“Вірю, що Україна переможе. Дуже хочу дожити і побачити Перемогу”.

Автор: Олена Чебелюк

Про те, чому вона навіть після повномасштабного вторгнення постійно продовжує приїжджати до України. Чому щороку лишає свій дім у спокійній Франції і по кілька місяців живе у Львові, в Києві, ховається разом українцями в підвалах від російських ракет?

Як повною мірою відчула поклик і приналежність до рідної землі своїх предків. І про те, що вона мусить на власні очі бачити і особисто переживати все, що відбувається тут, щоб правдиво розповідати про це світу, який на жаль, таки втомився від нашої війни…

* * * * *

Пані Христино, чому, не зважаючи на обстріли і небезпеку пов’язану з війною, Ви щороку продовжуєте приїжджати до України? Адже Ви зовсім не зобов’язані цього робити… 

Так, не зобов’язана. Але мене сюди тягне серцем і душею. Я проводжу в Україні, в основному у Львові, від 6 до 8 місяців на рік. Я була тут, коли почався Майдан. Була 24 лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне вторгнення. 

Я завжди повертаюся, бо мушу бути тут, на місці. Для того, щоб бачити все на власні очі і потім достовірно писати. Інакше ти не відчуваєш цього справжнього духу.

В 2014 році я почала збирати кошти, щоб допомагати пораненим. Люди на заході тоді майже не знали про Україну і збирати гроші було складно. З початком повномасштабного вторгнення ситуація мінилась, було дуже багато донатів, але зараз знову дуже складно. Люди не хочуть допомагати, вони якщо можна так сказати «втомилися» від війни.

Розкажіть трохи про себе і свою родину. Знаю, що ваші батьки родом з України, де саме вони народились, чому і коли були змушені емігрувати?

Кожна емігрантська сім’я має свою історію. Мій тато Іван Глуховецький родом з Львівщини, народився у селі Острів біля Щирця. Мама Ольга Фроляк з Івано-Франківщини, з села Прутівка (колись Карлів) поблизу Снятина над річкою Прут. Обоє походили з багатодітних селянських сімей, а зустрілися у Львові, коли тут навчались. Мама на математичному відділі в університеті (на той час Яна Казимира, зараз Івана Франка), а тато в Академічній гімназії.

Тато був змушений змінити прізвище після еміграції, оскільки брав активну участь у діяльності ОУН та УПА, а саме в розвідці та контррозвідці. Він з дому Глуховецьких, а взяв дівоче прізвище бабці і так став Еліяшевським. Його псевдо в контррозвідці УПА було «Денис».

Іван Глуховецький (Еліяшевський), псевдо "Денис" (1912-1985) - учасник українського руху опору в складі ОУН і УПА, жуpналіст, pедактоp, громадський і політичний діяч.

У 1928 р. вступив до Організації українських націоналістів. Через свою політичну позицію та діяльність був двічі заарештований польською владою (у 1932 р. та 1936 р.). Працював у друкарні «Час», яка належала його дядькові Федорові Еліяшевському.

Від весни 1939 р. до червня 1941 р. жив у Львові. Під час Другої світової війни був залучений до  розвідувальної діяльності ОУН, згодом – до роботи відділу розвідки й контррозвідки Головного військового штабу Української повстанської армії. У 1944–1945 рр. входив до складу Української головної визвольної ради.

У другій половині 1940-х рр. оселився у Мюнхені, в 1948 р. емігрував до Канади, осів у Торонто. Брав участь у громадському житті українців міста. Входив до складу Братства колишніх вояків І Української дивізії УПА та Українського канадійського товариства прихильників визвольної боротьби України. Працював у виданні «Наша Мета», редактором тижневика «Вільне Слово» (Тоpонто). Був співзасновником газети «Гомін Укpаїни», яка виходила у Торонто.  (Біографічна довідка взята з сайту Biograma)

Групу українських жінок-в’язнів Равенсбрюку звільнили у жовтні 1944 року. Ця історія пов’язана зі Степаном Бандерою, наскільки мені відомо. З 1941 року він сидів у Заксенгаузені. А у вересні 1944 року німці звільнили його та запропонували піти на співпрацю. Він нібито погодився, але поставив вимогу: звільнити 20 жінок і 30 чоловіків. Так моя мама опинилась на свободі. А сам табір звільнила Червона армія 30 квітня 1945 року.

Коли наближалась Червона армія, батько був змушений виїхати на Захід. Після війни він відшукав маму у Мюнхені через Червоний хрест. І я народилась у Мюнхені. В Канаду наша сім’я переїхала у 1948 році.

Ви з сестрою та рідними інших в’язнів підготували і видали книгу про українських жінок-в’язнів Равенсбрюка, у ній зокрема опубліковані і спогади Вашої мами. Розкажіть, будь ласка, про це.

