміналу і всі ПТУРи просто згоріли… 

У нас шукали добровольця на найжорсткішу позицію «Ромео». Позиція - це був просто шматок гіпсокартону, на якому висіло два бронежилети. У кімнаті ще була колона, за якою могло сховатися максимум двоє людей. Якщо ж на посту стояло троє, то хтось ховався за гіпсокартоном, зазвичай так «щастило» кулеметникам. Я пішов туди добровольцем, бо там стояли мої друзі. 

Взагалі у нас не було де ховатися, не було чим укріплюватися, навколо тільки уламки і сміття, шматки стін, які «розносили» танки. То ми те сміття збирали і з нього робили укріплення.

Але для мене найстрашнішим в аеропорту був холод. Аби зігрітися ми палили ящики від боєприпасів, сміття та й взагалі усе, що горіло. У мене досі не минув нежить, за ту ротацію він став хронічним. Ми тоді при -28 градусів спали на бетоні. Сидиш так зранку на пості і відчуваєш, що у тебе починають рухатися кістки. Справді, рухаються - їх крутить у різні боки. Тоді вже так зриває дах, що ні кадировці, ні російський спецназ не страшний. Це просто нелюдські умови. – розповідав Андрій.

В аеропорту мене контузило, постійно страшенно боліла голова. Я приходив до нашого медика Ігоря Зінича «Психа» і просив якісь таблетки. Він мені постійно щось давав, щоразу інші, на якийсь час відпускало. 

Ігор, взагалі неймовірною людиною був… Після його смерті багато писали про те, що він відмовлявся виходити з аеропорта, навіть після закінчення свої ротації. Насправді Псих хотів поїхати звідти, він уже навіть просився в кінці, щоб його поміняли, він хотів жити! Але вони не знайшли медика, щоб прислати його на заміну. Ігор Зінич загинув після другого підриву нового терміналу. Плита перекриття перерубала його фактично навпіл…

Андрій пригадував, що постійно сварився з командирами через наказ нерухомо стояти на постах, будучи зручною мішенню для ворога. Звинувачував командування в тому, що оборонцям ДАПу не дали вчасно наказу на вихід, натомість «кіборги» тримали руїни, які вже не було змоги обороняти. Говорив, що потрібно було невеликими групами виходити через мінне поле, щоб таким чином врятувати особовий склад. 

«На початках наші захисники контролювали повністю весь аеропорт, пересувалися і в підвали, і по шахтах, і розтяжки ставили-знімали, реально там сєпарів кошмарили, а ми вже просто були "фаршем"... – казав згодом Фестиваль.

Я ходив тоді і прямо говорив, що тримати ці руїни ціною життя хлопців просто немає сенсу. 16 січня виїхав на МТЛБ під час чергової ротації. 

Їдучи звідти, я сказав пацанам, які там лишалися: «Щасливий той, хто поїде звідси 300-м». Був переконаний, що аеропорту лишилося всього кілька днів. Зрештою, це тоді уже всі розуміли, просто надіялись, що командування таки виведе хлопців звідти. З моєї роти лише семеро бійців вийшли звідти на своїх ногах… 

Я погано пам’ятаю, як ми виривались звідти і скільки нас втиснулося в ту МТЛБ. Проривались так званою «дорогою життя» з боєм під постійними обстрілами. Коли дісталися до Водяного, я просто випав з машини і мовчки лежав, дивлячись у небо. Я був такий щасливий нарешті, що можу спокійно дивитись на небо, я про це мріяв там, у ДАПі. І дуже переживав за наших, які там лишилися.

На той час, коли я виходив, сепари вже зайняли підвал, звідти ми постійно чули «Аллах Акбар!». Чули як вони там вовтузяться і час від часу, щоб заспокоїти кидали їм гранати. Як пізніше стало зрозуміло вони закладали вибухівку біля несучих колон… На другому поверсі ще були наші, наступного дня сепари витіснили їх і зайняли другий поверх. Так наші хлопці опинилися в повному оточенні».

19 січня 2015 року ворог підірвав перекриття, попередньо заклавши вибухівку в підвалі нового терміналу. Наступного дня пролунав другий, ще потужніший вибух. Внаслідок цих підривів загинув 51 оборонець ДАПу, частина тяжкопоранених бійців померла через неможливість надати медичну допомогу. Невеликій групі українських військовослужбовців, серед яких були і поранені, вдалося пішки вийти з аеропорту. Декілька оборонців потрапили в полон. Усього за 242 дні боїв за ДАП загинуло 100 українських захисників.

