Автор: Олена Чебелюк

    Автор цих слів, написаних за три дні до першого вибуху в терміналі -  майданівець, один з легендарних "Кіборгів", захисник ДАПу Андрій Серганчук з Волині. Воював у складі 81-ї бригади, старший навідник АГС, згодом командир відділення. Позивний «Фестиваль».

Йому пощастило вернутися звідти живим. І я досі майже дослівно пам’ятаю цей його пост на фб, датований 16 січня 2015-го, після кількох тижнів тривожного мовчання у мережі…

Андрій був у всі найгарячіші та найнебезпечніші дні на Майдані, далі - рік на війні, майже постійно на передовій у секторі «Д». Констянтинівка, Авдіївка, Піски. 16 днів у січні 2015-го провів у новому терміналі донецького аеропорту.

Ми багато говорили з Андрієм про війну і про ДАП. Але спершу про його бойовий шлях на Майдані.

- Я вперше приїхав на Майдан після розгону студентів 30 листопада. Не за політику, а воювати з ментами. Я просто не міг сидіти на місці і спокійно дивитись на те, що твориться. Була одна думка: просто так бити людей ніхто не має права, жодного!  Терпіти не можу ментів. Один знайомий так званий правоохоронець в Луцьку, коли я приїхав додому з Майдану в час відносного затишшя спитав у мене якось на вулиці: скільки мені платять за те, що стою на Майдані? Я тоді ледве в морду йому не дав, досі не розмовляю. Коли на Майдані було найгарячіше, або коли йшло до того, а я це відчував якось підсвідомо просто, то кидав усе, кидав роботу, іноді позичав гроші і їхав до Києва. А тут якийсь мудак у формі мені розказує, що на Майдані платили…

В той день, коли почались бої на Груші, ми з хлопцями планували йти на Дніпро скупатись в ополонці. Це ж було Водохреща. Але ще не дійшовши до місця почули вибухи і зрозуміли, що на Грушевського щось почалося. Прибігли, коли вже були сутички, горіли автобуси. Приходили Кличко з Яценюком, обзивали людей провокаторами, їх дружно слали подалі.

Я був на Груші увесь час, поки йшли активні бої. Перший раз, як беркути пробували нас розігнати, то навіть забрав у ввшника щит, прийшов з ним у Жовтневий палац, який тоді займали свободівці і тоді їхня охорона на вході не хотіла мене пускати. Свободівці кричали, що я провокатор і що усі ми, хто рубався тоді на Груші звичайні провокатори.  А сам Тягнибок на Майдані постійно ходив у супроводі купи охоронців. Я ні в кого більше стільки охорони не бачив, навіть в Кличка)

Востаннє приїхав на Майдан десь 15 лютого. Я не входив до жодної сотні, тож просто пішов у профспілки до Правого Сектора і попросився до них, бо вони виглядали на Майдані найдвіжовішими. Ходив пару раз на тренування.

18 лютого зранку, коли почався так званий мирний наступ, Правому Сектору був даний наказ займати позиції на Грушевського і рухатися до ВР. Ми вийшли за барикаду на Груші, зупинилися і побачили з боку Маріїнського парку просто море беркуту. Вони повільно сунули в наш бік і ми почали готуватися до штурму. Стоячи там, ми відтягували дуже великі сили противника. В той час загони Самооборони та майданівці вже дісталися урядового кварталу, почалися сутички, тоді наші оточили частину беркутів і тітушок в парку і добряче їх тиснули. Саме в цей момент Парубій оголошує якесь незрозуміле перемир’я на 40 хв. А нам в цей час дають наказ відійти за барикаду на Грушевського. Як тільки ми зайшли за барикаду, беркут розвернувся і побіг в сторону Маріїнського парку. Про криваве побоїще, яке вони тоді там влаштували, знають усі. Саме тому, бойові майданівці так не люблять Парубія…

Правий Сектор 18 ввечері організовано з Майдану пішов, їх не було у ніч штурму, не було 20 лютого як організованої сили. Були окремі люди, які вважали себе правосєками, але відмовились тоді виконати наказ і залишити майдан. Крім мене тоді лишилось лише кілька пацанів, з яким я жив у профспілках. Ті, що йшли, ще хотіли забрати у мене бронік, але я такий що попробуй забери. А від того, що вони, будучи такими мегарадикалами пішли тієї ночі мені досі гидко… І Ярошу я не вірю.

