Оригінальна авторська анотація фільму:

- Про нього у «Вікіпедії» досі написано: загинув від розриву гранати. Але один із Небесної сотні — Сергій Дідич — насправді загинув інакше. На суд у справі щодо його загибелі не ходять журналісти, туди не приходять активісти, і не приходять однопартійці зі «Свободи», до якої він належав.

Справжню історію загибелі сотника Івано-Франківської сотні розповідають вперше його дружина Галина Дідич, командир роти харківського підрозділу «Беркуту» — Віктор Шаповалов та людина, винна у його смерті, — Леонід Бібік.

Це був вівторок. Сесійний день парламенту. О 8 ранку люди з Майдану вирушили до будівлі Верховної Ради. Вони вимагали повернутися до Конституції 2004 року — парламентсько-президентської форми правління, — оскільки вважали, що на той час уся влада була узурпована однією людиною — Віктором Януковичем.

Заарештовані до цього дня мітингувальники стали фактично заручниками в руках влади — їх пропонували обміняти на захоплені адмінбудівлі. На той час в сутичках із силовиками вже загинули 4-ро протестувальників.

Але й цього дня влада не пішла на поступки. Між мітингувальниками і силовиками швидко спалахнули сутички. Спочатку — на вулиці Садовій, потім — на розі Інститутської та Шовковичної. І врешті — у Маріїнському парку, де мітингувальників зустрів так званий «Антимайдан».

День закінчився спробою силовиків узяти Майдан штурмом. Загалом за ту добу загинули 28 мітингувальників та 9 силовиків.

Слідство наразі змогло детально з’ясувати, хто та за яких обставин заподіяв смерть одному мітингувальнику — Сергію Дідичу, сотнику Івано-Франківської сотні Свободи.

ГАЛИНА ДІДИЧ, вдова Сергія Дідича, загиблого 18 лютого 2014 року під час сутичок у Кріпосному провулку. Приїхала на Майдан 7 грудня разом з чоловіком:

«Коли в кінці Кріпосного провулку з’явився «Беркут», то надійшла команда жінкам забрати прапори у нашої сотні і зійти з проїжджої частини. Ми так зробили і зайшли на територію парку.

Стрій ВВ-шників, я так розумію, бо видно не було, почав наступ на мітингувальників, і я попала в ту масу людей, яка почала рухатися по парку. Далі я повернулася на Майдан. Нічого не знала, набирала Сергія — він був поза зоною. Потім між 6 і 7 годинами мені подзвонили з дому, з Городенки, і товариш Сергія кричить: Галино Іванівно, треба опізнати Сергія.

Перша інформація в Інтернеті була, що він загинув від розриву гранати, потім була версія, що від наїзду водомета… Я думала, якщо це було щось таке велике, як водомет, і серед білого дня, то ми знайдемо очевидців тих подій, і ми з Андрієм (сином — ред.) цілий місяць шукали. Ми просто розвішували оголошення. Ми переглядали оголошення. Мені один народний депутат надіслав смс, що Сергій загинув від наїзду машини, але якої машини — не знала.

Якось дзвонить мені людина і каже, що хоче розказати про подію. Каже, що водій не винен. Я питаю: а ви були там? — «Так». — А де ви стояли? — «Я не буду казати, де я стояв». Я зрозуміла, що це був водій.

Сергій потрапив у полон до беркутівців. Я так розумію, що його тримали, доки вже за плечима не з’явилася машина. 

Сергій біжить у тому вузькому коридорі по тротуару. І в той момент один з «беркутів» наносить Сергієві дуже сильний удар по голові кийком і розбиває голову. І фактично цей удар — це останні 10 — 15 секунд Сергієвого життя… Машина наздоганяє його в плечі і все. 

Я сама собі не могла дати відповідь на питання, як, повернувшись на Майдан, я не відчувала, що буде щось таке страшне… Чи я така байдужа?»

ЛЕОНІД БІБІК, учасник протестів, водій автомобіля, від наїзду якого загинув Сергій Дідич:

«Машина стояла відкрита з ключами, її вже почали палити. Я думав, як відволікти увагу працівників міліції на себе. Я сів у машину і поїхав. Думав доїхати до барикад на Інститутській. Не получилося.

Я не відчув, що наїхав на людину. Я вже був 2 рази поранений, мені було байдуже, куди я їду, аби тільки виїхати. Я чув і відчував, що відбувалося навколо машини. В мене було розбите переднє скло — закидали камінням, гранатами, обзору не було. Потім почали стріляти — поранили в руку, в плече.

Які можуть бути думки, якщо ти дізнаєшся, що ти вбив людину? Я ходив на те місце (місце загибелі — ред.) і вибачався… перед Богом, перед його (Сергія Дідича — ред.) портретом. Я розумію, що нічого назад не поверну. Я і собі життя поламав, і Галині Іванівні, і сину».

ВІКТОР ШАПОВАЛОВ, командир роти харківського спецпідрозділу «Беркут». Один з 4-х підозрюваних у справі розгону протестувальників 18 лютого.

Шаповалов був серед беркутівців у Кріпосному провулку, коли загинув Сергій Дідич. Його підлеглий Андрій Єфімін вдаряє Дідича кийком по голові, перед тим, як на того наїжджає автомобіль. Шаповалов — єдиний з 4-х підозрюваних, хто наразі перебуває за ґратами (Андрій Єфімін — під особистим зобов’язанням, командири харківського та львівського батальйонів «Беркут» Владислав Лукаш і Ростислав Пацеляк — під домашнім арештом). За словами прокурора, який розслідує справу, Шаповалов не йде на співпрацю зі слідством.

