Автор: Олена Чебелюк

Назар Островський був лицарем – саме таке порівняння найчастіше доводилося чути від людей, які його знали та любили. Яскравим, непростим, начитаним і дуже цікавим співрозмовником. Він часто міг бути різким у своїх оцінках і водночас чутливим до чужого болю. Особливо йому боліло, коли ображали слабших.

Ця стаття – спроба створити портрет особистості Назара. Розповісти про основні етапи його життєвого шляху: юність, становлення, Майдан, участь добровольцем в АТО, служба в поліції і, зрештою, Велика війна. Тут багато спогадів від його близьких, друзів та побратимів. І трохи від самого Назара, бо хто ж може краще розповісти, ніж він сам? Тут про його цінності і вибір, який для нього був єдино можливим. Про тяжке рішення залишити тих, кого він найбільше любив, і стати на їхній захист.

*  *  *  *  *

Назар Островський народився 18 червня 1985 року у Львові. Мама Марія Миколаївна працювала опікункою літніх людей, батько Богдан Іванович – у будівельній сфері. Мав двох сестер – старшу Оксану й молодшу Анастасію. Батьки розлучились, коли Назарові було 11, і він залишився з матір’ю. З татом Назар підтримував стосунки і надалі, особливо вже в дорослому віці.

Важливу роль у дитинстві Назара відіграла старша сестра. У час, коли матір перебувала на заробітках за кордоном, Оксана фактично була замість мами в сімʼї.

Вчився спершу у школі №21 на вул. Кониського, в старших класах - в колишньому Греко-католицькому ліцеї імені Климентія Шептицького.

В школі Назар вчився добре, вирізнявся дуже хорошою пам’яттю та схильністю до гуманітарних предметів, особливо любив і добре знав історію. З дитинства багато читав. Ходив до музичної школи, де спершу навчався грати на цимбалах, а згодом на гітарі. В дитинстві співав у духовному хорі.

Друг Назара, відомий львівський музикант Дмитро Тернущак “Кумар” із метал-гурту "1914" згадував, як вони певний час навіть всерйоз цікавились магією і практикували різні ритуали та оккультні практики.

«Я так і не знаю як реагувати, коли отримуєш звістку, що загинув друг. Просто щось всередині обривається і далі ти живеш з цим відчуттям. Що частина тебе більше не існує. Я би сказав ще побачимось, лети, теплих засвітів, але ж я чудово знаю, що ти був таким самим вредним атеїстом-циніком і не вірив у всі ці «засвіти» і «лети».

Бо це ти мене познайомив із «практикуючими магами» а я тебе із нашими реріхіанцями, сведенборжцями та зороастристами). Це ти мене водив на ритуали подивитись, і разом ми читали лекції по (як ми тоді то називали) психології теології)).

До речі було круто, в нас навіть була велика аудиторія людей і представники багатьох релігій, імам навіть цілий був, ітд). А ти перед лекціями палив свічки в темноті, пояснюючи як людський мозок налаштовується на «потойбічне магічне».

Це завдяки тобі я познайомився із тусовкою «Мастєра», який разом із Олегерном та Вараксом писав всі ці безглузді Princeps Omnium і так далі))). Боже, як ми тоді ржали з того, читаючи цю трахомудію)). Це було майже чверть століття тому....

А через роки ми ржали із самих себе. Каждого разу згадуючи, які ми були смішні шукачі «магічного», «божественного», «таємного» ітд)). Мамкіні теолухи і кубікі маггі)» - написав Дмитро у спогаді після смерті друга.

Олександра Сладкова - подруга Назара, яка також знала його зі студентських років, розповідає, що він був своїм і в богемній тусовці театру Курбаса, і в набожному середовищі УКУ, і для друга, залежного від алкоголю, наркотиків і азартних ігор. Мав дуже хороший смак, завжди класно і стильно виглядав, незалежно від заробітків. Певний час вони зустрічались, і якось Назар привіз їй у подарунок пальто. «І це досі найкраще пальто в моєму житті. Я його зберігаю, хоч на жаль давно вже в нього не влажу». - зізнається Саша.

Після закінчення університету Назар так і не став філософом, але філософія завжди залишалась важливою частиною його життя, неабияк вплинувши на світогляд.

Як розповідає його близький друг, викладач філософії  Українського Католицького Університету Ігор Колесник, Назар читав багато філософських творів, надаючи перевагу класикам - Сенеці, Платону, Сократу. Любив наукову фантастику, одним з його улюбленим письменників був Джордж Мартін, автор «Гри престолів». Пізніше, вже у зрілому віці сферою його головних зацікавлень стала історія, він також багато  читав на теми історії культури та розвитку цивілізацій. 

«Йому цікаво було дізнаватися як розвивалися цивілізації, наприклад античні, також він цікавився військовою історією. Ми багато говорили на теми історії різних культур, старих чи нових: Венеційська, епоха Відродження. Про великі масштабні історії, тому що, на мій погляд, він був схильний до такого масштабованого мислення. Йому подобалося філософувати над історією.

Окрім історії, йому було цікава геополітика і Назар читав різні геополітичні праці. В нього був період, коли він почав вивчати англійську мову, щоб нарешті дорватися до англомовних джерел. І для нього це було трошки викликом. Він підтягнув англійську мову, коли під час роботи в поліції отримав грант на вивчення іноземної мови і згодом вільно читав вже в оригіналі. Це відкрило для нього доволі багато літератури, а також текстів, новин, всього того, що раніше було не дуже доступним. Тобто тепер він міг читати джерела». – розповідає Ігор Колесник.

Після закінчення університету Назар влаштувався на роботу у коллцентр мобільного оператора ЮМС, зараз Vodafone. Це була нелегка і виснажлива робота, зміни іноді тривали по 10 годин. Пізніше працював менеджером в інтернет-магазині Дешевше.нет.

У коллцентрі він познайомився з випускницею філософського Оленою Дівеєвою. Невдовзі вони стали зустрічатися, а під час його служби в «Азові» у 2014 році одружилися. 

«Назар був другом моєї близької подруги Тані. І так ми потрапляли в якісь спільні компанії, де обов’язково були музиканти і різні тусовочні люди. - пригадує Олена, - І ми почали цією спільною компанією кудись ходити, десь їздити. А Назар теж гарно грав на гітарі. Тоді нас об’єднала музика. Далі була перша поїздка на Шипіт, цей великий вогонь і вся атмосфера хіпі. Мені здається, що ми теж трошки мали цей дух хіппі. Він тоді був з дуже довгим волоссям. Я йому дала свою шкіряну пов'язку на голову. Він її носив, і вона йому насправді більше пасувала, ніж мені. Він був дуже гарний з цією пов’язкою і волоссям. 

