18 лютого 2014 року під час розгону протестувальників у Кріпосному провулку Максим був жорстоко побитий беркутівцями. Отримав струс мозку, контузію, поранення лівої руки: йому розтрощили суглоб вказівного пальця. Тоді ж, за спогадами самого майданівця, він пережив клінічну смерть.

«Максим був активним учасником, за що б не брався. І під час Майдану він не був серед тих, які стояли позаду, і дивилися, як спереду кидають бруківки, йдуть зі щитками чи в шоломах цих сноубордних… Він був серед тих людей, які були в цих шоломах», – пригадує його друг Сергій Бабенко.

Після Майдану Максим почав займатися музикою. Разом із другом, теж учасником Революції Гідності Євгеном Слов'яном заснував гурт під назвою «Reve tа Stogne».  Створював музику в жанрі фолк-року. Самі музиканти окреслювали свій стиль як «weedmack music».

► Їхній дебютний та єдиний альбом "Mythologia" можна послухати на SoundCloud.

Про своє рішення стати музикантом Максим у одному з інтерв’ю розповідав так:

«Після Майдану мені пощастило потрапити до Італії на лікування - поламані руки зрослися погано, тож це був мій шанс зробити операцію і підлікуватися. Коли повернувся з Італії, зрозумів, що у нас уже йде війна. В першу чергу, це була війна у культурній площині - бо через брак культури ми провтикали дещо справді важливе. Війна - це наслідки того, що ми не дотягнули щось в культурному плані.

У той момент, коли мене контузило, було відчуття, ніби я вилітав з тіла і якось переродився. Як результат, після Майдану я став музикантом. У мене є хороший друг, він грав на гітарі, а я почав співати. Так ми зробили гурт Reve ta Stohne. Я з’ясував, що у мене є талант, є голос і це треба розвивати. Ми записали альбом, багато виступали - навіть закордоном, про нашу групу знімали кіно».

Разом із своїм музичним проектом Максим їздив Європою, давав концерти, працював над другим альбомом. Деякий час жив на сквотах у Кракові, Варшаві, Амстердамі, Києві.

Останній рік працював двірником у Музеї історії Києва.

З початком повномасштабної війни Максим Остяк добровольцем став на захист України. Пройшов курс навчання керування бпла. Згодом, як аеророзвідник, брав участь у бойових діях в Ірпіні. Допомагав евакуйовувати дітей під час мінометного обстрілу. З 1 червня 2022 року воював у складі аеророзвідувального підрозділу 49-го окремого стрілецького батальйону ЗСУ «Карпатська Січ». Мав псевдо "Остін".

Загинув 4 липня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Ізюму на Харківщині. Максим Остяк разом із трьома побратимами під час розвідки натрапив на ворожу групу. Загинув на місці внаслідок ворожого обстрілу. Його тіло вдалося повернути через п’ять днів.

Команда Платформи пам’яті Меморіал створила документальний фільм «Остін. світ догори», присвячений Максиму Остяку, в якому про нього розповідають рідні, друзі і побратими.

Ще до повномасштабного вторгнення журналістка Олена Максименко записала спогади Максима Остяка про його участь у Революції Гідності.

* * * * *

У пам’ять про Максима публікуємо його спогади про Майдан, котрий став поворотним моментом у його житті.

Він трохи схожий на інопланетянина – натхненного, щирого і дещо загубленого серед людей. Може плутати дати чи навіть сумніватися щодо власного віку, однак його несподівана і тонка манера формулювати думки не може не вражати, як і здатність сходу наспівувати майбутні тексти пісень.

До Революції Гідності Максим Остяк був барменом у “КультРа”, захоплювався сучасною українською літературою. Після боїв 18 лютого та отриманих травм у нього відкрився дар до музики. На сьогодні він є музикантом, автором пісень і одним із виконавців горлового співу рок-гурту “Reve ta Stohne”. Музику гурту чули у Франції, Нідерландах, Польщі, інших країнах.

– До початку часів… – усміхається. – Якась така ідея, мета, за якою приїжджають звичайний до Києва провінційні люди. Я з Полтави приїхав. Ну, і просто – в Київ, це рух вгору. А в яких площинах рух – неясно. В матеріальній – ясно.

У Полтаві вчився, за освітою я інженер-будівельник. Ну, в принципі, “роздуплятися” я ще в Полтаві почав, з прочитанням сучасної української літератури – що я робив замість пар із теоретичної механіки в університеті. Інженер-будівельник… це стало нецікаво на якомусь етапі…

Перший, кого я взагалі почав читати, це був Любко Дереш. Не як школяр, якому задають, а як читач, який сам щось хоче. І, власне, ця вся сучукрліт помалу почала задавати вектор змін.

