Автор: Олена Чебелюк

     "Інколи свободу та гідність доводиться виборювати й силою. Це наш святий обов’язок, а не право! Коли всі мирні методи вичерпані, залишається тільки одне – чинити фізичний спротив і діяти по ситуації".

* * * * *

«Мене дуже обурив жорстокий розгін студентів в ніч на 30 листопада. Я тоді якраз намагався влаштуватись на роботу в Івано-Франківську, але мені не вдалося і я ще подумав, що це на краще – тепер у мене вільні руки і я можу поїхати на Майдан», - починає свою розповідь про те, як почалась для нього Революція Гідності Богдан.

Наприкінці листопада разом з друзями ми пішли на протести у центр Івано-Франківська під ОДА, хоча я, розуміючи, що все вирішується в Києві, одразу запропонував друзям їхати на Майдан. Через певні особисті причини вони відмовились і я вирішив їхати сам. На той час партія «Свобода» організовувала автобуси, і я разом з ними поїхав. 1 грудня я вже був на Майдані в Києві, приймав участь у велелюдному віче. Пригадую свої перші враження від такої величезної кількості людей, неймовірні емоції, які тяжко передати словами.

Я поселився разом зі свободівцями у Жовтневому палаці. Сотником там був покійний Герой Небесної Сотні Сергій Дідич. Два тижні я провів у Києві, мої батьки не знали про це, думаючи, що я таки влаштувався на роботу і зараз у Франківську. Я приховував це від них, бо не хотів, аби вони переживали.

 Ми ходили строєм разом з ними на віче, з прапорами, все було чітко, як у армії. Мені це імпонувало, але мені не подобалася їхня політика, поведінка на Майдані. До нас постійно приходили політики – Тягнибок, Михальчишин, виступали. Пригадую, що вони часто приватно говорили зовсім інше, ніж зі сцени на Майдані, де вони закликали об’єднуватися. Натомість пам’ятаю, як той самий Михальчишин, читаючи лекцію нашим майданівцям у Жовтневому, раптом почав розповідати, який Кличко негідник. І що тільки свободівці є найбільшими патріотами.

Я слухав їх і думав: і як це називається? Там ти говориш одне, а тут вже зовсім інше. Майдан це не лише «Свобода», далеко не «Свобода», там були різні партії, а найбільше взагалі було позапартійних. Тому й засвистували їх тоді на сцені, а вони собі уявляли, що це вони увесь Майдан роблять. Навіть світлої пам’яті Герой Небесної Сотні Сергій Дідич, який очолював партійний осередок у Городенці на Франківщині, гнув партійну лінію.

Коли 19 січня почалося протистояння на Грушевського, партія «Свобода» зібрала нас строєм перед Жовтневим палацом. Я в той час якраз стояв на чергуванні при вході і все це чув.

Виступали депутати, які почали говорити: ми категорично забороняємо вам йти на Грушевського, там провокатори, які хочуть дестабілізувати ситуацію. А як ви розумієте, Майдан в основному складається зі свободівців і якщо ми зараз туди підемо, то хто залишиться на барикадах? Хіба не так?

І тут один чоловік виходить зі строю і каже: «Ні не так! Я з вами не згоден! Хоча я сам свободівець, але не погоджуюсь з тим, що на Майдані одні свободівці, більшість людей позапартійні». Між політиками одразу почався рух, вони почали випитувати в нього хто він такий? Той чоловік відповів, що киянин. Вимагали показати паспорт, а коли він сказав, що паспорта з собою не має, обізвали його провокатором і фактично виштовхали в спину. Для мене це було просто дико і я почав обурюватися, мовляв, що це за демократія така. Ситуацію зам'яли, але вона мені дуже не сподобалась. І після цього власне, я й перебрався у Міністерство аграрної політики». - продовжує Богдан.

     Жодним чином не хочу якось зачепити чи образити Ваші почуття та релігійні погляди, але як погоджувалась Ваша мораль і християнські цінності з тим, що доводилось робити на Груші? Чи нормально для релігієзнавця-богослова кидати бруківку, коктейлі і бити палицями супротивників?

