Автор: Олена Чебелюк

Ми розмовляли з Тарасом двічі. Вперше – у січні 2022-го, за місяць до повномасштабного вторгнення. Та розмова була про Майдан і його значення для України, про АТО і перший досвід конструювання і використання БПЛА на фронті. Про невідворотність великої війни та як, на думку Тараса, необхідно було до неї готуватись.

Вдруге - в листопаді 2023 року, поки він проходив курс лікування після контузії, яку отримав наприкінці жовтня біля П’ятихаток на Запорізькому напрямку. У бліндаж, де перебував Тарас разом зі своїми побратимами, влучив російський артилерійський снаряд 152 калібру. Хтось на суміжних позиціях злегковажив - приїхали машиною, коли вже починало світати і лишили її, бо їхати назад було надто небезпечно. Росіяни “припасли” і почали стріляти по авто, а прилетіло у Тарасовий бліндаж... Хлопці дивом лишилися цілими, але усіх добряче контузило. Внаслідок прильоту згоріла уся техніка сумарною вартістю майже 50 тис $ - 4 дрони, 9 дронів-камікадзе, 33 акумулятори, 15 додаткових, антени, ретранслятор, старлінк. Тоді ж згорів і телефон, на якому було багато фото і відео з фронту.

Про пекло, яке довелося пережити у Білогорівці, історію полювання на ворожі танки на Запоріжжі, за яким у прямому ефірі стежив сам Залужний, і не менш вражаючу історію порятунку самого Тараса від атаки ворожого FPV дрона; про те, як освоювали дрони-камікадзе і як з першого разу вдалося вразити ціль; кого в першу чергу треба мобілізовувати, а також про головні проблеми, з якими довелося зіткнутися на фронті читайте у другій частині цього великого інтерв’ю.

* * * * *

Тарас Елейко народився і виріс у селі Суховоля на Львівщині, разом з дружиною і двома доньками мешкає у Львові. Має дві вищі освіти – інженерну та юридичну.

Перші свої гроші я заробив ще в дитинстві - з третього класу працював у колгоспі, заробляючи 30 крб за 2 місяці. Згодом мріяв стати слідчим, мене навіть в селі гукали, коли треба було знайти щось загублене. – пригадує Тарас.

Я хотів вступити на юридичний, але не вірив, що зможу без грошей, тому вибрав куди була можливість – в Політех. А згодом таки вступив на юридичний. Мене науковий керівник кликав у аспірантуру, але я вже на той час почав пробувати займатись бізнесом, заробляти якісь гроші і не погодився.

Тарас віддавна захоплюється історією, є активним членом товариства «Пам’ять», яке займається військово-історичною реконструкцією. Його фотопортрет у історичному однострої вояка Легіону українських січових стрільців (УСС) навіть з’явився у календарі, виданому у 2016 р. Інститутом національної пам’яті під назвою «Воїни. Історія українського війська».

Про своє зацікавлення історією Тарас Елейко розповідає так: «Я пригадую, ще коли був зовсім малим, до бабусі і дідуся приходили сусіди, вони зачинялися у кімнаті і починали вести якісь таємничі розмови. Таємничими і хвилюючими вони нам видавалися, бо як тільки хтось із нас, дітей, заходив до кімнати, ці розмови одразу уривалися. Згодом вже коли я вже підріс, то дізнався, що у цій сусідській родині жіна була зв’язковою, а чоловік членом УПА. Вона відбули термін на засланні за участь у підпіллі. Інші сусіди з села Мальчиці були репресовані і вивезені до Сибіру. Мій дідусь Павло теж відсидів, за що саме батьки мені так і не розповіли, а дідусь помер до того, як я його зміг розпитати.

Як для тебе почалася Революція Гідності?

 Пригадую, коли почалися протести на Майдані в листопаді 2013-го ми сиділи з кумом, теж Тарасом, і він говорив про те, що більше нікуди не поїде, що політики нас використали і т.д. Я теж був дуже розчарований наслідками Помаранчевої революції, яку дуже підтримав, повірив Ющенку. Але я був незгоден з кумом, вважав, що все ж якийсь поступ, трансформація відбуваються, що принаймні частина країни змінилася. Хоч я не мав жодних ілюзій напередодні Майдану, бо розумів, що Асоціація з ЄС - це не більше, ніж декларація.

1 грудня 2013-го ми з колегами поїхали в Київ. Одразу після побиття студентів. Перші мої емоції після цього  – агресія, образа, нерозуміння, за що били дітей.

І ось 1 грудня ми йдемо колоною від університету Шевченка, і я бачу - в натовпі мій кум валить, який казав, що більше ніколи на Майдан не поїде! Це побиття воно зачепило і не залишило байдужим нікого.

Близько 15.00 до нас підбігає чувачок з планшетом і починає кричати: «Всі йдемо! Штурмуємо АП!» І показує нам на екрані, що там на Банковій відбувається двіж. І так до нас підбігало четверо. Я думаю, що це були провокатори, які спеціально намагалися затягнути туди людей. Ми спершу на це не велися, але коли близько 16-ї там почали кидати гранати, то я все ж, як той лох туди пішов. На мою думку це все провокувалося для подальшого загострення ситуації.

