Skip to main content

Євгенія Ігрунова

Медик Майдану, лікар-психотерапевт, волонтерка.

Автор: Олена Чебелюк

"20 лютого хтось із наших лікарів роздав нам по скальпелю для самооборони. Я поклала свій у кишеню, ми заварили кави, сіли і почали в стилі чорного лікарського гумору жартувати, як зручніше цими скальпелями перерізати сонну артерію беркутівцям, якщо вони увірвуться у наш медпункт". -так згадує події 20 лютого Євгенія Ігрунова - медик-волонтер Медичної служби Майдану, лікарка-психотерапевт, яка спеціалізується на роботі з військовими.

Під час Революції Гідності Євгенія була волонтеркою і надавала допомогу пораненим у медпункті на вул. Городецького, як фаховий психолог консультувала майданівців, які потребували допомоги спеціаліста після пережитого на Майдані.

У 2014-му році на добровільних засадах працювала у львівському військовому госпіталі, як волонтер їздила до українських захисників на фронт. Як психотерапевт має великий практичний досвід роботи з військовими і травмами, які пов'язані зі стресом. Читає лекції та проводить тренінги.

В інтерв'ю Євгенія розповідає про участь у Революції Гідності, свою волонтерську діяльність після Майдану, вимушену еміграцію з початком повномасштабного вторгнення і повернення в Україну. Про особистий досвід очікування близької людини з полону.

Женя також поділилась своїми міркуваннями на тему, що таке емоційний інтелект і чому це поняття таке важливе. Чому можна говорити про низький рівень емоційного інтелекту українського суспільства? Про те, як цивільним правильно спілкуватися з військовими. Що таке стрес і як його долати? Де при потребі шукати психологічну допомогу?

Женю, розкажи трохи про себе: де народилась, хто за освітою, чим займалася раніше?

Я закінчила Київський медичний університет імені Богомольця за спеціальністю лікар-психолог. Студенткою приймала участь у Помаранчевому Майдані. Пам’ятаю, як нам не дозволяли приймати участь у тих подіях, погрожували виключити з університету тих, хто ходитиме на Майдан; ректор особисто бігав казав, що не можна. Але, незважаючи на це, ми зібралися великою колоною, накинули на зимові куртки медичні халати, підняли українські та помаранчеві прапори і пішли, протестуючи проти того, що відбувалось тоді в країні. Нас було занадто багато, щоб вигнати всіх. На щастя, молодь вже тоді ставала політично свідомою.

І ця історія, це прев’ю є важливим для того, щоб зрозуміти, чому я опинилась на Майдані в 2013–2014 роках.

Після закінчення університету я почала працювати по спеціальності. Спершу в державній лікарні, потім в приватній клініці. Також надавала особисті консультації пацієнтам. На даний час у мене вже 15 років стажу у сфері психотерапії.

Також я виступаю в ролі медійного експерта, веду лекції, здійснюю експертні оцінки проектів. Я вважаю це своїм громадянським боргом в гарному сенсі цього слова, бо нам потрібно підвищувати рівень свого емоційного інтелекту, щоб краще бути згуртованим і розуміти один одного.

Коли почався Майдан у 2013 році, я зрозуміла, що як лікар, а також як свідома громадянка України, не можу триматися осторонь цих подій. Мене не влаштовувала ситуація в країні. Ми рухалися до тоталітарного режиму і до повного поглинання росією України. І люди, які гарно вчили історію (спойлер: я вчила історію дуже добре), розуміли, що це цикл, який знову повторюється. І нам необхідна критична маса свідомих людей, які будуть захищати свою країну.

Можу сказати, що медичну освіту я здобула в університеті Богомольця, а критичне мислення та волелюбство я отримала в сім’ї. Мої покійні батьки теж були лікарями. Мама — Ігрунова Ксенія Миколаївна була професором патфізіології, в неї багато діючих патентів. Тато — Ігрунов Леонід Петрович — кандидат медичних наук, біохімік. Але вони були людьми поза системою, хоч і не виступали проти неї відкрито, як дисиденти. Вони вчили мене думати, перевіряти інформацію. Батьки вийшли з партії, не отримували всі ці радянські плюшки і були такими прихованими дисидентами. Відокремились від цього всього і просто займалися наукою, яку вони дуже любили. Така свого роду недобита інтелігенція. Моя мама взагалі походить з роду польсько-українських шляхтичів.

Тобто я виросла в цьому середовищі, яке й привело мене згодом на Майдани.

Коли ти вперше вийшла на Майдан і що стало головним стимулом для цього?

Коли почався Майдан, я була в Криму, в своєму улюбленому Севастополі, де дуже любила раніше відпочивати. І коли я виїжджала звідти, мені зателефонувала мама і сказала: «Доця, у нас тут побили молодь і здається починається громадянська війна».

І тоді я по-іншому поглянула на всі ті моменти, які побачила в Криму. В Севастополі кругом висіли плакати фільму «русское море»; таксист, який мені віз, почав говорити щось в плані «Вот и правильно! Что нам дала эта Украина? Вы там сидите в своем Киеве». Тобто я бачила це обурення серед місцевих, але подумала, що мені рандомно трапились такі люди, які не люблять Україну і українців. Але насправді там вже піднімалася оця хвиля антиукраїнських настроїв.

