Автор: Олена Чебелюк

«Єдиний вибір про свободу в країні, де йде війна, єдина історія про волю в цьому контексті - це боротьба за цю волю» -  Ірина Цибух «Чека».

 29 травня 2024 року на Харківщині загинула бойова медикиня добровольчого підрозділу «Госпітальєри» Ірина Цибух «Чека». Її екіпаж підірвався на міні по дорозі на бойове завдання. Іра загинула на місці. За два дні їй мало виповнитись 26 років… Побратим «Бембі» з пораненими ногами зміг доповзти до своїх. 

З початку повномасштабного вторгнення на рахунку «Чеки» було вже 15 ротацій у зоні бойових дій. Іра та її побратими з 5-го екіпажу врятували сотні життів українських воїнів. Як парамедик і волонтерка вона їздила на фронт ще з 2015 року. Як громадська активістка і професійна медійниця активно займалася темою вшанування пам’яті полеглих героїв.

У лютому цього року Ірині Цибух було посмертно присвоєно звання Героїня України.

1 червня 2025 року у Львові вперше відбувся ЧекаFest, присвячений пам’яті Ірини, який організували її рідні та друзі.

Іра була розумною, неймовірно харизматичною, творчою і красивою. А також принциповою, сміливою та відвертою. Чека писала і говорила те, що думала, в тому числі й про дражливі для багатьох теми. У відповідь в соцмережах їй не раз прилітала критика і купа хейту. 

Водночас після її загибелі люди часто зізнаються, що слова Іри, її ідеї та погляди, її цінності, які вона так переконливо відстоювала, змінили їхнє життя. Переконали долучитись до Сил оборони, почати досліджувати справжню історію свого краю та історію України загалом. Багатьом вона допомогла зрозуміти важливість пам'яті, яка таки справді формує суспільство, у чому була переконана Іра.  

Але спершу головні принципи національної пам'яті і загальнодержавної політики вшанування полеглих мають сформувати люди. Іра говорила, що це мають робити ті, кого ми вважаємо національною елітою, історики, науковці. А також найкращі доньки і сини цієї країни, які щодня ризикують життям на полі бою і віддають найцінніше, виборюючи її свободу. Адже, на переконання Іри, це і є про справжнє життя з його обов'язковими чеснотами — правильним вибором, самопожертвою і відповідальністю дорослої та свідомої особистості.

Її непересічна харизма продовжує впливати на людей навіть після смерті. 

На могилу Іри на Меморіалі Героїв на Личаківському цвинтарі у Львові приносять і залишають листи зі словами вдячності, а також різні символічні речі: турнікети, листівки, малюнки, цукерки, шеврони, хтось навіть приніс вазон з помідорами. Мама Ірини ламінує деякі з цих листів і малюнків, щоб зберегти їх. 

«Когось вона надихала, продовжує надихати і, мабуть, надихатиме у майбутньому. Люди їй пишуть про це у листах. Дякують, пишуть про силу яку вона їм дає, про натхнення у різних сферах», — говорить молодший брат Ірини Юрко Цибух. 

Він розповідає, що сестра часто спонтанно дарувала йому книги і постійно потрапляла в десятку, настільки добре його знала. Юрко зізнається, що ці книги змінювали його життя. Після загибелі сестри він розробив і проводить меморіальні екскурсії місцями, пов’язаними з Ірою, на яких розповідає про сестру, її життя та цінності.

«Іра була сформованою особистістю, дуже сильною. Вона звісно прислухалась до нашої думки, порад, але рішення завжди приймала сама і просто повідомляла нас про них, - говорить мама Оксана Цибух. - Ірою завжди керувала любов. Та любов — вона у всьому була. Ну і любов до України, як би це банально не звучало. Але у випадку Іри це не може бути банальність, тому що вона життя своє віддала — це найвища любов». 

Після смерті Іри батьки звинувачували себе, що не зуміли вберегти доньку. Але згодом зрозуміли, що таким чином знецінюють її вибір, бо для Іри гідність, прагнення до свободи були понад усе.

«Іринка завжди казала, що в неї все гаразд, а я дізнавалась, яка важка в неї була ніч чи день, коли вже читала, скільки життів вона врятувала, скільки вивезла поранених. Найбільше щастя відчувала у її словах, емоціях саме від того порятунку», — розповідає Оксана Цибух.

Родина, сімейні традиції, історії, виховання мали дуже велике значення в житті Іри. Вона старалася приїжджати додому, коли дозволяли справи, завжди намагалась бути разом із сім’єю на свята, хоч і зізнавалась, що свої найкращі Великдень і Різдво провела на ротації на Донбасі. 

Рідні натомість завжди чекали, коли вона напише у їхній сімейний чат лаконічне: «У мене все гуд», «люблю», «жива», «цьом». Це була одна з фішок Іри: в месенджерах замість плюс-плюс вона завжди писала «цьом-цьом». 

Ірина Цибух рано зрозуміла, що не хоче миритися з несправедливістю, яку вона бачила в країні. Значною мірою свою роль тут зіграло виховання – дівчина виросла у патріотичній та свідомій родині, де змалку чула історії борців за волю України.

Її дядько Михайло Лунь пройшов Майдан, добровольцем воював на сході під час АТО і повернувся до війська після початку повномасштабної війни. Прабабуся Ліна по батьковій лінії була ув’язнена в сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові. Також Іра з дитинства багато читала і велике значення надавала освіті, навчаючись все життя.

