Автор: Олена Чебелюк

Брав участь у Помаранчевій Революції. 2012-го був комендантом на Мовному Майдані, сотником 15-ї штурмової сотні Самооборони Майдану під час Революції гідності. Цікавиться філософією та економікою.

18 лютого у Маріїнському парку Андрій зазнав тяжкого поранення внаслідок вибуху гранати і той день значною мірою став поворотним у його житті…

Під час «вогняної зими» Андрій довго був на Майдані, разом із побратимами тримав оборону барикади на Інститутській під час беркутівського штурму 11 грудня.

Тієї ночі Майдан встояв і на ранок Андрій з побратимами раділи цьому як діти.

"Нам не було куди відступати насправді, – згадує Андрій, - попри те, що нас тоді було дуже мало, я сказав хлопцям, що ми лишаємося і будемо чинити опір. Ще після побиття студентів 30 листопада я налаштовував своїх побратимів з сотні, що ми не повинні бути хлопчиками для биття. І що у випадку, якщо почнеться «заміс», ми повинні дати відсіч. І не важливо – посадять нас за це чи ні. Коли ми йшли на Майдан, розуміли, що можемо постраждати, але бачили також те, що влада не розуміє іншої мови, окрім сили…

На той час ми жили у Жовтневому палаці, і в нас щовечора проводились шикування та інструктаж, на яких говорили, що робити у випадку штурму Майдану. Нас тоді у сотні було близько двохсот людей. І так сталося, що пізно ввечері 10 грудня ми теж стояли на шикуванні, і в цей час з’явилася інформація, що беркутівці йдуть на штурм. Пам’ятаю як одразу дали команду: «Ліворуч!», і ми всі такі розвертаємось і «на вихід».

Центральний вхід до Жовтневого вже був забарикадований, то ми виходили через боковий. Була кумедна ситуація, коли ми спускались з пагорба, де годинник, я посковзнувся на снігу і з’їхав донизу по стрілці того годинника.

Обмірковуючи ймовірність штурму ми розуміли, що на їхньому боці буде панівна висота, вигідніше стратегічне положення, бо вони атакуватимуть згори. І щовечора ми цю висоту гарненько поливали водою, щоб перетворити вулицю на ковзанку. І вдень напередодні штурму також.

Ще напередодні до нас приходив юрист, який дуже сильно демотивував людей. Він почав розповідати на скільки років нас посадять за вчинення спротиву працівникам міліції, що нас ніхто не буде витягувати у випадку затримання. Але не зважаючи на це, ніхто не залишився у Жовтневому, всі пішли тоді на Інститутську.

Як тільки почався штурм, то попереду барикади стали хлопці з Афганської сотні, їх було небагато, чоловік з 50. І беркутівці просто змели їх одразу.

Спершу ми стояли на барикаді і в нас насправді була зручна позиція. Беркутівці сковзались по тому льоду, аж поки не вперлися в саму барикаду і не почали її розбирати. Потім вони великими електричними болгарками намагались її розпиляти, наші кидали димові шашки намагаючись завадити. В якийсь момент вони таки розтягнули більшу частину барикади і між нами та беркутами лишився лише такий горб. Вони почали тиснути зверху, ми знизу і зрештою ми зійшлися там у клінчі. І в такому положенні ми перебували декілька годин, фактично до самого ранку.

Вони намагалися витиснути нас, шарпали, били кийками. Хоч через те, що ми перебували у такому тісному клінчі у них не було змоги розвернутися. Мені тоді кийком відкололи частину переднього зуба.

У тій тисняві невдовзі стало дуже гаряче, під ногами була просто снігова каша, ноги були повністю мокрими, але через той адреналін не відчувалося холоду, а в повітря піднялася пара. На деяких фото здається, що це газом бризкали.

В якийсь момент беркути сильно навалилися і ніби клином врізалися у наші ряди. Наші різко розступились, а потім хлопці зімкнулися знову. І десь 12 чоловік їхніх опинилося ніби в нас в оточенні. Вони тоді дуже сильно пересрали насправді. Але я пригадую, як давав своїм вказівки їх не бити, а лише забрати амуніцію. Що зрештою, ми й зробили. Забрали їхні шоломи, щити і над головами передавали назад. Одному ввшнику здається стало зле, коли його сильно здавили, то його підняли догори і над головами передали на їхній бік.

