Автор: Олена Чебелюк

«Я хочу, щоб через рік чи десять ваша дитина взяла до рук цю книжку і запитала вас: «А хто цей дядько і що він написав?»  А ви розкажете, що цей дядько писав про життя, мріяв, жив і загинув захищаючи нас. Цей дядько був єдиним сином в батьків, коханим чоловіком у дружини, він був освічений, добрий, сильний, мужній і талановитий. Він навчав на будівництві ромів історії України, за ним ходили люди в музеях, бо він як історик розповідав набагато цікавіше, ніж екскурсовод, він любив подорожувати та пізнавати цей світ, він мав поганий зір, але міг врятувати життя, відчуваючи все на дотик, він врятував сотні своїх побратимів, він мав багато планів та мрій. Він був бойовим медиком. Йому мало б виповнитись 30 років трішки більше ніж за 2 місяці…» - написала дружина Ігоря Марина, коли вийшла його омріяна збірка поезій.

У цій статті ми розповідаємо про те, яким був Ігор Мисяк, що він любив, про що мріяв і чого прагнув. Спробуємо відкрити для себе особистість Поета через проникливі та дуже особисті спогади дружини, розповіді побратимів і слова самого Ігоря. 

«Треба пам'ятати, пам'ять - фундамент нової України». - закликав Ігор Мисяк у одному з постів на своєму фб.

Нам усім обов’язково треба пам’ятати… 

Вічна пам’ять і шана!

* * * * *

Ігор Мисяк народився 16 червня 1993 року в селі Дидятичі на Львівщині. У віці восьми років разом з матір’ю Марією Ігорівною переїхав у село Биличі Старосамбірського району, де й закінчив школу. З дитинства Ігоря, як рідного, виховував вітчим Іван Іванович Баляс. Після загибелі сина серце батька не витримало - він помер через 42 дні після прощання з Ігорем, у віці 64 років.

Ігор дуже добре навчався у школі, багато читав, обожнював історію, захоплювався, історичною міфологією. Любов до історії супроводжувала його все подальше життя. Ігор був дуже начитаним, володів ґрунтовними знаннями, дуже цікаво та захоплююче розповідав, доповнюючи свої розповіді історичними фактами, датами і власними концепціями. В шкільні роки зацікавився літературою, почав писати вірші. 

20-річний студент-історик Ігор Мисяк, який на той час навчався на 2 курсі педуніверситету, став активним учасником Революції Гідності. Неодноразово їздив на Майдан до Києва, був членом Самооборони Майдану. 

21 січня 2014-го Ігор приїхав до Києва втретє, а вже через день був затриманий і побитий «Беркутом» та опинився за ґратами за сфабрикованими звинуваченнями.

«Того кривавого вечора на Майдані до нас підбіг схвильований чоловік, сказав, що комусь потрібна допомога, — згадував події Ігор в інтерв’ю для газети «Голос Прикарпаття» – я на Майдані не вперше, тому розумів, чого важить допомога. Часом може і життя комусь врятувати. Тому, не задумуючись ми сіли і поїхали».

Як згодом з’ясувало слідство, того вечора беркутівці та тітушки заманили активістів в пастку біля 17-ї лікарні м. Києва, зробивши вигляд, що збираються забрати звідти поранених майданівців. На протестувальників, які прибули до лікарні, напали. Саме на допомогу їм і вирушили автомайданівці, серед яких був Ігор Мисяк.

В Кріпосному провулку співробітники «Беркуту» трьома автомобілями підрізали жовтий мікроавтобус, в якому їхав Ігор з товаришами, і заблокували його. Бус врізався в огорожу і зупинився. Беркутівці силою витягли активістів назовні і почали бити їх гумовими кийками та ногами, а в салон кинули світлошумову гранату.

Описані Ігорем події, де їх змушували стояти в снігу і знущалися, відбувалися в Маріїнському парку.  На той час він був під контролем силовиків, в парку зокрема знаходився табір «Антимайдану» і «тітушок».

Під ранок Ігоря з побратимами доправили до Оболонського райвідділу міліції в Києві. Там слідчі сфабрикували проти них справи, звинувачуючи майданівців у хуліганських діях. Склали неправдиві рапорти про обставини затримання. А беркутівці засвідчили, що це саме їх побили затримані активісти! Ці сфальсифіковані свідчення та рапорти використовували потім на суді для оголошення підозри протестувальникам та тримання їх під вартою.

Того ж дня Оболонський суд визнав Ігоря винним у хуліганських діях, побитті беркутівців і виніс вирок - два місяці арешту. 

Після Майдану почалося повторне розслідування цієї справи.Було встановлено, що побиттям та затриманням майданівців 23 січня 2014 року в Кріпосному провулку керував командир 2-ї роти київського «Беркуту» Анатолій Логвиненко. 