Хоч перше моє враження від нього було ніяким, він мені тоді не сподобався. А там я подивилась на нього і подумала: «Боже, який гарний!»  Насправді він був дуже харизматичним із цим волоссям. І коли він його постриг, пішовши на війну, це як втрата була. Це було таке його перевтілення, і воно було з оплакуванням його хіповської юності.

Потім ми разом з компанією друзів поїхали в Крим. Це одні з моїх найромантичніших спогадів, пов’язані з Назаром. Ми винайняли житло у приватному секторі, там було подвір’я заплетене виноградом. І я пам’ятаю, як він сидів зі своїми кучерями у цьому винограді, грав на гітарі і чуже чутливо співав. Тоді я вперше побачила цю його таку ніжну частину. Це було дуже гарно. І він був дуже гарним тоді. Тоді, влітку 2008-го, в нас і почалися стосунки, після цієї подорожі. 

Ми були разом 13 років, з них 6 у офіційному шлюбі. Але, на жаль, в нас не був щасливий шлюб… Назар був складною людиною для найближчих людей. Наші стосунки завершились в листопаді 2020 року».

Неформальна спільнота, до якої належав тоді Назар, значною мірою вплинула на те, що в побуті він частково став російськомовним. Це була звична практика в так званих просунутих львівських колах в 1990-2000-х роках. Говорити російською там вважалось престижним і модним і, опиняючись у цій спільноті, багато етнічних українців потрапляли під вплив середовища і переходили на спілкування російською. Передусім всередині тусовки, а іноді і за її межами. Згодом більшість це переосмислили і відкинули, але цей факт яскраво ілюструє реалії того часу і сильний вплив російської культури навіть на тих людей, які виросли в україномовних сім’ях. Назар, як багато хто з його кола, слухав російський рок, читав Достоєвського та інших російських письменників, перебуваючи у московському культурному полі.

«Ми були дуже русифіковані і навіть вдома кілька років говорили російською. – зізнається перша дружина Назара. -  Хоч він походить з української сім'ї і я також. Тобто та тусовка, в якій ми познайомились і де ми тусили, нас, виходить, перевела на цю мову. І ми, двоє українців з україномовних сімей, говорили вдома російською. При цьому з сім’єю чи нашими україномовними друзями ми і надалі продовжували спілкуватись українською. Але ось це переконання, що все модне - це передусім російське, воно таким чином на нас вплинуло. І ми були не єдині такі. Я знаю, що це насправді поширена історія.

В 2014-му році, ми повернулись додому з Майдану і перестали говорити російською, перейшли виключно на українську. І це було так тупо взагалі, що ми говорили російською…. Я потім це переосмислила, і зрозуміла, що це передусім був вплив середовища. В нас було багато друзів з російськомовних сімей, для них це було нормально. І тоді більшість з нашої компанії говорили російською».

На щастя у випадку Назара вплив російськомовного середовища і ця побутова русифікація виявились тимчасовим явищем. Передусім він все ж таки чітко усвідомлював себе українцем, а з часом все більше почав задумуватись про свою ідентичність і майбутнє своєї країни. Це усвідомлення сягнуло свого піку через кілька років, завдяки досвіду, який Назарові довелося пережити під час Революції Гідності.

Близький друг Юрко Вовкогон пригадує своє перше враження від знайомства з Назаром:

«Зі студентських часів я знався з Оленкою Дівеєвою. Я вчився на політології, вона на філософії, паралельні групи, і вона жила ще й недалеко від гуртожитку. А в ті часи будь-яких людей, які хоча б візуально відрізнялися від цієї всієї сірої маси, ти сприймав як своїх рідних, найближчих і найкращих людей на цьому світі. І так ми стусувалися з Лєнкою. Я заходив до неї, ми слухали музику, спілкувались, а вона в універі зустрічалася з різними хіпарями.

І ось якось, це вже було після студентських часів, я дивлюся: йде Оленка з якимось новим патлатим хлопакою. І в мене перша думка: напевно знов якийсь москаль, бо в них тоді була така собі російськомовна тусовка. І мені завжди було шкода, що така гарна дівчина і не з кимось із наших. Я спершу так скептично до нього. А потім: здоров, здоров. І я так дивлюся - є з ким говорити, що хлопака наш - український. 

Спершу я, правда, подумав, що він якийсь безхребетний хіпі-пудель. А виявилось, що це нормальний свій чувак ще й дєрзкий, ох*вший такий трохи. Маю на увазі, що він не був якийсь такий криворукий пацифіст і мамина дитина. Відчувалося, що він трохи бачив життя і може за себе постояти, що він має якийсь чоловічий характер. Ось оце відчувалося.

Тим більше, що він українець. З ним було цікаво, Назар був розумний і сильний, мав свій характер.

Після Майдану я пішов в «Правий сектор», а він в «Азов». Повернувшись до Львова, ми з ним почали більше спілкуватись, мали різні спільні теми. Якось випадково зустрілися на Тарнавського. Там є одне маленьке подвір'я із футбольними воротами, і ми тоді пів дня там просиділи з Назаром і Юрком Калиняком, який воював у 72-й, говорячи про всілякі різні речі, переважно звісно про війну і про життя. 

Тоді була така штука, що добровольці тягнулися один до одного, гуртувалися. Це було відмінне від того, що зараз, коли є дуже багато людей з військовим досвідом, але водночас ти не знаєш, чи це доброволець, чи примусово мобілізований, чи контрактник. А от тоді добровольці були окремо, ми ніби якось відчували один одного».

Хоч за свідченнями друзів і близьких Назара, він задовго до Майдану усвідомлював реальність російської загрози для України.

 Олександра Сладкова пригадує їхню розмову, яка відбулася ще в 2003 році, коли росіяни пробували збудувати дамбу на острів Тузла в Керченській протоці. Та історія ледь не завершилась військовим протистоянням. Вже тоді Назар говорив, що готовий йти воювати і що війна з росією цілком можлива. 

Олена Дівеєва теж говорить що в Назара давно були сформовані чіткі погляди, які він не боявся відстоювати. 

 «Я ще з юності була дуже політично активна, з 16 років ходила на мітинги «Кучму геть!». З самого початку стосунків ми з ним про це багато говорили. Але я була тоді наївна пацифістка. І казала, що якщо буде війна, то треба втікати. Тоді ж ще не було Криму, нічого цього всього. І він казав, що якщо буде війна, то він піде захищати країну. І в нас була тоді сварка, ціла баталія про це. Я йому казала: «Ну як ти можеш таке казати? Треба втікати». Я казала йому: "Як же так, ти що залишиш мене тут саму, а сам будеш воювати?" А він відповідав: "Так, я буду". Згодом я, звісно, змінила свою думку. І мені навіть соромно за цю позицію, за те, що я тоді навіть погрожувала його покинути.