Із обвинувачення Віктора Шаповалова:

«… Шаповаловим та іншими було незаконно здійснено силовий розгін громадян, які перебували на вул. Інститутській та у Кріпосному провулку м. Києва, внаслідок протиправного та надмірного застосування фізичної сили, спецзасобів та прихованого застосування набоїв для вогнепальної зброї було заподіяно тяжкі наслідки у вигляді вбивства 3 осіб, спричинено тяжкі тілесні ушкодження 13 особам, середньої тяжкості ушкодження — 31 особі…».

Командир роти харківського спецпідрозділу «Беркут», один з 4-х підозрюваних у справі розгону протестувальників 18 лютого 2014 року, під час засідання суду Фото: Громадське

«Мені самому цікаво, в чому полягає перевищення мною повноважень. Нас було 100 людей з харківського «Беркуту», 150 — львівського, рота київського — це 50 — 60 людей, ще кіровоградський.

Команди були різні. Коли були біля Кабміну — Лукаш дав команду вишикуватися і йти за ним. Ми, як курчата, пішли за ним. Йшли по Кріпосному, і тут ця машина з-за рогу вилітає на шаленій швидкості з Грушевського. Цей водій цілеспрямовано їхав у стрій «Беркуту». Колеса відірвались від землі, коли він перескочив через гору цегли.

Щодо Дідича — нічого не можу сказати, я не знаю подробиць, чому співробітники намагалися його затримати. Я не бачив цієї ситуації. Якби я бачив дії моїх бійців, які перевищували їхні повноваження, то я мав би їх зупинити, але я цього не бачив.

Якщо нас карають за дії особового складу, то першим повинен відповідати командир батальйону, а не я.

Я не вважаю, що я повинен нести відповідальність за щось. Я охороняв громадський порядок. Я нікому не наносив ушкоджень».

ЗАКОН ПРО «АМНІСТІЮ»

Доки триває суд над Віктором Шаповаловим, Леонід Бібік просить звільнити його від кримінальної відповідальності, посилаючись на закон «Про недопущення переслідувань учасників акцій протесту».

Цей закон Верховна Рада України ухвалила 21 лютого 2014 року. Мета — захистити мітингувальників від свавілля тодішньої системи. За нього проголосували 372 народних депутати.

Закон, який тоді, як багатьом здавалось, мав благородну мету, через два роки правозахисники називають знущанням над правом. Кого та від кого цей закон насправді захищає? І чи можливо було обійтися без нього у час, коли більшість в парламенті становили «регіонали» та комуністи, а у в’язницях і досі лишалися сотні людей? 

Стаття 9. Заборонити збирання, реєстрацію, накопичення, зберігання, адаптування, зміну, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізацію, передачу) персональних даних осіб, які були учасниками масових акцій протесту, що розпочалися 21 листопада 2013 року, які були отримані у зв’язку з участю цих осіб у акціях протесту. Ці персональні дані підлягають знищенню у встановленому законодавством порядку.

Леонід Бібік — не єдиний, хто хоче скористатися, вже скористався та ще може скористатися цим законом.

Втім, у багатьох справах необхідність застосування такого закону викликає питання, адже в багатьох випадках протестувальників звинувачували у злочинах, яких вони не вчиняли.

ЄВГЕНІЯ ЗАКРЕВСЬКА, адвокатка Галини Дідич:

«В нас є Бібік, який учасник протестів, який вважає, що він діяв так, як він мав діяти і має тепер право на те, щоб не бути притягнутим до відповідальності. Тобто він вважає, що обставини, які на той момент склалися, позбавляють його відповідальності за те що сталося. Чому? От чисто по-людськи, чому?

Це знущання над правом, над законом. І це дуже цинічно, тому що фактично закон, який ухвалювали начебто на захист протестувальників, працює виключно проти них. Першими, хто цим законом скористалися, були Попов, Сівкович… не цим, але аналогічним законом по 30-му листопада щодо розгону студентів».

19 грудня 2013 року Верховна Рада ухвалила перший закон про недопущення переслідування осіб за дії під час мирних зібрань. 16 і 29 січня 2014-го до закону внесли зміни. Посилаючись на них, суди закрили провадження проти екс-голови КМДА Олександра Попова, екс-голови РНБО Володимра Сівковича, колишнього начальника київської міліції Валерія Коряка та інших.

ОЛЕКСАНДР ПОПОВ, голова КМДА 2010 — 2014 рр. Його звинувачують у сприянні розгону студентів у ніч на 30 листопада, оскільки саме мотивуючись розпорядженням Попова завезти на Майдан конструкцію для новорічної ялинки, силовики розігнали мирний протест:

«Цей закон не просто амністував, він припинив розслідування у всіх справах, пов’язаних з кримінальними або адміністративними правопорушеннями, як з одного, так і з іншого боку. Закон так прописаний, що я ніяких дій не вчиняв, воно все автоматично пройшло, було рішення суду про закриття справи, з яким мене ознайомили».

Пізніше ГПУ звернулася до суду з ініціативою скасувати це рішення. Однак, всі, кого відпустили за амністією, подали апеляцію. Серед них — на той час заступник секретаря РНБО Володимир Сівкович і колишній керівник столичної міліції Валерій Коряк. Олександр Попов цього не зробив.