15 вересня 2023 року Бориспільський суд оголосив вирок одному з його підлеглих - екс беркутівцю Борису Ареф'єву.

Потерпілим у цій справі проходив зокрема й Ігор Мисяк.

Суд визнав Ареф’єва винним по всіх статтях обвинувачення і засудив до 7 років позбавлення волі із забороною обіймати посади у правоохоронних органах строком на 3 роки. 

Щоправда по одній зі статтей - "Складання та внесення до офіційного документа завідомо неправдивих відомостей на виконання злочинного наказу" обвинуваченого звільнили від відбування покарання через закінчення строків давності розгляду справи. Також його зобов’язали виплатити потерпілим по 200 тис. грн. компенсації за завдану моральну шкоду.

Вирок було ухвалено "заочно", оскільки Ареф'єв ще в березні 2014 року втік з України до окупованого Криму. Це означає, що у випадку його затримання в майбутньому вирок вступить в силу.

Суд щодо самого Логвиненка та інших беркутівців, обвинувачених у нападі на Ігоря та його побратимів, досі триває. І на жаль, захисники обвинувачених і самі судді роблять усе можливе, щоб в різний спосіб затягнути розгляд справи. 

Ігор Мисяк загинув так і не дочекавшись ані вироку, ані справедливого покарання для винних у цьому злочині…

АЗОВ

У 2014 році, через кілька місяців після початку російської агресії проти України, Ігор добровольцем пішов на фронт. 

Подруга дитинства Юлія Зелінська пригадувала: «Вперше він сколихнув мене в 2014-му, добровольцем долучившись до Азову. Мабуть я ще довго памʼятатиму нашу моторошну зустріч на Київ-Південний і його: «Я бачу свою користь там. Я буду там стільки, скільки потрібно. Я не бачу себе в мирському житті, коли там пекло». 

З осені 2014 року Ігор Мисяк служив санітаром на швидкій і бійцем-рятувальником в батальйоні «Азов». Брав участь в Широкінській наступальній операції та обороні села Широкіне. 

Під час служби в «Азові» отримав свій позивний Поет. У вільну хвилину писав вірші і читав їх своїм побратимам.

Пізніше Ігор говорив, що став військовим медиком передусім завдяки лікарю і добровольцю Ігореві Роздобудьку, з яким вони разом служили в Азові у 2014–2015 роках. Після початку повномасштабного вторгнення Роздобудько був одним із оборонців Маріуполя та потрапив у полон разом із захисниками «Азовсталі».

«Мій друг Ігор Роздобудько ще й досі в полоні. - писав Ігор восени 2022-го. - Лікар, батько трьох дітей, доброволець 14 року. Людина, якої мені страшенно не вистачає поруч. Я пишаюся цією дружбою. Без нього не було б мого роману, я б не став військовим медиком. Левову частину медичних знань і навичок я отримав саме від нього. Працювати під його керівництвом було щастям і я б хотів попрацювати ще. Такі люди мають жити, таких людей треба пам’ятати, ними треба пишатися, про них треба говорити і чекати…

Азовців у полоні ще багато і їм вкрай необхідна наша пам’ять. Потрібно нагадувати про них. Щоб полон не перетворився на персональне горе родичів і близьких, а став фактором який дозволить кожного полоненого прийняти у свою сім’ю. Щоб ми згадували їх як своїх братів, як свої батьків, як своїх дітей. Навіть незважаючи на те, що з більшістю ми не знайомі. Лише в такому випадку з нашої пам’яті буде сенс».

Ігор Роздобудько був звільнений з полону в травні 2023 року, через місяць після загибелі Ігоря Мисяка.

Спершу в нас були не дуже теплі стосунки. Ігор був дуже принциповим, із загостреним відчуттям справедливості. Коли йому щось не подобалось, то жартома обіцяв «дати в чоло» — це була одна з його коронних фраз. Але потроху ми з ним подружились. Почали їздити разом на бойові виїзди після Широкінської операції, де він себе дуже достойно показав.

Ігор був складною людиною, передусім в тому плані, що абсолютно не терпів фальші. Ми навіть часто сварилися з ним через це. Часто депресував з якихось своїх особистих причин. Був дуже щирим. Як напарник він був чудовим, золотим. Ми розуміли один одного з пів-слова. Незважаючи на те, що в нього було менше медичних знань, ніж в людей з відповідною освітою, Ігоря вирізняло те, що в екстремальній ситуації він міг зібратися докупи і побігти разом з тобою через поле витягувати пораненого. Про нього і пізніше дуже добре відгукувались хлопці, з якими він служив. Ігор був дуже сміливим, відчайдушним, ліз туди, куди можливо й не варто було лізти. Можливо, через це він і загинув…

Лише через декілька місяців після демобілізації я дізнався, що Ігор майже не бачив на одне око. Під час служби він це приховував і загалом дуже комплексував з цього приводу.

