Skip to main content

Андрій Кухар

Рятівник з Інститутської.

Автор: Олена Чебелюк

   Медик-волонтер Майдану, лікар-стоматолог зі Львова Андрій Кухар (Кук) був одним із тих відчайдушних сміливців, які рятували життя побратимів під кулями беркуту на Інститутській 20 лютого. З початком російсько-української війни він створив волонтерську громадську організацію «Білі Берети», регулярно їздить на фронт, де навчає бійців основам тактичної медицини.

   Ми мали дуже цікаву розмову з Андрієм про Майдан, здобутки і помилки Революції та волонтерство. Андрій приїхав на Майдан після 10 грудня цілеспрямовано як медик, не підтримуючи при цьому жодних політиків. Звичайно, що проти яника, але не за когось із тих, хто був на сцені. Медики тоді були на третьому поверсі у профспілках.

* * * * *

- На Майдан ти приходив як в сім'ю. Це був один величезний організм. Ти приходив і відчував: я вдома! Всі навколо свої, правильні, однодумці. Пояснювати не треба. Хто був, той знає…

Я туди пішов і фактично пропав там на 4 дні, намагаючись налагодити ефективну роботу і координувати діяльність медцентру. Там познайомився з «Хрестом» - Андрієм Салагорником. У нас виявилось багато спільного: обоє стоматологи, два Андрії. Так і пройшли разом увесь Майдан. Потім заснували волонтерську організацію «Білі Берети».

Офіційно ми називалися Медична Служба Майдану, пізніше 6 сотня.

Виглядало це так. На 3 поверсі у профспілках було два підрозділи медслужби, які діяли фактично як одне ціле. Одна - це амбулаторія, якою тоді керував Мусій. А друга, це власне були ми – так звана «Медична сотня».

Ми формували мобільні групи і виходили працювати безпосередньо на Майдан, в польових умовах. Мали розпізнавальну форму - білу футболку з червоним хрестом і старалися охопити увесь Майдан по максимуму, намагалися аби на кожній барикаді були наші медики.

Починали тоді з того, що ходили таблетки роздавали, від горла і т.д. Тоді якраз грві активно поширювались. І ось ходиш, ніхто особливо не бере чогось, то я ходив і кричав:"Амфетамін! Анаша! Налітай!" І народ, чуючи це, звісно гигикав, підходив і паралельно вже просили щось від горла, головного болю і т.д.

Коли формували польові бригади, то завжди старалися щоб був якийсь досвідчений медик - хірург, травматолог чи терапевт, а помічники вже могли бути й без медосвіти. Ходили по змінах, були ранішня і вечірня перезмінка. 

Андрій Кухар "Кук" з медиками-волонтерами на Майдані.


- Ти як стоматолог не боявся, що навичок і досвіду може не вистачити у критичний відповідальний момент?

- Я, власне, ще до Майдану мав великий досвід першої медичної допомоги з Пласту, вчив дітей. І сподівався на нього на Майдані, власне я виїжджав на цьому досвіді аж до Інститутської. Бо на Інститутській 20 лютого виявилося, що увесь цей досвід цивільної першої медичної допомоги не працює…
А тоді, на початку, ти не повинен був бути хірургом наприклад, бо 90% роботи це були банальні запалення, температура, іноді серце могло прихопити.

Згодом я сам захворів і мусив їхати додому лікуватися. Тому пропустив сам початок Груші, але вже за пару днів повернувся на Майдан. Якраз тоді вбили Нігояна, Жизневського...

- Ще хворий вернувся?

- А яка різниця? Там таке відбувалося!
Сидіти і займатися координацією вже не хотів. Тоді я сказав аби дали каску, якийсь захист і ми з Хрестом - бойова бригада Андрійків - пішли на Грушу.

- Коктейлі кидали?