Андрій Серганчук провів у ДАПі 17 днів… За героїчну оборону Донецького аеропорту він був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Андрій дуже мріяв зустріти близьку йому за цінностями людину і завжди прагнув створити сім’ю.

В лютому 2018 року він познайомився з Наталією Патійчук. На той час її щойно призначили директоркою краєзнавчого музею в м. Рожище на Волині, і на захід, присвячений річниці Революції Гідності, подруга порекомендувала їй запросити Андрія.

Наталя пригадує, як під час тієї зустрічі зі студентами Андрій жартома сказав, що поїхав на Майдан аби поганяти там ментів і покидати в них коктейлі Молотова)). В залі тоді було присутнє керівництво району і відділу культури, і Наталя в певний момент навіть злякалась, що для неї будуть наслідки після таких слів гостя.  

«Я стою вся така перелякана, і тут Андрій дивиться на мене, посміхається і каже: "Ну, жартую звісно, я туди за патріотичні ідеї поїхав. Як я міг всидіти вдома, коли вийшли студенти?" І далі розповідає, як все було на Майдані, як він виносив тіло вбитого побратима тощо. 

Наталя пригадує, що в цей час якраз мала певні проблеми на роботі, які їй допоміг вирішити Андрій. У фондах музею знаходилась релігійна колекція, яку хотіли забрати і передати в одну з церков московського патріархату. Хоч підтверджуючих документів, що колекція належить їм, а в музеї знаходиться тимчасово, вони не мали.

 «Він мені тоді дуже сильно допоміг з цим питанням. Андрій на той час більше спілкувався з представниками влади, знав, як правильно і що їм сказати. Тодішній губернатор навіть сказав йому: "Я виконаю будь-яке твоє прохання". І він же міг попросити для себе все, що хотів. Навіть квартиру чи земельну ділянку. Ми з ним на той час лише три місяці зустрічались, але він попросив, щоб мені допомогли в цій ситуації. 

І дійсно губернатор тоді мені допоміг на прохання Андрія, і ті речі лишились у нас. Ось такою він був людиною: що завгодно міг для себе попросити, а тут попросив для мене. Мене це дуже сильно здивувало тоді.

І так було завжди впродовж усіх наших стосунків: він завжди ставив когось на перше місце, але не себе. Я завжди казала: "Андрію, ну, подумай хоч раз за себе. Чого ти навіть на шкоду собі допомагаєш іншим?". А він говорив: "А що я можу зробити? Я можу помогти, я допомагаю".

На відміну від людей, які щось пообіцяють і не зроблять або ж просто пустословлять, Андрій не любив говорити, але все робив.

Ми з ним ніби доповнювали один одного. Він розумів мене з пів слова. Хоча я холерик і він холерик, ми не раз сперечалися з ним. Але в деяких випадках, коли мені не вистачало сміливості, або твердості, наприклад, він завжди мене підтримував. Завжди вселяв в мене впевненість. Казав, що я занадто сильно вірю в людей і занадто їм довіряю. Що так не можна». 

Завдяки йому я стала більш твердіша і менш довірлива до людей. І насправді за це я йому дуже вдячна. – зізнається Наталя.

Мене так ніхто і ніколи не підтримував, як Андрій. Він завжди за мене горою стояв, щоб не було, навіть коли ми посварені були.

Він відчував мене, мої бажання. Я така людина, що наприклад хочеться піти десь на побачення, але я не говоритиму цього, ми так не звикли. Я не романтик, він теж ні. Але іноді хотілося побути лише удвох, піти десь прогулятися. А він бачить, що щось не те і каже: "Все, йдемо десь на каву сходимо". Мені навіть не доводилося казати, що я щось хочу, бо він і так знав, що мені потрібно.

І щороку на моє день народження Андрій вставав о 4-5 ранку і йшов в поле збирати польові ромашки, бо вони мені подобаються. Тоді заварював каву і будив мене поцілунком. А назбирати здоровенний букет польових ромашок без мошки - ще те завдання. Але він це робив. А за крилами до КАБа, які подарував мені на зимові свята, лазив два рази, бо відкрутити не міг».

В 2018 році, розуміючи усю важливість допомоги ветеранам і діючим військовослужбовцям, «Фестиваль» став одним з ініціаторів створення Центру допомоги ветеранам війни 4.5.0. в Луцьку. На волонтерських засадах, Андрій з побратимами їздив за викликами родин до ветеранів, у яких були гострі прояви ПТСР, щоб разом із кваліфікованим психологом допомогти колишнім військовим.

