Автор: Олена Чебелюк

Тіла розстріляних бійців німці роздягнули й поклали у Сосулівській сільській раді, а потім виставили на опізнання. Вночі тіла Зиновія Вербицького і Богдана Липового побратими з ОУН викрали і поховали у полі на горі Галилея (Галилева) біля села Росохач Чортківського повіту. Багато десятиліть місце поховання залишалось невідомим, а Тараса Вербицького радянська влада таврувала, як сина «ворога народу». Лише у 2017 році дослідниці біографії Юрія Вербицького Любові Прядко вдалося знайти свідків, які вказали приблизне місце, де повстанці поховали полеглих. Пошукові роботи тривають.

Бабусю Юрія Вербицького Марію, яка працювала вчителькою у тій же школі, після смерті чоловіка затримали німці. Не отримавши від неї жодної інформації, відпустили. Після війни вона пройшла через катівні НКВС, пережила голодні повоєнні роки і померла внаслідок серцевої недостатності у 1949 році.

Дідусь по маминій лінії, Василь Борачок працював директором школи у прикарпатському місті Кути. Після Другої світової війни був депортований до Сибіру, де й загинув. Дата і місце його смерті невідомі. Бабуся померла від тифу чи туберкульозу, залишивши маленьку Тетянку сиротою. Дівчинку взяли на виховання няні Ганна Пасічник і Ганна Мендюк, які мешкали в Івано-Франківську.

Старший на 5 років брат Юрія Сергій Вербицький також продовжив сімейну традицію. Вчений-геофізик, сейсмолог, кандидат фізико-математичних наук він працював завідувачем відділу сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики ім. С. І. Субботіна НАН України у м. Львові і був багаторічним колегою і шефом Юрка. У братів був тісний зв’язок і взаєморозуміння, вони доповнювали один одного як професіонали, були співавторами багатьох наукових статей.

*  *  *  *  *

В дитячий садок Юрко практично не ходив. У дитинстві внаслідок тяжко запалення вуха (отиту) в нього почалися проблеми з вухом. Запалення довго намагалися лікувати, але зрештою в старших класах школи лікарі зробили операцію, фактично видаливши внутрішнє вухо. Тож на одне вухо Юрій взагалі не чув.

Сергій Вербицький пригадував:

«Наші батьки були достатньо ліберальними. Іноді нам звісно діставалося, коли були особливо нечемними. Бувало сварилися, коли внаслідок наших розваг виникала якась шкода, але вони розуміли, що діти мають розвиватися.

В дитинстві Юрко був достатньо спокійним, на відміну від мене. Я був тим ще шибеником. Поки брат не пішов до школи, то він завжди тягнувся до мене і моїх друзів. Вже коли навчався у школі, то Юрко мав свою компанію. П’ятирічна різниця у віці давалася взнаки, тож ми тоді не надто багато часу проводили разом.

В 1970-х роках наша сім’я мешкала в будинку Академії Наук № 28 по вул. Стрийській, недалеко від чортового колеса в Парку культури. В нас була дружня компанія з двору, і ми часто бавилися у війну в Стрийському парку. Одні з самопалами штурмували руїни замку, а ми їх обороняли з луками.

В дитинстві ми захоплювались зброєю, як ми це називали «піротехнікою». В нас було все: від луків і самопалів до дрібнокаліберних пістолетів. Пригадую, як у школі я розстріляв з такого пістолета підручник – хрестоматію з російської літератури – отака діра в ній була! Зброю ми робили самі: знаходили нарізний ствол, розрізали його на кілька частин і робили самі. Я в школу навіть ходив з цим.

Ще займалися тим, що робили вибухівку: змішували селітру з цукром, самі виготовляли порох. І випробовували. Юрко був при цьому присутнім.

Також у школі ми мали велосипеди, мопеди, мотоцикли».

З 1969-го Юрко навчався у львівській середній школі № 27. Як пригадує Сергій, батьки особливо не контролювали, як вчилися сини у школі, але також і не змушували їх спеціально вчитися. Зрештою у цьому й не було необхідності. Юрко був спокійним, старанним учнем, захоплювався точними науками, передусім фізикою і математикою, любив географію.

Юрко ходив до музичної школи, де вчився грати на акордеоні. Мав музичний слух, хоч і не чув на одне вухо. Сам навчився грати на гітарі, сопілці, яку обожнював, дримбі.

З дитинства багато читав. Захоплювався пригодницькою літературою, особливо любив книжки про гори. Книги супроводжували його усе життя. В дорослому віці Юрко понад усе любив наукову фантастику.

Навчаючись у школі, відвідував краєзнавчий гурток, де вивчав історію та архітектуру Львова. В радянський час саме там готували фахових гідів-екскурсоводів.

Канікули Юрко з братом часто проводили у бабусь в Івано-Франківську. Ганна Пасічник і Ганна Мендюк, або ж як їх називали у родині Вербицьких – бабці «Ганя велика» і «Ганя маленька», насправді не були рідними бабусями хлопців, а нянями їхньої мами Тетяни. Дідова родина, що мешкала на Прикарпатті, була досить заможною. Але коли прийшла радянська влада, то Василя Борачка – діда Юрія по матері вивезли до Сибіру, звідки він більше не повернувся. Бабуся Юрка невдовзі померла від інфекційної хвороби.

Тоді маленьку Тетянку, яка лишилася сиротою, забрали до себе на виховання няні.

«Ми їх називали бабцями, і лише в школі ми дізналися, що насправді вони не рідні наші бабусі. Обидві працювали санітарками у місцевій лікарні.

Вони жили у різних частинах Франківська, і ми ціле літо курсували між ними. Юрко мав там друзів, пригадую ганяв на ровері, їздив на рибалку на річку Бистрицю, на озеро. Ми на тому озері стрибали у воду зі споруд, через які заливалась вода. Юрко добре плавав», – пригадував Сергій Вербицький.

 Після закінчення школи, у 1980 році Юрій вступив до Львівського політехнічного інституту на спеціальність «Прикладна геодезія».

Услід за братом він пішов шляхом батьків у виборі професії. Ще коли сини навчалися у школі, батьки неодноразово брали їх з собою у відрядження по роботі, на полігони. Очевидно, що така залученість у процес та внутрішню геодезичну кухню з дитинства мала вплив на рішення молодшого покоління Вербицьких щодо вибору майбутньої професії.

Навчання Юрієві давалося легко. Він добре вчився, хоч і не був круглим відмінником. Близький друг Роман Миханів, з яким вони разом навчалися, пригадує, що ще на початку 1980-х Юрко зацікавився комп’ютерами і програмуванням:

«В університеті на парах по науковому комунізму він сидів і читав товсті книжки про комп’ютери і про початки програмування. Це були російські видання, які привозили з Москви».

Юрій також намагався на практиці застосовувати нові знання. Іноді це призводило до неочікуваних і курйозних наслідків. Про один з таких випадків розповів Роман Миханів:

«Пригадую, як на останньому курсі при здачі екзамену "Тематична обробка геодезичних виробів" Юрко написав перфокарту по математиці. Це ніхто не вмів робити на той час в інституті. Юркові тоді поставили 2 двійки підряд, бо викладач, який приймав екзамен не розумів того, що він зробив.

На комісію (перездачу іспиту – авт.) зібралося пів групи. Студенти не розуміли, як це Вербицький може пролетіти. Юра вчився дуже добре, четвірка для нього це був провал. Трійок він ніколи не мав. Йому дуже легко все давалося, на відміну від мене. Мені ж потрібно було посидіти над цим.

Тоді вийшов професор Монін і сказав Юрі: «Ви дуже не насідайте на цього аспіранта. Він не володіє ще такими знаннями, які маєте Ви. Я Вам ставлю "відмінно" і ми закриваємо цю тему».

Юрко був щирим, відвертим, добрим, завжди готовим допомогти, багато допомагав мені ще з університету. І у навчанні, і в роботі. Ми були нерозлийвода в той час.

Він вмів копати, якщо йому була цікава якась тема.

В молодості Юрко мав широкі зацікавлення. Передусім це були гори. Також дуже любив читати. Переважно пригодницьку літературу, наукову фантастику. Добре володів польською мовою. Однією з його улюблених книжок була «Spacerkiem po skale» Януша Опирхал-Боярського.

Він навчав мене читати польською. Казав: береш одну сторінку і довго-нудно її читаєш. Невідомі слова дивишся у словнику. Через 10 сторінок ти вже розумітимеш, про що там йдеться, а через 50 вже пробігатимеш очима.

Він мені навіть подарував книгу на румунській про гори. Там були короткі оповідання і Юра казав, що зі словником пару з них прочитав».

Окрім польської, Юрій дуже добре володів англійською, вивчивши її самостійно. Також, за спогадами брата, трохи знав чеську.

У час тотальної русифікації, коли російська мова стала звичним явищем у вузах радянської України, зокрема і у Львові, Юрій зайняв принципову позицію і відмовлявся говорити російською. А ще казав, що «Знання мов не виключає тупості!». Роман Миханів пригадує, що у Львівській політехніці були окремі викладачі-українофоби, і один з них якось почав вимагати від Юрка, щоб він говорив з ним російською. Вербицький відмовився, питаючи: «На якій підставі я повинен це робити? Я живу в Україні і хотів би, щоб Ви вивчили українську, а не змушували нас говорити російською. Я російську знаю в міру її використання і коли буду в Росії, розмовлятиму російською».

Схожа історія повторилася вже після закінчення інституту, коли Юрко почав працювати в «Агропроекті». Парторг, який там працював, також вимагав від співробітників говорити російською: «Пора уже переходить на общєпанятний». «Маєте на увазі на українську?» – запитав у відповідь Юрко.

Це були останні роки існування Радянського Союзу, і настрої в країні, особливо у Львові, були вже іншими.

Національне піднесення на зламі 1980–90-х років не лишає байдужим усіх свідомих українців, в тому числі і Юрія Вербицького.

 Навчаючись у політехніці, Юрій Вербицький став членом інститутського туристичного гуртка, який можна було відвідувати замість фізкультури. Тоді ж почав постійно ходити в Карпати, на початку 1980-х вперше поїхав на Кавказ.

У цьому ж гуртку він познайомився зі своєю першою дружиною – студенткою хімічного факультету Зоряною Ящишин. Юрко тоді навчався на 4-му курсі, вона – на 2-му.

