Фрагмент цієї книги, присвячений подіям 18 лютого, в яких автор приймав безпосередню і дуже активну участь, викладаємо на нашому сайті.

Щиро дякуємо Руслану за дозвіл на публікацію!

* * * * *

Був звичайний будень. Яскраво світило сонце, хоча й не дуже гріло. У повітрі вже відчувався свіжий подих наближення весни. Напередодні я повернувся із відпустки, відпочилий і засмаглий. Коли повертався, в DutyFree аеропорту в Дубаї купив кілька блоків цигарок для майданівців. У минулому затятий купець, я знав, чого найбільше бракує, коли відчуваєш постійний стрес. Зранку я подивився по телевізору початок «Мирної ходи»: люди в святковому настрої йшли з прапорами й піснями. Я не розумів, навіщо протестувальників ведуть до лігвища звіра без захисту та «знарядь праці».

На барикадах чергували бійці Самооборони й нікого не пускали далі за третю лінію оборони. Я звернув увагу, що за час моєї відсутності барикади значно виросли, але людей було дуже мало. Більше за все мене тривожили ворота, які побудували між барикадами збоку Кабміну, за узгодженням із владою і керівником Самооборони Андрієм Парубієм.

Юра слухав радіо Зелло. Почувши від Юри про перші жертви і, можливо, загиблих на вулиці Інститутській, ми подалися туди. На Груші саме тоді запалили шини, і чорний стовп диму почав огортати вулицю, тягнутися до Кабміну й Верховної Ради.

На Інститутську ми проходили через восьму барикаду біля метро Хрещатик. Я звернув увагу, наскільки вузький прохід у барикаді. Прямуючи далі, ми побачили, що вулиця Садова перекрита вантажною технікою МВС. У кузовах стояли бійці внутрішніх військ — у шоломах, зі щитами й кийками.

Коли ми підходили до перехрестя вулиць Інститутської й Шовковичної, починалася спека. Долинали вибухи, було багато поранених — їх вели на Майдан або надавали допомогу просто посеред вулиці. Я побачив руду дівчину Катю з Автомайдану — вона з друзями виводила попід руки чоловіка, який сильно накульгував, з обличчям, спотвореним від болю.

На Шовковичній уже точився справжній вуличний бій. Ми почали розбирати бруківку й передавати на передову, потім — руками відтягувати легкові автомобілі, що опинилися в зоні бойових дій, щоб їх випадково не пошкодили. Після цього пішли збирати лавочки у дворах і зносити їх до вантажівок МВС — нашвидкуруч споруджували барикаду.

Прочісуючи двори в пошуках матеріалу для укріплень, ми знайшли ще одну лавочку й вирішили віднести її на барикаду. Попереду скупчилося чимало роззяв. Доводилося гучно кричати, щоб розійшлися і не заважали. Ми поклали лавочку на барикаду й пішли далі шукати, що ще можна притягнути. Народ ніс із довколишніх дворів сміттєві баки, гілки дерев і лавки. Біля світлофора на перехресті біля вулиць Шовковичної та Інститутської, поблизу будинку №20/8, ми побачили, що протестувальники стояли на притягнутій звідкись лавочці, спостерігаючи за подіями. Я сказав:

- Хороша лавка для барикади.

- Якщо треба — забирайте! - відгукнулися вони.

- Ми поки перепочинемо й покуримо, а потім заберемо.

Після короткого перекуру ми взяли лавку й з криками: «Дорогу!» «Обережно!» понесли її до палаючих ментовських машин. Потім подалися шукати ще щось для барикад. Цієї миті з боку Липського провулка з’явився загін бійців внутрішніх військ. У натовп побігли спеціально заслані провокатори з криками: «Все, розбігаємось! "Беркут" іде!» Вони були обмотані українськими прапорами. Одного із крикунів я запам’ятав — це був високий молодий хлопець. Дуже хотілося зловити цього довготелесого провокатора і зламати йому ноги, але крикун дуже швидко накивав п’ятами. Народ піддався паніці й почав розбігатися, але бійці ВВ пішли по Липському провулку на вулицю Липську.

Ми розуміли, що нам можуть зайти із тилу, тому почали розбирати бруківку біля під’їзду будинку №7-А на Шовковичній. Я зайшов у двір будинку, щоб перевірити, чи там немає ментів, і роздивитися, звідки ще слід очікувати на гостей. Через наскрізний прохід у будинку №8 на Липській я потрапив до заднього двору офісу Партії регіонів. У дворі горів автомобіль «Лексус», через просвіт у будинку добре було видно події на вулиці — там теж тривав бій, вибухали гранати й летіло каміння.

За ґратчастим парканом на території офісу Партії Регіонів стояв великий дизельний електрогенератор, і ми заходилися обговорювати можливість його підпалу на випадок атаки «Беркуту». Один хлопець сказав:

- Погляньте на балкони! Тут живуть одні пенсіонери, вони можуть постраждати.

На балконах дійсно зібралися старенькі — від задуму довелося відмовитися. Я вирішив іти на Липську. Коли вийшов із двору, побачив автомобіль, припаркований біля будинку. На балконі стояв дідусь і з переляком спостерігав за тим, що відбувалося.

Я запитав:

- Батьку, машина ваша?

Він кивнув мені у відповідь.

- Заберіть, - порадив я йому, - щоб не розбили випадково.

- Куди мені її забрати? - розгубився старий.

Я показав углиб двору.

- Батьку, там буде безпечніше, - і пішов туди, де лунали вибухи, де тривала сутичка з «Беркутом».

На Липській було гаряче. Бійці ВВ за кількістю значно переважали майданівців. Двоє наших хлопців стояли на тротуарі й роздавали всім бажаючим національні прапори України. Один прапор подарували мені — я обмотався ним, а кінці зав’язав на шиї піонерським вузлом.

Між ментами і нами на нейтральній смузі стояв Зорян Шкіряк з мегафоном і намагався зупинити бій. Але від ментів летіли гранати, і Зорян скомандував: треба відходити на Шовковичну. Ми з хлопцями, що лишилися, пішли за ним назад через двір будинку №7-А. Поруч ішов і знімав події на свій мобільний телефон ведучий 5 каналу Святослав Циголко. На ньому був звичайний одяг — ведучий дуже виділявся серед інших високим зростом.