- Ти що! Медики не кидають коктейлів))
Нам було веселіше, бо ми мали доступ до самої передньої лінії, де точилися бої. Туди на той час вже далеко не всіх пускали через барикади. Лише тих, хто мав хороший захист. У нас із Хрестом були мотоциклетні шоломи, ми були медики, тож нас пускали. Хресту навіть гумова куля попала в голову на Груші…
Були під час штурму Українського дому, коли там ввшники і беркути забарикадувалися. На щастя тоді там обійшлося без жертв.

 Взагалі окрім двіжів було купа часу, коли треба було людей на щоденні чергування в медбригадах, на барикадах, бо багато хто не міг щодня приходити, а закривати потреби необхідно було.
Потім почався період певної стагнації і я поїхав на якийсь час додому.
18-го дивлячись вдома на те, що відбувається, я хотів у той же день рвонути до Києва. Але дружина дуже просила зачекати хоч день. Наступного дня стало зрозуміло, що їхати треба.
20 лютого о 6-й ранку я вже був на Майдані.

З самого ранку я побіг у Михайлівський за хоч якоюсь екіпою.
Взяв якийсь захист, аптечку і погнав назад. Догнав наших перед мостом через Інститутську. Там побачив смертельно пораненого чоловіка (пізніше дізнався, що це був Андрій Саєнко). Пробував також його реанімувати, але, на жаль, зробити вже нічого не можна було...

Андрій Кухар і медик-волонтер Євген Воленко намагаються врятувати смертельно пораненого Андрія Саєнка. Фото: Мирон Квас.


Далі схилом біля годинника піднявся до Жовтневого, забіг всередину палацу. Туди вже почали зносити поранених. Там я надавав допомогу Андрію Мовчану. У нього було тяжке поранення стегна, пробита головна артерія. І він помер внаслідок дуже великої крововтрати. Я затампонував йому рану, вісім бинтів там пішло, але просто на моїх очах з нього витекла ціла калюжа крові і ще багато крові витекло в таз. Ми передали його на швидку ще живим, але на жаль, він помер від такої величезної крововтрати... Це я тепер з моїм багажем досвіду і знань тактичної медицини розумію, що шансів вижити в нього не було. Бо лише в таз влазить 2 літра крові і літрів з два, мабуть, вилилось назовні. Тому там без шансів було...

Там ми з’єдналися з Хрестом. Потім прийшов священник, я попросив у нього благословення і ми перебігли через Інститутську до готелю "Україна". 

20 лютого на Інститутській. Андрій біжить у червоному костюмі позаду.  Фото: Микола Бузенко.


- Про що ти думав, бігаючи там під кулями на Інститутській?

- Ну про себе не думав взагалі. Про себе в таких випадках взагалі мало думаєш. Я думав де поранені. І дякував Богу, що мені вдалося перебігти неушкодженим з одного місця на інше.

- Першого пораненого там нам передали хлопці біля сходів збоку від готелю. Думаємо: куди його нести? Хтось кричить в готель! Там наші. Ми біжимо туди, хлопці ногою відкривають двері і ми завалюємось у чистесенький порожній хол готелю "Україна". Там стоять дві дівчини на ресепшені. Одна перелякана зовсім, а в іншої сльози градом по обличчю котяться. Ми понесли його вправо, де потім був морг і намагалися ще качати, пробували реанімувати, але, на жаль, безуспішно...

Далі ми знову побігли на Інститутську.
По дорозі зупинили хлопців, які несли пораненого. Питаю: що з ним? Зняв з нього шапку, а там мозок уже всередині... Кажу хлопцям: "Цього лишаємо тут. Треба виносити поранених!"

На війні таке правило - спершу виносимо 300-их, кого ще можна принаймні спробувати врятувати. 200-их потім. 

Андрій Кухар перевіряє наявність пульсу в Героя Небесної Сотні Ігоря Ткачука. Фото: Андрей Стенин.

Андрій сидить біля вбитого на Інститутській Ігоря Ткачука. Фото: Роман Чорномаз.