«Юрко дуже класно грав на гітарі, був веселим, дуже порядним. І гарним… Він мені одразу ж сподобався. Ми разом з клубом їздили в гори і невдовзі почали зустрічатися, а в 1986 році одружилися. Окрім порядності, Юрко вирізнявся надзвичайною чесністю і справедливістю. З готовністю відстоював свою точку зору.

Юрко був романтиком. Особливо це проявлялося по відношенню до гір. Він обожнював гори, ми ледь не щотижня їздили в Карпати, на Чортові скелі, згодом на Кавказ. Взяли з собою доньку на Бескид, коли їй було 5 років. Юра уважно стежив, щоб не лишати після себе сміття, забирав усе до останнього папірця. Він був насправді екологічно свідомим». – розповідає Зоряна.

В першому шлюбі Юрія Вербицького у 1988 році народилася донька Уляна. Але коли дівчинці виповнилося 6 років, сім’я розпалася, не витримавши випробувань складних 90-х років: передусім фінансових негараздів, проблем з роботою. Не зважаючи на розлучення, Юрій з дочкою завжди підтримували тісні стосунки і були близькими та хорошими друзями.

«Ми говорили з татом про все, з ним було дуже легко. Не відчувалася різниця у віці. Він був дуже сучасним, не сприймався як тато, а радше як друг. Ми могли з ним щиро поговорити на різні теми. При цьому він ніколи мене не розпитував про щось. Якщо я хотіла про щось поговорити, то мусила прийти до нього сама і почати розмову. Він міг сказати, якщо вважав, що я роблю чи думаю неправильно, висловлював свою думку, але відверто мене не критикував. Він приймав той факт, що я можу мати іншу думку, не нав’язував свою.

 У 1985 році, після закінчення навчання у вузі, Юрія по розподілу відправили на роботу в Ашхабад в Туркменську РСР. Туди він поїхав разом з Романом Миханівим. На місці друзі зустріли львів’ян, теж випускників Політехніки, які приїхали туди на роботу раніше.

«Нас фактично обдурили, сказали, що ми будемо приймати участь у відбудові міста після землетрусу, але наші однокурсники, яких ми там зустріли, сказали, що працювати їм доводиться насправді в глухих аулах, без жодної техніки чи сучасного обладнання, лише з рулетками.

Нас зустріли недружелюбно, називали бандерівцями. Ми ще й приїхали із запізненням, тож одразу потрапили в немилість до начальства». – пригадує Роман.

Львів’яни одразу ж сказали їм: «Рвіть звідси, поки ще вас не оформили офіційно на роботу, бо тут справжній треш. Будете їздити на верблюдах у ці аули». Юрко з Романом послухали поради і ризикнули повернутися. На щастя, тоді їм вдалося все владнати і знайти роботу у Львові.

Першим місцем роботи Юрія Вербицького був мехсклозавод, де він пропрацював кілька місяців і навіть зумів дорости до посади заступника начальника зміни.

Потім вдалося влаштуватися на роботу інженером-геодезистом у проєктному інституті "Львівагропроєкт". Там він почав серйозно займатись комп’ютерною технікою. На роботі хотіли купити один з перших комп’ютерів, що займав цілу кімнату і використовував мову програмування «Фортран». Юрка відправили вчитися до Києва на комп’ютерні курси, він повернувся звідти і сказав, що це вже неактуально, адже зараз є набагато менша по розміру і ефективніша техніка.

У 1992 році Вербицький починає працювати інженером Карпатської дослідно-методичної геофізичної партії Інституту геофізики НАН України. Із 1996 до 2002 року займає посаду провідного інженера Карпатського відділення Інституту геофізики НАН України, а з 2002 року й до загибелі Юрко працює провідним інженером відділу сейсмічності Карпатського регіону ІГФ НАН України.

Головним напрямком роботи Юрія Вербицького була розробка програмного забезпечення для збору, аналізу та архівування сейсмологічної інформації для визначення параметрів вогнищ землетрусів, моделювання сейсмічних сигналів в складно-побудованих середовищах, створення бази даних комплексного геофізичного моніторингу Закарпатської сейсмогенної зони, розробка методики моделювання і прогнозування локальної сейсмічності за даними геофізичного моніторингу.

Його безпосереднім шефом на роботі був старший брат Сергій. У випадку братів Вербицьких це означало подвійну відповідальність за виконану роботу.

Комп’ютерами брати Вербицькі захопилися ще у 80-х. Тоді ж вони почали самі збирати перші комп’ютери, на яких Юрій опановував основи програмування.

«Я зібрав комп і віддав йому. Системний блок і клавіатуру робив сам, деталі купляв на радіобазарі, вже ходили схеми. Юрко не ліз до заліза, йому це нецікаво було. Він займався софтом.– пригадував Сергій Вербицький.

Перші програми Юра написав ще під час роботи в «Агропроекті». Тоді у нас цим ще майже ніхто не займався. Він написав собі програму на Basic і проводив на ній робочі розрахунки. Коли він перейшов у Карпатське відділення, то в нас уже з’явилися перші комп'ютери пісішки (стандарту IBM PC – авт.).

Юрко не вчився спеціально програмуванню. Він сідав і розбирався. Часто методом тику. Мав книжки, польською, англійською мовою. Пам’ятаю ми мали ксерокси, зроблені з польських книг.

Потім, коли ми почали серйозно цим займатися, то головним джерелом стала англомовна література. Ми на цьому добре вивчили англійську, може не так розмовну, але читати, розуміти всі ці технічні терміни, це було без проблем.

«У нас був такий комп’ютер вдома, який Юра зібрав разом із Сергієм. Пам’ятаю, як до нас приходили друзі і ми разом грали на ньому у якісь перші ігри.

На початку 90-х, коли я закінчивши курси бухгалтерів, опановувала нову професію та шукала роботу, Юра роздобув десь спеціалізовану комп’ютерну програму для бухгалтерського обліку. Спершу він освоїв її сам, в чомусь навіть вдосконалив і фактично змусив мене почати працювати на комп’ютері по бухгалтерії. Стежив, аби в мене все виходило». – пригадує перша дружина Юрія Зоряна.

Будучи фактично самоуком, Юрко швидко стає справжнім профі. Почавши з Basic, Assembler і Pascal поступово опановує сучасні мови програмування, передусім С++. Він написав понад сотню програм, багато з яких досі використовуються на сейсмічній станції у Львові і на станціях спостереження в Карпатських горах. Свою кандидатську дисертацію Юрій захистив саме на основі власноручно розробленого ним програмного забезпечення.

Головними програмами, які розробив і впровадив у активне використання Юрій Вербицький були «SEISMIC ASSOCIATOR» та «EWDB CLIENT» – Earth Worm Data Base. Він також розробляв магнітудні калькулятори.

«SEISMIC ASSOCIATOR» встановлений на сервері у відділі сейсмічності Карпатського регіону ІГФ НАН України, де працював Юрко.

Найважливішим досягненням Юрія Вербицького у його професійній діяльності стало створення цифрового банку (бази) сейсмологічних даних Карпатського регіону. Він зумів створити  комплекс програмних засобів для накопичення, обробки, аналізу та доступу до масивів сейсмологічних даних з метою детального комплексного аналізу сейсмічних подій (їх розпізнавання, визначення розташування і динамічних параметрів вогнища, вивчення сейсмічного режиму тощо).

Юрій приймав безпосередню участь в створенні сейсмологічних каталогів, займався розробкою та впровадженням засобів обробки даних цифрової реєстрації та аналізу сейсмологічної інформації. Завдяки Юрію також були розроблені та впроваджені засоби віддаленого доступу до результатів сейсмологічних спостережень.

Відтепер співробітники не мусили постійно виїжджати на місце, щоб у ручному режимі збирати дані з сейсмічних станцій, розташованих у Карпатах чи довкола АЕС. З появою інтернету ці дані через віддалений доступ напряму почали надходити до Львова, де систематизувалися та опрацьовувались за допомогою програмного забезпечення, яке також було розроблене Юрієм.

Згідно з вимогами МАГАТЕ для експорту електроенергії з українських АЕС була проведена необхідна сертифікація, а довкола атомних станцій встановлена апаратура для сейсмоконтролю. На цій техніці також були встановлені деякі програми, які написав Юрко. Окрім того, він зв’язував все це в одну мережу.

Колега Юрія Василь Прокопишин розповідає:

"Юрка дуже поважали як фахівця. Він був надзвичайним програмістом. Написав усі програми, якими користуються у нас на роботі. Передусім це база даних. До цього все зберігалося на паперах, дисках. А він все це систематизував, написав програми, і разом з братом вони створили єдину електронну базу на роботі. Налаштував сервери, це було його обов’язком.

Юрко був системним адміністратором і програмістом від Бога. До нього можна було звернутись в будь-який час і з будь-якою проблемою по комп’ютеру і він допомагав. Я приносив любий комп і казав: може там простіше систему переставити? Але він брав і довбався з ним цілий день, очищав від вірусів, оптимізовував роботу. А потім казав: тепер можна переставляти систему. Я питав: «Навіщо ми цілий день витратили?» «Зате скільки ми всього вивчили»! – відповідав Юра.

Він привчив нас, що робота це має бути хобі, а не примусівка. І ми на роботу йшли як на свято. Головним принципом було те, що робота має бути зроблена і зроблена якісно. А як ти працюєш це вже твоя справа - хочеш уночі, чи коли тобі виходить, неважливо, аби був результат.

У нього було «програмне» мислення, не таке, як у пересічної людини. Це проявлялося у різних речах. Наприклад, всі фільми в нього були посортовані на сервері по жанрах. Ми їх у нього скачували. Юрко взагалі дивився багато фільмів, різних жанрів потім розповідав нам. Не любив радянських фільмів, ніколи не дивився їх.

Він цікавився усіма новинками, перший серед співробітників купив собі смартфон. Хоча загалом якісь понти для нього були чужими.

Ми йому казали, що він може піти на якусь фірму і заробляти великі гроші, як програміст. Але йому подобалась його робота. Він не любив афішуватися і вихвалятися.

Попри великий обсяг завдань, які йому довелося виконувати на роботі і унікальність своїх розробок та напрацювань, Юрій Вербицький не поспішав захищати кандидатську дисертацію, хоча давно мав більш ніж достатньо підготовлених матеріалів і опублікованих статей.