По-справжньому ми з Поетом подружилися вже після звільнення зі служби. Він як і я тяжко сприймав життя на “гражданці”. І через нерозуміння цивільних, у яких не було за плечима досвіду війни. І тому, що Ігорю доводилось працювати на різних роботах, наприклад на будівництві. Працювати фізично, не раз тяжко, хоч він прагнув і мав усі здібності аби заробляти на життя інтелектуальною працею.

Спершу, коли ми ще були в Азові й Ігор читав свою поезію, то далеко не всі його вірші я розумів, і не всі вони мені подобались, можливо через те, що в них було багато західноукраїнського діалекту. Але згодом я побачив, що це не просто якісь юнацькі спроби щось писати, а що це таки справжня поезія, що в його віршах дійсно є сенс. І що, можливо, мені не вистачає поетичного чуття, щоб розуміти його поезію. Але деякі його вірші мені страшенно сподобалися, я навіть пробував щось радити зі свого боку як слухача. Ігор щоправда дуже гостро сприймав критику, рідко йшов назустріч, в основному лишав так, як є. Потихеньку я перечитав усі його вірші. А згодом став першим після дружини, кому він дав прочитати чорновик свого прозового роману «Завод».  Він дуже соромився і не хотів видавати свою прозу, я ж фактично вмовляв його, розповідав, що поезія зараз не надто користується попитом, а йому є що сказати людям».

Під час АТО разом з Поетом в «Азові» служив і Марко Мельник. Він був водієм автомобіля швидкої допомоги з назвою «Укропчик», в екіпажі якого працював Ігор Мисяк. Марко також ділиться спогадами про побратима:

«Ми познайомилися восени 2014 року, коли Ігор приєднався до полку “Азов” як парамедик медичної служби. Він отримав медичну підготовку і швидко став одним із тих, на кого можна було покластися в найскладніших ситуаціях. Його першим великим боєм стала Широкинська наступальна операція — важка й жорстока. Ігор працював без страху, надаючи першу допомогу та ризикуючи життям. Він був не лише парамедиком, але й був опорою, психологічним щитом для тих, хто опинявся на межі життя і смерті.

Ігор був людиною, яка поєднувала в собі мужність воїна та чутливість митця. Його кремезна статура, широкі плечі та міцні руки створювали враження непохитної сили, але коли він починав говорити, його голос звучав напрочуд м’яко і спокійно. У ньому не було фальші чи зарозумілості — лише щирість, що межувала з дитячою наївністю, та непохитна віра в правду.

Його майже дитяча щирість проявлялася в унікальному почутті гумору та невичерпному оптимізмі. Навіть у найскрутніші моменти він міг знайти слова, які змушували побратимів сміятися. Інколи це були гострі жарти, інколи — абсурдні історії, але вони завжди мали одну мету: повернути віру, дати сили йти далі.

Ігор писав вірші — сильні, пронизані болем війни, але водночас сповнені глибокої любові до життя. Його тексти не були просто словами, вони чіпляли за душу, бо народжувалися з реальних переживань. Він читав їх товаришам вечорами, коли всі сиділи у напів темних кімнатах, гріючи в руках металеві кухлі з чаєм. Його голос звучав тихо, але впевнено, а коли він закінчував — у повітрі зависала тиша, сповнена важкого усвідомлення, що кожне слово — правда.

Ігор Мисяк демобілізувався наприкінці літа 2015 року. Головною причиною, чому Поет вирішив піти з війська стали проблеми зі здоров'ям у матері. Згодом він неодноразово їздив на фронт як волонтер, зокрема у складі мистецького волонтерського десанту «Майдан». Ігор читав свої поезії, а бард і музикант, учасник Революції Гідності Зиновій Медюх піднімав бойових дух бійців своїми піснями.

Після повернення з фронту Ігор намагався повернутися до звичайного життя: завершував навчання в університеті, працював на різних роботах, волонтерив. Разом з Ігорем Роздобудьком вони почали реалізовувати проект по навчанню цивільних основам такмеду: на волонтерських засадах викладали військову медицину в медичному коледжі в м. Яготин, їздили навчати військових у Мелітополь.

Ігор звично багато читав, продовжував писати вірші, приймав участь у різних літературних конкурсах.

Та найважливіше — поет знайшов свою музу і закохався!

Ще під час служби в Азові Ігор познайомився з волонтеркою Мариною Карачун, коли вона привезла у підрозділ допомогу.

Марина описує їхнє знайомство таким чином:

«Фейсбук нагадує про наші поїздки 9 років тому. Тоді ще той етап війни називали АТО… Спочатку ми їздили бусом, потім газельку могли загрузити. Наші квартири до стелі були забиті волонтеркою.

