Автор: Олена Чебелюк

Розмова з координатором львівського Євромайдану Борисом Пошиваком про діяльність і роль Студентського Братства, про Майдан, його значення для української історії, про скандал із Юрієм Михальчишиним. Хто оплачував сцену львівського Євромайдану? Хто і чому намагався "злити" протест у Києві? Чому активісти громадського сектору Майдану критично ставилися до ВО «Майдан» та багато інших цікавих речей.

Борис - син військового, народився у Потсдамі біля Берліна, де на той час служив його батько. Виріс у Стрию на Львівщині. З 2008 року, навчаючись в університеті в Дублянах Борис потрапляє у середовище Студентського Братства - незалежної громадської організації, яка об’єднує активних студентів з усіх вузів Львова.

Згодом він стає активним членом братства і очолює його виконавчий орган, який, серед іншого, займався організацією протестних рухів.

Борисе, що на твою думку є головним завданням Студентського Братства, окрім участі у протестних руках та акціях?

- Я думаю, що місія СБ була окреслена ще першим поколінням, яке робило Революцію на граніті, і нас їхній приклад надихає.
Вони виборювали незалежність, зробили підвалини для її здобуття. А ми, як продовжувачі, маємо зробити усе від нас залежне, щоб не дати її втратити. Щоб розбудовувати українську державу, націю, сприяти її розвитку. Це державницька позиція, яка є головною для СБ.
Братство є громадсько-політичним об’єднанням, тобто наша діяльність не обмежується лише сферами освіти чи культури, а поширюється на різні напрямки, в тому числі на політичну діяльність.

На сьогодні моя роль у Студентському братстві є номінальною - пошанований братчик. Але я надалі приймаю активну участь у його діяльності, є Головою Ради СБ.

Що або ж хто найбільше вплинув на формування твого світогляду?

Значною мірою це було ближче знайомство із другом нашої сім'ї - музикантом, бардом Зеновієм Медюхом. Він був одним із польових командирів Помаранчевого Майдану, згодом був активним учасником Революції Гідності, воював в АТО.
Моя родина була радше аполітичною, я не отримав якогось патріотичного виховання. Але бачачи приклад того ж пана Зеника, я не хотів стояти осторонь усіх тих процесів, які відбуваються в нашій державі. Мене захоплювала його чітка патріотична позиція, те як круто він грав на гітарі. І самому хотілося стати таким провідником і вести за собою молодих людей.

Як і коли почався Євромайдан для тебе? Знаю, що ти був на Майдані у Львові в перший же день 21 листопада?

Для мене Майдан почався набагато раніше, ніж 21 листопада. Ми проводили різноманітні акції на підтримку євроінтеграції, бо підозрювали і мали певну інформацію, що влада може відмовитися підписувати асоціацію з ЄС. У нас була тривала історія протистояння з головою ОДА Олегом Сало, який був головним міліціонером Львівщини перед Помаранчевим Майданом. Ще тоді він санкціонував обшуки у громадських організаціях, які брали участь у протестних акціях. Під час одного з таких обшуків підкинули гранату і заарештували голову і заступника голови Студентського братства Львівської політехніки.

Ми розуміли, що це за персонаж і пікетували його з першого дня. Проводили акції, щоб підняти зацікавленість у суспільстві до теми асоціації з ЄС. Приводили на віче великі колони молоді, розгорнули на одному з таких віче прапор Європейського Союзу.

Про те, що уряд Януковича відмовився підписувати асоціацію я дізнався пізно ввечері 21 листопада в офісі Студентського братства. Зателефонував мій товариш і схвильованим голосом почав розповідати мені, що Азаров сказав, що усе відміняється і ми всі виходимо на Майдан: «Негайно йди сюди до Шевченка!». Поспавши усього кілька хвилин, і бажаючи Януковичу і його банді до кінця свого життя висипатись так само, я зібрався і злющий побіг до пам’ятника Шевченка. Там я зустрів багатьох своїх знайомих, з різних організацій, як от «Відсіч»,  з політичних молодіжок, як то свободівця Василя Молдавана, прийшли старші братчики, зокрема був вже покійний нині Ігор Коцюруба. Багато було студентів УКУ, яких я на той час не знав. В наступні дні прийшло ще більше студентів, більшість яких не мали ще жодного досвіду якоїсь протестної діяльності, і нашим завданням було зробити з цієї різношерстної компанії спільну ефективну команду, що було нелегко..