«Він мав давно підготовлену кандидатську дисертацію, але не рвався її захищати, тому що для нього всі ці звання і регалії не мали жодного значення. Юрка фактично змусили захистити кандидатську. Довго пиляли і переконували.

Він терпіти не міг тих, хто приходив і з порога казав: «Я кандидат наук!» – пригадує Василь Прокопишин.

«Він дуже не любив формальностей. Його харив штамп у паспорті, як формальність. Він не любив, коли доводилось йти вирішувати якісь комунальні проблеми. Знав, що ставлення колег по роботі до нього не зміниться, незалежно від того отримає він ступінь кандидата чи ні. Зрештою зробив це не для себе, а для Інституту, де це вимагалося керівництвом. – переконана Юрина дружина Ірина.

Він займався тим, чим любить. Це було дуже природно, коли його щось цікавило, то він міг займатися цим 24 години на добу. Завжди докопувався до істини. У нього була коронна фраза, яку він повторював: «Чудес не буває. Шукай причину!»

Юра часто працював ночами. Але водночас його неможливо було змусити робити те, що він не хотів.

Роботу він не сприймав лише як роботу. Це було його хобі, спосіб мислення. Він міг займатися цим 24 години на добу з перервою на прогулянки з собакою, скелелазіння, музику і 2-3 інших хобі».

Свою кандидатську дисертацію на тему «Методичні та прикладні аспекти комплексного банку геофізичної інформації Карпатського регіону» Юрій Вербицький захистив в Інституті Геофізики ім. С.І. Субботіна НАН України незадовго до смерті 3 грудня 2013 року.

 У 1997 році на курсах англійської у Західному науковому центрі Юрко познайомився з Іриною Беднарською – ботаніком і на той час аспіранткою Інституту екології Карпат, яка невдовзі стала його другою дружиною.

Ірина так пригадує своє перше враження від Юрка:

«Я дуже добре пам’ятаю як вперше побачила Юру: столи в аудиторії стояли буквою П і ми сиділи навпроти один одного. Тоді першою моєю думкою було: «Який красивий чоловік!» Знаєте, буває така чоловіча харизма, що чіпляє з першого погляду. Але я навіть думки не припускала, що він зверне на мене увагу, а моє бажання розгледіти його матиме таке тривале продовження. Згодом була страшенно здивована, коли дізналася, що він старший від мене на 10 років. Я цієї різниці у віці ніколи не відчувала. Він завжди був “живчиком”, постійно посміхався, людина-свято. Дуже світла з середини людина».

Регулярно перетинаючись на курсах, Юрій та Ірина почали тісніше спілкуватися, кілька років зустрічалися, жили разом у цивільному шлюбі, а в 2002 році офіційно одружилися.

«Юрко був дуже розумним і добрим, а головне – з ним завжди було цікаво. Він ніколи не нудився. При тому, що в нього був свій величезний внутрішній всесвіт, він його ніколи нікому не нав’язував. Не тиснув своїми вимогами, не сідав на голову з виховними моментами, не виставляв претензіїй...  

З ним було завжди комфортно, він був надзвичайно позитивним, посміхався завжди. А коли ми почали разом ходити в гори, то я взагалі повністю прикипіла до нього.

Наші інтереси в плані мандрів ідеально співпали: Юра не міг сидіти на місці, а мені треба було збирати матеріал для дисертації по західних областях України - я вивчаю дикі злаки та їх еволюцію. Відштовхуючись від цього ми щороку складали маршрути, а на моїх гербарних зборах закарбований підпис: зібрали Беднарська/Вербицький. Наш інститут має стаціонар у високогір’ї, але я там бувала вкрай рідко – з Юрком я мала унікальну можливість не бути ні до чого прив’язаною, не було обмежень куди ми дійдемо за день чи не дійдемо. Цікаво – лишалися, не цікаво – йшли далі.

Я не знаю як він примудрявся носити на собі тижневий запас продуктів, посуд, намет, ну і все що необхідно в походах. Я носила лише свої речі і гербарний прес з газетами.

З Юрою я пройшла всі основні хребти Карпат і назбирала чимало матеріалу, який увійшов до дисертації.

Юра вмів готувати їсти. Ми діяли по принципу: хто перший прийде з роботи, той і робить. А якщо нікому не хочеться, то ніхто не робить. Демократія) Коли він був голодний, то в Юри починала боліти голова. Тому він завжди мусив мати про собі якийсь перекус. Бажано солодкий)

З Юрою я дуже легко перейшла на українську, хоча вдома в мене розмовляли російською. Якщо людину кохаєш, то це відбувається само собою. Він мене  непомітно підсадив на галицьку говірку так, що в Києві чи будь-якому іншому місті України по розмові мені одразу ставили діагноз «западенка»))

Ми зустрічалися 5 років, та я не думала насправді, що ми зможемо бути разом.

Хоча Юра – це найбільше кохання мого життя.

Його найбільшою ключовою емоцією був сміх. Коли щось було не так, то Юра був інтровертом. Я наприклад не одразу збагнула, що в нас є якісь проблеми. Адже людина може мовчати по різних причинах. Ми не допитувались і не пиляли один одного. Коли стався сам конфлікт, то в мене були ридання, страждання, кінець світу, а Юра мовчки зібрав чемодан і пішов.

Коли ми розійшлися у 2008, то я два роки вмирала, не витримувала, сходила з розуму. Ми два роки не спілкувалися, ходили навіть різними вулицями. Я дуже тяжко це переживала.Витримала і пережила дякуючи друзям. Звісно був біль,  образа та жодним чином не було ненависті. Але ніколи не кажи ніколи.

Я навіть не знала, що він отримав травму на Кавказі. Але в той самий час виникли труднощі зі здоров’ям у мене.

Після нашого розлучення в червні 2008-го я серйозно захворіла, довгий час лежала в лікарні. В певний момент була загроза, що відмовлять руки і ноги. Було дуже страшно, коли сказали, що це невиліковно і доведеться з цим жити…

І ось в якийсь момент у 2009-му році телефонує Юра і каже: ти інвалід і я також. Йдемо в гори! Я була дуже здивована, але погодилась.

Наш перший спільний похід після цього був на Парашку на 3 дні. Юрі страшенно боліла нога, я набрала з собою повно знеболювальних. За рік часу, який він пролежав, нога атрофувалася і навіть візуально виглядала вдвічі худшою за іншу. М’язи так і не відновилися. Але Юра казав: "Раз болить – значить жива".

Ми ходили три дні удвох і майже не розмовляли. Збирали і годували один одного ягодами. Так і помирилися.

Після нашого спільного походу на Парашку ми знову почали спілкуватися, а далі з’явився пес.

Він гуляв з Альпом і час від часу заходив до мене в Козельники, де я тоді жила. Я приготую щось смачненьке, а Юра питає: Ти що мене, прикормлюєш? Ніби так)) Але ми жили окремо.

Коли настала зима, то одного разу, повернувшись з відрядження, я застала ситуацію, що від морозів полопали труби, крига в унітазі. Я два дні пробувала там якось реанімувати систему опалення, запустити насос, та все було марно, і зрештою Юра сказав: вистачить “фігньою страждати”, повертайся додому! Після цього ми почали жити разом, офіційно не одружуючись вже.

В останні роки у нас був інший тип стосунків. Ти вже знаєш, що він любить, а що ні, чим дихає. Ми були дуже близькими друзями. Повага до часу та інтересів один одного. По-молодості ми намагаємось переробити чоловіка, а у нас в останні роки була якась неймовірна ідилія. Повага до особистого простору. Комфорт, затишок, коли нічого не напружує в іншій людині». – ділиться спогадами Ірина.

 Юрій Вербицький був переконаним гуманістом та інтелігентом. Мав чудове почуття гумору. Терпіти не міг агресії, беззмістовних суперечок і, за словами рідних і друзів, уникав спілкування з нерозумними людьми. Ірина говорить, що від чоловіка вкрай рідко можна було почути критику на адресу інших.

«Я не пригадую, щоб тато колись кричав. А коли я бувало починала голос підвищувати, то він казав: Чого ти кричиш?» – каже Уляна Вербицька

«Він був абсолютно неконфліктним. З ним взагалі було тяжко, неможливо сваритися. – розповідає дружина Юркового брата Ольга Вербицька. – Як правило, якщо йому щось не подобалося, то він розвертався і йшов. Іноді хотілося виправдатись, пояснити, чому я так щось зробила. Щоб він не ображався. Одного разу, пригадую, був випадок, коли я зачинила хату і не випускала його, поки ми не поговорили. Але таке, коли йому щось не подобалось у наших словах чи вчинках траплялося дуже рідко. Ми ніколи не сварилися, якщо по-серйозному.

Я думаю, що це значною мірою вплив сім’ї, у якій Юрко був вихований. Його тато – Тарас був для нас усіх зразком і прикладом. Він був надзвичайною, ідеальною людиною: дуже терплячим, добрим. Коли його дружина, мама Юрія тяжко хворіла, часто сердилась, коли дошкуляв біль, то він ніколи не підвищував голос, завжди лише: «Рибонько, зіронько». Мама їхня мала більш холеричний характер, вона була дуже активною.

«Дядько Юрко був невід’ємною частиною нашого життя. Я його називала дядьком, але він був чимось середнім між татом і братом. – ділиться спогадами племінниця Юрія Вербицького Оксана.

Дядько був інтровертом, тримав свої переживання у собі. Він не любив пафосу, уваги до себе, оцього всього офіціозу. Завжди був активним, позитивно налаштованим. Завжди був у хорошому настрої. Бувало, що я могла нарікати, що погана погода, хочу спати. Пам’ятаю випадок, як дядько раз підійшов і як вдарить мене по спині між лопатками з вигуком: «Та не ний! Нема поганої погоди».

Ми спілкувались з ним постійно, проводили дуже багато часу разом: працювали, гуляли з собаками, разом їздили на роботу, повертались додому. Хоч Юрко часто після роботи йшов на скеледром або по своїх справах.

Він був не лише дядьком, а й другом. І невід’ємною частиною нашого життя.

Пригадую як в дитинстві ми ділили з татом кімнату, вона була перегороджена шафою: з одного боку працював тато, з іншого була моя частина. І дядько Юрко з татом не раз сиділи до пізна, навіть до 12-ї ночі і доробляли щось. Дядько міг прийти пізно, навіть в 11 вечора, це була звична річ.

