Автор: Олена Чебелюк

"20 лютого хтось із наших лікарів роздав нам по скальпелю для самооборони. Я поклала свій у кишеню, ми заварили кави, сіли і почали в стилі чорного лікарського гумору жартувати, як зручніше цими скальпелями перерізати сонну артерію беркутівцям, якщо вони увірвуться у наш медпункт". -так згадує події 20 лютого Євгенія Ігрунова - медик-волонтер Медичної служби Майдану, лікарка-психотерапевт, яка спеціалізується на роботі з військовими.

Женю, розкажи трохи про себе: де народилась, хто за освітою, чим займалася раніше?

Я закінчила Київський медичний університет імені Богомольця за спеціальністю лікар-психолог. Студенткою приймала участь у Помаранчевому Майдані. Пам’ятаю, як нам не дозволяли приймати участь у тих подіях, погрожували виключити з університету тих, хто ходитиме на Майдан; ректор особисто бігав казав, що не можна. Але, незважаючи на це, ми зібралися великою колоною, накинули на зимові куртки медичні халати, підняли українські та помаранчеві прапори і пішли, протестуючи проти того, що відбувалось тоді в країні. Нас було занадто багато, щоб вигнати всіх. На щастя, молодь вже тоді ставала політично свідомою.

І ця історія, це прев’ю є важливим для того, щоб зрозуміти, чому я опинилась на Майдані в 2013–2014 роках.

Після закінчення університету я почала працювати по спеціальності. Спершу в державній лікарні, потім в приватній клініці. Також надавала особисті консультації пацієнтам. На даний час у мене вже 15 років стажу у сфері психотерапії.

Також я виступаю в ролі медійного експерта, веду лекції, здійснюю експертні оцінки проектів. Я вважаю це своїм громадянським боргом в гарному сенсі цього слова, бо нам потрібно підвищувати рівень свого емоційного інтелекту, щоб краще бути згуртованим і розуміти один одного.

Коли почався Майдан у 2013 році, я зрозуміла, що як лікар, а також як свідома громадянка України, не можу триматися осторонь цих подій. Мене не влаштовувала ситуація в країні. Ми рухалися до тоталітарного режиму і до повного поглинання росією України. І люди, які гарно вчили історію (спойлер: я вчила історію дуже добре), розуміли, що це цикл, який знову повторюється. І нам необхідна критична маса свідомих людей, які будуть захищати свою країну.

Можу сказати, що медичну освіту я здобула в університеті Богомольця, а критичне мислення та волелюбство я отримала в сім’ї. Мої покійні батьки теж були лікарями. Мама — Ігрунова Ксенія Миколаївна була професором патфізіології, в неї багато діючих патентів. Тато — Ігрунов Леонід Петрович — кандидат медичних наук, біохімік. Але вони були людьми поза системою, хоч і не виступали проти неї відкрито, як дисиденти. Вони вчили мене думати, перевіряти інформацію. Батьки вийшли з партії, не отримували всі ці радянські плюшки і були такими прихованими дисидентами. Відокремились від цього всього і просто займалися наукою, яку вони дуже любили. Така свого роду недобита інтелігенція. Моя мама взагалі походить з роду польсько-українських шляхтичів.

Тобто я виросла в цьому середовищі, яке й привело мене згодом на Майдани.

Коли ти вперше вийшла на Майдан і що стало головним стимулом для цього?

Коли почався Майдан, я була в Криму, в своєму улюбленому Севастополі, де дуже любила раніше відпочивати. І коли я виїжджала звідти, мені зателефонувала мама і сказала: «Доця, у нас тут побили молодь і здається починається громадянська війна».

І тоді я по-іншому поглянула на всі ті моменти, які побачила в Криму. В Севастополі кругом висіли плакати фільму «русское море»; таксист, який мені віз, почав говорити щось в плані «Вот и правильно! Что нам дала эта Украина? Вы там сидите в своем Киеве». Тобто я бачила це обурення серед місцевих, але подумала, що мені рандомно трапились такі люди, які не люблять Україну і українців. Але насправді там вже піднімалася оця хвиля антиукраїнських настроїв.

В перший період я, коли була змога, приїжджала на Майдан після роботи, привозила якусь їжу, ліки. Там були мої друзі, і я всіляко підтримувала їх і вимоги Майдану. В січні, після перших вбивств, я почала приходити частіше.