Можливо це стало причиною того, що тоді не дійшло до більш кривавого протистояння. Також на мосту стояло повно журналістів з фотокамерами, можливо це їх, як і нас, також стримувало.

Ще мені по рації з комендатури в Будинку профспілок сказали: «Ми не зможемо тут втриматися, ви постійте там 15-20 хвилин і відступайте до стели». І в той момент я самостійно прийняв рішення, що ми відступати не будемо, хоч побачив, що беркутівці там вже прорвалися майже до сцени. Я просто вимкнув тоді рацію і ми залишилися там на Інститутській.

Коли тільки почався штурм, була дуже гнітюча атмосфера, а вже ближче до 3-4 ранку настрій відчутно змінився. З’явилося відчуття, що ми таки встоїмо.

Пам’ятаю біля мене стояв Артем Димид, на той час зовсім молодий ще хлопець. А навпроти нього такий огрядний в тілі беркутьонок і Артем йому: «Ну ти й жирний! Як таких придурків у «Беркут» беруть? Ти хоч підтягуватися можеш?» Ще були хлопці з футбольних хуліганів, які їх теж жорстко тролили.

Зранку, як тільки беркутівці почали відступати, я дав команду: «Мішки, сніг, лопати!» і ми всі кинулись відновлювати барикади. Пам’ятаю, як прибігли депутати і почали кричати не провокуйте їх, зупиніться! Як же вони мене дратували! Пацани ледь не посилали їх, бо в толкучці поруч з нами вони не стояли, а тут прибігли скиглити.

Для моєї сотні цей день був переламним. І достоявши до самого ранку це вже були зовсім інші мужики, ніж напередодні ввечері. І до речі, там у протистоянні наші хлопці з сотні діяли більш організовано, ніж інші, випадкові майданівці.Вистоявши у тій толкучці зранку вони усі тішилися, як малі діти, що ось ми які круті. Збоку це навіть місцями трохи смішно виглядало, але водночас було радісно, що люди не злякалися, а вистояли!"

  18 лютого 2014 року Андрій разом із побратимами з 15-ї сотні Самооборони Майдану і тисячами звичайних неорганізованих протестувальників рушив у так званий «мирний наступ» на Верховну раду. Мирним він був зовсім недовго і вже за годину в урядовому кварталі почалося запекле протистояння.

"18 лютого ми допустилися тактичної помилки – розбили сотню на чотири загони. – згадує Андрій – Один пішов на Шовковичну, другий – на Липську, третій зайняв позицію біля Маріїнки, четвертий – на Грушевського. Беркут і ввшники почали тиснути на нашу групу біля Маріїнського парку. Задіяли перцевий газ. Бо до того, яким нас труїли на Грушевського, звикли і навіть респіраторів не вдягали – рукавом прикривалися. А цей сльозогінний газ заважав дихати. Мусили пригинатися, присідати.

Ми стояли в Маріїнському парку навпроти ввшників. За ними були тітушки, які з-за їхніх спин кидали в нас гранати.

То була не бойова граната. Саморобна. Пам’ятаю пластиковий корпус і фітільок. Ми, самооборона Майдану, були за якихось метрів 10 від рядів ВВ – дуже близько. Позаду нас – натовп людей. Коли прилетіла граната, єдиний варіант був – взяти її і перекинути назад.

Я, може, був занадто вже безпечним. Бо до цього на гарячих точках світлошумові у мене розвивалися біля ніг дуже часто. Уже сприймалися як петарди. Ця ж вибухнула у мене в руці. Це були якісь секундні відчуття. Спочатку не відчув болю, просто в якийсь момент побачив шматки скривавленого м’яса, які звисали з мого плеча…

Кожен з нас мав аптечку, перетиснув собі місце над раною, щоб зупинити кровотечу, друг перебинтував мені руку  і допоміг дістатися до медичного пункту. Звідти поїхали у 17-ту лікарню, її охороняли афганці".