В той час я й познайомилась зі своїм Коханим, ми просто цього з Ігор Мисяк ще не знали. Я його знала як бійця Азову з позивним «Поет», який пише гарні вірші, і якого не можна фотографувати без балаклави, бо мама не знає, що він на війні… Не знали, що коли він звільниться нас життя знову зведе, не знали, що один без одного не зможемо жити, не знали, що одружимось. Ігор не знав, що Київ стане найріднішим його містом, де він буде жити і будувати сімейне життя, не знала, що частина його віршів буде про мене…

Нас познайомила війна… Ми багато чого не знали….»

Після повернення до цивільного життя Ігор та Марина знову зустрілись в Києві, почали спілкуватися, а невдовзі стали парою.

«Наші стосунки почались вже після його демобілізації. Ми по святах вітали один-одного, як і всіх, трохи спілкувались і тут я відчула, що Ігоря “паяє”, як ми кажемо. Його цей світ не сприймав, бо «тебе туди ніхто не посилав», «ти став інакший» і т.п. - розповідає Марина.

Якось навесні моя подруга і волонтер Альонка покликала мене до себе в гості на Закарпаття, і я запропонувала Поету поїхати з нами. Ігор погодився. Саме з цього все почалось, з Синевиру. Я заснула в авто у нього на плечі, десь він переніс мене через струмочок, десь подав руку, і коли ми вже повертались назад, то зрозуміли, що не хочемо розлучатись. Але ще не зізнавались у цьому вголос. Потім були листування, зустрічі, переїзд Ігоря до Києва і пропозиція.

В жовтні 2017 року Ігор з Мариною одружилися. У їхньому шлюбі та взаєминах панували гармонія, взаєморозуміння, повага, підтримка та всеохоплююча любов.

Спільні погляди, інтереси, готовність йти один одному назустріч, втілювати мрії партнера і просто бути разом. Бути щасливими. Невипадково друзі та знайомі в один голос описують Мисяків як приклад ідеального подружжя.

«Він був готовий на все, аби я була щаслива. А я була готова на все заради нього. — говорить Марина Мисяк, — І нам не потрібно було якихось міфічних статків, корисних знайомств чи ще чогось. Байдуже на зарплатню, посади, просто, щоб ти або тебе чекали вдома.

Боюсь забути кожну мить з моменту нашого знайомства як пари… Ту першу вечерю від Коханого, який начитався рецептів, де пишуть, що до картоплі добре смакує м’ята і випадково висипалась вся упаковка на сковорідку. Такого свіжого подиху від картоплі я ніколи не забуду. Той абхазький суп який Ігор навчився готувати, навіть зараз відчуваю його присмак з нотами зіри (Ігор тоді дзвонив і питав чи є в нас зіра вдома, я перепитувала навіщо, а він відповідав, що просто спитав, ага))).

Те, як Ігор зробив пропозицію на Львівщині, посадивши мене на віз і відвіз до лісу, кажучи потім, що зробив так, щоб я не втекла. Тоді у дворі стояла ялинка, яку батько приготував до Різдва, я її поправила і ми потім поїхали конем до лісу. Ігор став на коліно, дістав обручку, я знімаю рукавиці, а в мене волохата рука))) Бо саме правою рукою я поправляла ялинку і вона була трішки в своїй природній смолі, а від рукавичок поприлипало хутро до пальців)) Я снігом обтирала ту руку і ми реготали, а наша кобила Марта немов реготала з нас)))

Ігор з Мариною багато мандрували. Разом відвідали Грузію, Ісландію, Албанію, Марокко, Грецію, Польщу.

Свою весільну подорож подружжя провело в екзотичній Індії. Цілий місяць Ігор та Марина мандрували по країні. Відпочивали на пляжах Гоа та Керали, де влаштували весільну фотосесію на березі Індійського океану. Їздили у Нью-Делі, Агру, відвідали величний Червоний Форт. Втілили мрію Марини — побувати у Тадж Махалі і побачили веселку на водоспаді в горах. Задля цього їм довелося півтори доби їхати на індійських потягах, з усім притаманним їм місцевим колоритом. Жили в місцевій родині індусів, що дозволило сповна відчути і побачити контрасти цієї незвичайної країни.

Згодом в такому бекпекерському стилі переважно відбувалися й інші мандрівки Мисяків. Марина розповідає, що саме вона прищепила Ігореві смак до мандрів, в яких він сповна розкрився. Разом вони вибирали, куди поїдуть наступного разу. Марина планувала подорож, Ігор брав на себе роль екскурсовода. Йому, як історику за фахом, це вдавалося якнайкраще. Неодмінною умовою при виборі напрямку мандрівки була наявність моря чи океану.

Хоч Мисяки в жоден спосіб не були тими туристами, які проводили свою відпустку, лежачи на пляжі. Радше навпаки — зазвичай це був насичений спринтерський марафон, коли подружжя намагалося побачити і відвідати якомога більше цікавих місць. Пересувалися по країні в основному на місцевому громадському транспорті, іноді на велосипедах, а часто здійснюючи тривалі піші марш-кидки на кілька годин.