Потім ми знову побігли на сам передок. Хтось справа закричав: "Медика!", і ми з Хрестом побігли на тротуар в сторону готелю "Україна".

Нас тоді щитом прикривав хлопець з українським прапором на плечах - Макс Гошовський з Дніпра, ми нарешті познайомились особисто минулого року на Інститутській.

Там лежав майданівець. Мертвий...

Коли наші запалили шини і пустили дими, Інститутська для мене нарешті закінчилась. Хоча тоді, ще ближче до вечора, біля Жовтневого вбили останню людину. Це дуже схоже на почерк снайпера, цинічний постріл на прощання так би мовити, коли сонечко сідає і він залишає позицію.

Ми лишилися тоді на Майдані чергувати ще на всю ніч, ніхто ж не знав чи усе вже закінчилось... Тоді Хреста накрило, потім мене. Усвідомили що ми пережили... вони тоді також прицільно стріляли в медиків! Навіть коли ми пізніше "Білі Берети" створювали, то однією з головних умов було те, що на наступному Майдані "Білі Берети" будуть, але ніхто не знатиме що це медики. Бігати з хрестом на грудях, аби мені туди прилетіло я більш не хочу.

Виносять вбитого Героя Небесної Сотні Володимира Чаплінського. Андрій Кухар - справа у червоному. Фото: Микола Василечко.

- Думаєш буде наступний Майдан?

- Аякже! Тільки треба встигнути, бо наступний Майдан триватиме не довше ніж 3 дні. І там буде все палати. Перший, хто вилізе на трактор "толкнуть рєчь" одразу получить кулю в лоба як заповідав дядя Сєня. На мою думку, коли почнуться якісь заворушення, то все буде дуже стрімко відбуватися. Хлопці, які повернулися з фронту цього не допустять. Ніхто не сидітиме більше так довго просто на Майдані. Хлопці прекрасно підготуються, будуть знати де і який барига живе, хто скільки вкрав. Прийдеться, спалиться і закопається десь в садочку щоб і сліду ся не лишило. Згорить правда пів Києва, але що зробиш. Я за самосуд. В нас не виходить інакше. Україна не може оцим правильним демократичним шляхом чогось досягти. 5 років пройшло! Кого посадили за розстріли на Майдані?!
Я ні за яку владу не топив і топити не збираюся. Я їхав на Майдан не за політиків і "Білі Берети" створював теж не для якихось політичних цілей.

- Андрію, як нам зробити так, щоб у майбутньому не повторити ті ж помилки, коли одні зробили революцію, а інші на крові пролізли до влади? Поки ми ховали вбитих вони посади ділили. Як зробити так, щоб люди, які революцію звершили, самі і стали владою?

- Розстрілювати треба. Я навіть скажу тобі як правильно розстрілювати. Даєш 10 автоматів і лише в одному справжні патрони, і той хто вбив не знає і має спокій. А інакше ніяк, на мою особисту думку, просто ніяк. Я про це казав вже давно і так я в цьому плані радикал. Вкрав - треба злапати, розстріляти і буде ефект. Розстріляєш десяток, а сотні інших вже будуть знати і боятися. А потім ще прийти через три дні на похорон, відстріляти тих хто прийшов на похорон.

- Ось поглянь які ми українці. Спромоглися після Майдану, на величезний волонтерський здвиг, підняли армію з руїн, а створити політичну майданівську партію, яка б пішла до влади не змогли. Чому?

- Я теж про це давно думав. Майдан дуже добре працював по горизонталі, але ніколи не працював по вертикалі. В горизонтальному плані все працювало ідеально. Кухня, барикади, медична служба. Подивись який широчезний волонтерський рух створили.
Але людини, яка б могла усіх об’єднати, якій би довіряли і хто б усім керував так і не з’явилося.

- А який вплив Майдану взагалі на свідомість людей, на формування нації ти бачиш?

