Автор: Олена Чебелюк

Його можна було побачити на Майдані дуже часто. А ще швидше ніж побачити – почути! Євген Дудар і його «бойовий» інструмент – справжня шотландська волинка, яка багатьом у ті зимові місяці піднімала настрій, додавала сил і натхнення до боротьби, спонукала не здаватися, як би не було тяжко.

Женя – дуже цікавий і глибокий співрозмовник, що має свій незалежний погляд, який старається критично обдумувати і оцінювати усе, що відбувається. Музикант, що пройшов увесь Майдан, надалі активно волонтерить, приймає участь у громадському житті і щиро вболіває за долю країни.

Євген вийшов на Майдан другого дня після початку протестів, приходив постійно, часто брав з собою свій музичний інструмент, дякуючи якому його добре пам’ятають багато майданівців. Був у найгарячіші дні: на Банковій 1 грудня, під час боїв на Грушевського, 18 лютого. Був волонтером на Spilno TV.

Ми записали інтерв’ю з Женею, тут його спогади про Майдан і роздуми про те, що нам дала Революція Гідності, чи можемо ми взагалі ті події називати Революцією, як це бачиться зараз, через півтора року (інтерв'ю було записане в червні 2015 - прим. ред.), і якби могли розгортатися події, якби повернути час назад…

Якщо порівняти ситуацію з Росією, з протестами на Болотній площі, то там навпаки – дали по голові і всі заспокоїлись, а в нас інша ситуація: це дійсно правильно кажуть – це була Революція Гідності, бо якась частина  суспільства прокинулась! На відміну від більшості, котра, як ми знаємо, весь час «работала» або радила іншим «идти работать» чи просто спостерігала за цим процесом із зомбоящика.

Коли ти вперше взяв на Майдан волинку?

З самого початку часто був дощ і я не брав інструмент, бо волога і холод йому дуже шкодять. На тому першому майдані на волинці час від часу грав інший музикант - Володя Бруневський.

Вперше я її взяв за тиждень до 1 грудня. Є ще такі фото на Банковій, де Аваков «піарився» на фоні моєї волинки, це було в неділю чи суботу, точно не пригадую, на одному з масових зібрань на Хрещатику. В такі дні я брав інструмент. Коли йде маршом багато людей, саме тоді доречно щось пограти, якихось українських пісень, підтримати. А потім я пам’ятаю як ми всі вийшли 1 грудня, зайняли Майдан, менти повтікали, ті ввшники і працівники, які працювали там на грейдерах та іншій робочі – монтували йолку. Потім ми тусувалися на Майдані і я дивлюсь, як зібралась групка людей з різними прапорами, вони підійшли до мене і кажуть: йдемо з нами на Банкову. Я кажу: йдемо.

Взяв з собою ще кількох людей, поміркованих, які були проти насилля і пригадую, що коли ми йшли Майдану на Банкову, то я майже весь час грав на волинці і до нас ще приєднувались люди просто з вулиці і вже йшла ціла процесія – чоловік 50-60.

Ми підійшли до Банкової і там уже публіка стояла заряджена, вже був грейдер і готувався штурм. А потім усе це вилилось у… ви ж бачили і самі знаєте, що сталось. Я грав там різні мелодії, але одразу скажу, що я заперечую ту версію, яку потім озвучили менти, що я ніби коректував атаки і відступи. Усе відбувалось спонтанно. Там був неймовірний кураж, адреналін і просто відчулося напруження натовпу.

Ти відчував атмосферу і було дійсно таке враження, що нарешті ти почув націю! Ми зібрались усі – дизайнери, футбольні хулігани, заробітчани, студенти, пенсіонери, музиканти, журналісти, були практично всі. І це було відчуття такої єдності! Цей мурашник в такому позитивному значенні, бо з’явився якийсь спільний мозок, не було когось одного, хто керував. Людям збоку видається, що хтось зі сторони направляв натовп, але я думаю, що ні, люди по-інтуіції робили те, що міг кожен. Це була якась імпровізація, як я це бачив зі свого боку.

Ти не постраждав, коли беркутівці почали розганяти людей на Банковій?

