Автор: Олена Чебелюк

 Богдан Сольчаник був непересічною та яскравою особистістю: інтелектуалом, науковцем, фаховим істориком та соціологом. Громадським діячем, який активно включався у всі важливі державотворчі процеси, що тривали в Україні з початку 2000-х років. 

Навчаючись на другому курсі, він став одним із студентських лідерів Помаранчевої революції, а дев’ять років по тому, в листопаді 2013-го, з першого дня долучився до протестів на Майдані. З юності Богдан завжди був у самому вирі подій, реагуючи на найменшу несправедливість в країні та наполегливо намагаючись змінити її.

Богдан Сольчаник був не лише дослідником історії, він був її безпосереднім творцем. Вважав, що лише системною наполегливою працею можна зробити Україну кращою. І що якісні зміни в державі залежать від активної позиції кожного з нас.

* * * * *

Народився Богдан 25 липня 1985 року у місті Старий Самбір Львівської області. Батько Зиновій працював вчителем фізкультури у школі, мама Оксана – бухгалтером. У родині виховували двох синів: Богдана і на два роки молодшого Степана.

Дідусь по батьковій лінії - Степан Сольчаник у 1946 році був заарештований радянською владою за звинуваченням у співпраці з УПА. 8 років відсидів у колимських таборах, ще 2 роки відбув на поселенні. Бабця походила з давнього священницького роду Хархалісів. Сім’я жила на Лемківщині на території сучасної Польщі і була переселена в Україну в 1951 році.

З дитинства Богдан вирізнявся серед однолітків гострим розумом і непересічними здібностями. У 10 класі став переможцем всеукраїнської олімпіади з історії, в 11-му посів друге місце.

«У школі Богдан був старанним учнем, добре вчився, був відмінником. Син мав хорошу пам’ять і йому легко давалося навчання. Його улюбленими предметами були історія, література та географія. – розповідає батько.

Я сам любив читати і синів з дитинства привчав до цього. У нас була така непогана бібліотека вдома, багато історичної літератури, і Богдан захопився історією. Також він любив читати пригодницьку літературу. Якось під впливом прочитаної книги загорівся ідеєю і зробив з дерева кораблик. Запускав його на ставку, на річці.

Окрім того син дуже любив спорт. Легка атлетика, біг, футбол, велосипед. Я працював вчителем фізкультури у школі і мусив брати дітей з собою на роботу. В Богдана і Степана не було виходу, вони мусили бути зі мною у спортзалі, на стадіоні і активно займались. Богдана я зацікавив підтягуваннями, відтисканнями, присіданнями. Він завів зошит, де скрупульозно записував свої результати, відмічаючи свій прогрес. Степан потім це кинув, а Богдан продовжував вести. Це була одна з його особливостей: коли він щось починав, то обов’язково доводив до кінця.

Ще дитиною він був досить впертим. Якщо він щось задумав, то його неможливо було переконати, що це не так. Якщо він захотів щось зліпити, то сидів цілий вечір, поки не доробить.

Якось його впертість і принциповість проявилась в тому, що в 10 класі він прийшов додому поголений налисо. Хоч до цього завжди носив довше волосся. Виявилось в нього з цього приводу був конфлікт з директоркою, і він демонстративно постригся. Так і ходив у школі - відмінник, переможець всеукраїнської олімпіади - лисий і в штанах зі спущеними шлейками, які ми з ним купили таємно від мами.

Золотої медалі він не мав через 9 балів з біології, які отримав у 9 класі. І хоч я пропонував йому, що працюю в школі, між вчителями і можу домовитись про перездачу, він відмовився. Сказав: «Значить я не знав».

Степан Сольчаник у одному з інтерв’ю розповідав про старшого брата і їхнє дитинство:

«Богдан був максималістом, завжди дотискав до кінця, він не любив програвати. Коли ми грали в ігри ще в дитинстві, він завжди прагнув бути на першому місці. Був дуже різностороннім, займався спортом, читав, щось часто майстрував. Пам’ятаю, як ми ще малими робили кораблики і запускали їх по Дністру, по озеру. І Богдан підходив до цього серйозно. Робив їх по книжці, по схемі, яку йому дав тато. Ми лише ходили і заглядали, що він там робить. Він навіть яхту якось зробив.

З ним було цікаво, він завжди вигадував якісь цікаві штуки. Ліпив з пластиліну, особливо любив робити кораблі. Пригадую він зробив один корабель, де були трюм, каюта, екіпаж, штурвал, за яким стояв капітан. Брат дуже любив бавитись солдатиками в ігри-стратегії. В нас було багато іграшкових солдатиків і в Богдана була своя армія, в мене своя, і ці армії постійно воювали між собою. І при тому, що в нього було втричі менше солдатиків, він постійно вигравав, завжди брав у полон чи вбивав моїх правителів, королів. Спершу він назвав свого головного командувавча князем Святославом, а коли вже брат став старшим, то незмінним командувачем був Богдан Хмельницький. В той час як у мене щоразу мінялися».

Як переможець всеукраїнської олімпіади, Богдан отримав змогу без конкурсу вступати у будь-який вуз України. Обрав Львівський національний університет ім. Івана Франка і у 2002 році вступив на історичний факультет. Навчався на кафедрі архівознавства, згодом перейшов на соціологію.

Одногрупниця і подруга Богдана Ольга Стрелюк згадує про цей час:

«Йому було тісно в університеті. Він одним з перших зрозумів, що щось не так з нашою освітою, а тому читав по ночах розумні книжки, а на лекціях міг заснути. Якось, ще на першому курсі, коли нам розповідали про період Навуходоносора, він спав. Викладач це помітив і в якості покарання дав завдання вивчити на пам’ять переклад якогось староєгипетського рукопису. Коли на наступній лекції, перед всією аудиторією, він відтворив текст з пам’яті, його "зацінив" увесь курс, а викладач був нокаутований. Потім таке трапилося на парі у заступника декана, однак він толерантно вибачився та пояснив, що заснув не від того, що лекція нудна (вона і справді такою не була), а тому, що вночі вчився.

А ще він не любив бути схожим на інших і поводитися так, як усі. Хоча тепер я розумію, що він просто ніколи не був рабом, якому можна було нав’язати страх, покору, примус чи безправ’я».

Власне, саме тоді я також познайомилась з Богданом. Ми навчались на одному факультеті, але на різних курсах. У нас тоді була велика компанія однодумців, друзів і просто знайомих, об’єднана спільними інтересами – ми не слухали попсу, а «Мертвого півня» і «Королівських зайців», читали нові книги Юрія Андруховича, Костя Москальця, Любка Дереша та Іздрика. Цікавились політикою і культурою, влаштовували дебати на факультеті, випускали газету, організовували театральний фестиваль. Регулярно тусили разом на клумбі під універом, ходили на концерти українського андеграунду в «Ляльці».

А з 2004-го року ми з Богданом вже регулярно зустрічались на акціях протесту і барикадах. Тоді якраз почала свою діяльність громадянська кампанія «ПОРА», активістом якої він був. І усі «просунуті» студенти або безпосередньо долучились до руху, або підтримували його.

Після бакалаврату, у 2006-му, Богдан продовжив своє навчання у Міждисциплінарному центрі магістерських програм з соціології та культурології при ЛНУ ім. І. Франка на програмі з соціології.

Як дослідник, він особливо цікавився проблематикою пострадянської ідентичності, інтерпретацією різних етапів радянської історії, стратегіями і практиками людей в інституційних рамках Радянського союзу. Написав і захистив роботу, присвячену особливостям поведінки людини пострадянської (Homo Sovieticus). У 2008 р. він здобув диплом магістра соціології.

Професор кафедри соціології Наталія Черниш так згадує про свого колишнього студента і колегу Богдана Сольчаника:

«Коли він прийшов до нас, ми не підказували йому, яку тему обрати для дослідження, він не просив у нас поради, не просив списку тем. Він прийшов і сказав мені: «Я хочу писати про те, чому наша Україна є в такому жалюгідному стані, що є причиною того, що країна з такою багатою історією, такими родючими землями, таким кліматом опинилася в числі найбідніших у Європі». Він сказав, що, очевидно, звинувачувати владу можна, але це надто легкий шлях. Він хотів зрозуміти, чому ми дозволяємо владі таке з нами робити.