Інколи свободу та гідність приходиться виборювати і силою! Це наш святий обов’язок, а не право! Коли всі мирні методи вичерпані, то залишається одне – чинити фізичний спротив і діяти по ситуації. Я не є великим прихильником агресивних дій і не надто поспішав спочатку на Грушу. Але я розумів, що ситуація на Майдані на той час зайшла у глухий кут. Ми можемо далі продовжувати майданити, танцювати, а так звана політична трійця ходить на переговори з януковичем. Це була безвихідь і я розумів, що ситуацію потрібно ламати.

Я на Майдан поїхав передусім тому, що розігнали студентів. Я тоді навіть добре й не розумівся на темі інтеграції. Так, я бачив приклад тих самих поляків, які почали жити значно краще, вступивши до ЄС, але припускав, що тут може бути і є достатньо мінусів. Тому на Майдан я виходив не за Європейський Союз, а передусім за гідність і свободу, відстояти право людей вільно висловлювати свою думку і відстоювати свою позицію.

    Як Ви думаєте, що було б, якби не почалася Груша? Майдан би видихнувся і люди розійшлися б самі по собі?

Цілком ймовірно, що так. Багато людей поверталися додому, розчарувавшись в тому, що нічого не відбувається, ми стоїмо на місці. Скільки можна? Кипіло-кипіло і зрештою мусило зірвати цю кришку, бо скільки ще народ міг терпіти? Ми бачили, як наші так звані лідери ведуть якісь перемовини, про щось там домовляються за нашими спинами.

19 січня на Водохреще, разом зі знайомою дівчиною-майданівкою Вікторією Шубіною і білоруським активістом Денисом Івашиним, який зараз ув’язнений режимом Лукашенки, ми пішли на Дніпро. Там занурились у воду і повернулися на Майдан, спустилися в кафе під Глобусом, щоб зігрітися і випити гарячого чаю. І тут дзвонить мама і питає чи я на Майдані і що там таке відбувається? Я їй говорю, що п’ю чай в Глобусі і ні про що не в курсі. Вона ж починає говорити, що там на Грушевського відбувається щось страшне: б’ються, палять вогонь.

Я запевнив маму, що точно туди не піду, але після завершення розмови ми одразу ж піднялися до Жовтневого, звідки побачили чорний дим на Грушевського. Я забіг всередину в палац взяв щит, дубинку, протигаз і разом з Денисом та Вікторією ми побігли на Грушевського. Вікторію я попросив залишитись позаду і не йти на перед, бо там було досить небезпечно. Ми з Денисом дуже здружились і трималися там разом. Кілька разів мені в обличчя влучали гумовими кулями, пуховик був увесь продірявлений.

У січні я приймав участь у штурмі Українського дому. Народ тоді був дуже злий і заведений, дехто навіть пропонував кинути у вентиляційні шахти запалені шини, щоб викурити силовиків з допомогою диму. ВВшникам, які там забарикадувалися, пощастило, що втрутились депутати і домовились, що ми дамо їм можливість вийти. Ми хотіли, щоб вони склали зброю, щити, але їм дозволили вийти зі зброєю. Виходячи вони ще кричали нам в слід різні неприємні речі. А ми на політиків за це також були дуже сердитими…

Або ось такий випадок теж пов’язаний зі «Свободою». Ми тоді жили в будівлі Міністерства аграрної політики. Вікна з боку собору св. Софії були забарикадовані. Якось зранку прокидаюсь по тривозі, спускаюсь з 9 на 1 поверх і бачу, що свободівці штурмують наше приміщення! Я не повірив своїм очам.

Виявляється, Тягнибок дав таке розпорядження, тому що опозиційна трійка домовилась з януковичем, що в обмін на звільнення політв’язнів майданівці залишать захоплені урядові будівлі. Вони не погодили цього ні з Радою Майдану, ні з сотниками. Просто прийшли і кажуть нам: забирайтеся звідси.