В перший період я, коли була змога, приїжджала на Майдан після роботи, привозила якусь їжу, ліки. Там були мої друзі, і я всіляко підтримувала їх і вимоги Майдану. В січні, після перших вбивств, я почала приходити частіше.

А переломним моментом для мене стало 18 лютого. Пам’ятаю як у ніч, коли горіли Профспілки я сиділа на кухні на підлозі, качалася, дивилася онлайн стрім з Майдану і плакала. Я зрозуміла тоді, що ця історія надовго і що, скоріш за все, буде війна. Я думала, що це вже було з нами раніше, сто років тому, і що історія повторюється.

Я виплакалась тоді, пішла зранку на роботу і сказала, що вони можуть мене звільнити або ж дати мені відпустку за свій рахунок, бо я йду на Майдан.

Зранку 19 лютого я прийшла на Хрещатик і не знаю, куди йти, що робити. Довкола дуже напружена атмосфера, всі говорять про снайперів, страх…

Потім ми з подругою пішли до Михайлівського собору. Туди якраз прибігла жінка, яка шукала медиків для нового медпункту, який організовували в бутіку «Helen Marlen» по вулиці Городецького.

Я зголосилась, і того ж дня зі своїм другом, який тримав оборону на барикадах, пішла туди. І залишилася, як згодом виявилось, на кілька наступних місяців. У цьому медпункті були лікарі з Тернополя, з Жидачева. Фантастичні люди, з якими ми дружимо до цього часу.

Ми діяли як один злагоджений механізм, ніби ми до цього вже працювали вічність. Попри те, що це була спільна робота, ми всі визнали за неофіційного керівника нашого хірурга Сергія Горбенка. Він діставав кулі з тіл поранених, уламки дробу, зашивав рани від розсічень, уламкових поранень.

(Сергій Горбенко — хірург-травматолог, кандидат медичних наук, вчений-антрополог, який спеціалізується на історичній антропологічній реконструкції. Зробив реконструкцію зовнішності галицького князя Ярослава Осмомисла. Син Сергія Горбенка - Святослав Горбенко "Скельд" доброволець ДУК "Правий Сектор", один із кіборгів-оборонців ДАПу, загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту у віці 19 років - доп. автора).

Також для нас великим авторитетом був Ярослав Колодій з Тернополя.

Що це був за магазин, де відкрили ваш медпункт, де він знаходився?

Це був взуттєвий бутік Helen Marlen, він знаходився на вулиці Городецького 4, неподалік Консерваторії. Власник сам запропонував організувати там медпункт. На першому поверсі зробили операційну, на полицях, де раніше стояло взуття, ми розклали медикаменти.

А на другому поверсі, де до цього зберігали взуття, спали майданівці з 5-ї Сотні Самооборони. І там ми клали поранених. Для тяжких ми викликали швидкі, і лікарі на свій страх та ризик під’їжджали дворами, а ми виносили їм поранених. Хоч в лікарні їхати боялися, бо звідти викрадали людей.

Цей медпункт проіснував аж до літа 2014, хоч найактивніше він діяв перший місяць-півтора після створення. Але, звісно, найважливішу свою роль він відіграв у “розстрільні” дні 18–20 лютого 2014.

Ці дні я пам’ятаю фрагментарно. Пригадую, як Сергій командував: такий-то препарат, така доза. Я повертаюсь до медсестер, передаю їм, ми набираємо, змішуємо, колемо. Коли не вистачало вільних рук, бо було водночас багато поранених, я також колола. Наші дівчата Богдана Пеняк, Ліда Жгир вибігали на Майдан, щоб допомогти з евакуацією поранених, а я залишалась всередині біля Сергія і допомагала, чим могла.

Пам’ятаю, як вийшла щось купити, і вступила ногою в калюжу крові — на цьому місці пострілом в голову вбили людину. Пам’ятаю, як мій друг Денис забігав щось попити (я робила йому каву з молоком), а потім знову йшов вперед на барикади, де стріляли, і як ми весь час боялись, що ось зараз силовики прорвуть оборону, увірвуться сюди і нас вб’ють…

Хтось з лікарів, здається Сергій, роздав нам по скальпелю для самооборони. Я поклала свій у кишеню, ми заварили кави, сіли разом і почали в стилі чорного лікарського гумору жартувати, як же зручніше цими скальпелями перерізати сонну артерію беркутівцям. Ми проговорили план дій, що робити у випадку, як “Беркут” дістанеться до нас. Чоловіки сказали: дівчата, Ви будете евакуйовувати поранених з другого поверху, а ми будемо прикривати вас.

Хлопці з Самооборони Майдану пропонували нас вивести звідти, поки не пізно, але ми звичайно ж відмовились.

Окрім вогнепальних поранень, переважна більшість яких були 20 лютого, також було дуже багато уламкових поранень, побиття, гематоми, розсічення, обмороження.

Я не пам’ятаю, щоб хтось помер безпосередньо у нас в медпункті, але точно знаю, що Богдана Пеняк допомагала довести пораненого хлопця, закриваючи рукою його рану. На жаль, згодом він таки помер у 17-й лікарні.

Ми намагалися зробити все, що було в наших силах: дістати кулю, уламки, перев’язати і зупинити кровотечу.