«У 2018 році ми спільно з Андрієм, ще двома побратимами, психологом Оленою Зверевою і Тонею Євтодюк створили організацію допомоги учасникам бойових дій 4.5.0. – розповідає Роман Грибовський. - Головною метою було запобігати суїцидам серед ветеранів, надання психологічної підтримки тощо.

Ми працювали цілодобово. Було по 4-5, іноді 7 викликів на добу. Ми їздили по всій області, було дуже багато ситуацій, тяжких випадків. Ти бачив на власні очі наслідки війни, поламані людські долі. Були випадки, коли ми допомагали хлопцям і вони після цього приєднувались до нашої ветеранської спільноти. А були випадки, коли ми допомагали людині, а наступного разу не встигали приїхати, і він повісився...

Причини суїцидів були різними. Хтось не знаходив собі місця у мирному житті, когось добивало ставлення людей, оце все «ми тебе туди не посилали». Часто починались проблеми в сім’ї, особистому житті. Більше 60% сімей після АТО розпадалися. І коли ти пройшов війну, ризикував там життям, а потім в тебе ще й сім’я розпадається, то багатьом дуже тяжко було з цим всім справитись. І тоді починались всі ці шкідливі звички, хтось в алкоголі намагався забутись...

Ми створили цю групу, щоб допомагати за принципом рівний-рівному. Здається, це з Канади пішло, коли на допомогу військовому приїжджає теж військовий, побратим, і він це зовсім по-іншому сприймає. І воно працювало дуже добре. Але ми допомагали в конкретний момент, коли була критична ситуація, і людина перебувала на межі суїциду. Але ж такі люди потребують постійної допомоги. Такі організації мають бути створені в кожному районі, а не одна в області.

Був випадок - ми приїхали, а там чувак облив усю хату бензином і сидить із запальничкою на другом поверсі. А хата така шикарна, нова, все якісно, гарно зроблено. Ти виводиш його з критичного стану, в якому він перебував тоді, а далі що робити? До кого йому звертатись? Це набагато глибша проблема. Ветерани потребують постійної підтримки з боку держави. У тому ж бізнесі. Їм мають надавати кредити, створювати якісь можливості для заняття власною справою, засновувати різноманітні програми, щоб людина почала життя заново. Людей треба повертати до повноцінного життя.

«Це була одна з його ідей, він дуже сильно хотів створити такий центр допомоги ветеранам. – говорить Наталя. - Андрій ходив, вибивав ногами двері і мітинги організовував, що тільки не було. І вони з хлопцями добилися того, що дійсно відкрили той центр. 

Він казав: "Так, мене клімає". Андрій це визнавав. І говорив: "І що? Зі мною, наприклад, може тільки Лєнка справитися. Іноді й вона не може. А скільки ще таких хлопців поверталося, що вони навіть не мають куди звернутися і не знають куди звернутися? Якщо я можу, то буду їм допомагати".

І бувало так, що ми спимо, і тут о 2-3 годині ночі дзвінок. Він зривається і їде когось, в прямому сенсі слова, знімати з петлі. Або там з гранатою хтось, то він ту гранату забирає, то стріляються. Було дуже багато таких випадків.

Він практично всю мою вагітність проїздив туди. Я пам’ятаю казала йому: "Боже, ну подумай про мене, я ж переживаю, знаю, що там хтось зі зброєю наприклад, що людина може бути накручена. Ти їдеш, а мені як тут вагітною тебе чекати? А він: "Ну і що? Треба рятувати. В нього ж теж там сім'я". 

На Андрія теж сильно вплинуло усе пережите на війні, давали про себе знати наслідки контузій. Ми з ним намагалися про це все говорити, і мені вдавалось його заспокоювати. І навіть, коли він десь в компанії був або на службі, і його щось там вибісить, то часто до мене дзвонили і казали: «Подзвони до нього, поговори з ним, заспокой. Бо вже щось там пішло не так».

Андрій казав, що назвав сина Максимом - як кулемет. 

Рідні і побратими в один голос говорять, що Фестиваль понад усе на світі любив свого сина. 

«Максим для нього був усім. І я найбільше вдячна йому за сина. В мене були проблеми зі здоров'ям, казали, що я взагалі не можу мати дітей. Він знайшов лікаря, ми разом ходили, пройшли кучу процедур, і зрештою в нас з’явився Максим.  – розповідає Наталя. - Я пам'ятаю, як вагітна ходила, то все Андрію казала: «Хай в нього будуть твої очі, твоя посмішка, твій ніс і так далі». Так і сталося. Ми дуже сильно його чекали і були впевнені, що народиться син. Так і вийшло.

