Тиснява на Інститутській.

     Вівторок, 18 лютого 2014 року. Кожен день я відтворюю у своїй пам’яті ті  криваві та трагічні події. Так чітко та хвилююче вони закарбувалися у моїх спогадах. Згадую той сонячний, можливо, обнадійливий день Революції, з вибухами гранат та гуркотом бруківки, день мого другого народження та день загибелі перших лютневих Героїв.

      Напередодні, 17 лютого на святкування шістдесятиріччя матері Євгенії (яка дуже важко переживала описані події, та півроку тому, після важкої хвороби відійшла до Бога) під час проголошування святкової промови, я пожартував, що хотіли почати наступ сьогодні, але я попросив хлопців за ради святкування ювілею перенести на вівторок,  хтось усміхнувся, де які питали, а що буде? Ті хто знає відповіли, буде хода, мирна хода...

Ранок вісімнадцятого. Дружина Оксана поїхала рано на Майдан, щоб встигнути до початку ходи. Я - на роботу, бо майже за три місяці Майдану, чергував чи не щодня на барикадах. Для себе вирішив, що в разі загострення ситуації – під’їду.

 Робота не клеїлась від початку. Новини, що з’являлись в інтернеті, дуже хвилювали. Зателефонував дружині та почув у слухавці гучні звуки вибухів та криків людей. Оксана просила приїхати, бо з дівчатками, студентками геологами, не встигала надавати медичну допомогу пораненим. А я в минулому – фельдшер. Швидко зібрав у медпункті бинти та попрямував додому, щоб перевдягнутися. З новин дізнаюсь про  перших загиблих, стає трохи страшно, але зворотного шляху вже не має. Складаю найнеобхідніше: німецький шолом (іншого не мав), маски, бинти;  і я вже лечу у таксі. Прошу водія спрямувати авто максимально  близько до Лядських воріт, про всяк випадок, бо Київ набитий тіхарями та тітушками.

   І ось я на Майдані. Яскраво світить сонце, багато людей, схожих на мурашок, що снують туди-суди та чітко виконують свою роботу.  Чую промови  зі сцени, та мені далі, на верх. Пройшовши барикаду, на розі Інститутської та Садової бачу палаючу грузову автівку -  за нею беркут. Молоді хлопці, як зграйка горобців підбігають до вогню та жбурляють через нього бруківку в  пащеку чорного мороку. Живий ланцюг, утворений з людей, передає бруківку на перехрестя  Інститутської та Шовковичної, на передову - там іде бій. Навкруги  чути гуркіт та металевий скрегіт, це - звуки Революції  Гідності. Жінки в хутряних пальтах, старенькі бабці та дідусі, діти та київські інтелігенти, заробітчани з Західної України; всі поєднані в один спільний жмуток енергії, що дарує натхнення та запобігає хаосу, відчаю та безладу. Громада самоорганізувалась та діє. Чую повідомлення про кількох загиблих в Маріїнінському парку. Подробиць достеменно ніхто не знає, бо активістів розділяють палаючі автівки та кордон беркуту. Змоги пройти до Маріїнки немає.

Зустрічаю дружину у великому подвір’ї, тут розгорнутий волонтерський медпункт, професійних медиків не вистачає. Медпунктом важко його назвати, насправді, це - купа пакетів, набитих медикаментами, молоком, лимонами та питною водою. Дівчатка розливають у пластикові стаканчики молоко та воду з лимоном, вони допомагають від дії сльозогінного газу, яким так щедро пригощав мітингувальників беркут. Кияни постійно підносять величезні пакети з ліками. Озираюсь навкруги і розумію, що відступати все одно будемо - спецпідрозділи постійно атакують.

    Перший мій пацієнт- чоловік похилого віку, поранений у голову. Згадую медичну практику та накладаю пов’язку. Лікарка, що курсує між передовою та нашим імпровізованим медпунктом, йде від нас. З медичних працівників залишаюсь тільки я. Оглянувши пакети з ліками,  помічаю, що не має розчину аміаку, який зараз став би у нагоді. Є дорогі антибіотики, купа бинтів та перекису водню, а елементарного нашатиру не має. Приходить звістка, що в аптеці на перехресті вже вибиті вікна – можна спробувати знайти нашатир. Високо натягую шарф на обличчя та прямую до аптеки. В ній -  справжній безлад: розламані меблі, люди тягнуть все шо є. Шукаю нашатир, не знайшовши, прямую назад. По дорозі зустрічаю Івана Савельєва з друзями, в  шоломах, вони тільки що з бою, всі у бруді та кіптяві, прямують на Майдан.  Далі зустрічаю подругу дружини, Катерину. Приводжу її до медпункту. Тільки за місяць дізнався, що вона залишиться в ту страшну ніч  з 18 на 19 лютого на Майдані, як і Іван.