Як усе виглядало в першу ніч? Що ви тоді робили?

Обговорювали, що будемо робити далі. Як виглядатиме наш протест, що нам може загрожувати. Слухали старших побратимів, які ділилися своїм досвідом. 

Особисто я був проти тези «Майдан без політики» і завжди на цьому наголошував. Адже ми займаємось тут і зараз саме політикою, і наші вимоги є цілком політичними. І декларуючи «Майдан без політики» ми суперечимо самим собі. Думаю, що ці непорозуміння вийшли із не зовсім точного розуміння студентами політики. Для них це обов’язково було пов’язано з якоюсь партією.

Я вважаю, що з молоддю потрібно працювати для того, щоб пояснити, що аполітичність – це не те, що вони думають. Це означає, що ви взагалі не цікавитесь тим, що відбувається довкола, не стежите за процесами, не читаєте газет і політичних новин.

Ані опозиція, ані влада на той час не здатні були згуртувати довкола себе суспільство і вести його за собою. Опозиція дуже хотіла очолювати цей Майдан, але у свідомій частині громадянського суспільства до тодішніх політичних сил було дуже критичне ставлення, зокрема до «Свободи». Хоч багато львівських євромайданівців були представниками свободівської молодіжки.

Коли прийшли представники міської та обласної влади, це був Андрій Садовий і голова облради Петро Колодій, то мені довелося навіть заспокоювати студентів і переконувати їх, що ми маємо пустити їх на сцену і надати слово. Адже вони мають певний авторитет у суспільстві, і ми розуміли, що нам необхідний суспільний консенсус.

 Місцева влада нас підтримувала з самого початку.

Від політиків у Львові під час Майдану не раз можна було почути, що вони мають право визначати порядок денний і взагалі очолювати львівський Майдан і аргументували це тим, що оплачували сцену. Чи це дійсно так?

Якщо ні, то за чиї гроші було встановлено і хто оплачував аренду сцени біля Шевченка у Львові?

Ніхто з політиків не ставив і не оплачував сцену на львівському Євромайдані. Спершу ми обходились апаратурою Студентського братства, але дуже швидко її виявилось недостатньо. Сцену поставив Роман Брезіцький, який завдяки цьому став співкоординатором львівського Євромайдану. Ми звернулися до нього з таким проханням, бо сцена була вкрай необхідною. Роман Брезіцький був членом організації «Молодь за зміни», і сцена належала його фірмі. Сцена оплачувалась з добровільних пожертв людей. Ми оплачували роботу працівників, які займалися її обслуговуванням, електроенергію, генератори. Щодня на це йшло 9 тисяч гривень.

22 листопада у Львові відбувається великий студентський марш? Чи ти приймав участь у його організації та проведенні?

У вузах створювали студентські страйкоми, з’являлося безліч різних ініціатив і все це потрібно було якось координувати. Я намагався виступати певним модератором у цьому процесі. Проблемою було те, що у багатьох людей з’являлися великі амбіції, вони намагалися очолити ці рухи, хоча в переважній більшості не мали якогось попереднього досвіду. З такими людьми тяжко працювати, тут потрібен досвід, щоб принаймні «впакувати» їхнє его, щоб вони хоча б у одній кімнаті могли знаходитись, обговорювати якісь питання і доходити до спільного знаменника.

Як приклад можна згадати діяльність Студентської Ради Львова – офіційного органу, що об’єднує передусім студентські ради і профкоми та, на відміну від Студентського братства, яке є незалежною ГО, підпорядкована керівництву вузів.

Ця рада зібралася десь на 4-й день після початку протестів і на своєму засіданні вони вирішили призначити своїх координаторів від студентського руху. Завдяки Василю Молдавану ми дізналися про це засідання, яке відбувалося в університеті Івана Франка, і прийшли туди, фактично зірвавши його. Це було смішно і незрозуміло – по всій країні вже 4-й день йдуть масові протести, у яких приймають участь студенти, а ви собі вирішили тепер позасідати і взяти це під контроль, чи як? Це ж просто була спроба якого самопіару!

Чи був спротив з боку місцевої влади діяльності львівського Євромайдану?