Так, це двомовна українсько-англійська книга «Українські жінки концтабору Равенсбрюк», видана за допомоги Українсько-канадського дослідчо-документаційного центру (УКДДЦ-UCRDC) в Торонто (Канада). Ми дуже пишаємось, що нарешті дійшли до фіналу цієї історії. Безпосередньо книгу писала Калина Безхлібник-Батлер, я перекладала і редагувала її. Також над нею працювала моя сестра і сестри Оксана і Орися Марцюки. Їхня мама теж сиділа в таборі.

Як вам вдалося зібрати ці матеріали, переконати жінок розповісти свої історії? Ви згадували, що мама не хотіла про це розповідати і Ви дізналися про те, що вона сиділа в Равенсбрюку, незадовго до її смерті.

Ким Ви себе вважаєте та ідентифікуєте? Чи Ви є українкою канадського походження, чи українкою, або ж канадкою?

В мене це вже не раз питали (посміхається). І я так відповідаю. Коли я є в Канаді, я є українкою. Коли в Україні, то я себе ідентифікую як канадійку з сильним українським корінням. В Європі я є Ukrainian-Canadian. В Канаді є дуже багато національностей і завжди питають: Where are you from? Звідки ти? Я тоді відповідаю: я українка, а той китаєць, інший каже: я з Італії.

З дитинства я була в різних організаціях, в «Пласті», ми ходили до української греко-католицької церкви. По суботах мали ходити до української школи. Нам це не подобалося, бо поки інші діти гуляли, я мусила вчитися. Ходила на курси українознавства. Навчаючись в університеті Торонто грала у волейбол, навіть була капітаном команди.

Але моя особиста життєва історія склалась так, що я багато років уже живу у Франції. Це ще одна моя рідна країна.

Коли Ви вперше приїхали до України?

Це було у 1972 ще за часів Радянського Союзу. Ми їхали з чоловіком і сестрою і це була справжня епопея. Ми планували цю подорож 6 місяців з допомогою французького комуніста.

Це була цікава подорож. Ми пробували знайти рідних, але це було дуже важко, бо люди, в тому числі наші родичі боялися з нами розмовляти. Дехто взагалі не приїхав. В село поїхати можливості не було, нам не дозволили. За нами постійно ходили і стежили співробітники КГБ. При цьому їх було дуже добре видно, як муху на носі. В таких великих капелюхах, в шкіряних жакетах чи довгих пальто, як в кіно.

Які була Ваші враження від радянської України?

Я відчула радянську систему з самого кордону. Ми в’їхали через теперішню Словаччину. Ми 6 годин стояли на кордоні, поки розбирали нашу машину. Наше авто було єдиним тоді. Взагалі я пам’ятаю, що на вулицях міст і на дорогах майже не було машин.

Я везла з собою різні книги англійською мовою, ніякої політики чи чогось забороненого, в основному романи. Але вони взяли всі мої книги і спалили їх просто на кордоні у якійсь бочці. Забрали всі документи і тримали нас 6 годин на кордоні. Ми були тоді дуже молоді і може трошки дурні.

Ще я зауважила по дорозі великі вежі, які стояли що кілька кілометрів. То були глушилки.

За нами стежили, ми це знали точно. Їм було відомо, коли ми приїдемо до Львова. Далі ми були в Києві, згодом поїхали до Одеси, а вже звідти виїхали через Молдову.

Пам’ятаю великі черги біля "Інтуристу", який був у готелі "Жорж". До нас підходили люди, давали гроші і просили їм щось купити в магазині для іноземців.

Ще раз була в 1992-му році, потім в 1995-му. В 1992 на кордоні все ще виглядало дуже по-радянськи. Всі були дуже суворі, не посміхалися. Після Майдану дуже багато чого змінилося, зокрема на кордоні. Це відчуває людина, в’їжджаючи в країну, коли з нею вітаються, перевіряють документи.

Але тоді ми вже могли їхати, де хотіли, зустрічалися з родиною, вже не боялися, за винятком хіба старших людей, які ще добре пам’ятали тут репресивну систему.

Я все своє життя працювала вчителькою і перекладачкою. І після виходу на пенсію не хотіла сидіти вдома, дивитись через вікно чи садити квіти, хоч я квіти дуже люблю, а долучилась до організації «Вчителі без кордонів». Вони посилають вчителів по всьому світу і так я на 4 місяці потрапила в Молдову.

Потім планувала їхати у Вірменію, але в 2008 році мені зателефонував мій знайомий Микола Демидюк з Бобровицької школи у Чернігівській області і каже: «Пані Христино, в нас є місце вчительки французької та англійської мов». Я погодилась, сіла в машину (я тоді була трохи молодша) і поїхала в Україну.