«Мені треба, щоб розслідування було проведено і в суді так само, тому що я таким чином зможу довести і собі, і громадськості, що я не порушував закон. Одна справа — просто завезти ялинку, це не є злочин. Інша справа — бути гвинтиком у грі. Я зараз розумію, що в моральному плані я не чистий до кінця, але от я хочу пройти ці іспити для себе — якщо я винен — нехай мене покарають».

СЕРГІЙ ГОРБАТЮК, начальник управління спеціальних розслідувань ГПУ:

«Якщо дослівно цю статтю виконувати, то виходить, що ми взагалі не повинні вести розслідування, бо ми збираємо дані стосовно потерпілих, які постраждали на Майдані, а стаття 9 забороняє нам це робити. А стаття 10 передбачає відповідальність за це.

У законі так виписана термінологія, що можна його трактувати двояко, або навіть трояко: учасники акцій протесту — це хто? Особи, котрі протестували проти режиму Януковича? В той час протестували і на «антимайдані» — вони були учасниками масових акцій протесту.

Законодавець фактично вказує, що більшість осіб, які вчиняли злочини стосовно правоохоронців, — вони винні, але ми їх амністуємо. Але якби ми ці справи розслідували, то могли б встановити, що особа і не підпадає під кримінальну відповідальність, тому що вона діяла або в стані необхідної оборони, захищаючи власне життя чи здоров’я, або в стані крайньої необхідності, захищаючи життя та здоров’я інших людей, які піддавалися такій небезпеці».

Декларація Прав людини ООН передбачає ситуацію, коли народ має право на повстання. За словами Сергія Горбатюка, в Україні у 2013 — 2014 роках склалася саме така ситуація — жодна з гілок влади не лише не забезпечувала охорону прав і законних інтересів громадян, а й створювала загрозу цим правам та інтересам.

І саме це мало б бути підставою для декриміналізації дій мітингувальників під час протесту. Але для цього потрібно зібрати достатньо чіткі докази, що стало фактично неможливим з ухваленням 21 лютого 2014 року «закону про амністію».​

ПІСЛЯМОВА (станом на 16 квітня 2016)

Печерський суд Києва звільнив Леоніда Бібіка від кримінальної відповідальності, пославшись на закон «Про недопущення переслідувань учасників акцій протесту». Адвокати Галини Дідич подали апеляцію на це рішення суду. Апеляція досі на розгляді.  

Нині на Мінському процесі від України вимагають ухвалення «дзеркального» закону «про амністію» учасників подій на сході.

* * * * *

Оригінальна авторська анотація фільму:

- Протести, що тривали з листопада, загострилися взимку. Після того як влада ухвалила так звані «Закони 16 січня», протестна діяльність була фактично криміналізована. Суди продовжували заарештовувати людей за участь у мітингах, позбавляли водійських прав через їзду у колонах. Учасникам «Автомайдану» нищили автівки.

22 січня на Грушевського були вбиті перші мітингувальники. Найбільш кривавими стали події 18-19 лютого. Будинок профспілок, де жили мітингувальники, спалахнув під час штурму Майдану. Площа перетворилася на згарище. На цей момент було вбито 39 людей, поранено — понад 2 тисячі з обох боків...

20 лютого активісти Майдану та силовики, що блокували площу, зустріли знесилені. На світанку палала консерваторія.

«Все почалось з того, що почали палити консерваторію, потім вони почали по ній стріляти. Першим був поранений хлопець з майдану, тоді вже люди сказали «ну все, це буде або наш кінець, або їхній». Це можна було зробити, зброї тут було багато, але тільки мисливської», — розповідає Володимир Парасюк, — на той час активіст Майдану.

Ранок Андрія Шевченка, тепер посла України в Канаді, а тоді — опозиційного народного депутата, почався з двінка командира спецпідрозділу «Беркут» Андрія Ткаченка, який сказав, що в його людей стріляють з консерваторії, і вже є поранені.

«Я подзвонив Парубієві, він дав найкращих хлопців, щоб перевірити, чи була зброя в консерваторії, але вони її не виявили. Паралельно дзвонив Ткаченко, казав, що в нього нові поранені, а потім — що в нього перший вбитий».

Про те, що далі відбуватиметься щось страшне, Андрій Шевченко зрозумів, коли Андрій Ткаченко повідомив: беркут відступає.

5:30 ранку. Саме в цей час, за словами слідчого ГПУ Олександра Юрчука, який займається епізодом Майдану про вбивства і поранення саме силовиків, з мисливської рушниці було поранено першого беркутівця. Стріляли з консерваторії в бік барикади, зведеної на розі. Там стояли спецпризначенці з Дніпропетровська.

«Перший загиблий в нас — це солдат внутрішніх військ. І другий буквально через 10 — 20 хвилин — теж з тим самим сектором обстрілу».

«Я не переставав молитися. Стою на сходах консерваторії, — піднімається хлопець, в нього позаду сумка, в якій носять тенісні ракетки. Знімає ту сумку, розщіпає, і я бачу там автомат. Думаю, просив 20, а там — один. Але я дякую Богу. Один — значить один».

Іван Бубенчик, львів’янин, тренер у дитячій школі риболовлі та спорту, розповідає, що був одним із тих, хто стріляв у силовиків.