А в одному зі своїх постів в соцмережах Іра поділилась спогадом, яке враження справив на неї, на той час 13-річну дівчину, роман Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр». Вразив настільки, що йдучи до лісу на прогулянку до лісу, чи дорогою зі школи Іра, вчергове прокручуючи в голові факти з історії боротьби холодноярців, уявляла себе «підступною і хитрою партизанкою, яка виманювала більшовиків обманом на заслужену смерть». 

«У рік знайомства з Холодним Яром, Яника обрали президентом, - пригадувала Іра, - моїй підлітковій неосвіченості це виглядало настільки безнадійно, що боротьба за українську незалежність у сучасності виглядала менш реалістично, ніж планування, як біля озера поблизу мого дому, в засідку потрапляють чекісти і йдуть на корм ракам та щукам».

Коли Ірі було лише чотирнадцять років, вона разом з однодумцями вперше вийшла на протест - висловити свою незгоду із сумнозвісним законом Ківалова-Колесніченка, який обмежував права української мови. Це були початки активізму, як згодом розповідала Чека, коли вона зрозуміла, що їй це все дуже болить.

Під час Революції Гідності, Іра, на той час старшокласниця, виходила з друзями у центр Львова на підтримку Євромайдану. 

Тоді ж вона вперше не ночувала вдома — лишалась на ніч біля пам’ятника Шевченка, де стояв львівський Майдан. Поривалась їхати до Києва, але тоді не пустили батьки. 

«Разом з дядьком я їздила на Майдан після розстрілів, і я бачила, як він плаче. Це було дуже болючим для мене. Це час про дуже велику жертву. Ми ще не знали, що буде набагато більше жертв і ми почнемо до цього звикати. Це те, що врізалося в серце. І коли почалася війна, хотілося відстояти своїх людей, навернути їх в дійсність і сказати їм: «Ми ж такі самі, давайте разом їбашитись проти росії», - розповідала Чека в одному з інтерв’ю.

Згодом разом із друзями і своїм тодішнім хлопцем Геннадієм Дубровим «Бізоном» (майданівець, оборонець ДАПу, загинув у квітні 2022 році на Харківщині), вона почала їздити на Донбас з просвітницькими місіями у місцеві школи, де розповідала школярам про Революцію Гідності. 

Згадуючи про ці поїздки, Іра з болем пригадувала, що найбільш негативно їх сприймали дорослі, передусім вчителі. 

«Мені було 17 років, коли я вперше поїхала на Донеччину. Це такий найсвітліший і найбільш наївний вік, коли я подумала, що ми з друзями можемо поїхати в школи Донеччини та Луганщини і покажемо їм, що нас Америка не годувала ніякими наркотиками, і що на Майдані ніхто не платив гроші. Що нас любитимуть, ми порозуміємось і т.д. Але виявилось, що з дорослими про це говорити неможливо, тому що російська пропаганда працювала превентивно і дискутувати з ними було нереально взагалі, бо те, що вони говорили не мало жодної логіки. Але натомість у нас з’явилась аудиторія – підлітки та учні у школах, з якими ми багато говорили про Революцію Гідності.

Мені було дуже боляче почути від вчительки української мови у класі з вишитими рушниками, при її учнях, що «Майдан – это прыщ на жопе! Что война началась из-за Майдана». Мені довелося потім пропрацьовувати це з терапевтом. Але водночас цей досвід дав мені зрозуміти і переконання, що я на правильній стороні».

Іра називала цю свою роботу — сіяти сумнів. Представниця свідомого громадянського суспільства, вона взяла на себе роль, яку б в ідеалі мала виконувати держава – підважувати стереотипи і розвінчувати фейки, що їх повторювали люди, які жили в оточенні російської пропаганди. Найкраще їй це вдавалося у розмовах з місцевими підлітками у школах. Згодом з деким із них вона продовжила спілкування в соцмережах. Одна дівчинка з Костянтинівки потім сказала, що своєю лекцією Іра витягнула її з дна. 

«Це було ключове завдання сказати: слухайте, можливо, не все так, як вам говорять ваші батьки на кухні. Засумнівайтеся!» — розповідала Чека.

Іра дуже поважала свідомих проукраїнських людей на Донбасі, казала, що бути патріотом там набагато важче, ніж у Львові. Коли довкола — проросійська пропаганда і для того, щоб докопатись до правди, треба докласти зусиль, а не просто бездумно вірити всьому, що кажуть у телевізорі.

Це було одним із її правил та принципів — ґрунтовно вчити історію, щоб відчувати ґрунт під ногами.

Іра загалом дуже цінувала освіченість, розум і вважала їх ключем до всього. Вона закликала усіх читати, вчитися, думати.

Тоді ж у цих перших поїздках вона отримала свій позивний «Чека». Ірина носила кільце від гранати — чеку на шиї — подарунок від бійця, в якого вона тоді була палко закохана. Побратими по-доброму почали піджартовувати про це і почали називати «Чекою».

Іра дуже любила Донеччину, називала її справжнім козацьким краєм. Тут народилась художниця Алла Горська, яку вона дуже шанувала і наводила як приклад зрілої трасформації, навернення до українського коріння. Як казала Іра, Донбас був першим місце, де почала проростати її ідентичність.

Жартувала, що, знайомлячись з людьми, іноді говорить, що вона не зі Львова, а з Макіївки.

У 18 років, навчаючись на 2 курсі кафедри журналістики та засобів масової комунікації Національного університету «Львівська політехніка», Іра переводиться на заочне і переїжджає жити до Києва. Ще під час навчання у 2017 році вона долучилася до команди «Суспільного», працювала у команді, яка займалась реформами суспільного мовника. Була викладачкою інформаційного мовлення і медіаграмотності в Суспільній академії. Працювала з регіональними філіями, втілювала грантові проєкти та знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення та медіаграмотність дітей у школах.