Нам пробували заборонити ставити намет в центрі Львова. Таке розпорядження видав відділ охорони культурної спадщини та культурних цінностей Львівської ОДА. Його керівник на той час Андрій Левик згодом розповідав, що на нього тиснули з СБУ, вимагаючи заборонити ставити намет. Аргументуючи це тим, що ми кілками пошкоджуємо граніт біля пам’ятника Шевченка. Але в постанові вони вказали адресу проспект Свободи 1. Проспект досить великий і будинок під номером 1 знаходиться набагато далі. Тож коли до на Майдан прийшов представник суду з правоохоронцями з цією постановою, то ми відмовились, посилаючись на цю помилку.

У нас вже був великий досвід встановлення цього намету, адже він на той час був у братстві вже 10 років. Він не був встановлений з допомогою забитих у граніт кілків, як стверджували в ОДА, а стояв на палетах, на яких були покладені мішки з піском і бруківкою. Цю схему ми раніше вже неодноразово випробували.

Намет ми розібрали в кінці лютого, тобто простояв він повних три місяці.

В Києві братчики організували так звану «Патріаршу криївку» біля собору УГКЦ. Там спали, грілися, харчувалися сотні майданівців.

Коли для тебе особисто стало зрозумілим, що Майдан це не лише за інтеграцію з ЄС, а передусім проти Януковича і тодішньої влади?

Ще з першої ночі ми підозрювали такий розвиток подій. Адже після вимог: «Янукович підпиши!» логічно поставало питання: а що далі? Наступною вимогою розглядали: «Януковича у відставку!». Ок, а що робити далі, коли він піде у відставку? Для нас незрозумілою тут була позиція київського Майдану, як політичного, так і громадського його крила, які не знали, що вони робитимуть далі. У них, на відміну від львівського не було стратегічного планування.

У ніч з 29 на 30 листопада, коли відбувся розгін Майдану, половина львівського штабу і я в тому числі, була в дорозі на Київ. Тому що за день до того нам вже було зрозуміло, що київський Майдан зливається. Ми знали завчасно, що вони планують оголосити: люди розходьтеся, ми змінюємо форму протесту. І тому поїхали в Київ. Передусім для того, щоб продовжити існування постійного Майдану в Києві. В мене з собою було 2 рупори і ноутбук.

Коли на Майдані в Києві закликали розходитись, то активісти, незгідні із зміною форми протесту, залишилися. Це були ідейні люди, які підтримували Майдан з перших днів. І саме їх розігнали тієї ночі.

Ми знали, що київський громадський Євромайдан є слабким. Я навіть старався відправляти до Києва надмірно амбітних і конфліктних людей, які порушували той консенсус, якого нам вдавалося досягнути у Львові.

Я повністю згодна із тим, що головною і рушійною силою Майдану були ідейні люди. А хто був тією деструктивною силою, яка намагалася втручатися, тягла на себе керівництво і зрештою хотіла навіть «злити» Майдан? Звідки вони взялися і хто були ці люди?

Це були певні діячі з дуже великими амбіціями, я не хочу зараз називати прізвищ. Вони намагалися діяти паралельно, організовувати якісь зустрічі.

Про побиття студентів я дізнався в потязі, мені подзвонив побратим, який був тоді біля стели.

Приїхавши до Києва ми пішли до Михайлівського собору, там зустрілися з представниками «Відсічі», «мовного», «податкового» Майдану, з якими зналися вже до того з різних акцій, зокрема антитабачних (проти міністра освіти часів В. Януковича Дмитра Табачника).

Згодом була створена Громадська Рада Майдану, яка об’єднала представників найрізноманітніших громадських організацій та середовищ з усієї України. Я брав участь у написанні тексту меморандуму Громадської Ради Майдану і був її першим координатором та співзасновником.

Ми критично ставились до політиків - представників опозиційних сил, які ходили на зустрічі і вели якісь переговори з Януковичем. Вони не радилися з нами, а ми не розуміли і не бачили особливо сенсу у цих розмовах. Зрештою, ми вирішили суб’єктивізувати громадський сектор Майдану, щоб він теж міг брати участь у таких переговорах, вже як суб’єкт. Це було значною мірою від недовіри до лідерів опозиції.