Я знаю, що частина з тих поранених, кому ми надавали тоді на Майдані допомогу, потім поїхали добровольцями на схід. З деякими я близько потоваришувала. Зокрема, це Андрій Іон «Бімба», який одразу з Майдану пішов на фронт, воював добровольцем в Айдарі і загинув 19 травня 2015 року…

Йому якраз надавала допомогу «мама Таня» Борисенко, відома медсестра, яка теж разом із хлопцями поїхала на схід.

Там я познайомилась і потоваришувала із Віталієм Грегором, із Закарпатської палатки. Віталік — неймовірної сили духу людина. Я б могла назвати його своїм братом. Ми разом з ним їздили на схід, возили волонтерську допомогу в “Айдар”. Він дуже багато зробив на Майдані! Та і досі продовжує робити.

В нас була дуже відповідальна жінка Лариса Чінкалова. Вона складала списки поранених, яким ми надавали допомогу, щоб в майбутньому люди могли отримати якісь компенсації, стежила аби нікуди не поділися гроші зі скриньки, в яку збирали кошти для майданівців. Ні для кого не є секретом, що після 20 лютого на Майдан масово повалили усі і дехто почав розповідати, що теж приймав участь у тих, чи інших подіях, хоч насправді їх там і близько не було.

Після завершення активних подій на Майдані багато людей ще тривалий час залишались в Києві, вважаючи свом обов’язком контролювати вже нову постмайданну владу. Це зовсім не були бомжі, як їх іноді намагалися показати. Ми боялися аби те, що сталося, не було даремним. Вже згодом після народження дитини я, аналізуючи події того часу, думала: “Ось я молода, приваблива дівчина, перспективний лікар, все життя попереду. І я ж свідомо погодилась на ризик загинути тоді. І що це було просто так?”

Тож наш медпункт продовжував діяти, ми надавали при потребі допомогу. Найчастіше зверталися з простудою, грипом тощо.

Медики-волонтери Медичної служби Майдану в медпункті Helen Marlen. В центрі - Сергій Горбенко.

Також до нас приходили люди, які намагалися нам розказувати, що робити. Якісь цікаві особистості розповідали нам, що треба робити, а що ні, з ким потрібно об’єднуватись і т.д. І ми почали гуртуватися по інтересах, ми розуміли, що є люди, які хочуть використати Майдан в своїх інтересах, в той час як хтось щиро гарував там за ідею. Спочатку Майдан був стихійною силою, а після 20 лютого поступово його намагалися використовувати політтехнологи, вклинюючись у події.

Чи доводилось тобі надавати на Майдані фахову психологічну допомогу?

Така потреба дійсно була, але мене обурювало те, що частина людей, які вважали себе психологами, а насправді не знали що робити, лізли так би мовити «причинить добро».

Люди спершу були в стані гострого стресу, а потім приходив етап реагування на цей гострий стрес. І вся допомога, яка на цьому етапі потрібна — це посидіти поруч, потримати за руку, вислухати, не повертати в спогади, хіба що людина сама захоче про це говорити.

Це підтримуючі дії, які надавала я та інші мої колеги згідно протоколу, як діяти в гострих критичних ситуаціях. Це взагалі була моя спеціалізація під час навчання у вузі. І ми багато працювали з майданівцями, які потребували такої допомоги.

Конкретні ж психотерапевтичні випадки почали з’являтися через кілька місяців, коли почав накочувати ПТСР. Мені почали дзвонити люди, яким давали мій номер ті, хто знали, що я була на Майдані. Багато особисто приходили і розповідали вже той жах і біль, який вони бачили на Майдані. Це було літо, осінь 2014-го. 

До людей прийшло усвідомлення того, свідками чого вони стали, і тоді вони почали звертатися за допомогою.

Хоча далеко не завжди в людини, яка пережила гостру травму буде посттравматичний стресовий розлад. Це властиво лише 20% населення. Ми всі схильні пережити гостру травму. Це і втрата рідних, і травмуючі події в країні і ось будь ласка — гостра реакція на стрес.

Після Майдану ти стала волонтеркою, згодом опинилася у львівському військовому шпиталі, де допомагала військовим. Можеш розповісти про цей етап свого життя?

Все почалося з того, що мої знайомі бійці просто з Майдану пішли воювати добровольцями на схід. В основному вони були в «Айдарі». Мої товариші познайомили мене з іншими добровольцями - реальними воїнами, які боролися з сепаратистами. Частина з них мали якийсь військовий досвід чи освіту, частина ні, і вони вчилися всьому на місці.

А я теж вчилася разом з ними, як це - працювати психологом з військовими, бо жодна теорія не працює без практики. Я консультувала їх на місці в Києві, коли вони приїжджали на ротації. Також було декілька виїздів на схід у розташування батальйону в Половінкіно.

Якось в середині серпня дзвонять мені хлопці і кажуть, що авто в якому їхали наші бійці з розвідгрупи, перевернулося, намагаючись наздогнати сєпарів. Кожен з них отримав різного характеру травми, в основному переломи. Їх усіх разом завезли у харківський військовий шпиталь. Я, недовго думаючи, вирішую їхати туди. Знаходжу колишнього одногрупника Віктора, який якраз їхав у Харків, і падаю йому на хвіст. Залишаю квартиру, собаку і кішку, думаючи, що це на три дні максимум, і в літніх шльопках та маленьким рюкзачком їду в Харків. А додому повертаюсь майже через два місяці!