 На щастя, я не постраждав, я не пхався наперед, в сам заміс, бо у мене волинка. Було холодно, я ховався в одному під’їзді і сушив інструмент. А коли я побачив, що в той під’їзд почали заносити закривавлених поранених і людей без свідомості, то зрозумів: щось почалося. Було страшно, багато хто боявся, що якщо забіжать в цей підїзд, шукали шляхи відступу, інший вихід. Я теж боявся, передусім за свій інструмент. І тут справа навіть не в грошах, волинка такого класу коштує десь 1100 євро, ти просто вже налаштував під себе цей інструмент, ти його відчуваєш, звикаєш до нього, як до живої істоти. Це такий заскок своєрідний у волинщиків, хоч я і не вважаю, що це нормальна реакція нормальної людини, але є таке в нас. Потім ми якимсь чином вийшли звідти, далі було ніби якесь затишшя і мені здалося, що уже все. Стало ще холодніше, інструмент не грав і я вирішив піти відпочивати. За те, що я там був на Банковій, мене «розфрендили» деякі так звані друзі. Вони говорили, що я провокатор, що я ледь не продався кремлю і тому подібну маячню. Це ті люди, які пізніше активно голосували за Порошенка і для яких ті, хто не люблять Порошенка – це агенти кремля.

А Порошенка ти бачив там на Банковій?

Бачив здалеку, біля грейдера. Якраз бачив, як Сашко Положинський дискутував з народом, бо публіка мала до нього позитивне, довірливе відношення, навіть так звані футбольні хулігани, значна частина яких зараз воює на сході. А коли виліз такий самовдоволений Порошенко з ціллю попіаритись і таким наказовим тоном почав розказувати усім розійтися, то його не слухали і кричали: «Проваливай отсюда!» така кричалка є у всіх фанатів, в тому числі динамівських. І Порошенко почав кричати, що якщо ви не розійдетеся, то я дам команду міліції вас забрати, так і сказав! Ну і логічно, що реакцією «радикалів» був крик: «Мусор!» Це теж використала пропаганда прихильників Порошенка. Пізніше вони розповідали, що там були якісь хулігани з Росії, тому що вони бачите не знали, хто такий Порошенко.

Як ти думаєш, Женю, якби тоді 1-го грудня на Банкову прийшло не пару тисяч людей, а всі ті сотні тисяч, які були тоді на Майдані та ломанули б туди і прорвали той міліцейський кордон, що могло б бути тоді?

Якби вони всі пішли на Банкову, то мені здається не було б крові. Чому? Тому що резиденція президента – це його основне місце роботи, як чиновника. Якщо його захопити, то де він працюватиме? Це свого роду символ: якщо хтось захопить приміщення, де працює влада, то вона вже не буде там працювати.

Тобто ти думаєш, що стріляти в натовп вони тоді б не наважились?

Я думаю, що не посміли б… Якби ринув натовп, то було б теж саме, що у Тбілісі: натовп зайшов у парламент, в будинок уряду і все! Режим Шеварнадзе впав!

Але що сталось у нас? Оці так звані «три богатиря», там же і Кличко тоді прибігав, матюкався, як сапожник. Він кричав: «Ану пішли всі на%уй на Майдан!». І народ не зовсім розумів, що він має на увазі: чи всі мають йти на Майдан чи просто на%уй? Він там погрожував, але його самого там посилали на%уй. Хоч частину людей він таки забрав, ще частину забрала «Свобода», частину ще хтось, зі сцени почали кричати: провокація, так робити не треба! Але більшість людей лишилося там.

А якби таке повторилося уже в лютому? Народ би попер увесь на АП, правда ж? Що думаєш? Бо так видається, що тоді 1-го грудня люди в своїй масі ще не були готові до таких радикальних дій, як ми бачили пізніше, коли вже билися з беркутом?

1-го грудня вже було якесь відчуття, що частина людей готова до рішучих дій.  І також я думаю, що тоді менти б не наважились так стріляти, як вони це вже робили в лютому. І можливо, усе б закінчилось кількома пострілами і пораненими в гіршому випадку…

Що було після 1-го грудня? Ти ходив на Майдан час від часу?

Звісно. Я ще зустрів Сашка Положинського і він мені розповів, що менти когось допитували і розказували, що в них є версія нібито я коригував наступи і відступи на Банковій. Звичайно, це брєд. До мене ніхто з міліції не дзвонив і не звертався. Я цим особливо не переймався, хоч звісно я людина обережна, деякий час я не з’являвся з інструментом. На вулиці було вже зимно, крім того, а при нулі чи мінусовій температурі грати дуже важко. Я займався іншими справами – створював масовку на Майдані, допомагав іншими справами.