Було смішно спостерігати, як кожен із цієї опозиційної трійки почав окремо від інших ходити до нас на переговори. Вони всі дуже нахвалювали Громадську Раду і паралельно кожен розповідав, які погані інші представники опозиції. Мовляв, «Ви такі класні і я також дуже класний, давайте ми разом будемо працювати.» І це реально було дуже смішно. Потім вони побачили, що не знайдуть з нами спільної мови і почали створювати Всеукраїнську організацію (ВО) «Майдан». Вони вкрали наш меморандум, я бачив у їхньому тексті свої рядки! Протистояння і тяганина між громадським і політичним Майданом тривали усі три місяці.

У Львові свободівка Ірина Сех без жодного погодження з ВО «Майдан» вирішила ініціювати створення обласного осередку, але ми цього не дозволили.

У керівництві цієї організації панував неабиякий безлад. Складалося враження, що для них головне було створити видимість, що вони об'єднали довкола себе усі середовища, і щоб безпосередньо громадські середовища мали в цьому об'єднанні найменший вплив. 

Чи хтось із Громадської Ради Майдану після завершення Революції Гідності потрапив до влади?

Наскільки мені відомо, ні. Хіба що десь на місцевому рівні.

 В зв’язку з цим у мене наступне питання: чому на твою думку українці здатні почати повстання, скинути владу, але потім коли надходить час самоорганізуватися, об’єднатися і йти до влади. Чому люди Майдану не спромоглися створити свою політичну силу? Що цьому заважає? Особисті амбіції чи ще щось?

На мою думку, причиною є відсутність розуміння суспільством того, як побудована політична система. Відсутність досвіду створення політичних партій. Люди, які ніколи раніше цим не займалися, впродовж кількох місяців тільки будуть розбиратися, як це все працює. У більшості суспільства немає зеленого поняття, як працює влада. І одним з моїх завдань на Львівському Євромайдані було пояснювати студентам, що після завершення Майдану Європа у нас не настане, що потрібно буде закатати рукави і працювати, що збудувати Європу тут. І пояснювати це іншим людям. Не було достатньо сил, ресурсів і фінансів об’єднати усю цю масу людей. В мирний час складніше об’єднувати людей, ніж у революційному запалі. Окрім того, складно це робити, коли немає якоїсь однієї політичної цілі, довкола якої усі в певний момент об’єднуються. Коли така ціль зникає, то представники різних партій та ідеологій, які ще вчора робили щось разом, знову роз’єднуються, а дехто навіть продовжує бити один одному по під’їздах писки, як бувало до Майдану.

Яким чином можна змінити цю ситуацію?

Просвітництво. Оці всі ідеї, як «Майдан без політики», нерозуміння того, що буде після Майдану, як і того, що організатори Революції завтра будуть винуватцями, якщо щось піде не так. Потрібно усвідомлювати, що майданівці мають будувати політичні системи, ставати народними чи міськими депутатами. На жаль, у суспільстві немає такого розуміння. Хтось під час Майдану навмисне пхався вперед, щоб засвітитися, завтра стати політиком або ж очільником, піти на вибори, як робив той самий Роман Брезіцький або деякі інші активісти. На жаль, дехто йшов на Майдан не заради боротьби, а зі своїми іншими цілями.

Тобто щоб потрапити в систему, а не змінити її?

Так. Ті люди, для яких пріоритетом була розбудова європейської України були на Майдані від самого початку і до кінця. І в результаті вони так і не стали владою.

На жаль…

На жаль.

Повернемось до історії з Юрієм Михальчишиним. Вона загальновідома, але мені цікаво почути від тебе подробиці. Що ти казав йому тоді на сцені? Чи не погрожували тобі згодом свободівці?

В цей вечір я був дуже виснажений, оскільки майже не спав вже кілька днів. Не знаю, як я взагалі витримував той шалений ритм. І в намет прибігають дівчата і кричать: «Борисе, негайно на сцену. Там Михальчишин!» Я ще тоді думаю: хто це взагалі такий, приходжу на сцену, до мене підбігає Оля Сало і каже: «Борис, зроби щось!» І йде вимикати йому мікрофон. А він з криками: «Руки! Я народний депутат України!», б’є її по пальцях. В мене моментально зникає будь-яка втома. Я стаю між нею і Михальчишиним і починаю пильно дивитися йому в очі. Звукооператору показую, що треба вимкнути звук. Але я бачив, що навіть без мікрофона він мав великий вплив на публіку. Якісь фанати внизу скандують: «Михальчишин!» 