Атака ввшників на Банковій на мою думку була неправильним кроком. Що дало те, що їх били ланцюгами тоді, закидували камінням? Якщо ти хочеш перемогти, ти повинен переконати опонента, зробити його своїм однодумцем. Я тоді відчував, що не все чисто.

Часто можна почути, що якби тоді вдалося захопити, адміністрацію, інші будівлі, де знаходились органи держвлади, то можливо згодом на Майдані вдалося б уникнути таких жертв?

Абсолютно ні! Бо що таке приміщення? Ти можеш зайти в будівлю, там стоїть стіл президента і що це тобі дає? 100 років тому, захопивши умовно телеграф ти отримував переваги: доступ до поширення і отримання інформації. Зараз це значення не має, бо влада могла зібратися в іншому приміщенні і далі керувати. Як під час подій визвольних змагань, коли уряд був змушений залишити столицю і переїжджати в Кам’янець-Подільський, Вінницю, але це не змінювало того факту, що він продовжував діяти.

Події 11 грудня, коли була спроба першого розгону Майдану, це був договорняк, на мій погляд.

11 грудня ми приїхали на Майдан аж під ранок, близько 5-ї години. Бо напередодні нашій сотні, яка дислокувалась у Жовтневому навіщось дали наказ (Михальчишин) висунутись аж до річкового вокзалу. А потім ми під мостом на Інститутській стояли і штовхалися, але це все було в півсили. Хоча вже потім стало відомо, що приходив Кличко і були якісь переговори з керівництвом силовиків. Припускаю, що розмова була на кшталт такої: «Чуваки, ми розуміємо, що вам дали наказ і ви маєте його виконати. Але давайте домовимось, що ви будете штурмувати нас без особливого ентузіазму, в пів-сили, щоб ніхто особливо не постраждав. А потім скажете, що бачите, не вдалося і йдіть назад».

 І таким чином вийшло накраще, бо дійсно обійшлось без крові. Я теж тоді кинувся у сутичку біля Будинку профспілок, але потім аналізуючи як все закінчилося, їхню перевагу, кількість їхніх сил, перевагу ландшафту, бо вони все ж наступали згори, я розумів, що в нас не було шансів втримати їх.

Взагалі, ми не мали шансу в силовому протистоянні на Майдані. Тому що у силовиків була зброя. Майдан знаходиться внизу, стратегічно це вбивча локація, тож розігнати нас при бажанні вони могли дуже легко.

Ми жили в Жовтневому, були в складі 1-ї сотні Свободи. Я жив зі свободівцями, бо більшість моїх знайомих, членів «Пам’яті» були членами цієї партії, і на Майдан ми поїхали разом. Але до «Свободи» не належав. Як і ніколи не був їхнім симпатиком. Але в мене є багато знайомих, рядових членів цієї політсили, які є абсолютно щирими і чудовими людьми.

Командирами в нас були Любомир Горбач і Володимир Гоза. Нас забезпечували спецзасобами, називали Гвардією Майдану. Ми ходили на Грушу, до верхнього виходу з метро на Інститутській.

Чи згоден ти з тим, що якби не було Груші Майдан би розійшовся?

Я вважаю, що на Груші ґартувалася молодь і впевненість в тому, що ми можемо дати відсіч і перемагати. Якщо говорити тактично, як військовий, то майданівці у цьому протистояння не мали жодних шансів у прямій сутичці. У силовиків була зброя, на їхньому боці була пануюча висота, позиції, з яких вони все контролювали. Укрдім, де перебували снайпери.

Питання було в тому, що накази Яника саботували, вони не пішли на придушення протестів як це зробили в Казахстані чи Білорусі. На мою думку, це відбувалося спеціально. Затягували гру, підіймали ставки, були торги. Це моя думка. Я не був учасником цих переговорів, але як аналітик я так це бачу зі сторони.

Протистояння з силовиками у формі бруківка-коктейлі я вважаю абсолютно неефективним. Більше можна досягти словом, переконанням. Постав себе на місце ВВшника: якщо до тебе приходять і починають кидати каміння, то зрештою ти готовий застосовувати силу і стріляти у відповідь.

Я не кидав коктейлі, розливати розливав, але кидати їх не бачив змісту. Вважав, що потрібно підтримати протестувальників присутністю, як живою силою на випадок загострення ситуації. Переважно ми приходили вночі, трохи вдень.

Я вважаю, що наш спротив був справедливим і правильним, але планування і проведення операцій з боку керівництва Майдану абсолютно неправильними. Що заважало зайти і атакувати беркутівців з тилу. Гнати їх і звідти і звідти?

Ми не робили певних дій для перемоги, ми робили певні дії для протистояння, щоб викинути певні емоції, вивільнити протестну енергію, але не робили достатньо, щоб перемогти. Стратегії не було жодної. Не було необхідності перемагати для керівників Майдану. Політики вбачали в Майдані свій шанс повернутися до влади. Це була велика гра великих гравців, де ми, рядові майданівці, як і тітухани з іншого боку були лишень пішаками. Силовики теж були інструментом в руках влади.

В чому, на твою думку полягає значення Революції Гідності?