Водночас як волонтерка і медикиня Іра і далі продовжує їздити на фронт, поєднуючи війну та цивільне життя.

У 2020 році Чека приєдналась до «Госпітальєрів» і пройшла повноцінний вишкіл по підготовці бойового медика у батальйоні. Як згодом зізнавалась Іра, лише тоді вона зрозуміла, що до того часу насправді мало що знала про тактичну медицину і для того, щоб насправді ефективно рятувати життя й надавати допомогу пораненим їй ще треба дуже багато вчитися. З того часу Чека постійно навчалася і підвищувала свій фаховий рівень.

Того ж 2020 року Ірина Цибух вступила у Київську школу економіки на програму «Публічна політика» і планувала писати магістерську роботу про пам’ять і меморіалізацію. Вона взагалі була дуже дієвою, мала дуже багато планів та ідей. Але реалізувати задумане завадила повномасштабна війна.

Російське вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 та 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську вона презентувала свій документальний фільм «Відстань» про життя і потреби підлітків із віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії і доступу до базових потреб. 24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Вона розповідала згодом, що ця презентація мала стати однією з найважливіших подій у її житті.

«Я хотіла презентацію, де була б у красивій сукні чи костюмі, на підборах. Мало прийти багато впливових людей, топові менеджери нашої країни, відповідальні за зміни простору та інклюзію для підлітків, які народилися в селах. Діти, яких я зняла у своєму фільмі, говорять, що потребують хорошого транспортного сполучення з райцентром, щоб принаймні відвідувати гуртки. Їм потрібні басейн, торгівельний центр, можливість ходити в кіно. Це базові потреби, це вкрай важливо!

Ця презентація мала стати піком моєї кар'єри. Але її не сталося...» - писала Іра.

Міста і села, в яких жили герої її фільму, невдовзі опинились у російській окупації, а вона повернулася до лав добровольчого батальйону «Госпітальєри», виїхавши евакуаційним потягом з Краматорська разом з дітьми з інтернатів.

З перших днів повномасштабної війни Іра працювала на Київщині. Евакуйовувала дітей з батьками, маломобільних з пішого переходу в Ірпені та з напрямку Баришівки. Далі співпрацювали зі спецслужбами, які вивозили звідти поранених військових.

Пізніше Чека говорила, що якоїсь миті, сидячи біля 8-ї лікарні на Академмістечку, куди вона привезла чергового евакуйованого, відчула шалений страх, що ми вже втратили державу. Адже російські війська підійшли так близько, і Київ ось-ось буде окупований.

«Я не вірила тоді, що я житиму. Не вірила, що ми вистоїмо». - зізнавалась Іра.

«Досвід бойових дій після 24 лютого не був схожий на мій попередній досвід, — розповідала госпітальєрка згодом. — Це була така динамічна, насичена війна, що в мене був стан апатії. Було відчуття апокаліпсису, відчуття, що ми самотні в цій війні і не зможемо перемогти, нас атакує величезна армія, яку ми не здатні втримати. Мені здавалося, що я от-от загину.

Але влітку 2022 команда 5-го екіпажу оновилася. Ми маємо 5-й номер, бо це була п’ята швидка, яка приїхала під Київ. Ці люди підтримали мене, витягнули з депресії, змусили повірити, що якщо ми будемо тренуватися — ми виживемо». 

Далі Іра працювала на Донеччині разом з 503-м батальйоном морської піхоти, потім — з десантниками під Бахмутом. 

Усього Чека відбула 15 ротацій з 5-м екіпажем у Київській, Донецькій, Запорізькій і Харківській областях.

Вони були першою ланкою медевакуації, чергуючи за 7–10 хвилин під’їзду до переднього краю.

Ротації в основному відбувались по графіку місяць через місяць, що давало змогу відновитися як фізично, так і ментально та більш ефективно працювати на фронті. 

«Ми евакуюємо поранених з переднього краю — не чекаємо, коли нам їх піднесуть, підвезуть. Кілька днів тому ми приїхали на точку еваку на передній куди не доїздить броня, – описувала їхню роботу під Бахмутом Ірина. — Сталося так, що нас викликали зарано, нас засікли, по нас почала прицільно працювати артилерія. Потім почався стрілковий бій, а ми були без зв’язку із суміжними позиціями, не мали зв’язку зі своїми в той момент. Я стресанула — не було розуміння, що відбувається, ніхто поруч не знав, що ми перебуваємо там як евак. Ми дивом лишилися цілі. Була інфа, що старший групи наших бійців — 200. Був поранений, ми надали йому допомогу і знялися. Війна. Все дуже душно, гидко, складно.

За 15 хвилин після цього жаху ми виїхали до Констахи. І вирішили, що треба купити яйця. Ніби закінчилася твоя онлайн-гра... Але ти не у грі, ти живий. У магазині люди купують продукти. Ти теж купуєш — яйця, кабачки, курагу, водичку. Ти стоїш на касі, ноги в землі. Касир пробиває продукти: піп, піп, піп. Відчуття такої жуті, такої матриці. Тебе чомусь вивалює в цю матрицю, і ти там повинен виживати, вмирати, рятувати життя... А потім хоп — і ти вже купуєш продукти. Чому ти будеш знову вертатися туди, переживати те саме? Якщо поруч є інший світ?..» 