Я в Київ переїхав, і відповідно почав проникати в кола людей, які поділяють мої інтереси. Активно ходив на літературні заходи… Щось дізнаєшся від друзів, знайомих, якісь події, і по можливості приходиш, обмінюєшся думками. І в хорошому сенсі, ця вся “зараза” почала все більше охоплювати. І рішення почали прийматися все менше в сторону розвитку в матеріальній площині, все більше в сторону якогось такого альтруїзму, патріотичного альтруїзму – чи як то сказати?

Але до Майдану була робота в центрі Києва в ресторанах барменом. Коли почався Майдан, уболівав за все з роботи. У вільні дні доєднувався.

Коли все почалося, я взяв термоси –у нас були для виїзної торгівлі такі велетенські термоси, наповнив їх чаєм і зніс на Майдан. Зручно!.. Це ще сама перша ніч була. Прийшов тип із чаєм – це все було класно, випили дружно. Потім ще кілька разів таке було. Чай як зброя… (сміється). Після першого розгону теж була ця історія з чаєм. Спершу я чай на Майдан носив, а потім уже в Михайлівський собор. Там якраз кілька знайомих було з розбитими головами, тому чаювали вранці.

А потім “зірвало” геть на цих “молотових”. Коли 19 січня почалися сутички, в перший же день, як зіткнулися силовики з “майданівцями”, і були оці перші спалені “богданчики”, я теж ще на роботі сидів, дивився, що відбувається в центрі. Все всередині вирує!.. Думаю. що я взагалі тут забув?! (сміється). Яка робота, коли вся “двіжня” відбувається?! То я вкрав якийсь розчинник у коморі, там кілька пляшок було, зніс їх на Майдан. Бачу – біля УНІАН стоять два пакети з хавкою. Там кілька пляшок олії. Ну, я допетрав, що можна ще олію долити до розчинника!

Я не знаю, чи той розчинник горів. Я кидав пляшки – дуже було страшно підходити близько. І я їх кидав якось так, суто у нікуди. Це не була агресія на знищення людей, силовиків. Це було суто як акт мистецтва, як перформенс. Без мети когось дійсно уразити.

Є прекрасна людина Марія Берлінська – як тільки ми приїхали до тої точки, вона підходить: “Хлопці, бачу, хоч хтось щось робить! Чим можу помогти?” Кажу: “Пляшок тільки не вистачає!” І вона бігом організувала купу людей – і зразу поїхав конвеєр, всі зразу зрозуміли, що їм робити, і почалося.

І вже наступного дня почалося таке фаєршоу! Людина приходить і бачить, що це просто: береш пляшку, наливаєш бензин, береш “відпрацьовку”, змішуєш – і все, і понеслося!

А як змінилося життя… (довго мовчить). Я не знаю, це межує з хворобою, мабуть. Але все, більше я на роботу не вертався після того дня.

"Падіння зі стільця" і світло в кінці тунелю

18 лютого життя помінялося ще крутіше!  Якщо робота відпала раніше, то тут все змінилося взагалі.

Це були найперші зіткнення. Побоїще в Маріїнському, воно, власне, почалося з Кріпосного провулку, в якому я і попався. “Беркути” мені пробили голову – маю тут трохи шраму, від того і свідомість втратив… Я був у броніку, такому найлайтовішому, і був у касці, звичайній залізній, хтось мені підкинув. Але все одно, вона мені дуже допомогла, витримала перші удари. Вони обступили, давай на землю валити, я встаю, якось вириваюся… Я кілька разів вставав, вони вже гепали – аж поки хтось зірвав цей бронежилет, потім зривали каску, бо вони не могли “достукатися” до голови, вразити. І почали знімати каску, що ця фігня (показує на шию) почала давити, і її відірвало!

І вже коли відірвали каску, я закрився руками – тут маю метал у руці, скоби, і коли вже вони відбили руки мені геть на переломи, і добралися до голови, – тоді вже вибили з голови, що я десь полетів… Тоді я вже попрощався. Вибачив їх, насправді.

Мене вибили з тіла, я поранення отримав, контузію.

Я бачив світло в кінці тунелю! Я бачив там силует жінки з дитиною. Таке мені, коротше, прийшло… І вертаюся, приходжу до тями, і там абсолютна чистота, розігнане мислення – я не знаю, викид адреналіну, може. Я знав, що відбувається в радіусі 300 метрів взагалі навколо. Це такий “тунель реальності”. Зайшов у якісь двері зовсім фантастичні…

Бо після тих поранень… відбулася переоцінка, я музикою став займатися! Я навіть не думав про таке.

Я прийшов до тями на асфальті. “Беркут” ішов лавою, пішов далі бити людей, а з іншого боку з’являлися вже “тітушки”, які добивали лежачих. Я отямився, коли ті вже пішли, а ці ще не прийшли – і такий фокус, максимальна чистота. Дуже класний стан був.