«Щоб стоврити ефект сарафанного радіо треба вбити два — три командира. Я обрав для себе двох. А далі вже не треба вбивати було, далі я стріляв в ноги. Коли я вже дійшов до профспілок, — патрони в мене закінчились. Вже права сторона тікала, кидали все, що було, бо ніхто не хотів віддавати життя за того г***она Януковича».

До Бубенчика приходили з СБУ. В його історію вини не повірили. Зі свідченнями до Генпрокуратури, яку країна має зараз, майданівець теж не збирається.

«Мені важливіше, щоб мій народ почув, що Кличко, Яценюк, Парубій, Тягнибок кинули Майдан. Мені важливіше, щоб розуміли, що говорить не алкоголік і наркоман, а звичайна людина, патріот, який не належить до жодної з партій. Я для себе зрозумів, що я зробив, а народ має право прийняти для себе рішення. Я не вбачаю ніякого злочину в своїх діях».

Євген Лєрман з бригадою швидкої виїхав на масове поранення в районі вулиці Інститутської. Доїхати до місця, де потрібна була допомога, не змогли. Тіло старшого сержанта спецроти «Беркуту» Миколи Симисюка медикам принесли до швидкої.

«Під’їхала машина, вискочили ці беркутівці з криками «поможіть, чим зможете!». Він був в балаклаві чорній, високого зросту. Я побачив отвір вище брів від кульового поранення — глухий, без вихідного отвору, кругла куля і такий валік з невеликим нахилом. Він помер ще до мене. Дзвонив батько цього беркутівця, коли його вже оглядали. Я не наважився сказати, що він мертвий, нехай краще думає, що живий, просто зайнятий і тому не відповідає».

Симисюк був останнім того дня вбитим силовиком. Всього 20 лютого загинули двоє беркутівців, один з патрульно-постової служби і один службовець внутрішніх військ.

Сергій Михайлович — молодший лейтенант патрульно-постової служби міліції, Київ, 25 років. Убитий з мисливської гвинтівки пострілом в голову.

Володимир Зубок — старший сержант полку міліції особливого призначення «Беркут», Чернігів, 29 років. Убитий пострілом в серце з мисливської сайги.

Сергій Спічак — прапорщик Внутрішніх військ, Запоріжжя, 35 років. Помер від втрати крові, спричиненої наскрізним пораненням ноги з мисливської зброї (ймовірно сайга або АК -74).

Микола Симисюк — старший сержант спецроти полку міліції особливого призначення «Беркут», Київ, 28 років. Загинув від мисливського снаряду картеч, який влучив у голову.

Сергій Трапезун приїхав на Майдан 19 лютого разом зі свободівцями з міста Сатанів Хмельницької області. Його добре видно на одному з відео з Інститутської, де він падає від поранення в ногу.

20 вранці він разом з іншими активістими самооборони поснідали, пошикувалися, слухали інструкції подальших дій, як раптом почув голос зі сцени Майдану:

«Поранені! Поранені! Дві чи три сотні до Жовтневого» — і ми побігли виносити поранених».

Переміщення спецроти «Беркуту» слідству вдалося встановити практично похвилинно. До 9 ранку уже було вбито 3 співробітників міліції, близько 15-ти поранено. О 8:50 силовики почали відводити техніку — водомети, автозаки, швидкі, пожежні. В цей час транспорт, де були бійці сепцроти, стояв біля кінопалацу, розповідає прокурор управління спецрозслідувань Роман Псюк:

«Керує цим відводом, ну, один із керівників — людина в синьому камуфляжі. Встановлено з відеофайлів, що з автоматів ведуть вогонь люди в чорній формі з жовтими пов’язками. Серед них також з вогнепальною зброєю веде вогонь людина в балаклаві і синій плямистій формі, характерній для цього спецпідрозділу».

Стріляти почали приблизно о 9:01. Група в чорній формі з жовтими пов’язками в цей час перебувала навпроти кінопалацу. Згодом вони перемістилися на майданчик перед Жовтневим, не припиняючи вогонь. За 15 хвилин перебування там вбито Миколу Симисюка та поранено ще одного бійця спецроти, який наразі перебуває у розшуку.

Забравши тіло Симисюка, спецрота на чолі зі своїм керівником почала відступати, не припиняючи вогонь. Вони зайняли позиції за бетонною барикадою, звідки продовжили стріляти.

Саме в цей час багато людей піднімалися до Жовтневого палацу, вони й стали жертвами спецроти з з жовтими пов’язками. Серед тих, хто піднімався в цей час Інститутською був і Сергій Трапезун:

«Нам кричали: ходіть сюди, кому дано померти, той помре. І я побіг, за мною ще хтось побіг. І тут чую цок-цок — різкі постріли, і бачу, як хлопец сповзає. Ми зі ще одним взяли його за руки і почали відтягувати, коли раптом я знову почув ці постріли і відчув, ніби молотом по нозі вдарило. Я падаю. За долі секунди пробігає життя — жінка ж просила… от тобі й дітей виростив… і пасіку я хотів розвинути, бо ж на вчительські гроші не проживеш…».

Він відчув, як по ногах потекла кров. Підняв було руку з надією на порятунок, але, побачивши, що навколо відстрілюють тих, хто з ним йшов, вирішив не ворушитися, аби не добили.

Про те, що людей дострілювали, розповідає і прокурор Роман Псюк.