Ми трималися на першій лінії до самого ранку, просто падаючи з ніг від утоми.  Я водомета на Майдані боявся... Такий він мені був моторошний, що страх... Біля мене розірвалась граната, було два осколки в нозі, але я навіть до лікарні не звертався, там на місці їх і витягли. А над ранок нарешті приїхали хлопці з Львівської сотні. Вони нас врятували…

Після того як згоріли профспілки, я не мав де ночувати, тож вмостився просто на лавці. Звідти мене забрала якась жінка і відвела до їхньої бердичівської палатки за сценою. З тими чудовими людьми я прожив наступні кілька днів.

Зранку 20 лютого хтось забіг у намет і почав кричати, що беркут відступає. Ми кинулись надвір. Я іноді думаю, що це був їхній план: відступити трохи і заманити нас у пастку, бо ті з автоматами вже чекали.

Я добіг до моста і разом з іншими кинувся лізти по схилу до Жовтневого.

Ми бачили як відступає стріляючи з калашів чорна рота беркута. Далі ми з хлопцями через бокові двері ввірвалися всередину в Жовтневий палац і почали його обшукувати. Хтось побіг до підвалу, хтось на дах. Коли я через якийсь час вибіг на вулицю, то там був суцільний жах – постійно несли поранених і вбитих.

Ми кинулися вперед повз Жовтневий, добігли до найпершої барикади нагорі Інститутської. І вже там за кілька секунд двох хлопців, які бігли разом зі мною просто скосила куля.

   Я бачив, як беркути попереду стріляли в нас, як вони клали свої калаші на барикаду і валили просто в наш бік. І ще по-справжньому страшно було, коли на Інститутській мозги біля мене розліталися, крові я, в принципі, не боюся, а от від кількості мозкової речовини того дня мені стало дуже погано можливо я навіть втратив свідомість, не пам’ятаю, що було далі.

Отямився від того, що який старший чоловік, здається афганець з чорним від диму лицем почав мене штурхати, говорив щось про те, що це війна і революція, що революцій без крові не буває. Я дуже вдячний йому за те, що він мене тоді привів до тями. Пам’ятаю, як відкрив очі і перше, що бачу та усвідомлюю це те, що я у яскраво червоному светрі. Який же я дурень, думаю! Оце вирядився, просто ходяча мішень.

Там на першій барикаді головним завданням було запалити вогонь і димом сховати майданівців від снайперів. Ми закидали шини, підсовуючи їх палками, щоб не виставляти голову вище барикади, далі закидали туди коктейль і підпалювали.

   Потім я допомагав виносити хлопця, який загинув поруч на барикаді. Ми занесли його на Майдан. Десь через місяць я дізнався, що це був мій земляк Едуард Гриневич. Через ФБ мене знайшла його мама, ми з нею зустрілися, досі спілкуємось. Вона дуже переживала, коли я був на війні.

Потім, розглядаючи фото, я згадав, що їхав з Едіком в одній маршрутці додому з Києва. Ми так і не познайомились з ним за життя…

На майдані я кричав, що треба нести шини туди наперед, люди стали в ряд і почали передавати шини. Цілу ніч після розстрілу майдану ми  з хлопцями сиділи біля бочки, розповідаючи один одного, хто що бачив. Наступного дня на майдані вже була тьма людей, ми трошки походили, сфотографувались на пам'ять і 22 лютого я поїхав додому.

* * * * * * *

З початком активних бойових дій  на сході Андрій не міг сидіти вдома, він хотів на передову, але його готові були взяти лише в резерв. Потім зламав ногу і поки сидів вдома з гіпсом влітку 2014р на фронті стало дуже гаряче.

- Я лежав вдома зі зламаною ногою, коли наших вбивали під Іловайськом і мене всього трусило від розуміння того, що я не там і не можу нічого зробити, щоб допомогти хлопцям. Прийшов з гіпсом у військомат і сказав, що готовий йти добровольцем, але тільки у 80-тку, бо там були мої друзі.

Ми, десантники, які стояли в секторі «Д» усі хотіли потрапити в аеропорт. На кіборгів дивились як на богів, кожен хотів також стати кіборгом, ганялися за тими шевронами.

Всупереч тому, що хтось пише, що мовляв не варто називати оборонців ДАПу кіборгами, Андрій говорить, що хлопці цією назвою гордяться, що не зустрічав жодного, хто був би проти.

Коли ти будучи в ДАПі остаточно зрозумів, що треба виводити наших бійців звідти?