Коли ми вийшли із двору, на Шовковичній уже точився бій із ментами, якій зайшли до нас із тилу, від Липського провулка. Перед нами стояла стіна бійців ВВ зі щитами. Відступати не було куди. Тут я вперше взяв до рук каміння, приготовлене моїми друзями біля виходу з двору, й почав відбиватися від ментів. Пам’ятаю слова Святослава Циголка:

- Ну навіщо?

- Славо, краще відійди вбік, - відповів я йому, - в тебе немає захисту.

Ми вдарили ВВ з лівого флангу, від Інститутської теж пішла атака, і менти почали відступати по Шовковичній. Ми їх закидали камінням. Бійці намагалися втримати стрій і робити «черепаху», але ми кидали великі шматки бруківки навісом зверху, й стрій ламався. Менти падали, їх пробували піднімати інші бійці. По флангах внутрішніх військ працювати стрілки з помповими рушницями, й лише вони трохи стримували наш наступ.

Мені запам’ятався один стрілок на правому фланзі, я його назвав «Циркачем». Він спритно стрибав і ухилявся від граду каменів, при цьому ще й примудрявся стріляти. У нас теж летіло каміння і коктейлі Молотова. Один коктейль потрапив у спину чоловікові, що біг попереду, й він почав горіти. Але ми кинулися збивати вогонь руками й швидко погасили. «Погорілець» запитав у мене:

- Що там, на спині?

- Вата й капець куртці, - відповів я.

- Байдуже, - відповів чоловік, і ми далі ринулись в атаку.

Вздовж дороги стояли легкові автомобілі. У деяких було розбите скло, в салоні лежали кусні бруківки. Ливнем летіло каміння — як із нашого боку, так і від бійців ВВ.

Наша контратака була дуже успішною. Ми загнали ментів униз по Шовковичній подалі від перехрестя. Були перші полоненні — їм надали медичну допомогу, потім відвели й віддали командирам. Полонених закривали від бажаючих налупцювати, щоб їм не завдали шкоди. Коли атака завершилася, із дворів почали виїжджати дорогі іномарки, власники яких хотіли втекти подалі. Вони запитували в нас: «Як краще виїхати?»

Після контратаки був перепочинок. Я стояв на перехресті Інститутської і Шовковичної поблизу будинку №20/8, біля рекламного лайтбоксу, і спостерігав за подіями. Якоїсь миті відчув сильний удар у праву руку. Схопився за уражене місце, пригнувся й відчув другий удар — влучили у шолом. Я зрозумів, що по мені стріляють, і заховався за рекламний щит. Біль пройшов миттєво — певно, дія адреналіну… Віддихавшись, я визирнув з-за рекламного щита й побачив снайперів на даху будинку №17/5. Потім вийшов, підібрав пластикові пижі для шрапнелі калібру 12 мм, показав ментам середній палець, гучно обізвав їх фашистами і під…сами та повернувся в укриття. Людей було дуже багато, але по мені стріляли, бо я дуже виділявся, до того ж був обмотаний українським прапором. Снайпери працювали попарно, і, якби я не пригнувся від болю, друга пуля потрапила би у нічим не захищену шию.

Я відійшов дещо подалі й побачив хлопців-майданівців із пневматичною рушницею, оснащеною оптикою, — в умілих руках це досить серйозна штука. Розказав їм про ментів, які стріляють по очах людей, і попросив трохи їх провчити. Хлопці погодилися. Вони підішли ближче до перехрестя і, стріляючи по снайперах на даху, відігнали їх із позицій. Після цього я вирішив на якийсь час відійти в тил, щоб трохи перепочити. Було дуже жарко й хотілося пити. Ще я мусив знайти приятелів, яких загубив на Шовковичній.

У тилах потужно кипіла робота: одні протестувальники розбирали бруківку, другі розбивали її на дрібніші шматки, треті, вишикувавшись у ланцюг, передавали «заряди» на передову. Я бачив дівчат, явно офісних працівниць, які в своїх коротких спідницях і норкових шубках сиділи навпочіпки й довбали бруківку. Бабусі ходили між нами, благословляли й зі сльозами на очах просили не відступати. Біля одного будинку просто на тротуарі медики влаштували тимчасовий медпункт і надавали допомогу пораненим. Запам’яталися двійко дівчаток років до двадцяти, які десь видобули білий джгутовий мішок і, наклавши зверху гору битої бруківки, згиналися під непосильним тягарем, та все ж тягали каміння просто на передову. Згодом, коли я моніторив YouTube, знайшов стрім журналіста 112 каналу — він під час зачистки йшов по Інститутській відразу за «Беркутом» і знімав поранених. На відео я побачив одну з цих дівчаток із білим мішком у руках — у неї була розсічена щока, із рани текла кров.

Коли я підійшов до перетину Інститутської і Садової, між будинками №13/4 і 5/15 уже горіла техніка МВС, якою хотіли перекрити вулицю. На Садовій точився бій — каміння проти гранат. На розі будинку стояли жінки з водою і чаєм. Там я зустрівся зі своїми товаришами, поділився інформацією і показав свої кулі. Коли перевів подих, ми вирішили допомогти тим, хто воював на Садовій.

Там я познайомився із нашим майданівським Гаврошем — циганчуком 13 років на ім’я Ромеш. На пацані були саморобні обладунки, змайстровані з двох листів нержавіючої сталі, голову прикривала будівельна каска. Я йому розповів, хто такий Гаврош, він посміхнувся, набрав каміння й побіг в атаку. Згодом в інтернеті я бачив його фотографію. Хтось підловив момент, коли Ромеш стояв на тлі палаючої техніки на Садовій, і знімок облетів увесь світ.

Спочатку атаки були хаотичні й поодинокі, але потім з’явився уже немолодий чоловік без екіпіровки й почав організовувати «хвилю». Ми набирали каміння, за його командою «хвиля» бігла до палаючої техніки й засипала камінним градом ментів, що стояли за машинами. У цей час волинщик грав «Червону калину» і Гімн України — від музики йшов нереальний заряд енергії.

Одна із світлошумових гранат підірвалася поруч зі мною, і в коліно влучив дрібний уламок каменю. Я нагнувся, щоб перевірити, що з коліном, — обійшлося без травми, джинси витримали. Менти обмотували гранати щебінкою, цвяхами і дрібними металевими предметами, щоб завдавати більше шкоди людям. Таким чином, світлошумові гранати перетворювалися на осколкові. Може є якесь інше слово?

