Орест Каракевич - активний учасник Революції Гідності, ветеран російсько-української війни (на фронті був у 2014-2017 рр.). Снайпер у батальйоні «Айдар».

За спеціальністю – лікар-терапевт. Депутат Дрогобицької міськради. Проживає у м. Дрогобич на Львівщині.

З іронічним сміхом згадую 2 туалети на інститутській, за якими ми ховались, наївно думаючи, що це нас захистить. 5 чи 6 чоловік, одними з перших ми побігли наперед туди.

Пам'ятаю, як кулі прошивали ті хиткі туалети, і ми тікали звідти, бо стало дуже страшно, і ті 5 секунд, що тікав і кожної миті чекав на смерть, здавалось, тривали вічно...
 

Я дивувався безстрашності українців. спочатку там в пеклі нас було не більше 50. І, незважаючи на всі смерті, люди рвались вперед, під барикаду. Я зірвав голос, намагаючись повернути їх, пояснити, що якщо їх там положать, ми повинні будемо піти за ними, бо совість не дозволить залишити їх напризволяще.

Як стояв навидноті і розмахував руками, сперечаючись з чоловіком. Той наполягав бігти знов наперед, а я казав, що наша смерть буде на його совісті, бо я піду за ним. і він повернувся… Мене питають - для чого ми туди бігли, якщо бачили, що там вбивають? я скажу для чого. ми не хотіли бігти туди, ми боялись, але коли бачили, що наші брати, ті з кими ми тримали оборону останні дні, гинуть і кричать про допомогу, ми не могли їх кинути. Я називаю їх братами, хоч майже нікого не знав. Майже ні в кого з нас не було амуніції, щити були дерев'яні у декого, але в той момент про це не думалось...

Пам'ятаю іншу групу з 4-5 чоловік, які безстрашно рвонули наперед, двоє навіть не встигли сховатись за щитами - впали один за другим. в голові сидить момент, коли в 2 метрах від мене хлопець необачно висунувся у щілину між щитами, і йому пробило ногу. Згадую, як ми ніяк не могли взятися за нього, щоб відтягти, бо він кричав від болю, коли брали за ноги його. Пам'ятаю, як я кричав і матюкався, щоб за руки брали, розвертали і тягнули донизу його, щоб незважали на його крики, щоб терпів. Cтидно признатись, але кожен раз, коли спускався з новим пораненим вниз до готелю, то радів, що маю можливість піти звідти. Але далеко спуститись не міг - один погляд туди, вперед, повертав назад. Як же ж так, вони там гинуть, а я буду в безпеці тут? і кожен раз здавався останнім - напевне тепер не повернусь.

Дуже здивувало і розчарувало, що не було там Правого сектору... Втім не бачив їх ще з ночі 18-го лютого.. Як мені потім сказав товариш, "славний" правий сектор склав броніки вночі з 18 на 19 і кудись пішли.. дай Бог, щоб це було неправдою, але факт фактом - я їх не замітив ніде. Боляче таке чути, не хочеться в це вірити. Були поодинокі члени сотень Самооборони, але лиш одиниці… Гинув простий народ, кілька десятків звичайних людей..
Згадую жінку-медика, яка рвалась наперед, яку ніяк не міг стримати внизу.. якій пояснював, що її життя важливіше, що вона хай чекає, ми принесем ранених.. але вона не слухала.. як лежав під щитом, наївно думаючи, що це допоможе, що коли проб'ють щит то не попадуть по мені.

Пам'ятаю медсестру, яку не пустив наперед і певно тим самим врятував їй життя.. хочеться в це вірити.
Але, напевне, найжахливішим був момент, коли я побачив, як один хлопець відтягував іншого, і зупинився, вкляк над ним.. в голові досі лунає фраза людини, яка опинилась збоку - " то певне брати, один загинув".. незнаю, чи це правда, але тоді я не зміг стримати сліз.