Ми діяли як один злагоджений механізм, ніби ми до цього вже працювали вічність. Попри те, що це була спільна робота, ми всі визнали за неофіційного керівника нашого хірурга Сергія Горбенка. Він діставав кулі з тіл поранених, уламки дробу, зашивав рани від розсічень, уламкових поранень.

(Сергій Горбенко — хірург-травматолог, кандидат медичних наук, вчений-антрополог, який спеціалізується на історичній антропологічній реконструкції. Зробив реконструкцію зовнішності галицького князя Ярослава Осмомисла. Син Сергія Горбенка - Святослав Горбенко "Скельд" доброволець ДУК "Правий Сектор", один із кіборгів-оборонців ДАПу, загинув 3 жовтня 2014 року під час оборони Донецького аеропорту у віці 19 років - доп. автора).

Також для нас великим авторитетом був Ярослав Колодій з Тернополя.

Що це був за магазин, де відкрили ваш медпункт, де він знаходився?

Це був взуттєвий бутік Helen Marlen, він знаходився на вулиці Городецького 4, неподалік Консерваторії. Власник сам запропонував організувати там медпункт. На першому поверсі зробили операційну, на полицях, де раніше стояло взуття, ми розклали медикаменти.

А на другому поверсі, де до цього зберігали взуття, спали майданівці з 5-ї Сотні Самооборони. І там ми клали поранених. Для тяжких ми викликали швидкі, і лікарі на свій страх та ризик під’їжджали дворами, а ми виносили їм поранених. Хоч в лікарні їхати боялися, бо звідти викрадали людей.

Цей медпункт проіснував аж до літа 2014, хоч найактивніше він діяв перший місяць-півтора після створення. Але, звісно, найважливішу свою роль він відіграв у “розстрільні” дні 18–20 лютого 2014.

Ці дні я пам’ятаю фрагментарно. Пригадую, як Сергій командував: такий-то препарат, така доза. Я повертаюсь до медсестер, передаю їм, ми набираємо, змішуємо, колемо. Коли не вистачало вільних рук, бо було водночас багато поранених, я також колола. Наші дівчата Богдана Пеняк, Ліда Жгир вибігали на Майдан, щоб допомогти з евакуацією поранених, а я залишалась всередині біля Сергія і допомагала, чим могла.

Пам’ятаю, як вийшла щось купити, і вступила ногою в калюжу крові — на цьому місці пострілом в голову вбили людину. Пам’ятаю, як мій друг Денис забігав щось попити (я робила йому каву з молоком), а потім знову йшов вперед на барикади, де стріляли, і як ми весь час боялись, що ось зараз силовики прорвуть оборону, увірвуться сюди і нас вб’ють…

Хтось з лікарів, здається Сергій, роздав нам по скальпелю для самооборони. Я поклала свій у кишеню, ми заварили кави, сіли разом і почали в стилі чорного лікарського гумору жартувати, як же зручніше цими скальпелями перерізати сонну артерію беркутівцям. Ми проговорили план дій, що робити у випадку, як “Беркут” дістанеться до нас. Чоловіки сказали: дівчата, Ви будете евакуйовувати поранених з другого поверху, а ми будемо прикривати вас.

Хлопці з Самооборони Майдану пропонували нас вивести звідти, поки не пізно, але ми звичайно ж відмовились.

Окрім вогнепальних поранень, переважна більшість яких були 20 лютого, також було дуже багато уламкових поранень, побиття, гематоми, розсічення, обмороження.

Я не пам’ятаю, щоб хтось помер безпосередньо у нас в медпункті, але точно знаю, що Богдана Пеняк допомагала довести пораненого хлопця, закриваючи рукою його рану. На жаль, згодом він таки помер у 17-й лікарні.

Ми намагалися зробити все, що було в наших силах: дістати кулю, уламки, перев’язати і зупинити кровотечу.

В нас була дуже відповідальна жінка Лариса Чінкалова. Вона складала списки поранених, яким ми надавали допомогу, щоб в майбутньому люди могли отримати якісь компенсації, стежила аби нікуди не поділися гроші зі скриньки, в яку збирали кошти для майданівців. Ні для кого не є секретом, що після 20 лютого на Майдан масово повалили усі і дехто почав розповідати, що теж приймав участь у тих, чи інших подіях, хоч насправді їх там і близько не було.