Андрій показував Максиму, як заряджати, розряджати автомат, ще як малому десь 3-4 роки було. Згодом вчив його літати на дронах. 

І нехай в нас були моменти, коли ми не погоджувалися в питаннях виховання дитини, бо Андрій вважав, що як хлопчика, його треба строгіше тримати, дисциплінувати, а я, звісно, шкодувала. Мені хотілося відгородити його.

Казала не раз: "Він ще такий маленький, а ти йому такі дорослі речі пояснюєш". Андрій відповідав: "Ми живемо в війну. Він мусить вже знати і розуміти. Хай знає правду, і нехай не боїться людям в очі все казати". 

І ось наш Максим не тільки зовні копія тата, в нього і його характер теж.

Це - Андрій, ще й навіть в квадраті. В нього таке ж саме загострене почуття справедливості, він постійно захищає слабших. Якщо бачить, що на майданчику хтось когось ображає, він за нього заступається.

 В нього тоді навіть такий самий вираз обличчя стає, як в Андрія. Такий самий запальний, як і він. Але й так само швидко відходить. 

Він дуже багато в чому схожий на тата. І слава Богу. 

Така шалена та безумовна любов до сина не завадила Андрію в перші ж дні повномасштабного вторгнення добровольцем стати до лав ЗСУ. Не зупинили й проблеми зі здоров’ям.

«В 2014-му, коли мій син йшов добровольцем на війну, він мені сказав: "Мама, а хто як не я? Ви хочете, щоб йшли воювати ті, в кого діти? А хто про їхніх дітей буде дбати, якщо вони загинуть?" А в 2022-му році я вже я сказала йому: "Синку, в тебе вже є син, то може нехай воюють ті, в кого немає дітей?"

А він відповів: "Ні, свого сина я буду сам захищати". – з болем говорить Світлана Серганчук.

Наталя розповідає, що коли зранку 24 лютого 2022 року почався ракетний обстріл Луцька, вони з Андрієм і сином пішли в укриття. На той час там зібралося пів села. Андрій, як досвідчений ветеран, став тоді неформальним лідером громади.

«Всі до нього йдуть і питають: «Що робити, як нам реагувати?» - пригадує Наталя. – Андрій сказав, щоб місцеві чоловіки в Рокинях згуртувалися і створили групу самооборони, щоб контролювати, що відбувається. В нас тут теж атовці в селі є, то він їх усіх об’єднав, збив у купу і сказав: "Ми тут досвідчені, і ми будемо дивитися за ситуацією". Роздав усім вказівки, що і як робити, за чим спостерігати». 

Зранку того ж дня Андрій одразу ж пішов у військкомат. Хоч ще перед повномасштабним вторгненням були готові медичні документи, які підтверджували, що він непридатний до служби по стану здоров’я. Лишалось пройти комісію, щоб йому зробили групу.

 «У військкоматі побачили ці документи і відмовили. – говорить дружина Андрія. - Він тоді домовився з кимось, щоб йому видали ту повістку. Коли йшов на ВЛК, то взяв і повиривав всі ті листки з медичної картки і сказав, що в нього нічого нема, що він здоровий як кінь. Він їх впрошував, щоб написали, що підходить. В нас досі та його медична картка лежить вдома і окремо вирвані сторінки з неї».

Через тривале перебування на місці в тилу і відсутність загрози частина особового складу волинської ТРО розслабилась. Дехто почав зловживати алкоголем. Зрештою, це призвело до випадків стрілянини зі смертельними наслідками, підривів на мінах. 

В результаті наприкінці лютого 2015 року батальйон відправили на схід, під Бахмут, де тоді тривали одні з найтяжчих боїв. Батальйон був приданий спершу до 77-ї бригади, потім до 57-ї.

Андрій з побратимами потрапили в саме пекло боїв, тримаючи єдину на той час «дорогу життя» на Бахмут неподалік сіл Богданівка та Хромове.

«В перший місяць ми воювали по лінії залізничного полотна. Дуже сильно нас тоді потріпали. – пригадує побратим Андрія Ігор Мономах. - Ми ж необстріляні були, основна маса. З обстріляних був Фестиваль і ще троє хлопців АТОвців. І всі пацани казали, що такого в житті вони ще не бачили. Фестиваль казав, що щось схоже було хіба в ДАПі.