   З передової нам повідомляють, що буде наступ, наступ жорстокий. Переносимо  пакети з медикаментами до найближчого під’їзду. Всіх він не вміщує. Ми з дружиною залишаємося біля будинку. Натовп активістів відступає. Починається паніка. Чути брязкіт міліцейських щитів, беркут проривається з того подвір’я, де раніше був наш медпункт. Біжимо в бік Майдану, люди поспішають, інколи чуємо - "стояти", всі зупиняються на декілька секунд та  знову рушають далі. Страх - це природнє відчуття, що інколи допомагає вижити, а інколи веде на смерть.

Попереду барикада біля виходу з метро Хрещатик, прохід настільки вузький, що не дозволяє швидко всім пройти. Думаю: звернути праворуч чи ліворуч? Але вже пізно. По обидві сторони барикади на рівні грудей закріплений колючий дріт, і якщо  зазвичай можна було просто пройти крізь нього нахилившись, то зараз, коли ти пливеш у людському потоці, це  б означало впасти та бути затоптаним. Ще мить, і ми вже в проході. Опинились серед мішків, з яких була побудована барикада. Стоп. Ще не розуміючи, що ми у пасці, зупиняємось. Позаду чути гуркіт щитів, летить бруківка, гранати. Починається безлад. Люди, що потрапили у тисняву, голосно благають про допомогу.

Гора з живих тіл, то – жах. В натовпі страшенний галас, всі прориваються вперед, позаду -  беркут, а це означає – кров та смерть. Повітря у грудях майже не залишається, ти хапаєш його ротом та дихаєш тільки верхньою частиною легенів.

З боку Майдану чуємо заклики, зупинитися, люди в тисняві помирають! Ми все це розуміємо, але інстинкт самозбереження штовхає вперед - потрібно вирватись. Натовп ззаду ще більше тисне , повітря не вистачає, на голови летить бруківка, газ, крик, стогін. Тіла людей неначе зрослись між собою. Натовп став одним суцільним монолітом. Кладу свою руку дружині на голову - це максимум, чим можу її захистити.

Попереду мене майже на рівні грудей сиве волосся жінки, вона знепритомніла. Ми затиснуті ліворуч, у проході. До мішків переді мною ще дві людини, хлопці з верху барикади витягують одного, ще трохи -  ще одного,  мить -  і з’являється рука допомоги. Мене рятує з цього пекла хлопець з самооборони, опиняюсь на мішках та  не тікаю у бік Майдану, бо у тисняві залишилась моя дружина.

Стою навколішки на барикаді. Разом з хлопцями витягуємо чоловіка, потім робимо спробу витягнути хлопця. Та де там. Хлопчина застряг, у нього затиснуті ноги; тягнемо, вже зірвали куртку, нічого не виходить. Допомогти дружині не можу. Можу лише тримати її за руку. Вона вже опустила голову і не піднімає. Перед очима - море голів, очі сповнені стражданням та безнадією. Стогін та не людський крик. Зверху над головами гранати та бруківка ...Так навіть на полюванні не заганяють звіра.

   Відчуваю важкі удари бруківки по шолому та плечу, беркут спеціально поціляє у голови. Пустили газ. Мене потім питали, як так сталося, що тебе збили з ніг - від газу не зміг встояти.  Сльозогінним газом дихав ще у 2010 році, коли МВС заперечувало його використання. Тоді мені  дісталась добра порція, потім - Грушевського. Та 18 лютого 2014 року був другий газ, якийсь особливий. Він майже перекрив дихання, я звалився з барикади, та впав на коліна, у голові: дихати, тільки дихати, але не має чим. Опісля казали, що беркутня використовувала там вперше російський газ, спеціальний, заборонений. Тим газом вони тоді труїли затиснутих у натовпі людей, яким і так не було чим дихати, та кидали в голови бруківку, просто по неозброєним людям, тільки на одиницях були  шоломи.