На Майдані багато людей перемогло страх. Вони дали приклад наступним поколінням, що якщо ти не боїшся і б’єшся, то ти можеш досягнути мети. І це дуже важливо! Те, що після Революції Гідності багато людей одразу пішли на фронт - це продовження того процесу самовіддачі, яку ми бачили на Майдані.

Майдан викристалізував радикально правильну молодь. Коли я чую, як хтось починає сьогодні говорити, що сучасна молодь якась не така, я йому одразу закриваю рот. Бо я бачу добру, класну молодь. Звісно вона є різною, є й такі, що досі слухають рускій репчик. Але чому вони його слухають? Бо над ними ніхто не працював, а з дітьми треба працювати! Це наша вина і недопрацювання. Плюс той момент, що можливо саме ґартування на Майдані активного і свідомого прошарку не дало московитам можливості окупувати всю Україну.

Бо невідомо, скільки б станом на 2017-18 рік, коли закінчився термін оренди ЧФ було б готових людей битися за Україну. І скільки тієї України б залишилося? Бліцкриг, який вдалося здійснити росії в Криму, був розрахований на те, що їм вдасться дійти до Дніпра і по Дніпру розрізати Україну. Але їм не дали цього зробити ті, хто був на Майдані. Вони своєю посвятою зупинили російські війська. Тоді загинуло дуже багато по доброму «борзих» хлопців. На жаль, у багатьох з них не було розуміння, що треба вижити, а не загинути.

Революція перемогла завдяки самовідданості людей, хоч різні негідники, які бачили у ній шанс повернутися до влади, цим скористалися.

Значення Майдану в тому, що ми не дозволили встановити диктатуру як у росії чи Білорусі.

Після Майдану була спроба створити майданівську політичну силу «Воля», яку очолював Дерев’янко. Я також долучився до цього процесу. Спершу вони намагалися діяти спільно з «Силою людей», Демальянсом. Але в них не склалося. Головна причина банальна, на жаль. Передусім - це нездорові непідтверджені амбіції в людей.

Ти розумів, що війна з росією є неминучою?

 Звичайно! Хоч ми з колегами з «Пам’яті» передбачали, що війна почнеться не у 2014, а в 2017 році, коли завершиться строк аренди баз ЧФ в Криму.

Але в 2014 росія скористалась тимчасовим безвладдям і паралізацією органів державної влади в Україні. Якби тоді, після Майдану, московити наважились на повномасштабне неприховане вторгнення, то складно уявити, куди б вони зуміли дійти і де нам вдалося б їх зупинити…

Росіяни віддавна готувались до захоплення України, цілеспрямовано послаблюючи нашу економіку, блокуючи наш експорт, розвалюючи стратегічні підприємства, часто українськими ж руками, знищуючи нашу армію. В нас було 2 міністри оборони етнічні росіяни - Павло Лєбєдєв і Дмитро Саламатін.

Коли забрали Крим, я не був здивований, перші спроби анексувати його були ще в 1994 році – машков, потім Тузла. Я дуже люблю Крим, любив туди їздити, але я ніколи не відчував, що Крим є українським. Я бачив скільки там живе етнічних росіян, і скільки там вати, я бачив за кого вони голосують, так само як і мешканці Донбасу і за голову хапався…

Причинами є те, що на тих територіях більшою мірою була винищена українська еліта, ще частина продалася, виїхала в пітер-москву, де робила кар’єру ще починаючи з 19 ст. І на цьому втратили усі ми як країна. Втратили свою самоідентичність як єдина цілісна країна. За часів незалежності ми могли виховати нову свідому українську націю, але ніхто цим не займався… Ми не міняли мову, не вчили тих дітей історії. А молодь треба виховувати і тоді вона буде твоя, патріотична і любитиме Україну.

З 2014-го року Тарас почав активно волонтерити, збирав і возив на фронт допомогу. В листопаді як волонтер поїхав у Піски, де на той час тримали позиції бійці Правого Сектора, Дніпро-1, Дніпро-2, батальйон ОУН. Якийсь час провів там з добровольцями з ПС.

Шукаючи спосіб бути більш ефективним, Тарас вирішив повернутися додому, щоб втілити свою давню мрію - навчитися літати і поставив собі за мету опанувати БПЛА.

З лютого 2015-го до 2017-го року Тарас служив у батальйоні «Аратта» в лавах добровольчого підрозділу ДУК Правий Сектор. На власноруч зробленому безпілотнику літав у Широкіно, на Азовському морі, де на той час знаходилась база ДУК ПС. Приїжджав переважно на місяць, потім їхав додому, згодом знову повертався.

Підрозділ, за словами «Єлея», повністю забезпечували волонтери, свідомі бізнесмени. Найбільше грошей йшло на паливо, на місяць «Аратті» (близько 100 чол) треба було мінімум 30 тис. доларів.

«Я займався глибинною розвідкою, ми долітали аж до російського кордону. Загалом дальність польоту була до 50 км. Спершу працювали на малих висотах – 150-200 метрів, а потім почали підніматися на 400-500 метрів. Але якість відео на цій висоті зовсім інша. - розповідає Тарас.

Під час нашого першого інтерв’ю у січні 2022-го Тарас із вражаючою далекоглядністю говорив про вирішальне значення БПЛА, а також FPV - речі, які зараз є очевидними для багатьох, але на жаль, розуміння цього приходить запізно і надто дорогою ціною.