Найтяжче, за словами Чеки, було в Серебрянському лісі, де доводилось їхати на позиції по дуже поганій дорозі, ризикуючи, що кожної миті може "прилетіти", і так само довго евакуйовувати поранених.

У тому лісі навесні 2023-го Іра ледь не загинула, коли їх накрили КАБами. Після цього вона й написала свій заповіт, а також інструкцію, у якій в деталях розписала, як має виглядати її похорон.

Про своє перебування на фронті Ірина Цибух записала серію подкастів, які вражають непідробною болючою щирістю. 

«Цей подкаст-щоденник — мої переживання, поки готуюся до ротації, перебуваю на війні, рятую життя бійців, стикаюся з внутрішніми страхами, розпачем і моментами щастя. Цей проєкт створений, щоб зробити війну більш зрозумілою показати її через призму дівчини, яка стала на захист країни вимушено, через повномасштабну війну», — писала вона в описі до подкастів.

У першому з них, під назвою «Геройка, смерть і мама», Іра розповідає, про те, що на фронті у ролі парамедика існує Геройка, яка поїхала туди рятувати життя. Натомість для своїх близьких вона завжди буде маленькою Іринкою. Адже мама не народжувала геройку у формі. Вона народила Іринку – «Артистичну з густим волоссям. Пухкеньку і трохи хитрувату».

Згорнувшись калачиком на дивані у батьківському домі, вона крізь сльози розповідає про те, як щоразу перед ротацією на фронт їде додому, щоб попрощатись на випадок загибелі. Про надсилу своїх рідних і водночас про їхній кровоспинний страх втратити близьку людину. Що вона розуміє, як нестерпно тяжко і страшно батькам відпускати її на війну, але вона все ж не може не їхати.

 «Ніхто з них не уявляє, як страшно мені помирати, поки я вдома, —  зізнається Іра. — Мені важко прощатися щоразу, я захлинаюся в любові до них. Це момент безмірної вдячності людям, які єдині люблять мене непідробно. Коли я плачу, плаче не парамедик у формі, не посестра Чека, а та маленька Іринка — донечка, якій так страшно розчарувати маму і зробити їй боляче. Принести звістку про свою смерть».

У інших подкастах Іра говорить про втрату побратимів на війні, як виглядають ротації на донеччині, про те, як довелося допомагати шістьом пораненим бійцям одночасно, любов і чому на війні немають значення усі тривоги, які дістають у цивільному житті: кар’єра, заробітки, зовнішність чи зайва вага.

У її соцмережах, численних інтерв’ю, подкастах багато рефлексій про війну та свою участь у ній. У одному з них вона говорить: 

«Зараз хочеться пам’ятати, що я тут роблю, як я тут опинилась. Війна – це такий мій спосіб усвідомити свободу, яка дозволяє мені бути такою, як я хочу. Мені не потрібно трішки свободи, я хочу всю і тому я є парамедиком для тих людей, які за неї борються. Моя особиста свобода зараз залишається невідстояною, і поки в країні війна ніякі з тих процесів, за які варто переживати, не мають достатньо ваги, щоб повертатись до них, коли нічого ще не закінчено.

Минуло багато часу, поки мені почало вдаватися не тривожитись про те, що мені ця війна дасть, варто було підписувати контракт чи ні. Про те, які друзі в цивільному світі круті, бо вони опанували війну і заробляють гроші, а я ні. Ідуть вперед, а я наче ні. Що ці думки зараз змінюють? Як вони допомагають класно пообідати з хлопцями чи виконати єдине на сьогодні завдання: провести евак? Та ніяк! Сьогодні мені вдається прожити цей один день і насолоджуватись, пишучи слово за словом цього щоденника. Мені подобається це робити тут і зараз, подобається бути з цими людьми на ротації і працювати для цих бійців на позиціях. На фронті є багато тяжкостей: смерть побратимів, кров, несумісні з життям поранення, неуспішні операції, але ніщо з цього не виникає через внутрішні моральні знущання над собою, які є через порівняння, вимоги і стандарти у суспільстві. Перемагати зовнішнього ворога простіше, ніж стереотипного, нав’язаного традиціями внутрішнього насильника.

Тут на війні, після еваку, видихаєш. Знімаєш броню, відчуваєш як вітром проганяє по твоїй мокрій спині. З душі сходить тягар врятованого життя, а з тіла дві плити, які захищали легені і серце від уламків чи куль.

В цивільному житті як тільки закінчується одне завдання продовжується або починається тривога за наступне. Я ніби ніколи не зупиняла, не відстоювала себе, не відпочивала, не дозволяла собі брати перерву. Після еваку знаєте, що треба? Переодягнути одяг, зробити чай, помити руки перед тим всім і відмити ножиці від крові. Бажано поприбирати в машині, якщо є сили. Все це з відчуттям спокою і вдячності за те, що все минуло гут. Ця рутина після завдання дозволяє усвідомлено прожити минувши й стрес, допомагає умиротворитись і не тривожитись про наступного пораненого. Єдина наша задача і пріоритет сьогодні – це життя пораненого бійця».

На фронті Іра завжди прагнула бути перфекціоністкою. Намагалась якнайкраще забезпечити свій екіпаж усім необхідним. Дуже любила і дбала про своїх хлопців. Постійно проводила аналіз, наради, де вони розбирали все, що зробили під час ротацій. Невпинно вчилась, щоб підвищити свій професійний рівень.

Іра з побратимом Борсуком навіть зняли і виклали на ютуб відео, на якому показали переобладнані під потреби евакуації цивільні авто, яким вони дала назви «Сучка» і «Охтирка». На пікапи були вшиті броньовані кунги, достатньо довгі, щоб входили ноші, машини обладнали пічками, аби перевозити поранених в теплі і не допустити переохолодження взимку.