- Десь після 10 січня, коли почав виїжджати сепарський танк і валити прямою наводкою по терміналу і вишці. А ми не могли нічого йому протиставити, викликали нашу арту, але зняти його ніхто чи не міг чи не хотів. В нас в ДАПі були  ПТРК(Протитанковий керований ракетний комплекс) і повно ракет до нього, але майже не було людей, які вміли ними користуватись. Один з цих бійців був тяжко поранений, інший може боявся, я не знаю... Я тоді так шкодував, що не навчився стріляти з ПТРК! Навчився вже, коли вийшов звідти. Я йому казав: давай занесемо його на позицію, ти мені будеш розказувати, що і як, а я стрілятиму. Але він не погодився, на жаль. А за пару днів, коли прибула чергова ротація вороги відкрили щільний вогонь, трасуючі кулі влетіли до терміналу і всі ПТУРи (ракети до ПТРК) просто згоріли…

 Я погано пам’ятаю, як ми виривались звідти і скільки нас втиснулося в ту МТЛБ. Проривались так званою «дорогою життя» з боєм під постійними обстрілами.  Коли дісталися до Водяного, я просто випав з машини і мовчки лежав, дивлячись у небо. Я був такий щасливий нарешті, що можу спокійно дивитись на небо, я про це мріяв там, у ДАПі. І дуже переживав за наших, які там лишилися.

В аеропорту мене контузило, постійно страшенно боліла голова, я приходив до нашого медика Ігоря Зінича «Психа» і просив якісь таблетки, він мені постійно щось давав, щоразу інші, на якийсь час відпускало. Ігор, взагалі неймовірною людиною був… Після його смерті багато писали про те, що він відмовлявся виходити з аеропорта, навіть після закінчення свої ротації. Насправді Псих хотів поїхати звідти, він уже навіть просився в кінці, щоб його поміняли, він хотів жити! Але вони не знайшли медика, щоб прислати його на заміну. Ігор Зінич загинув після другого підриву нового терміналу. Плита перекриття перерубала його фактично навпіл …

  На той час, коли я виходив, сепари вже зайняли підвал, звідти ми постійно чули «Аллах Акбар!». Чули як вони там вовтузяться і час від часу, щоб заспокоїти кидали їм гранати. Як пізніше стало зрозуміло вони закладали вибухівку біля несучих колон… На другому поверсі ще були наші, наступного дня сепари витіснили їх і зайняли другий поверх. Так наші хлопці опинилися в повному оточенні.

Далі: розповідь  Андрія про ДАП, яка була записана для проекту «Аеропорт.Спогади»:

   Жоден з наших не розумів куди їде, мені здається... 
Я ж усвідомлював, що їдемо в м'ясорубку... Їхав туди спокійно, на себе взяв десять магазинів, 4 гранати, а ще 2 блоки цигарок, які сєпари хотіли забрати на їхньому блокпості. Витягли мені з рюкзака, понесли до своїх, але я потім пішов до них і спокійно забрав:
- Це моє...
Здивуванню їхньому не було меж, мабуть, такого там ще не бачили... Вони щось там задьоргались, кричали, але мені було фіолетово...

   Мене до Любчика кинули на «Перший»... А там - розвалина і гори сміття. Ми посередині те сміття трохи розчистили, щоб не шурхотіло під ногами. Там пару мішків з піском було, але я віддав їх Ковбою на «Ромео», бо в них там реально ж...па була: гіпсокартон і два броніка, з яких вже по одній пластині було вийнято...
... Перші два дні тиша порівняна була, мені навіть сподобалось: трохи вони по нас, трохи ми по них - нічого особливого... Стало скучно... Але ненадовго...
Сєпари почали конкретно штурмувати, коли порох по тєліку заявив:
- В аеропорт завезли три КАМАЗи боєприпасів і продовольства; і наші захисники можуть витримати любий штурм!
Я вже тоді на "Ромео" стояв...
От відтоді дуже неспокійно вже було, останні дні моєї ротації взагалі, пам'ятаю, часу, як такого, на відпочинок не було...

... Напевно, я був єдиним, хто весь час сварився з командирами нашими (Любенко, Скиба). Не розумія я досі, от чого було стояти камінцями на отих блокпостах, та ж москалі знали наші позиції до міліметра, от ми там, як барани і стояли під їхнім вогнем. Можна ж було маневрувати, хитрити, постійно міняючи місце дислокації... 
На початках наші захисники контролювали повністю весь аеропорт, пересувалися і в підвали, і по шахтах, і розтяжки ставили-знімали, реально там сєпарів кошмарили, а ми вже просто були "фаршем"...
... Коли наша рота заїхали, я неодноразово казав командирам, що Ромео знесуть... Після того, як я виїхав, Ромео знесли за день-два...