Незабаром із Майдану прийшло підкріплення. Хлопці були з командиром — досить кремезний чоловік, — і чітко виконували його накази. Коли майданівці піднялися по сходах продуктової крамниці на розі будинку №5/15, праворуч від палаючої техніки, на боці внутрішніх військ почали лунати вибухи. Я пожартував:

- Менти зовсім подуріли — самі себе підривають із страху.

Хтось мені відповів:

- Та ні, це наші їм насипали. У нас теж знайдуться для них сюрпризи.

На протилежному боці Інститутської скупчилося чимало журналістів і фотографів; вони знімали все, що відбувалося, на фотоапарати і відеокамери. Одному журналісту, швидше за все, китайцю, дуже кортіло підібратися надто близько до небезпечної зони. Я підійшов до нього й звернувся англійською. Порадив: якщо він побачить поліцію, щоб утікав подалі, бо менти в нашій країні лупцюють журналістів.

Близько другої години дня я вирішив повернутися на Шовковичну. До того часу там уже змінилася диспозиція — Шовковичну тримали наші, а на Інститутській збоку Липської уже був «Беркут». Менти вишикувалися у «черепаху», тривав обмін камінням і гранатами. На дах будинку №22/7 вилізли наші бійці й спробували закидати беркутівців коктейлями, але не зовсім вдало — не всі коктейлі досягнули мети й підірвалися. Проте ефект усе ж був — «Беркут» трохи відступив.

Менти чекали на підкріплення, і коли пригнали водомет, «Беркут» знову пішов у атаку. Ми почали відступати по Інститутській за барикаду із палаючих шин. Дуже заважали роззяви й панікери — вони натовпом ринулися назад, збиваючи стрій. Протестувальники, які не піддалися паніці, спокійно відходили, раз за разом метаючи в нападників бруківку. Припасів вистачало — приблизно через кожні п’ять метрів було складене купками бите каміння. Нас поливали із водомета якоюсь білою рідиною. Мої черевики побіліли, як від солі. Коли наближався струмінь водомету, я просто робив крок назад, і потік струменю проходив поруч по асфальту. Були гарячі голови, які мокли під водометом, прикриті лише щитами, але це, певно, від молодості.

Коли «Беркут» атакував, ми злагоджено відступали й зупинялися на другій або третій купі каміння. Тих, хто не піддавався паніці, було небагато, але й протестувальники, які відступили, коли бачили, що ми зупинялися, починали повертатися. Зупинялись, кричали: «Куди ви, сцикуни, треба стояти до кінця!» — і це багато кого змушувало отямитися. Я зазвичай залазив наверх купи бруківки, присідав навпочіпки й набирав у руки каміння. Повертав голову ліворуч, праворуч і бачив, що я не один, що поруч зі мною є товариші, — це вселяло спокій, — і ми терпляче очікували на гостей. Коли перед стіною вогню зупинявся водомет і з чорних клубів диму з’являвся «Беркут», ми з криками: «Ура!» «Є…ш мусорів!» — починали йти в атаку.

Хтось віддавав команди, ми працювали злагоджено й відтісняли ментів назад на їхні позиції. Я встигав метнути кілька каменів, коли вперед починали вибігати ті, хто був за нами. Тоді я не ризикував кидати бруківку, побоюючись, що зачеплю своїх, просто йшов уперед, готовий будь-якої миті зійтись у рукопашній. Але активний супротив відлякував «Беркут» — менти хутко відступали на свої початкові позиції. Таких атак ми відбили три, а може, більше, — точно не пам’ятаю.

Одночасно із цим гурт майданівців на Шовковичній насідав на бійців «Беркуту» з правого фланга. На Шовковичній тоді був мій друг Сергій. Згодом він розповідав, що в них командою до атаки було: «Слава Україні!» — вони дружно відповідали: «Героям слава!» — і мчали вперед.

У перервах між атаками нас обстрілювали дробом і гумовими кулями, закидали світлошумовими і газовими гранатами. «Подарунки» летіли з дахів будинків просто нам на голови. Я почав спостерігати за дахами, і коли летіла чергова подача від ментів, кричав: «Граната!» — і сам заплющував очі, прикривав лівою рукою підборіддя, не захищене забралом шолома. Запам’яталося кілька моментів. Прилетіла світлошумова граната і, підскочивши від асфальту, вибухнула просто над головами. Народ розбігся, але на тротуарі лишився один чоловік — він упав на коліна і завмер. Ми вибігли, підхопили його під руки й вивели з лінії вогню. Я поштурхав його за плече. Він підняв голову й скрипнув:

- Усе нормально?

Я запитав:

- Скільки пальців?

- Три, - відповів він, хоча я показував два.

Потім він труснув головою, міцніше стис у руці палицю, яку не впустив навіть при вибуху, й побіг назад на передову. Йому кричали вслід:

- Ти хоч капюшон одягни! Не так глушитиме, - але він махнув рукою і побіг далі.

Одна граната вибухнула практично в мене під ногами. Знову в ліве коліно прилетів дрібний осколок, але мені щастило — цупка тканина знову мене врятувала. А пластиковий корпус гранати потрапив у спину чоловіку, що стояв попереду. Я побачив, як у куртці з’явилася величезна дірка. Чоловік повернувся до мене, — пам’ятаю його зморшкувате обличчя в марлевій пов’язці, шапку-вушанку на голові, — й запитав:

- Що там?

- Вата. Спина ціла, а куртку доведеться викинути, — відповів я, дивуючись тому, що кажу схожу фразу вже вдруге за день. Чоловік махнув рукою й лишився стояти. На передовій було дуже багато старших чоловіків — вони нарівні з молодими ходили в атаку, метали каміння й билися з «Беркутом».

