Віктор Міщишин - активний учасник Майдану, ветеран російсько-української війни.

Народився 27 липня 1972 року на Тернопільщині. Разом з родиною мешкає у м. Кам’янець-Подільський.

За освітою – політолог. Служив у морській піхоті у ВМФ СССР. Тривалий час працював на державній службі - заступником голови Кам’янець-Подільської райдержадміністрації, а також заступником начальника Міжрегіонального управління Нацдержслужби України у Вінницькій, Житомирській та Хмельницькій областях.

Віктор був активним учасником Помаранчевого Майдану, з перших днів також був на Революції Гідності. Постійно приїжджав до Києва. 20 лютого на Інститутській виносив поранених і вбитих побратимів на передовій біля Жовтневого палацу.

У 2014-2015 роках брав участь у російсько-українській війні. Розвідник, головний сержант роти 8 окремого полку спецпризначення (наразі в оперативному резерві). Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

В грудні 2016 року переміг у конкурсі на посаду голови Ярмолинецької райдержадміністрації Хмельницької області.
Займається східними єдиноборствами: дзюдо, самбо, карате. Працював інструктором з рукопашного бою у спортклубі. Одружений, має двох дітей.

   - Після подій Української революції Гідності минуло ще зовсім небагато часу і дуже важливо поки ще свіжа пам'ять зафіксувати ті події які змінили долю України. В основу того, що я виклав нижче, покладені свідчення, які я давав Генеральній прокуратурі України у справі Небесної сотні з деякими роздумами та доповненнями.

Саме спогадами про події 19-20 лютого я хотів би поділитися.
18 лютого розпочався штурм та зачистка Майдану, і нічним поїздом я відправився до Києва. Тієї ночі напевне 80 відсотків тих, які перебували у нашому вагоні їхали на захист Майдану. І по приїзду, оскільки метро не працювало, вся ця маса людей добиралася до Майдану Незалежності пішим ходом.
Майдан того ранку нагадував картину з фільму катастроф.

Будинок профспілок, який ще горів, що називається вовсю, нейтральна полоса між лавою міліції та новими нашвидкуруч спорудженими барикадами, що представляла собою згарище палаток та шин та дим що підіймався до неба, і багато людей які працювали як мурашки довбаючи бруківку та чаклуючи над коктейлями Молотова.

Прибувши на Майдан більшість одразу займала місця на барикадах, аби замінити людей, які відстояли ніч. Я замінив якогось чоловіка який вже заледве стояв, зайнявши його місце на барикаді в районі пам’ятника Засновникам Києва. На той час вже почало встановлюватися певне затишшя, правда постійно знаходилось пару відморозків в основному з Беркута, які виходили на лінію досяжності та кидали бруківкою чи стріляли гумовими кулями з-за спин солдатів-строковиків. Чимало клопоту доставляла і вода з брандсбойта, який Беркут встановив навпроти пам’ятника, правда за деякий час жінки почали розносити поліетиленові плащі та вдягати в них тих стояв на барикадах.

Ввечері того дня біля ялиночки ми зустрілися з моїм давнім другом, сільським головою Рудської сільської ради Кам’янець-Подільського району Анатолієм Корнєєвим, який теж регулярно приїжджав на Майдан та з яким останній раз ми бачились на Грушевського 22 січня на День Соборності. Поспілкувалися, посміялися та попили чаю, після чого розійшлися відпочивати, він у палатку до друзів, а я в КМДА. Як виявилося це була наша остання зустріч.

  А наступного ранку відбувся контрнаступ Майдану. Того ранку я перебував на барикаді прямо навпроти монументу Незалежності. З того місця, де я перебував та з того, що я бачив особисто, атака розпочалася наступним чином. Біля монументу Незалежності перебувала група правоохоронців у складі внутрішніх військ та у складі Беркуту приблизно близько 40-60 чоловік, інша значно більша кількість правоохоронців перебувала безпосередньо на вул. Інститутській, чисельність вказати не можу. Ще одна група охоронців перебувала навпроти пам’ятника засновників Києва. Відстань до основної маси правоохоронців була недосяжна для прямого кидка бруківкою відносно барикад. Коли правоохоронці робили вилазки із киданням бруківки та «коктейлями молотова», тоді барикада відповідала бруківкою і теж «коктейлями молотова».

 Якраз в тому місці, де я перебував, перебувала і пневматична саморобна гармата для метання пляшок «коктейлями молотова», яку виготовили наскільки я зрозумів умільці з якогось райцентру Львівської області. Саме після прямих попадань з цієї гармати правоохоронці почали відступ від монументу Незалежності до Інститутської. Побачивши відступ правоохоронців, люди зробили спробу перенести барикади далі, і саме ця спроба переросла в атаку. Спочатку було захоплено монумент Незалежності, далі атака розвивалася в напрямку барикади, яка знаходилася під містком закоханих.

Одразу хочеться зауважити, що ніякого централізованого керівництва діями майданівців під час атаки не було, принаймі я не цього не бачив. Град каміння та натиск з нашого боку та світло-шумові гранати, гранати із сльозогінним газом та гумові кулі з боку міліції. Біля містка закоханих протестувальники запалили водомет, який себе загасив та відступив в напрямку метро «Хрещатик», куди відступила і міліція.