Люди, які стали свідками цих подій, кияни, які просто проходили поруч, дивувались: «Люди добрі, ви що подуріли? Самі в своїх стріляєте. В тих, з ким стоїте поруч на барикадах?»

18 лютого

Богдан був учасником практично всіх найгарячіших подій, які відбувались на Майдані. Також відвідував різні заняття, зокрема курси самооборони, що проводили у Жовтневому. Там майданівців навчали, як тримати стрій, як працювати зі щитами. Але відчуваючи, що робить недостатньо для перемоги Майдану, 17 лютого вирішив записатись в 37-му Івано-Франківську Сотню Самооборони Майдану, якою керував сотник Андрій з позивним «Жар».

- Пригадую, нас зібрали і попередили, що завтра 18 лютого – дуже важливий день і те, що відбувалося на Груші може видатися квіточками. Тому, хто боїться залиште стрій, а хто готовий йти до кінця – мийтеся, голіться, відпочивайте, бо завтра з самого ранку підйом і вперед. У мене мурашки по тілу пробігли після його слів. Зі строю не вийшов ніхто, ми були свідомими, на що йшли.

Нам видали металеві щити, в мене була палиця, яку я знайшов в Українському домі і обмотав ізоляційною стрічкою та прив’язав мотузку, щоб не злітала з руки. Це фактично була вся наша зброя.

Зранку 18 лютого ми всі строєм від сцени рушили по Інститутській до Маріїнського парку. Там ми мирно вимагали повернути Конституцію до редакції 2004 року, де вирішальне слово мав не Президент, а Парламент.

Згодом розпочались сутички, штовханина, бійки. То ми їх відтісняли, то вони нас. Проти нас був застосований сльозогінний газ, кийки, а пізніше і вогнепальна зброя.

Волонтери приносили нам молоко, щоб хоч якось нейтралізувати дію газу. Кругом - дим від світлошумових гранат, до яких були намотані цвяхи, якісь гайки, болти, щоб можна було нас поранити, запах того ж таки газу та займання від коктейлів Молотова. Лунали різні крики, як з нашого боку - націоналістичні, так і з протилежного боку, особливо від тітушок лунали різні образи.

Там у сутичках я і отримав свої незначні, але численні поранення. Скоріш за все по мені стріляли з пневматичної рушниці, на щастя поцілили нижче пояса. Це було, коли беркут прорвався і почав гнати людей, які в паніці розбігалися в різні боки. Почався страшний хаос. Ми відступили до однієї новобудови поруч з Маріїнським парком. Там я зрозумів, що ми фактично вперлись у глухий кут. Розвернувся і бачу, що по правому фланзі стоїть колона ввшників, з фронту на нас також біжать силовики вперемішку з тітушками. У тітушок в руках пістолети. З лівого боку також наступав «Беркут».

В ніч штурму я був на тій барикаді, яка знаходилась біля Будинку Профспілок і яку намагалися штурмувати БТР. Ми стояли на цій барикаді, кидали там коктейлі. Але в певний момент підійшли хлопці з Правого сектора і сказали всім, хто не з ПС відступити, оскільки тут велика небезпека і що вони триматимуть оборону на цій барикаді. І саме вони підпалили цей БТР. Ми відійшли назад на кілька метрів, але я був свідком тих подій.

Тоді ж я бачив одного дядька з ППШ, який ліг з ним на барикаду. Ого, це серйозно, - подумав я тоді, - зараз він їх як почне косити. Навіть надія з’явилася, що ми зараз їм як дамо! Але дядько клац-клац, а магазин порожній…

Я не знаю, до якої години стояв тоді на барикадах. Відчув, що вже просто падаю з ніг і кажу хлопцям: підмініть мене, я піду десь і впаду на пару годин - відпочину. Я пішов тоді до Михайлівського собору, знайшов собі там куточок і подрімав пару годин.

Тоді в мене була думка, що все – це кінець. Майдан не вистоїть, настільки сильним був отой штурм. Але потім подумав, що ні, зараз підійдуть нові сили і ми втримаємо наші позиції.