Вони були дуже різними за характерами. Дядько Юрко був дуже делікатною людиною, в усьому. Він терпляче акуратно все пояснював, ніколи не підвищував голос. А тата всі боялися. Він був дуже емоційним, страшним холериком. Спочатку від тата завжди можна було почути ні, а вже через секунду він казав: «Ну ходи сюди, що тобі там треба?» Але не зважаючи на такі різні характери, вони чудово вживалися разом. Тато з Юрком часто дуже активно і емоційно обговорювали різні робочі теми. Пам’ятаю ми їхали в маршрутці  і вони захоплено і голосно обговорювали щось, використовуючи комп’ютерну термінологію, а всі люди офігівши мусили це слухати.

Ми працювали разом і в нас на роботі була дуже тепла, можна сказати сімейна атмосфера. Ми не раз збиралися разом, реготали, дурачились, аж тато приходив і розганяв нас. Зараз цього страшенно не вистачає…»

«Юрко взагалі був дуже позитивним, не пригадую від нього негативу. Навіть, коли я злився, то він намагався мене заспокоїти. Коли його хтось розсердив, то він замикався в собі і йшов. Я не пригадую, щоб на нього хтось злився на роботі.

Він був занадто правильним. Не обурювався нашими жартами, не раз дурними і недоречними. Навіть не хотілося жартувати над ним через це.

Юрко був невибагливим у побуті, в їжі. Часто повторював фразу: «Поїсти треба, щоб працював двигун, не має значення що саме. Ми приходили у їдальню, і він за дві хвилини проковтував перше, друге і компот. Посмакувати теж любив, але у вільний час, після роботи не поспішаючи. Був гурманом і любив якісне червоне вино». - пригадує колега по роботі Василь Прокопишин.

«Юрко казав, що вік існує лише в паспорті. Він був дуже сучасним, завжди цікавився усім новим. З ним було дуже легко і просто. Коли він під час Майдану жив у нас, то дуже зійшовся з моїми дітьми. Допомагав моїй доньці Олі з програмами, налаштовував комп, вони багато спілкувались. – ділиться спогадами про друга Роман Миханів.

Як людина і друг Юрко був дуже хорошим. Небайдужим, завжди цікавився, як у мене справи. Бувало, що в мене якісь проблеми у житті, настрою немає. А тут дзвонить Юрко і одразу розуміє по голосу, що щось не так. Каже: колись, що трапилось? А потім починав мене заспокоювати, розкладав усе по поличках і допомагав зрозуміти, що ситуація насправді не така страшна, як виглядала спочатку.

Мені його страшенно не вистачає зараз, з його смертю в мені також щось померло всередині.

Значну роль у житті Юрія відігравала рок-музика.

«Музика мала для нього дуже важливе значення, він без неї не міг нічого робити. Юра міг сидіти за компом, писати якісь серйозні програми і при цьому на повну гриміла музика, - розповідає Ірина Беднарська, - Юрко був глухим на одне вухо внаслідок запалення з дитинства. Тому вдома в нас завжди було дуже голосно. Мав дві старі, але з дуже хорошим звуком великі колонки, які мужньо витримували сусіди)).

Його улюбленою групою була Dire Straits, це він підсадив мене на хорошу, якісну музику. Він стежив за новинками, слухав. Мав усю дискографію Muse, дуже любив Radiоhead». 

Про захоплення Вербицького музикою згадують усі, хто його знали. Товариш Ігор Ткачик каже, що серед улюблених гуртів були Pink Floyd, брат пригадує, що Юрко любив Scorpions, Aerosmith, слухав джаз і терпіти не міг попси.

«Завдяки тату я полюбила музику, - говорить Уляна Вербицька, - він виховав у мені смак до якісної музики. Він любив і слухав старі класичні рок-групи і обожнював знаходити щось нове. Ми часто ділились один з одним якимись новими виконавцями, яких почули. Дуже любив Radiohead і Coldplay, з українських пригадую, що слухав Мандри і Крихітку Цахес. В нього завжди вдома звучала музика.

Тато часто грав на блок-флейті і гармоніці, сам навчався на них грати. Може не супер професійно, але міг награти мелодію, яка сподобалась.

Розповідав, що в студентські роки мав платівку з рок-оперою Jesus Christ Superstar і часто її слухав».

Ще одним захопленням Юрія Вербицького стали віртуальні польоти. Він купив собі джойстик, два дисплеї, поставив професійні програми-симулятори на комп’ютер, на яких вчаться пілоти і «літав» по усьому світу. Завантажив карти реальних аеродромів. Використовував різні моделі літаків та гелікоптерів. Найскладнішими моментами тут були зліт і приземлення. На екрані він бачив зображення, що ніби він знаходиться в кабіні і бачить під собою землю і все, що там є. Він годинами міг сидіти з цими літачками і дуже емоційно реагував, коли щось не виходило.

 «А, чорт розбився!» – чувся розпачливий крик з кімнати, коли не вдавалося приземлення, – пригадує Ірина. – А коли все було класно, наприклад, коли йому вдавалося посадити літак, то був справжній вибух радості».

З появою цифрових фотоапаратів Юрій Вербицький захопився фотографією. Мав фотоапарат Canon. Дуже любив робити панорами з гір, з Карпат.

 Головним захопленням Юрія Вербицького був альпінізм. Він не лише став важливою частиною його життя, а також значною мірою сформував і загартував характер Юрка, познайомив з людьми, які до кінця життя залишались його близькими друзями.

Регулярні походи і тренування сприяли тому, що Юрій мав вражаючу фізичну витривалість. Гори дарували йому фантастичне відчуття свободи, навчили долати труднощі, ставити перед собою виклики і вперто досягати поставлених цілей.

На улюбленій футболці Юрка був напис «Альпінізм проти злоби і ненависті».

Як згадує його друг Роман Миханів, коли він запитав, що означає цей напис, Юрко відповів просто: «В гори треба ходити з добрим серцем, злі люди в горах не приживаються!»

Усі, хто знав Юрія Вербицького, завжди згадують його щирість, готовність прийти на допомогу, доброту і неймовірне почуття гумору.

Близький друг і напарник, з яким вони підкорили не одну гірську вершину, Роман Глов’як говорить:

«Юра був дуже надійним, на нього завжди можна було покластися, як на напарника. Я з ним почувався дуже впевнено. В горах це дуже важливо, особливо коли ти йдеш у двійці. Мусиш повністю довіряти людині. Я довіряв Юрі абсолютно.

Ми часто говорили про те, чим для нас є гори, що вони нам дають і Юрко казав, що це спосіб подолати певні свої межі, довести, що ти щось можеш.

Для нього ходити в гори було певним викликом, способом перевірити себе, свої можливості. Він ходив у гори для задоволення. Ми дарували один одному спорядження на ДН.

Ми були братами по духу, зі спільними цінностями. Могли не погоджуватись з різних питань, дискутувати. Юрко погано чув, тож ми розмовляли голосно

Юрко добре готував. Ми приносили вино, сиділи, розмовляли, годинами могли гуляти з собаками».

Вперше Юрій пішов у гори у переддень нового 1980-го року разом зі старшим братом Сергієм та його друзями. Тоді він ще навчався у школі, був у випускному 10-му класі. З цього походу почалась його величезна любов до гір.

«Ми поїхали під гору Петрос, на Зелем’янку. Дехто з нашої компанії вирішив піднятися на Говерлу. Звідти це недалеко - кілометрів 4-5. З ними пішов і Юрко. Він узяв мої альпіністські, підковані залізом черевики.

Був мороз, сніг. Минуло досить багато часу, а вони не поверталися. Ми почали хвилюватись, вистрілювати сигнальні ракети - мобільників тоді не було. Хоч надто не переживали, бо знали, що з ними досвідчені туристи.

Повернулись вони аж зранку наступного дня. Мабуть. трохи заблукали надвечір і вийшли з іншого боку. У Юрка були стерті майже до крові ноги, але він був дуже задоволеним!

Йому дуже сподобалося - і відтоді він не уявляв без гірських походів свого життя»,- згадує Сергій Вербицький.

В умовах тотального радянського дефіциту альпіністи власноручно робили спорядження. Юрій ще у 80-х пошив собі з парашутної тканини наближений до сучасного типу наплічник і намет. Також сам виготовляв спорядження для скелелазіння.

У першій половині 1980-х, навчаючись у львівській політехніці, Юрій Вербицький був членом університетського туристичного клубу. Постійно ходив у Карпати, їздив у Кримські гори. Згадуючи спільні походи у 80-ті, близький Юрин друг Роман Миханів розповідає:

«Він трохи грав на гітарі і губній гармошці. В походах любив співати пісні про гори, багато слухав і любив Висоцького. Коли ми їздили в Карпати, то бувало сиділи на вершині і горлали пісні».

Влітку 1981-го Юрій вперше поїхав на Головний Кавказький хребет, що на сучасному кордоні Росії та Грузії. Гори висотою до 4500 м — перша категорія складності. З того часу Юрій Вербицький їздив на Кавказ багато разів з невеликою вимушеною перервою у 1990-х, коли через складне економічне становище довелося відмовитись від улюбленої справи. Отримав відзнаку «Альпинист СССР».

 З 2006-го року, коли Юрко став членом львівського альпінклубу «Екстрем», виїзди на Кавказ знову стали систематичними. Вербицький практично щороку вирушає у тривалі походи, долає вершини найвищої категорії складності. Мав впевнений 1-й розряд, а загалом його рівень підготовки відповідав кандидату в майстри спорту з альпінізму. Найскладнішими вершинами, які йому довелося підкорювати, були Уілпата (4649 м) і Шхара (5193 м). Мріяв поїхати на Памір, в Непал, в Доломіти.

«Він був надзвичайно сильним і витривалим. У походах ніс 35-40 кілограмовий наплічник. За день міг пройти в горах до 35 км.

Юра був більш амбіційним, він хотів брати участь у змаганнях. У походах ми говорили про те, чим для нас є гори, що вони нам дають, і Юрко казав, що це спосіб подолати певні свої межі, довести, що ти щось можеш. Гори відігравали величезну роль у його житті». — згадує Роман Глов’як.