 - Я вважаю, що завдяки Майдану люди зрозуміли слова, які записані в Конституції, що влада в Україні належить народу і Майдан показав, що ця влада дійсно може народу належати. Інша річ, що не дотиснули. Але почалася війна і тому й не дотиснули... усі з майдану рушили на схід.
Для мене, як для західняка, Майдан взагалі починався як війна з москалями.
Москалі ж при владі були.
 - На Майдан ти приходив як в сім'ю. Це був один величезний організм. Ти приходив і відчував: я вдома! Всі навколо свої, правильні, однодумці. Пояснювати не треба. Хто був той знає, а хто не був так і не зрозуміє. Ми пробували пояснювати тим, хто казав: "А вот зачем вам был нужен этот майдан?" Ми пробували пояснювати, що робили його для ваших дітей. Так само як багато з тих хто воює, говорять, що воювати пішли заради дітей.
Я сам теж так завжди думав. От малий виросте і спитає:"Тату, а що ти робив коли була війна?" А я що скажу? Що сидів вдома, а то політики нехай воюють?


Ще на Майдані у Андрія та його побратима Андрія Салагорника з’явилась ідея створити якусь організацію з медиків-волонтерів.

Так виникли "Білі Берети" – на сьогодні вже всеукраїнська ГО, до якої входять медики і студенти, які на волонтерських засадах надають медичну допомогу бійцям добровольчих підрозділів і ЗСУ та навчають їх життєво необхідним навикам тактичної медицини. Волонтери регулярно виїжджають на передову, де навчають бійців, проводять тренінги на полігонах і в тилу.


Мета "Білих Беретів" – підготувати фахівців, які би вміли надавати першу домедичну допомогу; медичну допомогу в надзвичайних ситуаціях, у разі введення військового стану чи на масових заходах; керувати мобільними медичними пунктами на полі бою; допомагати бригадам швидкої, поліції, МНС лікарською допомогою.

 


При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як першоджерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.

Андрій на Інститутській біля вбитого Ігоря Ткачука. Фото: Микола Василечко.


Змістовне інтерв’ю з Андрієм про діяльність "Білих Беретів", опубліковане на сайті PolUkr.net.


Громадська організація «Білі берети» створена з волонтерів-медиків Майдану навесні 2014 року. Її мета – підготувати фахівців, які би вміли надавати першу домедичну допомогу; медичну допомогу в надзвичайних ситуаціях, у разі введення військового стану чи на масових заходах; керувати мобільними медичними пунктами на полі бою; допомагати бригадам швидкої, поліції, МНС лікарською допомогою.

До організації входять медики і студенти, які на волонтерських засадах надають медичну допомогу бійцям добровольчих загонів і ЗСУ та вчать їх. Волонтери регулярно навчають бійців, які їдуть чи перебувають на передовій. Біля витоків організації був і залишається лікар-стоматолог зі Львова Андрій Кухар (псевдо – Кук), який розповів Polukr.net про проблеми та перспективи першої допомоги і медицини на фронті.

– Коли і з чого почалася діяльність «Білих беретів»?

– «Білі берети», як і багато інших схожих організацій, створено під час Майдану. Із друзями-медиками пройшли Майдан, Інститутську, надавали медичну допомогу. Були під обстрілами 20 лютого на Інститутській, виносили поранених, бігаючи під кулями снайперів. Пам’ятаю, як приїхав вранці 20 лютого з так званою Львівською сотнею, яка одразу потрапила під розстріл. Надавали першу медичну допомогу пораненим.

На Майдані задумали створити «Білі берети», що нам вдалося в тому вигляді, в якому організація існує нині – щоб у кожному місті України був медичний загін у разі потенційних заворушень. Державна швидка медична допомога не має права виїжджати в зони заворушень. А отже, до швидкої пораненого ще варто доставити. Бажано живим. Аби не було хаосу і плутанини, а завжди було кілька медиків у кожному великому місті, почали формувати спрацьовані бригади-команди з відповідним забезпеченням – військовий аналог «Червоного хреста».