Пам'ятаю, як медики підбігли до них, і хтось необачно відсунув щит.. постріл - і впав медик, а біля серця розпливалась червона пляма.. надіюсь, він вижив.. Вразило ще те, що навіть серед тієї мізерної кількості людей, що тримала оборону майдану, серед тієї групки людей, які пішли на Інститутську були громадяни інших країн… вони стояли пліч-о-пліч з нами, і не тікали, хоч це і не їх війна…

«... Ніч з 19 на 20 лютого була дуже важкою. Важкою тим, що ми кожної миті чекали прориву. Нас ніхто не міняв, ми 2-гу добу сиділи під щитами… Я особисто зайняв позицію на переді під стеллою. нас було 300 чоловік.." 300 спартанців" - так ми тоді жартували.. сотень самооборони не було, Правого сектору не було.. амуніції в нас теж не було, я був без каски, і без бронежилета.. не було часу шукати, а воювати треба…

Мені каску дали, коли вже побачили, що в мене лице кров’ю залито - з дробовика напевне хтось пальнув ще 18 числа, вночі. Повезло, що дробина високо попала, кістку не пробила, просковзнула під окістям і застряла в голові.. тато казав, що якби на 1 см нижче, то виколупували вже б з кістки або з мозку, помім ввечері в КМДА 20 лютого її вирізали… А на інститутській зрозумів, що амуніція не помагає, того і не брав. …Беркути і бойові гранати кидали, до світло-шумових примотували шурупи, бруківку… Лук спеціально для беркуту зробив... добрий був лук... я ще петарди до кінців примотував, наконечники загостренні, залізні..... Правда, коли стріли закінчились, кинув його у Михайлівському соборі, бо заважав.. там він і пропав, як і всі мої речі.. я не вилазив з-під барикад 2 доби… 
Не хотілось покидати передову.

Дуже дякую безстрашним дівчатам і хлопцям, які нам їжу приносили, бо сигарети вже не могли голод втамувати) Одне радувало - політиків не було на сцені. Парубій заявив, що його чи то газом отруїли, чи то мікроінсульт стався, і довольний десь зник. Турчинов бідкався, що в нього снайпер попав і благополучно покинув нас.. складалось враження, що нас залишили як гарматне м’ясо - думаю, ніхто з них не очікував, що ми самі вирвем перемогу. Зі сцени лунали молитви і патріотичні пісні, правда інколи ті пісні нам трохи заважали, бо команд не було чути…

В мене день народження якраз 20 лютого, 22 виповнилося, - от і відмітили його ) хлопці сигаретами вгощали, всі підряд)... батько подзвонив привітати, він не знав, що я на майдані.. почув по телефону звук пострілів… тільки сказав, щоб я вижив і одразу приїхав як зміг…

Зранку почався штурм. Було дуже важко, приїхали нові хлопці, але вони боялись підходити.. кидали бруківку здалека, і вона переважно попадала нам в спини.. ставало страшно - я ж був без каски, і якщо кулі чи каменю спереду я не дуже лякався, то від своїх получити не хотів) Потім почався якийсь шухер. Нам передали, що пригнала Львівська сотня. Почався прорив біля стелли і Сбербанку, беркут дуже швидко відходив.

Група Асавелюка відстрілювала нас біля жовтневого палацу і от там ми вже зрозуміли, що можем не вернутись.. дуже жалко хлопців, які тільки приїхали і загинули. Вони ж нічого не знали про розклад сил... Мене питали, чому ми не зорганізували їх, чому не прикрили, ми ж вже досвідченіші були.. і я не маю відповіді, совість мучить, хоч і розумію, що не міг нічого зробити.. можливо задайте те питання до тих, хто взяв на себе відповідальність за оборону майдану - до Парубія та Яроша. Чому вони та їх бійці не організували наступ, чому було все так неорганізовано? Я радий, що їх підрозділів не було там, вони вижили, і це добре.. трохи самооборонців правда було там, зокрема Львівська брама, сотня Парасюка, Франківська сотня.. але ж організацію вони могли провести?? але Парубій був невідомо де, Ярош на прийомі в Януковича, сотники в КМДА…»

Чи ти спав в ті дні?.. «Ні, майже не спав і не їв) Поспав лишень 1-2 години вночі з 18-на 19, коли вже трохи бойові дії втихли.. голова дуже боліла, якраз після поранення. Схуд на 7 кг за той час...

Я хочу, щоб люди знали, як усе було. Україну рятували не якісь спецгрупи, чи навчені бойовики, а прості люди.. інтелігенція, робітники, люди мистецтва.. І я гордий з того, що був разом з ними.. Що ще має статися, щоб наші політики нарешті зрозуміли, що влада не основне, що не можна більше цинічно ділити і розкрадати Україну?»