З молодих років Назар не бажав миритися з несправедливістю і жорстокістю навколо. Коли йому було 18 років, він долучився до боротьби активістів проти наркодилерів, які розповсюджували серед підлітків димедрол. Навіть допомагав одному із журналістів, який робив розслідування на цю тему. Боровся за бездомних собак, яких експлуатували на вулицях, забирав їх у циган. Якось приніс додому собаку зі зламаною ногою. Разом з Оленою вони її лікували, витратили купу грошей на апарат зовнішньої фіксації на лапу. Пенні жила у них півроку, а потім десь втекла.

З перших днів Назар приєднався до протестів на Майдані. Спершу вони з Оленою виходили на мітинги у Львові, згодом разом поїхали до Києва. Як говорив пізніше Назар, після того, як на Майдані побили студентів він зрозумів, що це – рубікон, далі так жити не можна і з після того включився у події на Майдані вже всерйоз.

Назар не належав до жодної сотні, регулярно приїжджав до Києва, привозив волонтерську допомогу, респіратори, бензин тощо. Був на Банковій 1 грудня 2013 року, незадовго до кривавого розгону, згодом брав активну участь в боях на вул. Грушевського. 

Під час розстрілу 20 лютого 2014 року Назар був на вул. Інститутській. Згодом пригадував, що саме там він і побачив першу кров, коли недалеко від нього вбили людину.

Потім Назар поїхав у Межигір’я, там якраз знайшли багато документів з бухгалтерії президента-втікача Віктора Януковича. Їх викинули у річку, намагаючись позбутися доказів незаконних фінансових махінацій. Разом з іншими активістами Назар виловлював їх з води. Майданівці кілька днів їх скрупульозно висушували, фотографували, а згодом передали опозиційним депутатам. 

Саме Майдан кардинально вплинув на світогляд і громадянську позицію Назара Островського. За словами його близької подруги і куми Наталі Куби, Майдан розкрив Назара як особистість. 

«Якщо до цього він був таким собі меланхолійним студентом, випускником філософського факультету з екзистенціалістськими нахилами, то після Майдану ця меланхолія трансформувалась у готовність діяти. – каже Наталя. 

Революція Гідності дала йому відповідь на екзистенційні питання: Хто я? З ким я? Що я хочу і можу робити? Він зрозумів, що може впливати на події в країні. А коли він повернувся вже після звільнення Маріуполя в 2014 році, він повністю переосмислив свою роль в житті і суспільстві зокрема.
До цього часу в нього була певною мірою дещо відсторонена позиція, зокрема від відповідальності за те, що ти можеш на щось впливати, від громадської активності. Це не означає, що він не поділяв наші цінності, швидше тут йшлося про активне втілення в життя і відстоювання цих цінностей».

Про свою мотивацію йти на війну і вплив Революції Гідності на своє рішення він розповідав у інтерв’ю, яке було опубліковане у книзі спогадів «Воїни світла».

«Першу там свою кров я побачив на вул. Інститутській, коли вбили біля мене людину, так метрів тридцять від мене. І в мене було відчуття того, що ми ж ту кашу заварили, тобто, грубо кажучи, якби того всього не було, ми б цього не робили в Києві, то не почалася би війна на Сході. У мене була ніби якась моральна відповідальність продовжувати боротьбу, а не поїхати додому, коли там уже все серйозно стало. І взагалі якось до революції, війни я країну сприймав, як… Не сприймав, як свою. А тут у мене з’явилась якась відповідальність за неї, що я маю її робити, творити».

Назар Островський вперше пішов у військкомат одразу після того, як росіяни захопили Крим. Але до війська його тоді не взяли – добровольців на той час вистачало. Окрім того, в молодості у нього була виразка шлунку, через яку він був визнаний непридатним до служби в армії. Згодом на черговому медобстеженні лікарка повідомила, що виразка вже затягнулась, і Назара визнали придатним.

Три місяці Островський чекав, поки йому зателефонують і готувався. За той час з'ясував, що може легально купити мисливський карабін «Сайга» на базі автомата Калашникова. Отримав дозвіл, купив карабін і наступного разу у військкомат пішов уже з особистою зброєю. 

Але там йому знову сказали чекати. Тоді Назар вирішив йти у добровольчий батальйон.

Про те наскільки його рішення піти на фронт було важливим і виваженим свідчить зокрема і той факт, що аби купити «Сайгу» Назар спершу продав свою улюблену гітару Fender Stratocaster. Музика мала для нього особливе значення. Він багато слухав, переважно рок і блюз, а також сам грав на гітарі, згодом купив піаніно і навчився на ньому грати. 

В липні 2014-го, поклавши автомат у кофр від гітари, Назар поїхав до Києва записуватись у батальйон «Азов».

У складі «Азову» Назар брав участь у боях в районі Маріуполя в серпні-вересні 2014 року. Перебував як у самому місті так і на базах поблизу, зокрема в Урзуфі. Спершу служив на посаді рядового міліції, згодом перевівся у роту вогневої підтримки.

На «Агутіна» були покладені обов’язки навідника міномета. Але з єдиного міномету, який був на той час на озброєнні, ніхто стріляти не вмів. Тож йому довелось розбиратися у всьому самостійно. Виручав інтернет, також допоміг суміжник - майор ЗСУ, який на той час опинився поряд у Маріуполі у військовій частині. Він вчив Назара і його напарника наводитись і стріляти з допомогою карт з GPS. Так, влітку 2014 року Назар Островський став піонером, який фактично зробив перший артилерійський постріл в історії «Азову».

Перший досвід участі у бойових діях «Агутін» отримав у вересні 2014 на околиці Маріуполя. Блокпост, на якому він перебував, росіяни, які зайшли з боку Новоазовська, обстріляли з градів і артилерії. 

Восени 2014 р. його підрозділ почали переводити в Нацгвардію, і лишитися служити там можна було за умови підписання безстрокового контракту (до закінчення особливого періоду). Назар не захотів підписувати його на таких умовах і повернувся додому. 

«Близько місяця я пив і обмірковував, у який підрозділ мені перевестися. Випадково на очі потрапило оголошення про конкурс у міліцію (поліції тоді ще не було). Суто з цікавості я заповнив анкету. І тут з'ясувалося, що в міліції немає чіткої позиції стосовно добровольчих батальйонів. Воювати на Сході добровольці можуть, а ось служити на місцях у поліції - ні. І я почав давати інтерв'ю: як це так, що відбувається? Адже я воював у добровольчому полку "Азов" при МВС і офіційно вважався рядовим міліції…

Тоді мені запропонували поновитися, тобто пройти всю бюрократичну процедуру з конкурсами, принести характеристики з усіх місць навчання. Одне слово, зібрати велику теку документів. За місяць я це зробив. Але мені сказали, що конкурс уже завершено і відбувається переформатування міліції в поліцію. Порадили знову послужити, тепер у добровольчому батальйоні "Львів". Я погодився. На початку 2015-го, з великими проблемами, я все-таки перевівся у "Львів", де прослужив два роки". – розповідав Назар.