На Майдані з’ясувалося, що на практиці не все відповідало тому, що раніше знав, чого роками вчив дітей у «Пласті» про першу медичну допомогу. В умовах бойових дій усе абсолютно інакше. Так творили «Білі берети». Спочатку зібрали медиків-волонтерів, потім закупили нам бронежилети та спорядження…

Почалася війна і ми зрозуміли, що вуличні заворушення зараз менш актуальні, але бійцям потрібні навчання першої медичної допомоги. Тож стали одними з перших, хто зайнявся тактичною військовою медициною (спецпідрозділ медицини, що надає домедичну допомогу військовим під час бойових дій у зонах активного конфлікту та проводить евакуацію поранених у безпечну зону – Polukr.net). Почали проводити тренінги. Усе закрутилося і крутиться так понад три роки.

– Їздите зараз на Донбас і навчаєте солдатів, добровольців?

– Не завжди на Донбас, іноді на тренувальні бази, але туди теж їздимо. Часто проводимо навчання на полігонах, у горах, в інших польових умовах. На сьогодні основний наш вид волонтерства – навчання військових або тих, кому це цікаво, основ тактичної медицини.

Наприклад, у Львові на днях вчили батальйон «Львів» – хлопців, які мали їхати на передок. Недавно їздили в Чернігів у 58-му військову частину ЗСУ. Їдемо всюди, куди запрошують. Останнім часом стали просити, аби нам бодай покрили дорогу. Організація не має рахунків, не хочу всіх цих розмов про шахрайство.

На початку війни ми та колеги-волонтери з T-Helpers навчали мобілізованих на Яворівському полігоні. Вчили кілька хвиль солдатів. Тисячі хлопців пройшли через наші руки – давали їм тренінг з тактичної медицини.

Буваємо на передку, на 0. Що ближче до передка, то менше дурнуватих питань, краще люди розуміють суть того, чого вчимо, і навіщо. Безпосередньо від цих знань залежить їхнє здоров’я та життя в критичний момент.

– Як виглядають навчання в зоні АТО?

– Існують протоколи з тактичної медицини. У нас в армії вони десь 1974 року. У цивілізованому світі медична допомога на війні – чітко регульована. Усе до деталей розписано – як надати першу допомогу під вогнем ворога, як без шкоди евакуювати пораненого, як правильно працювати на евакуаційному транспорті – автомобілі швидкої, гелікоптері, літаку, джипі. Ми взяли за основу протоколи, які використовують країни НАТО. Пройшли відповідні навчання, маємо сертифікати ТССС (Tactical Combat Casualty Care).

Є американський інститут NAEMT. Він пише протоколи з тактичної медицини, які діють в арміях НАТО. За ними працюють і провідні армії поза Альянсом, як-от ізраїльська. Ці протоколи різні країни трохи модифікують під себе. Американці за цими протоколами проводили в Україні курси. Ці навчання ми пройшли, отримали сертифікати.

– Свої потреби покриваєте за кошт пожертв?

– У нас немає особливих потреб. Нам грошей, як таких, дуже не треба. Потрібне було разове вливання на початку. Знайшли спонсорів. Відчували нестачу бронежилетів, касок, медичного спорядження. Тепер воно є і їсти не просить. У нас немає рахунка. Спеціально не відкривав його, не збирав офіційно ніяких грошей. Ми не роздаємо аптечки. Ми вчимо виживати. Буває нам дають кілька ящиків ліків, які завозимо хлопцям на передок, коли їдемо до них. Є дівчата і хлопці з-за кордону, які нас підтримують. Востаннє нам прислали хороший манекен, на якому можемо тепер показувати вправи. Маю колег-програмістів, які ніколи ні на що не жертвують, але позаяк знають особисто мене, то давали, наприклад, гроші, коли нам треба було поїхати на навчання.