Після завершення активних подій на Майдані багато людей ще тривалий час залишались в Києві, вважаючи свом обов’язком контролювати вже нову постмайданну владу. Це зовсім не були бомжі, як їх іноді намагалися показати. Ми боялися аби те, що сталося, не було даремним. Вже згодом після народження дитини я, аналізуючи події того часу, думала: “Ось я молода, приваблива дівчина, перспективний лікар, все життя попереду. І я ж свідомо погодилась на ризик загинути тоді. І що це було просто так?”

Тож наш медпункт продовжував діяти, ми надавали при потребі допомогу. Найчастіше зверталися з простудою, грипом тощо.

Також до нас приходили люди, які намагалися нам розказувати, що робити. Якісь цікаві особистості розповідали нам, що треба робити, а що ні, з ким потрібно об’єднуватись і т.д. І ми почали гуртуватися по інтересах, ми розуміли, що є люди, які хочуть використати Майдан в своїх інтересах, в той час як хтось щиро гарував там за ідею. Спочатку Майдан був стихійною силою, а після 20 лютого поступово його намагалися використовувати політтехнологи, вклинюючись у події.

Чи доводилось тобі надавати на Майдані фахову психологічну допомогу?

Така потреба дійсно була, але мене обурювало те, що частина людей, які вважали себе психологами, а насправді не знали що робити, лізли так би мовити «причинить добро».

Люди спершу були в стані гострого стресу, а потім приходив етап реагування на цей гострий стрес. І вся допомога, яка на цьому етапі потрібна — це посидіти поруч, потримати за руку, вислухати, не повертати в спогади, хіба що людина сама захоче про це говорити.

Це підтримуючі дії, які надавала я та інші мої колеги згідно протоколу, як діяти в гострих критичних ситуаціях. Це взагалі була моя спеціалізація під час навчання у вузі. І ми багато працювали з майданівцями, які потребували такої допомоги.

Конкретні ж психотерапевтичні випадки почали з’являтися через кілька місяців, коли почав накочувати ПТСР. Мені почали дзвонити люди, яким давали мій номер ті, хто знали, що я була на Майдані. Багато особисто приходили і розповідали вже той жах і біль, який вони бачили на Майдані. Це було літо, осінь 2014-го. 

До людей прийшло усвідомлення того, свідками чого вони стали, і тоді вони почали звертатися за допомогою.

Хоча далеко не завжди в людини, яка пережила гостру травму буде посттравматичний стресовий розлад. Це властиво лише 20% населення. Ми всі схильні пережити гостру травму. Це і втрата рідних, і травмуючі події в країні і ось будь ласка — гостра реакція на стрес.

Після Майдану ти стала волонтеркою, згодом опинилася у львівському військовому шпиталі, де допомагала військовим. Можеш розповісти про цей етап свого життя?

Якось в середині серпня дзвонять мені хлопці і кажуть, що авто в якому їхали наші бійці з розвідгрупи, перевернулося, намагаючись наздогнати сєпарів. Кожен з них отримав різного характеру травми, в основному переломи. Їх усіх разом завезли у харківський військовий шпиталь. Я, недовго думаючи, вирішую їхати туди. Знаходжу колишнього одногрупника Віктора, який якраз їхав у Харків, і падаю йому на хвіст. Залишаю квартиру, собаку і кішку, думаючи, що це на три дні максимум, і в літніх шльопках та маленьким рюкзачком їду в Харків. А додому повертаюсь майже через два місяці!

Коли я приїхала на місце, то лікарі сказали мені, що з такими травмами довго тримати вони їх у шпиталі не можуть. Це була середина серпня 2014 року — активний період на фронті, великий наплив поранених з множинними травмами і тяжкими пораненнями. Мої п’ятеро хлопців були не такі тяжкі, тому їх вирішили відправити на Львів. А мені сказали: ти поїдеш з ними поїздом як супроводжуюча. 18 годин! Хоч я знайшла спонсора, який готовий був оплатити транспортування іншим способом. Але в шпиталі мені сказали, що лише потягом, бо відповідають за них і лише так можуть проконтролювати їхній шлях. Супроводжувати при цьому їх не було кому, тобто якби не було мене, їх би просто відправили самих.