Найважливішим пріоритетом, на його думку, була підготовка тисяч спеціалістів, навчених керувати безпілотниками. А також розробка і масове виробництво недорогих безпілотників-камікадзе, здатних знищувати ворожу техніку вартістю мільйони доларів.

 Якби я був командиром, який має вплив на прийняття стратегічних рішень, то я б вже був готовим до війни з москалем. Я б мав тисячі спеціалістів, навчених на управління безпілотниками. Чому?

Тому що ми готуємося до нападу москалів і треба бути готовим відбиватися. Це складно, коли воно в тебе летить відбиватися, а треба ще й атакувати одразу у відповідь. Як ми можемо атакувати? Звичайно ми можемо атакувати чимось дальнім, глибинним. Нам треба ракети, які дуже дорого коштують і в нас їх немає. Нам не дають ані стінгерів, ані петріотів і ми не можемо їх купити зараз, нам банально їх не продадуть. Нам донедавна блокували продаж банальних снайперських ґвинтівок.

Що ми можемо робити, виходячи з того, що ми не можемо купити дорожезні засоби ппо?

У нас є сучасні розробки безпілотників-камікадзе, який коштує близько 5 тис доларів. Він несе заряд, пілот бачить ціль, скеровує до моменту влучання. І нате вам Боже щастя! Танк коштує мільйон доларів, безпілотник 5 тис. доларів, бмп- 200 тис.

Тобто спершу масово запускаємо свої дешеві бпла, які вони намагатимуться збити своїми тунгусками чи іншим ппо, а я після цього пускаю свої ударні камікадзе, ті що 5 тис. дол. І нехай один зі ста потрапить у пункт реб і знищить його – ефективність просто зашкалює в такому випадку.

А коли ми знищимо їхній реб можна використовувати вже і великі бпла типу Байрактарів.

Пілотів треба було готувати на вчора! Щоб підготувати доброго пілота потрібен рік, мінімум що більш-менш людина навчилася літати потрібно півроку. Я не говорю про коптер дальністю 3 км, це забавка, він неефективний, там нема що керувати.

Але треба мати ці БПЛА, їх треба зробити. Тому має бути стратегічне бачення того, як ми слабкі можемо ефективно захиститися від сильного? Я б захищався так».

За тиждень-два до 24 лютого Тарас почав записувати і викладати на фб відеозвернення, у яких радив, що передусім необхідно буде робити, якщо почнеться повномасштабне вторгнення і чого можна очікувати від ворога. Рекомендував думати про те, як і куди евакуювати сім’ю, підготувати найнеобхідніші запаси та закликав бути готовим взяти до рук зброю і стати на захист країни.

Тарас розповідає, що разом зі своїми побратимами мав наперед погоджений план, як будуть діяти у випадку вторгнення. Мали визначені місця збору, а жінки були готові пройти по визначених адресах, щоб передати інформацію, як це робили свого часу зв’язкові УПА.

Для мене стало остаточно зрозуміло, що повномасштабне вторгнення невідворотне у жовтні 2021 року. Видно було, скільки вони стягнули військ, що повним ходом йде підготовка.

Також ми бачили, що наші західні партнери почали постачання зброї, на той час її було небагато, але ці поставки були показовими. Але я думав, що вторгнення почнеться десь у квітні, коли підсохне земля.

Ми передбачали, що внаслідок російських ракетних ударів передусім впаде зв’язок і наперед узгодили, де будуть так звані «точки накопичення». Там впродовж трьох годин з часу, як зникне зв’язок, мали збиратися люди – до десяти осіб на кожній такій точці. Далі було визначено, що вони переходять на інші, більші точки, де вже збиралося 50 людей. Там на місці ми планували приймати рішення щодо того, куди висуватися далі.

Але на щастя, зв’язок в перші дні їм покласти не вдалося. Ворогу банально не вистачило ресурсу. Першопочатково вони зосередились на нашій ппо, рлс, інших військових об’єктах. Коли ти маєш тисячу цілей і умовно триста ракет, ти не можеш знищити все, - говорить Тарас.

Чесно кажучи, я боявся, що вони на початку вторгнення зможуть дійти аж до Дніпра. І те, що нам вдалося не дозволити їм просунутись на Донбасі, згодом відвоювати північ і Харківщину це круто насправді. Ми б і Маріуполь змогли втримати, якби не було зради на Херсонщині. З західного боку Маріуполь, Бердянськ, Мелітополь взагалі були неприкритими. Вони планували захопити не лише Київ, а й усі атомні станції. Прагнули перерізати трасу Одеса-Київ, їм зрештою вдалося перетнути трасу Житомир-Львів.

Зі Львова на фронт Тарас вперше вирушив у квітні 2022. До цього часу займався військовим вишколом, готуючи свою групу, передусім по напрямку керування БПЛА.

Як добровольці, вони були долучені до 80-ї ОДШБр та опинилися в районі Білогорівки та Лисичанського нафтопереробного заводу, де в кінці весни склалася мабуть найтяжча ситуація на усьому фронті. Боєприпаси до радянської артилерії практично вичерпалися, а поставки як снарядів 155 калібру, так і тих самих американських гаубиць М777 щойно розпочинались.