Не раз їздити доводилось з пригодами, долаючи різноманітні несподівані трабли, що виникали під час мандрівок. Але щоразу їхні подорожі були сповнені незмінним оптимізмом та натхненням пізнавати щось нове.

Марина публікувала на своїй сторінці у фб великі фотоальбоми з їхніх спільних подорожей і ділилася враженнями від мандрівок.

«Люблю наші відео, його голос, посмішку… як Ігор цікаво розказував… З ним було неймовірно цікаво пізнавати світ, він ніколи не боявся чогось невідомого чи тяжких маршрутів в яких в нас завжди були якісь приколи. Нам це подобалось, нас це захоплювало, ми завжди чекали відпустки, щоб побачити щось нове. В планах було після повномасштабки повернутись в Індію, але захопити ще одну країну. Планували на 2 місяці поїхати вдвох кудись далеко, де тепло та цікаво, а саме в Індії були найкращі моменти, наш медовий місяць».

Марина яскраво описувала їхню подорож до Африки, в Королівство Марокко:

«За 15 днів в Марокко ми подолали понад 2750 км, а це 64 години в дорозі, з них 49 годин на автобусах, 10 годин на потязі, 5 годин на велосипеді і хто його знає скільки на своїх двох з рюкзаками за спиною.

Ми побачили Атлаські гори, пустелю Сахару, Атлантичний океан, побували в незабутньому блакитному місті Шефшауен, побачили дійсно найгарніший пляж в Марокко Легзіра, чудові пляжі Мірлефту, поблукали в лабіринтах медіни Марракешу та побачили безліч цікавих місць по нашому немаленькому маршруту.

Але найбільше нам напевно запам’ятається 46 км на велосипеді в Африці по спеці, де по дорозі тільки деколи трапляється тінь, і та від кактусів.

Тоді ми взяли в оренду велосипеди в магазині де їх продавали… старенькі велосипеди, де з передачами бідося, які торохтять і спадає цепка.

Коли в мою голову прийшла ця ідея, то я уявила як ми їдемо, по дорозі зупиняємось в кафе пити свіжий апельсиновий фреш, яким славиться ця країна, любуємось пейзажами і наздоганяємо один-одного. А вийшло, що ми їхали майже серед пустелі, де тінь давали лише кактуси і це все через серпантин)))

Мисяк мене не прибив і навіть не вичитував за цю аферу))) Якщо ми говорили потім про велосипеди, то згадували саме цю подорож і маршрут. Він реально підтримував мене у всьому і якщо щось виходило не так, то казав “ми накосячили”, не ти, а ми…»

Останньою спільною мандрівкою подружжя стала подорож до Греції напередодні повномасштабної війни.

«В Грецію ми поїхали спонтанно, хотіли зустріти новий 2022 рік в новому місці, планували щось типу туру вихідного дня, просто подивитись Афіни та околиці. Але потім ми вирішили познайомитись з країною, а не з одним містом. Ми були в Афінах, Лутракі, Нафпліоні, Мікенах та горах Метеора і десятках інших цікавих локацій, які траплялись нам по маршруту. Це було прекрасно незважаючи на довгі переїзди, незрозумілі для нас написи грецькою, на різні погодні умови в різних куточках країни з мінімумом речей.

Ми любили. Любили подорожувати, проводити час разом, любили ставити плюсик на нових досягненнях і завжди вважали, що це наші спільні досягнення і їх не було б, якби ми були поодинці. Ці відео та спогади дають мені сили триматись на плаву, а іншим пам’ятати… пам’ятати Ігора таким, як він тут, на цьому відео… усміхнений, веселий, щасливий, живий…» - розповідає Марина.

Окрім спільних подорожей за кордон, Ігор з Мариною любили подорожувати і по Україні. Часто вибиралися з наметом на Дніпро чи на берег Десни, половити рибу і насолодитись перебуванням на природі. Ігор дуже любив Київ і особливо Дніпро. Вже коли почалась Велика війна, й Ігор вже був у війську, Марина надсилала йому фото річки і писала: «Дніпро передає тобі привіт».

Отримавши після закінчення університету спеціальність «викладач історії», Ігор, незважаючи на свою любов до історії та глибокі знання, так і не працював за фахом. Основною причиною була низька заробітна платня вчителів. За спогадами Марини, чоловік мріяв заробляти поезією, але розумів, що це не так легко втілити в життя. Але це завжди залишалося його мрією, як і видати власну збірку поезій.

Після демобілізації з війська Ігор працював на різних роботах: монтажником у віконній компанії, на утепленні будинків, на складі. Останнім місцем роботи була компанія ТОВ «ГАЛАНТ ПОЛ ЕЛЕКТРА», яка займається дистрибуцією електротехнічної продукції.