Нас закидали гранатами зі сльозогінним газом. Одна граната в формі гриба з шипами — такі я бачив в інтернеті за кілька тижнів до цього: їх привезли з Росії, хоча влада всіляко це заперечувала, — прилетіла з даху будинку №6/15. Туди теж заліз «Беркут». Протестувальників закидали гранатами, метаючи їх просто на голови, вже з трьох сторін. Народ після подій на Грушевського був досвідчений — всі присіли навпочіпки, адже сльозогінний газ піднімається вверх. Але мені через комплекцію та втому різко присідати було складнувато, тому я хапнув газу. Нейтралізувати його дію допомагає лимон і мед. Якісь хлопці стояли поруч і вичавлювали сік із половинки лимона просто собі в ніс і рот. Я попросив їх дати мені лимон. Вони порадили:

- Вичав сік прямо в ніс і просочи ним свою балаклаву.

Я так і зробив, а після цього просто висякався. Інтоксикація минула — як, до речі, й хронічний зимовий нежить. Я спостерігав за обличчями людей, що мене оточували. Всі були зосереджені й напружені, але страху в очах хлопців і дівчат, що стояли в перших лавах, я не бачив — була тільки рішучість стояти до кінця, не відступати.

Обстріл посилився, від моєї куртки відскакувало щось дрібне. Я запитав у хлопчини, що стояв поруч:

- Чим у нас стріляють?

Мені відповіли:

- Пластиковим дробом.

Я нахилився, зібрав пластикові кульки діаметром близько 0,5-1 см і, показавши співрозмовнику, запитав:

- Цим?

Він підтвердив, і я поклав знахідку до кишені. Стріляли все інтенсивніше, по мені почали попадати частіше й відчутніше, — довелося сховатися за щитами. Я став за одним із самооборонівців. Тут менти заходилися колотити кийками по своїх щитах — намагалися налякати. У відповідь я почав стукати битою по металевому щиту бійця, що стояв попереду. Він повернувся до мене — зовсім молодий хлопчисько з переляканими очима. Я йому сказав:

- Не бійся, прорвемось, я буду тебе прикривати.

Потім була спроба атаки. Я взяв бійця під праву руку й допомагав відходити назад, потім наступати — рухатись разом із усіма, щоб не ламати стрій. Досвіду роботи в команді з щитоносцями в мене не було, і якоїсь миті, відступаючи, я захопився й поволік свого випадкового напарника трохи далі від загального строю. Коли зрозумів, що ми ламаємо шеренгу, відправив майданівця назад, щоб відновити цілісність захисту.

Біля будинку №17/5 на газоні, прикрашеному статуєю корови, з’явився беркутівець із пожежним шлангом у руках. Він зупинився між деревами і, прикрившись трьома журналістами, почав заливати палаючі шини. Десять-п’ятнадцять протестувальників вирішили його відігнати — набрали в руки каміння й рушили до мента. Спочатку ми не метали бруківку, боялися влучити в журналістів, хоча вони й працювали на ворожу сторону. Ми скандували: «Журналісте, йди геть!» — і наближалися до них. Двоє хлопців-журналістів відразу кинулися навтьоки, а дівчина наче впала в ступор — завмерла, не знаючи, що їй робити й куди бігти. Я показував їй камінь, кричав «Геть, дурепо!» — і жестами спрямовував ліворуч, до наших позицій. Журналістка, певно, оговталась і відступила вбік. У цей час один із наших дістався до беркутівця зі шлангом — мент усе кинув і втік. Майданівець підхопив шланг і почав поливати «черепаху» бійців «Беркута» потужним струменем води із пожежного шлангу. Менти спочатку сторопіли від такої наглості й нічого не робили у відповідь. Коли отямились, почали нас обстрілювати, закидати камінням і гранатами, і нам довелося відійти на свої позиції.

Відпочиваючи після нашої вилазки, я стояв у скупченні протестувальників за щитами й спостерігав за всім, що відбувалося довкола. Хлопці стріляли в ментів із пневматичних рушниць і рогаток. Бачив кількох людей із травматичними пістолетами. Але на тих відстанях від цієї зброї було мало пуття — хіба що полякати: мовляв, ми теж стріляти вміємо.

Після невеликого перепочинку «Беркут» знову посилив обстріл. Раптом за метр попереду відбувся вибух на рівні людського зросту, і я побачив, що хлопець поруч утратив вказівний і середній пальці середньої руки. Фонтан крові порснув мені на ліве плече — краплі забризкали забрало шолома. Хлопчина схопився за руку, з якої потужно струменіла кров, а майданівець біля нього взявся за голову. Я почав кричати, щоб люди розступилися, — треба було знайти відірвані пальці й віддати медикам. Після вибуху народ і так розбігся. Я почав шукати пальці серед каміння, яким був усіяний тротуар, але нічого не знайшов. Поранений оговтався від больового шоку й побіг до медиків. Боковим зором я побачив, що відірвані пальці висіли на клапті шкіри, й припинив пошуки. На асфальті лишилася лежати металева рогатка з порваним джгутом. Якийсь чоловік підняв її і спокійно сказав:

- Треба змінити джгут. Буде, як нова, - і поклав знахідку до кишені. Я зрозумів, що стрілок невдало вистрілив вибуховим пакетом із рогатки.

Несподівано із рядів «Беркуту» від Ради вибігли люди в костюмах і, показуючи посвідчення депутатів, попросили припинити бій, — мовляв, ми починаємо переговори про перемир’я, Майдан уже переміг. Ми вийшли на нейтральну смугу до одного із «костюмів», і він почав переконувати:

- Я депутат Верховної Ради! З нами Арсен Аваков! Ми перемогли! Зараз відведемо «Беркут», тільки не атакуйте!

- З якої ти партії? - запитав я.

- Я — депутат Верховної Ради! - товкмачив чоловік у костюмі, показуючи посвідчення, котре тримав у правій руці. Я наполягав:

- Покажи ксиву ближче і скажи, із ти якої фракції?

Але він махав книжечкою, тримаючи її високо над головою, й так і не сказав, до якої політичної сили належить. Потім почав відступати до «Беркута», повторював, як мантру, одне:

- Я депутат Верховної Ради, з нами Арсен Аваков... Ми перемогли!

Дуже хотілося повірити в це і зітхнути з полегкістю. Ми, наївні, навіть покидали бруківку на асфальт. Але миттю поплатилися за довірливість. Щойно депутат відійшов і гурт «костюмів» зник в клубах диму, на нас ринув град каміння і гранат. Довелося відступати. Раптом я відчув сильний удар — великий кругляк, відскочивши від асфальту, потрапив мені в хребет у районі поперека. В очах спочатку потемніло, а потім заблимали зірочки. Я ще тоді подумав: дивно, удар у спину, а зірочки із очей. Відійшовши за щити Самооборони, я відчув, що ноги починає зводити судома, стояти стало дуже важко. Я тоді важив близько 120 кг і розумів, що коли впаду, мало хто мене зможе підняти, тому вирішив відходити до вулиці Банкової на перепочинок. Там мої друзі будували барикаду біля Адміністрації Президента.