Їдучи тоді зі своєю групою на фронт, я вважав себе досвідченим бійцем, який пройшов і бачив війну. Але потрапивши під Лисичанськ я зрозумів, що ніфіга не бачив! Там можна було загинути сто разів! В епіцентрі градів я опинявся 4 рази… - розповідає Тарас.

Ми корегували роботу нашої арти, перебуваючи зверху на териконі і бігали по ньому як зайці: як тільки близько біля нас починало прилітати – відбігали на 500 м убік. На щастя, там щонаймеше половина снарядів не вибухали – терикон крейдовий, м’який.

Дуже тяжко було не спати по пару днів підряд, або спати по 2-3 години на добу. Тоді ти як овоч. Пригадую, коли росіян розбили на понтонній переправі через Сіверський Донець в Білогорівці, то ми чотири дні підряд вставали працювати о 2 ночі. Поверталися дуже пізно, і поки помиєшся, ще якесь відео подивишся з результатами роботи, то лягали спати опівночі, а в другій ночі знову підйом!

З літа 2022-го року Тарас служить в ГУР МО. Восени, на момент звільнення правобережної частини Херсонщини, їхній підрозділ «Аратта» перекинули під Оріхів, і з того часу до осені 2023-го хлопці постійно перебували на запорізькому напрямку. 

Позитивно відгукується про особливості служби і взаємовідносин у ГУР:

 У нас налагоджені дуже добрі взаємини з командуванням. Регулярно відбуваються ставки і наради, на яких присутні командири усіх підрозділів. На цих нарадах нам не просто озвучують бойові накази і задачі. Ми усі приймаємо участь в обговоренні операцій, при чому кожен з нас може висловити свою думку, навіть якщо не згоден з тим чи іншим рішенням. І найголовніше, що до нас дослухаються. Бувало, що змінюють вже ухвалені рішення. Також постійно відбувається розбір операцій, розмірковуємо, що пішло не так і як можна оптимізувати роботу.

Він вибачається, що не може зараз багато розповісти про подробиці операцій, в яких йому доводилось брати участь. Побіжно згадує лише, як літали через Дніпро на окупований ворогом Енергодар. Позиція командування ГУР, що на все має бути свій час і вони мають підпорядковуватись такому рішенню.

За півтора роки на передовій його група не лише займалася аеророзвідкою чи корегуванням артилерії. Хлопці також працювали по ворогу скидами з коптерів, а згодом освоїли FPV. На їхньому рахунку багато знищеної техніки і живої сили противника.

«Ми рахували вбитих “підарів” до травня. Коли нарахували тридцять два, припинили. На той час наш підрозділ складався з 6 осіб, і ми так прикинули, що кожен з нас зробив мінімальну норму - 5 знищених ворогів. Їх в 5 разів більше, значить все. Далі вже не рахували. – іронічно говорить Тарас.

Навчаючись літати на FPV, ми починали з тренувань на симуляторі, потім вже практикувалися в польових умовах. Успішно освоїти FPV виходить, з мого досвіду, одному з десяти. Найкраще це вдається геймерам.

Перший же наш виліт став успішним – ми вразили БМП-3 ворога!

Починалося все з того, що ми скинулися і за свої гроші зробили 10 своїх фпв. З них було 4 ураження. Ми показали ці відео успішних уражень знайомому бізнесмену – власнику мережі аптек «Подорожник» і вони дали нам 2 мільйони гривень. За ці гроші ми зробили ще 100 фпвшок. А вже після цього ми отримали ще 80 одиниць з державного забезпечення.

Зараз нас уже такі речі не задовільняють, хочеться чогось потужнішого. Знову з колегами скинулись і зробили 10 штук дронів-камікадзе, але більшої дальності та з потужнішим боєзарядом, покажемо їхню ефективність і будемо шукати фінансування.

Давно потрібно було запускати масове виробництво тих самих картонних, пінопластових дронів, і запускати їх роями, сотнями одиниць. Зараз це вже не актуально, в нинішніх умовах на фронті потрібні інші рішення і більш потужні БПЛА.

Але в нас все робиться занадто пізно, на жаль. В тому числі і в моєму підрозділі. В мене є стратегічне бачення того, що саме нам потрібне зараз, але немає можливості це реалізувати… Наприклад, коли ми працювали скидами, то мені потрібно було на день мати 30 вогів, але я їх не мав. Ми визбирували де могли, ледве вдавалося нашкребти 10… Що це є? На пів дня роботи.

Ми самі навчилися ними користуватися, самостійно розібралися і почали їх складати. У нас був боєць радіотехнік, який розумів усю конструкцію і знав, як все зробити. Ми купили деталі і він склав все до купи. Після цього ми лишень змогли вилетіти, зробили роботу і нарешті змогли показати результат, щоб залучити фінансування. На все це пішло багато часу.

Через тотальну нестачу ми змушені дуже жадно ставитися до боєприпасів. Працюємо лише по тих цілях, де відсоток успішного влучання на нашу думку складає більше 50%. За увесь час група, якою я керую, використала заледве 50 одиниць фпвшок. З них понад 40% уражених цілей. Досягти такого високого показника вдалося тому, що ми дуже прискіпливо оцінюємо шанси на ураження. Ті, хто використовує більше FPV зазвичай б’ють по усіх цілях, які можуть виявити, але відсоток влучності, а відповідно і ефективності там значно нижчий.