Дружина Юри Ірина Беднарська, розповідає про його любов до гір:

«Він підсадив мене на походи в гори. Я щороку ходила з ним в Карпати, хоч мені це було досить таки тяжко. Я так і не звикла до твердих гірських черевиків.

А Юра був дуже затятий, коли йшов у похід, як олень. Нічого не бачив навколо. Плач, не плач він не реагував. Доводилось доганяти. Але коли ми виходили нагору, десь на полонину, то він буквально за 5–10 хвилин розкладав намет, розпалював багаття. Робив мені чай із цитриною. І ти усе на світі пробачаєш, я розуміла задля чого це, що це кайф. І так було щоразу.

Коли ми йшли по якомусь черговому складному маршруту, я щоразу вмирала і казала, що це востаннє, але після завершення походу я цілий рік знову чекала на наступний.

Гори — це як тяжкий наркотик. В походи Юра ходив на 5–7 днів щонайменше, мав непідйомний рюкзак. А ще вінзавжди казав, що є два способи його пакувати: перший, жіночий, коли все акуратно розпихається в кожну дірку, і другий, коли просто береш і ногами запихаєш усю купу. Використовував обидва способи.

Юра був дуже витривалим, не мерз під час походів у гори. Він дуже добре орієнтувався в горах, практично ніколи не блукав, відчував це спинним мозком, або може мав якийсь внутрішній компас. Ми лише один раз збилися зі шляху за увесь час, що ходили в Карпати.

Юрій Вербицький дуже любив і багато разів їздив до Криму. В місцевих горах він займався скелелазінням і навіть підводними зйомками з допомогою спеціального кінобоксу, сконструйованого ще наприкінці 80-х його братом. Зараз цей бокс зберігається у фондах Львівського фотомузею.

В останнє літо перед Майданом вони домовились з Романом Глов'яком, що наступного року не лише будуть підкорювати вершини, а й просто мандруватимуть по півострову.

«Скелелазіння в Криму навіть складніше, ніж на Кавказі, адже там більш круті, відвісні скелі. А з іншого боку, там простіше, бо можна за 2–3 години пройти маршрут, де не буде морозу, тріщин.

Юрі легко давався альпінізм. Я придумував різні нестандартні походи в Карпати, і Юра мене завжди підтримував, з радістю підписувався на усі траси по лісах, по дебрям. Він був професіоналом, завжди лазив по горах зі страховкою. Юра був виваженим і досвідченим альпіністом. Він міг легко повернути назад, якщо бачив, що далі йти небезпечно і дуже ризиковано».  —  згадує товариш Вербицького Юрій Броніч.

Разом вони пробивали (прокладали) перші маршрути для скелелазіння на скелях Довбуша: забивали кріплення, робили проміжні точки для страховки.

Юрій багато і систематично тренувався. Разом із друзями і колегами-альпіністами з "Екстрему" вони постійно їздили на Чортові скелі у Львові, на скелі Довбуша чи в Ямельницю у Карпатах. У Львові часто ходив на скелелазний стенд біля Податкової. Вдома над дверими зробив симулятор скелі і тренувався на ньому, виробляючи хват. Міг провисіти дуже довго – навіть 10 хвилин.

Як згадує Сергій Вербицький, побачивши по дорозі цікаві скелі, брат не раз просив зупинити машину і одразу ж намагався на них залізти. Юрій також дуже любив кататися на гірських лижах. Для нього це було відчуття польоту. Його мрією було політати на параплані.

На жаль, альпінізм - дуже травматичний і ризикований спорт.

Під час однієї з поїздок на Кавказ у серпні 2008 року Юрій зірвався під час спуску з гори Дих-тау на висоті 4200 м над рівнем моря, отримавши тяжку травму ноги.

Юрій Броніч, який був з ним під час цього спуску, розповідає, як усе трапилось:

«Це був великий виїзд «Екстрему», близько 40 людей. Ми поїхали в Безенгі, там вершини найвищої категорії складності. Спочатку ти акліматизовуєшся, піднімаєшся на менші вершини.

Наприкінці ми з Юрком і Костею Лотоцьким вирішили піднятися на Дих-тау. Це складний маршрут з великим перепадом (до 1200 м) висоти. Пішли по стіні, сніг там йшов вперемішку зі скелями. Спочатку йшли по контрфорсу, вийшли на стіну, під вершиною зробили черговий базовий табір. Ми з Костею пішли на вершину, а Юра лишився у таборі. Він не відчував себе в силах тоді піднятися на сам верх.

Під час спуску було дуже складно. Ми мали з собою альпіністські троси довжиною 50 метрів. В стіну вбивали кріплення для страховки і спускалися по цих шнурках (дюльферили). За один день так довелося робити 50 разів! Це було дуже виснажливий спуск. Ніч застала нас посеред гори. Ми зо дві години довбали лід, щоб якось прилягти і переночувати. На шостий день зранку ми мали завершити цей спуск. В одному місці була дуже крута льодяна стіна висотою приблизно 12 метрів.

Коли Юра вчергове з’їжджав по мотузці вниз, його рукавиця потрапила у спусковий пристрій. Намагаючись її звільнити, Юрій зірвався і полетів донизу близько 5–6 метрів, впавши на ногу.

Ступня була зламана. Перелом був закритий, але зі зміщенням, нога була вивернута майже на 90 градусів.

Я не бачив самого моменту падіння, хоч спускався паралельно. Але почув, що він зірвався. Одразу спустився до нього, дістав аптечку, обколов знеболювальним. Хоч сильних препаратів у нас із собою не було.

Ми наклали йому на ногу шину і почали рятувальні роботи. Коли ми з Костею спустили Юру зі стіни, то на допомогу нам підійшли альпіністи з Омська, які були поруч на маршруті. Вони допомогли нам знести його до рівного місця унизу.

У нас були рації, і ми кожні три години виходили на зв’язок з базовим табором. Ми попередили наших, що Юра травмувався, і вони теж вирушили нам на допомогу».

Рятувальна операція тривала майже два дні. Юрій впав близько 10 ранку, а в лікарню у Нальчику потрапив лише надвечір наступного дня. У нього був дуже складний перелом: від навантаження кістка ніби вибухнула, було багато дрібних уламків. Тож йому просверлили кістку в районі п’ятки, зафіксували, наклали гіпс на усю ногу і поклали на витяжку. Через день друзі відвезли його у П’ятигорськ, і вже звідти з двома альпіністами з «Екстрему» Юрій поїхав до Києва, де його зустрів брат.

Юра дуже довго і наполегливо реабілітовувався після травми. Спершу пересувався на милицях, згодом багато ходив пішки, їздив на велосипеді. Невдовзі він знову почав ходити в гори, хоча наслідки цієї травми ще довго нагадували про себе. Перші роки Юрій накульгував, але попри те, що нога боліла, ніколи не жалівся і намагався не говорити про це навіть з рідними.

Вже через два роки, в липні 2010-го Юрій Вербицький знову поїхав на Кавказ - в гірський район Цей, що у Північній Осетії. Там він піднявся на одну з найвищих і найскладніших вершин - Уілпата (4649 м).

Альпініст Юрій Ковальчук, з яким вони разом здійснили це сходження пригадує:

"Юра був надійним партнером. У горах дуже важлива довіра і безпека. І в команді завжди виникає особливе відчуття довіри і спокою, коли поруч такі люди, як Юрко.

Маршрут займав 2 дні і тієї ночі ми ночували на 3800 м. Зорі на такій висоті просто неймовірно великі, і наша трійка просиділа біля намету за північ. Це теж один з них спогадів, який завжди буде жити з нами.

Юрко завжди був надійним і хорошим другом. В його величезному рюкзаку (а він у нього завжди був набитий до максимуму), можна було знайти все необхідне для будь якої ночівлі, а часто навіть більше. Одного разу, на високогірній ночівлі на Кавказі, він витягнув зі свого рюкзака засіб для миття посуду. Нашому подиву не було меж! Закарбувався в памяті позитив Юрка, він ніколи не жалівся і не ображався, завжди був сповнений оптимізму, життєрадісності і готовності допомогти іншим. Юрко завжди залишиться в серцях нашої сім'ї".

Юрко сам також завжди був готовим прийти на допомогу.

Одного разу на Кавказі він врятував дружину свого брата Ольгу. Під час спуску по сніжнику (сніговому схилу) вона зірвалася і покотилася вниз. Юрій Вербицький на той час уже спустився і стояв біля «баранячих лобів» на краю сніжника. (Баранячі лоби - скелясті виступи, поверхня яких згладжена і відполірована льодовиком, який сходив з гори - прим. авт.) За ними був обрив близько 60 метрів. Почувши, як кричить Ольга, він вчасно зреагував і зумів її спіймати. Хоча швидкість була такою, що внаслідок удару вони обоє могли зірватися вниз. Рюкзак Ольги знайшли через 2 години, коли спустилися донизу.

Сама Ольга так розповідає про цю історію:

«Це не мав бути якийсь серйозний похід з підйомом на складні вершини чи перевали. Ми поїхали в рекреаційний похід, взяли з собою етюдники, думали, що будемо йти, малювати краєвиди. Але ми заблукали і потрапили на дуже складну скелю. Юрко з Романом (Миханівим) якраз повертались із альптабору, у них з собою було спорядження. Юрко спустився донизу першим, за ним спускалась я. Там був дуже крутий сніжник. Треба було правильно лягти на льодоруб і з’їхати на льодорубі. Знань, звісно, було дуже мало, ми знали це лише теоретично. Я зарубалася, льодоруб залишився, і я поїхала. Коли я летіла, то нічого не відчувала, не кричала, мені не було страшно, почувала себе якоюсь лялькою. На щастя з мене злетів рюкзак, льодоруб також, яким я б могла покалічитися. Якби Юрка не було внизу і якби він не зреагував і не зупинив мене, я б однозначно загинула. Хоча я могла б і його збити і ми могли б полетіти униз обоє».

Роман Миханів пригадує, як їм з Юрком одного разу довелося рятувати колегу-альпіністку з Красноярська. Вночі вона вийшла з намету і провалилася у глибоку тріщину. На щастя, Юра також прокинувся і побачив, що Таня довго не повертається. Разом з Романом вони вирушили на її пошуки.

Роман Глов’як пригадує ще одну, цього разу трагічну історію.