Щоб зрозуміти характер того, що там відбувалося, то на одній нашій СПшці прямо в окоп, під ноги пацанам залетіло шість мін. Настільки там було все пристріляно. Там і артилерія, і міномет, і танк збоку працював, і газом травили. Дуже страшно було. Там же і перший двохсотий біля мене був, йому відірвало голову…

Штурму прямого не було, а от вибивали з окопів вони нас страшно. Нам тоді вагнерівці протистояли, то страшні люди. І ми ж без команди не могли відійти. Ми ж навчені були, що здихай, але сиди там, вгризайся в ту землю. Тримай позиції. Ми сиділи там тиждень, поки дали команду на відхід».

Інший побратим Андрія Вячеслав розповідав, що 7 березня під Бахмутом вони потрапили під дуже сильний обстріл. Загинуло четверо бійців, ще 17 були поранені.

Вийти ніяк не вдавалося - над головами постійно кружляв дрон-навідник. 

І Андрій тоді з автомата збив цей, як виявилось, вагнерівський дрон, який корегував по них вогонь. Безпілотник впав за 50 метрів, але Андрій на адреналіні виліз з окопу і помчав його забирати. На трофейному мавіку було зображення черепа і підпис Вагнер. Той дрон Андрій віддав суміжникам-гурівцям, виміняв у них на таке необхідне бк. Його підрозділ ТРО тоді був дуже погано забезпечений, особливо зважаючи на характер завдань, які перед хлопцями ставило командування. Після того, як збили цей дрон, вони змогли відійти і евакуювати поранених.

В березні 2023-го Андрій отримав поранення під час мінометного обстрілу, але відмовився від госпіталізації, продовжуючи і в наступні роки воювати з уламком в руці.

Побратим Григорій Гірін «Зуб» розповідає:

«Кращого побратима ніж Фестиваль я не знаю. Він допоміг мені після поранення невдовзі після того як нас перекинули під Бахмут. Нас поставили тоді тримати фланги біля міста, а в самому Бахмуті ще тривали бої.

Біля Богданівки ми потрапили під обстріл, прилетіла 82 міна, мене посікло уламками. За мною на відстані метрів п'ять ішов Фестивальчик.  Він теж зловив уламки, але підбіг до мене, питає: «Де турнікет накладати?» Я йому кажу: «На ногу, на руку я сам справлюсь». Наклав мені турнікет, потім мене евакуювали, і я 10 місяців по госпіталях валявся, лікувався».

Коли на початку літа 2023 року почався український контрнаступ біля Бахмута, підрозділ Андрія отримав наказ зайти на звільнені позиції і утримувати їх.

В липні 2023 року підрозділ Андрія перекинули під Куп'янськ на Харківщину на підсилення 3-ї танкової бригади. Як говорив він сам, порівняно з пережитим під Бахмутом це був відпочинок. Згодом його батальйон передислокували під Лиман. 

Увесь цей час Андрій намагався перевестися в інший підрозділ. Його готові були взяти у 80-у ОМБР, де служив його кум. Але попри готове відношення з десантної бригади, у 100-ці так і не погодили його перевід. Через це у Фестиваля почався серйозний конфлікт з командуванням. Також Андрія обурювало те, як несправедливо нагороджують бійців, оминаючи дійсно заслужених, які воювали в самому пеклі. Він навіть публічно відмовився прийняти медаль від командира бригади «За оборону Бахмута». Аргументував це тим, що не сприймає лицемірства: адже з одного боку його постійно серед перших відправляли на найбільш небезпечні завдання, і в той же час не дозволили перевестися. 

Фестиваль часто скаржився на несправедливе ставлення командування. Казав, що до них, як приданих, відносяться за принципом розхідного матеріалу. Неодноразово говорив, що командири підрозділів, до яких їх долучали, не цінують життя бійців. Це йому боліло найбільше. Як і втрата бойових товаришів. 

Не раз він сам ішов і витягував тіла полеглих побратимів. Казав, що не може спокійно дивитись, як вони лежать і гниють в окопі, в той час як вдома чекають рідні, і що вони повинні мати можливість поховати найрідніших.