Перший розділ його роботи називався «Гомо совєтікус», тобто людина радянська, а другий – «Гомо постсовєтікус». Він пояснював, як ми виросли з людини радянської і перетворились на людину пострадянську з тими всіма її рисами, комплексами і сподіваннями на державу, патерналізмом, пасивністю. Уявляєте, як зразу була окреслена його наукова постава. Він зробив колосально цікаве дослідження, тому що третій її розділ був присвячений тому, як знайти і виміряти ті якості пострадянської людини, які заважають нам збудувати державу нашої гордості і слави».

Пізніше Богдан вів в університеті соціологічний гурток, членами якого були студенти молодших курсів. Вони зустрічались, обговорювали книги, наукові концепції і течії в соціологічній науці. Учасники цього гуртка згадують, як Богдан з легкістю цитував першоджерела, стимулював до роздумів і дискусій, відзначають його начитаність, інтелект, а ще відкритість і простоту у спілкуванні. 

Загалом Богдан понад два роки прожив у Варшаві, але своє майбутнє життя і наукову кар’єру бачив саме в Україні.

В 2009 році Богдан Сольчаник став співорганізатором Лаврівської літньої школи для студентів програми МІГуС у Лаврівському монастирі св. Онуфрія неподалік Старого Самбора.

Цей важливий у XVI – XX століттях культурно-освітній центр Бойківщини закрили і зруйнували совіти восени 1939 року. За кілька тижнів було розграбовано і практично повністю знищено бібліотеку, церкву перетворили на конюшню. Після закінчення війни в Лаврові було відкрито школу для дітей з інтелектуальними порушеннями розвитку.

Завдяки ініціативі Богдана у цьому місці через 70 років після руйнування його радянською владою, зібралися однодумці, які записували розповіді старожилів про історію села, події Другої світової війни в регіоні, прихід радянських військ і пограбування монастиря. Зібрані матеріали було передано до архіву Центру міської історії у Львові.

Він мріяв зробити там такий своєрідний ретритний інтелектуальний центр. Навіть свою особисту бібліотеку значною мірою збирав з прицілом, щоб передати її в Лаврів.

Як говорить одна з учасниць цієї школи, соціолог Тетяна Роднєнкова: «Цей міні-проект дозволив учасникам школи, студентам, не лише на практиці застосувати методи якісних соціологічних досліджень. Збір інтерв‘ю був унікальною нагодою відчути усю емоційність історичної пам‘яті, доторкнутись до "живої історії" – міфів, уявлень, емоцій, переживань і людських трагедій».

Вона ж, згадуючи Богдана, пише: «Богдан Сольчаник володів безсумнівним авторитетом і особистою харизмою. Він часто був ініціатором і організатором різноманітних дискусій і дебатів. Саме його харизма, увага до деталей і неймовірна ерудиція модератора забезпечували кожній дискусії, диспуту чи звичайній розмові високий інтелектуальний рівень. Ці розмови не були пустослів‘ям. Я знаю багато прикладів того, як Богдан з допомогою таких розмов, порад надихав своїх колег, слухачів і студентів до пошуку. Він був молодим і талановитим викладачем, вмів говорити доступно, зрозуміло. За спогадами студентів, Богдан був людиною, на яку хочеться рівнятись».

У Лаврові Богдан познайомився зі студенткою Марічкою Погорілко, яка була однією з учасниць школи. Між ними одразу виникла взаємна симпатія, а невдовзі вони почали зустрічатися. Як зізнається Марія, Богдан підкорив її поєднанням харизматичної зовнішності та інтелекту.

«Ми спершу ніби приглядались один до одного, час від часу зустрічались у Львові, спілкувались, але я не вірила, що в нас можуть скластись якісь стосунки через відстань – Богдан на той час жив у Варшаві, де він навчався. Але восени 2009-го я поїхала на стипендію у Варшаву, ми там знову зустрілись, почали більше спілкуватись і фактично тоді стали парою.

З Польщі ми на тиждень поїхали в Італію, до Риму. На день їздили в Неаполь. Це була найкраща і найбільш пам’ятна наша подорож. Там все було сплановано на щодень, куди ми йдемо, що будемо дивитись. Богдан водив мене по місту і розповідав про все, що ми бачили. Ми ніби просто йшли кудись, а потім повертали за ріг, бачили якусь будівлю і починалась лекція: хто тут жив, що тут було. Він все-все знав і цікаво розповідав. Це був кайф. Дуже класна і насичена поїздка».

Разом Богдан та Марія були чотири з половиною роки, разом жили і планували одружитися: в червні 2013-го він їй освідчився в Лаврові. Весілля мало відбутися наступного року.

Марія каже, що вони з Богданом були дуже різними: він - спокійним, заглибленим в себе мислителем-інтровертом, який багато часу проводив вдома, працюючи над дисертацією. Любив сидіти з філіжанкою кави на балконі, читаючи і розмірковуючи про різні теми. Вона ж навпаки - активна, завжди десь тусила, займалась різноманітними проектами.

Богдан вирізнявся грунтовним підходом до всього, що робив, усидчивістю, принциповістю. А ще його неможливо було переспорити. Я дуже м’яка за характером і коли хтось отак ставить руба свою позицію, то мені це було незвично. Багато було ситуацій, коли він казав, що буде так, а не інакше і категорично наполягав на своєму. І через якийсь час я дійсно бачила, що він правий. Він часто якось по-інакшому, глибше бачив різні речі.

Богдан дуже розчарувався після Помаранчевої Революції, після всього, що потім сталося з «Порою», коли частина активістів пішла в політику і не дуже добре себе повела. Після того він з головою поринув у науку і жодною активністю більше серйозно не займався. Мені видається, що це для нього була якась особиста форма внутрішньої втечі від реальності.

Він багато часу проводив вдома, працюючи над дисертацією. Це була дуже скрупульозна робота, він записав десятки інтерв’ю, займався їх транскрибуванням, читав книги, навчався. 

Водночас він працював ще в одному проекті, де займався створенням мапи національної ідентичності українців. Вони з однодумцями співставляли різні фрагменти історичних карт минулих століть і порівнювали їх з картами результатів виборів.

В той час він мав лише стипендію, і якісь заощадження, а я окрім навчання працювала в Центрі міської історії і мала невеликі підробітки, співаючи на весіллях. Я бачила, що Богдана це гнітило. Я бачила, що йому важко через це. Матеріальні речі його зовсім не цікавили. Майже всі гроші він витрачав на книги, передусім це була фахова література, в тому числі іноземною мовою.

Згодом він пішов працювати у «Відвідай» і йому це дуже класно пішло. Він правда себе трохи картав, що не тим займається.

В нього завжди була внутрішня боротьба між тим, що він хоче робити, і що змушений робити. Він хотів серйозно займатись наукою, готувати дисертацію, а мусив думати про виживання і різні побутові проблеми. І було видно, як ось ці всі моменти вбивають його дух».

Про це ж згадує і друг Богдана Володимир Стецик:

«Він ризикував бути поламаним цим світом. Поламаним через незатребуваність та непристосованість матеріального світу до мислителів. Бути начитаним мислителем в 21 столітті не дасть можливості оплачувати квартиру чи утримувати сім’ю. Для цього треба займатися чимось більш прозаїчним, хоча… Богдан знаходив особливі рішення – працювати натхненним екскурсоводом чи черпати натхнення від роботи з молоддю в університеті. Він не прогнувся під цей світ і, дуже схоже, йому вдалося частково його поміняти, правда, надто дорогою ціною…».

З Володимиром вони загалом багато і змістовно листувалися, обговорюючи різноманітні важливі теми: політичну ситуацію в країні, її майбутнє і перспективи, аналізували історичне минуле і проводили паралелі із сьогоденням. Богдан ділився своїми поглядами на ті чи інші питання.