 Згодом друзі перевезли Андрія на лікування до Польщі, де йому зробили перший протез, яким він користується досі. А згодом у Австрії виготовили сучасний біонічний протез, який коштував дуже дорого, але на жаль, виявився не таким ефективним, як би хотілося. Він має зчитувати нервові імпульси в кінцівці, а для цього мусить дуже щільно прилягати. Але не зважаючи, на пізнішу підгонку, він так і не працює, як було обіцяно. Крім того, той протез дуже тяжкий, тож носить Андрій його рідко. Натомість має два саморобних, дуже ефективних для повсякденного життя.

Я жодним чином не шкодую, що поїхав 6 років тому на Майдан, – говорить Андрій. – Я живу дещо іншими цінностями і скоріше б шкодував і не поважав би себе, якби не був там. Я іноді задаю собі питання, щоб було, якби не було Майдану взагалі, яка б у нас зараз була держава? Кримінально-поліцейська на кшталт тієї ж росії. Мені було б, напевне, гидко жити в такій державі.

Мої цінності – це питання свободи, гідності і питання того, що ми, як громадяни, можемо впливати на державу і змінювати у ній щось. Бо якщо ми не можемо змінювати державу, тоді в такій державі немає чого робити.

Тому я ніколи не шкодую, що брав участь у Майдані. Інше питання, що зараз тренд змінився. На той момент я напевне вважав, що головна проблема полягає в тому, що нашою державою керують не ті люди, і що якби до влади прийшли свої хороші люди, то усе б зразу змінилося.

Але чим більше минало часу після Революції Гідності, то для мене все більш очевидним ставало те, що питання не лише в тому яка влада, а у великій масі тих людей, які задають тренд цій владі, обирають її. І це на різних рівнях. Не лише Донецьк чи Луганськ, теж саме певною мірою стосується Львова.

Хто підтримав тебе найбільше після того, як 18 лютого під час сутичок у Маріїнському парку ти втратив руку і твоє життя так різко змінилося?

Передусім майданівські побратими, ті з ким я місяцями жив разом у столиці. Скажу більше, тут у Львові я почував себе якось некомфортно. Під час Революції найбільш активні люди зібралися в Києві, на Майдані була дуже хороша атмосфера і, спілкуючись із багатьма чудовими людьми, які там зібралися, легко можна було повірити у прекрасне майбутнє України. Там я був серед своїх. Натомість, коли повертався до Львова, то часто відчував тут певну самоту, не самотність загалом, а значною мірою відсутність того контакту, що я мав із людьми, з якими перебував поруч на Майдані.

Особливо зважаючи на те, що там у нас було щось на зразок казарми, де 200-300 чоловік постійно жили поруч. На Майдані наша сотня розміщалася на 8-му поверсі Будинку профспілок. Одна річ, коли ти постійно бачиш людей, спілкуєшся з ними, а інша, коли повертаєшся у Львів на квартиру, де я тоді жив сам. Це були незвичні і певною мірою некомфортні відчуття.

У нашій сотні було багато львів’ян, з якими ми згодом започатковували різні проекти, як наприклад Вільний простір – місце для об’єднання та самовираження передусім творчих людей. Або ж економічні з ціллю підвищення фінансової грамотності, розуміння механізму роботи економіки, залучення інвестицій. Допомагали один одному з пошуком роботи, контактами і т.д. Моя квартира працювала трохи як офіс, де постійно збиралися різні люди, ми постійно щось обговорювали, дискутували, вчилися.

А що із розслідуванням злочинів? Конкретно твого випадку? Чи брали у тебе свідчення в прокуратурі, можливо є якісь конкретні підозрювані?

Стосовно моєї справи, то єдиний раз в Маріїнському парку був проведений слідчий експеримент. Змоделювали події, відтворюючи те, де стояв, що сталося і все.