«Андрій такий був, що все їм казав в лице. Він не міг спокійно спостерігати. Казав: "Я лізу в ті окопи, там лежать наші хлопці. Я ж по формі бачу – наші. Йду і прошу: дайте мені пакети. Хлопці, йдемо заберемо їх звідти! Їх же чекають вдома. Хоч би поховати по-людськи…" 

І вони йому не давали ті пакети, керівництво не давало нічого… А там тіло лежить, і якась дитина чекає тата вдома. Його це зачіпало дуже сильно…

Він казав: Я просто вже як міг когось там висунути, я витягував. Пофіг, що там під обстрілами, що поранений, я висовував. Бо я знаю, що їх вдома чекають. Витягував не тільки загиблих, а й поранених». – розповідає Андрієва дружина.

Він особливо не любив тих, хто ховався в тилу. Ще з часів своєї служби в АТО, завжди наголошував, що є справжні кіборги, а є ті, хто лише примазався до їхнього подвигу. Водночас він пишався тим, що саме їхній 53-й батальйон першим серед ТРО отримав бойовий прапор. 

Через рік постійного перебування на передовій в Андрія загострилися проблеми зі здоров'ям. Особливо сильно мучила спина. Він не міг довго носити бронежилет, регулярно опинявся під крапельницями.

Побратим Роман Грибовський, який служив у новоствореному підрозділі БПЛА, запропонував Андрію перевестися до них. Спершу Фестиваль поставився до цього скептично, казав, що ніколи навіть не грав у комп'ютерні ігри і не знає, чи в нього щось вийде. Але навесні 2024-го таки перевівся. Спершу пробував літати на БПЛА, тренувався на волонтерських дронах. 

«Так він вчився, вчився і зрозумів, що це взагалі не його. І загалом на той момент не було кому його вчити. І тоді Андрію сказали: "Іди в підвал, де роблять скиди. Допоможеш поки там хлопцям". Так він потрапив до саперів. Їхнім керівником на той час був військовий на псевдо «Гном». І він вчив його, як правильно працювати з цією вибухівкою, як розрізати, складати, скручувати її.

І Андрію це дуже зайшло. – говорить Наталя. - Він сказав, що хоче цим займатися. Декілька місяців ходив туди навчатися. Знайшов якісь книжки по мінно-вибуховій справі. Просив мене роздрукувати їх, щоб забрати, коли приїде у відпустку. Купляв собі додаткову літературу.

 Він дуже цим захопився і вирішив кидати те літання. Сказав, що якраз формується новий підрозділ - "Чорний ворон», і що він йде туди, буде займатися вибухівкою і скидами.

Особливо йому сподобалось робити скиди з вибухівкою на важкі дрони типу Вампір, Королева шершнів. Андрій казав: «Ось це якраз моє». 

Коли він перейшов у «Чорний ворон», то був дуже задоволений. Казав, що тепер йому набагато легше. Що не боїться працювати з вибухівкою чи якось налажати. Що в нього класна команда, з якою вони добре спрацювалися, мав вільний час. Бо ж вони на сутки виходили, а добу чи дві вдома були. Більше не треба було жити і мучитись в окопах, вони жили на квартирі з кумом.

І якось він мені каже: «Гриб їде у відпустку, приїжджай сюди до мене в Краматорськ». Мама тоді погодилась подивитись за малим, і я поїхала.   

І тоді в нас з ним був ніби другий медовий місяць. Без дитини, тільки ми двоє, Він вдень ходив бомби крутити, через добу на виїзди їздив, а решту часу ми весь час були разом, гуляли по місту. Він ще жартував: «Нарешті я хоч місто побачив, а то весь час у тому підвалі бомби кручу».

Пам'ятаю як приїхала, перша ніч - ні тривоги, нічого. І тут КАБом через дві хати як влупило! Я схопилася перелякана, вчепилась йому за руку. А він каже: -Ти мені руку відірвеш. Не заважай спати. А питаю: Андрій, це що було? Та це КАБ впав, - каже, - спи давай. В мене паніка, істерика, бо я ж так близько ще не ніколи не чула прильотів, не бачила цього всього. А потім ми вдень виходимо, а там взагалі будинку немає. Я така стою в шоці, а він каже: Ну КАБ то й КАБ. Нічого страшного.

І вже пізніше він відео скидав, де вони в бліндажі сидять і один знімав, як КАБи поруч прилітали. А Андрій сидить собі спокійний, хоч би тобі що. 

Він їх не боявся, і взагалі нічого не боявся. І не допускав думки, що може загинути. Казав: "Я все одно не вмру. Навіть думати не смій про таке". 

Зрозуміло, що це війна, що ризик загинути величезний. Так чи інакше ти задумуєшся про те, що щось може трапитись. Але він настільки всіх запевнив що не може загинути, що ми повірили».