На свята я приїжджала до Львова, до родичів. Мені дуже сподобалось місто і я вирішила тут залишитися. І з того часу почала приїжджати регулярно. Тепер я фактично живу на дві країни і пів року проводжу в Україні.

Які зміни Ви бачите, порівнюючи між приїздами, чи розвивається Україна?

Я бачу позитивні і негативні зміни водночас. На моє переконання забагато негативного беруть з Америки і Європи. Це і в мові видно, коли часто недоречно запозичують і вживають іншомовні слова. Це стиль життя: ось ця показуха. В Європі такого вже нема, це було дуже давно. Це різниця між дуже багатими і бідними людьми. Люди виживають, але мені здається не так багато людей мають достатні заощадження. Те, що є звичним явищем на Заході — мати рахунки в банку, бо люди працюючи роками відкладали, тут рідкісне явище.

Позитивним є те, що чим раз більше стає українського. І Слава Богу! Бо в 1990-х роках мені було важко в тотально російськомовному Києві, Одесі. Я знала російську, бо вивчила її свого часу, читала так звану «велікую русскую літєратуру», читала Достоєвського і Толстого по російськи. Я добре знаю цю мову, але не хочу і не буду нею розмовляти.

Розкажіть більше про свою участь у Революції Гідності.

Я була у Львові, коли все почалося 21 листопада 2013 року. Через кілька днів 25 листопада студенти організували марш і я приєдналася до них. Ми зібралися біля університету, тоді ще був великий дощ, але ми пішли вулицею Листопадового чину догори, потім донизу в центр. По дорозі кричали гасла.

До Києва я вперше поїхала зі знайомими на початку січня. Ми відвезли ліки на Майдан, занесли їх у Михайлівський собор. Потім повернулася ще раз 9 лютого на кілька днів. Пам’ятаю як одного разу я вийшла з метро на станції Арсенальна і пішла пішки через Маріїнський парк. Там тоді були тітушки, але мені ніхто про це не сказав. І ось один з них такого бандитського вигляду підходить до мене і починає щось говорити російською. І лише тоді я зрозуміла де опинилася і хто це до мене звертається. І вирішила говорити англійською. Кажу: sorry, ще кілька слів. Він нічого не розумів і покликав когось. Підійшов ще один чоловік в чорному одязі і почав ламаною англійською зі мною пробувати говорити. Я сказала, що заблудилася і хочу потрапити до Українського дому. То він мені сказав спуститися. Я подякувала і пішла. Також там були беркутівці. Зараз можна вже сміятися, а тоді мені було не до сміху.

Яким Ви побачили революційний Майдан в Києві?

На Майдані я відчула всю ту потужну енергетику і готовність людей сидіти там до кінця. Ходила на Грушевського на барикади, бачила як рядами стоїть міліція. Розговорилась з одним чоловіком. Він розмовляв таким суржиком і виявилося, що він приїхав на Майдан з Донецька. Запитала в нього, чи мають вони чим оборонятися, чи є зброя. Він такий мені: «Шшш, в мене є рушниця, бо я мисливець». Там було особливо багато молодих хлопців і я ще раз тоді переконалась, що вони нікуди не підуть з Майдану.

Я досі не розумію, що це було у Львові в ніч з 18 на 19 лютого, так звана «Ніч гніву». Для мене було незрозумілим, чому були прояви такого насильства. Я регулярно ходила на віче. І 18-го ввечері я теж пішла до управління міліції з людьми.

Коли Ви долучились до проекту Euromaidan Press? І коли та з чиєї ініціативи він був створений?

Я доєдналась до команди проєкту наприкінці січня 2014 року. Зі мною через фб зв’язалась головна редакторка цього проєкту Аля Шандра і сказала, що вони хочуть заснувати англомовну онлайн-газету. На той час було дуже мало англомовної преси. Спершу я тільки перекладала різні статті про Майдан, про культуру та історію. Далі почала писати і сама. З часом проєкт почав розширюватись, до нього долучалось багато нових журналістів, молодих людей і зараз це досить солідне видання. Проблемою залишається те, що дуже не вистачає коштів. Він фінансується на основі благодійних внесків і донатів, як-от через Patrеon. Зараз я більше займаюсь соцмережами, це також дуже важливо.

Яка головна мета створення і діяльності цього проекту?

Доносити західному англомовному передусім світу правду та інформацію про події в Україні. Доносити іншу, українську точку зору. Спершу було важко. Нам потрібно було знайти і завоювати американську, канадську публіку. Нас почали читати люди, які цікавились подіями в Україні: Майданом, згодом війною. І так інформація про наш ресурс поширювалась по всьому світу.

