Skip to main content

Віталій Максимкін

З Майдану на війну.

Автор: Олена Чебелюк

  На початку серпня 2014-го українська армія звільнила захоплені ворогом Красногорівку та Мар'їнку. Сьогодні ці міста досі знаходяться на передовій російсько-української війни і регулярно згадуються у повідомленнях з фронту.
Одним із героїв, які звільняли землю українського Донбасу був солдат 20 ОМПБ, майданівець з Дніпропетровщини Віталій Максимкін. Віталій пройшов увесь Майдан, був на самій передовій, виносячи поранених побратимів з-під обстрілу 20 лютого.
З початком війни добровольцем пішов на війну, брав участь у боях за звільнення Маріуполя, воював у Пісках, під Авдіївкою та багатьох інших гарячих ділянках фронту. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ст.

Влітку 2016-го Віталій став студентом Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Учасники АТО отримали можливість за прискореним курсом завершити навчання і вже через 3,5 роки, у червні 2020 року Віталій став лейтенантом. Дуже круто, що в його особі ЗСУ отримали ще одного офіцера - вмотивованого, професійного, ідейного патріота - того, за яким майбутнє. Разом з Віталієм погони отримав 131 учасник бойових дій. Про Віталія викладачі відгукувалися, як про одного з кращих курсантів.

Наприкінці липня Віталій вже в званні лейтенанта і в якості командира взводу 20-го батальйону 93-ї ОМБр вирушив на фронт - у Трьохізбенку. Повернувся туди, де востаннє був на війні перед тим, як поїхати навчатися в академію. У цьому ж підрозділв служить його двоюрідний брат Віталій Клімович, з яким вони разом пройшли найтяжчі випробовування у перші роки війни.

Віталій родом з козацького краю – селища Орлівщина на Дніпропетровщині. Ще в студентські роки потрапив до місцевого товариства, яке досліджує козацькі традиції та звичаї, популяризує українську історію. Саме там почала кристалізуватися його національна свідомість, патріотичні погляди. Він відданий фан свого батальйону – 20 ОМПБ (окремого мотопіхотного, створеного у травні 2014 року як добровольчий 20-й батальйон територіальної оборони «Дніпропетровськ» з мешканців Дніпропетровська та області). Про нього і своїх побратимів може розповідати годинами!

У цій статті буде багато про війну, багато прямої мови і роздумів Героя, але розпочнемо зі спогадів Віталія про Майдан, адже саме Революція Гідності стала, без перебільшення, переломним моментом у його житті.

- «Вперше я приїхав до Києва наступного дня після Дніпропетровського віче, 2 чи 3 грудня. Жив у 5 сотні, але офіційно числитися там не захотів. Бо по життю не звик тримати себе в якихось рамках.
Жив на Майдані, періодично виїжджаючи додому на роботу. Особливо запам’яталася ніч з 10 на 11 грудня, коли вони вперше пробували розігнати Майдан, а ми його зуміли втримати. В той вечір я був у розвідці і побачив, як сотні беркутні, ввшніків і тітуханів в помаранчевих накидках сунули на Інститутську. Відразу побіг займати оборону разом з іншими під мостиком на Інститутській. Мене навіть один раз висмикнули з натовпу, але я вирвався і оббігши барикаду, повернувся до оборони. Ми співали гімн України і кликали киян, скандували: "Київ, вставай". І Київ встав! Кияни добиралися хто на чому. Хто пішки, а кого безкоштовно звозили таксисти. Після того як беркутня побачила , що ми своїми тілами замінили розібрану барикаду і не збираємося відступати, вони відступили. Це була перемога. Моя перша на той момент перемога над ворогом!

20 лютого 2014 року. Віталій (у червоному светрі) допомагає споруджувати барикаду на Інститутській. Фото: Максим Баландюх.


Десь 15-16 лютого поїхав додому, назад були квитки на вечір вісімнадцятого. Зранку повинен був бути в Києві. Коли побачили, що твориться в урядовому кварталі, ми змінили квитки на швидкий, який прибув ввечері 18-го. Коли добралися туди, стела Незалежності вже була у вогні».