На Банковій буквально за 30-40 хвилин люди спорудили надійну барикаду з бруківки. Я заліз нагору й побачив, що біля адміністрації зібралося дуже багато силовиків. Вони стояли лавою зі щитами в руках і були готові до атаки. Близько третьої дня підійшли мої приятелі: Льоня, Жека і Ваня, брат дружини, — він приїхав нам на допомогу. Ми обмінялися кількома словами, і тут знову побіг народ у паніці. Чулися крики:

- «Беркут» іде!

Я гмикнув:

- Який там «Беркут»! Ми їх як котів облізлих на Шовковичній ганяли!

Але коли озирнувся, поруч зі мною вже нікого не було.

Я пішов напереріз натовпу — вже звик не піддаватися паніці й був упевнений, що нас так легко не пробити. Але коли пробрався крізь стрімкий людський потік на інший бік Інститутської і дійшов до Нацбанку, то побачив, що від Садової впевнено наступають менти.

Підійшов якомога ближче до будівлі банку, щоб перечекати, коли головна частина натовпу пробіжить повз. Бачив, як падали люди на бігу, не встигали підвестися, потрапляючи під ноги тим, хто біг слідом, так і залишалися лежати на дорозі, й безсило спостерігав за цим, нічим не здатний допомогти. Внутрішній голос підказував не піддаватися паніці, перечекати потік людей і лише затим рухатися.

«Беркут» був буквально за десять кроків. Менти повільно, але методично наступали, добивали тих, хто спіткнувся і не міг підвестися. Налітали, як шакали, по кілька людей на одного і забивали кийками.

На Інститутській було багато жінок і старих. Ті, хто не піддався всезагальній паніці, відходили без поспіху, не повертаючись спиною до «Беркута», — давали змогу відійти іншим. Я був у їхніх лавах. Пам’ятав про те, що біля метро Хрещатик на Інститутській лишився вузький прохід між барикадами. Повторяв про себе: «Тільки не лізь у прохід». Дехто з хлопців кинувся до ґратчастого паркана біля Кабмінівського клубу по вулиці Інститутській, 7. Але на тих, хто наважився перелізти, вже очікували менти-тихушники в чорній формі — вони вибігали із заростів ялівцю, ловили протестувальників і лупцювали. Я йшов далі й кричав тим, хто хотів перелізти через паркан, що там менти, але дехто мене просто не слухав.

Біля барикади почалося пекло — люди в паніці створювали тисняву в проході. Я бачив, як вони зминали один одного і втискували своїх товаришів по нещастю у стіни з мішків зі снігом, в конструкції з арматурою, що небезпечно стирчала навсібіч. Стояв неймовірний, страхітливий крик. Позаду лунали вибухи гранат — це лиш посилювало жах натовпу, люди лізли в прохід, як зачаровані…

Я спробував пройти вздовж барикад у напрямку до станції метро. Там люди почали вибивати двері, щоб заховатися в будівлі станції. Але мені спало на думку, що в метро, яке зачинили за півгодини до штурму, можуть чекати менти. Варто було шукати інший варіант. Озираючись на всі боки, як вже зібрався лізти просто через барикади, хоча, враховуючи неймовірну втому й наслідки удару, це здавалося непосильним завданням.

Перед входом до метро є рекламний щит із картою Києва. Там барикада була нижча, ніж усюди. Якийсь хлопчина переліз через перепону саме там, я перебрався вслід за ним. Коли я заліз на барикаду, побачив, що її ніхто не охороняє. На вершині стояли покинуті щити, встромлені в стіну з мішків зі снігом. Я присів, щоб трошки перевести подих, дуже турбував поперек. Віддихавшись, озирнувся по сторонах. По той бік барикади лишалося ще дуже багато людей — їх лупцювали звірі в міліцейській формі. Я зрозумів, що не можу нікуди піти з того місця, через яке переліз, — якщо я перебрався, отже, можуть пройти і беркутівці.

Якоїсь миті я побачив, як просто біля барикади, метрів за десять від мене, мент б’є людину, що лежить на асфальті. Я взяв камінь і спробував прицілитися. Кинути все не наважувався — боявся потрапити в майданівця. Зрештою просто кинув камінь під ноги нелюду. Беркутівець повернувся до мене, а я, зважуючи в руці ще один шмат бруківки, крикнув:

- Наступний в голову! Лиши людину, сука!

Доки мент відволікся на мене, до лежачого на асфальті підбігла якась дівчинка з медиків. Допомогла йому підвестися й швидко повела до будівлі метро, а беркутівець відскочив від барикади.

Я лишився на своєму місці. Спочатку намагався камінням відігнати беркутівців, які били людей і закидали будівлю метро гранатами. Потім підійшла підмога — довкола зібралися хлопці й метали з-за барикад бруківку й коктейлі. Але вони кидали практично наосліп і могли потрапити по наших побратимах. Я підвівся на повний зріст за щитом і почав коригувати їхні удари. Сил метати каміння в мене вже не лишилося. Вздовж барикади народ у паніці біг до метро. Якоїсь миті на очі потрапив досить кремезний чоловік із довгим волоссям. Він ішов повільно, весь залитий кров’ю — червоні струмені текли з розбитої голови і, по-моєму, він був у одній футболці. Я перехопив його і за руку витягнув на наш бік. Сказав йому:

- Іди на Майдан, там тобі допоможуть.

Він подивився на мене якимось порожнім, байдужим поглядом, але послухався і попрямував униз, до Майдану.