Вже після його смерті рідні дізнались, що було багато випадків, коли Андрій був за крок від загибелі.

 «Він ніколи про це не розказував. – говорить Наталя. - Вже потім, як я відійшла трохи і взяла його телефон, щоб поскидати собі  фотографії, то побачила там відео, де він знімає, як після обстрілу його шолом весь у дірках. А коли я спогади почала збирати, то хлопці відео надіслали, де вони після обстрілів, чи штурмів сидять. Кажуть, що ледь не здохли там. Андрій регоче і говорить: «В мене що - перший раз?»

У серпні 2024 року Андрій, як сапер, почав виконувати бойові завдання в Торецьку. На той час частина міста вже була захоплена ворогом, бої точилися в самому населеному пункті. Згодом частина українських військових опинилася в оточенні і завданням їхнього екіпажу було не тільки бомбити ворожі позиції, а й забезпечувати логістику для заблокованих побратимів.

Керувала дроном подруга Катерина на псевдо «Миша». Вона розповідає про свій досвід служби з Андрієм.

«Ми з Андрієм познайомилися, коли я прийшла до нас в частину. Це було на початку серпня 2024 року. В мене був виїзд на перше завдання, і формувався екіпаж. Так як ми з Ванею були новачками, то нам тоді дали сапера, щоб він нам все на виїзді пояснював, розказував, навчав нас всьому. Цим сапером якраз був Андрій. 

Безпосередніми обов'язками Андрія було споряджати дрон вибухівкою. Його завданням було зробити бомбочку і причепити на дрон, а моє – скинути її. І яку бомбу не дай Андрію, він її скрутить так, що вона вибухне. Наприклад, бувало 10, 20 вильотів. І жодного разу не було такого, щоб не відбулась детонація.

Він просто заміняв з десяток людей. В нас немає зараз таких саперів - досвідчених, які нічого не бояться… 

Для нашого екіпажу загибель Андрія - дуже велика втрата. Не тільки як сапера, але і як побратима. Ми за ним ходили як курчата за квочкою. Мені не було з ним страшно десь вийти, бо він завжди говорив, що помре від старості, а не на війні. Десь йому так гадалка нагадала.

І я за ним ходила, вже нічого не боялася. Думаю: якщо Андрій не помре, я точно не помру. 

Він був дуже сміливим. Якось в хату, де перебував екіпаж наших ефпівішників, влучив снаряд чи 120-а міна. Хату розірвало тоді. І наші хлопці не виходили на зв’язок. Старлінк, рації були знищені. 

І Андрій першим проявив ініціативу піти подивитися, чи з ними все в порядку. І при потребі надати їм першу допомогу. У той день це взагалі була не його зміна. Він мав бути сапером на другий день, але він просто поїхав замість когось.

На той час це було вже таке небезпечне місце, там вже були і окупанти, і наші. Тяжко було зрозуміти, хто де. 

Ті хлопці, на щастя, були живі, хоч серед них і були 300-ті. Погоріли, звісно, броніки, автомати.

Андрій любив Україну, любив побратимів. Я не скажу, що для нього це було на першому місці, бо на першому місці в нього був син, сім'я. Він любив розмовляти про Максима. Він його дуже любив, включав нам повідомлення голосові. Як його син каже: "Тато, я тебе люблю". І коли Андрій їх включав, він світився, аж сяяв просто. 

Але він дійсно один з небагатьох, хто воював справді за свою землю, за Україну, за Батьківщину, за побратимів, який не побоявся піти добровольцем.

16 лютого 2025 року екіпаж Андрія вирушив на чергове бойове завдання під Торецьком. Вони встигли злетіти пару разів, скинули бомби, навіть «задвохсотили» когось із противників.

 В момент, коли Фестиваль черговий раз чіпляв вибухівку на «Вампір», у нього влучив ворожий фпв-дрон на оптоволокні. Андрій не почув, як він підлітав – якраз гучно працював генератор. Один із уламків влучив прямо у серце. Андрій загинув миттєво.

Катя розповідає про той страшний день:

«В той день ми поїхали, як зазвичай на роботу. І нічого не передбачало, що щось таке може статися. Ми приїхали, зробили пару вильотів. День був такий спокійний, все добре. Все в нас йшло по плану. В одному з вильотів і окупантів навіть вбили. Хотілося працювати в той день. І ось ми втрьох знову вийшли споряджати дрон.