Ми маємо дуже добре налагоджений зв’язок з артилерією. З самого початку мого перебування на фронті. Контактуємо з ними напряму, не через штаб. І хлопці дуже добре відпрацьовують. В нас є багато цілей знищених разом із суміжниками. 

Нам вдалося знищити 2 гаубиці МСТА, Д-30, кілька БМП-3, міномети ми не рахуємо.

За словами Тараса, найбільшими перешкодами для роботи оператора БПЛА є погода і насправді потужний ворожий РЕБ, в той час як у нас з цим якраз проблеми. Дуже ефективно діють російські «Орлани» і «Ланцети». «Єлей» говорить, що не відмовився б мати український аналог їхнього «Орлана». А також про те, що його нервує, коли ворога недооцінюють і намагаються виставити як дурня.

- Ворог дуже сильний і його дуже важко перемогти. Але якщо запитати пересічного цивільного про те, яка ситуація в москальському війську, вони почнуть тобі розказувати, що в них нічого немає, що вони слабкі тощо. Щоб не сіяти паніку в інформаційному полі запустили потік, метою якого є переконати людей, що в нас все круто, ми круто воюємо, ми перемагаємо. А з іншого боку нам протистоять якісь тупі «чмобіки». Та ти піди вбий спершу того «чмобіка»! Я бачив, як вони пруть вперед! Це як у фільмах про Другу світову війну: з цього боку падає, з іншого прилітає, вибухає, а вони біжать. Один падає, вмирає, інший, а вони далі біжать. Мені іноді видається, що вони біжать так, ніби на них попереду чекає рай… Я б не біг так ніколи! Навіть якби там попереду був мій дім…

Чим більше ти хочеш бути ефективним, тим більше доводиться ризикувати і як наслідок - втрачати безпілотник. – говорить Тарас у відповідь на питання, як часто йому доводилося втрачати БПЛА. - Втрачати коптери доводиться постійно. Різні: і мавіки, і матраси. Ти летиш якомога далі, корегуєш, бо хочеш гарантовано добити ціль. З того боку теж не ідіоти – засікають  і вирубають тебе.

Є свідомі втрати, коли необхідно доробити роботу, докорегувати, коли ціллю є важка техніка. І ти розумієш, що втратиш коптер, бо сяде батарея, чи його зіб’є ворог. Але коли на кону техніка, вартість якої мільйони, то звісно ти жертвуєш коптером, який коштує пару тисяч.

Він розповідає захоплюючу історію про полювання за ворожими танками, за яким під час прямого стріму стежив сам Залужний:

 На початку 2023 року ми, працюючи в районі сіл Долинка-Грозове на Запоріжжі, пролітали на малій висоті посадку і на відстані приблизно 8 км побачили якусь купу сміття. З суміжників ніхто так далеко не літав, а ми мали потужні додаткові акумулятори, посилені антени і це дозволяло нам літати далі. Розглядаючи цю купу сміття ми побачили, що це замаскований танк, потім виявили другий, далі третій. Передали координати і по них почала працювати наша артилерія. Як виявилось, там усього було 5 танків, вони почали виїжджати і втікати. Один з цих танків пердів і ледь їхав, інший втікаючи потрапив і застряг у болоті. Третій і четвертий втекли. За цим стрімом у прямому ефірі, як нам згодом сказали, стежив сам Залужний. Але найбільший облом це те, що по жодному з цих танків наша арта тоді так і не влучила… Під час цієї операції ми також втратили коптер, бо літали дуже довго, зрештою нас засікли, навели промінь РЕБу і посадили.

В таких випадках, коли бачимо, що нас засікли ми не вилітаємо більше двох разів на корегування, але тут було так цікаво, всі ці танки, що ми вилітали 5 разів, розуміючи, що таки втратимо пташку.

Іншого разу ми виявили танк, передали координати, суміжники по ньому відпрацювали, а ми полетіли подивитися ще далі в посадку. Це вже був четвертий виліт і нам таки виключили коптер. Але потім ми таки спеціально полетіли туди подивитися і переконалися, що той танк наші таки спалили тоді. Тобто втрата бпла в цьому випадку була виправданою.

Ще одна цікава історія була. Я вів розвідку, вже починало темніти, але я таки вирішив полетіти і подивитися у сусіднє село, це десь на відстані 9 км. Лечу собі і бачу - по дорозі їде крита вантажівка з Zетками. А наш дешифрувальник дуже любить техніку з усіма цими москальськими зетками знімати. Він їх колекціонує. Я лечу і знімаю ту вантажівку – зетки збоку, ззаду, спереду. На зв’язок виходять артилеристи і кажуть: «Ми хочемо відпрацювати по ній! Відкорегуєш?» Звісно! Машина приїхала, зупинилась, і вони почали працювати по ній. Попали з четвертого разу. Там, як виявилось, був бк. Як же воно гарно детонувало, горіло, плювало! 