Серед його захоплень осібне місце займав футбол, яким він захопився в дитинстві і продовжував грати в дорослому віці. Навіть на війні Ігор знаходив час і можливість пограти у футбол. Перебуваючи в Херсонській області вже під час повномасштабної війни, сам копав м’яча і навчав грати місцевих дітлахів. А ще до початку повномасштабної війни разом з однодумцями створив команду, вони орендували поле на «Спартаку» і щосуботи збиралися пограти.

Ігор обожнював музику, слухав важкий рок та метал. Мріяв навчитись грати на барабанах, любив дивитися історичні та пригодницькі фільми.

Близький друг Артур Крук разом зі своїм гуртом «Зграя» писав і виконував пісні на вірші Ігоря. Одна з пісень — «Легіони», присвячена вбитому в Харкові 15-річному Данилу Дідику, що загинув від рук проросійських терористів під час мирної ходи за Єдність України в лютому 2015 року.

Але на першому місці в житті Ігоря завжди була література. Він почав писати вірші ще в дитинстві та продовжував писати впродовж усього свого свідомого життя. Як розповідає Марина, чоловік старався писати щодня, вставав зранку, коли ще всі спали і сідав за стіл. Ігор встиг написати дві з половиною сотні поетичних творів і один прозовий роман. На його ноутбуці лишилося незавершеними кілька оповідань про подорожі, розповідей про побратимів, уривки текстів. Також Ігор дуже багато читав. Надавав перевагу класиці перед сучасною літературою, про що розповів в інтерв’ю для видавництва «Темпора».

Поет мав відзнаки багатьох фестивалів та конкурсів, в яких приймав участь («Ірпінський Парнас 2018»; «Хортицькі дзвони 2018»; «Житомир ТЕМ 2019»; «Ан Т-Р-Акт 2020»). Його поезії друкувались в антології «Молоді голоси» і журналах «Літературний Чернігів» та «Дзвін».

У перший день повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року Ігор відвіз дружину до батьків на Львівщину, а сам повернувся до столиці. Записався в ТРО та став на захист Києва.

«Після початку повномасштабного вторгнення в мене не було жодних сумнівів, що робити. В нас був чітко напрацьований алгоритм, що спершу я відвезу у безпечне місце дружину, а потім повернусь захищати Київ. Місто, яке за ті роки, що я живу тут, стало мені рідним. Не було ніякого сумніву, що можна перечекати, чи щось таке. Я знав, що буде війна і готувався до неї. В мене були необхідні навички, вміння. Якщо відверто, я чекав, що щось буде, хоч думав, що все почнеться трохи пізніше», — розповідав Ігор згодом у інтерв’ю.

Безпосереднім завданням Ігоря та його побратимів по екіпажу було забирати поранених з точок евакуації, при потребі та по-можливості надати їм першу медичну допомогу і відвезти до стабілізаційних пунктів. Їм вдалося вивезти і врятували життя сотень поранених захисників. Евакуйовували не лише бійців своєї бригади, а й суміжних підрозділів.

В Бахмуті Ігорю довелося найтяжче — було більше поранених і характер поранення також був значно важчим. Не раз це був справжній конвеєр, коли не було часу на сон, на їжу чи навіть перекур, і коли доводилось не спати та працювати по три доби поспіль, щоб вивезти поранених…

Ситуацію додатково ускладнювало те, що в Ігоря був слабкий зір, тож працювати часто доводилось покладаючись на досвід та власні руки. «Потрібно не бачити, а відчувати. Критичну кровотечу можна розгледіти навіть із поганим зором. Пневмоторакс відчуєш рукою, хрипами, звуком…» - говорив Ігор.

Побратим Вадим Кравченко «Кабаша», з яким вони разом працювали на евакуації поранених в Бахмуті, розповідає про спільну роботу і про те, як Ігор врятував йому життя:

«Ми познайомились з Ігорем на базі в Березнегуватому на Херсонщині восени 2022 року. Він тоді якраз перевівся до нас в медпункт. Росіян на той час уже відігнали до Дніпра, і ми стояли навпроти Нової Каховки. Невдовзі нас звідти перекинули під Бахмут.

Одного разу ми поїхали за 300-тим, але коли прибули на місце, там ще нікого не було. Хоч у нас була домовленість, що нас викликають, коли поранені вже чекають, бо інакше броня одразу ставала ціллю для ворога. Того разу нам довелося чекати і хвилин через 10 нас таки засікли і накрили ракетами з «Граду». Це було дуже близько і дуже страшно.

На той час в Бахмуті тривали дуже тяжкі бої, поранених було надзвичайно багато з різного типу ушкодженнями. Не раз нам доводилось працювати по кілька днів підряд, здійснюючи не менше, ніж 3 виїзди на день. Ми старались виїжджати в сутінках — під ранок, чи ввечері, але іноді доводилось ризикувати і їхати вдень.