«Людина, яка всього досягла сама, або зробила себе сама – в українській мові немає кращого аналога до поняття «Self-made». Це про Богдана. – пише Володимир. - Тим, хто знайомився з ним вперше здавалося, що він взявся «нізвідки» і вони довго дивувалися, як в маленькому районному центрі міг з’явитися такий самородок. Ті, хто знали Богдана ближче розуміли, що нічого дивного в цьому немає – у Богдана не було жодної вільної хвилини: спорт (футбол, баскетбол, легка атлетика, бокс) – навчання – навчання – спорт. Скромність, самодисципліна, наполеглива праця і віра в свої сили.
Богдан не витрачав час на те, що вважав нудним і не потрібним, але цей час використовував для більш важливих речей, наприклад, замість шкільної програми читав «Європа. Історія» Нормана Дейвіса чи замість нудних лекцій, читав Кастанеду. Час беріг, але часу не вистачило зробити те, що хотілося.
Сталося так, що вся Україна дізналася про Богдана 20 лютого 2014 року, але ще рік-два і про нього дізналися б в зовсім іншому ключі. Якби не куля вбивці, ймовірно, за кілька років Богдан став би Котермаком XXI століття. Друзі в середовищі активістів, викладачів, науковців та, навіть, туристичній галузі помічали шалений потенціал Богдана. Природня скромність і уміння посміятися над собою оберігали його від зіркової хвороби і дозволяли постійно розвиватися і самовдосконалюватися.

Богдан ніколи не давив аргументами в дискусіях і коли влітку 2004 року ми сперечалися, чи реально підняти на протест київських студентів, я не вірив. Богдан приїхав і з відкритою щирою посмішкою за кілька місяців підняв студентів Києва: не знаю, звідки у нього взялася ця енергія – він працював безупинно місяцями.
Потім були періоди розчарування і деякої депресії, в часі якої Богдан ковтав книги і добудовував свою картину світу і яскраві спалахи активної позиції, як, наприклад, мобілізація протестів після сумнозвісної Врадіївки. Маючи внутрішній стержень, цілісну систему цінностей Богдан завжди був людиною збалансованою і гармонійною, схожою на мудрого духівника і здатною міняти світ, людиною, від якої не можливо очікувати заздрості чи підлості».

За півроку до загибелі на Майдані Богдан почав працювати на кафедрі нової та новітньої історії Українського Католицького Університету. Викладав студентам свій авторський спеціально розроблений курс історії України під назвою "Совєтський Союз як система: суспільство та індивід у 1960-х – 1980-х роках".

Одна із його студенток Христина Пейчева пригадує про Богдана-викладача:

«Його заняття проходили у формі семінару, на котрий студенти готувались наперед. Він завжди задавав багато читати. Це були тексти різними мовами, різних авторів. Це було важко, пам'ятаю, що обурювалась: "Як то можна стільки прочитати на один раз!". Вже по його смерті дізналась, що сам він багато читав з фантастичною швидкістю. Його цікаво було слухати. Він завжди задавав питання з подвійним змістом, таким чином виводячи нас, студентів, на дискусію. Враховував всі точки зору, не виділяв правильної чи неправильної. Він належить до тої генерації  викладачів, які хотіли навчити студентів не тільки читати, але й думати.

Перед його заняттями я завжди перечитувала базові поняття і теорії з соціології, бо боялась, щоб він мене  не запитав щось таке, чого я не знала. Мені було соромно, коли я не відповідала на його питання. Проте, він ніколи не сварив за це, він просто усміхався і відповідав замість мене».

Також Богдан був членом команди проєкту швейцарського університету Сент-Галлена "Регіон, нація та інше: інтердисциплінарне та міжкультурне переосмислення України". Він створював історичні мапи для аналізу впливу змінних історичних кордонів на сучасні межі.

Під керівництвом професора, директора Інституту філософії та соціології ПАН Анджея Рихарда продовжував роботу над дисертацією на тему «Виборчі практики в малому західноукраїнському місті 1965–2006 роки».

Про потенціал Богдана як історика і науковця схвально відгукувались його старші колеги, зокрема Ярослав Грицак. Виступаючи на панахиді в Українському Католицькому Університеті після загибелі Богдана, він казав:

«Я пам’ятаю його з 2004 р. Він тоді поступав на Програму Міждисциплінарних індивідуальних гуманітарних студій (МІГУС). Ця програма є дуже змагальною: на ній вчаться найкращі з найкращих, і кількість охочих завжди перевищує тих, хто у ній вчиться. Так що факт, що Богдан поступив на неї, вже тоді багато говорило про нього.

Був ще один момент. Він поступав на рік пізніше, аніж прийнято. За правилами, ми приймали тільки тих, хто закінчив перший курс університету. Богдан був на рік старшим, й не підпадав під умови конкурсу. Мимо всього він все таки прийшов на співбесіду і відповідав так добре, що ми, члени комісії, вирішили зробити для нього виняток.

 Бо він дійсно був винятковим. З усіх його рис мені найбільше запам’яталася його посмішка. У ній була якась сором’язливість, яку рідко зараз зустрінеш серед людей, а особливо молодих людей. І було у цій посмішці якась недомовленість: він посміхався так, якби знав більше, аніж міг дозволити собі сказати. Я собі уявляв, що так усміхаються люди, яким щаслива доля обдаровує ранньою мудрістю.

Найчастіше я бачив Богдана у науковій бібліотеці Львівського університету та нашій бібліотеці – а потім, коли приїжджав до Польщі, бачив його у бібліотеці Варшавського університету. Йому мало було формальної освіти, і він багато надолужував самоосвітою.

Ми можемо зараз собі тільки уявляти, як далеко би він пішов у своїй науковій кар’єрі. Іноземним вченим довелося б вивчати напам’ять його прізвище, щоб вимовляти його без помилок на міжнародних наукових конференціях. Його список публікацій був би довгим і багатим на важливі праці. Його студенти а особливо студентки бігали б за ним на перервах. Його порад слухали б його колеги з кафедри і факультету. Він мав би влаштоване життя і заслужене визнання.

Всього цього уже ніколи не станеться. Куля обірвала його життя».

Також Богдан на вихідних працював керівником групи і гідом на туристичній фірмі «Відвідай». Йому подобалась ця робота не тільки через можливість додатково заробити, а й через те, що вона давала змогу спілкуватися з людьми, показати їм Україну. Богдан мав два улюблені маршрути. Один – Кам’янець-Подільський, Хотин, інший – на Закарпаття.

Микола Майданський, гід і колега Богдана, з яким вони разом працювали у «Відвідай» пригадував, що Богдан дуже швидко і легко втягнувся в роботу. Харизматично і цікаво розповідав, з гумором намагався вирішити якісь конфліктні ситуації чи суперечки, які виникали в поїздках. Володів енциклопедичними знаннями і постійно вчився.

Ще один колега по «Відвідай» і давній знайомий Андрій Шевців пригадує: «Богданові добре вдавалося поєднувати в одній особі академічного історика та харизматичного екскурсовода. Він мав не лише глибокі знання про Галичину, Поділля та й Україну загалом, але вмів подати їх цікаво і доступно найрізноманітнішим людям. Напевно вміння Богдана закохувати людей в Україну було б неможливим і без справжнього та непідробного патріотизму. І мабуть тому йому так легко вдавалося вести за собою людей».

Окрім наукової роботи, Богдан надалі активно займався спортом, любив мандрувати, часто ходив у гори. Кілька разів бігав півмарафони – у Варшаві та Львові, катався на гірських лижах, займався футболом, велоспортом. 

Під час навчання в університеті Богдан організував у Старому Самборі футбольний турнір серед дорослих команд. Ці турніри проводили до Дня незалежності. За спогадами батька, проходили вони дуже цікаво, там вирували справжні пристрасті. Усього Богдан організував і провів 7 турнірів. Після його загибелі рідні продовжили цю традицію і проводять щорічний футбольний турнір пам’яті Героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника.