Чи було мені страшно?.. Ні, не було, були моменти мандражу, коли від напруження і виснаження тряслися руки-ноги, але я Мамці обіцяв повернутися, тому навіть не думав зле, просто весь час бачив, ніби те, що зараз має статися, готовий був до усього... Напряг, звичайно, нереальний, але зате який адреналін! Мені його бракує тепер...

  В ДАПі мені весь час було дуже холодно... На третю добу мені вже в повному розумінні того слова викручувало кості. Таке враження було, ніби хтось їх просто виламує, біль такий був в цілому тілі - нестерпний.

 Найкращим постом була, звичайно, "Тишина", там реально і тепло, і спокійно було... Пацани забігали туди погрітися, чайку попити... Не знаю, за яким принципом нас розподіляли по постах, але я би на Тишину не пішов, відмовився б. От на передок, туди, де гаряче - це моє...

... Стояли ми з Любчиком (Любомир Подфедько) на «Першому» тої ночі (01-02.01.15), наша зміна якраз була... З їхньої сторони і з будинку з хрестом кулеметники почали обстрілювати... Запрацював АГС...
Я, здається, крикнув:
- Сідай!
А Любчик перед тим попросив мене:
- Андрюха, давай поміняємося, мені справа зручніше стріляти...
Мені, в принципі, справа теж незле, але помінялись...
Тоді ВОГи, здається на ту сторону, де він стояв, залетіли...
Я кричу:
- Любчик! Любчик!
Тихо... 
Я присів, кинув автомат, намацав берці, сіпнув... Сподівався, що він живий... 
...Він чуть вищий за мене був, але нереально тяжкий... Не міг я його тягти, кажу Тобі, який же тяжкий...
Я нічого не бачив, темрява ж така, що ні зги...
... З вікна світло падало... Там тільки слід кривавий побачив, все зрозумів... Більше не дивився...
Кричав:
- Медика!
Ніхто не біг помагати... По «Ромео» валили так, що дай дорогу... 
Дотягнув до нашої барикади. Ледве до Штабу волік, досі, як згадую - тяжко. Зачепився за щось, впав...
Зі Штабу хтось вибіг, двері були відкриті... і я побачив нашого капітана тоді (тепер майора) Скибу, який під дверима лежав пластом, тільки рацію біля вуха тримав...
...Любчик одразу пішов, не мучився...

... І що толку з тих командирів?.. Нами ніхто не керував, самі робили все, що треба...
... Я забагато говорю... А потім треба за свої слова відповідати. Сказав, що в аеропорт їду москалів валити, то що тепер?.. Слово треба тримати, за слова відповідати треба...
... Я би вивів людей... Я би зібрав нормальних пацанів і пішки, групками через мінне поле ми би вийшли всі...
... Останні три доби спав, може, по 15 хвилин, інакше не виходило. З чергування прийшов, водички підігрів, навіть не кип'ятив, бо довго, та й не закипало воно там... Щось ковтнув, по ходу 5-7 цигарок викурив, припалюючи наступну від попередньої. Тоді в холодний спальник заліз, поки зігрівався, - час минав... Провалювався в сон, а тут вже час вставати. 
Та й поспати не давали... Тільки заснеш, а тебе вже будять:
- Йди постріляй, там пацанам насипають...
- Йди вогонь погаси, там пост горить...

Вважаю, що армія має складатися з добровольців - вмотивованих, сильних духом і, звичайно, добре підготовлених, справжніх професіоналів.
А не так, як зараз. Виловлюють їх, як зайців, а потім відправляють на забій...
(боєць 80-ки "Фестиваль").

Довідка:

Андрій Серганчук народився 11 червня 1984 року на Волині. Навчався у Національному аграрному університеті в м. Дубляни Львівської області. За спеціальністю - агроном. Навчався у аспірантурі, працював науковим співробітником. Воював з листопада 2014 по вересень 2015 року у складі 80 ОАмБр (3 батальйон 7 рота), а потім у складі 81 бригади (122 батальйон 1 рота). Пройшов Піски, Авдіївку, Новоселівку, Донецький аеропорт. Нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ст. Проживає у селищі Рокині біля Луцька. Одружений, виховує сина.