   Завдяки чому, на Вашу думку, в ту ніч таки вдалося втримати Майдан?

- Важко однозначно сказати, завдяки чому Майдан встояв тієї ночі. Людей було насправді мало. Можливо, врятувала димова і вогнева завіса, а, можливо, вирішальну роль відіграло те, що вони почали нести втрати. Під ранок нам зі сцени повідомили, що до нас прибуло підкріплення зі Львова та інших областей і дійсно, ми дивимось: з боку КМДА йде ціла колона людей і це було настільки зворушливо і радісно, що не описати. І тут я зрозумів, що ми втримаємо оборону, що ми не самі.

Найбільше хлопців прибуло зі Львова. Вони вибачалися, що так довго добирались, бо ж виїхали ще минулого вечора, але через те, що по трасах їх даішники не пропускали, то вони добирались різними шляхами, стежками і тому так довго. Хлопці були дуже сильно вмотивовані і злі на силовиків.

Я пригадую штурм Майдану в ніч з 10 на 11 грудня, коли зі сцени постійно закликали «Київ - вставай!» Я тоді стояв біля барикади поруч з пішохідним мостом на Інститутській, а потім пролунав заклик бігти на допомогу на барикаду, що біля Будинку профспілок. Я запропонував старшим чоловікам, які там були, що можу їх підмінити. А у відповідь почув: «Спасибо сынок, но мы здесь будем стоять до конца!» Тобто це один з прикладів тієї незламності, завдяки якій передусім і встояв Майдан.

З іншого боку мушу сказати, що силовики тоді знаходились у більш вигідному становищі. Барикада на той час там була символічною, це вже згодом ми збудували справжні неприступні редути. А тоді вона складалась переважно з дощок, якихось піддонів, металевих прутів. Силовики і мнсники, які теж приймали участь у штурмі підходили і потроху щось витягували з барикади, але переважно просто стояли. Хоча на їхньому місці логічно було б йти на прорив у тому місці, де вдалося розібрати барикаду. Виглядало на те, що у них не було наказу на справжню зачистку, або ж це була якась домовленість між їхнім керівництвом і опозицією. В ніч на 19 лютого ситуація була зовсім інакшою.

Пам’ятаю, я прокидаюсь зранку і перша думка: мабуть Майдан таки розігнали. Збираюсь, спускаюсь дворами вниз від Михайлівського і опинившись на місці бачу: Майдан стоїть! В мене тоді була така радість, що не передати словами. Я просто заплакав…

Побіг одразу на барикади змінити хлопців. Ми стояли, тримаючи щити на передовій з боку Будинку профспілок. Під курткою в мене був бронежилет, нам видали їх напередодні. Час від часу прилітали і вибухали поруч світлошумові гранати. Але, на щастя, до нас не діставав брандспойт з водою. Поруч зі мною тоді стояв також Володя Радянський з Сум, наступного дня ми з ним разом опинилися на Інститутській.

Щоб підтримувати вогонь на передній лінії доводилось залучати усю винахідливість.

    На фото видно, що поруч з вами зі щитом стоїть дівчина. Ви встигли познайомитись тоді?

Справді? Ні, я не зауважив цього. Не було часу якось знайомитись чи уважніше розглядатись довкола. Дівчата мене взагалі дивували на Майдані! Пам’ятаю ще в грудні ми ходили до Будинку офіцерів, там був наш найдальший блокпост. Недалеко кучкуються силовики, атмосфера була гнітючою, постійні чутки, що цього вечора буде штурм. Нас на той час там було лише кілька десятків осіб, пригадую ми вишикувались у дві шеренги. Переді мною стояла жінка і я запропонував їй помінятися, бо незручно якось здоровому чоловіку ніби ховатися за жіночими плечима. Але вона відмовилась, каже: це моя позиція, і я стоятиму тут до останнього.