Коли я приїхала на місце, то лікарі сказали мені, що з такими травмами довго тримати вони їх у шпиталі не можуть. Це була середина серпня 2014 року — активний період на фронті, великий наплив поранених з множинними травмами і тяжкими пораненнями. Мої п’ятеро хлопців були не такі тяжкі, тому їх вирішили відправити на Львів. А мені сказали: ти поїдеш з ними поїздом як супроводжуюча. 18 годин! Хоч я знайшла спонсора, який готовий був оплатити транспортування іншим способом. Але в шпиталі мені сказали, що лише потягом, бо відповідають за них і лише так можуть проконтролювати їхній шлях. Супроводжувати при цьому їх не було кому, тобто якби не було мене, їх би просто відправили самих.

Крім моїх хлопців, мені ще дали чотирьох, з осколковими пораненнями, але ходячих. Керівництво харківського шпиталю закупило квитки, з верхніми полицями в тому числі, ми приїжджаємо на вокзал, і починається весела історія. Я пішла розмовляти з начальником поїзда, аби розмістити їх на нижніх полицях. Пам’ятаю це був такий мужик з волохатими грудьми, розстібнутою сорочкою і золотим ланцюжком. Він нагло спілкувався зі мною російською і казав, щоб я йшла говорити і домовлятися з пасажирами, щоб вони поступились місцем пораненим. В результаті ми все ж сіли в цей поїзд і 18 годин їхали до Львова. Волонтери, не лікарі, спорядили мене їжею, ліками, невролог Ольга з Харкова дала мені спеціальні транквілізатори, які можна було давати військовим при необхідності для заспокоєння.

І ось я привожу їх до Львова. Ранок, йде дощ, мене зустрічає на платформі на той момент керівник відділу швидкої допомоги Львівського військового шпиталю Юрій Сушко. З ним солдати. Юра звертається так до мене: "Колего! Керуйте, як розподіляти поранених. У нас для КОЖНОГО окрема машина". У Харкові, для порівняння, усіх дев’ятьох посадили в один “бобік” і дали лише двох солдатів у супровід до вокзалу. Я віддаю історії хвороби. Ці молоді солдати забирають речі моїх поранених. Юра повторює: в мене 9 швидких, скажіть, кого з них і як розсортувати. Такий ось Схід-Захід… Ось як постаралися більшовики! Яка класна робота! Як в них вийшло?! Там скотина, а тут — людина. Я не ідеалізую Львів чи Львівський військовий шпиталь, але ті, кого я тут зустріла… Це честь для мене мати таких колег. Ми завантажилися, включаються мигалки, і ми їдемо колоною через місто, приїжджаємо в шпиталь. Пізніше я зустріла там багато чудових людей. Хлопців поклали, а мене запросили до начмеда і запитують: «В нас немає жодного медичного психолога. Ти розбираєшся в психофармакології?»«Звісно розбираюсь», - кажу. І тоді вони запропонували мені лишитися працювати в ролі лікаря-волонтера у Львові.

І так я залишилась у Львівському шпиталі. Жила і ночувала у відділенні гінекології, харчувалась або там, або отримувала кошти на їжу від волонтерів. Взяла відпустку на роботі і з ранку до вечора займалась роботою у шпиталі: історії хвороби, схеми лікування по психофармакології, консультації, супровід поранених.

Я склала їм алгоритм лікування, як правильно комбінувати різні препарати, не знаю, чи користуються ним ще досі, чи вже втратили. Були випадки, коли не працювали наркотичні знеболювальні, і ми не могли зрозуміти, чи це боєць вимагає більшу дозу, бо організм звик, чи препарат не діє вже, оскільки окрім цього приймав щось інше, виписане іншим лікарем. Адже деякі препарати мають здатність інгібувати, тобто пригнічувати дію інших ліків. Я знаходила це в схемах лікування і коригувала вживання цих препаратів, а медики зранку на п’ятихвилинках вже приймали ці нові схеми, поки я відсипалась, бо зазвичай працювала допізна. Так ми ефективно працювали.

Потім я поїхала в Київ, взяла відпустку вже за власний рахунок і повернулась до Львова знову.

Окрім того в той час я серйозно думала про те, щоби піти медиком в «Азов». Тоді це була єдина організована класна структура, особливо на фоні ЗСУ, які були голі-босі. Але саме в цей момент виявилося, що я вагітна і зрозуміла, що мабуть допомагатиму воїнам і суспільству інакшим чином.

Чи робота із проявами ПТСР є найчастішими випадками у твоїй практиці?

Окрім ПТСР є багато інших відлунь війни. В тих, хто ще воює і в тих, хто повернувся. Це відчуття втраченості, апатії. В когось депресія крім ПТСР буває, відчуття підвищеної агресії, гніву, дезадаптація у цивільному житті.

Завагітнівши я обмежила коло консультацій своїми знайомими, а також почала читати лекції для цивільних, для військових, волонтерів, лікарів. На теми: «Як цивільним спілкуватися з військовими?», «Як нам комунікувати між собою?», «Як лікарям комунікувати з військовими?», «Як справлятися з бойовим стресом?».