У складі поліцейського батальйону «Львів» він регулярно перебував на ротаціях на сході України: у Станиці Луганській і сусідньому Біловодську. Це були останні місця, де він на той час перебував у безпосередній близькості до лінії фронту. Влітку 2015 року всі добровольчі підрозділи у зв’язку із “Мінськими домовленостями” були виведені з першої лінії оборони. Згодом батальон «Львів» дислокувався у Слов’янську і Костянтинівці, Назар стояв на блокпостах на другій-третій лінії оборони, не приймаючи участі у безпосередніх бойових діях. Попри відсутність загрози життю, службу на блокпосту під Слов’янськом він пригадував як найтяжчу за період АТО: дошкуляв сильний мороз, в окремі дні доходило до -30 градусів, відсутність нормального харчування, коли на посту доводилось перебиватись «мівіною», і елементарних побутових умов – жити доводилося в приміщеннях комбікормового заводу без води, опалення і туалету. Це особливо відрізнялося від побуту під час служби в «Азові», коли вони жили на розкішній дачі Януковича в Урзуфі. 

В березні 2017 року Назар звільнився зі служби в батальйоні «Львів» і невдовзі почав працювати дільничним офіцером у Сихівському райвідділі поліції м. Львова. Згодом перевівся у підрозділ «Поліна», створений для боротьби з домашнім насильством.

Причини рішення Назара стати поліцейським, були різними. Але більшість його друзів та рідних сходяться на тому, що для нього це був спосіб приносити користь, допомагати тим, хто потребує захисту. Ця риса була характерною для Назара Островського ще з дитинства. Окрім того, постмайданна країна надалі, хоч і повільно, змінювалась. Зі скрипом і труднощами відбувалась реформа поліції, тож йому здавалося, що він може бути корисним на цьому полі. 

«Назар пішов на війну не як на роботу, а як на певний подвиг. Але потім, коли він повернувся, що йому тут світило? Піти в IT? Бо всі тоді пішли в IT, його друг туди тягнув. І в певний момент він цілком думав туди йти. Коли вже стало зрозуміло, що активних бойових дій нема.

Я його переконувала: йди за своїм покликом, роби, що ти хочеш робити, в тебе вийде. Є роботи, на яких можна заробляти, хоч і не якісь там супер страшні гроші. І я завжди казала, що мені не треба нещасного айтішника, мені треба щасливого чоловіка.

Гроші для нього, на жаль, мали значення. Це сумна історія, бо його вганяло в депресію, те, що в нього нема грошей. І це була болюча для нього тема. Він про це не говорив вголос, публічно, але ця неможливість заробити його задівала. Мені здається, що якоюсь мірою на нього тиснув ось цей чоловічий світогляд і переконання, що чоловік має заробляти. В той же час він мене дуже підтримав, коли я пішла з “Водафону” і пів року змінювала професію на психотерапевта, йшла за своєю мрією.

 Він допоміг мені відважитись стати психотерапевткою, хоч сам не вірив у цю професію. На жаль, бо я переконана, вона б могла б дуже багато змінити в нашому важкому сімейному житті.

Я також надіюсь, що певним чином вплинула на його рішення піти в поліцію. Він пішов туди з мотивацією змінювати її, а не просто там працювати. І це ще одна його боротьба.

Назар завжди боровся за щось добре. Спершу для нього це була війна, коли ж закінчилась активна фаза війни, і він повернувся, то Назар знайшов нову боротьбу. Це було спочатку пов'язана з реформою поліції, як в той час проводилась». – говорить перша дружина Назара Олена.

«Назар системно йшов до своєї мети і не робив речей, які не осмислював. - - говорить Наталя Куба. - Рішення піти на роботу в поліцію було саме таким. Він пішов вчитися на юридичний в університет внутрішніх справ. Свідомо пішов у новостворений підрозділ по боротьбі з сімейним насильством.
Він йшов туди, де дійсно було складно. Він дуже хотів допомагати іншим, захищати слабших. Назар вбачав у цьому свою роль і можливо навіть місію. Певною мірою це було таке лицарство.
Він був уважним до людей не в теорії, а на практиці.
Йому не треба було визнання, чи подяк. Назару було важливо допомагати там, де інші цього не роблять. Де їх щось зупиняє. Він дуже цілісно орієнтувався на те, що вело його всередині». 

Водночас Наталя пригадує, що Назар був дуже скромним, якщо справа стосувалась його особисто. Ніяковів, коли йому робили подарунки, чи якісь знаки уваги. Дуже тепло сприймав, коли про нього піклувалися, довго і з вдячністю потім про це згадував.

Вона розповідає, що одного разу пізно вночі поверталась додому з роботи і дуже налякалась коли її почав переслідувати якийсь чоловік. Коли вона розповіла про цей випадок Назару, він мовчки повів її з собою в магазин де, користуючись своїм посвідченням поліцейського, купив їй газовий балончик. Це був один з його способів - дбати і захищати людей, яких він насправді любив.

«Він був дуже впертий. Він знав, на що йде, знав, з яким сатаною він бореться. Для нього було важливо бути підготовленим до того всього. І він довго, дуже вперто боровся з тою всією історією. Можливо, якщо б було легко, він би туди і не пішов. Я так собі думав, що якби йому просто дали того дільничного зразу без всяких перешкод, він би, напевно, помурижився там десь місяць-два і пішов би далі, туди, де є для нього більше викликів.

Думаю, що це одна із причин, чому він потім перевівся з посади дільничного, там де купа паперової роботи і місцеві наркомани, і перейшов в підрозділ по боротьбі із запобігання сімейному насильству. І він тоді бачив багато пекла, того пекла, яке ми бачили з ним, коли були малими. 

Тому, коли ми десь зустрічалися з ним в той період, то багато говорили про те, що це дуже знайома нам історія. І про те, що він тепер дорослий, що він має якісь сили, наскільки це дозволяв закон, для того, щоб якісь речі зупиняти». – говорить Ігор Колесник.

Назар особливо гостро реагував на випадки, коли знущалися з дітей. Дружина Олена Островська пригадує, що він не раз, повертаючись з роботи, зі сльозами на очах розповідав про почуття безнадійності на робочих викликах, де зазвичай ображали слабших.

Подруга Назара Оксана Зьобро писала у своєму некролозі:

«Для мене найвиразніша риса Назара була навіть не у прагненні справедливості, не у невмінні пройти повз, а саме в його всеохопній доброті, яку він так часто намагався приховати за скепсисом, цинізмом чи сарказмом.

Думаючи про нього, згадую як він з трепетом розповідав про білявого хлопчика, якого віз на задньому сидінні поліцейської машини з дому, якого домом не назвеш, а швидше пеклом, в соціальну службу. Як цей хлопчик забув на сидінні динозаврика, а Назар потім шукав його, щоб віддати іграшку (насправді, впевнена я, щоб ще раз побачити цього хлопчика і пересвідчитися, як він).