«В серпні 2011 року під час сходження на перевал Хіцан ми почули по рації, що недалеко від нас зірвалося 2-є хлопців, львів’ян. Юра одразу сказав, що ми мусимо йти, бо хтось з них ще може бути живим. За годину ми вже були на місці. Назустріч з гори летіли величезні камені, це страшне і моторошне видовище, коли вниз зривається камінь вагою з 200 кг.

Один з цих хлопців ще був живим і намагався допомогти іншому, але також зірвався...»

Загиблими альпіністами були львів’яни Мар’ян Балота і Ярослав Балко, які загинули 12 серпня 2011 року на вершині Уілпата у Північній Осетії - прим. авт.

У професійному альпінізмі надзвичайно важливими є взаємодопомога і підтримка.

Товаришка Юри Анна Навроцька пригадує: "Він міг просто підійти і сказати: розвантажуй свій рюкзак, я заберу в тебе половину речей, тому що тобі тяжко йти.

В 2006-му, в одній зв’язці з 4-х людей ми підкорювали Кавказ, він був нашим керівником. Запам’ятався пік Архімеда. Коли ми підіймалися на «четвірку» і сили закінчувалися, він казав мені: «Та тобою ще орати можна! Ми зараз будемо на вершині, а невдовзі і «п'ятірку» подужаємо». І я знала - якщо Юрко в мене повірив, то я дійсно зможу підкорити цю гору!"

Юра також часто брав у гори свого собаку  –  ердель-тер’єра Альпа, з яким вони були нерозлийвода. Цуценя він взяв через два роки після того, як травмувався. До цього часу, як відповідальна людина, Юрій не наважувався завести собаку. Постійно доводилось їздити у відрядження, влітку по кілька тижнів проводив на Кавказі.

«Юра з Альпом ходив з нами у складні карпатські походи. В перший день собаці подобалось, він з радістю біг з нами, а потім він мабуть думав, що ми якісь дурні – йдемо цілий день». – сміється, пригадуючи, Юрій Броніч.

Юрій навіть брав в гори корм для собаки, а оскільки походи тривали мінімум декілька днів, то йому часто доводилось тягати на собі зайвих 5 кілограмів.

Пес став Юрію близьким другом і допоміг йому в реабілітації, як в психологічній, так і у фізичній. Разом з Альпом Вербицький годинами гуляли по довколишніх лісах, відновлюючи ногу.

«Його головними захопленнями були гори і собака. Він з ним їв з однієї миски, спав разом. Це була неземна любов. Той випадок, коли сильний, самодостатній, з характером чоловік враз перетворюється на мі-мі-мі з собакою.

Але Юра його виховував жорстко. При всій своїй любові. Коли Альп не слухався, то міг відлупити, покарати. І пес був дуже вихований. Альп був дуже схожим на свого господаря.

Пес був єдиним, кого Юрій силоміць вчив. Не знаю як, але він навіть умудрився навчити його як правильно переходити дорогу. Альп прибігав на пішохідний перехід чи світлофор, сідав і чемно чекав, поки ми підійдемо і після цього чемно по зебрі переходив. Пригадую, як бувало, що дорослі казали дітям, показуючи на Альпа: «Вчіться діти, бачите навіть пес вміє!»

Я ревнувала Юрка лише до роботи і до собаки. Одного ранку ми прокинулись, дивимось, а сиру в холодильнику майже не залишилось. Юрко висипав його в миску Альпу. Я питаю: а ми що будемо їсти? Юрко відповідає: ти собі можеш піти купити, а він не купить», – пригадує Ірина Беднарська.

За спогадами друзів, в горах вони говорили на різні теми, будували плани на майбутні поїздки, розповідали цікаві історії з минулих походів. Юрій був дуже начитаним, ерудованим співрозмовником, з яким можна було цікаво і змістовно поспілкуватися.

«Юрко був для мене дуже близьким другом. Не раз, повертаючись з відрядження, я спершу заїжджав до нього, а потім вже йшов додому.  –  говорить Роман Глов’як.  –  Ми були братами по духу, зі спільними цінностями. У нас була особлива, перевірена роками чоловіча дружба. Юра вмів дружити.

Тепер, приїжджаючи на скелі Довбуша, я більше не можу зупинятися з наметом у нашому улюбленому місці. Для мене воно завжди буде пов’язане з Юрком.З його смертю я втратив частину себе…»

 Багато людей, які знали Юрія Вербицького, відзначають, що до Революції Гідності він не надто цікавився політикою. Хоч завжди уважно стежив за подіями в країні. Батько, Тарас Вербицький, підтримував Українську Гельсинську Спілку (УГС) і навіть не був членом компартії – нетиповий випадок для керівника наукової установи у радянський час. Політичні та історичні теми неодноразово ставали предметом обговорення в родині.

Першим досвідом громадської активності для Юрка стала участь у символічному ланцюзі єднання «Українська хвиля» 1990 року, який простягнувся зі Львова до Києва. Юрій навіть потрапив у кадр кінокамери, що зафільмувала ту вікопомну подію.

Друзі пригадують, що Юрко також ходив на різні політичні мітинги, які активно проводились в останні роки перед розпадом СРСР.

Коли в 2004-му спалахнула Помаранчева революція, Юрій теж не залишився осторонь. Сергій Вербицький пригадував, як разом зі співробітниками і братом неодноразово їздив тоді до Києва: «Брали робочий УАЗик, завантажували в нього мішок рису, гречки, старі, але потужні геологічні спальники і віддавали це на Майдан. В Києві жили в гостинці інституту і ходили приймати участь у протестах».

За словами Ірини Беднарської, коли почалися простести на Майдані восени 2013 року, Юрій уважно стежив за подіями.

«Юра опинився на Майдані абсолютно свідомо. Для багатьох, особливо жінок, Майдан почався, як обурення у відповідь на те, що побили дітей. А Юра бачив за цими подіями початок чогось набагато більшого. Він передбачав, що це буде крах системи». – розповідає Ірина.

«Юрко дуже перейнявся Майданом. Раніше він ніколи не приймав участі у наших дискусіях на політичні теми, які точилися на роботі регулярно. Коли ми починали розмовляти про політику, не раз це навіть переростало у сварки, він одразу вставав і йшов геть. Але коли почався Майдан, особливо коли побили студентів, все враз змінилося», – пригадує колега Василь Прокопишин.

3 грудня 2013 року Юрій Вербицький успішно захистив у Києві дисертацію на отримання вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук. Тоді ж вперше потрапив на Майдан. Пізніше в грудні разом з колегами Василем та Любомиром він знову поїхав на Майдан, де залишався впродовж десяти днів.

У Києві Юрій часто зупинявся у свого друга Романа Миханіва. Вночі чергував на барикадах. Казав, що рішення приїжджати на Майдан на ніч було свідомим, адже саме тоді в центрі Києва залишалося найменше людей. Зі спогадів колег Юри дізнаємося, що вони приходили на Хрещатик і дивилися, на якій з барикад найменше людей. Там і залишалися. Чергували усю ніч, очікуючи на можливий штурм беркута, аж поки не починало ходити метро і не підтягувалися кияни. 

Старший брат Юрія Сергій Вербицький розповідає:

«Юрко був неагресивний. Абсолютно толерантний і поміркований. Неодноразово казав, що не може нічого "рубати з плеча". Ми навіть з ним сперечалися через це. Був хорошою людиною. До патології чесним. Якщо він у чомусь був переконаний, то максимально толерантно намагався пояснити це опонентам».

Роман Миханів пригадує, як вони разом ходили на розмови до силовиків і представників «антимайдану». Юрій намагався з ними говорити, переконувати:

«Ми ходили по Майдану, підходили до барикад. Часто спілкувалися з провокаторами, не раз була полеміка. Юра мав справжній дар переконання, він вмів так пояснити, що ці горе-патріоти розверталися і йшли геть. Доводилося розмовляти і з антимайданівцями. На Майдані ми познайомились з хлопцями із Рогатина, їх було близько 20 осіб, то ми часто спілкувалися з ними.

Юра вважав, що всім обов’язково потрібно виходити на Майдан. Пригадую, як він казав: «Або ти є українцем, прагнеш жити у нормальній державі, або ти вата. Ось люди сидять і дивляться довбані російські серіальчики, а в той час на Майдані дуже мало людей. То що робити: сидіти і тупіти далі? Нас відкидають назад. Ми й так топчемося на місці і нікуди не рухаємося».

Він розумів, що українці мають жити значно краще, ніж ми живемо. Казав: «Знаєш, нас уже зробили дурними». Відмова від підписання асоціації з ЄС і злив Януковичем нас росії Юру дуже зачепили. Він дуже боявся інтеграції України в рф.

Говорив, що якщо на Майдані буде 100 чоловік, то їх розженуть, як розігнали студентів. Коли нас стільки, як зараз, то вони нас бояться. А коли буде 30% від населення України, то нас будуть поважати.

Не раз Юрко приходив з Майдану подавлений, замислений. Він казав, що люди інертні, що вони не вміють аналізувати, співставляти і розуміти, де є добре, а де погано. Пригадую його слова про те, що "Захід – це не шоколадка, але там тобі принаймні дають сказати, що це не шоколад".

Юрко вважав, що інертність українців є нашим найбільшим злом. І якщо нічого не робити, то ми завжди будемо ходити у ярмі.

В останній час він був прихильником радикальних змін. Казав, що зміни потрібно робити одразу, навіть шляхом військового перевороту бо поступово, еволюційним шляхом у нас не спрацює. При владі у нас повно російських прихвостнів.

Коли ми були на Майдані і чули виступи зі сцени політиків, то Юра не раз казав: «Ти відчуваєш, як вони брешуть?» Але говорив: давай послухаєм, щоб знати, про що вони брешуть. Він завжди відстоював те, що потрібно говорити правду. Головна його фраза була: «Не загортати в папірчики».

Він не підтримував тих, хто казав, що Майдан почали бандерівці і рішуче припиняв такі розмови, кажучи: дивіться, тут є люди і з Одещини, і з Херсонщини».

Останнього разу до Києва Юрій поїхав 18 січня перед Водохрещем. Брат згадує: "Ми востаннє гуляли з собаками і я ще питався в Юрка: «Може лишишся на свято?» А він відповів, що мусить їхати до Києва, бо там зараз дуже мало людей. І якщо люди не будуть масово виходити, то є велика ймовірність того, що Майдан розженуть".