У ніч штурму Віталій увесь час був на Майдані, допомагав чим міг: тягав шини до вогню, виколупував каміння. Пробував коктейлі кидати, але зрозумів, що є хлопці у яких це значно краще виходить, тож носив усе до барикад.

- «Зранку 20 лютого ми стояли біля входу в «Біллу» поруч з консерваторією біля вулиці архітектора Городецького. Ми кидали каміння, коли побачили, що беркут, який стояв над «Біллою», почав метушитися і дав задню. Я побіг до своїх, взяв пару респіраторів, пару касок і пару броніків. Після чого ми з побратимом Русланом побігли вперед.
Я кинувся під міст на Інститутській, потрапив там під водомет, мене облило повністю. Вони почали стріляти, і я разом з іншими відступив назад за міст, потім схилом біля годинника поліз до Жовтневого палацу. Ми побігли вперед повз зелений паркан, а там уже на повну стріляла «чорна рота». Хлопці падали один за одним. А у мене ще такий светр червоний був, з величезними цифрами 53 на спині - справжня мішень. Він такий теплий був, я ж не думав, що снайпер лупити почне…

Віталій біля входу в Жовтневий палац 20 лютого 2014. Фото: Rich Myers.


  - Ми спершу винесли одного пораненого, я досі так і не знаю, хто це був. Згодом повернувся , ми виносили іншого пораненого майданівця. Як пізніше з’ясувалося, разом зі мною його також ніс Герой Небесної Сотні Сергій Бондарчук з Хмельниччини. Судячи з відео, його смертельно поранили біля самого входу до Жовтневого, хоч самого моменту я не бачив. Я був попереду, довкола постійно стріляли, крики, стан афекту…

Згодом мене довго шукали рідні Сергія Бондарчука, думали, що я зможу щось розповісти про обставини його вбивства. Ми зустрілись з його сином Володимиром, підтримуємо зв'язок досі. Я їздив до Києва для проведення слідчого експерименту. Найбільше мене здивували, коли адвокати та слідчі розповіли, що з тіл поранених та вбитих діставали кулі калібру 7.62. Ми ж біля Жовтневого бачили повно гільз саме від 5.45…
Згодом, ми будували барикаду нагорі Інститутської з боку Жовтневого».

20 лютого біля Жовтневого палацу. На землі лежить смертельно поранений Герой Небесної Сотні Сергій Бондарчук, якого допомагав виносити з-під обстрілу Віталій. Фото: Alan Turgutoglu.


До другої річниці розстрілу Майдану Віталій написав на своїй сторінці у ФБ:

- «Що таке 20-те лютого? Для когось це проста дата , яка не має особливого значення, але не для мене. 20-те лютого я по праву можу вважати своїм другим Днем Народження. Цього дня нам все ж таки вдалося зламати облогу і змусити беркутню тікати, кинувши свого "легітимного". Але ціна тієї перемоги, на жаль, була надвисока. Це був гіркий смак перемоги. Ми йшли вперед, а над нами свистіли кулі. Подекуди падали люди. Хтось допомагав, хтось, не зважаючи на загрозу смерті, йшов далі і далі по Інститутській. В той день багато хто віддав життя за майбутнє України. Країни, справжній розквіт якої не вигідний багатьом державам світу. Країни, яку не одне століття намагається знищити "братній сусід". Вони віддали життя з надією, що ми порозумнішаємо, але на жаль...

Після 20-го лютого 2014-го року, ми оплакували десятки Героїв. Тоді ми і подумати не могли ,що через 2 роки ми будемо оплакувати вже тисячі Героїв, які віддали своє життя у боротьбі за Незалежність з "братами славянами", які часто йшли у наступ зі словами "алах акбар".
20-те лютого закарбувалося у моїй пам'яті на все життя...
»

Віталій виносить пораненого побратима 20 лютого на Інститутській. Фото: Михайло Шишка.


Сьогодні, з відстані 6 років, Віталій говорить про те, як Майдан змінив його життя:

- «Майдан докорінно змінив моє життя. Він остаточно і безповоротно показав мені, куди далі рухатися. Як би, можливо, пафосно це не звучало, але я зрозумів, що моє життя це боротьба за майбутнє України і моїх дітей. Ми побачили на Майдані, що люди готові йти на смерть і помирати за свої ідеї. Ми готові були жертвувати собою і йти вперед заради благої мети…»

- «Майдан для мене особисто став доказом того, що у нас є громадянське суспільство готове боротися за свої права. Ми побачили на Майдані, що люди готові йти на смерть і помирати за свої ідеї. Ми готові були жертвувати собою і йти вперед заради благої мети.