Я згадую, як він обирав книжку для 9-річної дівчинки, яку зустрів на виклику, яка жила в жахливих умовах без батька в однокімнатному підвалі з родиною далекою від благополуччя – і була при цьому «дуже жива і мила». Як він казав, що хоче, щоб ця книжка перенесла її в кращий світ, щоб вона в нього повірила».

Ігор Колесник каже, що Назар бачив себе у таких дітях, які пройшли схожу історію. Він розумів, що чекає цю дитину і сподівався, що можливо, книжки допоможуть їй створити якусь паралельну реальність, в якій вона змогла б заховатися і зберегти себе за той час, коли доводиться жити в таких умовах.

«Назар мав дивний характер, у якому чорний гумор і цинізм поєднувалися із глибинною потребою допомагати, захищати, боротися за справедливість. Не за ту справедливість, про яку розповідають політики чи єдиний телемарафон, а за ту, якої немає у квартирах темного міста. Коли він працював у відділі протидії та запобіганню сімейному насиллю, то боровся за тих, хто у повній темряві. За ту дитину, яка виростає калічкою у сім’ї алкоголіків. За дітей, чиї батьки наркомани. За тварин, чиї власники різали одне одного ножами.

Він свідомо йшов туди, де було найбільше згустку темряви, де горіли шини, де били дітей або студентів оці дорослі, сильні і жорстоко несправедливі «нормальні» люди. Він, як і я, не розумів природи безпідставної жорстокості та байдужості людей, які знущалися над слабшими, викидали на вулицю домашніх тварин як меблі, не простягали руки потопаючим. Він, на відміну від мене, мав силу і рішучість, щоби в дусі головного героя «Чуми» Камю продовжувати робити те, що було його фундаментальною силою: бути там, де болить найбільше. Бути із тими, чий голос не почутий». – писав Ігор у пості в пам’ять про друга.

Це категоричне несприйняття жорстокості і несправедливості накладалося на розчарування, яке ставало все глибшим через відсутність змін у системі, незважаючи на всі зусилля активістів, які намагались контролювати поліцію та змусити реформу, що забуксувала, зрушити з місця.

Свою публічну критику недоліків роботи поліцейської системи з погляду дільничного і власного досвіду роботи Назар розпочав після гучного вбивства п’яними поліцейськими 5-річного хлопчика Кирила Тлявова, що трапилось у травні 2019 року в місті Переяслав на Київщині. Як писав сам Назар, це стало останньою краплею, щоб не мовчати і за допомогою розголосу спробувати щось змінити або принаймні привернути увагу до проблем, з якими він стикався на службі у поліції.

Він почав публікувати на своїй сторінці у фб свої записки дільничного, у яких зокрема розповів про те, що у відділку бракує комп’ютерної техніки, канцтоварів і навіть звичайного паперу, щоб реєструвати звернення громадян. А керівництво у відповідь туманно натякає, що «потрібно працювати з підприємцями», щоб отримати від них папір, або ж продовжувати купувати його за свої гроші. Також Назар написав великий і детальний пост, в якому в подробицях описав, як виглядає звичайний день роботи дільничого поліцейського офіцера з понаднормовими і, як правило, неоплачуваними годинами праці, відсутністю вихідних, коли треба бути присутнім для забезпечення порядку на масових заходах, боротьбою з вуличною торгівлею, психологічними консультаціями громадян, що приходять на прийоми, безкінечними нарадами в керівництва, купою беззмістовної паперової роботи і звітності заради звітів… 

Ще в одному з постів він детально описував усі труднощі, з якими йому довелося зіткнутися про спробі влаштуватись на роботу в поліцію.

«Йому далеко не все подобалось, коли він почав працювати в поліції. Але про багато речей, які він там бачив, він не міг говорити. Але він хотів боротись, міняти це все. Намагався, як міг, робити якісь кроки, щоб змінити цю поліцію зсередини.

Він був фрустрований, що ці зміни по-справжньому не відбуваються, що люстрація не пройшла, що всі ці бандити поверталися назад…

 Але в той же час, мені здається, що він в чомусь почав себе там також знаходити, в тій боротьбі. Це однозначно вже не був фотомагазин і не коллцентр. Тобто він реально міняв речі, в житті інших людей. І тоді в нього почалась нова боротьба, у підрозділі «Поліна». Він розказував, що дуже вболіває за тих дітей, які живуть в сім'ях, де є насилля. Він мало мені говорив про цю свою роботу, але я бачила, що він цим горить». – говорить Олена Дівеєва.

Робота в поліції вплинула і на характер самого Назара. У спілкуванні він став більш різкішим, багато знайомих говорять про притаманні йому цинізм і сарказм, які проявлялись в комунікації із зовнішнім світом.

Як охарактеризував його товариш Ігор Колесник, Назар був «романтичним циніком і впертим засранцем із добрим серцем». Але його близькі люди стверджують, що цей образ був не більше, ніж захисною маскою, за якою він насправді ховав свою вразливу натуру.

«Цей проявлялося у побутовому спілкуванні. Іноді він любив «домінувати», ніби як стверджувати свою правоту. Не знаю, може це якісь мусорські примочки в нього проявлялись. Що моє слово має бути зверху, і я маю перемагати в суперечці. - розповідає Юрко Вовкогон. - Зі мною йому таке не виходило, бо я з цього перся і казав: ну давай-давай, показуй, що ти самий главний баран в стаді)). 

Це якщо жартома, а якщо серйозно спробувати пояснити таку його поведінку, то мені здається так відбувається, тому що люди, які тонко відчувають, яких насправді болить, які є романтиками в душі, мусять назовні в якийсь спосіб компенсувати цей свій внутрішній романтизм. І вони захищаються від нього сарказмом, самоіронією. Це не про небажання показати свою слабкість. Просто так ти вирівнюєш баланс свого сприйняття. Це люди, яким достатньою мірою присутній самоаналіз, або в яких інстинктивно виходить свою внутрішню делікатність компенсувати зовнішніми проявами. У випадку Назара вербалізованою іронією і сарказмом». 

«Я думаю, що оця його маска такого суворого поліцейського, вона в нього виробилася як адаптивний механізм. – розмірковує Ігор Колесник. - Я так собі це завжди тлумачив і не сприймав, що він прям змінився в гіршу сторону. Не знаю, як інші це сприймали, просто, може він не говорив з ними, не продовжував підтримувати саме ось цю історію з наївним Назаром-романтиком. Тобто він створив собі певний захисний образ, і цей образ працював».