«Ми обладнали машину для евакуації дуже сучасно, й це унікальна машина як для першої ланки. Ми працюємо задля евакуації з окопу, можемо надавати допомогу в окопі за потреби, стабілізувати та висуватися на евакуацію в машині. Ми її переобладнали самостійно, попри те, що це перший етап евакуації й дуже рідко таке трапляється. Це повноцінний реанімобіль, у якому можна виконувати всі маніпуляції, які виконуються вже в медичній евакуації (це вже наступний етап). - розповідала Іра.

У одному з дописів у своєму Інстаграмі Іра описала, що для неї означає працювати у евакуації поранених з переднього краю:

Працювати в кейсеваці
це забирати поранених під вогнем артилерії під час бою
це надавати допомогу, віддаючи всю свою любов і підтримку пораненому, щоб хоч трохи втамувати біль, який подвоюється від складного транспортування по ґрунтовій дорозі
це евакуйовувати бійців шляхом, яким більше ніхто, крім L200 не проїде
це передати бійців в зоні умовної безпеки, видихнути на мить і повертатися в пекло за іншими
це почувати велетенську вдячність команді, завдяки якій жива
це амуніція, одяг, волосся, руки, взуття в крові і болоті
це все тіло в гематомах і синцях
це мити машину від крові замішаній з брудом, що в'їлася в зіржавілі частини пікапу
Як би я хотіла, щоб ви ніколи не читали цей допис. Як би я хотіла, щоб мама не плакала під час розмов зі мною. Як би я хотіла мати пустий зошит, не заповнений прізвищами поранених. А ше хотіла б жити своє класне цивільне життя…

За свою самовіддану роботу на фронті Ірина Цибух була відзначена орденом «За заслуги» ІІІ ступеню, який їй вручав особисто Президент, орденом «За мужність» ІІІ ступеню (посмертно) і медаллю «За врятоване життя».

Також незадовго до загибелі вона стала лауреаткою премії «УП 100. Сила жінок».

Побратим по екіпажу Тарас «Лютий», який у цивільному житті працює хірургом у військовому шпиталі у Львові, доєднався до команди "Чеки" у серпні 2022 року. Він йшов на 2 тижні, щоб тимчасово замінити медика, що вибув, а залишився майже на 2 роки, ставши одним з найближчих друзів Іри.

«Іра дуже добре вміла організовувати процеси, знайомити людей, комунікувати з найрізноманітнішими людьми — від різного рівня командирів до місцевих бабусь, - ділиться спогадами Лютий. - Вона дуже добре вміла переконувати. Заходила в приміщення і починала розповідати командуванню підрозділу, як їм налагодити роботу з медициною. І вони її слухали та робили, так як каже Чека, а не як їм розповідали зверху.

Вона ніколи ні під кого не підлаштовувалась. Іра завжди була сама собою. Вона завжди мала свою точку зору, яку могла і вміла відстоювати.

Іра, ми усі розуміли, що ми маємо бути мегаефективними і їхали в той підрозділ, де було найтяжче в той момент, де була найбільша біда. Ми знали, що таке смерть, що таке страх, що означає боятися. Але ми також розуміли, що наш страх може конвертуватись комусь у час. Цей час може конвертуватись для когось у втрачене життя і здоров’я. А життя і здоров’я це надважливо! Поняття страху поруч з Ірою було відсутнім, як би це дивно не звучало, враховуючи той факт, що я чоловік.

Наші розмови, переговори по радєйці ми закінчували словами «цьом-цьом», «я тебе люблю». Інколи це навіть смішно звучало, особливо коли великий, міцної статури чоловік, як до прикладу наш Борсук, казав по рації: «Цьом-цьом». Але ми всі розуміли, що це означає і що насправді за цими словами стоїть.

Бо Іра була про любов. Такої любові, такої людини як вона складно в житті зустріти. В мене робота закінчується тим, що я йду до Іри… Любов проявляється у самопожертві. Іра показувала нам, як це.

Чи евакуація поранених з поля бою, не раз лежачи під щільними обстрілами мінометів чи КАБів, ризикуючи бути враженою фпв-дроном була насправді тим життям, про яке мріяла ця яскрава молода дівчина? Чи так вона вбачала своє майбутнє?

Іра не раз зверталась до цього питання у своїх інтерв’ю та постах в соцмережах. Вона говорила про відповідальність, обов’язок і любов до своєї країни. Про неможливість жити інакше і стояти осторонь, коли щодня триває страшна кривава війна за її волю та існування.

Це був один з найголовніших меседжів, які вона хотіла донести суспільству.

"Я не хотіла бути на війні ніколи. Я ненавиджу все, що з нами відбувається, і це не моя історія. Я дівчина, яка любить подорожувати й робити освітні проєкти для дітей. Я не є людиною, яка все життя мріяла працювати парамедиком. Але російська агресія змусила мене стати на захист своєї країни.

Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні", — казала вона в інтерв’ю для журналу Elle.

Іра справді багато подорожувала. До повномасштабного вторгнення відвідала багато країн в Європі, також була у Стамбулі, в Дубаї. Зізнавалась, що попри те, що їй дуже подобаться мандрувати і пізнавати світ, жити вона хоче саме в Україні. 

А ще вона незадовго до смерті зізналась, що хоче мати чоловіка, дітей, власний дім, високі грядки, на яких садитиме помідори. Високі, щоб спина не боліла. Але все це десь потім, бо зараз найважливіше закінчити війну.