Під час Революції Гідності я щодня писала про події на Майдані, аж до того моменту, коли Верховна Рада призначила Олександра Турчинова, тодішнього спікера парламенту, виконувачем обов’язків глави держави.

Почалося це доволі несподівано. До мене звернувся Тарас Возняк — політолог, а нині генеральний директор Національної галереї мистецтв у Львові. Його метою було збирати щоденні новини з Майдану, перекладати їх різними мовами та якнайшвидше розсилати закордонним інформаційним агенціям і медіа. Мені запропонували робити переклади французькою.

Добре пам’ятаю, як пізно ввечері чекала на електронний лист від пана Тараса з коротким підсумком подій дня. Інколи він приходив рано ввечері, але частіше — дуже пізно, посеред ночі. І тоді я одразу сідала перекладати, щоб якнайшвидше вислати готовий текст. Так минуло два місяці — день у день, без перерви.

Революція Гідності започаткувала й зміцнила дві важливі діяльності в Україні: волонтерство та протидію російській дезінформації. Я пишалася тим, що була частиною цього. І ці діяльності не менш важливі сьогодні, у час повномасштабної війни.

Після Революції Гідності Ви як волонтер почали допомагати спершу пораненим майданівціям, потім українським військовим. Нас із Вами познайомив спільний товариш Василь Галамай, який отримав тяжке поранення на Майдані. Можете розказати більше про цю діяльність?

Волонтерством я займалась віддавна. Після аварії на Чорнобильській атомній станції ми ще з однією знайомою українкою у Франції створили організацію «Привіт дітям Чорнобиля». І ми безкоштовно приймали дітей з України. Я займалась цим майже 20 років. Це внутрішнє відчуття, що потрібно щось робити аби допомагати іншим. З початком війни у 2014 році я подумала, що окрім роботи над англомовним журналом та поширенням інформації, потрібно робити ще щось. І почала збирати гроші на допомогу пораненим. Робила це особисто, а не через якусь організацію. Взагалі в мене є великий та цікавий досвід роботи в різних організаціях. Не завжди ти сходишся в поглядах з людьми, треба багато чого узгоджувати. З Василем я познайомилась спершу заочно, коли передала кошти його сестрі Мар’яні на його лікування. Потім з Ігорем Заставним.

Зараз важко збирати кошти, повномасштабна війна триває вже четвертий рік і люди забувають…

Чи присутня зараз тема України, нашої війни у французькому інформаційному просторі?

В перший рік багато показували. Зараз на жаль, ні. Я часто розмовляю зі своїми дітьми і після останнього обстрілу Львова питала в сина, чи щось показували по ТБ. І він каже: "Ні, мамо. А що там було?" Після того, як я йому розповіла, він почав казати: вертайся додому, що ти там робиш? Але я наразі лишаюсь тут.

Від часу як почалася велика війна, я стала дуже нетолерантною там на Заході. Коли зі мною говорять про велику росію, про те, що треба якось говорити з москалями. Мовляв це велика країна, неможливо, щоб вона розпалася. Я більше не можу цього слухати і терпіти. Спершу я сварилася, переконувала з історичними аргументами, логікою. А зараз я вже не маю енергії переконувати. Хіба коли говорю з якоюсь інтелігентною людиною, яка знає трохи історію. Бо більшість людей на Заході не розуміють української історії. Дуже сильна російська пропаганда. Якщо досі не зрозуміли, то коли зрозуміють? Не всі, звісно, але дуже багато людей, які впали в апатію. І це мене нервує. Бо Україна — це Європа, ми дуже близько. Українці за своїми цінностями і духом є європейцями.

Дуже важливо писати не лише англійською, а й французькою, італійською. Ось нещодавно я написала невелику статтю про російського диригента Гергієва, який має виступати в Італії на фестивалі. Він близько товаришує з путіним, не засудив агресію росії проти України і попри це йому дозволили там виступити… Це неприпустимо.

Не зважаючи на все, в мене є надія і переконання, що Україна встоїть. Інакше не може бути. Я глибоко всередині є оптимістом і вважаю, що Україна переможе. Надіюсь також, що люди повернуться в Україну, бо виїхало дуже багато хороших людей. І надзвичайно багато чудових людей загинули…

Я вірю, що Україна переможе і хочу дожити до перемоги та побачити її. Поки я ще думаю, поки працюють голова і ноги, я й далі приїжджатиму до України.

Дай Боже, я впевнена, що Ви побачите це переможне завершення війни. Дякую Вам за розмову, Христино, за все що Ви робите для України і за те, що вносите свій важливий вклад у спільну боротьбу.

Слава Україні!

Матеріал був опублікований 01.09.2025 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.