«Людина стоїть — куля потрапляє в грудну клітку, зупиняється біля лопатки, — людина падає головою до жовтневого палацу, а ногами до цієї барикади, а після цього вчиняється ще один постріл — куля заходить в пах, проходить все тіло і зупиняється під ключицею. На нашу думку — це чи контрольний постріл чи добивання людей».

Усьому спецпідрозділу інкримінують тероризм. На думку адвоката екс-беркутівців Сергія Зінченка і Сергія Тамтури Ігоря Варфоломєєва, бійців на відкритий вогонь спровокували прихованим:

«Есть на видео, где охотничье ружье, и этот человек производил выстрелы в сотрудников. Реальная угроза существовала и для этой цели они высадились».

І хоч Сергій Трапезун тримав у руках лише палицю та щит, його теж наздогнала куля. Того дня було вбито 48 активістів Майдану.

Подальші дії беркутівців виправдати не можна, запевняє адвокат родин Небесної сотні Євгенія Закревська, адже після смерті Симисюка бійці спецпідрозділу не зазнавали втрат, попри це продовжували стріляти.

«Саме в такому випадку, коли виявляється зброя, його потрібно знешкодити, але не вбити. Не допускається навіть в такому випадку стрільба в натовп. Якщо йому є загроза від конкретної людини, — так, він має вікдрити вогонь, якщо від цієї людини є іншим загроза. Тобто, він не може стріляти по натовпу тільки тому, що з натовпу хтось у нього вистрілив. Це повністю суперечить ідеї міліції як такої».

Про те, як законно мали б вчинити силовики, пояснюють і слідчі. Вранці попри те що у працівників правоохоронних органів стріляли, наказу на відведення не було. Лише досягнувши певної кількості потерпілих, керівництво вирішило для себе, що може начебто виправдано застосовувати зброю до протестувальників. Але в тій ситуації вони мали виявити саме тих, хто стріляв у міліціонерів, штурмувати консерваторію, звідки лунали постріли, або ж стріляти у той бік. Саме в цьому випадку мали працювати ті снайпери, які розташовувались на дахах, завданням яких було здійснювати контрснайперську діяльність. Але цього не зробили.

«Ми інкримінуємо те, що бійці спецпідрозділу «Беркут» отримали наказ від свого вищого керівництва застосовувати зброю до невизначеного кола осіб з метою залякування суспільства, що містить ознаки терористичного акту» — Сергій Горбатюк, начальник управління спецрозслідувань ГПУ.

Чому тероризм — не та стаття, пояснює адвокат підозрюваних Варфоломєєв.

«258 статья тероризм, она неприменима для того обвиненния, которое уже предъявлено, где приводятся обстоятельства: після 5 ранку 20 лютого невідомі особи почали здійснювати постріли у правоохоронців, внаслідок чого троє було вбито до 9 ранку, а 18 поранено — тобто збройний напад на співробітників міліції. Це — надзвичайна ситуація в будь-якій країні. Колективної відповідальності теж не може бути, тому що люди — працівники спецпідрозділу, вони несуть індивідуальну відповідальність».

Наразі слідчі прокуратури обґрунтовують свої підозри стосовно керівництва київської міліції, МВС, колишнього президента, намагаються довести, що саме ці особи організували надання вказівок розстрілювати людей на Майдані.

Утім говорити про те, що, окрім українських силовиків, того дня у мітингувальників стріляли снайпери з інших країн, наприклад, з Російської Федерації, у покуратури підстав поки що немає.

«Знову ж таки ми перевіряємо вплив російських емісарів, які приїжджали в той час на ухвалення рішень керівництвом України», — каже Сергій Горбатюк.

У розстрілах мітингувальників на Інститутській підозрюють командира спецроти «Беркут» Дмитра Садовника та його 22 підлеглих. З них 5 утримуються під вартою, інших оголошено в розшук. Повідомлено про підозру також командирові київського полку «Беркут» Сергієві Кусюку та його заступнику Олегові Янішевському. Підозр у вбивствах силовиків наразі нікому не висунуто. (інформація станом на 20 Лютого 2016 - прим. ред.)

«Я сподіваюсь, що слідчі розуміють, що фактично вони зараз пишуть не просто обвинувальні акти, вони пишуть історію. І, якщо вони зараз десь тут щось напишуть не так, то можливості щось встановити додатково уже не буде», — Євгенія Закревська.

«Треба не звинувачувати слідство, що воно діє в інтересах тих чи інших осіб, а я запевняю, що працюємо виключно над встановленням істини у справі. А треба спільно дати відповіді на питання тих подій, які були, щоб дійсно не було жодної плями на назві "Революція гідності"», — Сергій Горбатюк.

У процесі підготовки фільму ми спілкувалися з представниками внутрішніх військ та спецпідрозділу «Беркут», які були учасниками подій на Майдані, зокрема з постраждалими. Жоден з-понад десятка співрозмовників не захотів дати інтерв’ю. Більшість силовиків вважають, що їхня розповідь не становить інтересу для суспільства або не на часі. Втім ми переконані у протилежному і готові чекати.

* * * * *

Оригінальна авторська анотація фільму:

- «Кулі» — це продовження циклу розслідувань hromadske «Слідами революції». У цьому фільмі три історії — одного пораненого та двох вбитих майданівців на вулиці Інститутській в першу годину розстрілів 20 лютого 2014. В усіх цих випадках в тілах жертв залишились кулі. Ми розповідаємо, чиї це були кулі.