У 2010 році разом друзями і своєю дівчиною Марічкою Богдан здійснив 10-денну мандрівку на велосипедах по центральній Україні. Тоді вони відвідали Канів, Батурин, місця пов’язані з історією Холодноярської республіки. Жили в наметах, готували на вогні їжу, зупинялись коло річки.

Богдан був дуже тонкою і ліричною натурою. Певний час він писав вірші, у яких відображені його почуття до дівчини, у яку він тоді був закоханий, розчарування наслідками Помаранчевої революції, роздуми про світ і сьогодення. 

🕮 Після загибелі Богдана друзі видали збірку його поезій під назвою «Кухні мого покоління».

 За спогадами батька, Богдан з юності не сприймав будь-яких проявів несправедливості. Ще в 2002 році, навчаючись у школі, він організував перші акції проти фальсифікацій виборів до Верховної ради.

«В нас тоді балотувався такий собі Орест Фурдичко від Аграрної партії і йому відверто допомагали, фальсифікуючи результати. Богдан організував учнів десятих і одинадцятих класів на пікетування виборчої дільниці. Він зірвав навчання і повів дітей тоді до дільниці, вимагаючи справедливого і чесного підрахунку голосів. З вчителів з ними вийшов лише я. Потім за це звісно були погрози, що Богдана покарають, а мене звільнять з роботи. Але Богдан та учні, що його підтримали, тоді домоглися свого. Фурдичко програв вибори. І це був перший досвід політичної активності Богдана». – розповідає Зиновій Сольчаник.

Навчаючись на другому курсі університету, Богдан став одним з активістів громадянської кампанії «ПОРА». Метою своєї діяльності вони бачили організацію протестних акцій, спрямованих проти системи «кучмізму», протидію фальсифікаціям на виборах, формування свідомого громадянського середовища, суспільства активних і думаючих людей.

 Тут важливо наголосити, що це була саме організація «Чорна пора», створена навесні 2004 року громадськими активістами, студентами, а не політична партія «Пора», яка з’явилась згодом, вже після Помаранчевої революції. Керівників цієї партії активісти "Чорної пори" згодом звинувачували у присвоєнні назви організації.

До новоствореної політичної партії Богдан відносився дуже критично і всіляко дистанціювався. Пізніші спроби і неприховане бажання деяких вчорашніх активістів-однодумців зробити кар’єру чи навіть монетизувати свою активність для Богдана з його максималізмом і відданістю та посвяті справі, були неприйнятними. Зрештою, історія продемонструвала, що він у своїх оцінках був правий, особливо коли лідер новоствореної «Пори» Владислав Каськів, став керівником в адміністрації вчорашнього опонента Віктора Януковича…

У листопаді 2004 року Богдан стає одним зі студентських лідерів Помаранчевої революції. Саме Сольчаник восени 2004 у Києві закликає студентів університету Тараса Шевченка і Києво-Могилянської академії організовано долучитись до протестів на Майдані. Його заклики почули, і вже через день багатотисячні колони студентів різних вишів регулярно марширували Києвом, прямуючи на Майдан Незалежності. Богдан був переконаний, що студентство підняти найлегше, знав, як можна достукатись до молодих і активних. Що саме вони можуть стати двигуном і рушієм змін у державі. Пікети, марші, блокування ЦВК, судів, його можна було побачити скрізь. Він з головою поринув у боротьбу. Енергетика Майдану і вуличних протестів повністю захопила його.

За словами Володимира В’ятровича, з яким вони тоді пліч-о-пліч були в Києві, «Богдан віддавався справі по повній, а енергія його, здавалося, безконечна. Потім була перемога, яку Богдан сприймав досить скептично. Взагалі мені здавалося, що він трохи перегорів на Помаранчевій революції».

Те, що В’ятрович називає «перегорів» насправді було глибоким і болючим розчаруванням.

Після Помаранчевої революції Богдан неодноразово критикував політиків, які виступали зі сцени, а прийшовши до влади, одразу ж влаштували внутрішні чвари, зрадивши надії і сподівання на зміни, які відстоювали люди на Майдані.

Своє розчарування наслідками Помаранчевої революції Богдан відобразив у своїй поезії «Де моя Революція?»

 Незважаючи на свою активну громадянську позицію, Богдан не належав до жодної політичної партії. Хоч після Помаранчевої революції його запрошували до своїх лав представники різних політичних сил. Більше того, він критично відгукувався про діяльність, а часто і бездіяльність політиків, наголошуючи, що за їхніми словами та гаслами зазвичай не стоять конкретні справи. А декого навіть обґрунтовано підозрював у тому, що вони ведуть свої ігри в інтересах Кремля. Дистанціюючись від політиків, він натомість органічно почував себе у громадському середовищі, з готовністю відгукувався на необхідність вести і організовувати людей.

 Богдана особливо гнітило те, що українцям так і не вдалося втілити в життя енергію, свідком якої він став на Майдані. Що пережитий нами досвід так і не призвів до формування свідомого громадянського суспільства та дієвих організацій. Як наслідок - він відходить від політичної діяльності та громадського активізму. Згодом їде навчатися в Польщу, живе у Варшаві, але надалі пильно стежить за подіями у державі. Повернувшись до Львова, приєднується до неурядової громадянської організації «Опора», яка займається позапартійним незалежним спостереженням за виборами.

Олександр Неберикут, близький друг Богдана ще зі студентських часів згадує що він говорив з цього приводу:

«Мій близький друг і один із Небесної Сотні Богдан Сольчаник, розмірковуючи в одному зі своїх студентських есе про Помаранчеву революцію, активним учасником якої він був, називав події осені-зими 2004 року не більш ніж масовим суспільно-політичним рухом, який мало що може сказати нам про наявність чи відсутність громадянського суспільства в Україні. Бо ознаками останнього вважав його тривалість (історичність) та інституційну сталість. І нехай не вводять нас в оману громадянські чесноти, які демонстрували учасники Майдану в такій екстремальній ситуації. Повертаючись до рутинного життя, учасники революції часто продовжували залагоджувати свої особисті справи з лікуванням, освітою дітей, влаштуванням на роботу, отриманням довідок, сплатою податків чи вирішенням проблем із законом у спосіб, цілком неприйнятний для громадянського суспільства.

В особистих розмовах Богдан був прямолінійнішим і категоричнішим, часто повторюючи: «Немає ніякого громадянського суспільства». Маючи на увазі, що воно народжується і гартується в органічній праці й щоденних практиках громадської активності, а не на Майданах».

Як достукатись до якомога більшої кількості свідомих людей, згуртувати їх, об’єднати ідеєю і зрештою змінити країну – це з тих найважливіших тем, про які увесь час думає Богдан. Водночас він шукає однодумців, розмірковує про ефективні шляхи і методи подальшої роботи.

У листі до Анастасії Рябчук в грудні 2008 року він, зокрема, пише:

«Я собі вже довго думаю про те, що можна зробити і як щось реально змінити. Ну, не в сенсі теорії, а так, щоб можна було помацати. І дійшов до двох висновків. Перше: слово "революція" –– це найгірше слово, яке можна підібрати для означення тієї діяльності, яка є реальною в моїх умовах, і яка може щось змінити. Жодна революція неможлива. Тут, маю на увазі в тому, щоб ... навчити людей бути активними, показати їм, що можна не боятися, міняти разом з ними їхнє життя на краще, жодна революція неможлива і, на мою думку, непотрібна. Тут лише життя і праця. Багато років одне й те саме, без жодного пафосу, бажано взагалі без слів. Ок, це я вже перебільшив. Але час, коли працювати потрібно практично мовчки, без гасел та ідей, вимірюється в мене в Старому Самборі, як я зараз думаю, десь в 5-10 років. Це поки люди дозріють до ідеї, поки вона стане їм потрібною всередині.