Ми з побратимом Колею пішли міняти батареї. Андрій приніс бомбочку, почав її чіпляти. І в цей час Коля побачив, що на нас летить FPV. Її не було чути, бо в нас генератор працював. Я навіть і не пам’ятаю толком, як це все сталося. Коли Коля сказав, що летить ефпівішка, я лише встигла встати і одразу ж відчула, що вона в нас влучила. Навіть не встигла обернутися подивитися, де вона, звідки летить. Тоді в мене було якесь запаморочення, світло в очах і в вухах почало дзвеніти.

 І тоді я дивлюся - Андрій вже двохсотий...

Це був кумулятивний снаряд і фпв-дрон на оптоволокні. Він одразу загинув, моментально. Навіть не зрозумів, що сталось. Він як стояв на колінах, так і впав. Це сталося за долю секунди…»

«Ми якраз їхали з сином в школу, коли мені подзвонили і повідомили, що Андрій загинув. – пригадує Наталя. - В мене зразу істерика, паніка почались. Я обняла Максима, в мене вже сльози.

А він питає: "Мамо, що сталося?" Я трішки заспокоїлась і кажу: "Максим, ти ж знаєш, що тато на війні?" 

- Знаю.

- Ти ж знаєш, що там стріляють? Що, буває, хтось гине? 

- То що тато вмер? – запитує Максим.

- На жаль, так, Максимку, тато загинув…

- То його росіянці вбили?

 - Так, вбили. Але ж ти знаєш, що тато тебе любить. І тато завжди буде біля      тебе. Просто тепер він буде дивитися на нас з неба.

 - То він на хмарці буде? А він з хмарки не впаде? – питає син.

Потім ми одразу поїхали до Андрієвої мами, мені довелося ще їй це все сказати.

Коли Андрія ховали, то Максим йому малюнок намалював з дроном і написав букви А і М – Андрій і Максим. І коли Андрія вже до хати привезли, то він поклав йому той малюнок, вчепився в труну. Казав, як він його любить, як він скучає, як хоче його обняти. А потім мама моя його забрала, бо я не хотіла, щоб він був на похороні і бачив це все…» - розповідає Наталя.

«Останній раз, як він їхав, я його обняла і кажу: «Синочку, я так хочу, щоб ти не їхав». А він мені: "Мама, я і сам не хочу. Вже не раз подумував: піду в СЗЧ, але тут же сам собі даю відповідь: «А як же мої побратими? Якщо всі підуть в СЗЧ, то що тоді буде з Україною?» – розповідає Світлана Серганчук.

«Нещодавно в Максима був день народження, і я запитала в нього, що нам з татом йому подарувати? А він каже: "Мамо, а можна, щоб тато прийшов? Я його обніму, поцьомаю і мені вистачить". І в нас на день народження було два подарунка: від мами і від тата. Він маленький, йому це потрібно.

Або просить розказати йому про тата, як він воював. І я збираю спогади побратимів і друзів Андрія, щоб зібрати все в книгу для сина.

А одного дня Максим сказав мені: "Ось татові побратими казали, що він був дуже крутим воїном. А давай зробимо так, щоб всі-всі знали, що мій тато - герой!"

Тоді я вже поговорила з Андрієвою мамою і вирішила зробити петицію, і просити присвоїти йому звання Героя України. 

І хоч ми назбирали необхідні 25 тисяч голосів, в бригаді вирішили, що він не заслужив і подали Андрія до нагородження орденом «Богдана Хмельницького ІІІ ст.», а не Золотою зіркою Героя. – з сумом говорить Наталя.

Потім син звичайно все зрозуміє, а зараз він ще дуже маленький, і йому головне, щоб всі знали, що його тато герой. Я роблю все максимально можливе, щоб про Андрія пам’ятали. Ходжу до всіх знайомих, прошу: то статтю напишіть, то якийсь сюжет зніміть, то ще щось. Хоч дуже важко коментувати, розповідати це все. 

Мені часто ще не віриться, що Андрія нема. Я іноді йду в Луцьку біля стенду з полеглими воїнами, дивлюсь на його портрет, а потім біжу на роботу і все одно шукаю його десь поруч...»

Вічна пам’ять і слава Герою України!

У скороченому вигляді матеріал вперше був опублікований 16.02.2026 на сайті видання "Новинарня" під назвою "Відчайдушний борець за справедливість. Пам’яті майданівця, “кіборга” й захисника України Андрія Серганчука “Фестиваля”, який точно гідний звання Героя".