– Які найчастіші поранення в АТО?

– В Україні нарешті почали збирати статистику. Наскільки пригадую, то в нас основна кількість – осколкові рани та підриви на міні. Кульові – рідше. Хлопці сидять на «гніздах» і прилітають осколки з артилерії ворога або розвідка підривається на міні, зазнають кульових поранень. Це практично незмінно від початку війни.

Вчимо солдатів, якщо є поранення, діяти за протоколом. Він прописаний так, що у разі будь-яких травм, діючи згідно з ним, доставиш пораненого до лікарів живим. Тактична медицина не лікує. Завдання парамедика доставити пораненого живим з точки А в точку Б. Протокол дає бійцеві знання, навики і вміння це робити. Найперше, наприклад, треба зупинити інтенсивну кровотечу. Тоді перевірка дихання, рани. Однак цього не навчишся за один день.

– Які зараз головні проблеми з медичною допомогою пораненим в АТО, як вони вирішуються?

– Вирішуються – ніяк. Проблеми залишилися ті ж, що й були. Адже поранений не одразу потрапляє до медика. Спочатку йому допомагають ті, хто поруч. Це перша ланка, з якою працюємо – вчимо бійців і медичний персонал, щоби вміли допомогти за протоколом. Почнемо з елементарного – у бійців немає аптечок. Приїжджаємо, а в них сумарно назбирається одна-дві на роту.

– Це в ЗСУ чи в добровольців?

– У добровольців краще. Вони самі розуміють потребу. А також волонтери люблять з ними співпрацювати і їм допомагають. Вони не підуть ці речі продавати на базар, бо розуміють, що це може врятувати їм здоров’я і життя.

– Які бачив проблеми?

– По-перше, це відсутність навиків та брак знань щодо першої медичної допомоги. Якщо солдати і проходили якісь курси, то часто надто скорочено та поверхнево. А потім на практиці – чув дзвін, а не знаю, де він. Вони губляться і не знають, що робити в стресовій ситуації, коли час іде на секунди. По-друге, у них нічим надавати допомогу. Навіть у медиків не завжди є нормальні аптечки, мовчу вже про бійців.

У нас у військовій доктрині про склад сумки медика-санітара чинні норми 1974 року. Практично без змін. І такий маразм на кожному кроці. Приходиш у ЗСУ медиком-санітаром. Тобі статутом передбачена сумка медика-санітара з ватою і перекисом водню. Крапка. Хочеш щось інше – це твої проблеми.

У добровольців із цим веселіше. Приходиш до них і вони тобі складають у сумку те, що треба. У них є поле для маневру, бо вони не зв’язані застарілими нормами і статутами.

– Ці проблеми якось вирішуються?

– У ЗСУ – не дуже. Те, за що умовно билися волонтери та наші тактичні медики із ЗСУ, – це нормальні джгути для солдатів в аптечках. Бо в наших – джгут-гумка десь чи не 1943 року випуску. Довго просили Міноборони: «Купіть нормальні джгути!». Врешті-решт був тендер. Виграла компанія «АВ-Фарм». У неї купили для ЗСУ багато джгутів за ціною 350 гривень за екземпляр. Наші волонтери взяли їх у руки, а вони не відповідають жодним сучасним нормам. З десяти джгутів – два нормальні. Ми знову хвилями штурмуємо міністерство. Джгути списали. Гроші витратили. У підсумку – ні джгутів, ні грошей.

У Тернополі фірма «СПАС» робила джгути, які волонтери визнали одними з найкращих в Україні, за дуже прийнятною ціною. Але «СПАС» тендеру не виграв, хоча їхній продукт був втричі дешевшим. Ось як вирішуються проблеми медичного забезпечення в ЗСУ. Так, волонтери збирають власними силами аптечки бійцям, але це справа держави.