І по-друге, ні ти, приїхавши з Парижу, ні я з Варшави, нічого не поміняємо. Це ми себе отими "революціями" тішимо. Ми, роблячи отакі наїзди, залишаємось чужими для людей (та про що я тобі розказую). От я, пожив трохи в СС влітку, потусив з пацанами, вони мене ще пам’ятали зі школи, і вони мені повірили. Якби я жив далі в СС, то вони б і далі мені вірили. Але я би тоді вже був повністю такий, як вони. Коротше, потрібно, щоб вони тебе приймали за свого.

Таке. Розумію, що наступний крок –– це ще одне пафосне "проголошення", що молодь повинна йти в село, просвітянство, ідеалізм бла-бла.

Але з іншого боку я бачу, що зараз існує реальна можливість впливати на "місця" за допомогою Інтернету, головне –– знайти людей. Я почав "шукати" ще на початку 2007 року. Знайшлися аж через рік. Але наш зв’язок є тривким –– вони мене, наскільки це можливо, прийняли за свого. От якби ті, кому не байдуже (чорт, все одно впадаю в пафос), вирішили попрацювати подібним чином, звичайно, що тут потрібно собі ставити завдання, лише перший крок виконання яких займе рік-два. То за 10-20 років Україна змінилася б набагато більше, ніж якщо цього ніхто не робитиме».

У одному з листі до Володимира Стецика Богдан пише, що, на його думку, є дві категорії людей, які могли б стати рушіями змін в Україні: молоді представники середнього класу і студенти.

«Просто необхідно, щоб активізувались саме молодші представники середнього класу. - переконаний Сольчаник. - Власне ті, які ще не перебувають на керівних посадах, і бізнес яких ще не надто великий, щоб бути надто міцно вплутаним у "порочну" систему. Це люди, які вже мають певний мінімум для життя, вони можуть не турбуватись за хліб насущний. Але разом із тим, у них звільняється трохи часу, який, можна навіть сказати у якості хобі, вони могли б присвятити громадській роботі. Розумію, що категорія «громадська робота» занадто розмита. Я маю на увазі, що вони повинні зацікавитись і ставити політичні проблеми - проблеми, що стосуються не лише окремих людей, а цілої громади. Почавши з місцевого рівня, за 5-15 років (нам якраз буде по 40 років) ці люди могли б піднятись до найвищих позицій у політиці.

Проблема в тому, що немає руху, який би стартував знизу. Хоча "низ" це відносне поняття, бо його б мали ініціювати розумні і достатньо забезпечені люди, які розуміють ціну своєї праці, і яка дає їм результати. Можливо, є сенс у введенні формального обмеження на "членство" людям, старшим 35-40 років, як ще зробив ФІДЕС в Угорщині в кінці 1980-х, і в кінці 1990-х вони прийшли до влади.

2. Якщо перша категорія людей могла б присвячувати, говоритиму і далі «громадській діяльності» 6-8 годин на тиждень, по дві години після роботи, то інша могла б просто жити нею. Це студенти. Запропонована позитивна діяльність - тобто діяльність на місцях, спочатку в культурній, туристичній, спортивній сферах – зрештою середній клас на місцях міг би сам визначити пріоритети –  давала б активним студентам можливість реалізації. І тоді б не виникали бунти «з нуля», які нічим і закінчуються. Для цих молодих людей перспективою було б, з одного боку, вдосконалення своїх вмінь у практичній роботі, а з іншого - також майбутня політична кар’єра.

Думаю, що це дві основні категорії людей, яким потрібні зміни і які могли б узяти на себе витрати щодо їх впровадження. Інтереси цих категорій абсолютно відрізняються від інтересів "бюджетників", але це лише на перший погляд.

Профінансувати такий рух на початках також, думаю, не було б важко, і звичайно, єдине можливе джерело - це накладання на себе додатковго податку. Щоб обмежити великі фінансові вливання, і відповідно, вплив товстосумів. Лише щось вкладаючи в діяльність, люди цінуватимуть її. Таке фінансування дозволить розподілити впливи по горизонтальних, а не вертикальних лініях. 

От така ранкова програма. У чернетці і в скороченнях, звичайно».

У іншому листі до друга він писав, що побачив новий критичний кліп Скрябіна «Нас кинули» і серіал «Недоторканні», в яких гостро висміюються негативні риси представників українського політикуму. І скаржився, що далі жартів справа не йде і жодної притомної реакції суспільства досі не має:

«Я хочу сказати, що ще не бачив настільки відкритого стьобу з влади. - пише Богдан, - Там говорять і показують абсолютно всі "особливості" наших політиків: крадіжки, корупцію, брехню, тощо. І ніхто вже не дивується від того, всі сприймають це як нормальні характеристики тих людей, які зараз при владі і рвуться до неї знову. У суспільстві, яке себе поважає, після появи інтерв’ю подібних до тих, які на «Українській Правді» дали кілька тижнів тому Бродський, а потім Чорновіл, оцих всіх ... просто розірвали би на частини. А ми, всі ми, нормальні молоді люди, просто сміємося. Ми всі сприймаємо нелегітимну владу, плюємось у коментах  - і... Залишається просто знизувати плечима. Дуже прикро, але чомусь так виходить. Можемо знову просрати, перепрошую, державу…»

Богдана дуже зачепили провокації на Пагорбі слави у Львові 9 травня 2011 року. За словами Марічки, він навіть наступні події Майдану бачив у контексті того, що всі ці події розкачувалось задовго до цього. Говорив, про навмисну поляризацію суспільства, звинувачував «Свободу» в тому, що вона підіграє російським наративам.

«На пагорбі Слави і Марсовому полі відбувалися зйомки кліпу про бандерівських неонацистів. Гарна постановка, багато масовки, продуманий сценарій і стратегія просування продукту. - пише Богдан у листі до Володимира Стецика, описуючи події, свідком яких він став. - Може трапитись так, що такі-от акції, як у Львові, як "Харківські угоди", як приїзди Кирила, як перемоги «Свободи» на Західній Україні, можуть якось зійтись в одній точці, і тоді всім стане очевидно, що в таких формах ця держава більше існувати не може.
Там було так, що міліція зупинила під Львовом кілька навіть не автобусів, а маршруток, якими везли людей на Марсове поле і пагорб Слави – тих, що потім по всіх каналах показали. 
Люди, яких привела «Свобода», і футбольні фанати (оце справді цікаво, як то вони підписались на таку акцію) чекали від ранку і до обіду, вже потомилося і нічого би і не було, але потім, як говорять, до начальника обласної міліції, бо саме вона відповідала за порядок на пагорбі Слави, де були основні "бійки", був дзвінок із Києва з наказом пропустити автобуси... 
Ну, їх пропустили як червону шмату на бика. Правим тільки того і треба було. 

"Фішка" в тому, що на Марсовому полі, яке контролювала міська міліція, все було спокійно - до могил не пускали ні правих, ні лівих. Усі, і праві, і ліві, і з георгіївськими, і з синьо-жовтими стрічками ходили один поза одного. Ніхто нікого не рухав. Ну, "ветерани" ображались, що їх не пускають до поховань, яких на Марсому полі нема, тільки плити, але міліція казали, що є рішення суду, і тому ніхто нікуди не йде. Але потім, вже під обід, прийшов Писарчук з іншими депутатами і почав, як то кажуть, "напрягати", потім ще підтягнувся той "антифашист," якого десь там і побили. Одним словом, таке враження, що в політиків було завдання спровокувати. І то за будь-яку ціну. 
У цей самий час на пагорб Слави пропустили автобуси, звідти повиходили одесити з червоними прапорами. Ну, і чого в цьому випадку чекати від «Свободи» і праворадикалів? 
Відповідаючи на твоє запитання про провокаторів:
У Свободи свій інтерес – вони його не приховують.
У «Родіни» і «Єдінства», а також львівських комуністів також - і вони відкрито говорять, що хочуть зробити.

АЛЕ на те є влада, яка в таких випадках має втрутитись і виконати свою роль інституції, що має монополію на легітимне застосування сили в інтересах цілого суспільсва.

У Львові ж відбулося навпаки. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи були якісь варіанти. Щоб вийшло 100 тисяч – це нереально та й не потрібно. А коли є з одного боку 500 чол, з іншого 100  - то тоді влада повинна їх розводити. 