Ігор наголошує, що Назар був дуже цікавим співрозмовником. Він дуже багато читав, постійно вдосконалювався і розвивався, навіть перебуваючи на фронті. Високо оцінював праці Ніла Фергюсона. Серед інших авторів, які писали на глобальні філософські та історично-цивілізаційні теми читав Тоні Джадта, Джареда Даймонда, Умберто Еко. З українських авторів із захватом відгукувався про Тараса Прохаська, говорячи, що його «Непрості» - це своєрідний магічний реалізм у карпатській обгортці і наша претензія на велику літературу. В той же час про гемінгвеївську «Прощавай зброє» Назар зробив лаконічний висновок: «Книжка тупо про дезертира».

Ігор слав йому на фронт книги. Назар їх запоєм ковтав, їм завжди було цікаво обговорити різні ідеї. Ще він генерував безліч різноманітних мемів, зокрема на тему релігії, оскільки був відвертим атеїстом. Висміював, не раз жорстко, речі, які категорично не сприймав.

Розмірковуючи про майбутнє України, ми з Назаром говорили про те, що Україна, швидше за все, завжди буде на межі. Що ця її функція нікуди не подінеться. Якщо це буде Євросоюз, тоді ми будемо межею Євросоюзу, а не поляки. І відповідно нам, не вдасться бути комфортною зоною на зразок Нідерландів або Бельгії, або якоїсь там Іспанії, де ніфіга не відбувається. А це буде країна, яка буде змушена використовувати інструменти, яких Європа насправді цурається.

Ми говорили про аналогію з Туреччиною, яка весь час прагне стати європейською унією, але в неї ніяк не виходить, тому що вона мусить постійно мати руки в крові. 

Він сприймав Україну як такий східний фронтир. Але казав, що ми точно будемо кращими, ніж Туреччина, бо в нас немає цієї історії імперської держави з усіма комплексами, які пов’язані з відновленням величної Туреччини. 

Вважав, що ми могли б бути такою особливою країною, в якій поєднуються з одного боку цінності, які були на Революції Гідності, але вони будуть не наївними. Це європейські цінності, які захищаються українською кров'ю і, можливо, тут це більше європейські цінності, ніж в будь-якій європейській країні зараз».

У 2020 році відбулися зміни і в особистому житті Назара. Він зустрів Олену Сидорчук, яка невдовзі стала його другою дружиною і матір’ю його сина.

«З Назаром я познайомилась восени 2020 року. Якось дуже банально, гуляючи по центру Львова, загубила рукавичку. Ну а він, звісно, підняв та наздогнав мене, щоб віддати. Як зараз пам'ятаю ті блакитні щирі очі. Я одразу зрозуміла , що він має відношення до тої проклятої війни. Напевно по стилю одягу з берцами, компасом на руці та складеним ножем в кишені джинсів. В той момент ми були обоє змучені життям та проходили період після невдалих стосунків. Ми чітко розуміли, що хотіли від свого партнера. Наші бажання співпадали, тому через декілька місяців ми вже жили разом. - розповідає Олена.

 З самого початку відносин, я зрозуміла, що він - ніби енциклопедія, в якій зібрана історія всього світу. З ним завжди було цікаво. Ми могли спілкуватися до ранку. Він то грав на гітарі, то на піаніно, або ж смажив картоплю і слухав історичні подкасти. Мав завжди при собі 2-3 книги, які почергово читав. Інколи мені було соромно, що я не можу підтримати діалог на рівні і подискутувати на історичні, політичні теми, які його цікавили. Але він казав, що має з ким про це говорити).

Назар усвідомлював реальність масштабної війни з росією і готувався до неї.

«Ми говорили з ним, про те, що буде повномасштабна війна. – згадує Ігор Колесник. - Це неуникненна історія. З того моменту, як ми почали доволі активно спілкуватися, ми постійно говорили про різні нюанси з геополітичними процесами, про китайські інтереси, про рф, путіна, про те, що в нього є своя міфологія.

Я думаю, що оцей його філософський бекграунд допомагав йому бачити ширшу картину. В тому плані, що, до прикладу, Дугіна чи якихось інших ідеологів русского мира, ми знаємо ще з філософського факультету. І про їхню маніакальну готовність продовжувати війну без огляду на втрати чи на що б там не було. 

Можливо, Назар не знав точно, в яких саме масштабах це буде відбуватися, скільки буде витрачено зброї, танків, БТРів. Яка буде кількість втрат, жертв, насилля, крові і того, що ми потім вже побачили.

Таких моментів, нюансів ми не підозрювали, не знали. Але серед АТОвців, серед його кола спілкування, серед моїх знайомих АТОвців ці історії, впевненість, що буде війна постійно циркулювали. Особливо сильно в останній рік. Вони готувалися». 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Олена Островська була на четвертому місяці вагітності. Вона розповідає, як зранку 24 лютого 2022 року чоловік сказав їй зібрати рюкзак, дав карту, компас, свій табельний пістолет і пояснив як полями та сільськими дорогами у випадку необхідності дійти до польського кордону. А сам пішов на патрулювання міста.

«Про те, що він поїхав під Київ, я дізналась тільки через тиждень, коли з ним зник зв'язок. – говорить Олена Островська. - В мене ніби земля з під ніг рухнула. Сидіти за кордоном було нестерпно, тому на наступний день я вже була в Львові. Він намагався відгородити мене від негативних емоцій і хіба в компанії друзів я могла почути, скільки разів він був близький до загибелі ще там, у Київській області». 

Невдовзі Назар повернувся до Львова і продовжив свою роботу в поліції. В серпні 2022-го року народжується син Максим, про якого він так мріяв. Він був вдома, поруч з дружиною під час пологів, підтримуючи її.

Восени 2022-го, після звільнення Харківської області він зголосився і поїхав у відрядження на деокуповані території, де займався фільтруванням та перевіркою місцевих на предмет співпраці з окупаційною владою. 

«Коли пройшов певний період часу після народження дитини, в нього всередині почався моральний конфлікт. – розповідає Наталія Куба. – Назар сердився, що він тут, в тилу, що його відправляють, на якісь беззмістовні завдання, типу патрулювання в мирному місті. Що він не має змоги робити якусь важливу, на його погляд, роботу. І він цим дуже мучився насправді».

Дружина Назара говорить, що вона бачила і знала, що чоловік шукає можливість знову піти на фронт і бути корисним саме там. На початку 2023 року Назар пройшов навчання по керуванню БПЛА у Львові. Згодом купив собі дрон і вчився на ньому літати. Назар не лише освоїв польоти на дронах, а й навчився їх ремонтувати, налаштовувати, прошивати тощо. Говорив, що безпілотники - це майбутнє війни, її основа. Закликав усіх також вчитися керувати дронами. Бо війна торкнеться рано чи пізно усіх.

 «Я просила його лишитися на посаді капітана поліції і бути поруч. – говорить Олена. - Але ця тема завжди закінчувалась роздратуванням. Назар казав: «Орки забирають наші землі. Вони не зупиняться. І рано чи пізно прийдуть до наших домівок. І якщо зараз їх не зупинити, то скоріш за все нашому сину теж прийдеться воювати, але вже в складі російської армії і десь на території Польщі. Зараз відбуваються історичні події. І що скажуть чоловіки- ухилянти своїм дітям, коли ті запитають: «Тату, а що ти зробив ради нашої свободи під час війни?» Я би не хотів дивитись в очі своєї дитини і розуміти, що я зробив недостатньо».