Через рік у Elle вийшла нова розмова з Чекою, і були опубліковані фото Анни Гончарової. На них Іра не у військовій формі, як зазвичай, а в гарній сукні, з волоссям, яке грайливо розвівається по обличчю і неймовірно красивими очима. 

Іринка була дуже вродливою, завжди намагалась стежити за собою. Коли побратими, повернувшись із завдання, поспішали відпочити, Іра шукала воду, щоб помити голову і вільну хвилину, щоб нафарбуватись. Її знаменита рожева лопатка давно стала мемом у батальйоні.

У тій фотосесії вона вперше не ховала за довгими рукавами руки. Через постійний стрес і нестачу сну у Іри почались проблеми з гормонами і ендокринною системою. Унаслідок з’явилась зайва вага, якої Іра соромилась. А також почалися проблеми зі спиною. Вона тривалий час лікувалась. Турбували не лише фізичні проблеми, а й депресія і тривожність, яка поглиблювалась в тилу. 

Чека проходила терапію з психотерапевтом, приймала антидепресанти. Зрештою, їй вдалося справитись зі своєю тривожністю. 

А на фронті, як розповідала вона у своєму подкасті, це взагалі втрачало сенс.

«Дуже складно себе любити зараз, коли в перспективі я повинна важити 65 кг, а не оці от купу. У цивільному світі я не люблю свою зайву вагу, зовнішність, не люблю свої досягнення, бо їх замало, своє теперішнє, бо воно могло бути кращим. Я могла б працювати більше, частіше ходити на зустрічі з людьми, бути більш розумною і кмітливою. Але тут чомусь це все зникає. Коли ти живеш одним днем, нелюбов до себе немає змісту. Причин знищувати себе набагато менше, ніж завжди. на війні, як би це не було дивно говорити, мало тригерів, страхів і стресу. Не хочеться порівнювати себе і постійно почуватись недо-… Бо те, що треба десь у дуже далекому майбутньому. Сьогодні не хочеться собі казати, що я некрасива, не хочеться себе знецінювати і казати, що я чогось не встигла і не досягнула. Бо сьогодні має значення тільки те, що є зараз. І зараз моє тіло і я є як є. І це ок».

Емоційне виснаження, яке переживала Чека, стало також наслідком усвідомлення і розуміння, що до перемоги ще дуже далеко, і багато людей не доживуть до кінця війни. Що далеко не кожен готовий на повну, як вона, присвятити себе боротьбі.

Іра дуже критично відгукувалась про ухилянтів, які не поспішають замінити виснажених військових. Кожному з тих, хто зараз тримає фронт, теж би хотілося сидіти в Києві і пити лате, насолоджуючись життям, казала вона. Але для цього потрібно, щоб їх було кому замінити.

«Чи варте це суспільство вчинку полеглих Героїв? - запитувала вона у одному зі своїх постів. - Лише факт того, що ми себе це запитуємо холодить кров у венах, бо безповоротне вже сталось: чоловік, батько, дочка, син загинули за спокій і волю в тилу, вони назавжди покинули свою сім'ю і рідних, залишивши по собі тяжку тугу у їх душах.
Якщо тил не достойний цього, то тоді вартий окупації, неволі і російського зла. Посередині не буває.

Сотні тисяч людей живуть нікчемне життя, якщо задуматись, що за таке їх життя вмирають інші. Або живуть звичайне — споживацьке, якщо не думати про смерті героїв.
Однак розрив між якістю подвигу і якістю тих, задля кого цей подвиг здійснений неспівмірний здавна: чи то ще з біблейських проповідей, чи з притч Корану.
Найважливіше – вчинок. Оповіді покликані навчити нас боротись за справедливість, карати зло і жертвувати собою заради інших. А якщо інші не вартували того, то це лише елемент історії, який підкреслює сміливість і правдолюбство головного героя.

Ніхто не їде на війну з барбіленду, в якому живуть ідеальні українськомовні громадяни з дієвими судами та демократичною, вільною від корупції, владою. Ніхто не їде на війну з гарантійним талоном від смерті чи поранення. Люди беруть участь у війні прийшовши з однієї непричесаної реальності у іншу. Військовий обирає ризикувати усім, знаючи, яким різним, достойним і ні, людям принесе його вчинок свободу.

Так, з війни хотілось би приїжджати в барбіленд, але кращі пішли чинити подвиг, на який не здатні інші, багато хто з них загинув і поки не видніється нового покоління, яке могло б їх цілісно замінити.
Поки зовсім не бачу якості в тилу, крім якогось поверхневого, шароварного патріотизму. Поки що донатять і на тому дякую.

Подвиг героя найперше належить самому герою, бо він це вчинив з мотивів власної сили. Нездатність цінувати це – вада кожного окремого споживача свободи і спокою.

Цінуйте змістовно, не ганьбіться.
(*допис присвячено бійцям сил оборони України і особливо – піхоті, людям, які в окопах тримають наше життя у спокої, ціною свого)».

Не треба дякувати, військові — це не якісь інші люди. Зима — це не проблема військових, чергування — це не проблема військових, війна — це не війна військових.

Це війна всіх українців, і всі українці повинні бути на фронті. Коли ти аналізуєш цю несправедливу самотність, ці смерті багато в чому невиправдані, бо суспільство їх, може, зовсім не вартує».

Тільки напружені і ґрунтовні зусилля призводять до перемоги – була переконана Іра. А найважливішим завданням для кожного, хто в тилу, є підготовка до участі в бойових діях.