Крім моїх хлопців, мені ще дали чотирьох, з осколковими пораненнями, але ходячих. Керівництво харківського шпиталю закупило квитки, з верхніми полицями в тому числі, ми приїжджаємо на вокзал, і починається весела історія. Я пішла розмовляти з начальником поїзда, аби розмістити їх на нижніх полицях. Пам’ятаю це був такий мужик з волохатими грудьми, розстібнутою сорочкою і золотим ланцюжком. Він нагло спілкувався зі мною російською і казав, щоб я йшла говорити і домовлятися з пасажирами, щоб вони поступились місцем пораненим. В результаті ми все ж сіли в цей поїзд і 18 годин їхали до Львова. Волонтери, не лікарі, спорядили мене їжею, ліками, невролог Ольга з Харкова дала мені спеціальні транквілізатори, які можна було давати військовим при необхідності для заспокоєння.

І ось я привожу їх до Львова. Ранок, йде дощ, мене зустрічає на платформі на той момент керівник відділу швидкої допомоги Львівського військового шпиталю Юрій Сушко. З ним солдати. Юра звертається так до мене: "Колего! Керуйте, як розподіляти поранених. У нас для КОЖНОГО окрема машина". У Харкові, для порівняння, усіх дев’ятьох посадили в один “бобік” і дали лише двох солдатів у супровід до вокзалу. Я віддаю історії хвороби. Ці молоді солдати забирають речі моїх поранених. Юра повторює: в мене 9 швидких, скажіть, кого з них і як розсортувати. Такий ось Схід-Захід… Ось як постаралися більшовики! Яка класна робота! Як в них вийшло?! Там скотина, а тут — людина. Я не ідеалізую Львів чи Львівський військовий шпиталь, але ті, кого я тут зустріла… Це честь для мене мати таких колег. Ми завантажилися, включаються мигалки, і ми їдемо колоною через місто, приїжджаємо в шпиталь. Пізніше я зустріла там багато чудових людей. Хлопців поклали, а мене запросили до начмеда і запитують: «В нас немає жодного медичного психолога. Ти розбираєшся в психофармакології?»«Звісно розбираюсь», - кажу. І тоді вони запропонували мені лишитися працювати в ролі лікаря-волонтера у Львові.

І так я залишилась у Львівському шпиталі. Жила і ночувала у відділенні гінекології, харчувалась або там, або отримувала кошти на їжу від волонтерів. Взяла відпустку на роботі і з ранку до вечора займалась роботою у шпиталі: історії хвороби, схеми лікування по психофармакології, консультації, супровід поранених.

Потім я поїхала в Київ, взяла відпустку вже за власний рахунок і повернулась до Львова знову.

Окрім того в той час я серйозно думала про те, щоби піти медиком в «Азов». Тоді це була єдина організована класна структура, особливо на фоні ЗСУ, які були голі-босі. Але саме в цей момент виявилося, що я вагітна і зрозуміла, що мабуть допомагатиму воїнам і суспільству інакшим чином.

Чи робота із проявами ПТСР є найчастішими випадками у твоїй практиці?

Окрім ПТСР є багато інших відлунь війни. В тих, хто ще воює і в тих, хто повернувся. Це відчуття втраченості, апатії. В когось депресія крім ПТСР буває, відчуття підвищеної агресії, гніву, дезадаптація у цивільному житті.

Завагітнівши я обмежила коло консультацій своїми знайомими, а також почала читати лекції для цивільних, для військових, волонтерів, лікарів. На теми: «Як цивільним спілкуватися з військовими?», «Як нам комунікувати між собою?», «Як лікарям комунікувати з військовими?», «Як справлятися з бойовим стресом?».

І мене більше обурює навіть не те, що в нас мало інформації на ці теми, а те, що в нас мало лікарів цікавляться, як працювати з бійцями, те, що в нас мало цивільних прагнуть вчитися, як спілкуватися з військовими.