І мене більше обурює навіть не те, що в нас мало інформації на ці теми, а те, що в нас мало лікарів цікавляться, як працювати з бійцями, те, що в нас мало цивільних прагнуть вчитися, як спілкуватися з військовими.

Військовий — це не якийсь дикун, як у нас часто малюють. Який прийде з війни і рознесе тут все, або дістане гранату і підірве її. Тих, хто дістане гранату або пістолет і стрілятиме в цивільному середовищі — один на сто відсотків військових, які повернулись з війни. Тому я так активно стаю на їхній захист. Тому що це — адекватні нормальні люди. Так вони побачили жахливі речі, так частина їх особистості змінилася назавжди. Але вони є частиною нашого суспільства, це наші люди! І ми маємо вчитися з ними комунікувати, а не робити з них якихось звірів і дивних істот.

Тому я так активно займаюсь тим, що пропагандую ідею і важливість розвитку емоційного інтелекту в суспільстві для того, щоб ми шукали спільне і вчились взаємодіяти один з одним.

А останні два роки у мене дуже багато військових в терапії, в підтримці, в консультуванні. А ще є таке поняття як “боді” — це коли тебе обирає довіреною особою конкретний боєць. В мене є контакти їхніх рідних, командирів, заповіти, інструкції, що робити якщо вони загинуть, будуть поранені чи зникнуть безвісти. І людина тоді спокійна, знаючи, що має до кого звернутись при потребі. Що є той, хто вислухає, передасть інформацію.

У сприйнятті психологів військовими за останні 10 років в Україні є величезні зміни. Вже не вважають, як це бувало раніше, що це соромно звертатись і т. д. І війна на це вплинула однозначно. Бо коли ти вже не вивозиш, ти не будеш сміятись з роботи психологів, а прийдеш і скажеш: "Все, я більше не можу, допоможіть!" А коли ти ще й допоможеш йому, тоді вже з’являється розуміння, що це не просто «поболтать», а що це дійсно працює.

Хто може найперше допомогти людині, якщо вона відчуває, що їй необхідна допомога в психологічному плані? Мова не тільки про військових, а й про цивільних, які з початку повномасштабного вторгнення пережили колосальні травми, перебуваючи в районах, де ведуться бойові дії, в окупації. Можливо хтось із сім’ї, друзі? Чи одразу треба йти до психолога?

Я думаю, що людина має відчути і усвідомити цю потребу. Якщо вона хоче усамітнитися, то спершу їй треба усамітнитись. Тут є два моменти: якщо людина відчуває, що сама вже не справляється і якщо знизилась якість її життя.

Також потрібно бути свідомим, до кого саме ти йдеш. Психолог надає консультації в певних кризових станах і ситуаціях, які компенсуються психологічною розмовою, тобто консультацією. Цей психолог обов’язково має отримати знання, що таке дані психотерапії і психіатрії та користуватися ними. Він має розуміти, де закінчується межа його компетентності для того, щоб відправити людину до психотерапевта. Там ми вже говоримо про глибинну роботу з травмами і межовими станами. А за необхідності він вже відправляє людину до психіатра, який виписує медикаменти. Це не соромно, а означає те, що в тандемі психолог-психотерапевт, або психолог-психотерапевт-психіатр ефективність лікування буде вищою, ми досягнемо полегшення стану пацієнта, покращення якості життя і вміння справлятись самому. Тобто це основні критерії.

Також людина, як прийшла до психолога має право визнати, що він їй не сподобався особисто, і шукати собі іншого. Але найголовніше — клієнт має знати кваліфікацію цього фахівця.

Будь-яке суспільство любить модні тренди, не лише українське. Такі є зараз у психології. Це КБТ — когнітивно-біхевіоральна (поведінкова) терапія, EMDR терапія. Чи працюють вони? Безумовно, окрім того це доведені, доказові методи. Чи підійдуть вони всім? Ні! Як ніколи і нікому не підійде тільки один метод. Тому якщо ми йдемо до спеціаліста, який спеціалізується на якомусь конкретному методі, наприклад КБТ, то ця методика може не підійти пацієнту. Але будь-який спеціаліст має хоча б поверхнево знати, як працюють інші методи, щоб бути свідомим і сказати: «Ви не мій клієнт, не тому що я не хочу вас терапевтувати, а тому що у вашому випадку вам би більше підійшов інший метод». І в такому разі ми б досягли дуже гарного рівня допомоги як військовим так і цивільним.

Але на жаль, поки що спостерігається інша тенденція. Якщо я сертифікований спеціаліст в тих чи інших системах, то я крутий, а всі інші — фігня. Так це не працює! Дієві ті методи, які вивірені часом і перевірені емпірично, передусім важливо дивитись, скільки людей отримали завдяки їм полегшення і терапевтичний ефект.

А які б матеріали ти могла порадити? Можливо є посібники, розроблені і опубліковані у вільному доступі. Якісь ресурси, де можна пошукати інформацію самому?

Зараз стараються робити такі збірки. Я можу порадити таку організацію як «Лісова поляна», яка дуже класно працює з військовими. Є така організація як «Вільний вибір», керівником якої є Тетяна Руденко. ЇЇ чоловік, Юрій Руденко, зараз воює. Я знаю, що вони надають дуже якісну психологічну підготовку. Вони зробили застосунок «База», де легко, чітко і доступно викладають різну інформацію, як людина може самоідентифікувати свій емоційний стан, різного роду поради тощо. Наскільки я знаю, продовжує ефективно працювати Ветеран-Хаб в різних містах.