У ніч поранення Юрій на Майдані був сам. Приїхав пізно ввечері 20 січня, допомагав розносити чай і канапки.

Між 2 і 3-ю годиною ночі 21 січня на вулиці Грушевського він був поранений в ліве око уламками світло-шумової гранати.

Юрієві надали першу медичну допомогу в медпункті Будинку Профспілок. Сказали, що йому необхідно терміново звернутися до професійного лікаря-офтальмолога.

Волонтери почали шукати когось, хто зміг би відвезти пораненого у лікарню.

На заклик у каналі Zello відгукнувся громадський активіст і член Ради Майдану Ігор Луценко.

Юрій Вербицький зателефонував своїй доньці Уляні близько 3-ї години ночі і розповів їй про своє поранення. Донька ж повідомила Сергія Вербицького, який одразу ж набрав брата.

Між ними відбулося ще дві розмови, під час яких Юрій сказав братові, що йде до авто, яке має завезти його у лікарню, а під час останньої повідомив, що заходить у кабінет лікаря. 

Останньою людиною, яка розмовляла з Юрієм, була його донька Уляна Вербицька. 

 Як встановило слідство, ще з 9 січня 2014 року співробітники МВС почали прослуховувати телефон громадського активіста Ігоря Луценка, що на той час входив до Ради Майдану, і стежити за ним. Так само, можна здогадатися, слухали й інших активістів Майдану.

Близько 3-ї години ночі 21 січня, отримавши від міліції інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, керівник організованої злочинної групи  Чеботарьов О.Е. наказує своїм "тітушкам" приїхати до Олександрівської лікарні і чекати там Луценка з ціллю викрасти, катувати та залякати Ігоря, а також пораненого, який приїде разом із ним. 

З початку Майдану поруч із злочинцями у формі також діяли так звані "тітушки" – бандити, яких за наказом наближених до ексміністра МВС Захарченка та інших членів режиму Януковича, вербували з числа колишніх ув’язнених, кримінальних елементів, спортсменів. Ці бандугрупування діяли у тісному зв’язку з міліцією, нападали на майданівців, залякували, били, викрадали, катували і навіть вбивали. За таку діяльність вони отримували винагороду. "Тітушкам" також видавали вогнепальну зброю зі складів МВС.

Від викрадених хотіли дізнатися інформацію щодо організаторів акцій протесту, їхніх намірів і джерел фінансування Майдану. Також не можна виключати намір вбивства, щоб залякати інших протестувальників.

Юрій підійшов, сів у машину, розмовляючи у цей час по телефону з братом, і вони поїхали в Олександрівську лікарню, що знаходиться на вул. Шовковичній 39/1.  Ігор Луценко згадує, що дорогою поранений тримав руку біля закривавленого ока і розмовляв по телефону, скоріш за все з рідними. Заїхали дуже швидко, уся дорога зайняла близько 5 хв.

Вже на території лікарні, на серпантині Ігор Луценко звернув увагу на підозрілих чоловіків, які спускались їм назустріч і навіть вказав на них Вербицькому.

Ігор залишив Юрія в кабінеті офтальмолога для огляду. Буквально через кілька хвилин у коридорі лікарні з’явилися двоє чоловіків міцної статури.

- "Я вийшов із кабінету лікаря і рушив до виходу, мені назустріч вийшли двоє осіб і попрямували до кабінету, де оглядали Вербицького. Вони мені видалися підозрілими, тому я вирішив, що краще повернутися до кабінету лікаря і перевірити, що відбувається. Я побачив, що ці двоє відчинили двері кабінету, де перебував Вербицький, зачинили і пішли назад. Вони мене запитали: "Это вы только что приехали?" Я підтвердив і зрозумів, що ми в халепі, відразу надіслав повідомлення у Zello, що на нас можливий напад тітушок, якомога швидше потрібна допомога. Але я помилився, подумавши, що засідка нас чекає поза корпусом лікарні. Помилився, бо думав, що в лікарні ми більш-менш у безпеці.

Я почав оглядатися в пошуках якогось іншого виходу звідти. В цей час у хол лікарні зайшло не менше 7 людей, одягнених в чорний одяг, дехто з них був у балаклавах. Попереду йшли ті двоє, які перед тим заглядали до кабінету. Один із них сказав: «Вот этих вот берите».

Частина людей із групи одразу ж накинулася на мене, схопила за руки. Один з них сильно вдарив мене в обличчя, і я втратив на якийсь час координацію.  Краєм ока побачив, що інші вже тягнуть Вербицького. Мене потягли в темний мікроавтобус, який уже стояв біля входу. По дорозі я відчув, що мене обшукують, витягаючи усе з кишень. Мене поклали на підлогу мікроавтобуса у проході між сидіннями, тримали за руки, після цього майже відразу біля моїх ніг посадили Вербицького (тоді я ще не знав його прізвища), і мікроавтобус поїхав". – розповідав у суді Ігор Луценко.

 Детальніше про судове засідання, у якому давали свідчення Ігор Луценко і Сергій Вербицький, можна прочитати у змістовній статті Наталії Двалі, опублікованій на сайті видання "Гордон".

Десь через пів-години мікроавтобус зупинився у лісі. За ним також зупинилися 1 чи 2 автомобілі, з яких ще вийшли люди. Усього в лісі, де катували майданівців, було близько 10 бандитів, особи яких встановлені. Більшість з них втекли з України і переховуються від слідства. Детальніше про особи підозрюваних йтиме мова нижче.

Юрія та Ігоря витягли з машини, не дозволяючи піднімати голову, поставили на коліна і розпочали попередній допит.

- Вони з'ясовували якусь базову інформацію: хто ми, як звати, ким працюємо, звідки. Допит супроводжували "стимулюючим" побиттям палицями, ногами, руками. Думаю, не для того, щоб завдати конкретних травм, а комбінували психологічний і фізичний тиск.

Я сказав їм своє ім’я, що я є киянином, учасником Майдану, журналістом.

У мене тоді було відчуття, що нас там уб'ють… Тож поки нас витягували і ставили на коліна, я встиг запитати Вербицького: "Скажи, хоч як тебе звати, бо ж може будь-що статися?". Він відповів, що Юра. Таким чином ми і познайомилися. – розповів Луценко.

Згодом слідство встановило, що викрадених майданівців катували в лісі біля с. Проліски по трасі Київ-Бориспіль. Місце вдалося визначити завдяки аналізу трафіку дзвінків мобільних телефонів злочинців.

Ігор Луценко також вказав на це місце під час слідчого експерименту.

За словами Луценка, щойно "тітушки" дізналися, що Юрій Вербицький зі Львова, їх з Ігорем розділили. Ігоря відвели трохи далі, метрів на 15-20, поставили на коліна в снігу і лишили біля нього трьох охоронців, а інші в цей час "впритул" зайнялися Вербицьким.

Коли на вулиці почало світати, між 6 і 7 годиною ранку 21 січня 2014 р. злочинці знову завантажили побитих майданівців у мікроавтобус і кудись повезли.

 За словами Луценка, коли його затягували в авто, там уже на підлозі лежав Вербицький. Ігоря кинули фактично на ноги Юрія, який лежав у повний зріст в проході між сидіннями.

 Викрадених і побитих майданівців привезли у гараж, в якому продовжували катувати впродовж наступних 6-8 годин.

Під час розслідування вдалося встановити, що викрадених майданівців катували у гаражі №236 на території гаражного кооперативу «ГСК-12» по вул. Зрошувальній 2, в Дарницькому районі Києва. За матеріалами слідства, гараж злочинцям надав водій мікроавтобуса Віктор Тиднюк, якому було пред'явлено підозру і навіть передано обвинувачувальний акт до суду, але він втік з-під домашнього арешту інсценізувавши власне викрадення та смерть, і зараз переховується у Росії.

Юрія Вербицького кати ймовірно спустили у підвал, або тримали у якомусь суміжному приміщенні, де продовжили сильно бити. Ігор Луценко згадував, що чув звуки ударів та крики Юрія...

 На голову самого Луценка натягнули цупкий пластиковий пакет, обмотали скотчем.

- Я спершу подумав, що вони хочуть мене задушити, але виявилось, що це було зроблено для того, щоб я не бачив, хто мене б’є. Вони залишили маленьку дірку біля носа, щоб я міг дихати і продовжили допит.

Випитували, яка моя роль на Майдані, чому я там, з якої мотивації? Це були такі базові питання, що склалося враження, що ці люди або нічого не знають про Майдан, або вдають, що не знають. - розповідав у суді Ігор Луценко.

Викрадачі постійно запитували, хто фінансує й організовує Майдан, хто формулює вимоги і плани протестувальників? Скільки і хто їм там платить? Називали якісь прізвища і псевда, питали, чи він знає цих людей?

Питання чергувалися з серією ударів. Били руками, ногами, держаком від лопати, дошками і чимось схожим на ломик-фомку.

- Це був найболючіший допит. Якщо відповіді не подобалися, били знову. Клали на бік, знімали взуття і били по кісточках босої ступні, намагаючись завдати якомога болючіших ударів. Був удар зверху дошкою по голові, ця дошка у мене на голові розламалася. Були удари руками і ногами в обличчя, вибили два зуби, я їх виплюнув. Били професійно, відчувалося, що в них є досвід і в побитті, і в допитах. Вишукували такі місця на тілі, по яких можна було завдати дуже болісного удару, водночас той, кого б'ють, не втрачає свідомості. Думаю, цей допит тривав до години часу, хоча психологічно здавалося, що б'ють дуже довго, принаймні три години. Між першою і другою серією допитів я чув, розмову між своїми охоронцями: "То що, здаємо їх на РУВС?" – розповів Луценко.

Під час одного із допитів вони, дізнавшись, що Ігор киянин, навіть дорікнули йому: «Чего ж ты, киевлянин, этим занимаешся?».

Після першої серії допиту у приміщенні Луценка залишили у спокої на декілька годин, упродовж яких він чув крики Вербицького, потім викрадачі знову повернулися до нього і продовжили допит.

- Через дві з чимось години після другого допиту, поки я лежав на підлозі, поруч зі мною поклали якусь людину. Найімовірніше, це був Вербицький. Я нічого не бачив, але чув, як цей чоловік важко і часто дихає, ніби в нього щось у легенях або навколо шиї. Ніяких інших звуків від нього я більше не чув, а потім його кудись забрали, - розповідав у суді Ігор.