До Майдану я ніколи навіть не міг подумати, що стану військовим. І саме Майдан став для мене поштовхом до того, щоб стати військовим і з цього шляху я уже не зверну. Навіть повернувшись з війни, я знайду застосування своїм вмінням і буду робити усе на благо своєї країни і для розвитку суспільства».

20 лютого на Інститутській. Фото: Максим Баландюх.


Після Майдану у квітні 2014 року Віталій, не роздумуючи, пішов захищати Україну.

- «На Дніпропетровщині був створений 20-й батальйон територіальної оборони. Це був перший добробат, який підпорядковувався ЗСУ. 70-80% хлопців були добровольцями. Зранку 7 травня прийняв присягу, в обід отримав табельний автомат, ввечері на Іл-76 полетіли в Маріуполь, де 9 травня прийняли перший бій. Тоді там ще такий бардак був! Наприклад дали рацію, але не було акумуляторів до неї. Координація була просто жахливою. Ми були під будівлею МВС, згодом її хтось підпалив. Набігло повно так званих мирних мешканців, переважно бабок, які обзивали і матюкали нас. Так ось, за їхніми спинами були сєпари і тітушки з пістолетами, які прикриваючись жінками, стріляли по нас, кидали камінням… Там ми понесли перші втрати. Вбили нашого замкомбата і кулеметника… І після того, що там відбулося, що ми побачили, то вже жоден підрозділ ЗСУ більше не здавав зброю… Тоді ми так і не змогли звільнити Маріуполь. Нам наказали відступити. Був великий сумбур в діях і нам дуже пощастило, що ми втратили лише двох. Вата, до речі, потім звіріла і розповідала про те, що ми ніби стріляли по мирних людях. Після того нас прозвали «каратєлями Коломойського»)).

Влітку 2014 року батальйон Віталія разом з іншими підрозділами, звільняв Красногорівку. 
Операція по звільненню міста була тактично грамотно підготовлена і пройшла дуже успішно, незважаючи на те, що «20-ка» на той час ще майже не мала бойового досвіду, за винятком Маріуполя. Деморалізовані вороги втекли та залишили місто, яке з мінімальними втратами зайняли підрозділи ЗСУ та добровольці.
Після звільнення Красногорівки, Віталій дістав з-під бронежилета державний прапор України, який носив з собою ще з Маріуполя, і повісив його на стелі з назвою міста.

З прапором біля звільненої Красногорівки.


Місцеві мешканці спершу зустріли українську армію, м’яко кажучи, не надто привітно. Але вже за кілька місяців відношення більшості місцевих змінилося. Дійшло до того, що коли батальйон Віталія був передислокований в інше місце, жителі Красногорівки зверталися до командування ЗСУ з проханням повернути в місто легендарну 20-ку.
Також влітку 2014 року приймав участь у звільненні Мар'їнки. Потім було Верхньоторецьке, куди Віталій на своєму джипі, який він лагідно називає «ластівка», під артобстрілами підвозив хлопцям боєприпаси та їжу. Далі – Ясинувата, де хлопці переживали постійні обстріли САУ.

Про атмосферу війни, фронтове братство на початку 2015 року Віталій писав так:

- «За довгий час проведений тут з бойовими побратимами, під артобстрілами і взагалі в армійському побуті, багато хто звикає і, знаходячись у звільненні вдома, "летить" сюди, як тільки є можливість. Пояснити це людині, яка тут не була, тяжко. Тут є бойове братство, є хлопці яким ти довіряєш власне життя. Кожен з бійців має свій характер, власних "чортиків" в голові. Буває злишся на когось, але відпочиваючи в бліндажі, ти все одно довіряєш йому своє життя. Тут немає домашнього клопоту, тут є загальна ціль і вона згуртовує. Приїжджаючи додому, часто бачиш, що багатьом наплювати на те, що ти тут ризикуєш кожної миті своїм життям, щоб вдома був мир і спокій. Що замість того, щоб примушувати владу на місцях працювати в інтересах України і її народу, молоді хлопці п'ють, веселяться і не розуміють, що якщо б не такі як ми, то зараз би в них така можливість навряд чи була. Тому виходить так, що коли ми тут, то хочеться додому, а коли ми вдома то тягне сюди, де людей з одною ціллю більше ніж вдома...»