З 2014 року я також співпрацюю з ГО «Сувіато», яка допомагає бійцям і ветеранам. Минулого року ми реалізували класний проект, в межах якого я розробила і провела низку тренінгів і записала онлайн-лекції для волонтерів і цивільних. Проєкт є у вільному доступі. 

У Львові є простір Будинок Воїна. У них потужний психологічний напрямок роботи, який очолює Марія Петришин. Є ще Дім Ветерана в Тернополі. Я раджу звертатись до тих, хто вже давно у справі і хто має репутацію у бійців. Бо краще за бійців ніхто не скаже.

Мені неодноразово доводилося зустрічала пости в різних групах, де жінки просять поради, як переконати чоловіка, який повернувся з війни і має психологічні проблеми, звернутися за допомогою до фахівця. Щоб ти могла порадити в такому випадку, коли людина не хоче йти до лікаря і від цього страждає сама і страждають її рідні?

Щодо питання про дружину, яка не може переконати свого чоловіка піти до фахівця-психолога, то мушу сказати, що дружині не сподобається моя відповідь. Я пораджу їй самій ходити до психолога, бо перше правило і заповідь психолога чи психотерапевта — ніколи не починати допомагати людині, яку привели до тебе насильно, або ж вмовили прийти. В неї не буде мотивації, а значить і роботи не буде. Виключеннями є випадки, коли хлопці знаходяться у тяжкому стані в шпиталях. Тоді ми просто знаходимось з ними поруч і допомагаємо своєю присутністю, включно з тим, що ми можемо погодувати їх з ложечки, принести шоколадку, поговорити про небо. Тобто це і є завуальована психологічна підтримка, яку ми будемо надавати, коли людина не хоче приходити індивідуально.

Коли людина звертається це має бути її усвідомлене рішення. Тому якщо жінка не знає, що робити з чоловіком-військовим, який не хоче йти до психолога, їй треба йти до такого фахівця самій і дозволити собі отримати допомогу. Бо це вона вже не витримує те, що він не витримав. У неї вторинна травма і вона потребує та заслуговує на терапію. Якщо він не хоче, то ми не можемо його примусити, але ми можемо допомогти цій жінці, хоча б скомпенсувати свій емоційний стан.

З якими проблема стикаються зараз ветерани, які в силу різних причин повертаються у цивільне життя?

Я б розділила це на дві категорії: об’єктивне і суб’єктивне. Суб’єктивне — це те, що вони пережили в бою, на фронті, те, що вони бачили і відчули.

І з цим вони повертаються в інше середовище і живуть в такому розірваному стані, коли тут одна реальність, а їхній мозок ще програє тут іншу попередню реальність. В них інший психологічний стан, інша реакція на події, людей і таким чином вони часто відчувають свою дисоціацію.

Виключенням є люди, в яких є якась надмотивація або ціль, на яку вони швидко переключаються. Для когось це діти, сім’я, для когось власна справа, допомога побратимам. Тобто, коли є ціль, тоді переключення відбувається швидше і легше. А коли її немає, тоді цей суб’єктивний змінений стан заважає.

Друга причина, об’єктивна — це низький рівень емоційного інтелекту нашого суспільства. Це неадекватні реакції суспільства. Нещодавно на брифінгу, який влаштувала громадська організація «Сувіато», у нас була панель спеціалістів, на якій ми відповідали на питання молоді. А потім на сцену вийшли ветерани, вони розповідали про себе і ми вже задавали їм питання. Одне з питань було: що вас дратує? І вони сказали: “Сприймайте нас будь ласка, як нормальних людей. Не треба кричати нам котики-сонечки-герої, бо нас це дратує. Нам приємно, коли визнають наші заслуги, але це має бути в адекватній формі”. Вони сказали, що їх обурює і принижує, коли їм гроші сунуть на вулиці. Ну що це за поведінка? Навіть якщо він поранений це не означає, що він бомж чи потребуючий. А навіть, якщо і потребує, то це ж так не робиться. Це некоректно, це про етикет.

Суспільство не вчиться і неготове адекватно сприймати ветерана чи бійця. Я бачила ось ці ролики, де закликають: поклади руку на серце і нахили голову, коли бачиш військового. А може він хоче просто йти як проста людина? Зустрівся поглядом з військовим? Є контекст - просто посміхнися і все. На знак вдячності просто нахили голову. Цього достатньо. І це підтверджують самі ветерани. Всі ці бравади, пафоси, гроші, цукерки, бажання зробити добро, “а давайте я вас проведу” і т. д… Спершу підійди і запитай: “Вас треба провести, допомогти?” Так-ні. Все. Про це самі ветерани кажуть. Ми ж люди і маємо язик. Можна просто запитати ротом і отримати відповідь: потрібна людині допомога чи ні, справиться вона чи ні.


Розкажи, будь ласка, про свій досвід вимушеної еміграції. Коли і чому ти вирішила поїхати за кордон? Де саме жила? Я пам’ятаю фото з твого фб, де ви з сином, загорнуті в український прапор на мітингах, щоб привернути увагу до війни в Україні.