Бували випадки, коли ми виявляли ціль, починали по ній працювати, а в процесі починала горіти інша замаскована техніка, яку оператор дрона не помітив під час розвідки. Випадковостей на війні загалом буває багато. Навіть прильот у наш бліндаж це також випадковість, бо ворог тоді стріляв зовсім по інших цілях, а дісталося нам.

Тарас погоджується з тим, що вже в близькому майбутньому війна, російсько-українська в тому числі, перетвориться на війну дронів та роботів. БПЛА і сучасні технології матимуть особливо важливу роль у ситуації, коли постійно бракує снарядів до традиційної артилерії. І хто буде на крок випереджувати супротивника, той і переможе.

 Умовно ти можеш на 15 км діяти, а треба на 17 вдарити. Ворог може на 300 км, нам треба на 350, вони на 1000 км, нам потрібно на 1200. – переконаний Тарас.

Водночас БПЛА не є панацеєю, бо у ворога є сильний та ефективний реб, окопний зокрема. Наші коптери виявляють і глушать вже за 300 метрів до підльоту.

Зараз попереду у цій війні безпілотників, на жаль «підари», не зважаючи на те, що часто нові технології спершу з’являються у нас, як це було з тими ж FPV. Але уворога значно більші можливості, вони розгорнули виробництво FPV і застосовують їх масово.

Ми на собі відчули, як росіяни працюють фпвшками. Я офігів від того, як вони працювали!

Це було у вересні цього року під Копанями поблизу Роботиного. Там ворожі FPV досить активно працюють, було багато вражень, підбили багато наших машин.

Нас привезли на позиції занадто пізно, вже почало світати. До посадки, в якій ми мали підготовлену позицію для роботи, треба було йти десь із півкілометра. Тож ми не ризикнули висуватися, залишились там, де нас висадили, залізли у якийсь корч і звідти працювали. Після того, як стемніє планували перейти в нашу посадку. Ввечері, коли вже почало сідати сонце, я вирішив йти на місце і перенести деякі речі. Мені ще наш фпвішник каже: «Не йди, ще видно!» Але я вирішив ризикнути. Щойно доходжу до тієї другої посадки, як чую – летить FPV. А його чути метрів за 300. Я зупинився і дивлюсь, куди це він летить? А він так помаленьку,повільно летить вздовж дороги через поле. Мені це було дивно, бо ми завжди на швидкості атакуємо. Я стою такий офігівший, розглядаю його. Дивлюсь: модель десятка, боєприпас термобаричний. Стріляти по ньому не варіант, шанс попасти дуже невеликий.

Наступного дня хлопці таки знайшли цих ворожих фпвшників. Виявилось, що в тому районі у росіян був новітній комплекс спостереження «Муром-М», який і дозволяв їм дуже ефективно виявляти цілі. Цей комплекс на відстані 10 км розрізняє автомобіль, за 4 км – людину. Саме з його допомогою вони бачили здалека, що висувається наша техніка і вражали її. Тоді ж їм вдалося підбити наш танк. Тарас зі своїми хлопцями з допомогою FPV дронів знищили цей «Муром-М». Після цього ворожі камікадзе на цій ділянці перестали літати. 

Я ще потім довго шукав ту довжелезну мачту, яку тоді ніс. І зрештою знайшов її в глибині посадки. – продовжує розповідати про свою зустріч з ворожим FPV Тарас. - Виявилося, що я з нею продерся через всі ті корчі, втікаючи від FPV…

Коли ми працюємо, ворог теж активно намагається втекти. Взагалі за піхотою бігати мені не надто подобається, як і по статичних об’єктах. Цікаво працювати по техніці, особливо тій, що рухається. Тоді з’являється справжній азарт її вразити.

Насправді у нас вже давно триває позиційна війна, про що говорив у своєму інтерв’ю Залужний. Зараз на фронті є патова ситуація: ні одна, ні друга сторона не може радикально щось змінити. Та сама Авдіївка з одного боку насправді не має особливого значення, з іншого вона важлива, бо ми контролюємо там частину логістики на напрямках: Горлівка-Донецьк-Ясинувата. І якщо втратимо Авдіївку, то цього контролю не буде. Але стратегічного значення Авдівка не має. Москалям же конче потрібна якась типу перемога до виборів. Це як було з Бахмутом.

Водночас підстав говорити про якусь заморозку бойових дій я наразі не бачу. Бо заморозка це означає якісь домовленості. Але домовленостей зараз бути не може. Будуть відбуватися якісь тактичні невеликі просування чи зміни в лінії фронту: крок туди, два кроки назад, не більше.

Чому нам важко зараз наступати на півдні, та й на інших напрямках? Не лише через те, що все заміновано, а й тому що ворог бачить усі наші пересування в режимі реального часу. Як і ми їхні. Як тільки хтось з нашого чи їхнього боку починає висуватися, вже через 30 секунд у відповідь починають працювати. Тому наш наступ зараз не має жодних шансів на успіх. Зрозуміло також, що ми не можемо сподіватися на якийсь прорив фронту з нашого боку ближчим часом…

Що на твою думку, могло б змінити хід війни на нашу користь?