Військовий — це не якийсь дикун, як у нас часто малюють. Який прийде з війни і рознесе тут все, або дістане гранату і підірве її. Тих, хто дістане гранату або пістолет і стрілятиме в цивільному середовищі — один на сто відсотків військових, які повернулись з війни. Тому я так активно стаю на їхній захист. Тому що це — адекватні нормальні люди. Так вони побачили жахливі речі, так частина їх особистості змінилася назавжди. Але вони є частиною нашого суспільства, це наші люди! І ми маємо вчитися з ними комунікувати, а не робити з них якихось звірів і дивних істот.

Хто може найперше допомогти людині, якщо вона відчуває, що їй необхідна допомога в психологічному плані? Мова не тільки про військових, а й про цивільних, які з початку повномасштабного вторгнення пережили колосальні травми, перебуваючи в районах, де ведуться бойові дії, в окупації. Можливо хтось із сім’ї, друзі? Чи одразу треба йти до психолога?

Я думаю, що людина має відчути і усвідомити цю потребу. Якщо вона хоче усамітнитися, то спершу їй треба усамітнитись. Тут є два моменти: якщо людина відчуває, що сама вже не справляється і якщо знизилась якість її життя.

Також потрібно бути свідомим, до кого саме ти йдеш. Психолог надає консультації в певних кризових станах і ситуаціях, які компенсуються психологічною розмовою, тобто консультацією. Цей психолог обов’язково має отримати знання, що таке дані психотерапії і психіатрії та користуватися ними. Він має розуміти, де закінчується межа його компетентності для того, щоб відправити людину до психотерапевта. Там ми вже говоримо про глибинну роботу з травмами і межовими станами. А за необхідності він вже відправляє людину до психіатра, який виписує медикаменти. Це не соромно, а означає те, що в тандемі психолог-психотерапевт, або психолог-психотерапевт-психіатр ефективність лікування буде вищою, ми досягнемо полегшення стану пацієнта, покращення якості життя і вміння справлятись самому. Тобто це основні критерії.

Також людина, як прийшла до психолога має право визнати, що він їй не сподобався особисто, і шукати собі іншого. Але найголовніше — клієнт має знати кваліфікацію цього фахівця.

Будь-яке суспільство любить модні тренди, не лише українське. Такі є зараз у психології. Це КБТ — когнітивно-біхевіоральна (поведінкова) терапія, EMDR терапія. Чи працюють вони? Безумовно, окрім того це доведені, доказові методи. Чи підійдуть вони всім? Ні! Як ніколи і нікому не підійде тільки один метод. Тому якщо ми йдемо до спеціаліста, який спеціалізується на якомусь конкретному методі, наприклад КБТ, то ця методика може не підійти пацієнту. Але будь-який спеціаліст має хоча б поверхнево знати, як працюють інші методи, щоб бути свідомим і сказати: «Ви не мій клієнт, не тому що я не хочу вас терапевтувати, а тому що у вашому випадку вам би більше підійшов інший метод». І в такому разі ми б досягли дуже гарного рівня допомоги як військовим так і цивільним.

Але на жаль, поки що спостерігається інша тенденція. Якщо я сертифікований спеціаліст в тих чи інших системах, то я крутий, а всі інші — фігня. Так це не працює! Дієві ті методи, які вивірені часом і перевірені емпірично, передусім важливо дивитись, скільки людей отримали завдяки їм полегшення і терапевтичний ефект.

А які б матеріали ти могла порадити? Можливо є посібники, розроблені і опубліковані у вільному доступі. Якісь ресурси, де можна пошукати інформацію самому?

Зараз стараються робити такі збірки. Я можу порадити таку організацію як «Лісова поляна», яка дуже класно працює з військовими. Є така організація як «Вільний вибір», керівником якої є Тетяна Руденко. ЇЇ чоловік, Юрій Руденко, зараз воює. Я знаю, що вони надають дуже якісну психологічну підготовку. Вони зробили застосунок «База», де легко, чітко і доступно викладають різну інформацію, як людина може самоідентифікувати свій емоційний стан, різного роду поради тощо. Наскільки я знаю, продовжує ефективно працювати Ветеран-Хаб в різних містах.

Мені неодноразово доводилося зустрічала пости в різних групах, де жінки просять поради, як переконати чоловіка, який повернувся з війни і має психологічні проблеми, звернутися за допомогою до фахівця. Щоб ти могла порадити в такому випадку, коли людина не хоче йти до лікаря і від цього страждає сама і страждають її рідні?