  Удари бруківки стають все частішими, це відчуваю всім своїм тілом. Задихаючись від газу, скочуюсь вниз на землю і, як собака, дихаю. Розумію, що повинен врятувати дружину, але сили  від задухи пішли від мене. Дивлюсь на сніг та хапаю ротом повітря, як риба викинута на берег.

Іван Гранаткін змонтував і опублікував на своєму на ютуб-каналі відео зачистки беркутом Інститутської і тисняви на барикаді.

Та от переді мною з’являється постать... То – беркутівець, увесь в чорному. Я стою перед ним на колінах, думаю, як він сюди потрапив, та що буде далі? Кажу йому, що я – волонтер-медик. Він зриває з мене шолом та здирає з нього захисний кавер, мабуть, хотів побачити якісь нацистські символи. Але на тих місцях - прапори України та тризуби. В очах у нього здивування, та він вже прийняв рішення: " Что сука в Європу захотєл!" Робить крок назад, замахується та б’є мене ногою в обличчя.

Далі - як в кіно: я лечу головою назад, при цьому бачу чорну масу беркуту, що перелазить через барикаду. З носа два криваві потоки, що б’ють фонтанами в сніг. Далі пішли дубинки.

Прикриваю голову, бо б’ють по всьому: по пальцям, по голові по спині. Бачу тількі ноги в берцах та відчуваю нові удари. Все, як у страшному сні. Тваринний інстинкт підказує мені хиткий шлях спасіння:  набрати кров, яка тече з носа, у жмені, та облитись нею, може більше не битимуть?  Б’ють далі…

Потім чую: "Этому уже хватит". Удари зупиняються. Роблю спробу трохи піднятись - знову удар по спині: "Лежать, сука". Я лежу з краю; праворуч – поранені; всіх починають обшукувати. В одного хлопця знаходять пусту кобуру, починають бити. В моїх кишенях ніж та балаклава. Вибираю слушний момент та непомітно ховаю їх у сніг. Трохи легше.

Мене підіймає беркутівець медик та перев’язує голову. Я вже сиджу, поряд лежить  мертва жінка. Вже потім дізнався її ім’я – Антоніна Дворянець. Про дружину подумав, що мабуть вбили.

Телефоную батьку та повідомляю, що мене побили. Розумію, зараз будуть саджати в автозак. Та згодом помічаю, що за мною вже не так пильно слідкують. В голові тільки одне - знайти офіцера та спробувати щось пояснити. Підхожу до одного, щось говорю; він шарахається від мого зовнішнього вигляду. Повертаюсь назад. Біля водомету шикується беркутня. Як зомбі йду на них, шукаючи іншого офіцера. Все повільно, як у тумані. Світить сонце, дим від спалених наметів. Мене кличе якийсь добродій. Позаду   нього - промені сонця. Нагадує Ісуса:  довге волосся та борода. Шепоче мені: " А ну швидко йди звідси". Мабуть фотограф, думаю, та слухаюсь - іду по Інститутській на верх.

По дорозі бачу закривавлених людей, що безпорадно лежать просто на бруківці.

Треба вибратись, треба трохи перепочити. Зустрічаю на Хрещатику дружину. Йдемо по бульвару Шевченка у величезному натовпі незадоволених та знервованих людей. Їм байдуже до того, що діється у рідному місті. Зараз їх хвилює тільки відсутність роботи транспорту. Які різні бувають кияни.

 Попереду буде безсоння  ніч в знайомої в центрі міста, кровотеча з ран, зарево палаючого Майдану у вікнах, гуркіт вибухів, сльози та злість на свою безпорадність. Як поранений звір кидаюсь від  вікон до телевізора. Розумію, що мій фізичний стан не дозволяє мені повернутися; та серце рветься туди, де йде жорстоке протистояння, де у вогні загартовується Українська Нація.

В цей день професор М. Поліщук та знайомі лікарі-патріоти  надали мені допомогу, зложили кістки та зашили рани.

Потім буде біль та сльози. Сльози, бо Небесна Сотня тільки-но почала формуватися!

І. Гранаткін     17.02.2016 р.    

Відео, у якому можна почути розповідь Івана Гранаткіна і побачити кадри побиття, про яке він згадує, можна переглянути у матеріалі каналу СТБ.