Нас почали закидати світлошумовими гранатами, хлопці падали з барикад, і їх відносили в тил. Мені нереально щастило, та й шолом добре захищав вуха, а на газ я вже не реагував. Одна граната впала між мною і моїм сусідом по барикаді зліва, від вибуху він упав з барикади на асфальт й кричав від болю, схопившись за вуха. До нього підбігли, щоб віднести в тил, а я тільки відчув легкий подзвін у вухах. Місце впалого відразу зайняв інший майданівець. Найбільше клопоту принесла димова шашка із чорним їдучим димом. Ми відкинули її «Беркуту» назад, а вони повернули — і так тричі. Я стояв зверху на барикаді, й дим, піднімаючись, не давав дихати. Я сильно закашлявся, хрипким голосом попросив, щоб цю шашку закинули подалі. Один хлопчина добряче розмахнувся і метнув її кудись у бік вулиці Ольгинської.

Настав момент, коли бомбардування гранатами посилилося так, що стояти стало неможливо. Я присів і прикрився щитом, притримуючи його лівою рукою над головою, дивився на карту Києва і думав про те, що треба показати сину мій улюблений Андріївський узвіз, будинок, де народився його прадід, зводити до Андріївської церкви й до будинку-музею Булгакова. Уривками смикалися думки про те, що дружина дала мені перелік покупок для дому, що скоро треба їхати за сином до дитсадка, що сьогодні зібралася повертатися додому моя мама, і я повинен був проводити її…

Коли дим розвіявся, я отямився від сильного удару в щит, звівся, спираючись колінами в мішки зі снігом. Ще подумав: дивно, так жарко — а коліна не намокли від талого снігу. Почав спостерігати за подіями крізь дірки в щиті. Забрало шолома було забризкане дрібними краплями крові. Але кров була не моя, а тих хлопців, яких зносило вибухами з барикади. Напроти мене метрів за десять-п’ятнадцять стояло трійко беркутят. Вони почали стріляти в мій щит із помпових рушниць. Щит був добротний, із нержавіючої сталі, та й мені було вже якось байдуже. Я підняв уверх над щитом праву руку й показав їм середній палець, смачно приперчивши кількома матюками. Каменюки, що прилетіли в стрільців від мого сусіда, остудили їхній запал, і вони відійшли.

Озирнувшись по боках, я побачив, що на барикаді нас майже не лишилося. До мене підбіг хлопчина й сказав:

- Усі йдуть на Майдан. І вам треба йти.

— Ще не всі пішли зі станції метро, треба їх прикрити, - гаркнув я.

Хлопець сказав:

- Тоді лишайтеся. Але дивіться — поруч уже нікого нема.

- Подай нам трохи камінців і не хвилюйся: знайдемо чим відповісти, якщо раптом що…

Той подав кілька шматків бруківки і побіг уздовж барикад до станції метро, на прощання метнувши камінь у «Беркут», який уже хазяйнував там. Я заходився вивчати обстановку. Будівлю станції метро вже захопили. «Беркут» закріпився там, а тепер біля розбитого вікна вишиковувався в колону по двоє — готувався зайти нам із правого флангу й взяти в кільце.

Облич один одного ми не бачили, але, можливо, він пам’ятає нашу розмову. Я йому тоді сказав:

- Треба йти.

- Здаємо барикаду? - відповів він запитанням.

Я йому:

- Подивися довкола. Ти бачиш когось, крім нас?

Він озирнувся і буркнув:

- Так, бл…

- Подивись праворуч. У метро вже зібрався «Беркут» — зараз на нас піде. Хочеш у полон? - запитав я.

Він хитнув головою.

- Так, ти правий, треба йти.

Не знаю, скільки часу все це тривало, але незчисленна орда ментів боялася атакувати двох знесилених людей без зброї. Ми з напарником спокійно спустилися з барикад. Я прихопив щит із собою, одягнувши його на руку. Не повертаючись спиною до ворога, ми почали повільно відходити до центрального проходу барикади. Ніхто з беркутні навіть не намагався перелізти через барикаду, хоча там уже нікого не було — менти тільки метали гранати і каміння нам услід… Але коли я побачив, що відбувається в проході восьмої барикади, то на якийсь час заціпенів. Там люди лежали штабелями один на одному. Хлопці закривали їх щитами від мусорів і робили «черепаху». На самісінькому верху барикади біля проходу стояв дуже високий і дебелий чоловік, з яким я раніше зіштовхувався на вулиці Садовій. Він спокійно віддавав команди своїм хлопцям, незважаючи на вибухи гранат довкола. Я чув його команду, що треба віддавати щити наперед, але був у шоковому стані. До мене підбіг якийсь хлопець — він казав, щоб я віддав щит, а я мовчав. Зі словами: «Ти що, оглух?» — він висмикнув щит з моєї руки й відбіг.

З боку Майдану з усіх сил намагалися допомогти людям — за руки висмикували тих, хто потрапив у тисняву, розбирали мішки зі снігом, намагаючись розширити прохід. Менти щедро закидали людей, що лежали причавлені, камінням і гранатами. Вибухи, крики, матюки, кров, благання і стогони. Я бачив людей, обличчя яких уже починали синіти. І вся ця людська купа ворушила руками, простягнутими до мене, і благала про допомогу…

Коли перший шок минув, я, обійшовши тисняву, спинився біля вишки праворуч від проходу й думав, як краще залізти наверх, щоб чимось закидати «Беркут». Але тут в барикаду на великій швидкості влетів сірий КрАЗ-водомет. Від різкого удару мішки зі снігом підлетіли вгору — але барикада витримала. Люди, що лежали в тисняві, закричали від жаху та відчаю.

Водомет здав трохи назад і знову з розгону в’їхав у барикаду, потім врізався утретє. Відразу після тарану через перепону почали перестрибувати потвори в темно-синій уніформі з білими світловідбивними смужками на рукавах і гумовими кийками у руках.

Обходячи небагатьох захисників барикади, готових дати відсіч, менти почали лупцювати людей, що лежали в тисняві, — цілилися в голову, тримаючи кийок двома руками. У пам’ять врізався один мент: зіскакуючи з барикади, він поправляв лівою рукою свій шолом, тримаючи в правій гумовий кийок. «Беркуту» кричали, що вони б’ють трупи, просили, щоб вони зупинилися, але без пуття…

Ще місяць після цих подій мені снився один і той же сон: водомет, що влітає в барикаду, і нелюди, які лупцюють безпорадних людей, які лежать штабелями один на одному.

