- Перший раз я приїхав на Майдан в перших числах лютого, до того не виходило, працював на Західній Україні за контрактом. Душа рвалась, ночами від телевізора не відходив, допомагав Майдану матеріально та молитвами. 1 лютого закінчився контракт. Приїхав додому в Черкаси і через пару днів вирушив на майдан.

Приїхавши на Майдан, зразу вирішив згадати першу професію - медика. Правду сказати, медиком-рятувальником в авіазагоні я служив у Радянській Армії. Потім працював на "швидкій", тривалий час працював в «Газорятувальному загоні». Але то в 90-х, а потім - підприємницька діяльність, відповідно економічна освіта, потім теологічна... Загалом згадувати прийшлось багато.

Тричі приїздив на Майдан, старався приїжджати в будні дні, так як у вихідні чергувати було багато охочих, а в робочі, зрозуміло кияни - медики ішли на роботу і цей сектор сильно послаблювався.

А тут 18-те. Зранку дзвоню своїм санітарам Володі та Івану: "Як справи?"

- «Все добре, ідемо під Верховну Раду!» Радісні такі, а десь о 14-й по радіо говорять: бої! Телефоную Володі - координатору медчастини, що в Будинку Профспілок. Він трубки не бере, телефоную Колі, відповідає - біда! Питаю: поміч треба? Сам каже вирішуй, не знаємо чим закінчиться. Будинок профспілок і наша медчастина горить, ранених виносимо і т. д. На мене наче кип'ятку вилили.

Телефоную другу дитинства Юркові, кажу: така справа ти хотів зі мною на майдан, поїхали тільки подумай добре, бо можеш не повернутися. Прийняли рішення їхати. А тут все перекрито, міст через Дніпро закрили, траси в напрямку Києва. Міліція нікого не пускає, ми полями, якимись селами, фермами прорвались! Проривалися 14 годин, зазвичай дорога на Київ займала 3 години, гуляючи.

На ранок 19-го лютого вже на Майдані! А тут жах! Коли приїхав, побачив, що мого медпункту вже немає, курені розкидані, хлопці побиті. Перша барикада на Інститутській взагалі стояла "убита", стела захоплена. Зі своїх нікого не знайшов, а медпункт, як мені сказали, перенесли у Михайлівський собор. Аптечку довелося збирати нову із того, що було, бо наші погоріли разом із одягом. Просто жах!

Своїх (медиків) знайшов в Михайлівському! Ну що, зпорядив аптечку і між люди. На ніч прийшли спати в Михайлівський, спав прямо в соборі в центрі, прямо під кафедрою, чи як воно називається, прокинувся від співу. Відкриваю очі, а три святенники моляться, службу правлять, відчуття я вам скажу лежу посеред церкви і три батюшки над тобою моляться. Я вставати, а батюшка такий чемний каже «вибачте у нас служба ви відпочивайте», став я коло них на коліна і давай молитися, а сльози…, здоровий дядько 47 років, і сльози як у дівчиська рікою.

Встали з Юрком, пішли на Майдан, маски роздавали хлопцям на барикадах, рукавички будівельні, ну кому що. Там від горла, від кашлю.

А тут автобуси львівські під’їхали, бачу в багатьох хлопців немає ніяких засобів захисту. То я побіг в Михайлівський, щоб набрати масок і рукавиць. І через це пропустив початок нашого штурму. Я вже спускався Михайлівською донизу, коли наші побігли вперед. Але перший поранений був мій. Це було там, де закінчується вулиця і де стояли швидкі. Це було поранення в грудну клітку, летальне.

 Пішли поповнити аптечку, а тут знову крик: «Медика, медика». Оглядаюсь - несуть. Один - поранення в голову, потім другий - поранення в ногу, потім третій… Я не пам’ятаю, скільки їх було, поки я дійшов до годинника на Інститутській.

Я вже не дуже молода людина і маю проблеми з серцем. Бачу, що треба лізти нагору до Жовтневого, чую, як кричать: медика! А в мене просто серце вилітає, не можу. Я мабуть капсул з 5 корвалменту одразу проковтнув і рачки поліз вверх по цьому мокрому і брудному схилу. Земля сиплеться, люди падають, втікають. Одні лізуть туди, інші сюди. Далі побіг повз Жовтневий, аж до верхньої барикади. Отямився, коли вже бинти закінчились, знеболювальне теж, санітарів своїх я розгубив.

Пам'ятаю біжить старший чоловік, років шістдесят, а в нього голова хитається з боку на бік, кров ллється річкою. І він щось кричить при цьому. Я ще здивувався: як він може кричати, якщо гортань поранена? На щастя, виявилось, що куля не зачепила гортань, лиш розрізала шкіру, як ножем на дві частини. Я його спіймав, посадив, перев'язав, щоб зупинити кровотечу і кажу хлопцям: відведіть його вниз, щоб зашили рану. А він зірвався і побіг знову на передову! З відкритою раною горла! Я не знаю, як далі його доля склалася. (про цей випадок Олександр Прудько розповідав у своїх спогадах, записаних для проекту Майдан. Живий. - прим. ред.)

Потім я Юрка послав за перев’язочним матеріалом, вертаюсь і сам. Хтось зове: Павлович! Я дивлюсь, а вони всі в балаклавах - виявилось наші Черкаські впізнали! Вони прикрили щитами, і там під колонами Жовтневого ми побудували перший медпункт.

Окремо хочу сказати про побратимів медиків. Мужні, дуже професійні і самовіддані люди, як вони працювали… Було пару дівчаток молоденьких, не знаю чи студентки чи медсестри. Як підняв на них очі, а вони бліді, зіниці розширені, дивлюсь на свої руки, а вони реально по лікоть в крові, вони від них погляд відірвати не можуть… Такий розпач найшов, ледве взяв себе в руки, такий розпач. Такі люди гинуть!

А бійців все несуть і несуть, до медпункту стежка крові, тоді я зрозумів, що ріки крові це не образ….. несли на щитах, на носилках, на одіялах, волоком…. Я і в армії надивився, і на скорій. Ну два, ну три, ну семеро за раз було, а тут десятки. Одні уже померли, інші помирали при нас, я закривав героям очі, треті зрозуміло було, що не довезуть… рани тяжкі, не сумісні з життям, і маса просто поранених, газом отруєних…

Потім стали радитись, стало зрозуміло, що в разі контратаки ми людей не винесемо, і самі попадемо в оточення. На мене лягла відповідальність, і тоді прийняли рішення перемістити медпункт вниз до «Сбербанку Росії» під колони, він і досі там знаходиться, чим я пишаюсь, що в гарячці бою було прийняте тактично правильне рішення. Я в армії польові госпіталі розвертав, зазвичай 3-4 години при допомозі солдат, а тут два госпіталі за три години в умовах бою…

Що скажу на останок? Слава Героям! Вони полягли, і нам якось треба не втратити тієї перемоги яку вони купили нам, ціною власного життя. Так ворог напав на нас підло, вдарив в спину, в трагічний час, коли ми хоронили своїх героїв! Але це не затьмарить велич їхнього подвигу, і не зменшить вагу їх перемоги! Слава Україні!