Початок 2015-го. Зруйнований залізничний міст на дорозі до Ясинуватої, який підірвала колона сєпарів, що зі Слав'янська пішла на Донецьк. Фотографія з архіву Віталія.

Початок 2015-го. Траса, яка веде з  Константинівки до Ясинуватої.

У грудні 2015 року Віталій отримав своє перше, на щастя нетяжке, поранення:

- «За останні два роки в моєму житті було багато ситуацій, в яких моє везіння приносило мені неабияку радість. Кулі та уламки завжди оминали мене, або я їх. На Майдані кулі літали поруч, але жодна так і не зачепила. Хоча поруч зі мною були люди, яких ці кулі вбивали. В Маріуполі 9-го травня така ж ситуація. Іл-76 доставив мене додому з мого першого вояжу на Донбас цілим і неушкодженим, хоча наш батальйон там зазнав перших втрат. Потім була Красногорівка, де також для мене все обійшлося лише мозолями на ногах. Для мене тоді це все було як у сні, я думав, що це буде максимум побаченого мною у житті на війні. Я ж не знав що буде Мар'їнка, літо 2015 рік ) . Але і тут для мене обійшлося,чого не скажеш про десятки хлопців-Героїв з мого бату. Деякі з них вже ніколи не повернуться додому...
Я завжди жартую, що той хто десь там зверху, як його не називай, віддає мені борги за все моє невезіння до війни ))) Навіть тепер, коли з під чуба в мене декілька днів назад дістали малесенький уламок з гранати ВОГ 17 М. Я дивлячись на те, що зробив цей вибух з нашою машиною, яка стояла позаду нас, зрозумів що мені дуже сильно повезло. Та що там, нам всім дуже-дуже повезло!»

З війни Віталій має бойового чотирилапого товариша – собаку на псевдо «Монка».

- «Мені її маму, стафа 2,5 років, віддали місцеві з Красногорівки, після того як ми її звільнили. Я привіз її додому, злучив з пітбулем, народилося семеро цуценят, Моня - останньою)) Вирішив її забрати з собою. Так вона на фронті десь з 2-3-х місяців. Я не знаю як я рік без неї воював))».

Близько року Мона провела у зоні бойових дій. Була у Красногорівці, Мар'янці, Карлівці, Пісках, Трьохізбенці.

Віталік каже, що для нього вона стала психологом: коли все було погано, Мона підтримувала. Після війни собака також не дала йому зламатися, бо він відчував відповідальність. На Моні досі синьо-жовтий ошийник, у якому вона проходила службу, і вона привітно зустрічає людей у піксельній формі.

На запитання про те, коли було найтяжче на війні, відповідає, що влітку 2015-го під Мар’їнкою:

- «Тоді відсотків 70 досвідчених хлопців пішло на дємбель. Я тільки повернувся і побачив "зелених", ще необстріляних хлопців. І нас кинули в пекло. Завели вночі, не пояснивши, де що і як. На початках в Мар'їнці були великі втрати. Ми там сиділи з братом у одному окопі і вже змирилися, що не вийдемо звідти живими… З обох боків – попереду і з тилу крики: «Аллах Акбар!». На ранок виявилось, що це чеченці, які приїхали воювати за нас лупили по кадировцям на сєпарському боці, а ми опинилися між двох вогнів…»

Найтяжча втрата, за спогадами Віталія, це загибель їхнього командира – молодого офіцера Дмитра Решетняка в лютому 2016 року вже в Пісках. Лейтенант підірвався на міні і через день помер у лікарні…

- «Він був людиною з великої літери. Такі народжуються, щоб змінювати країну. Його нам дали як командира – хлопця молодого, гарячого, ще зеленого. Ми вчили його всім реаліям війни, у свою чергу він вчив нас людяності, всяких нових тактик, які вивчив у Львівській академії. За короткий проміжок часу він став нам бойовим побратимом. Ми з ним часто спілкувалися по душам. Я тут таких чистих людей ще не бачив. Йому було лише 23 роки. Досі, коли його згадую то сльози навертаються. З нього вийшов би справжній і гідний офіцер збройних сил України. Досі себе корю, що не вберіг його».