Ситуація з добровольцями і волонтерами на сьогодні дещо змінилася. Вона не та, що була в 2014 році. Ініціатива і патріотизм – вичерпні ресурси. Нині добровольчі батальйони не такі потужні, якими були колись, волонтерський рух – теж. Раніше там було більше всього: людей, завзяття, ресурсів. Але поступово все це тане, мов сніг на сонці. Волонтерство активніше біля зони бойових дій – Дніпро, Харків. А у Львові, за 1100 км від Донбасу, війни немає.

– Як вирішити цю ситуацію з першою допомогою?

– Перше рішення – нормальні курси тактичної допомоги для звичайного бійця, що триватимуть два тижні. У нас сьогодні – лише день-два. Друге – стосовно інструментів, якими можна надати цю допомогу. І це треба вирішувати на державному рівні.

Армія – структура, де виконують накази згори. А Міноборони не дає таких розпоряджень. Бо, наприклад, щоб віддати наказ, щоб усі бійці ЗСУ пройшли курси тактичної медицини, то слід вирішити: де проводити, хто буде проводити, де взяти інструкторів, скільки їм платити. Це все витрати. Через це, вважаю, на жаль, маємо те, що маємо. Військова машина не хоче мінятися.

Хоча щось трішки робиться – у Десні, що в Чернігівській області, відкрили навчальний центр для парамедиків. ЗСУ ніби затвердили склад аптечки, яка більш-менш відповідає нормальній. І щось навіть видавали. Правда, часто або командир їх закриває, «бо загубите», або бійці не хочуть брати, «бо загубимо». Тобто зсув щодо аптечок є. Але цього все одно замало.

За три роки ситуація з медициною в армії покращилася, але не вирішилася. Бо якщо в 2015 році приїздили на лінію 0 і показували хлопцям джгути та турнікети, то ніхто не знав, що це, і що з цим робити. Тепер хоча б мають ці речі та знають, як ними користуватися. За три роки елементарним забезпечили. Тепер показуємо засоби для внутрішнього кісткового доступу – не чули, не бачили… Так крок за кроком з’являються нові предмети в аптечках та вміння їх застосовувати. Ситуація покращується повільно, часто лише завдяки силам волонтерів. Держава не дуже щось робить. А волонтери по одному здаються. Коли починали, то «білих беретів» і тактичних медиків було ого-го, а зараз – одиниці. У нас люди забули, що триває війна. Усі підуть, то залишуся, мабуть, одним «білим беретом» у Львові, але залишуся.

– Яку бачите перспективу?

– Не бачу перспектив. Якщо будуть нові масові атаки на Донбасі, то знову будуть трупи. Усе, що робили, покращило ситуацію з окремими пораненнями. Якщо один поранений, то хлопці гуртуються і разом витягують побратима. А уявити купу поранених, то чим їх витягувати, чим і куди везти? Буде те ж, що в Дебальцевому. Може, трішки краще. Нехай відтоді ситуація покращилася на 10-20%, але до нормального рівня далеко.

Хочуть вчитися ті, які на власні очі бачили 300-их і 200-их (поранені та вбиті – Polukr.net). Ті будуть слухати і втретє. А загалом бійці не дуже до цього охочі. Однак якщо потрачу тиждень і свої гроші, але ці навчання врятують хоча б одне життя, то для мене це вже величезний плюс. Маю історії не про одне життя.


Довідка.

Андрій Кухар (Кук) – народився у Львові в 1985 році. Здобув освіту лікаря-стоматолога у Львівському медичному університеті ім. Данила Галицького. Працює стоматологом у Львівській обласній клінічній психіатричній лікарні, а також волонтером у медичному загоні спецпризначення «Білі берети». Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня. Має сертифікат ТССС (Tactical Combat Casualty Care) про вміння надавати допомогу пораненим в умовах бойових дій. Одружений, виховує сина і доньку.