Вийшло так, що Україною як триваючим проектом скористались ті, хто має інші інтереси – можна припустити, що Кремль. Але я не схильний все списувати на нього. Просто в цьому випадку сходяться інтереси всіх активних діячів: і Росії, і ПР, і Свободи. А в ситуації, коли немає жодної сили, яка б могла їм протистояти, то вони собі і боряться за дивіденди. Тут немає нічого дивного.

Ми програємо державу, якщо коротко.
Так, принаймні, мені видається». - з болем писав Богдан Сольчаник другу.

У цьому ключі він навіть розмірковував про можливість федералізації як крайньої міри, що дозволить зберегти цілісність держави. Як історик він глибоко бачив та аналізував тогочасні загрозливі тенденції в українському суспільстві та політикумі. Обмірковував і шукав шляхи, як запобігти подальшому розколу та протистоянню в суспільстві. З цього приводу Богдан, зокрема, писав влітку 2011 року Володимиру Стецику:

«Мені видається, що федералізація (що є крайнім варіантом), або широка автономія регіонів (разом із ґрунтовною адміністративною реформою) - річ для держави просто необхідна. Ми ж зараз  сталінсько-брєжнєвський продукт, якщо мова йде про територіальні межі держави, систему управління та адміністративного поділу. Поки що це "творіння" ще тримається купи, але це ж який садо-мазохізм. Залишаючи за дужками те, що може тримати Україну купи, а саме – відмінна від росії громадянська культура, яка є основою для культури політичної, думаю, чесно говорити про те, що XX століття було надто відмінним у плані історичного досвіду для різних частин держави:

- Галичани зараз взялись активно й агресивно пропагувати і, якщо трапляється можливість, насаджувати культ ОУН-УПА.
 - Частина, назвемо її Південним Сходом, бере в особі Табачника реванш (але Табачник – це лише верхівка), розвиваючи радянську героїку, яка, на жаль, приймає форму некритичного звеличування сталінізму.
- Ще є Центральна Україна, яка робить акценти на Холодному Яру. Мені дуже імпонують останні тенденції. 
- Що з Півднем? - Він скоріш ближче до Південного Сходу. 

Якщо Захід і Центр ще можуть поєднатись на рівні ідеології, то все одно практичні святкування різняться, вшанування певних дат з історії УПА чи ширше Галичини, не може бути просто перенесене як ритуал. Натомість героїка 1917-1920 років у Центральній Україні ще потребує свого розпрацювання.
Південний Схід і Південь розпочали активно і не менш агресивно пропагувати і насаджувати радянський культ героїв, дещо обезличений, бо ж нема самих героїв, але зате з добре розробленою програмою святкових дат, історій успіху і т.д. 
Пасивна Північ, або краще сказати Полісся і Поділля, можуть хитнутись або в один, або в інший бік.

Але все одно у нас, як мінімум, є три ідеології, дві з яких ще узгоджуються між собою. Але третя є просто таки конкурентною.

І якщо протягом 20 років, те, що прийнято називати Українською ідеєю, не змогло здомінувати інтелектуального і культурного простору, то зараз логічним є процес фрагментаризації цієї Української ідеї (і це добре, бо наша сила в різноманітті) та відвоювання позиції тими силами, які мають базу в суспільстві. 

Ми різні, тому нам потрібне усвідомлене бажання бути разом. І якщо для Заходу та Центру це бажання є ніби природним, то для Півдня і Південного Сходу триває пошук ідентичності. І росія є дуже актуальною опцією. Якщо вдасться об’єднатись на основі спільної громадянської культури, яка відмінна від Росії, то мені здається, Україна втримається у сучасних кордонах, якщо ні, то можна думати, що розпадеться. Принаймні, я б виступав за передачу великої частини повноважень на місця. Бо ні миритися з донбаськими методами не можна, ні перемогти їх також». 

Його дуже гнітив страх втратити державу через бездіяльність політиків і байдужість людей. Богдана заганяло в депресію відчуття болота, яке здавалось все більше поглинає українське суспільство.

Але в 2013 році ситуація таки почала мінятися. Впродовж весни і літа в Києві і різних містах України проходить акція «Вставай, Україно!». Опозиція виводить на вулиці тисячі людей, протести проти політики тогочасного уряду стають дедалі масштабнішими. Активісти політичної партії «Демократичний альянс» почали пікети біля резиденції Януковича "Межигір’я", а також влаштовували акції на дорозі, по якій президент їздив на роботу у АП.

Влітку 2013-го Україну вразила історія про зґвалтування та спробу вбивства Ірини Крашкової у Врадіївці, на Миколаївщині. До злочину були причетні двоє міліціонерів (капітан міліції Євген Дрижак та лейтенант Дмитро Поліщук) і таксист Сергій Рябіненко. Правоохоронні органи відмовилися брати під варту одного з підозрюваних. Це спричинило масові протести в місті. Мешканці Врадіївки штурмували відділення міліції, били вікна. В різних містах України відбулися численні протести на знак солідарності з мешканцями Врадіївки.

У Львові саме Богдан бере на себе ініціативу і організовує біля обласного управління МВС акції солідарності з мешканцями Врадіївки, що повстали проти міліцейського свавілля.

На тому мітингу, організованому на знак солідарності з мешканцями Врадіївки, Богдан заявляв:

"Ви всі розумієте: чи будуть зміни чи не будуть - залежить тільки від нас... Я думаю, що ви розумієте, що наша держава переходить якісь допустимі межі. Ця вся система валилася і валиться не один день. Не можна її виправити якоюсь одноразовою акцією. Але не можна і просто так стояти і нічого не робити. Я вам говорю щиро про те, що ні я, ні якісь мої друзі не знаємо що можна зробити. Але це і не означає, що справді не можемо щось зробити. Ми з вами повинні якось реагувати... В цьому випадку виконавці цього злочину мають бути покарані".

Приводи для протестів в країні були різними, але їх першопричини були очевидними – по всій країні тоді повним ходом "закручували гайки". Репресії й тиск з боку влади, обмеження свободи слова і спроби запровадження цензури, все більший вплив росії на політичну еліту України, що в перспективі загрожувало втратою суверенітету, всепоглинаюча корупція, сваволя міліції, беззаконня, рейдерство і загальне обмеження громадянських свобод викликали все більше невдоволення.

Активні українці не хотіли миритися з подальшим обмеженням демократичних свобод і мовчки спостерігати за побудовою авторитарного режиму в державі. Зрештою все це стало каталізатором, який призвів до вибуху народного гніву. Почалася Революція Гідності.

Богдан з першого дня підтримав Євромайдан. Разом з однодумцями з «Опори» вони зібралися в офісі організації одразу після того, як з’явилась заява Азарова про призупинення підписання угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Олександр Неберикут пригадував першу реакцію Богдана на цю новину:

«Коли в людей з'являється гостре відчуття, що їхні потенційно низькі шанси щось змінити, раптово стають близькими до нуля - от тоді власне і починаються революції. Принаймні для мене, і в понеділок вранці 22 листопада 2004 і в четвер по обіді 21 листопада 2013 року в сконцентрованому вигляді існувала лише ця емоція. Той самий настрій передає (не мною придумана) назва листування, яке ми вели з друзями в цей день 6 років тому - "Піздєц всім сподіванням". Його зміст був типовим для більшості тодішніх розмов чи повідомлень у соцмережах:

Ольга Стрелюк написала: давайте пікет під ЛОДА зробимо.

А Богдан у відповідь:

«Я прийду. Але хотів би взяти з собою цеглу чи камінь і розбити пару шибок. А ще через годину додав:

«Жаль тільки, що через десять років ми знов там де і були. Навіть актори ті самі і декорації однакові, хіба шо замість ЄЕП (Єдиний економічний простір) тепер МС (Митний союз).

Бодя Сольчаник, властиво, прийшов без цегли і каміння. В такі моменти він ставав настільки впевненим в собі, переконливим в словах і природнім в поведінці, що за допомогою гучномовця міг як усе привести в рух, так і зупинити. Це був перший день його останньої революції...»