На честь командира Віталік назвав свого першого сина.

Під час перебування в Пісках у лютому 2016 року Віталій був поранений, прикриваючи відхід свого побратима. На щастя, зачепило лиш м'які тканини, тож отримавши медичну допомогу на місці, одразу повернувся до своїх хлопців.

В Пісках під Донецьком на початку 2016-го. Фотографія з архіву Віталія.


Вже тоді Віталій виконував обов’язки командира мотопіхотного взводу 20-го батальйону, займався вишколом новобранців, ділячись з ними своїм великим бойовим досвідом.

На війні завжди є достатньо гумору, особливо коли починається якесь затишшя, то солдати одразу шукають, як розважитись. Віталій пригадує смішну історію:

- Коли ми були в Пісках, то переробляли гранатомети, знімаючи ліквідатор і насипали туди хлорки, тротилу могли заплавити, різних цвяхів, уламків і запускали на сєпарські позиції. А потім ми реготали, дивлячись сєпарські канали, а інші там не тягнули, де розповідали, що ми їх травимо хімічною зброєю, валим з танків, і що нам взагалі американці прислали приціли з лазерною наводкою, бо дуже точно лупимо.))

Були випадки, коли по кабанах стріляли вночі і по бобрах, бо хтось подумав, що це ворожі дрг сунуть) А на війні, коли хтось один починає валити, то одразу включаються інші і тоді дуже тяжко таке зупинити.

А ще була ситуація, коли нас свої ж з 28-ї бригади накрили мінометним вогнем. Жостко було… Ми наступного дня розборки влаштували, бо така вогнева підтримка нам взагалі не потрібна, краще вже без неї…

А взагалі війна далеко не завжди буває благородною, вона не тільки біла, але й чорна. Було багато історій, які зрозуміють лише ті, хто там був. Це війна…

Літо 2016 року, Трьохізбенка. Фотографія з архіву Віталія.


Зараз Віталій щасливо одружений батько двох дітей. З дружиною Ганнусею вони познайомились ще у 2015 році на фронті в Мар’їнці, коли вона приїжджала до свого тодішнього хлопця. Згодом вони розійшлись і Віталік, який тоді вже навчався у військовій академії, почав переписуватись з дівчиною в інтернеті. І допереписувались до того, що невдовзі одружилися і вже встигли двічі стати батьками чудових козаків Дмитра і Дем’яна.

Без музики в житті ніяк, в тому числі на війні. Ще коли був у козацтві, в юності Віталік багато слухав російського року, але після Майдану повністю відмовився від російської музики. Товаришує з лідером гурту «Тінь Сонця» Сергієм Василюком, з музикантами «ТаРути», яку відкрив для себе на Майдані, як і багато інших крутих виконавців. Любить дніпровських рокерів «Натоліч», своїх земляків з гурту мандрівних дяків «Вертеп», «Кому вниз». Усі ці музиканти і групи неодноразово приїжджали на схід виступати перед хлопцями. Як і фронтова подруга, «окопно-бліндажна», як вона сама себе називає, співачка і гітаристка Христина Панасюк, чиї пісні також люблять солдати. А ще мріє колись потрапити на концерт Rammstein.

За час проведений у військовій академії, Львів став для Віталіка рідним, тож саме тут він з родиною хоче мешкати у майбутньому. Наразі сім'я молодого офіцера живе на рідній Дніпропетровщині.

Згадуючи навчання в академії, Віталій з прикрістю констатує, що там ще досить багато рудиментів «совка», часто ініціатива щось змінити наштовхується на спротив зверху, з міноборони. Прикрим відкриттям стало те, що в академії дуже мало уваги приділяється патріотичному вихованню курсантів. І якщо кілька років тому ще пробували щось робити в цьому напрямку, то зараз навіть не намагаються…

На жаль, деякі курсанти вступають вчитися на офіцера далеко не з високих патріотичних міркувань. Хтось хоче пільг, які можна отримати зі статусом УБД, тут ж машину пригнати без розмитнення і заробляти на цьому. Рахують скільки отримуватимуть грошей на першій лінії...