З часом я змирилась з його рішенням, а він обіцяв максимально себе берегти. Я була дуже щаслива, що хоча б під час пологів він був поруч. Не можу представити більш люблячого тата. Слів бракує, щоб описати його любов до сина.

Але в ньому боролись дві людини. Перша - щасливий чоловік та батько. Друга - воїн, який не зміг би проживати своє життя спокійно, коли на фронті гинули його знайомі, побратими з АТО... Кожна така звістка давалась йому морально важко.

І все ж він пішов… Щоб якось себе втішити, я думала, що виїзди на позиції з БПЛА, це більш-менш безпечно. Але помилялась… Зараз нашому сину 3 роки і він в кожному чоловікові шукає тата. Я чекаю того віку, коли зможу розказати, який його тато був відважний, щирий, справжній чоловік і як сильно він його любив».

  Наприкінці 2023 року Назар приймає остаточне рішення і приєднується до Сил оборони України. Він йде в поліцейський батальйон «Лють», штурмовий полк «Цунамі». Служить там в підрозділі ударних бпла. Для цього ще додатково проходить навчання в Одесі, де на той час дислокувався батальйон. Після цього з грудня в якості вибухотехніка в складі екіпажу фпв «Агутін» брав участь у боях за Кліщіївку поблизу Бахмута, біля Часового Яру і Богданівки.

З особистих причин, передусім через специфічний особовий склад підрозділу, де було багато міліціонерів ще старої формації, Назар почував себе в ньому некомфортно. Якось навіть скаржився друзям на те, що хтось із його нових побратимів спілкується на тюремному жаргоні. Він почав шукати можливості переводу. 

У травні 2024 року Назар перевівся у 5 батальйон спецпризначення «Любарт» у складі 12-ї бригади НГУ «Азов». Цілеспрямовано пішов до Святослава Паламаря «Калини», з яким вони познайомились ще у 2014 році під час спільної служби в добровольчому батальйоні «Азов». Для нього служити серед близьких по духу, ідейних побратимів було надзвичайно важливо.

В «Любарті» йому вдалося пройти переатестацію і зберегти своє офіцерське звання капітана. Спершу Назара скерували у командний штабний пункт, де він служив влітку під час боїв, які вели азовці у Серебрянському лісництві. На той момент це був єдиний напрямок на всій лінії зіткнення, де Сили оборони України проводили наступальні, а не оборонні дії. 

Обов’язком Назара у штабі було спостерігати за ситуацією, аналізувати побачене на полі бою і коригувати нашу арту. Але, посидівши трохи перед моніторами, він почав рватися у безпосередній бій.

«Його це дуже сильно виснажувало, він казав, що ці чергування дуже довгі і він хоче безпосередньо літати. – розповідає подруга Назара і волонтерка Наталя Куба. - Він хотів як літати на бпла, так і розібратися в тому, як паяти ФПВ-дрони, як складати їх. Пам’ятаю, як Назар показував мені фотку. От бачиш, говорить - стоять троє-четверо людей. А як паяти це все знає тільки ось цей один малий. І я хочу розібратися, як цілісно могти і складати ці дрони, так і літати на них».

Після успішного наступу в Серебрянському лісництві, у вересні 2024 року батальйонно-тактичну групу з «Любарта» перекинули на Торецький напрямок для стабілізації ситуації. На той час там склалась складна ситуація, і частина бійців ЗСУ перебували в оточенні в населеному пункті Нью-Йорк.

Перед азовцями поставили завдання провести штурмові дії, здійснити деблокаду, зробити коридор і вивести військовослужбовців з оточення. Підрозділ ударних бпла, в якому на той час вже служив Назар, теж опинився на цьому напрямку.

Назар був максимально відповідальною людиною, у цьому відношенні він для мене був зразком. У вільний час, якого в нас в принципі не було так багато, він читав, а також постійно вчився і вдосконалював свої знання та вміння, думав, як можна щось покращити у роботі. Він був дуже вмотивованим, зрештою як всі ми, і налаштованим воювати за свою землю до кінця».

25 жовтня 2024 року при виконанні бойового завдання в с. Катеринівка, що поблизу міста Нью-Йорк Донецької області капітан Назар Островський загинув…

Разом із побратимом другом «Кубом» вони перебували в підвалі сільської хати, коли туди влетів ворожий фпв-дрон. Внаслідок вибуху боєприпасу здетонували підготовлені і оснащені вибухівкою дрони, які знаходились поруч із Назаром. Він миттєво загинув, опинившись під завалами. Хоч побратими «Агутіна», виходячи з характеру руйнувань, припускають, що в будівлю могли влучити з артилерії. Понівечене тіло вдалося забрати лише через деякий час, для впізнання довелось проводити процедуру ідентифікації по ДНК. 

«Мій брат Назар був особливим. – говорить молодша сестра Анастасія Островська. - Він завжди вмів бачити трохи більше, ніж інші, і відчувати трохи глибше. Його світ складався з музики гітари й піаніно, з книжок, які він поглинав десятками, і з розмов, які ніколи не були поверхневими. Він любив філософствувати, піднімати теми, про які мало хто наважувався говорити. І в цих його словах завжди була правда, навіть якщо вона боліла. Назар любив життя по-справжньому. Він любив гори, намети, тварин, а особливо котів. Любив червоне вино і вечори, наповнені тихими розмовами.

Він мріяв мати дітей і був добрим батьком — турботливим, щирим, справжнім. Я добре пам’ятаю, коли в нього народився син: наскільки він був щасливим і як довго чекав на цю дитину. Його радість тоді була безмежною. Він любив музику і кілька разів намагався навчити мене грати на гітарі й піаніно. Назар ділився тим, що було для нього важливим. Він подарував мені мою першу книжку – «Маленького принца». Думаю, це було символічно. Бо й сам він був трохи тим Маленьким принцом — романтиком, який умів бачити світ глибше, ніж інші, і ставити запитання, на які не завжди легко відповісти. Згодом він радив мені прочитати «Політ над гніздом зозулі». Мабуть, цим він хотів сказати: не підкорюйся правилам, якщо вони несправедливі. Шукай свою правду і тримайся її. Адже ця книга — про свободу, про силу навіть маленького бунту, який змінює більше, ніж здається. Думаю, Назар бачив у ній частинку себе. 

Назар був романтиком. Він мав особливе почуття гумору – розумне, іронічне, іноді несподіване. Він не терпів несправедливості й завжди захищав слабших. Він багато читав, вивчав релігії – прочитав і Біблію, і Коран. Але залишався атеїстом. Він не вірив у церкву, бо бачив занадто багато темряви й несправедливості у світі. Він вірив у себе, у людей, і хотів боротися зі злом.