Як пригадує Марія Погорілко, тоді Богдан без найменшого сумніву поставив на паузу все, чим займався раніше, і з головою поринув у події на Майдані.

Вже наступного дня, 22 листопада 2013 року він організував і вивів на вулиці Львова тисячі студентів. Велелюдною колоною вони пройшли через центр міста, скандуючи гасла на підтримку Євроінтеграції та закликаючи перехожих долучатися. Тоді хода пройшла від ЛОДА через площу Ринок, до пам’ятника Шевченка та головного корпусу університету імені Івана Франка.

Богдан йшов у першому ряду поруч зі студентами, які несли великий прапор Євросоюзу.

Одразу після цього Богдан вперше поїхав до Києва, там одразу ж включився в організаційну роботу, працював переважно зі студентами. 

Додому поїхав ввечері 29-го листопада, напередодні розгону. Згодом дуже переживав через те, що не був у ніч побиття студентів. Казав, що мав би бути з ними біля стели, щоб спробувати захистити їх.  Згодом Богдан їздив до Києва ще кілька разів.

Анастасія Рябчук, викладачка НАУКМА, згадувала:

Наприкінці грудня я зустріла Богдана на Майдані, запросила в гості на
чай, щоб зігрітися, обговорити політичні події і поділитись новинами з особистого життя. Я розповідала про Африку і переклад книги Бурдьє, Богдан - про організацію турпоїздок Західною Україною, дисертацію, викладання в УКУ, свою дівчину. Згадували похід у Кримських горах і
зустрічі у Варшаві. Критикували «Правий сектор», який декількома днями раніше напав нас на Майдані як на «комуняк» і «провокаторів» за плакати з соціально-економічними і феміністичними гаслами. Сміялися, як студенти прогнали зі сцени Михальчишина.

 «Поглянь, які чудові люди стоять на Майдані, яку солідарність вони проявляють - з цими людьми треба бути і за цю країну треба боротись» - оптимістично підсумовував Богдан.

Я завжди дивувалась його оптимізму і вірі, вмінню відфільтрувати зовнішні подразники і несуттєві перешкоди, зосередившись на тому, що він вважав дійсно важливим. З Богданом мене познайомив Ярослав Грицак, який представив його як дуже розумного і цікавого дослідника. Ми з ним дійсно багато спілкувались як колеги, розпитували одне одного про дослідження, про прочитані книги, він завжди приходив на презентації нашого журналу у Львові і виражав підтримку, хоч і не завжди поділяв наші політичні
погляди.

 «Коли так багато людей зневірених і пасивних, кожен прояв громадянської позиції слід вітати, навіть якщо не у всьому згоден з поглядами чи методами. Люди дійсно змінюються, коли виходять на вулиці, малюють плакати, пишуть листи до влади, видають власні газети і журнали, коли усвідомлюють свої інтереси і свої права».  Коли він так говорив, я знала, що він значно більше ніж колега. Богдан був товаришем, на якого завжди можна було покластися, він був чесним із собою, готовим відстояти свої погляди, але також поставитись із повагою до поглядів опонента.

Після прийняття «диктаторських законів» і за два дні до  початку боїв на Грушевського Богдан писав Володимиру Стецику: «Чим далі, тим все більший піздєц. Якщо в неділю ці троє не виставлять єдиного кандидата і хоч щось не відбудеться, тобто якщо все буде так, як і протягом останніх двох місяців, то майбутнє наше на наступні років 20 буде зовсім не веселим. І це факт».

Його слова відображають загальне тогочасне розчарування і невдоволення людей на Майдані нерішучістю політиків.

Батько пригадує, що коли 22 січня на Майдані загинули перші протестувальники, Богдан, знаходячись на той час у Старому Самборі, сказав, що це не останні смерті, що буде ще багато крові і Майдан просто так не закінчиться.

"Богдан був переконаним з самого початку, що цього разу Майдан не буде мирним, на відміну від танців 2004 року", - додає Марічка.

У січні 2014 року Богдан був першим, хто рішуче закликав до мирного захоплення облдержадміністрації у Львові. І запустив цим фактично ланцюгову реакцію в багатьох українських містах. Тоді ж на його заклик відгукнулися сотні людей. Саме Богдан 23 січня 2014 року із мегафоном у руках одним з перших завів протестувальників у будівлю ОДА на вул. Винниченка. Кілька міліціонерів, які на той час перебували в приміщенні, як згадував сам Богдан, жодного спротиву не чинили.

Тоді, побачивши по новинах як Богдан заводить людей в ОДА, я одразу ж помчала туди. На місці вже були тисячі людей, зводились барикади, хтось зробив імпровізовану сцену, на яку одразу ж залізли представники «Свободи» і почали розповідати, як вони взяли все під контроль і захопили адміністрацію. Що влада Януковича в області впала і т.д. Пригадую, як вражена почутим, я запитала в Богдана, чому вони так говорять, фактично приписуючи собі його вчинок. У відповідь він лише знизав плечима і сказав: «А що я можу з ними робити? Битися чи що?»

Тієї зими ми також перетинались з ним на пікетах під судами, де незаконно позбавляли прав автомайданівців. Богдан як зазвичай, був тут у своїй стихії.

В «Ніч гніву» у Львові Богдан намагався зупинити хвилю спонтанного народного бунту, яка охопила місто на тлі новин про фінальний штурм Майдану у столиці. Напередодні вдень відбувся кривавий і жорстокий розгін мирної ходи в Києві, а ввечері влада оголосила про початок остаточної зачистки наметового містечка на Хрещатику та Майдані Незалежності. Увесь день надходили повідомлення про десятки загиблих і сотні жорстоко побитих і скалічених людей. Лунали небезпідставні побоювання, що львівських ввшників теж пошлють на придушення Майдану в Київ. Ці новини спричинили справжній спалах народного гніву, і сотні людей рушили від пам’ятника Шевченка до обласного управління МВС та інших силових відомств у Львові.

Богдан тоді став свідком погромів райвідділів, захоплення і проявів мародерства в приміщеннях МВС, Генпрокуратури і СБУ, про що критично відгукувався наступного дня, говорячи, що це не схоже на спонтанні дії, які робили люди просто з вулиці. Що все це виглядало занадто організовано і відбувалося одночасно в різних місцях. Богдан взагалі повністю відкидав будь-яке насильство як форму політичної чи іншої боротьби.

Після подій 18 лютого 2014-го, Богдан твердо вирішив їхати до Києва.

 Олександр Неберикут згадує про останню розмову з другом:

«По обіді 19 лютого ми зустрілися в приміщенні громадської організації, в центрі Львова. Всі мали гнітючий настрій, візуальним вираженням якого був охоплений полум’ям і густим димом почорнілий Будинок профспілок у Києві. На якийсь час забулися в інтернеті, нервово спостерігаючи за стрімами з Майдану і метушливо споживаючи тривожні повідомлення в соцмережах про підготовку нового штурму... 

Богдан відсунувся від комп’ютера і ніби між іншим, дивлячись поперед себе, сказав: «Я їду на Майдан». Знову тиша, всі вдали, що не почули. Далі Оля Швець запитала: «Ти ж розумієш, що тебе можуть вбити?»

– «Не перебільшуйте, ймовірність дуже мала», – з ледь помітною посмішкою відповів Богдан.

І навздогін, з питальною інтонацією додав: «Зрештою, це не найгірша смерть?».

19 лютого він ще провів в університеті пари, ввечері поїхав. Це була його четверта поїздка на Майдан.