Тоді ж 9 лютого депутат Сенченко оголосив зі сцени, що майже всі сотні Самооборони були розбиті, то необхідно створювати нові. Ми зібралися коло сцени і він сказав, що нам потрібно організовуватись, обрати собі десятників, далі згуртуватись в сотню. Тоді я познайомився з Олександром Царьком – Героєм Небесної Сотні. Мене, з огляду на досвід військової служби, обрали десятником. Сотником у нас був чоловік з позивним "Борода". Дислокувались ми в КМДА. Постійно були чутки про те, що Майдан повністю оточили силовики, з мегафонів лунали заклики залишити територію і розійтися. Пригадую, як Олександр Царьок сказав тоді: «Я звідси нікуди не піду!» Сказав так впевнено, що у мене мурашки по шкірі від цього пішли…

20 лютого

Ми сиділи в КМДА, сотник наказав, щоб без його дозволу ніхто нікуди не йшов. Але коли зранку 20 лютого ми почули, що "беркути" відступають і наші пішли вперед, ми не витримали, взяли своє обмундирування і теж побігли на Майдан. Ми пропустили сам момент відступу силовиків, на той час вони вже були біля Жовтневого. І ми разом з Царьком та Володею Радянським пішли на Інститутську. З нам ще був Володимир зі Львова, але біля моста він зупинився і сказав: хлопці, далі Ви без мене, я боюсь. І я його жодним чином за це не засуджую. Боялись всі!  Чути було, що стріляють бойовими, назустріч несли поранених і вбитих.

Царьок підібрав десь фанерний щит і рвався вперед. Я намагався його стримати, казав, що там небезпечно, але Сашко сказав тоді: «Пули храброго боятся!» і, запропонувавши мені свій фанерний щит, побіг далі. Це було востаннє, коли я його бачив. Ми з Володимиром Радянським лишились позаду і потроху, повзком попід кущами, почали пробиратися на передок до наших. Ми не розуміли тоді, звідки стріляють, хтось кричав про снайперів з готелю «Україна», а ми були там просто як на долоні - під самим готелем.

Повзком мені вдалося дістатися до дерева на тротуарі. Там я побачив пораненого – згодом виявилося, що це був Олександр Лабецький. Допоміг його забрати, відтягнути трохи назад і винести звідти. Потім допомагав виносити ще одного, на жаль, не знаю, хто це був.

Пригадую останнього пораненого, якого ми виносили з Інститутської. Хтось з медиків, які були тоді з нами, сказав, що він уже мертвий, але мені здалося, що в нього око ще рухається, ми швиденько понесли його до готелю «Україна». Там подивились інші лікарі і сказали, що ні, він таки мертвий. Пам’ятаю лише, як у нього рука розгинається і випадає вервичка… (Мова про Володимира Чаплінського - прим. авт.)

На той час там вже лежало близько десяти тіл, накритих простирадлами. Довкола усе в крові, хаос, багато поранених. Плач, крики… Я вийшов звідти повністю розбитим, зняв шолом, окуляри, які одягнув, щоб батьки ненароком не побачили і не впізнали мене. Сльози течуть…

Тоді біля готелю я бачив кількох наших з пневматичною зброєю, не більше.

   Що керувало Вами, коли 20 лютого Ви бігли вперед на Інститутську? Порятунок поранених?

Аналізуючи згодом, я розумів, що дійсно, на той час вже не було сенсу бігти вище моста на Інститутську. "Беркути" відступили, позиції були відвойовані. Виглядало, що це було заманюванням у пастку. Вони навмисне по одному стріляли, щоб потім двоє-троє наших підійшли і можна було розстріляти їх. Досить, на мою думку, було кількох груп Червоного хреста, щоб забрати поранених.

Але тут спрацював той фактор, що всіх нас, майданівців, охопило величезне піднесення: ура, ми їх прогнали, витіснили. І хлопці на такому піднесенні бігли вперед. Один падає, за ним одразу йде десять, з них двоє-троє теж падають… Такі самі почуття керували тоді і мною: все робилося на величезному ентузіазмі та піднесенні.