Щодо питання про дружину, яка не може переконати свого чоловіка піти до фахівця-психолога, то мушу сказати, що дружині не сподобається моя відповідь. Я пораджу їй самій ходити до психолога, бо перше правило і заповідь психолога чи психотерапевта — ніколи не починати допомагати людині, яку привели до тебе насильно, або ж вмовили прийти. В неї не буде мотивації, а значить і роботи не буде. Виключеннями є випадки, коли хлопці знаходяться у тяжкому стані в шпиталях. Тоді ми просто знаходимось з ними поруч і допомагаємо своєю присутністю, включно з тим, що ми можемо погодувати їх з ложечки, принести шоколадку, поговорити про небо. Тобто це і є завуальована психологічна підтримка, яку ми будемо надавати, коли людина не хоче приходити індивідуально.

Коли людина звертається це має бути її усвідомлене рішення. Тому якщо жінка не знає, що робити з чоловіком-військовим, який не хоче йти до психолога, їй треба йти до такого фахівця самій і дозволити собі отримати допомогу. Бо це вона вже не витримує те, що він не витримав. У неї вторинна травма і вона потребує та заслуговує на терапію. Якщо він не хоче, то ми не можемо його примусити, але ми можемо допомогти цій жінці, хоча б скомпенсувати свій емоційний стан.

З якими проблема стикаються зараз ветерани, які в силу різних причин повертаються у цивільне життя?

Я б розділила це на дві категорії: об’єктивне і суб’єктивне. Суб’єктивне — це те, що вони пережили в бою, на фронті, те, що вони бачили і відчули.

І з цим вони повертаються в інше середовище і живуть в такому розірваному стані, коли тут одна реальність, а їхній мозок ще програє тут іншу попередню реальність. В них інший психологічний стан, інша реакція на події, людей і таким чином вони часто відчувають свою дисоціацію.

Виключенням є люди, в яких є якась надмотивація або ціль, на яку вони швидко переключаються. Для когось це діти, сім’я, для когось власна справа, допомога побратимам. Тобто, коли є ціль, тоді переключення відбувається швидше і легше. А коли її немає, тоді цей суб’єктивний змінений стан заважає.

Друга причина, об’єктивна — це низький рівень емоційного інтелекту нашого суспільства. Це неадекватні реакції суспільства. Нещодавно на брифінгу, який влаштувала громадська організація «Сувіато», у нас була панель спеціалістів, на якій ми відповідали на питання молоді. А потім на сцену вийшли ветерани, вони розповідали про себе і ми вже задавали їм питання. Одне з питань було: що вас дратує? І вони сказали: “Сприймайте нас будь ласка, як нормальних людей. Не треба кричати нам котики-сонечки-герої, бо нас це дратує. Нам приємно, коли визнають наші заслуги, але це має бути в адекватній формі”. Вони сказали, що їх обурює і принижує, коли їм гроші сунуть на вулиці. Ну що це за поведінка? Навіть якщо він поранений це не означає, що він бомж чи потребуючий. А навіть, якщо і потребує, то це ж так не робиться. Це некоректно, це про етикет.

Суспільство не вчиться і неготове адекватно сприймати ветерана чи бійця. Я бачила ось ці ролики, де закликають: поклади руку на серце і нахили голову, коли бачиш військового. А може він хоче просто йти як проста людина? Зустрівся поглядом з військовим? Є контекст - просто посміхнися і все. На знак вдячності просто нахили голову. Цього достатньо. І це підтверджують самі ветерани. Всі ці бравади, пафоси, гроші, цукерки, бажання зробити добро, “а давайте я вас проведу” і т. д… Спершу підійди і запитай: “Вас треба провести, допомогти?” Так-ні. Все. Про це самі ветерани кажуть. Ми ж люди і маємо язик. Можна просто запитати ротом і отримати відповідь: потрібна людині допомога чи ні, справиться вона чи ні.

Розкажи, будь ласка, про свій досвід вимушеної еміграції. Коли і чому ти вирішила поїхати за кордон? Де саме жила? Я пам’ятаю фото з твого фб, де ви з сином, загорнуті в український прапор на мітингах, щоб привернути увагу до війни в Україні.