Історія перша: стілець 

Високий худорлявий з русявим волоссям Святослав Колесников чекає нас під мостиком на початку вулиці Інститутської. «Я сюди не можу ходити, важко, може в мене зараз почався ПТСР», — розповідає Святослав про свої відчуття, коли приходить на Майдан. Каже, останнім часом сюди старається не ходити.

Перший раз під час Революції Гідності Колесников прийшов на Майдан на наступний день після побиття тодішньою міліцією студентів — 1 грудня 2013 року. Це був Марш Мільйонів.

«Що нам далі залишалось робити? Коли я поза Майданом говорив знайомим, що я ось на Майдані, вони казали: “Тихо, тихо, що ж ти кажеш?”. А чому я не можу у своїй країні розмовляти про це? Якщо навіть цього не можна, то що ж у цій країні взагалі можна робити?». 

Святослав — киянин, на Майдан у 2013-2014 році ходив в основному вночі. «У мене більша відповідальність. Вдень тут були інші, вдень тут гарячу фазу “Беркут” проводити не став би». У ніч з 18 на 19 лютого 2014-го Колесников стояв біля пам'ятника засновникам Києва на Майдані Незалежності.

«Десь після 12 години бруківку розбивали. Я розбивав об стовпчик на шматки. Тут валялась купа бруківки, — показує він під ноги, де тепер заасфальтована дорога на початку алеї «героїв Небесної сотні», — І коли почався наступ, сюди понеслись два водомети. Я просто стояв тут, і на мене нісся водомет. Я ледь відійшов, щоб він мене не роздавив».

У ніч на 20 лютого Святослав теж був на Майдані. На світанку планував іти додому. Але почався рух «Беркуту», вони вишикувались і почали відступати. Частина мітингувальників почала йти вверх Інститутською за ними. Колесников боявся, що цих протестувальників оточать, вони потраплять в пастку, і тому пішов слідом. 

«Зброї у мене не було. Не знаю, у кого було. У будь-якому разі у “Беркуту” вона була краща. Я думав піднятись тут і побачив, як звідси зносять тіла. Мені здається, що це був Богдан Ільків. Його несли декілька людей, і медик притискав рану, мені здається, що у правій сідниці. Коли тіло коливалося, руки відходили, і з нього йшов фонтан крові. І потім я зрозумів, що туди підніматися небезпечно. У мене не було ні щита, нічого. Я почав шукати якісь речі, які можуть знадобитися, щоб закритися. Там в кінці був звичайний офісний стілець із синьою спинкою. Я його взяв і почав підніматись».

Колесников опинився зверху на мостику — між Майданом і Жовтневим палацом. Він прикривав стільцем чоловіка, який ніс ящик з коктейлями Молотова. В цей момент йому в руку щось вдарило.

«Сильний удар в руку, і я зрозумів, що вже лежу, що мене підстрелили, що щось недобре. Я не бачив звідки стріляють, тому планував рухатись туди, звідки прийшов. Піднявся і швидко пригнувшись почав бігти у вогонь, щоб його дим захистив мене, щоб мене не було видно».

Поранення було нескладне. До лікаря Святослав з дружиною поїхали через два дні. Той одразу відправив Колесникова на рентген, який показав, що в руці — куля.

Спочатку Колесников думав, що в нього стріляли з готелю «Україна». Кілька експертиз не змогли встановити, з якого саме автомату це зробили. Але в 2015-му експертиза Харківського науково-дослідного інституту показала, що куля з тіла Колесникова ідентична з кулею, випущеною з автомата Калашникова номер 703087.

Ще в березні 2014 року слідчим на базі «Беркуту» надали список автоматів та прізвищ бійців, за якими кожен з них був закріплений.

Самі автомати викрали з бази одразу після 20 лютого 2014-го. Пізніше їх знайшли в озері на околиці Києва розпиляними, номери на них теж були стерті. Але в київському головному управлінні збереглася гільзотека. В ній знайшли відстріляні кулі і помітки — з автомату з яким номером кожна з них була випущена. Куля з гільзотеки з номером 703807 та куля з тіла Колесникова були ідентичні. Автомат з цим номером був записаний за снайпером-альпіністом «Беркуту» — 24 -річним Павлом Аброськіним. Після висновків експертів Колесников не сумнівається, що в нього стріляв саме Аброськін. І не з готелю «Україна», як йому здавалось раніше, а зі сніжної барикади. «Він був інструментом для когось, за гроші він це зробив, він звичайний злочинець», — говорить Колесников.

Павла Аброськіна затримали на базі «Беркуту» в Києві у квітні 2014 року за підозрою у вбивстві 48 та пораненні ще 80 протестувальників в складі групи людей 20 лютого 2014 року на Інститутській. В СІЗО він просидів п'ять з половиною років. У листопаді 2016-го hromadske зустрілось з Аброськіним. На той момент суд в його справі тривав вже майже два роки. За цей час він жодного разу не дав свідчень, хоча говорив, що хоче розповісти свою версію подій 20 лютого 2014-го, але це зараз «не на часі». 

 — Ви не вбивали людей на Майдані? 

 — Не вбивав. Куля, яку мені інкримінували — Колесникова — то не моя куля. В мене був не мій автомат. 

 — А ви не стріляли?