Я пам’ятаю, як повз тоді на Інститутській, а потім підіймаю голову, дивлюсь на оту всю картину перед очима… Там не було жодного командира, нікого, хто б міг дати команду відходити назад. Пам’ятаю, як один чоловік у камуфляжі, ходив не пригинаючись там у повен зріст, допомагав витягувати поранених. Це диво, як він не потрапив під кулю!

Я особисто не бачив тих, хто стріляв. Хтось кричав: обережно – снайпер зліва. Інший, що справа, ще хтось, що стріляють з готелю «Україна». Потім говорили, що стріляють з метро «Хрещатик» по правому боці. Але самих стрільців я не бачив.

Володимир Радянський, повернувшись з Інститутської, показав мені щит і каже: «Богдане, дивись тут 5 отворів від куль! Добре, що я тримав його дещо на відстані. Коли я сидів, заховавшись за щитом, то чув звуки, коли кулі влучали в нього, і бачив їх згодом біля своїх ніг». Одну з цих куль він, мабуть, до сьогодні носить на грудях, як пам’ять.

Потім ми почали дзвонити до Сашка Царька, але ніхто не відповідав. А пізніше я побачив його прізвище серед переліку Героїв Небесної Сотні...

Згодом на відео я бачив, що тоді на Інститутській він був недалеко від мене. В нього влучили декілька куль, були зламані ребра.

    Який головний вплив на Вас і загалом на країну мав Майдан?

 - Найбільше, в чому мене змінив Майдан, – я перестав бути байдужим. Навіть, здавалося б, у дрібницях. Наприклад я бачу, як хтось невірно паркується, чи робить якусь іншу несправедливість. Раніше просто проходив повз, а тепер роблю зауваження, можу поліцію викликати, якщо виникає потреба.

Я став більш відповідальним. До Майдану я мало цікавився політикою, хоча був і на Помаранчевій революції. Але зараз я став набагато прискіпливіше ставитись до інших, але й значно вимогливіше до себе. Оця байдужість зникла. Правильно кажуть: «Мовчання вбиває», або «для перемоги зла достатньо, щоб добрі люди просто нічого не робили». Я перестав бути аполітичним, бо зрозумів, що аполітичність означає байдужість до процесів які відбуваються в країні. Наша аполітичність нам вилазить боком, бо ми не сильно задумуємось кого вибираємо, кому делегуємо керувати країною. Ми не слідкуємо за нашими обранцями: як вони себе ведуть в парламенті, як вони голосують, за що вони голосують. Нам здається, що раз в п’ять років на виборах ми проголосували і досить з нас, ми свій громадянський обов’язок виконали. Але це не так, цього замало! Ми повинні цікавитись політичним життям, ми повинні вимагати від наших обранців виконання обіцянок. Ми повинні їх контролювати, бо наша безконтрольність їх розбещує.

Пожертва і самоорганізація на Майдані були надзвичайними! Я пригадую, коли ми 19 лютого тримали оборону на барикадах, то головною потребою було підтримувати вогонь. Хтось сказав, що потрібне щось на смоляній основі. І десятки хлопців бігли шукати щось, що могло горіти. Я прибіг на барикаду з боку Бесарабки, а там стоїть білий джип. Я стукаю у вікно, двері відчиняються, а там за кермом солідна така дама і вона питає: що потрібно? Я відповідаю: будь-що на смоляній основі, руберойд, наприклад, чи щось такого плану. Те, що не можна загасити водою і що створює добру димову завісу. Купити можна в будь-якому господарському магазині. Я не встиг повернутися на свою барикаду до Профспілок, як люди почали нести на передову руберойд, пінопласт, все необхідне – настільки оперативно все привозили.

Вражало і те, як досить заможні люди, наприклад дівчата в шикарних шубах чи інші кияни на дорогих авто, приїжджали нам на допомогу і готові були виконати будь-яке наше замовлення, яке стосувалось побуту, чи самооборони Майдану. Вони і бруківку знімали і сніг відкидали, чи набирали в мішки для формування барикад. Особливо вразило те, як старі жінки разом з дітками дробили пінопласт і набивали його в п’ятилітрові бутлі з-під води і передавали їх на передову для димової завіси.