На сцені тобі не пропонували пограти?

Ні, я чесно кажучи і не прагнув цього особливо, бо я розумів, що сцена вже кимось контролюється і вже була не та температура для гри. Зараз з кожним днем все важче пригадувати різні деталі, вони починаю стиратися з пам’яті. Я навіть не пригадую за яких умов я знайомився з моїми новими френдами: чи на Майдані, чи це ми вже збиралися у Максима Музики - це майданівець, волонтер, він зараз воює. І він на Майдані розробив такий курс самооборони для чайників. Пригадую, що я виступив з пропозицією провести щось типу вечора психологічного розвантаження, бо в ті дні була така напруга, що в декого не витримували нерви. І я знаю, що на рівні фізіології людині необхідно на деякий час відволікатися, бо, наприклад, постійно читати новини чи це все переживати - це просто руйнує нервову систему. І ми дійсно проводили такі вечори, я там грав на волинці, Сашко Кадькало на гітарі, ми з ним зробили такий ситуативний дует. Це відбувалося там, де проходили ці курси самооборони для чайників. Поруч був волонтерський пункт збору допомоги для майданівців, а потім вже для АТО.

А потім почалися події на Грушевського…

Так. Перед початком Грушевського на віче знову зібрались всілякі там яценюки з кличками, всі ці так звані "лідери". Стали тріпатися, переливати з пустого в порожнє. Я пам’ятаю, що хтось з Автомайдану заявив, що все нам набридло це ля-ля, ми пішли на Грушевського. І ми теж всі пішли. Було холодно, я був з волинкою. Було -7 і це вкрай екстремальна температура для гри на цьому інструменті, взагалі не рекомендована. Пам'ятаю я сидів і грівся в машині в одного з автомайданівців, прогрівав інструмент, швиденько вискакував з авто, грав якийсь час, поки він не починав свистіти і кряхтіти і просто захлинатися і поки пальці не починали відвалюватись.

На Груші я познайомився з чудовими людьми, зокрема з польською журналісткою Бянкою Залевскою. На Грушу пішли більш активніші люди, частина лишилась на Майдані, де на нас кричали: провокатори, тітушки! Коли все почалося я був там, може не в перших рядах. Розхитували автобуси. Пригадую таку сюрреалістичну ситуацію: на паркові біля готелю працював якийсь чоловік-кавказець. Він мені каже: йди звідси, ти мені заважаєш. І тут хлопці з бітами підходять і питають: «Ти хто?» А він каже: «Я тут работаю».

А йому: ну то іді работай)) Тобто сюр в тому, що тут такі революційні події відбуваються, а хтось зовсім поруч вдає, що нічого не помічає і «просто работает»…

Потім почався весь двіж на Груші, далі стемніло, ми в цій машині їздили в аптеки за медикаментами. Наступні дні було дуже холодно, я не брав інструмент. Там був правда трубач, у якого виходило грати на морозі, але там трошки простіше.

Туди приходив саксофоніст грати, було багато піаністів, які грали на барикаді. Певний час це було як розвага і тролінг беркуту навіть. Багато людей туди приходили як вболівальники. Я приходив на ранкові і денні зміни, коли всі йшли на роботу і людей було мало. Беркуту тоді взагалі нічого не вартувало там людей розігнати. І я ще думав, чому вони цього не роблять? А ввечері люди з роботи приходили і починалось: феєрверки, вибухові пакети, коктейлі, рогатки. А потім я пригадую той перший день, коли вперше запалили шини. Я ще їх сам переносив, приїздили люди і вигружали з салонів шини, казали, що хтось навіть їздив і купував нові шини, а потім привозив їх туди.

І весь час на Майдані вітер дув в бік беркуту…

Після того, як з’явились перші жертви на Грушевського певне і настрої вже помінялись, так? Вже не стало цієї веселості? Шок був?