Працювати було дуже тяжко. Броня їхала на повній швидкості, нас кидало і при цьому треба було ще втриматись самому і надавати допомогу пораненому. Накласти джгут, бандаж, оклюзійну наліпку, затампонувати рану. Все це при світлі налобних ліхтариків. І при цьому ще розмовляти, заспокоювати пораненого. Ігорю це вдавалося дуже добре, він був хорошим психологом. Були різні випадки. Якось ми везли двох поранених. Один буквально стікав кров’ю, а інший в цей час весь час намагався вирватись і кудись бігти. І ти мусив водночас і цього стримувати й іншого рятувати. Нашу броню згодом підбили і потім ми вже їздили на МТЛБ.

Ігор був більш досвідченим, він вже мав попередній досвід служби в «Азові», я ж був до війни енергетиком. Але ми багато вчилися по ходу, на практиці, інші ділились досвідом. Головним нашим завданням було довезти поранених живими до медиків. На жаль, бували випадки, що поранення були дуже тяжкими і декого з хлопців ми не встигали довезти…

27 березня ми з механіком виїхали з Часового Яру і потрапили під мінометний обстріл. Маневруючи водій пробував вирулити, МТЛБ занесло, ми в’їхали в яр і врізались у дерево. При ударі мені зачепило руку, був відкритий перелом. Також ми обоє були контужені. Задній люк заклинило і завалило землею. Я пробував вилізти через верхній люк, але тільки висунувся, як по голові черкнуло уламком. Я доповів по рації про те, що трапилось.

У розпал першого року повномасштабної війни вийшла друком перша книга Ігоря Мисяка — роман «Завод»,який він писав впродовж попередніх двох років.

Книга розповідає про групу інженерів, які працюють над таємничим проектом на покинутому заводі у віддаленому селі. Проект передбачає створення чогось сюрреалістичного і загадкового, можливо, пристрою, здатного зробити життя комфортнішим і навіть принести щастя.

У романі Ігор порушує філософські питання про особистий вибір та індивідуальні ілюзії, а також спонукає читача замислитися над тим, чи можна здобути справжнє щастя через матеріальні блага. Його герої борються з власними бажаннями та мотиваціями, а також з наслідками своїх вчинків. Книга спонукає до роздумів і досліджує людське прагнення до щастя та самореалізації.

Ігор присвятив «Завод» своєму побратиму і медику Дмитру Кочеткову «Дейджу» — одному із захисників «Азовсталі». Дейдж загинув у Маріуполі 19 квітня 2022 року.

Свій перший авторський примірник Ігор Мисяк отримав, перебуваючи на фронті.

«Дуже тяжко було усвідомити, що книжка вийшла. Коли ти в армії, у тебе постійні виїзди, а тут прийшла книжка, хтось привіз мені її. Я її розпакував і стою, начебто книга. Але ж має відбутися певний церемоніал: бібліотеки, презентації… І цього немає.

Минає місяць, два… і ось нарешті, коли я під час цієї відпустки приїхав додому, взяв книжку, сів за стіл, за яким я її написав, і ось лише тоді я зрозумів, що коло замкнулося, що вона в мене є. Можна нарешті вважатися справжнім письменником. Для мене це крайня крапка для завершення ритуалу перед новим шляхом». - говорив згодом у інтерв’ю для «Армія Інформ» Ігор.

В листопаді 2022-го Ігореві дали коротку відпустку, і в книгарні «Є» в Києві відбулась офіційна презентація роману за участі автора.

Тоді ж у короткому інтерв’ю для видавництва «Темпора» Ігор зізнавався, що мріє «написати одну по-справжньому величну книгу, ніж кілька просто хороших» і розмірковував про своє бачення майбутньої України та як воно залежить від кожного з нас:

«Найважливіше сьогодні — залишатись людиною, яка про щось мріє, яка будує плани, яка намагається жити, неважливо в армії вона, чи в тилу. Треба пам’ятати, що життя триває, і якою ціною воно триває. В жодному разі не знецінювати вклад військових, які роблять титанічну роботу, щоб у нас все було добре. Треба жити, набиратись сил до подальшої роботи, бо навіть коли війна закінчиться, а вона закінчиться обов’язково нашою перемогою, в нас буде дуже багато роботи попереду.

Ми маємо репрезентувати Україну в світі не просто як нове явище, яке щойно з’явилося. Ми маємо репрезентувати Україну на основі нашої історії, доводити європейцям, що ми завжди були пліч-о-пліч з ними, що це вони нас просто не бачили. А в нас насправді велика історія, культура, що ми також один з європейських народів. Що ми не по своїй волі трохи загубилися і нас відтягнули десь убік.