Далі ми продовжили йти вверх по Інститутській, і в цей час з боку Жовтневого палацу по нас відкрили вогонь якісь особи в чорній уніформі з жовтими пов’язками. І зверху з вул. Інститутської зі сторони місця розташування правоохоронців також розпочався вогонь.

Атака захлинулася і ми відійшли до залишків барикади під містком закоханих. Саме тут в цей час я побачив першу людину із вогнепальним пораненням. Частина протестувальників, серед яких також знаходився я, почала штурмувати висоту з вул. Інститутської до Жовтневого палацу, між квітковим годинником та містком закоханих, з метою відтіснити правоохоронців, які займали Жовтневий палац та вели фланговий вогонь по вул. Інститутській.

   Саме під час просування цим підйомом я зрозумів, що частина осіб у чорній уніформі із жовтими пов’язками озброєна та веде вогонь із бойової зброї, а саме із автоматів АКМС (7.62мм), оскільки фактично на самому верху висоти я був свідком того, що в щиті чоловіка, який був поряд, з’явилася дірка від попадання кулі. Інша частина того підрозділу закидала атакуючих світло-шумовими гранатами, які розривалися повсюдно. Десь в цей час я і спіймав свою контузію.

В подальшому внаслідок збільшення кількості протестувальників та їх просування, підрозділ в чорній уніформі із жовтими пов’язками відступив вверх по вул. Інститутській. Біля входу до Жовтневого палацу на землі була дуже велика кількість стріляних гільз від патрона 7.62мм, які одразу ж розбирали на сувеніри.

Після звільнення Жовтневого палацу люди рушили вверх по вул. Інститутській з обох боків дороги. За деякий час з нашого боку, а саме з лівої сторони дороги вверх по вул. Інститутської (з того боку, де Жовтневий палац) з’явилися перші вбиті та поранені. За характерним звуком (як батіг), стало зрозуміло, що по нас б’є снайпер із СВД. Двох убитих протестувальників я допомагав заносити до бокового крила Жовтневого палацу.

Поранених із вогнепальними пораненнями на цьому етапі я бачив чоловік п’ять, окремих з них, я теж допомагав переносити до центрального входу в Жовтневий палац, біля якого був розгорнутий приймальний медичний пункт, звідки поранених транспортували далі.

Пораненими майданівцями, про яких згадує у своїх спогадах Віктор, були Іван Бльок і Андрій Мовчан. На жаль, обоє загинули того дня на Інститутській - доп. ред.

   З того місця, де ми перебували, а саме з лівої сторони дороги вверх по вул. Інститутській, ми бачили як навпроти за метрів 20, не доходячи до входу в метро «Хрещатик», в результаті снайперського вогню, гинули протестувальники, в окремих з них пробивалися від куль металеві щити, люди падали як підкошені. В тому числі я бачив, як від пострілу впав чоловік в смарагдовому мотоциклетному шоломі, як пізніше мені стало відомо саме в такому шоломі був Толік Корнєєв.

За деякий час ми з нашого боку просунулись на декілька десятків метрів вперед, орієнтовно до біотуалетів зліва по вул. Інститутській. Серед тих хто там був, були хлопці з Хмельницької сотні, мені чомусь запам’ятався якийсь чоловік з Ярмолинець, з яким ми порозумілися, що ми обидва з Хмельниччини і який розпікав мене за те, що я жодного разу під час моїх перебувань на Майдані не записувався до жодної сотні враховуючи той факт, що я перебуваю на державній службі.

   На ковдрах тіло Анатолія було перенесене до сцени Майдану, там воно було завантажене на автомобіль, яким було доставлено до приміщення КМДА, де було пред’явлене медикам, після чого було перенесене в підвал КМДА, де воно перебувало до того часу, коли за ним приїхала дружина та його добрі друзі депутат Кам’янець-Подільської районної ради Валерій Шкуренков та місцевий підприємець з села Руда Леонід Черній, які допомогали в організації доставки тіла на батьківщину.

Вже зараз дома, промоніторивши інтернет, ми познаходили на відео та на фото і мене, і Толіка. Оcтанній раз живим Толік Корнєєв ідентифікований на містку закоханих, в той час, коли я дряпаюся вверх біля цього ж містка.

На Майдані усім охочим роздавали біленькі та простенькі вервички з хрестиками, і під час однієї з вахт я взяв і собі таку і причепив до рюкзака. Мій маленький Богданчик, якому чотири рочки, всім зараз розказує: «Мого тата не вбили, бо в нього був хрестик». Того вечора, коли ми востаннє бачились з Толіком, йому цей хрестик теж дуже сподобався, і я йому пообіцяв, що якщо будуть носити знову, то я йому візьму. Буквально через 10 хвилин після того, як ми розсталися, я взяв йому таку ж вервичку… Але передати її я вже зміг лише його дружині на поминках...
Поки все...

Вперше спогади Віктора Міщишина були опубліковані на фб-сторінці спільноти Майдан 18-20 лютого. Як все було.