«Для мене образ Назарчика - це образ білого лицаря. Світлого лицаря. – каже  Юрко Вовкогон.

 Мені імпонувала його самопосвята і самопожертва. Це, напевно, той самий романтизм, про який ти читаєш з дитинства у пригодницьких книжках. От він справді так жив. Творив своє життя, щоб воно було красивим, щоб бути в цьому житті таким же героєм, як згадувала його сестра, як Джон Сноу. 

З Назаром було дуже цікаво. Це був один із найцікавіших і найближчих моїх співрозмовників. Він дуже адекватно все сприймав. Коли більшість моїх друзів, або примітивізуються якось, або знаходять собі якісь теорії змови, або якусь ідеологію, якій починають сліпо вірити, то Назарчику вдавалося зберігати адекватність і об'єктивний погляд. Він міг бути об'єктивним, був здатний до аналізу, до критичного сприйняття. Ми з ним стібалися з усіх цих теорій змов, з всіляких релігій. В цьому плані він був атеїстом. Дуже іронічним. І так, в нього було просто безподобне почуття гумору.

Він цікавився абсолютно різними речами: від історії, до культури, до філософії. Він реально дуже багато читав. Від Юнгерна до різних філософських книжок, від сучасної української та світової літератури, до фантастики. Йому особливо подобалася історія і документалістика, а також мемуаристика. Він читав спогади Маннергейма, спогади інших військових. Останні роки він багато читав англійською, багато слухав аудіокниг.

Ми з ним ще десь в 2017-му році задумали таку штуку, що було б добре, аби наші ветерани писали новелки і випустити ці новели в аудіоформаті.

І оця ідея Voices of Defenders - проєкту, який ми зараз робимо, це наша спільна з ним ідея. Як і наступний, який ми готуємо - Stories of Warriors. Це проєкт, де одні ветерани пишуть новели, інші начитують їх на аудіо. Цей майбутній проєкт буде присвячений Назару Островському». 

«Я б також хотів залишити по ньому слід, – говорить Ігор Колесник. - Оскільки ми двоє дуже любили книжки і читання, то я назвав на його честь книжкову стипендію. Напевно, це такий мій спосіб пам'ятання про нього з року в рік, поки я буду викладати в університетах. 

Це така неофіційна, неінституційна стипендія. Якась база книжок, які дадуть ріст або можуть сформувати певний базовий капітал для дітей, які не завжди мають книжки, або гроші і можливість купити ті книжки. Чи просто не знають про їхнє існування.

Я жартома якось сказав Назару, що назву на його честь ту стипендію, бо вона раніше називалася стипендією анонімного філософа. Але я ніколи не думав, що мені доведеться зробити це всерйоз.

Він для мене був прикладом людини, яку можна любити, незалежно від того, якими складними речами ця людина наповнена. Він був доволі парадоксальний, і якщо порівнювати з персонажами з популярної культури, Назар нагадував мені такого собі Джокера з однойменного фільму.

Але Джокера, який грає на стороні добра все-таки, навіть якщо виглядає, що він може бути цинічним, якимось там вредним або злим іноді. 

Він був циніком, це було в ньому присутнє, але він мені показав той приклад, що я можу особисто любити людину, яка є поєднанням парадоксальностей. Тобто це жива динаміка людини, в якій є маски, в якій є багато болю, і при цьому є багато співчуття. Вона не стає соціопатом через те, що вона бачить дуже багато поганого. Він залишається наївним, вразливим, слухає музику, грає музику, може соромитися якихось речей. В ньому це все поєднувалося докупи. Тому мабуть він для мене приклад такої любові».

«Назар був максимально чесною людиною. В ньому не було якоїсь нещирості, коли говорять одне, а роблять інше. На рівні стосунків з людьми він не міг спілкуватися з тими, хто не вписувався в якісь його моральні параметри. – говорить Наталя Куба. - Біля нього не було людей з подвійними стандартами. Він не міг вдавати хороше ставлення до тих, хто на його думку, поводився аморально, непорядно. Він з ними обривав стосунки, казав їм прямо про це. І це нас з ним дуже об'єднувало.

Назар не вдавав нічого заради того, щоб комусь подобатися, він не йшов на компроміс зі своєю совістю. Для нього це був пріоритет. І навколо себе він міг збирати людей, які відповідали його моральному компасу.

Він був щирим і справжнім. Назар дуже підтримав мене, коли на початку повномасштабки мій чоловік пішов служити добровольцем.
Підтримував із притаманним йому гумором. Питав: «Де там твій чоловік? Піхота? Ну, наповнювачі для окопів))»
Дякую, Назаре, дуже підтримав!

Це була людина максимально близька для мене за цінностями. І найважливіше те, що він свої цінності втілював в діях. В нього були високі пріоритети, він не піддавав сумніву те, що треба приносити якусь суспільну користь. Що треба захищати тих, хто слабший, дбати про тих, хто тобі важливий. Він відчував відповідальність за людей. До якихось речей суспільно-політичного або геополітичного характеру він ставився доволі фаталістично.
Він казав: «Як ми можемо перемогти ядерну державу? Наталя, заспокійся.» На його думку, реалістичним фіналом російсько-української війни в даних умовах може бути корейський сценарій. Він не був з тих, хто кричали, що ось скоро ми звільнимо Крим, спалимо москву і т.д.

 Він йшов захищати те, що йому було дорогим. А дорогими для нього було люди. І на цьому рівні він вважав, що може якось вплинути і щось зробити. 
І це, напевно, робить ще важливішим його крок, коли людина не вірила в дива, але вірила в людей і побратимів. І свою можливість захистити когось перетворила на свій обов'язок.

Я Назаром певною мірою захоплювалася, всіма його талантами. Ми з ним поріднилися, коли народився мій молодший син, і він став його хресним батьком. Це був мій найближчий друг, якого страшенно не вистачає…». 

«Це потворне життя, сповнене болю, несправедливості, тупості, відвертого зла й усілякої дріб’язкової недосконалості, можна прожити лише завдяки людям. Таким, як ти. – написала після загибелі Назара його подруга Ксенія Буханець. - Тим, хто втілює ідеї і цінності, яких ми прагнемо: відвагу змінювати себе і світ довкола, відповідальність і автентичність, пошук і розвиток, критичність і доброту водночас, розсудливість і віру, стійкість і чутливість до себе й інших, здатність переосмислювати дійсність і запалювати цим інших, силу захищати й силу визнавати власну вразливість. У тобі було так багато цього життя…».

Вічна пам’ять і шана Герою!

Матеріал вперше був опублікований 25.10.2025на сайті видання "Новинарня" під назвою "Світлий лицар, добрий Джокер, Маленький принц. Пам’яті Назара Островського з “Азову”, який загинув за Україну".