Треба відходити від образу України, створеного в радянський час, де всі оці шаровари, сало і показати, що ми справді жива, динамічна, європейська нація, де є хороші митці, хороша культура. Нація, яка може багато дати світові. Особливо зараз важко назвати когось, хто більше любить свободу, ніж українці.»

31 березня 2023 року Ігор Мисяк зробив свій останній постна фб:

«Снігу по коліна. Евакуація в таких умовах — надскладна штука. Але ми робимо свою роботу. В мене все добре. Обнімайте рідних, донатьте на ЗСУ, читайте книжки».

Наступного дня, 1 квітня 2023 року, Ігор загинув. Бронетранспортер, на якому він їхав на евакуацію поранених під Бахмут, потрапив під ворожий обстріл неподалік від Хромового. В машину, навпроти того місця, де сидів Ігор, влучив ворожий птур, або ж рпг з кумулятивним снарядом.

Тіло опинилося у сірій зоні, тож ще майже два місяці у рідних була надія, що він вижив та знаходиться у полоні. На жаль, загибель Поета підтвердилась 21 травня.

Інший медик - Андрій на псевдо «Грізлі», який зумів тоді вижити, передав по рації, що сталося. На евакуацію добровольцем одразу ж поїхав побратим Ігоря Мисяка Антон Бартков «Тоха», з яким вони найчастіше працювали в одному екіпажі. Він не знав, чи їде забирати тіло чи пораненого побратима. По дорозі Тоха встиг підібрати пораненого механіка-водія з екіпажу Ігоря Мисяка, але так і не зміг дістатися до друга — росіяни розстріляли його авто з медичним хрестом. Антон і водій БТРа також загинули 1 квітня під Бахмутом.

«Ігор багато розповідав про Тошку, він був дуже сміливим і правильним, таким як має бути справжній побратим. Таких людей дуже мало. Я б сказала, таких більше немає… Тоха був дуже вправним водієм, бо в цивільному житті деякий час працював в таксі, тож з авто він на — ти. В складних ситуаціях, коли потрібно було зробити вибір, хто поїде на виїзд і якщо хтось вагався, то Тоха і Поет не вагались. Ігор казав: “Ми глянули один на одного, кивнули один-одному і поїхали.” З Тохою я познайомилась коли їх вивели на доукомплектацію в Київську область, звідти вони і пішли у відпустку. Мені одразу запам’ятались його очі. Неймовірно добрі очі. Він був дуже сміливий чоловік з добрими очима, від яких віє теплом…» - розповідає про Антона Барткова Марина Мисяк.

26 травня 2023 тіло Поета кремували і поховали на Лісовому цвинтарі у Києві. Частину праху розвіяли з моста Патона над Дніпром, який так любив Ігор.

«Хтось приходить на цвинтар чи до якоїсь меморіальної таблиці, а я ходитиму до Дніпра і знатиму, що він є скрізь, де тече ця велика річка». - говорить Марина.

На меморіальній дошці у колумбарії вигравіюваний уривок з вірша Ігоря Мисяка:

«У відпустці Ігоря спитали, яке в нього найбільше бажання, і він відповів, що воно не одне, а мінімум три. Перемога, народити дитинку і дочекатись друга з полону. Друг повернувся, друге бажання нездійсненне, а перше залежить від кожного з нас. - з болем написала Марина Мисяк через кілька місяців після загибелі коханого.

Хтось пише «живи заради нього», хтось «життя продовжується». Але ми жили один для одного і те життя обірвалось, обірвалось все хороше, навіть не хороше, а найкраще, найдорожче, найцінніше…

Для кого я це пишу тут? Та хто зна… напевно більше для себе, щоб не забути, щоб пам’ятати, щоб згадувати… не впустити щось. Щоб він звідти побачив, прочитав… І трішки для людей, щоб цінували, кохали, говорили і підтримували тих хто там, щоб писати про живих…

Ти навчив мене бути слабшою і ти пішов…

Три місяці, як я існую без серця…

Люблю.

Через півтора роки після загибелі Ігоря його дружина Марина підготувала до друку і видала книгу його поезій під назвою «Діти жонглюють камінням». Вийшла збірка у видавництві “Темпора”. До неї увійшов 251 поетичний твір, написаний Ігорем впродовж його короткого та яскравого життя.

«Це єдине, що Ігор залишив після себе — щасливі спогади і свою творчість. - говорить Марина Мисяк. - Прийде час і спогади підуть разом з нами кудись високо в небо, якщо немає продовження роду. Творчість може жити вічно, вона безсмертна, якщо вона живе серед нас. Коли вона не забута, вона як дитина яка продовжує свій рід. Ігоря дитина — це творчість…»

Поезії Ігоря Мисяка зі збірки "Діти жонглюють камінням".

Матеріал вперше був опублікований 31.05.2025 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.