«Востаннє ми бачились напередодні його від’їзду до Києва ввечері 19 лютого. – пригадує Марічка Погорілко. - Він подзвонив десь близько четвертої і сказав мені, що їде автобусом о шостій. Я прибігла додому з роботи. Намагалась казати, щоб він не їхав, але він сказав, що має там бути. А якщо Богдан щось вирішував, то переконати його було нереально. Пам’ятаю, що він зібрався їхати з абсолютно порожнім рюкзаком. У нього був лише велосипедний шолом і сувенірна бита, яку він привіз з якогось туру з «Відвідай». Я почала йому казати: візьми хоч змінну білизну, шкарпетки. Провела його на автобус. Пригадую ми йшли біля церкви на Тершаківців і я подумала, що треба сказати Богдану, аби він зайшов і посповідався. Але так і не сказала. Вже після його загибелі я зауважила й інші моменти. В мене 16 лютого було день народження, ми влаштували вечірку, мені подарували дуже багато квітів. Я прийшла додому, а вони пахнуть на всю кімнату і я ще подумала: як на цвинтарі…

Ми домовились, що я не дзвонитиму йому, щоб не заважати і що він мені писатиме. Мені тоді було дуже страшно, я попросила подругу прийти до мене ночувати. Писала йому повідомлення, він пару разів щось відписував. Востаннє 20 лютого зранку. Потім зранку прийшов його брат Степан. Він сказав, що дзвонив до Богдана і він йому сказав, що йде на штурм...»

Над ранок Богдан приїхав до Києва, близько 6-ї години зустрівся біля Консерваторії зі своїм другом Павлом Сало. Разом з іншими активістами вони забарикадували один входів до будівлі, адже була небезпека, що її штурмуватимуть силовики. Далі зайняли позиції неподалік спаленого автобусу перед стелою на Майдані Незалежності.

«Беркутівці кидали коктейлями Молотова. Ми почали палити шини, щоби створити більшу димову завісу. Тоді було зрозуміло, що все-таки атака буде. Ми зайняли позицію біля консерваторії, з боку супермаркету, бо вона найменш укріплена – там лише стояв спалений автобус. Спочатку трохи кидали бруківку, щоби призупинити наступ», – пригадує Павло Сало.

Коли загасили полум’я, «Беркут» спробував прорватися. Активісти вилізли на автобус, в них полетіли гранати. Спочатку в бік майданівців впало кілька шумових та газова граната.

«Я дотепер дивуюся, як Богдан не отримав порцію газу, – каже Павло, – хоча, може, і отримав, але не відступив. Богдан один з перших піднявся до автобуса, зайняв позицію з правого боку, там вже горіли шини, він почав їх гасити, щоб можна було пройти, він не кидав каміння, не кидав коктейлі. Я піднявся до Богдана, дав йому щит і потім вже зі щілин між щитами ми побачили, що збоку Інститутської люди зупинили атаку і пішли в наступ».

Запалювальні суміші по міліціонерах Богдан, щоправда, таки кидав. На відео (07:42) зафіксовано, як він кидає "коктейль Молотова" в бік беркутівців (на правому фланзі, позаду автобуса).

Після того, як силовики раптово почали відходити з Майдану, Богдан одним із перших помчав навздогін. В цей час до нього ще встиг дозвонитись молодший брат Степан. "Я – на передовій! Ідемо в наступ!" – це були останні слова, які він почув від Богдана.

Вже через декілька хвилин після відступу силовиків, передова група майданівців, серед яких був і Богдан, проривається на Інститутську, минає барикаду під пішохідним мостом.

Просунувшись вперед на пару десятків метрів, протестувальники присідають, прикриваючись щитами на тротуарі і посеред проїжджої частини вулиці. Хтось із побратимів ліворуч тягне великі сміттєві баки, фрагменти огорожі. В цей час на верхньому майданчику біля Жовтневого палацу з’являється спецрота київського полку міліції особливого призначення «Беркут» у чорній формі з жовтими пов’язками на рукавах, озброєна автоматами АКМС (калібру 7.62×39 мм). Через кілька хвилин вони відкрили вогонь по групі протестувальників на Інститутській. Беркутівці стріляли згори, як на долоні, чітко бачачи перед собою ціль. 

 О 9:08 Богдан отримав смертельне наскрізне вогнепальне поранення шиї на пішохідному переході навпроти готелю "Україна". Побратими віднесли його на Майдан Незалежності, але врятувати Богдана не вдалося. Його серце зупинилося о 9:12.

► Фото і відеоматеріали, на яких зафіксовані останні хвилини життя Богдана, обставини та місце його загибелі, були скрупульозно зібрані волонтерами та слідчими. На їх основі дослідники спільноти Jus Talionis Reconstruction Lab створили відеореконструкцію останнього дня життя Богдана. 

Слідством встановлено, що Богдан був вбитий членами спецроти київського полку міліції особливого призначення «Беркут»; безпосереднім убивцею є боєць спецроти Павло Аброськін - міліціонер-альпініст третього штурмового взводу спецроти, сержант міліції.

Аброськін був затриманий невдовзі після Майдану і перебував під вартою з квітня 2014. Виданий 29 грудня 2019 року самопроголошеним «Л/ДНР» в межах обміну полоненими. На даний час перебуває у розшуку.

18 жовтня 2023 р. Святошинським райсудом м. Києва заочно засуджений до 15 років позбавлення волі у кримінальному провадженні «Вбивства людей 20 лютого 2014 року під час Євромайдану».

«В суді я бачив Аброськіна та інших беркутів, вони вели себе дуже самовпевнено, без жодного розкаяння. Казали: ми виконували наказ, ми захищали владу. Я запитав у Аброськіна, чи він стріляв би знову, якби треба було. І він відповів, що так, стріляв би. Це професійні вбивці, такі владі потрібні. – з болем говорить батько Богдана. - Дуже важко передати свої відчуття у той момент. Але мені здається, що якби була змога, родичі вистрілили б у них в цей момент. На жаль, «дякуючи» двом президентам вони лишились непокарані. І не лише вони.

Те, що їх обміняли і видали на вимогу росії в ЛДНР… Мені видається, що вирішальним тут став вплив Медведчука на Зеленського. Їх відпустили, щоб не випливло, хто віддавав наказ стріляти. І вони були не першими, хто уникнув покарання. Ще в 2014-му році під домашній арешт випустили командира спецроти Дмитра Садовника. І наступного ж дня він зник… Ще за президентства Порошенка.

Навіть ті 5 років після арешту, які вони провели за ґратами, вони сиділи у спецсізо для працівників органів, можна сказати жили в ізольованому готелі. На оголошення вироку тоді ми не їхали. Нам подзвонила Женя Закревська - наш адвокат і сказала, що їх випустять. Ми не їхали, бо не хотіли ще раз переживати ці знущання. Я пригадую, як відбувався суд ще в 2015 році. Засідання було в маленькій кімнатці, де поміщалося з тридцять людей, половина з них були беркутівцями і їхніми родичами. Нашим жінкам погрожували, а суд на це не реагував.

Зараз деякі родини далі ходять на засідання в Києві, щоб почути рішення, що термін давності закінчився і всіх відпускають…

На жаль, наша історія вперто показує нам те, що українці перемагають і зупиняються. Починаючи ще від козацьких часів.

Я колись собі сидів і думав, що в нас є багато героїв і наша нація вміє їх гарно ховати, а потім забуває. А ще в нас є така риса, що ми завжди шукаємо, хто нам винен. Нашим дідам були винні поляки, нашим батькам – совєти і москалі, зараз знову москалі. Але я ще не зустрів українця, який би сказав, що винні ми самі, що ми помилялись і не засвоювали уроки історії…»

Батько каже, що Богдан пішов би воювати після Майдану. Хоча більша частина його короткого і яскравого життя і так була боротьбою. З фальсифікаціями на виборах, зі спробою влади встановити диктатуру, з байдужістю суспільства. Боротьбою за справжню вільну, демократичну і правову Україну, про яку він так мріяв і до якої так прагнув.

Вічна пам’ять і шана Герою України!

► Меморіальний сайт, присвячений пам'яті Героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника, на якому опубліковані спогади друзів, колег-істориків, знайомих; зібрані численні фото і відео; викладені поезії і наукові праці Богдана.

У дещо скороченому вигляді текст вперше був опублікований 25.07.2025 на сайті видання «Збруч» під назвою "Не дай зачерствіти серцю".