В Будинку офіцерів – мертві, побиті…Біля мене чувак конає, медики якісь були, кажуть мені: “Ти його тримай!” А я сам не можу тримати, у мене істерика зі сміхом – я дико сміявся, я щасливий був, що я взагалі живий, бо поряд був неживий – контраст серйозний. Такий шок був незрозумілий.

Якось вивозили людей групами у “швидких”. Найтяжчих спершу, я теж десь попав – моя черга прийшла. Завезли аж на край міста – на Харківський, там лікарня є. І виходжу я з тої швидкої, дивлюся – там уже чергує мент. І я розумію, що зараз мене просто закинуть у цю вантажівку! Зайшов у вестибюль, на прохідну, і розумію, що мені тут взагалі не місце, що зараз по палатах почнуть забирати… (Під час подій Революції поранених активістів нерідко міліція викрадала просто з лікарень. Аби запобігти цьому, при лікарнях чергували волонтери, котрі стерегли поранених, у разі небезпеки викликали підкріплення Самооборони або ж вивозили поранених самі – Авт.).

А потім, знову ж таки, змінилося життя: мені держава півмільйона виплатила! За поранення – був закон прийнятий, всім пораненим на Майдані були виплати. В Італію мене звозили… Я втілював всякі задуми, музичні божевільні ідеї. Музикою почав займатися після цього, співати почав! Ми почали тусуватися з Женею – мій друг, він теж на Майдані перебував, але він і раніше музикою займався. Власне, це каталізувало мій шлях і мій вибір.

Я усвідомив, що життя настільки нетривне і може перерватися, коли завгодно. Пісні почали приходити з того часу. Це дуже класно! Є і на майданівські теми зокрема. Найгірше, коли вони приходять, а ти їх не втілюєш, тоді взагалі дуже зле.

Я і на Майдані діяв згідно до внутрішнього голосу! І потім продовжив це робити – і, власне, цим і змінилося життя. Бо тепер я роблю, що хочу, по суті.

Хочеться реалізувати все, що грає в голові. Насправді, класно я витратив гроші! Бо я купив звукову карту, в мене тепер є студія. Немає приміщення, але є обладнання. Мене зараз мотає по Україні, я все не міг “устаканитися” – то в селі хотів жити в хаті, така була фантазія – студія в сільській хаті; то була фантазія – студія на висоті, в горах, де немає цивілізації. Я там купував сонячні панелі, акумулятори. Власне, воно діяло, але сирості багато – прорахунки деякі. І так оце я мотався-мотався, і тепер вже остаточно ясно, що Тернопіль. І я нарешті почну помалу втілювати все, що грає в голові.

Сім’я – вони в мене на жаль, дуже багато дивляться телевізор,перебувають від впливом усілякої неправдивої інформації. Ми бачимося рідко, тому виходить витягати їх звідти, але їх знову затягає назад. Останнім часом просувається думка, що Майдан тільки гірше робить, типу, “зачєм от вобщє бил?”, “смотрітє, что  натворілось!” і так далі. Брат от захоплюється – хоч хтось робить те, що хоче. Хороша справа це, чи ні – це хто уже як розсудить. Для когось я взагалі такий напівбомж, який тиняється і втілює якісь дурниці, по суті.

Я нещодавно одружився, і народилася у нас дочка –і це все так флешбечить із тим силуетом, що бачив 18 лютого! І дружина дуже класно сприймає і мою музичність, і мою навіженість – все це вона розділяє, і слава Богу, що знайшлася така людина. Познайомився з нею в Карпатах, на Шипоті. Вона просто теж з цього світу. Нема нарікань.

Я наразі не маю стабільної роботи (хоча уже підшукую). Вона розуміє, що це музика, я вірю в щирість понять. Видно, коли люди на сцені з себе вдають не тих, ким вони є насправді, і хочеться створювати альтернативу. М1 і М2 дуже надихають в цьому плані. Ти дивишся і думаєш: так, треба все таки робити! (сміється)

І ще хотів сказати: Небесна Сотня… Не хочеться про це все говорити дуже трагічно… Я думаю, пацани самі б не хотіли всіх цих плачів, цього всього трауру вічного, щоб про них вічно плакали.

З Нігояном був знайомий, ми якось перетнулися, пили чаї, кави. Ну, знаєш, своя людина, своя душа. Дуже символічно… може, спеціально обирала доля таку людину?..

На Схід України ще не їздили виступати. Якось була зустріч майданівців із міністрами – ще колишніми. І я якось зрозумів, що зброя – то взагалі останній довід… Перше – це культура. З чого починають. Виступи на Сході – надважливо, звичайно! Хочеться виступати там, де відбувається все… Більше виступів, більше музики! Бо музика – це спосіб “роздуплити” людей, як мене роздуплив колись сучукрліт, то так музика вона теж підтягує!

Вічна пам'ять і слава Герою України!