Я стою навпроти, дивлюсь йому в очі і кажу: «Вас тут ніхто не чіпає, зійдіть із сцени!» А він кричить мені: «Я народний депутат України!» Я готовий йому був чолом по носі дати у той момент. Я кричу в рацію: «Усі з СБ до мене!» На сцену починають вискакувати різні хлопці, багато з яких такого собі гопницького вигляду і кричать, що вони помічними народного депутата. В наметі у цей час одягають усіх підряд у футболки братства і ці люди теж біжать до сцени. Я кричу: «Ланцюг!» і ми стаємо разом під руки. Один з наших - Микола з «Відсічі» - великий такий хлопець, бере одного з тих помічників і скидає його зі сцени в натовп. Я командую: «Раз, раз!» і ми синхронно починаємо випихати їх зі сходів. В процесі вони вдарили мене кілька разів по голові, парасолями, ще чимось, навіть в очах потемніло. Хтось вчепився мені в руки і роздер їх до крові.

Потім я бачу, що якісь пенсіонери намагаються залізти на сцену спереду, я їм почав відштовхувати, а який дід кричить мені: «Ірод! Таку святу людину виганяєте!» Я у відповідь йому почав дзеркалити такою ж підбіркою фаріонівських слів. Дід від того втратив дар мови. Прибігла якась бабуся, і з криками: «Не чіпайте студентів!» почала парасолею його бити. Уся ця історія закінчилась бійкою пенсіонерів під сценою. Одні з них були обурені тим, що вигнали Михальчишина, а інші тим, що він обізвав студентів «сопляками» і простягав до них руки.

Одні потім казали мені: «Як ти міг прогнати його зі сцени, він же такий класний хлопець!» Інші, навпаки, підтримували, як наприклад художник Юрій Журавель, Брати Капранови.

«Свобода» була досить дискредитована вже до Майдану. Вони своєю діяльністю і поведінкою впродовж останніх років налаштували проти себе і розчарували багатьох людей. Їм вдалося взяти під свій контроль Франківський і Тернопільський Майдани і вони прагнули цього і у Львові. Але тут вони обламали зуби.

Чому в останні кілька тижнів молодь перестала активно приходити на львівський Майдан?

У нас взагалі була криза жанру, що показувати людям, щоб їх збирати на Майдан. У нас був мистецький артвідділ, яким керувала членкиня СБ Соломія Якимів. Ми постійно щось придумували, влаштовували різні флешмоби, акції та інші заходи, щоб залучити молодь.
Молоді завжди було багато вночі, або коли приходила колона з якогось вузу.

У чому полягала робота Львівського Євромайдану, окрім організацій протестів на місці?

Львівський майдан координував і займався відправленням людей на Київ. Дякуючи допомозі обласної ради вдалося налагодити цей процес. В перший період нам перешкоджали, були випадки, коли даївці зупиняли за містом автобуси і не пускали. То ми налагодили координацію з автомайданом і людей, які їхали на Київ, приватними авто вивозили за місто і вже там саджали в автобуси. Василь Молдаван з депутатами їздили на ті блокпости, щоб добитися аби людей таки пропускали.
Також були проблеми з перевізниками, які боялися втратити дозволи. Тобто ми займалися передусім координацією.

Розкажи про початок "Ночі гніву" у Львові? Чи знав ти людей, які зі сцени закликали йти до управління МВС.

«Ніч гніву» не координувалася нами. Ми в штабі львівського Євромайдану взагалі не розуміли для чого вона була організована? МВС у Львові загалом більше допомагало, а не перешкоджало нам. А постраждали львівські правоохоронці найбільше. Ну зрештою, хтось мусив бути жертвою в цій історії.
Я не знаю, хто були ці люди, які тоді закликали зі сцени йти до обласного управління МВС. З нами вони нічого не погоджували.

Я взагалі в той вечір лежав вдома з температурою 39 градусів і пішов уже, коли все було в розпалі. Був у приміщенні управління МВС, коли його вже захопили, трохи знімав відео і стрімив із палаючої прокуратури.
Чув, як народ у запалі закликав усе громити і палити, хоч не підтримував цього.
На ранок ми організували волонтерів, щоб поприбирати усе.

Але в історії про харківських тітушок, які приїхали і громили Львів ти, думаю, не віриш?