Коли ти стаєш мамою, то опиняєшся перед вибором. Я не можу назвати себе класичною мамою, яка сидить вдома і варить борщі. Якщо в мами немає часу, то ми замовляємо піцу і ніхто від цього ще не вмер)) Коли почалась Велика війна в лютому 2024-го, ми жили у Львові. Я не збиралась кудись виїжджати, планувала піти працювати у військовий шпиталь. Я віддавна розуміла, що ця ескалація конфлікту буде, мої знайомі хлопці-військові ще в 2015 році про це казали.

Але так сталося, що неподалік від нашого будинку прилетіли дві ракети, і я накривала фізично собою сина на підлозі на кухні. Тоді мене накрило психологічно жахливе відчуття і усвідомлення того, що моя дитина може загинути так і не поживши. Також у сина після цього почалися кошмари, він кричав уночі, не переносив сирен. І я прийняла рішення виїхати. Спочатку ми прожили місяць у Словаччині. Забрали з собою свою собаку і кішку. А потім подруга подруги моєї покійної мами, яка мешкає в Іспанії, в провінції Астуріас, місто Ов’єдо, прекрасна жінка Шейла, запропонувала нам із сином пожити у її квартирі. Вона сказала: я хочу допомогти українцям; і ми провели два чудових роки у її помешканні в Іспанії. Сама Шейла живе у Америці. Я спершу вирішила: поїдемо на пару місяців і спробуємо трошки там пожити. Я побачила, що малому там подобається, він став спокійним, нормально спав. Згодом пішов у іспанську школу, швидко інтегрувався, ідеально вивчив мову.

Але я жила там лише тілом. Думками завжди була тут, в Україні, постійно була на зв’язку зі своїми воюючими бійцями, з пораненими, з ветеранами. Приїздила сама в Україну проводити тренінги. Побувала знову в прифронтових зонах.

Після того, як росіяни підірвали наших полонених в Оленівці я написала в місцевому українському чаті: «Агов, люди! Не можна просто сидіти і мовчати!» До того часу вже відбулося кілька мітингів, а я просто взяла на себе ініціативу і поставила це на регулярну основу. Подружилася з активними українцями в провінції Астурія, і ми разом почали організовувати акції. Я писала сценарії, продумувала тематику,і ми разом почали щось робити.

Євгенія з сином та представниками української громади на антивоєнному мітингу в Іспанії.


На жаль, далеко не вся громада українців, які там мешкають, є свідомою. Багато з них продовжують говорити російською. Мене це страшенно обурює і я про це неодноразово говорила та буду говорити. Це паплюжить нашу честь і показує наше незнання історії, тому що говорити мовою того, хто тебе зґвалтував — це щонайменше дивно. Дехто з них також продовжує товаришувати з росіянами, кажучи, що не всі росіяни погані. Я дуже підтримую в цьому сенсі категоричне ставлення мешканців заходу України. Я не знаю, хто цей росіянин. А може він кгбшник якийсь? Посміхається мені в очі, а коли я повернусь спиною, ножичка засуне. Ні, я краще зразу його віднесу до ворогів і забуду. Я розумію, що виключення можуть бути, що є люди, які проти цього режиму. Але їх не більше 1 відсотка, це радше виключення з правил. В основному росіяни — це нація виродків.

Але приходить момент, коли доводиться обирати. Тяжко одночасно всидіти на двох стільцях. Одного разу я заповнювала форму на конкурс, де читали військову поезію, а я теж пишу вірші. І там другим рядком, після імені та прізвища, було питання: ваш позивний. А мені хлопці ще в 2014 році дали позивний «Сестричка». Пригадую, як я заплакала тоді. На той час я вже ніби вирішила залишитись в Іспанії, малий готувався йти в четвертий клас.

Але коли я заповнила цей позивний, то згадала Майдан і відчула, що хочу повернутися. Як у книзі Чарльза Гоуґа: «Один раз воїн — назавжди воїн». 

Я - воїн! Дайте мені хоч побути поруч з моїми воїнами.

Комфорт не означає щастя. Я для себе почала там, в Іспанії, морально помирати. І я тоді сказала малому: “Давай повернемось? Якщо ти скажеш, що тобі в Україні страшно і погано, то ми знову повернемось в Іспанію. Дай мені, будь ласка, шанс.” А він мені відповідає: “Ти думаєш я не знаю, що ти на балконі вночі плачеш, коли думаєш, що я сплю?” Ми поплакали з ним удвох, і він сказав: «Знаєш, мамо, тут в Іспанії добре, але ми завжди будемо тут чужі, а там в Україні ми свої. Поїхали!» Я йому подякувала за розуміння, ми зібрали речі і повернулися самі, згодом привезли собаку.

Ми обрали маленьке містечко для життя, щоб точно було більш-менш безпечно. Звісно на західній Україні, бо тут значно легше говорит про те, як це прекрасно заколоти москаля)) Я свідомо розуміла, що тут буде важко, в мене немає жодних ілюзій, я бачу все, що відбувається. Але, як тоді на Майдані, я готова ризикнути. Хоч я маю евакуаційний план на всяк випадок, щоб принаймні дитину відправити. Хоч що тут ще може бути з того, що не було? Ядерка?

Розумію, що це дуже особисте питання, але якщо можна, то хотіла б задати його. Я знаю, що батько твого сина, один із захисників «Азовсталі», зараз знаходиться у полоні. Чи за ці два з половиною роки у вас був з ним якийсь зв’язок? Ви знаєте, чи він живий? Як з цим справляється твій син?