Вперше спогади Ореста Каракевича були опубліковані на фб-сторінці "Майдан 18-20 лютого. Як все було".

Про те, як розгорталися події на Майдані 18-20 лютого Орест Каракевич детально згадував у статті, опублікованій на сайті ГалІнфо під назвою: "Історія лучника, який рятував людей на Інститутській".

* * * * *

18 лютого на Майдан Орест Каракевич приїхав вже дев’ятий раз. Їхав щоразу, коли оголошували мобілізацію. Їхав, щоб захищати свій народ.

«18 лютого я приїхав у Київ десь о 16.00, добирався нічним потягом. Дуже мучила совість, що не встиг на те, що відбувалося в Маріїнському парку. Рукопашний бій - це те, до чого я тренувався. Дуже багато людей загинуло, і мені було дуже прикро, що я не встиг…», – картає себе Орест Каракевич.

Він розповів, що коли цього разу прибув на Майдан, то першим враженням був шок: «Дуже мало людей. Всі казали, що важко потрапити на Майдан, але це не так. Не було важко. З боку Михайлівського собору та Бессарабки пройти було легко. «Беркут» оточив Майдан лише з боку Грушевського та Інститутської. Жовтневий вже був захоплений. Я думав, що коли буде штурм, то все знесуть. В Михайлівському була моя знайома. Я пішов туди подивитись, як вона. Потім став на барикаду біля Профспілок. Особливо було лячно, коли підігнали БТР і почали роздавати зброю спецпризначенцям… Тоді заспокоював себе, що стріляти по нас вони не будуть, не хотілося вірити».

Однак, пригадує Орест, стріляли по активістах вже тоді. Уночі проти 19 лютого силовики використовували бойові гранати. Поруч з ним на барикаді застрелили пострілом у голову хлопця, що був у мотоциклетному шоломі, ще один чоловік впав від вогнепального поранення в груди.

Організація оборони була така: перший ряд воїнів Майдану стояв зі щитами на барикаді, а решта  позаду – кидали бруківку.

«Беркут» послав вевешників «черепашкою», щоб  зачепити трос за барикаду. Ми намагалися їх відігнати. Потім пішов БТР… кілька разів вдарив. Під ногами трусилась земля, ми падали. І досі в голові ці кадри, коли БТР таранить барикаду і люди з неї злітають додолу. Хлопці організувались і закидали БТР коктейлями. Він спалахнув», - пригадує Орест Каракевич.

Поранення

«Біля Профспілок було багато диму. Пішов на передову і одразу отримав поранення з дробовика в голову, відступив назад. Мені почали кричати, мовляв, куди відступаю, чи не злякався гранати, а коли я зняв балаклаву, то побачили, що все обличчя було в крові. Кров очі заливала, мені заклеїли рану, я ще трохи побув на лінії бою, а потім дуже заболіла голова. Я пішов у Михайлівський собор. Пощастило, що дробина високо попала, кістку не пробила, просковзнувши під окістям застряла в голові.. тато казав, що якби на 1 см нижче, то виколупували вже б з кістки або з мозку», – пригадує Орест Каракевич.

Потім повернувся на барикади. Постійно переміщався, силовики, які кидали бруківку, розбили йому ногу, потім він ще два тижні шкутильгав.

«Вночі пішов сигнал, що біля Михайлівського «тітушки». Як я вже казав, там у мене була знайома і на той час в соборі було багато поранених. Я пішов туди. Там поруч у провулку справді стояв заслін із «тітушок», усі з вогнепальною зброєю, з автоматами, щитами. За ними був «Беркут». Він їх курирував. Вони розважалися – стріляли по усьому, що рухалося. Я хотів підійти ближче, але поруч мене від пострілу впав чоловік, який не мав до Майдану жодного стосунку, звичайний перехожий. Куля пройшла наскрізь збоку, одразу під шкірою, його забрали в Михайлівський до лікарів. Ми боялися, щоб «тітушки» не пішли на Михайлівський, хлопці із Самооборони виставили заслін», - пригадує Орест Каракевич.

Тієї ночі «тітушки» на штурм собор, де були поранені, не пішли. Орест пробув на Майдані до 5.00.