«Єдине, чим суспільство істинно зобов'язане перед військовим – це замінити їх на позиціях. – писала вона.
Час. Кожен отримав в кредит можливість підготуватись і стати професійним, поки, у переважній більшості, менш підготовлені стримували ворога.

Страх. Всі нормалізують страх, кажучи, що це інстинктивна реакція, але страх від тупості – не інстинкт,  це страх від тупості. саме незнання найбільше деморалізує, спричиняє купу необґрунтованих переживань, метушні і провалів задач. Непрофесіоналізм, неосвіченість – наші найбільші вороги. І це зло здатне здолати хіба що регулярні тренування і повторення.

Люди. Ми покоління повномасштабної війни росії проти України. ми позбавлені вибору. нас може бути лише два табори: ті, хто загинув і ті, хто вижив. Табору "ті, хто відкупились", "ті, хто перечекав", "ті, хто виїхав у чемоданах в європку" не існує. Вони ізгої і не вартують демократичних соціальних благ. Їх пакет прав і свобод має бути обмеженим настільки, наскільки вони за них боролись.

Поразка. Неодмінно станеться, якщо люди не знайдуть в собі сили вступити до війська.

Жінки. Теж повинні бути учасниками сил оборони.
Це війна кожного. В країні великої війни усе суспільство – військові».

Іра часто говорила про смерть, усвідомлюючи, що може загинути в будь-який момент і неодноразово потрапляючи в ситуації, в яких вижити вдавалося дивом. Іноді здавалося, що вона змирилась і прийняла той факт, що не повернеться з війни. Звичайно це лякало її рідних і друзів. За допомогою терапії думки про неминучу смерть відступили, і Чека навіть почала несміливо планувати майбутнє.

А ще вона була переконана, що живі мають обов'язок перед мертвими зберегти пам'ять і гідно вшанувати полеглих. І в цьому бачила своє головне завдання, яким планувала займатися у цивільному житті після повернення з війни. 

Перебуваючи на ротаціях в Києві, а також навчаючись на програмі в KSE, де вона писала магістерську роботу про пам’ять і меморіалізацію, Ірина почала ґрунтовно працювати над питанням гідного вшанування полеглих Героїв. Говорила, що внаслідок цілеспрямованої російської політики знищення української ідентичності, в українців відсутнє поняття і розуміння історичної пам’яті і немає традиції пам’ятування. Переконувала, що політика пам’яті — це справа державної стратегічної ваги. Збирала довколо себе команду однодумців. Пропагувала ідею запровадження загальнонаціональної хвилини мовчання о 9:00. Говорила про потребу створення якісної мультимедійної і мультифункціональної платформи, на якій у різній формі буде доступна інформація про полеглих Героїв: спогади матері, рідних або друзів, фотографії, qr-коди з посиланням на подкаст у кав’ярні, де полеглий Герой любив пити каву, де можна буде послухати про нього тощо.

Іра дуже критично відгукувалась про діяльність, чи, радше, бездіяльність державних інституцій, зокрема Міністерства ветеранів, безпосереднім обов’язком яких вважала формування загальнодержавної політики комеморації і вшанування пам’яті загиблих на стратегічному рівні. Державні органи натомість обмежуються короткостроковими проектами, це коли щось типу зробили, пофоткали, відзвітували. На думку Ірини, це не може бути ефективною роботою інституцій, які повинні стратегічно розробляти концепцію того, що таке пам’ять і політика пам’ятування загалом.

«В Україні немає політики вшанування пам'яті. Щоб почати говорити про політику пам'яті, треба загалом розуміти, що це. 

Якщо ми розуміємо культурну або національну травму як формотворчу для нашої ідентичності, то коли ми лишаємося живі, ми мимоволі стаємо відповідальними перед мертвими. Відповідальними пам'ятати і говорити про те, що відбулося. Це, скажімо так, є шляхом до ретравматизації.

Є інший концепт. Це пам'ять як основа нації, коли ми розуміємо націю як духовний принцип. І ця нація володіє спільним спадком споминів. Ось чому настільки стратегічним є пам'ятати. Тому що пам'ять є основою для того, щоб ця нація як духовний принцип взагалі могла існувати. 

Щоб в Україні сталася політика пам'яті, нам необхідні дослідження. Нам треба зрозуміти, як зробити пам'ять примітивною, доступною для сусіда по ЖК, який слухає російську музику і не зупиняється в АТБ на хвилину мовчання. Щоб цю пам'ять можна було намазати на хліб.

Поки в нас немає досліджень, ми не розуміємо аудиторію. Тобто ми розуміємо просту аудиторію – рідні загиблих, їхні побратими, активні громадяни. А як комунікувати з усіма іншими? "Та якось буде".

«Ми зробили стільки заходів, стільки-то людей їх відвідало, стільки-то концепцій впроваджено», – цими KPI не можна вимірювати тему пам'яті. Її треба вимірювати, знов таки, по тому, чи зупиниться мій сусід на хвилину мовчання в АТБ, бо для нього це важливо. Бо він розуміє, що цей день він проводить завдяки тому, що хтось загинув, і йому вшанувати його честь. 

Державні органи в жодному випадку не є проєктними конторами, вони не мають робити заходи. Роль держави і профільних міністерств у розробці великих стратегічних політик. Стратегія принципово важлива для нашої ретравматизації, щоб ми не забували, що відбулося.

Стратегія планує й уявляє вшанування пам'яті, національну ідею пам'яті як дуже довготривалий процес. Не для тих, хто став свідками російського зла сьогодні, а для тих, хто буде далі». - стверджувала Ірина. 