Коли ти стаєш мамою, то опиняєшся перед вибором. Я не можу назвати себе класичною мамою, яка сидить вдома і варить борщі. Якщо в мами немає часу, то ми замовляємо піцу і ніхто від цього ще не вмер)) Коли почалась Велика війна в лютому 2024-го, ми жили у Львові. Я не збиралась кудись виїжджати, планувала піти працювати у військовий шпиталь. Я віддавна розуміла, що ця ескалація конфлікту буде, мої знайомі хлопці-військові ще в 2015 році про це казали.

Але так сталося, що неподалік від нашого будинку прилетіли дві ракети, і я накривала фізично собою сина на підлозі на кухні. Тоді мене накрило психологічно жахливе відчуття і усвідомлення того, що моя дитина може загинути так і не поживши. Також у сина після цього почалися кошмари, він кричав уночі, не переносив сирен. І я прийняла рішення виїхати. Спочатку ми прожили місяць у Словаччині. Забрали з собою свою собаку і кішку. А потім подруга подруги моєї покійної мами, яка мешкає в Іспанії, в провінції Астуріас, місто Ов’єдо, прекрасна жінка Шейла, запропонувала нам із сином пожити у її квартирі. Вона сказала: я хочу допомогти українцям; і ми провели два чудових роки у її помешканні в Іспанії. Сама Шейла живе у Америці. Я спершу вирішила: поїдемо на пару місяців і спробуємо трошки там пожити. Я побачила, що малому там подобається, він став спокійним, нормально спав. Згодом пішов у іспанську школу, швидко інтегрувався, ідеально вивчив мову.

Але я жила там лише тілом. Думками завжди була тут, в Україні, постійно була на зв’язку зі своїми воюючими бійцями, з пораненими, з ветеранами. Приїздила сама в Україну проводити тренінги. Побувала знову в прифронтових зонах.

Після того, як росіяни підірвали наших полонених в Оленівці я написала в місцевому українському чаті: «Агов, люди! Не можна просто сидіти і мовчати!» До того часу вже відбулося кілька мітингів, а я просто взяла на себе ініціативу і поставила це на регулярну основу. Подружилася з активними українцями в провінції Астурія, і ми разом почали організовувати акції. Я писала сценарії, продумувала тематику,і ми разом почали щось робити.

На жаль, далеко не вся громада українців, які там мешкають, є свідомою. Багато з них продовжують говорити російською. Мене це страшенно обурює і я про це неодноразово говорила та буду говорити. Це паплюжить нашу честь і показує наше незнання історії, тому що говорити мовою того, хто тебе зґвалтував — це щонайменше дивно. Дехто з них також продовжує товаришувати з росіянами, кажучи, що не всі росіяни погані. Я дуже підтримую в цьому сенсі категоричне ставлення мешканців заходу України. Я не знаю, хто цей росіянин. А може він кгбшник якийсь? Посміхається мені в очі, а коли я повернусь спиною, ножичка засуне. Ні, я краще зразу його віднесу до ворогів і забуду. Я розумію, що виключення можуть бути, що є люди, які проти цього режиму. Але їх не більше 1 відсотка, це радше виключення з правил. В основному росіяни — це нація виродків.

Але приходить момент, коли доводиться обирати. Тяжко одночасно всидіти на двох стільцях. Одного разу я заповнювала форму на конкурс, де читали військову поезію, а я теж пишу вірші. І там другим рядком, після імені та прізвища, було питання: ваш позивний. А мені хлопці ще в 2014 році дали позивний «Сестричка». Пригадую, як я заплакала тоді. На той час я вже ніби вирішила залишитись в Іспанії, малий готувався йти в четвертий клас.

Але коли я заповнила цей позивний, то згадала Майдан і відчула, що хочу повернутися. Як у книзі Чарльза Гоуґа: «Один раз воїн — назавжди воїн». 

Я - воїн! Дайте мені хоч побути поруч з моїми воїнами.

Розумію, що це дуже особисте питання, але якщо можна, то хотіла б задати його. Я знаю, що батько твого сина, один із захисників «Азовсталі», зараз знаходиться у полоні. Чи за ці два з половиною роки у вас був з ним якийсь зв’язок? Ви знаєте, чи він живий? Як з цим справляється твій син?