Так, це додало обертів, дійсно був шок. Хоч пригадую, що в мене було ще раніше відчуття, що рано чи пізно цим завершиться. Люди були в якісь мірі готові ще від початку Грушевського, що щось буде. Коли почали кидати коктейлі і палити беркут, вони також озвіріли, то пішла війна на винищення. Мені видається, що беркутівці вже самі не розуміли, за що вони стоять, просто втягнулись в цей процес. Я бачив їх настрої, вони показували нам різні жести, кричали… Я особисто не ходив в атаку, я не такий герой, якщо чесно. Не кидав коктейлі. Якщо є люди, які це вміють робити добре, то нащо їм заважати? В мене було своє заняття, і коли я не міг грати на волинці, то я допомагав як волонтер, грузив мішки, помагав будувати барикади.

А як ти потрапив на Спільно-ТВ?

В мене є друг Сергій Вакула і він мене привів до них, вже після Грушевського. Якийсь час я освоювався там, вивчав, що вони роблять. Але стрімами я займався вже після лютневих подій.

Ти приймав участь в подіях 18 лютого?

Так, я пригадую, яка була накачка перед цим. Мені подзвонив тоді знайомий волинщик і каже: Женя приїжджай, зміни мене і пограй трохи. Я приїхав, був на Інститутській, на перехресті з Шовковичною. Вже горіли вантажівки, почались сутички. Я пам’ятаю, як люди розбирали бруківку, робили коктейлі.

Я грав там дві години і потім ми ще з одним музикантом повернулись на Майдан, якраз перед тим, коли почався розгін. Я тільки дійшов до куполів Спільно на Майдані і дивлюсь: паніка, люди біжать зверху, вже видно як наступає беркут. Було велике сум’яття і ми почали виносити обладнання з куполів, вантажити його на автомобілі і вивозити.

Далі я повернувся на Майдан, вже почався штурм, наші билися на барикадах, куполи Спільно вже згоріли. Ввечері брат мене забрав з Майдану додому, я там просто вирубився і заснув. Зранку прокидаюсь і розумію, що метро не працює, доїхати я не можу.

Наступного разу я приїхав на Майдан вже 21 лютого. Пам’ятаю, як ми вийшли з метро – порожні вулиці, ментів немає, ми йдемо до ВР, все покинуто і таке відчуття дивне, що ментів ніде немає… І ти можеш зайти в Раду, а хтось каже: йдемо в АП заглянемо! Хтось там погуляв, хтось в кабміні. Потім взяли Межигір’я. Ми й до цього їздили на Межигір’я, я тоді брав з собою інструмент, але це була невдала спроба, нас не пропустили.

Знаєш, зараз навіть у Львові можна почути такі дивні речі, от зокрема дружина одного з загиблих на Майдані розповідала, як чула на базарі, що люди між собою говорять: от треба був їм той Майдан? Як ти вважаєш: що Майдан дав нам у глобальному сенсі для народу, для нації?

Є таке англійське прислів’я: „What must be, must be”, тобто «Чему быть, тому не миновать». Майдан кожен по-різному сприймає, але я думаю, що це була реакція суспільства, це урок. Щось подібне до того, як вчитися грати на волинці. Коли суспільство вчиться контролювати життя своєї країни, то з першого неможливо очікувати, що ось і все налагодиться. Як у грі на інструменті – ви не заграєте одразу, а будете робити помилки, лажати, але з кожним разом виходитиме все краще.

Цей Майдан я думаю - не остання спроба, не варто чекати миттєвих змін від суспільства, яке в більшості своєму реакційно відноситься до цих подій лиш з точки зору шлунку. Люди не думають глобально і не можна від них вимагати негайних змін. Більшості людей необхідний якийсь еволюційний процесс, через який ми усі проходимо. І тут є певна суміш еволюції з революцією, тому що сам еволюційний процесс може включати в себе і революційні моменти. Порівняно з першим Майданом, коли все було спокійно і мирно, коли люди розійшлися до домах і сказали: все ми своє зробили, а далі ви самі, то другий Майдан був не такий. Це була ініціатива, в перші дні політиків узагалі ганяли і просто не підпускали, бо люди мали досвід чим закінчився попередній Майдан.

Стосовно цього, то так звісно не все пройшло гладко і добре, була кров, а як без цього можна? Візьміть будь-яку країну, яка в своїй історії проходила 100-200 років тому революції, ту ж Румунію 1989 року.

Ось таким кроками, які ми спостерігали під час революції, в тому числі бунтів і відбувається дозрівання якоїсь критичної маси населення, яка якось може впливати на ці процеси. І цих людей, на щастя, стає все більше.

Інтерв'ю з Євгеном Дударем було записане в червні 2015 року.