«Треба розуміти дві речі. Перша – суспільство формує пам’ять чи пам’ять формує суспільство? Я скоріше за другий варіант. І друга – це те, що ми робимо це не для себе, а для майбутніх поколінь. І пам’ятування загалом робимо не для загиблих людей, бо вони вже загинули, а робимо для тих, хто буде далі про це все знати. Ми знаємо про це найкраще, тому що є учасниками цих подій, але потім буде багато людей, одного дня, не знаю коли, які вже не будуть так активно пам’ятати, як ми. Тому я так вчепилася в цю тему.  

Ми були на завданні кілька тижнів тому, і це був перший раз, коли мені було трохи шкода померти, бо по нас фігачили КАБами, по цій локації, де ми чергували мільйон разів, а якщо точніше, то за добу – тридцять. І це було страшно, я відчула, що цього разу ми близько до того, щоб бути пораненим або загинути. І мені стало трохи шкода. Чому? Тому що, знаєте, я не хочу, щоби мій портрет висів на стінах якоїсь української інституції і з маргіналами, які насправді не розуміють, що таке пам’ятування і пам’ять», – казала Іра. 

Чека говорила, що готова працювати як менеджер у цьому процесі, натомість саме представники національної еліти, науковці мають формувати цю ідею загальної стратегії пам’яті, і роздавати її усім – від чиновників, вчителів до сімей загиблих, військових тощо.

«Радянська колонізаторська політика була націлена на те, щоб забрати в українців пам’ять про самих себе і запропонувати свою альтернативну реальність. Тому ми так мало знаємо про своїх рідних. Нашу пам’ять поколіннями страчували та стирали, і це велика проблема, що вплинула на те, як ми пам’ятаємо. Однак саме наше існування після багатолітньої політики організованого забуття — це і є наш найбільший тріумф. 

Смуток за людьми, яких ми втратили, накладає на нас відповідальність. 

І це відповідальність живих перед мертвими — свідчити про те, що відбулося та про зло, з яким ми зіштовхнулися, — говорила Іра на відкритій лекції для представників бізнесу, присвяченій темі історичної пам’яті та вшанування полеглих воїнів.— Національна трагедія впливає на нашу ідентичність через жертовність. Ми об’єднані цією жертвою і вона робить нас частиною зграї. Спільні терпіння єднають більше, аніж спільні радощі. І проживати індивідуальну та групову травму допомагає ритуалізована жалоба. Вона дозволяє відділити теперішнє від минулого та реалізовувати нашу відповідальність. Таким ритуалом може бути якась фізична дія в певному місці з визначеними правилами. 

Одним з таких важливих ритуалів є щоденна хвилина мовчання. Вона дає змогу почати свій день із вдячністю тим, хто віддав за нього своє життя».

Церемонія прощання з Чекою теж стала особливою. Вона зібрала сотні людей в Києві і тисячі — у Львові.

Ще за рік до загибелі Іра попросила свою близьку подругу, бандуристку Марину Круть скласти список пісень, які мали б співати на її похороні. 

«Але нехай там не буде "Червоної рути", її й так усі знають. Я хочу, щоб кияни роздуплилися і хоч таким чином вивчили щось нове», — написала тоді вона.

Марина виконала прохання Іри. Крізь сльози вона співала пісні для подруги, сидячи біля її труни, спершу на Майдані Незалежності в Києві, а потім — у Гарнізонному храмі у Львові. А люди у вишиванках і камуфляжі довкола у суголосному хорі розділяли сум і біль втрати.

 То був особливий похорон, зрежисований самою Геройкою. З великою ватрою на Марсовому полі, чаєм, розмовами-спогадами і піснями. Так прощалися і вшановували пам'ять вперше.

Вона дуже рідко казала нам, що біля них розірвались якісь снаряди чи ще про якусь небезпеку. Вона оберігала нас, бо знала, наскільки сильно ми переживаємо за неї. І лише згодом, коли ми побачили ось цей лист-інструкцію, який вона написала, що робити у випадку своєї смерті, ми усвідомили, як часто вона була у небезпеці.

Іра далі мене вчить і дивує своєю глибиною та мудрістю. Щоразу, йдучи на інтерв'ю чи якусь зустріч, я перечитую її пости, слухаю її інтерв'ю і дивуюсь, як вона могла вирости настільки глибокою.

Вона Є і завжди буде з нами. Іринка нас веде…»

Свобода — це найвища цінність, — написала у своєму прощальному листі Ірина Цибух. — Найбільше, за що хочу сказати дякую собі, батькам, брату, рідним та друзям, дякую, що дозволяли мені бути вільною, жити те життя, яке хочеться.

Щоб мати свободу, треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати, хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання, найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут є собою і роблю те, що хочу. Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто — у цей момент, як і у той, коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке б хотіла. 

Сьогодні усе позаду, моє життя закінчилось, і мені важливо було пройти його гідно: бути чесною, доброю, люблячою людиною. Сьогодні ми працюємо для героїв, і це гарна змога підтвердити свої цінності — бути дійсно тою людиною.

Дякую кожному, хто любив і підтримував мене. Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось.

Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя, і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи.

Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими!

Цілую, ваша.

08.04.23 Донеччина

Вічна пам'ять і шана Героїні України!

У скороченому вигляді матеріал вперше був опублікований 29.05.2025 року у виданні "Лівий берег" під назвою Ірина Цибух (Чека): «Єдиний вибір про свободу та волю в країні, де йде війна — це боротьба за її волю».