В мене від такого сльози на очі наверталися. Думаю: нас ніхто не переможе! На Майдані була така братня атмосфера, що словами не передати. Ми всі чітко розуміли, що робимо спільну справу, будуємо спільну державу, майбутнє, і тому ніхто не сачкував, всі готові були себе жертвувати. Прикладом того був один чоловік, також родом з братньої нам Білорусі, який керував Євроборщем - місцем, де роздавали так званий «євро борщ». Імені та прізвища його я, на жаль, не пам’ятаю. Він настільки жертвував собою, що захворів на двостороннє запалення, і ми потім переховували, лікували його на якихось квартирах, бо до лікарні було небезпечно його відвозити, оскільки там могли його віднайти силовики і ув’язнити, чи навіть вбити. Також надзвичайно багато киян запрошували нас - майданівців на нічліг, щоб помитись та відіспатись.

До літа 2014-го я з багатьма своїми побратимами залишався на Майдані. Після самовисування на державні пости так званих лідерів Майдану, ми побачили, що розходитись нема підстав, бо влада помінялась, а принципи та схеми залишились старими. Так відбулась окупація Криму, так відбулась інтервенція на Донбас і багато пішло на фронт, але ми бачили, що і всередині країни була небезпека реваншу і саме цьому ми намагались якось протистояти.

Ми продовжували ходити на протести під Верховну раду, під Адміністрацію президента і вимагати того, за що стояв Майдан. А він стояв не тільки за євроінтеграцію, не тільки за відставку Януковича, але й за зміну системи, за люстрацію, за покарання вбивць Небесної сотні. До речі, Небесну Сотню не поспішали на той час визнавати Героями. Все це було ще не досягнуто. Журналісти ходили і шукали компромат на майданівців. Там не чисто, там антисанітарія, там цибулю садять. Якось журналістка з «5 каналу» мені відверто зізналась, що в них є редакційна політика, редакційне замовлення і їм під час Майдану було сказано показувати виключно позитиві моменти з Майдану, а зараз – навпаки. Тоді, як на мене, влада навмисно поселяла переселенців з Криму та Сходу саме на Майдані, де для них ставили намети з двоповерховими ліжками. Серед цих переселенців було чимало криміналітету, пияків, які, в більшості, не підтримували Майдан і навіть були категорично проти нього. Влада це робила, на мою суб’єктивну думку, для того, щоб таким чином показати, що на Майдані залишились самі боягузи, які не пішли на фронт, які тільки пиячать і більше нічого не роблять і тому їх потрібно розігнати, зачистити, що, власне, вони згодом і зробили. Відбулась дуже сильна дискредитація майданівців. Майдан їм став непотрібний, вони свого досягли – прийшли до влади! Значною мірою, вони Майдан використали!

     Чому, на Вашу думку, після Майдану, який став прикладом шаленої ініціативи та організованості, не було створено якоїсь майданівської партії? Що завадило об’єднатися?

- Наскільки я згодом аналізував, то ми зробили революцію, але ми не знали, що з цією перемогою робити. Ми не були готовими до перемоги. Натомість з неї повною мірою скористалися політики. Під час Майдану була створена Рада Майдану, з неї, можливо, щось могло б вирости. Але, на жаль, далася взнаки ментальність наших людей – почалися сварки з приводу того, хто стане керівником, амбіції. Поки наші сперечалися, політики скористалися…

     А як думаєте, є перспектива, що в Україні буде створена якась впливова партія ліберального спрямування, на яку беззаперечно є запит? Бо далеко ж не всі за Зеленського чи Порошенка. Багато людей шукають якоїсь альтернативи.