Ми з іншими захисниками трохи відбігли до Жовтневого палацу. Але дивитися на те, що відбувалося, просто не було сил. Я озброївся каменем, що потрапив під руку, і ми — близько двадцяти чоловіків — з дикими криками помчали в атаку. Коли ми бігли, боковим зором я побачив, як по дорозі паралельно з нами біжить священик. У піднятій правій руці він тримав хрест. Священик був високий на зріст, досить крупний за статурою, з непокритою головою і в рясі, схожій на ту, які носять священики греко-католицької церкви. Він біг просто в натовп беркутівців, які лупцювали безпомічних людей, і голосно кричав, щоб силовики зупинилися. Менти почали його бити, але він усе продирався крізь їхні ряди попри град ударів, усе просив схаменутися і припинити побиття.

Я підбіг близько до ментів. Боявся кинути камінь навмання — там були наші побратими, вони, на відміну від ментів, не змогли би ухилитися. Я прицілився і потрапив одному звірові в голову. Наша завзятість трохи відволікла беркутню від лупцювання безпомічних. Але праворуч підійшло підкріплення «Беркута» — менти пролізли через розбиті вікна станції метро і почали атакувати нас камінням. Як у тумані, я бачив, що з Майдану підійшла Самооборона зі щитами й палицями. Самооборонівці постояли, подивилися і пішли назад. А я все сподівався, що зараз ми дружно відкинемо звірів назад за барикади…

Один камінь прилетів у праву ступню, і я почав помаленьку відкульгувати до Жовтневого палацу. Перед самою барикадою і ліворуч від неї, ланцюжком уздовж котловану, вже підходили й вишиковувалися бійці ВВ. Вони методично відтискували нас до Жовтневого. Я все ще сподівався на допомогу з Майдану, думав, ми відіб’ємо людей. Але хтось бігав і кричав: «Усі на Майдан!» — і народ утікав, особливо не захищаючись. Я бігти не міг, потихеньку шкандибав до Жовтневого палацу. Там лишилися невеликі осередки, які ще чинили супротив, але силовики йшли стіною, буквально наступаючи на п’яти.

Я бачив, як «Беркут» шмонав намети біля станції метро, а потім підпалював їх. Бачив, як двоє молодих хлопців зі щитами прикривали свого товариша з травматичним пістолетом. Майданівець стріляв по ментах, що йшли слідом за нами. Це на певний час затримало «Беркут». Завдяки цим відчайдухам я зміг трохи відірватися від переслідувачів.

У Жовтневий палац із бокового входу забігло двійко хлопців у камуфляжі й зачинилися. Але це виявилася пастка. Щойно майданівці зачинили двері, до палацу підбігли менти — вони зайшли ліворуч від котловану. Беркутня почала бити скло й кидати всередину будівлі гранати. Це відбувалося за якихось десять метрів від мене. Я йшов дуже повільно, якось відсторонено спостерігаючи за подіями. Перед очима стояла одна картина — люди, що лежать у давці.

Я відійшов до схилу пагорба біля «Сбербанку», спустився майже до середини. З’явилася думка про те, щоб піти напряму до Європейської площі, — забрати машину й перегнати у більш безпечне місце. Але тут я побачив, як на Європейську ланцюгами заходить «Беркут» і ВВ. А моя машина стояла біля Українського дому, вже в тилу у ворога. Долинали вибухи на барикадах з боку Європейської площі. А на вершині пагорба тривало зіткнення. Мені просто під ноги скотився шолом бійця ВВ із розбитим заборолом — я його не піднімав. На вершині пагорба силовики вишиковувалися в ланцюг.

І цієї миті мені подзвонив брат дружини. Я був невимовно радий чути його голос, — увесь час переживав, що він потрапив у тисняву на восьмій барикаді, і я не зміг його відбити. Ваня побачив мене й вмовляв спуститися до них на Майдан. Я вирішив іти до своїх друзів. Спустився з пагорба, мене зустріли, почали розпитувати:

- Як ти?

Я відповів:

- Вибрався із пекла… Там м’ясорубка, лишилося багато людей. А я не зміг їм допомогти…

І тут сталося те, чого я завжди боявся, — «Беркут» захопив пішохідний місток над барикадою і почав закидати людей гранатами, камінням і коктейлями.

Мені подзвонила наша подруга Євгенія і почала гарячково розповідати, що її дядько приїхав із Харкова в складі харківської сотні самооборони, а потім вони пішли в Маріїнський парк на «Мирну ходу» без захисту, з порожніми руками… Женя просила забрати дядька із собою. Я сказав їй:

- Дай йому мій номер. Може, він поруч.

Женя, схоже, була в паніці, не могла зорієнтуватися, що робити, лише повторяла:

- Руслане, допоможи моєму дядьку… Він із Харкова, Києва не знає…

Я спробував пояснити їй.

- Женю, ти розумієш, щоб розмовляти по телефону з тобою, мені треба зняти шолом. А це дуже небезпечно! Тут стріляють. Заспокойся, дай своєму дядьку мій номер, і якщо зможу, допоможу йому, — на цих словах я поклав слухавку.

Поки ми говорили, «Беркут» прогнав із містка останніх трьох захисників. Швидка перебіжка через міст до «Глобуса» — і менти закидали коктейлями Молотова намети, що стояли внизу. Тканина миттю спалахнула.

Ми відійшли до наметів, поставлених на проїжджій частині Хрещатику між Будинком профспілок і «Сбербанком», неподалік від сцени. Я знайшов пеньок біля входу до намету й присів на нього. Поруч стояв молодий хлопчина — мешканець одного з наметів, — я попросив у нього склянку води. Він приніс і запитав:

- Ти звідки?

Я відповів:

- Із пекла. Там лишилося багато людей.

Випив води — мріяв про це останні кілька годин, — і зрозумів, що підвестися буде складно…

Тьмяно пам’ятаю, як молоді хлопці принесли на руках зовсім юну дівчину в напівсвідому стані й посадили її на пеньок неподалік від мене. Ваня пізніше розповідав, що в дівчини на спині була величезна діра в куртці, пропалена гранатою. Ми обоє сиділи приглушені — не рухалися, не моргаючи дивилися кудись удалину, в небо… Тоді я навіть не помітив, що в неї був пропалений вибухом одяг, — пам’ятаю тільки юне обличчя, довге русе волосся і сірі налякані очі.