Ще один раз мав бути судовий процес проти якогось беркутівця у справі 18 лютого, де я мав би виступити як свідок. І коли ми приїхали в суд,  то виявилося, що його перенесли. Загалом в Шевченківському суді тоді відчувалося таке собі хамське і зверхнє відношення до нас. Ми прийшли, а виявляється, що ніхто нас там не чекає, ніхто навіть не вийшов зустріти чи пояснити щось. Ми почали стукати в якісь двері аби щось дізнатися і, зрештою, нам кажуть, що десь там на сайті було розміщено інформацію про перенесення засідання. Але ж люди уже були в дорозі!  А таких майданівців як я тоді до Києва приїхало близько 50 чоловік. І якщо я, не маючи ілюзій, мав заздалегідь куплений квиток додому, то багато інших людей опинилися в такій ситуації, що не знали що робити: чи шукати десь житло аби переночувати, чи якось добиратися додому. Звісно, що ніхто нікому з нас не відшкодовував ніяких коштів ні за дорогу, ні за житло в Києві.

Що ти взагалі думаєш про перспективу розслідування справ щодо злочинів проти Майдану? Чи буде хоч хтось покараний? Хоча б якісь виконавці?

На мою думку навряд чи, я радше очікую якийсь негативний сценарій. І це не лише розслідування справ Майдану стосується, а загалом того, куди рухається наша країна.

Тут можу навести порівняння з бізнесом. Наприклад, є компанія з певною кількістю працівників і якщо ця компанія не ставить перед собою якихось великих цілей, то за деякий час ці працівники розбігаються, тому що їх нічого не мотивує. Таких компаній-посередностей є тисячі і на ринку лишаються та виграють лише ті, хто ставить собі високі цілі та мотивують своїх працівників.

Те саме можна перенести і на країну. Якщо країна не ставить перед собою якихось високих і важливих цілей, то банально люди з неї розбігаються. От і все. Особливо якщо бачать таку собі капітуляцію чи якесь прогинання.

Якось я читав інтерв’ю з власником «Розетки», то мене вразило, як він розповідав, що за януковича його весь час пресували, менти крали телефони під виглядом перевірки на його складах і т.д. А далі він сказав, що жодного дня не був на Майдані і не дав на його підтримку жодної копійки, але що після Майдану його перестали кошмарити. І я не почув від нього у цьому інтерв’ю жодного слова вдячності тим людям, які боролися на Майдані. Коли я бачу такі приклади, то в мене виникає внутрішнє бажання повернути таким людям Януковича аби його бандюки таких «розумників» далі пресували по повній програмі. Бо таке враження, що їх історія нічого не навчила.

Чи задумувався ти над тим, чому українці так ефективно навчилися за допомогою майданів зносити погану владу, але не спромоглися створити з кращих людей, які боролися поруч нову політичну майданівську силу, яка б могла сама прийти до влади?

Звісно, я задумувався і можу сказати тобі прямо, що, як на мене, останні вибори президента і парламенту поставили жирну крапку у будь-яких таких сподіваннях. Я вважаю, що впродовж усіх років незалежності українська держава була сформована технічно, але не відбулася логічно як ідейна держава.

І зараз наша держава знаходиться перед вибором: якщо залишити усе, як є, не змінюючи її форми, то скоріше за все вона зникне. За тим прикладом, що я навів про компанії. Або талановиті, розумні люди розбіжаться звідси і не буде кому робити необхідні зміни, або держава змінить формат. Думаю, що в межах нинішньої території це неможливо. Якщо говорити мовою військових, то є такі тактичні поняття, як наступ, оборона і відступ. Я вважаю, що зараз ми повинні застосувати тактику відступу. Бо якщо ми бачимо, що перемагає проросійський вектор, в тому числі у вищих органах державної влади, у ВР, де можуть змінити конституцію і розвернути вектор країни в іншому напрямку, то потрібно робити відступ. Це означає, що потрібно змінити баланс сил, щоб відбулася українська держава, як така. Якщо цього не відбудеться, то вона просто зникне, як зникло багато держав. Я вважаю, що це є наріжне питання, яке потрібно вирішити, а не затягувати.