Після Майдану, на мою думку, найкращою серед партій була «Самопоміч», я голосував за них, ходив агітував за них. Люди часто дивувалися, а я казав їм: там багато гідних людей, які були разом з нами на Майдані, той же самий Єгор Соболєв. Згідно рейтингів групи «Чесно» саме депутати від «Самопомочі» були найменш зашквареними – за ними не було якихось корупційних скандалів, вони регулярно відвідували засідання, подавали найбільше потрібних законопроектів, виконували свої обіцянки. На жаль, цю партію цілеспрямовано «потопили», в тому числі і в львівському смітті… Хоча те, що їм, як зовсім новій партії, вдалося набрати досить значні відсотки демонструє, що серед людей є великий запит на такого плану політичні сили. Хотілося б звісно, щоб та ж сама "Самопоміч" чи "Голос" взяли на виборах перше місце, але я розумію, що це нереально для нової політичної сили без потужних медіа ресурсів. Прикро, що в «Голосі» таке твориться зараз, адже там також є дуже гарні люди, зокрема ті, що увійшли в депутатське об’єднання «Справедливість».

Ще однією з перешкод для об’єднання політичних сил зі спорідненими поглядами є часто непідтверджені амбіції, коли кожен тягне на себе. Це наша давня проблема, коли українці не знаходять між собою порозуміння, кожен одразу хоче булаву для себе і т. д. Так ми ніколи не переможемо. Голоси розпорошуються.

Я хотів одразу з Майдану йти добровольцем в АТО, але батьки вмовили лишитися, апелюючи до того, що вони хворі, мають проблеми з серцем. Проте я сказав, що коли прийде повістка, то обов’язково піду. Коли в жовтні поштарка принесла повістку, я сказав: «Ну Слава Богу!» А вона мені: «Якась дивна у тебе реакція – переважно всі ховаються, відмазуються, а ти кажеш «Слава Богу». Я пішов у військомат, пройшов медкомісію, але мені сказали, що наразі моя військова спеціальність – неактуальна. Хоча я був звичайним солдатом, не якимсь там спецом.

Потім я поїхав волонтером на схід зі священником з сусіднього села Жупани – отцем Любомиром Сапринюком, з яким ми разом були на Майдані. Це було наприкінці грудня 2014-го, ми відігнали машину в 92-гу бригаду, розвідрота, відвезли продукти і різні необхідні речі.

Незабаром мені прийшов повторний виклик у військомат і через кілька днів я вже був на Яворівському полігоні. Командир, передусім з огляду на мою освіту (Богдан закінчив теологічну академію), запропонував мені лишитися на полігоні інструктором. На цій посаді я й прослужив півтора роки у 184-му навчальному центрі в Старичах. Спершу в протиповітряній обороні, а потім ще рік у артилерії.

Після демобілізації я також не лишився осторонь активного політично-суспільного життя. Брав участь у блокаді незакононної торгівлі з ОРДЛО – тиждень пробув на одному з редутів біля Бахмута. Потім був учасником протестів біля Верховної Ради. Нас ще політичні опоненти обзивали «Міхомайданом», хоч насправді там і близько не було того, що показували телеканали.

Якщо ти лишаєшся байдужим, то заради чого тоді загинула Небесна Сотня?

    Чи відчуваєте ви розчарування?

Жодного! Незважаючи на дуже малий поступ вперед, я готовий при потребі йти і боротися далі. Як кажуть «Революція має початок, але не має кінця». Звісно, хотілося б кращих результатів, бо втрачено стільки життів. Впевнений, якби не війна ситуація була б інакшою.

Я категорично за те, щоб Інститутська, тепер вже вулиця Героїв Небесної Сотні, була збережена максимально автентичною.

Мене дивує позиція майданівців, рідних НС, які згодні на те, щоб було збудовано якомога швидше. На мою думку варто зачекати ще навіть з 10 років, але зробити все максимально фахово і якісно.

Але я абсолютно не розчарований. Навпаки – я дякую Богові за те, що був на Майдані, мав змогу бачити це на власні очі і приймати безпосередню участь в цих історичних подіях. Це злам, який стався в історії нашої держави і, передусім, у свідомості багатьох людей, які після Майдану стали іншими.

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.