Ми давно не разом, і як батько він, чесно кажучи, нікудишній. Він давно і повністю віддав себе військовій справі. Але це прекрасний воїн, захисник України, на даний момент вже офіцер. 19 травня 2022 року він разом з останніми українськими військовими вийшов у полон до росіян із заводу «Азовсталь» в Маріуполі. Ми знаємо, де саме в росії тримають нашого тата, в якому СІЗО. Ми з сином дружимо, спілкуємось з його сім’єю.

Син чітко усвідомлює, хто його батько і пишається ним. Коли ми виходили з ним на мітинги і тут в Україні, і в Іспанії, малий сам придумав фразу, яку написав на плакаті: «Мій тато — сталь!» 

І він гордо ходив з цим плакатом на усіх мітингах і демонстраціях, де ми нагадували світу про злочини росії проти України, про їхній терор, зґвалтування, знущання.

Це боляче, але ми повинні привертати до цього увагу. Одна з великих проблем українського народу — це замовчування травм і толерування насильства. Досить з нас трьохсот років геноциду! 

Цією історією я також хочу допомогти іншим жінкам, які чекають. Бо навіть незважаючи на те, що ми не разом, він батько моєї дитини, Захисник України. Це дуже боляче, бо ми бачимо, в якому стані наші люди повертаються з полону. І ми розуміємо, що доводиться терпіти тим, хто досі перебуває в російських катівнях.

Коли я почала публічно про це говорити, мені в приват почали писати інші жінки, рідні яких знаходяться в полоні, і мені доводилось теж надавати їм психологічну допомогу. Вони в мене запитують: а як ви тримаєтесь? А я відповідаю: я вже давно не тримаюсь, а навпаки дозволяю всім емоціям і почуттям бути і ось так ми витримуємо та виживаємо.

Не треба триматись, треба діяти. Направляти всю свою енергію та емоції на справи. Якщо в тебе є біль — направляй його в любов, якщо в тебе є гнів — направляй його в любов. Я ненавиджу росіян, але я від цього не руйнуюся. Я трансформую цю ненависть у допомогу своїм бійцям, у любов до них.

Я думаю, чим і як я можу їм ще допомогти, з ким зробити колаборацію наприклад, щоб зробити ще один якісний продукт - інформаційний чи терапевтичний. Тобто ця ненависть стає зброєю, яку я даю своїм, і вони гасять того ворога, якого я ненавиджу.

Ми маємо допомагати тим, хто чекає рідних з полону, готувати суспільство до прийняття тих, хто повернеться з полону, бо це окрема дуже чутлива тема.

Мені здається, що це матиме велике значення для батька, коли він повернеться з полону — знати, як за нього і його звільнення боролися.

Я не знаю, в якому стані він повернеться, чи буде це для нього важливим, але хотілося б, аби це дійсно було так…

росія не дає можливості написати чи якимось іншим чином комунікувати. За ці 2.5 роки рідні отримали від нього один-єдиний лист, який передали через омбудсмена. У ньому йшлося «Гуляем три раза в день, у нас все хорошо, нас кормят, относятся к нам хорошо. Читаю книжки, в основном русскую литературу. Скучаю за семьей, буду рад вас видеть”. Але ж ми розуміємо, що це все брехня, що це написано під диктовку.

Хто або що допомагає самому психологу справлятися з усіма викликами і труднощами. До кого ти звертаєшся при потребі?

До колег-психологів. Ми надаємо один одному підтримку і супервізійну і психотерапевтичну. Я цей рік витримала завдяки моєму другу-психотерапевту, психіатру, Максиму Марункевичу. Ми зробили з ним круту колаборацію, я поділилась своїм досвідом роботи з військовими, а він підтримав мене як психотерапевт. В мене є колеги, які були у мене в підтримуючій терапії. Таким чином ми виручаємо один-одного професійно. Це дуже важливо вміти розпізнати момент, коли ти згораєш, ким би ти не був по професії і попросити допомоги.

Військовим я надаю допомогу безкоштовно, мені можна написати в будь-якому месенджері. В мене є професійна сторінка Doctor lecturer Igrunova, де я хоч і рідко, але викладаю різні матеріали. Навіть якщо я не зможу почати працювати з військовим, я допоможу йому знайти, до кого звернутися.

Ще дуже важливо виражати свої емоції. Не стримувати сльози, як це сьогодні було на інтерв’ю. Я не стаю менш професійним терапевтом, якщо дозволяю собі сльози, говорячи про особисте. І так само ніхто з нас не стає слабким, якщо дозволяє собі сльози, або потребує полежати чи звернутись до спеціаліста. Це стигми в суспільстві, які відбирають у нас сили і енергію і не дають нам відновлюватись. Для того, щоб була резильєнтність до стресу найголовніше правило — дозволяти собі свої почуття. Як їх проявляти це інше і дуже об’ємне питання. Але найголовніша умова — не забороняти собі свої почуття. Тоді ми вивільняємося від стресу і енергія швидше оновлюється. Це дуже важливо.

Дуже дякую за цю розмову, Женю, і за все, що ти робиш!


Матеріал був опублікований 26.03.2025 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.

При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.