— Я не стріляв і не бачив, хто стріляв.

За три години розмови Аброськін так і не сказав нам, що саме він робив на Інститутській. І навіть не зміг пояснити, чи був на його чорній формі жовтий скотч — маркування групи людей, яка розстрілювала мітингувальників. 

Один з захисників беркутівців в суді, Стефан Решко, на запитання hromadske про експертизи, що вказують на винуватість Аброськіна, відповів, що Колесников під час досудового розслідування та слідчого експерименту стверджував, що стріляли саме з готелю «Україна». А через два з половиною роки на судовому засіданні намагався змінити покази, вказуючи на інший напрямок ймовірного пострілу — в бік, де були люди із жовтими пов’язками. «Мотив зміни показів Колесникова на поверхні: у випадку доведеності поранення К. кимось із обвинувачених він може отримати 10 мільйонів гривень відшкодування матеріальної шкоди, які заявлені ним за цивільним позовом». Також Решко прокоментував самі експертизи: «Згідно більше десятка балістичних експертиз, проведених протягом 2014 року, куля Колесникова не має відношення до кулі, випущеної зі службової зброї ПМОП «Беркут». Одна з екпертиз від грудня 2015-го вказує на зброю Аброськіна. Харківська експертиза оголошена судом, але критичному аналізу з боку сторін не піддавалася, а зауважень до неї багато. Сукупність зауважень захисту не дозволить суду взяти «на озброєння» харківську експертизу, відтак епізод Колесникова залишиться не розкритим».

29 грудня 2019 року Павла Аброськіна обміняли разом із ще чотирма вже колишніми працівниками цього підрозділу на українських полонених в «ДНР» та «ЛНР». Заради такого обміну генеральний прокурор змінив групу прокурорів у справі на більш лояльних. Вони і попросили змінити обвинуваченим запобіжний захід з арешту на особисте зобов'язання. Суддя апеляційного суду клопотання задовільнила. На цей момент Аброськін так і не повернувся з «ДНР». Свідчень в суді про свою версію подій 20 лютого 2014 року він досі не дав.

«Покарати винних, мені здається, вже не вдасться. Вся наша судова система і керівництво держави сприяє, щоб вони відійшли від покарання. Мабуть, це від того, що для них ця подія не є чимось. Я не сумніваюсь, що цим “беркутівцям” напишуть в РФ книги, і ці книги видаватимуть тут, і вони будуть паплюжити історичну справедливість, пам'ять цих людей, що загинули», — каже Колесников.

Історія друга: месенджер

«Чекайте, я тут хочу лампадку запалить, ой, синочок, де ті сірники?», — жінка в теплій чорній шапці стоїть біля каштана і риється в сумці. Над її головою на дереві висить фото молодого усміхненого хлопця з темним волоссям. Це її син — Сергій Кемський. Жінку звати Тамара Кемська. Стоїмо ми трохи вище Жовтневого палацу. «Як би важко не підіймалась чи від метро, чи знизу, завжди цю відстань просто, знаєте, пролітаю, і завжди в мене в очах Сергій — де він тут ходив».

Сергій Кемський приїхав на Майдан 22 листопада 2013 року — на другий день після початку Революції Гідності. 18 лютого 2014-го він був легко поранений в ніс, 20-го планував їхати додому. Але коли почалась стрілянина, став підійматись Інститутською за «Беркутом» — повз квітковий годинник і Жовтневий палац. «Ось тут, чи затерлось вже, оце місце його вбивства. Бачу, як тут він іде і моментально падає, і вже тут починають його відтягувати за ноги», — пані Тамара показує на затертий білий хрестик на асфальті поруч з каштаном.

«На відео я бачу, як він впав — це перший постріл був. Я бачу, як він схватився. Спочатку був замах руки — що поранення, що спасайте. В цей час другий постріл, і він починає крутитись, кричать — це було страшне таке видіння. А потім його піднімають під руки і ведуть — значить, що він ще живий. І Миколу Дзявульського (ще один вбитий протестувальник на тому ж місці, що і Сергій Кемський — ред.), і Кемського буквально одночасно занесли туди в Жовтневий, і не було кому їх просто рятувати — вони померли. В Сергія жоден важливий орган не був задітий, куля в легені. Його можна було врятувати. Він помер від втрати крові».

Одна куля пішла на виліт, інша залишилась в тілі. Її за тим же принципом, що і з Колесниковим, ідентифікували за допомогою гільзотеки. Експертиза показала, що куля з тіла Кемського була ідентичною з кулею, випущеною з автомата за номером 792786.

Кулями з цього ж автомата поранили протестувальників Бонюка, Корольчука, та Ковальчука. І вбили Миколу Дзявульського.

Цей автомат закріпили за бійцем київського спецпідрозділу «Беркут» Володимиром Тригубцем у 2012 році.

Він був на Майдані, але в подіях 20 лютого, на відміну від його автомату участі не брав. В усякому разі слідство цього не встановило. В Росії того ж року він отримав громадянство та влаштувався в ОМОН.

Українська генеральна прокуратура оголосила його і ще 17 «беркутівців» київського полку в міжнародний розшук. Але Інтерпол відмовився їх включати в списки, тому що досі вважає справу Майдану політичною. 

«Якщо воно буде доведено, я не знаю, як вони далі будуть жить — ці вбивці. А те, що воно буде доведено — я впевнена. Мені важливо знати не так, хто стріляв, а хто давав такі вказівки», — каже Тамара Кемська.