Ні, звісно, не вірю. Я бачив цих людей, це все львівські хлопці і знаю особисто багатьох з них. Я старався стримати їх і перевести усі ці події у якесь цивілізоване русло. Бо потрібно завжди намагатися зберігати обличчя.
Я не бачу сенсу у нищенні серверів. На моїх очах розбивали старовинні вітражі в прокуратурі. Для мене це невиправданий вандалізм.
І на мою думку правоохоронці, які були тоді в управлінні МВС, показали себе доволі гідно.
Сигнал владі, що західна Україна не визнає влади Януковича був даний ще раніше, коли обласні ради в трьох галицьких областях підтримали майдан і були створені місцеві виконкоми.
Спалення відділків міліції, прокуратури стало чітким сигналом, що народ готовий до неконституційної боротьби з режимом.

Знаю, що ти рвонув до Криму на початку березня? 

До Криму я так і не доїхав. 4 березня, наблизившись до російського блокпосту перед в’їздом до Криму, я зрозумів із розмов з місцевими херсонськими активістами, що мене пов’яжуть або на блокпосту, або ж у самому півострові.

Я мав з собою повно карт пам’яті, павербанків та інших засобів для журналістів «Спільнобачення», з якими я тоді співпрацював. Були гроші, які залишилися після закриття Патріаршої криївки в Києві. За них ми хотіли купити щось для наших військових частин, заблокованих у Криму. Ми мали каремати, спальники та інші речі. Але, на щастя, я тоді послухався голосу розуму і тих місцевих активістів, які переконували мене не їхати туди і, зрештою, залишився там, зосередившись на допомозі українським патріотам, які чергували на блокпостах на кордоні з окупованим Кримом.

Для мене, як сина військового, шоком було побачити те, як виглядало наше військо на той час. Я був у розпачі. Це була бомжармія у порваних берцах, у смішних старих бронежилетах, які не захищали й від пістолета Макарова. Дехто був навіть у гумових шльопанцях на грубу шкарпетку. Старезні діряві намети… Побачивши увесь цей треш, я зрозумів, що наша допомога потрібна тут. Ми віддали їм каремати, спальники, за гроші з Патріаршої криївки закупили рації, вакуумні навушники для рацій. Більшість волонтерів сконцентрувались на допомозі нашим військовим на Чонгарі, а ми зосередились на не менш важливому Перекопському перешийку. Там було 2 пости – Червоний Чабан і Чаплинка. Він дуже широкий, там можна було масовано танками прориватися. Так почалася моя волонтерська діяльність.

На завершення нашої розмови хочу запитати: яке значення, на твою думку, мав Майдан для нашої новітньої історії і для майбутнього України? І для тебе особисто?

Мене завжди бентежило, як терплять свого диктатора білоруси. І завжди тішило, що українці не такі, що вони готові за себе постояти. Що усі намагання створити диктатуру у нас провалювались. Тішило, що ми самі собі доказали, що ми щось можемо. Так, ми можемо робити неправильні політичні висновки, обирати недолугу владу. Але ми, як суспільство, не дамо узурпувати владу. У нас є та критична маса громадянського суспільства, яка може протистояти цьому. Не все впирається в політичні партії, і громадянське суспільство є достатньо сильним, щоб диктувати свою волю політикам. Ми можемо в багатьох питаннях сперечатися між собою, але є певні речі, які викликають консенсус у суспільстві. До прикладу, це прозахідний вектор розвитку держави, співпраця з НАТО і ЄС, а не Митним союзом.

Як майданівець, я вважаю, що Майдан це класно в плані мобілізації, але погано для економіки. Це велике виснаження і удар для економіки. Однією з причин, чому люди виходять на майдан є також криза в економіці, яка в свою чергу часто провокує політичні конфлікти. Майдан погіршує з одного боку це становище, але, водночас, дає шанс все змінити і покращити. Хоч при цьому також є великий ризик, що не вдасться вийти з цього стану і перетворитися в умовну Венесуелу.

Потрібно вчитися політичної грамотності, чого нам ще бракує. Але те, що ми можемо виходити на Майдан і казати: «Ні!» та стояти до кінця за свої переконання, це вже плюс. Залишається навчитися робити так, щоб нам більше не довелося виходити на Майдан. 

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал вперше був опублікований 23.11.2020 на Blogger-платформі Музею Гідності у Львові.