Кожна держава має ставити перед собою вищі цілі. Коли у мене запитали якось, що я вважаю національною ідеєю, то для мене такою є люди. Як у компанії своїх друзів ми не хочемо бачити когось, хто постійно ниє і нарікає, а хочемо мати рівноцінних товаришів, так і в середовищі держав. Ми, як країна, маємо бути корисними і рівними серед інших, а не якимсь «нитіком», який лише просить черговий кредит у  ВМФ. Моя країна має робити щось корисне для інших країн. Національна ідея  – це бути корисним іншим. Але ми мусимо визначити вектор. Чи ми хочемо бути в європейському співтоваристві,  належати до їхніх друзів та цінностей, спільно щось будувати. Чи ми хочемо належати до Росії з її Митним союзом і позицією, що всі країни світу «нам должны». Навіщо нам щось розбудовувати, якщо можна записатися в зелені чєловєчкі путіна і піти грабанути якусь країну? Вигнати європейців з їхніх квартир і, не вдаривши палець об палець, просто жити на всьому готовому. Тоді це вже зовсім інші цінності.

З іншого боку, спілкуючись з багатьма людьми, які називають себе патріотами,  виникає враження, що для них є близькою путінська ідеологія. Бо коли задаєш питання: а що ви готові будувати, що хочете дати своєю працею іншим людям? То виявляється,  що нічого не готові. «Грабь награбленое» для них перший лозунг. Сьогодні для них головні вороги олігархи. А завтра вони ще знайдуть причину, чому вони можуть забрати щось на халяву в іншої людини. Ось як розподіляються світогляди людей. Це або будівничі, або мародери. Тому я вважаю, що станом на зараз Україна в сучасних кордонах неможлива. Ми маємо чітко зробити вибір чи ми належимо до будівничих і хочемо творити цивілізацію чи до мародерів. Станом на зараз це є основоположна ідея.

Якщо говорити зовсім прямо і не загортати в папірці, то я вважаю,  що сьогоднішня Україна може розділитися на дві окремі країни і це не буде трагедією,  бо якщо ми подивимося на історію Європи, то побачимо,  що таких поділів було багато. Питання в тому як це зробити і хто цим процесом буде керувати. Якщо москва,  то явно,  що він відбудеться не на нашу користь. Якщо цими процесами якимось чудом керуватимуть люди,  що проживають в Україні і не допустять зовнішніх впливів,  то можливо вдасться зробити це мирно без якихось соціальних вибухів та конфліктів. І ймовірно лише після цього ми отримаємо шанс збудувати справді українську державу.

Я зараз продовжую вести один стартап із фінансової сфери, який започаткував ще до Майдану. Це спроба створити і популяризувати нову систему економічних відносин, пов’язану на взаємодовірі членів однієї групи, на спільній праці заради справедливого прибутку. Він називається  Vimmoney і на своєму ютуб-каналі, я намагаюся детальніше пояснити суть своєї ідеї.

Для мене це такий собі виклик, адже говорячи про Революцію Гідності, ми повинні пам’ятати,  що крім слів та гасел повинні бути зміни в економічній сфері.

Я зараз навіть не відчуваю, що у мене немає однієї руки і стараюся жити максимально повноцінно. – говорить Андрій, – Я відчуваю, що маю дві руки, хіба що одна з них дещо менш функціональна. Навіть втративши ліву руку, я був здивований наскільки швидко, будучи до цього лівшею, зумів навчитися повноцінно робити усе правою рукою – писати, грати на гітарі, щось майструвати .

Перші півроку-рік після поранення мене, звісно, мучили фантомні болі, але потім я почав активно займатися спортом, робити вправи, щоб кров пульсувала. Повісив вдома грушу і багато боксував. Сам ремонти робив у квартирі. Сконструював собі спеціальний протез із потужним металевим гачком. То з його допомогою я міг навіть 15-кілограмове відро з цементним розчином підняти! Власне, фізичні навантаження мені дуже допомогли і фантомні болі зрозуміли, що у них немає шансів. Хоча зрідка я досі прокидаюся і розумію, що мені щойно снилося, як я знову щось роблю обома руками…

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові. 

Велике і змістовне інтерв'ю з Андрієм Жупником також можна прочитати на сайті Gazeta.ua.