Ми давно не разом, і як батько він, чесно кажучи, нікудишній. Він давно і повністю віддав себе військовій справі. Але це прекрасний воїн, захисник України, на даний момент вже офіцер. 19 травня 2022 року він разом з останніми українськими військовими вийшов у полон до росіян із заводу «Азовсталь» в Маріуполі. Ми знаємо, де саме в росії тримають нашого тата, в якому СІЗО. Ми з сином дружимо, спілкуємось з його сім’єю.

Син чітко усвідомлює, хто його батько і пишається ним. Коли ми виходили з ним на мітинги і тут в Україні, і в Іспанії, малий сам придумав фразу, яку написав на плакаті: «Мій тато — сталь!» 

І він гордо ходив з цим плакатом на усіх мітингах і демонстраціях, де ми нагадували світу про злочини росії проти України, про їхній терор, зґвалтування, знущання.

Не треба триматись, треба діяти. Направляти всю свою енергію та емоції на справи. Якщо в тебе є біль — направляй його в любов, якщо в тебе є гнів — направляй його в любов. Я ненавиджу росіян, але я від цього не руйнуюся. Я трансформую цю ненависть у допомогу своїм бійцям, у любов до них.

Я думаю, чим і як я можу їм ще допомогти, з ким зробити колаборацію наприклад, щоб зробити ще один якісний продукт - інформаційний чи терапевтичний. Тобто ця ненависть стає зброєю, яку я даю своїм, і вони гасять того ворога, якого я ненавиджу.

Ми маємо допомагати тим, хто чекає рідних з полону, готувати суспільство до прийняття тих, хто повернеться з полону, бо це окрема дуже чутлива тема.

Мені здається, що це матиме велике значення для батька, коли він повернеться з полону — знати, як за нього і його звільнення боролися.

Я не знаю, в якому стані він повернеться, чи буде це для нього важливим, але хотілося б, аби це дійсно було так…

росія не дає можливості написати чи якимось іншим чином комунікувати. За ці 2.5 роки рідні отримали від нього один-єдиний лист, який передали через омбудсмена. У ньому йшлося «Гуляем три раза в день, у нас все хорошо, нас кормят, относятся к нам хорошо. Читаю книжки, в основном русскую литературу. Скучаю за семьей, буду рад вас видеть”. Але ж ми розуміємо, що це все брехня, що це написано під диктовку.

Хто або що допомагає самому психологу справлятися з усіма викликами і труднощами. До кого ти звертаєшся при потребі?

До колег-психологів. Ми надаємо один одному підтримку і супервізійну і психотерапевтичну. Я цей рік витримала завдяки моєму другу-психотерапевту, психіатру, Максиму Марункевичу. Ми зробили з ним круту колаборацію, я поділилась своїм досвідом роботи з військовими, а він підтримав мене як психотерапевт. В мене є колеги, які були у мене в підтримуючій терапії. Таким чином ми виручаємо один-одного професійно. Це дуже важливо вміти розпізнати момент, коли ти згораєш, ким би ти не був по професії і попросити допомоги.

Військовим я надаю допомогу безкоштовно, мені можна написати в будь-якому месенджері. В мене є професійна сторінка Doctor lecturer Igrunova, де я хоч і рідко, але викладаю різні матеріали. Навіть якщо я не зможу почати працювати з військовим, я допоможу йому знайти, до кого звернутися.

Ще дуже важливо виражати свої емоції. Не стримувати сльози, як це сьогодні було на інтерв’ю. Я не стаю менш професійним терапевтом, якщо дозволяю собі сльози, говорячи про особисте. І так само ніхто з нас не стає слабким, якщо дозволяє собі сльози, або потребує полежати чи звернутись до спеціаліста. Це стигми в суспільстві, які відбирають у нас сили і енергію і не дають нам відновлюватись. Для того, щоб була резильєнтність до стресу найголовніше правило — дозволяти собі свої почуття. Як їх проявляти це інше і дуже об’ємне питання. Але найголовніша умова — не забороняти собі свої почуття. Тоді ми вивільняємося від стресу і енергія швидше оновлюється. Це дуже важливо.

Дуже дякую за цю розмову, Женю, і за все, що ти робиш!

Матеріал був опублікований 26.03.2025 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.