Ведучий Євген Ніщук віддавав команди зі сцени, священик благав ментів зупинитися. Все це я чув, як у тумані, а перед очима стояли обличчя людей в тисняві, спотворені від болю та страждання…

Не знаю, як довго я приходив до тями. Якоїсь миті прийшли мої товариші й сказали, що треба йти з Майдану. Допомогли мені підвестися, і я побрів за ними повз Будинок профспілок до готелю «Козачий». Коли ми вийшли до зупинки, там стояло таксі. Я попросив таксиста, щоб той відвіз нас до станції метро Тараса Шевченка, де Ваня лишив свою машину, — але таксист буркнув щось невиразне і поїхав. Я подумав: чого він так зреагував? Але потім побачив, що люди на мене позирають скоса, і зрозумів, що я досі в заляпаному кров’ю шоломі, в балаклаві й з бейсбольною битою в руках. Я зняв шолом і балаклаву, поклав їх у чохол. Стало легше дихати, було вже не так жарко.

Я сказав Льоні:

- Навіщо мені бита, якщо ми вже їдемо? - і віддав її.

- Зараз піду, віддам бити хлопцям і повернуся, — відповів Льоня і попрямував до Майдану. Саша пішов з ним.

У цей час під’їхала маршрутка №18. Ваня сказав:

- Треба їхати.

Жека запропонував:

- Давай хлопців почекаємо.

Ваня похитав головою:

 Хлопці непримітні — можуть вийти самі. А мені треба вивезти Руслана.

Усе, що відбувалося, я сприймав, як через шар вати, — подумав ще: не знаю, для чого і куди мене треба вивозити… Але вирішив, що, певно, зі сторони було видніше. Не пам’ятаю, як ми опинилися в автобусі. Я стояв напівзігнутий, на лівій руці метлявся шолом у чохлі. Не знаю, чому, але було відчуття: нам треба проїхати Софіївську площу й рушити від неї як можна далі. У маршрутку на зупинці біля управління МВС зайшли жінки — судячи з усього, вони там працювали. Коли ми виїхали на вулицю Артема, пасажирки почали обурюватися: мовляв, чоловік біля них надто сильно тхне бензином, — вимагали зупинити автобус. Водій ударив по гальмах, і чоловік вийшов. У вікно я побачив, що це був майданівець. Того дня метро не працювало, вулицями пішки простували натовпи людей, машини стояли в кілометрових заторах. Наш автобус за годину проїхав буквально 2-3 кілометри.

Я не міг зметикувати, де ми знаходимося, хоча добре знав цей район. Дістав із сумки планшет і хотів із допомогою навігатора визначити місце знаходження, але це було непросто: руки не слухалися, планшет висковзував із пальців і падав на голову старшого вже чоловіка, якому я перед тим поступився місцем. Я вибачався, чоловік посміхався й запевнював, що нічого страшного, — так тричі, мабуть. Нарешті мені вдалося впоратися з дрібним тремтінням, що било руки, і я визначив за навігатором, що ми знаходимося біля Будинку моди на вулиці Артема. Я запропонував Вані вийти й далі рухатися пішки. Ми вийшли із автобуса. На свіжому повітрі відразу стало легше. Ваня зідзвонився з Льонею. Вони з Олександром уже пішли на Поділ, спускаючись на вулиці Вознесенській. Тротуари були заповнені потоками людей, машини стояли в пробках. Підійшов до кіоску, щоб купити води, але продавець сказала, що вода перемерзла, і вона нічого продати не може.

По дорозі мені дзвонив друг Женя.

- Скажи, де ти, - пропонував він, - я приїду, заберу тебе.

Женя працював поруч, на Петрівці. Але я відповідав:

- Не хвилюйся, ми на Подолі, йдемо до Ваніної машини. Ти не зможеш до нас приїхати швидше, ніж ми доберемось самі. Київ стоїть у всіх напрямках.

У певний момент мені стало важко йти. Шолом, який висів на шнурку, відтягував руку, як гиря. Ноги зводило судомою, дихати було важко. Я попросив Жеку понести мій шолом, зібрався із силами і рушив далі. Зрештою ми дісталися до станції метро, де стояло авто Вані. Там на нас уже очікували Льоня і Олександр. Машина стояла поруч з кіоском, там продавали різні напої, і я згадав, що мене вже давно мучить дика спрага. Я купив кілька пляшок води для хлопців, а сам чомусь дуже захотів пива — так, саме пива. Не знаю, чому, але я купив пшеничне пиво, яке до цього не дуже любив через своєрідний присмак. Ваня завів авто для прогріву, хлопці вирішили перекурити й віддихатися перед тим, як їхати далі. Ну, а я відкрив запальничкою пиво. Зробивши перший ковток, я відчув, що не можу видихнути. Різко закололо десь біля серця, і я буквально повиснув на плечах у Івана. Ваня запитав:

— Що з тобою?

Віддихавшись, я відповів:

— Не знаю… Серце нібито щось стиснуло… Але, здається, вже все добре.

Я ледве сів у авто на переднє пасажирське сидіння і зрозумів, що зараз вирублюсь. Але довелося брати себе в руки, адже в мене була мета — доїхати додому. Дорога пам’ятається фрагментами: Московський міст, пробки, дзвінки хлопцям… Кохана мені не дзвонила — вона знала від Вані, що мені важко розмовляти. Не знаю, чим нас травили на Інститутській, але накривало подеколи дуже сильно. Додому мене привезли ближче до дев’ятої вечора. Дружина була щаслива, син не розумів, чому так тішиться мама, але був радий бачити батька. Вдома я зняв наскрізь мокрий одяг — куртка до того ж була в чужій крові. Я «порадував» дружину — повідомив, що її машина лишилася на Європейській площі біля Українського дому, і їй, швидше за все, капець. Я ж бачив, що відбувалося з автомобілями, які не встигли прибрати з вулиці Інститутської і Шовковичної. Кохана сказала:

- Фіг із нею, з машиною. Головне, що ти повернувся.

Перед сном я вжив велику дозу «знеболюючого» у вигляді грузинської чачі. Хотілося забутися, але виходило погано. Мені вперше снився сон: чорний дим, з нього виходили темні фігури в шоломах і лупцювали людей, що лежали в тисняві один на одному, кликали на допомогу, а я стояв, дивився і не міг поворухнутися. Цей сон переслідував мене ще місяць, практично кожної ночі…