«В якийсь момент на Майдані спалахнули намети. Я не знаю, хто перший це зробив, але вогонь – це був єдиний спосіб зупинити силовиків. Потім почали горіти Профспілки», - пригадує хлопець.

Говорить про «Правий сектор». «До подій 18 лютого я і сам хотів вступити у цю організацію, але потім у мене до них з’явилося дуже багато запитань. Я весь час повторюю, що до 19 лютого вони були. Багато з них постраждало в Маріїнському парку. Хлопці були в чорній амуніції, я бачив їхніх поранених. Так, їх було мало. Станом на 19 лютого їх лишилося 14 чоловік і їм велика подяка за те, що вони не виконали наказ командирів і не пішли геть, коли горів Майдан».

Орест Каракевич пригадує, що 20 лютого керівники «Правого сектору» дали наказ своїм бійцям не йти на Інститутську: «Прорив тривав 20 хвилин. За цей час не реально було попередити усіх бійців «Правого сектору», а отже вони щось знали завчасно. Питання інше – чому нас не попередили? Багато з тих хлопців, які загинули, прожили на Майдані дві години…»

І знову до подій 19 лютого: «Майже не спав. Поспав в Михайлівському соборі десь годину прокинувся, бо мучила совість. Цілий день 19 лютого будували барикади, підтримували вогонь – був досить спокійний робочий день. Ввечері були певні сутички, все було як завжди, але різниця була у тому, що на Майдані вже нікого не лишалося - ні керівників, ні людей. Було зрозуміло, що це кінець і нас покинули.

Політиків не було і це добре, бо 18 лютого вони так заважали! 19 лютого координатори  на сцені нам реально допомагали, бо говорили, де потрібні люди, де потрібне підсилення. Політики з криками «Беркут» зупиніться! Не провокуйте!» - тільки дратували. Ми вже навіть просили їх замовкнути. Це вже була війна, і ніхто зупинятись наміру не мав».

Лучник з крилами янгола

За словами Ореста Каракевич, 20 лютого десь о 8.00 почалися бої: «Із самого ранку ми майже дрімали на барикадах. Почалася ранкова зарядка, перекидалися камінням та гранатами. Я передислокувався до пам’ятника засновникам Києва. Тоді саме приїхало підкріплення на Майдан. Ми стали там зі щитами. Хлопці навіть не вміли тримати щити… Беркут кидав «коктейлі Молотова».

Біля мене вибухнула граната, після поранення до головного болю додався ще й дзвін у вухах. Відійшов назад, ближче до сцени, щоб оговтатись. Подивився, що почався якийсь рух. Бігла Львівська сотня. Почався прорив біля стели та «Сбербанку». «Беркут» дуже швидко відступав. Я не задумувався, просто кинувся туди. Я пішов в обхід, на гору до Жовтневого. Снайпери вже стріляли на ураження. Одного бачив в клубі Кабміну, він стріляв з вікна.

У мене був дерев’яний щит. Бачив, медики надавали допомогу хлопцю із простріленою ногою, у нього стегнова артерія була зачеплена. Я йому щит підсунув, його понесли. На перед я побіг вже без щита, потім знову знайшов якийсь дерев’яний щит. Ми зупинилися з боку Жовтневого. Біля готелю Україна ще нікого не було,  хлопці тільки починали рух вперед. Ми вирішили, що треба прорватися до барикади. Побігли, стали за два біотуалети. Хотіли зробити ривок, але застрочили автоматні черги. Напевно, спочатку хотіли нас налякати, бо стріляли по верху і по низу. Ми хотіли наступати далі, але потім я почув звук СВД. Я зрозумів, що це вже на ураження. І тут хлопці почали падати… це вже «працювали» справжні відморозки, які цілились точно в голову, стріляли прицільно в очі. Вони знали, що у нас нема зброї, але стріляли на ураження».

Орест, який безстрашно рятував людей, чомусь картає себе: «Потім мені сказали, що спецназівці ховалися за барикадою. Мене і досі мучить совість, що я того не врахував… Якби я знав це, то я б не зупинився біля біотуалетів, я б побіг далі, спробував їх вибити… Може мене б розстріляли одразу, але я би хоча б щось зробив».