«Ви знаєте, я протягом шести років пишу йому повідомлення на його сторінці. Пишу йому такі коротенькі листи. І сьогодні писала, пишу, чого ж ти до мене в сон не приходиш?».

Історія третя: шульга

Зоя Кузьменко зустрічає hromadske у своїй квартирі у Вінниці. Стіл у вітальні заставлений фото її сина — Максима Шимка, і чоловіка — Миколи Шимка.

«Він був і на мовному Майдані, і на податковому — на різних. Максима вразило те 30 число (30 листопада 2013 року — ред.), коли побили студентів, а Максим сказав, що дітей не можна бити. Він одразу поїхав на Майдан, записався в 4 сотню, бо він був козаком. Дзвонить мені і каже: “Ти би бачила мама, які там люди, там пані в норкових шубах розбивають бруківку, то люди вийшли, бо не можна терпіти брехні”», — пояснює Зоя.

18 лютого 2014-го у Миколи Шимка було день народження. Максим був вдома, і мав повернутись на чергування на Майдан аж 22 лютого. Але поки сім’я сиділа за святковою вечерею у Вінниці, на Майдані розганяли протестувальників. Максим поїхав цього вечора до Києва. «Ми просто в другій кімнаті були, а Павлик (молодший син Зої Кузьменко — ред.) сидів перед комп'ютером, і чую: так кричить, що ледь будинок не зірвався».

Максим Шимко помер о 9 годині 7 хвилин 20 лютого 2014-го. В його тілі було три вогнепальних поранення — усі в шию.

«Батько пішов на опізнання, і коли вийшов замовчав, і мовчав півроку. Якщо йому щось потрібно було — він просто показував мені. І його ця депресія з'їла, він не міг вийти з неї».

Одна з трьох куль залишилась в тілі Максима Шимка. Її вдалось ідентифікувати. За висновками експертів, вона була ідентичною до випущеної з автомата під номером ГУ3557.

Цей автомат був закріплений за Сергієм Зінченком — снайпером-водієм київського спецпідрозділу «Беркут».

«Я спочатку думала, що то Садовник вбив мою дитину, бо в нього немає кисті руки (Дмитро Садовник — колишній командр роти київського спецпідрозділу “Беркут”, у нього є дефект правої руки — ред.) Зясувалось, що шульгою — а Зінченко є шульга. Спочатку він казав, що водій, що не стріляв. Але стріляв, при чому стріляв дуже влучно, тому що шансу на життя в моєї дитини не було. І я його питала: “Яке ти мав право не дати моїй дитині шанс на життя?”. Він мовчав». 

Зінченка разом із Аброськіним затримали у квітні 2014 на базі «Беркуту». Він також відсидів в СІЗО п'ять з половиною років.Жодних свідчень так і не дав. У грудні 2019-го його також обміняли на полонених в «ДНР» та «ЛНР» українців.

«Для мене важливо побачити вбивцю моєї дитини, і важливо подивитись йому у вічі. Ми приїхали вперше з чоловіком на суд свідчити, і я побачила, що вони не покаялись. І їм було байдуже, що перед ними батьки вбитих. Вони мовчали до останнього дня, поки їх не відпустили».

Адвокат Зінченка Ігор Варфоломєєв на питання про дані експертиз і про збіг куль сказав hromadske чекати. «Ми ще не вийшли на ту стадію судового розгляду, коли можна і потрібно висвітлювати такі дуже складні, суперечливі, але вкрай важливі питання. В суді ви і всі, кому це цікаво, все обов'язково почуєте, і вже достатньо скоро. Зінченко непричетний до смерті Шимка. І як раз щодо цього ми наведемо свої докази, які є в матеріалах справи і вже досліджувались в суді». 

З пані Зоєю та її молодшим сином Павлом ми їдемо на кладовище. Поруч з могилою Максима Шимка — могила його батька Миколи. Він так і не вийшов з депресії після вбивства сина і помер в листопаді 2018 року. 

Павло підкурює цигарку і кладе її в спеціальну тарілочку на могилі брата. «Павлик не курить, а Макс курив, то ми йому завжди цигарку тут запалюємо», — говорить Зоя.

P.S. Експерти харківського дослідного інституту загалом змогли ідентифікувати 29 куль в тілах убитих та поранених 20 лютого 2014 року на Інститутській. Ці кулі за висновками експертів-балістів були випущені з автоматів 14 «беркутівців» київського спецпідрозділу. Інші кулі або пройшли на виліт, або були занадто сильно пошкоджені, щоб їх можна було ідентифікувати. 

Восьмого лютого цього року двоє колишніх беркутівців Олександр Маринченко та Сергій Тамтура повернулись після обміну до Києва. Обвинувачені в розстрілах на Інститутській вважають себе невинними і хочуть добитись справедливості в суді. Доказів того, що хтось із них двох вбив або поранив когось в той день на Інститутській — немає.

Ексзаступник командира київського «Беркуту» Олег Янішевський та колишні його підлеглі Павло Аброськін і Сергій Зінченко з обміну з «ДНР» досі не повернулись. Як і 18 інших бійців цього ж підрозділу досі не повернулись з Росії, куди вони втекли і де отримали громадянство. Адвокати, що захищають «Беркут» в суді, запевняють hromadske, що будуть робити все можливе для повернення «хлопців додому».