- «Чим ближче до випуску, то більш мені стає соромно і боляче за майбутнє збройних сил України. Як ми швидко все просир@ємо...Чи можливо я щось не розумію в цьому житті? Чи можливо я не правий? Можливо я старомодний? Можливо я морально вже вигорів?? Можливо краще відмінити статус УБД ?? Яке у нас майбутнє з таким підходом до захисту Батьківщини?? Чим ближче повернення на війну тим більше питань в моїй голові...
На жаль роки патріотизму і піднесення бойового духу, на мою думку, вже давно канули в минуле...
Сьогодні почувши те як один з курсантів вираховує коли отримає УБД і за скільки часу заробить на авто, яке завезе по пільговому розмитненні , я остаточно був шокований...

Часто думаю, що ідея якою ми горіли в 14-му ,кудись зникла . А на зміну ідейним і вмотивованим йдуть ті що переслідують лише власні інтереси і срати вони хотіли на Україну. А ще, офіцер має бути прикладом і взірцем, але на жаль...»

Проте саме під час навчання в академії Віталій зустрів 17-річного хлопця з Красногорівки, який під враженням від української армії, що звільнила від ворога його рідну землю, також вирішив стати офіцером. Українським воїном! Він одразу взяв його під свою опіку.

На своїх сторінках у соцмережах він багато пише про війну, шукає відповіді на численні питання, зокрема на одне з найважливіших: як нам після перемоги не допустити повторення тих помилок, які українці вперто роблять ось уже 25 років. Як припинити обирати і приводити до влади різних покидьків? Як жити достойно на своїй землі, так як українці того заслуговують? Ці слова Героя, написані більше 5 років тому, на жаль, лишаються актуальними й досі…

– «Поки ми гинули під кулями снайперів на Майдані за майбутнє Нації. Поки ми ціною власних життів боронимо Україну і її народ від "руского міра" на сході країни, суки які назвали себе політиками, торгують країною, нашими життями і майбутнім України. Вони не знають, що таке у бою втрачати близьких людей і як це думками змиритися зі своєю смертю. Як це - змиритися, а потім дивом лишитися живим і неушкодженим. Як це - на долю секунди розминутися зі своєю смертю… Їм головне це їхній бізнес і бабло, бабло і бізнес. Тому і лізе ця нечисть до влади - так краще розвивати свій бізнес. Одне ці тварюки не розуміють, що статки з собою у могилу не забереш, а їхній розмір на швидкість та точність кулі не впливає. Ціна життя таких паразитів дорівнює ціні кулі калібру 7.62.
Деяке населення можна купити гречкою або обіцянками, але ті хто зустрічався з власною смертю, себе НЕ ПРОДАЄ. Пам’ятайте це всі ті, хто лізе до влади...»

У звичній для себе філософській манері розмірковує про війну і мир:

- «У мене часто запитують ,коли вже скінчиться ця війна? Війна зі зброєю може скінчитися швидко, але війна у головах людей тільки при бажанні самих людей. Коли ми нарешті почнемо думати своєю головою, а не вірити продажним журналюгам, коли перестанемо заздрити сусідам, коли заставимо наших політиків притримуватися Конституції України, нагадаємо їм, що вони є наш обслуговуючий персонал, а не безсмертні монархи. Нам треба перестати боятись мати та висловлювати свою особисту думку. Ще головними ознаками держави є історія і мова. Тому рашка намагається нав'язати нам свою ганебну історію, привласнюючи наших історичних постатей. Ми повинні розуміти, що історія, ще починаючи з Київської Русі, є історією України, а не чмошників московитів. А мові нашій більше років ніж москальській.
Все колись кінчається і війна не виключення. Саме головне в цій війні не втратити людяність. Не дивлячись на все горе, яке зараз охопило Україну, треба лишатися в першу чергу ЛЮДИНОЮ.
Слава Українській землі, яка поки терпить такий невдячний народ!

Моя мрія це сильна, незалежна, квітуча Україна, без сепаратизму, запроданців та казнокрадів! Я буду неймовірно радий, якщо побачу її такою!»


 

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові. 

При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.