Те, чого не було, коли це було необхідним. Якби в нас була західна авіація навесні цього року, тоді це могло б змінити ситуацію. Зараз вже не знаю… Якби восени минулого року, коли звільняли Херсонщину і Харківщину, ми мали усю ту техніку, яку отримали цьогоріч під контрнаступ, всі ті гаубиці і снаряди, плюс Storm Shadow і ATACMS, то до зими ми були б на Азовському морі. Але ж не було! Ми були шоковані, коли нас перекинули на оріхівський напрямок, там тоді стояла рота охорони і найважчим озброєнням у них був кулемет. Просто добре, що підари тоді там теж не пішли в наступ.

Мобілізація в Україні провалена і це найбільша проблема… Ми ж зможемо тягатися з москалями лише за рахунок переваги у технологічному плані, максимальної ефективності і розумного підходу. Бо кількісно їх в кілька разів більше.

Вирішення питання мобілізації з одного боку є простим, з іншого воно є складним і непопулярним. Тому я сумніваюсь, що влада піде на такий крок, хоча я спілкуюсь з кількома депутатами, які підтримують такий крок. Все впирається в Генштаб, і головне, в Офіс Президента.

Нам потрібен закон, який регулюватиме те, що всі чоловіки від 18 до 65 років мають відслужити в українському війську мінімум 2 роки. Ізраїльська модель. В першу чергу це стосується людей, які претендують на роботу чи посади на державній службі. Отой пул виборних посад, який налічується зараз 800 тис осіб. І ці люди не можуть претендувати на посаду у владі на загальнодержавному чи міському рівні, не відслуживши в українському війську.

Це є самовбивчим для влади, яка вже ніколи не буде владою після цього, бо розмажуть і не виберуть. Але для існування держави це є необхідним.

Цей законопроект може передбачати певні преференції, як наприклад те, що добровольці, які зголошуються на службу в перші три місяці мають право служити 9 міс. Якщо зголошуєшся через півроку – служиш 12 міс, ще через пів року – 15 місяців. Якщо пізніше – два роки. Вибирай. Ти можеш спланувати свій бізнес, свою роботу, своє майбутнє. Але тих, хто служить зараз необхідно міняти, бо дуже багато хлопців, які воюють безперервно півтора роки вже не вивозять. Нам пощастило, бо в моєму підрозділі нас відпускають у коротку відпустку додому через три місяці, але є ті, хто можуть про це лише мріяти. Я нещодавно під Бахмутом зустрічався з одним знайомим з 80-тки, дуже крутим бійцем на псевдо «Зеніт», від якого я дуже багато навчився. Ще пацаном, молодшим лейтенантом він воював у Луганському аеропорту, зараз він вже полковник, Герой України. Ми з ним працювали навесні 2022-го, тоді він був одним, сповненим сил та ентузіазму, а зараз я побачив зовсім іншу людину – змучену, виснажену, апатичну. Я запитую в нього: що з тобою? А він каже: я бачив дружину і сина крайній раз наприкінці 2021 року і ось лише зараз під час короткої 12-денної відпустки. Він не бачив сина, яку лише п’ятий рік майже два роки!

30 років в країні нічого не робили, тому зараз лишаються лише силові методи, які будуть спрямовані на те, щоб цей закон виконувався і був однаковим та обов’язковим для всіх.

Ми бачимо що в Україні є мобілізаційний резерв. Це здорові, розумні хлопці, які не спішать до армії, бо мабуть вважають себе мудрішими. Але від більшості ми чуємо: нехай спершу депутати воюють! А скільки тих депутатів є? А ще інші кажуть: «Я пацифіст», чи «не буду вбивати за гроші» і оці всі відмазки…

Я не можу сказати, що є природженим воїном, який не уявляє свого життя без війни. Це не так. Я хочу спати вдома, а не в окопах. Бути зі своєю сім’єю і займатися улюбленою роботою. Але завжди лишаюся напоготові вискочити і зробити свою роботу.

Якщо брати революцію 1917-21 років, коли нам теж довелося боротися з московитами, то можна сказати, що ми зазнали поразки передусім тому, що не мали зовнішньої підтримки. Антанта ставила на білогвардійський рух, який зрештою теж програв. Французи підтримали Польщу, сформували армію Галлера, яку кинули сюди, і вона зрештою допомогла придушити ЗУНР, і УГА була змушена відступити за Збруч. Нашими єдиними союзниками на той час могла стати Австро-Угорщина і Німеччина, але вони програли у Першій світовій війні і розпалися.

Зараз ситуація є зовсім іншою, ми маємо безпрецендентну підтримку світової спільноти, хоч через два роки війни наші перспективи і можливості знову значною мірою залежать від міжнародної ситуації, від того, чи в Штатах не оберуть Трампа…

Становище, в якому ми є зараз, насправді не є поганим. Вдалося зупинити ворога, звільнити велику частину окупованих територій. Я знаю, що активно розгортається військове виробництво, хоч зі зрозумілих причин не можу про це детально розповідати.

Найголовніше, що нам зараз потрібно – це берегти людей. І налагоджувати ефективну мобілізацію.

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові. 

У скороченому вигляді матеріал вперше був опублікований 19.01.2024 на сайті видання Новинарня під назвою «Як врятуватися від FPV-дрона та виграти війну. Велике інтерв’ю з Тарасом Елейком, командиром групи БПЛА підрозділу ГУР».