На той час інформація про зникнення обох майданівців вже поширилась у мережі. Їхніми пошуками займались рідні та близькі, а також небайдужі волонтери. На Майдані також поширювалась інформація про розшук Юрія Вербицького.

За свідченнями Ігоря Луценка, близько 16 години 21 січня його вивели з гаража, посадили в легковий автомобіль і в супроводі чотирьох осіб і повезли в невідомому напрямку. За його підрахунками, везли хвилин 50. Дорогою викрадачі намагалися силою напоїти активіста коньяком і горілкою.

- Я казав їм, якщо вони хочуть підлаштувати все так, ніби я десь напився і замерз, – нічого не вийде, тому що мої друзі та рідні знають, що я алкоголю не вживаю. Я переживав, що мене знову везуть у ліс і там уже точно вб'ють. Казав їм: "Якщо будете вбивати, хоч скажіть, щоб я встиг помолитися перед смертю". – згадував Луценко.

 Через деякий час зупинили машину десь біля лісу, витягли Ігоря, поставили на коліна зі словами: "Хочеш – молися".

- Я так і зробив. Простояв так кілька хвилин, чекаючи, що трапиться далі. Але нічого не відбувалося. Прислухався і зрозумів, що нічого не чую. Теоретично, я мав почути, як машина виїхала, але чомусь не почув. Повернувся, зняв кульок і побачив, що навколо нікого немає. Падав сніг, було холодно. Наскільки дозволяла покалічена права нога та інші травми, пішов шукати житлові будинки, людей. – розповів Луценко.

Луценко вийшов до дачного кооперативу, що біля села Проців Бориспільського району Київської області.

Мешканці одного з будинків відкрили і впустили його. Попросивши комп’ютер, Ігор зв’язався через Fb зі своїми близькими і повідомив, що він живий. За ним приїхали рідні та друзі і відвезли в київську клініку «Борис». Перед госпіталізацією він встиг детально повідомити журналістам обставини свого викрадення і катування, що разом із ним викрали і допитували активіста на ім'я Юрій, якого били значно сильніше, і що його необхідно шукати.

 Тіло Юрія Вербицького виявили лише наступного ранку після того, як знайшовся Ігор Луценко. Викрадачі викинули жорстоко побитого майданівця без куртки в лісі поблизу села Гнідин Бориспільського р-ну Київської області. Зранку 22 січня тіло Юрія знайшли місцеві лісники на лісовій просіці за 500 метрів від асфальтної дороги, що веде до Гнідина.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи, Юрієві Вербицькому було завдано надзвичайно тяжких травм:

У ту ніч температура опустилася до -10 нижче нуля. Юрій Вербицький загинув, не маючи жодних шансів самостійно вибратися з лісу і попросити про медичну допомогу. Експертиза встановила, що смерть настала від переохолодження не пізніше 24 год. 00 хв. 21 січня 2014 року.

Злочинна група, яка по звірячому побила Вербицького та залишила його в лісі на морозі, добре усвідомлювала, що з такими травмами людина вижити не зможе.

 Адвокат Євгенія Закревська, яка представляла у суді Сергія Вербицького, резюмує:

"Дуже важливим є той момент, що з великою ймовірністю Вербицького викинули вже без свідомості. Адже, якщо людина замерзає у свідомості, то перед тим вона, намагаючись зігрітися, приймає позу ембріона. Вербицького ж знайшли обличчям вниз, як ніби його так і кинули. Юрій навіть не випростав руку, яка, коли його кидали в сніг, опинилась під грудною кліткою. Ми знаємо, що в нього зламана половина ребер - рука під ребрами спричиняє додатковий біль. Стопи ніг повернуті, він не намагався впиратись ними в землю, щоб підвестися чи хоча б кудись рухатись.

Це дає підстави вважати, що Вербицький на час замерзання і на момент, коли його кинули в лісі, був уже непритомний.

Також про це свідчить відсутність зледеніння на вусах, під носом і на віях: якби Юрій дихав якийсь час після того, як його покинули, утворилася б волога і вона зледеніла б.

Тобто шансів вижити у нього не було. Мороз був у вбивць таким самим знаряддям вбивства, як ломик чи дошки у гаражі.

Якби він фізично міг підвестися – він би підвівся, якби він міг повзти до дороги – він би це зробив. Юрій Вербицький - досвідчений альпініст, можна сказати, спеціаліст з виживання в екстремальних умовах. Але вбивці свідомо і холоднокровно позбавили його щонайменшої можливості на порятунок".

24 січня 2014 року Юрія Вербицького поховали на полі почесних поховань Личаківського цвинтаря у Львові.

 Розслідування справи щодо викрадення, катування і вбивства Юрія Вербицького, а також викрадення і катування Ігоря Луценка почалося одразу після Майдану. Особи викрадачів були встановлені Департаментом кримінального розшуку МВС України ще в лютому 2014 року.

На сьогодні слідством встановлено, що винними у даному злочині є щонайменше 15 осіб.

Під слідством знаходяться шість осіб. З них в СІЗО перебувають двоє: один з організаторів та координатор злочину Олександр Волков, а також "тітушка" Сергій Мисливий. Волкову 16 квітня 2021 р.був винесений вирок суду - 9 років ув'язнення. Захист обвинуваченого подав на апеляцію.

Більшість підозрюваних втекли і знаходяться в розшуку.

Відомо, що ексміністр Захарченко дав наказ затримувати учасників Майдану за участь у масових заворушеннях. Саме так тодішня влада трактувала антиурядові протести. Це був один з методів боротьби з протестом - побиття і затримання найактивніших для залякування усіх інших. Окрім безпосереднього стеження, затримання і побиття протестувальників співробітниками МВС, регулярними також були напади бандитів у цивільному, так званих "тітушок". Вони нападали, викрадали, часто вивозили у глуху місцевість, де били та залякували активістів. Іноді викрадених потім передавали міліції.

На чолі злочинного угрупування, члени якого викрали, катували Юрія Вербицького та Ігоря Луценка і вбили Вербицького стояв Олексій Чеботарьов - екс-президент футбольного клубу "Десна" (Чернігів), бізнесмен і кримінальний "авторитет", який за часів президентства Віктора Януковича був "наглядачем" за підприємством "Укрспирт" та особисто контролював низку підприємств, які виготовляли алкоголь та контрабандні сигарети. Окрім того, Чеботарьов був головою громадської організації Спортивний клуб «Бізнес, Спорт, Милосердя-Тхеквондо (БСМ)» та співвласником кількох інших компаній.

Є свідчення про його значні статки і наближеність до представників влади часів Януковича. Так прізвище Чеботарьова зустрічаємо у переліку меценатів, які жертвували гроші на розпис Успенського храму Києво-Печерської Лаври. Окрім нього у цьому списку такі одіозні фігури, як Вадим Новинський, Андрій Клюєв, Микола Азаров, Едуард Ставицький, Микола Злочевський, Микола Присяжнюк, Юрій Бойко, Сергій Льовочкін, Сергій Арбузов, Віталій Захарченко.

Ще одним організатором та координатором викрадення був підлеглий і друг дитинства Чеботарьова Олександр Волков. Останній також був директором з економічних питань в компанії «БСМ Консалтинг», яка належала Чеботарьову. Саме Волков, як встановило слідство, керував «мобільними оперативними групами тітушок», яких вербували для виконання протизаконних завдань підлеглі йому члени злочинного угрупування.

Ще в квітні 2014 р. Волков виїхав у росію, але швидко повернувся. За словами прокурора Олексія Донського, «він або отримав гарантії від наближених до організаторів осіб, або дізнався, що у пред’явленій 23 квітня підозрі не фігурує».

Його затримали через 3 роки в липні 2017-го, і з 2018 року над Волковим тривав судовий процес.

Олександру Волкову інкримінували одразу декілька статей Кримінального кодексу України, серед яких: створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 255), незаконне позбавлення волі (ст. 146), катування (ст. 127), умисне вбивство (ст. 115), незаконне перешкоджання організації або проведенню мирних зібрань (ст. 340).

Прокуратура звинувачувала його в організації і керуванні процесом викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка, їхнього подальшого катування та інших насильницьких дій, в тому числі в навмисній смерті Вербицького. 

Своєї вини Волков категорично не визнає, а в суді взагалі стверджував, що ніч, коли були викрадені Вербицький і Луценко, провів у лазні. Телефонні розмови з Неживовим (координатором на місці викрадення) пояснював тим, що телефон лежав незаблокований у кишені і випадково був набраний невідомий номер.

- Людина, яка була з нами в цій компанії, прихопила мій телефон і поїхала. Чи був він там, чи брав участь у чомусь, чи просто поїхав, не знаю. Єдине можу пояснити тим, що людина захопила цей телефон, - пояснив Волков у суді. Цей телефон вилучили в нього вдома під час обшуку 29 липня 2017 року, слідчі знайшли його на журнальному столику.

Детальніше про це можна прочитати у статті на сайті "Ґрати".

Обвинувачення вимагало для Волкова 13 років ув’язнення. Брат Юрія Вербицького Сергій наполягав на довічному ув’язненні.

 16 квітня 2021 року у справі О. Волкова був винесений вирок. Бориспільський міський районний суд Київської області засудив його до 9 років позбавлення волі.

Волкова визнали винним у катуванні, викраденні та протидії мирним зібранням.

Звинувачення у вбивстві і створенні організованого злочинного угруповання, які також висувала прокуратура, суд підтримати відмовився.

7 серпня 2024 року Київський апеляційний суд закінчив розгляд апеляції на вирок у його справі, і Олександра Волкова звільнили з-під варти через закінчення строків давності... В сізо Волков фактично провів 7 років (з моменту затримання у липні 2017-го).

Після початку повномасштабного вторгнення росії Зубрицький відкрито перейшов на бік ворога, співпрацював з окупаційною владою і навіть балотувався від пропутінської партія "Единая россия" на псевдовиборах, організованих на окупованій території Запорізької області.

Ще одним координатором злочинної організації був Роман Щинкін - довірена особа Чеботарьова. Він безпосередньо комунікував із виконавцями викрадення і катування, передавав їм злочинні накази, згодом приховував і знищував сліди злочинів.

За результатами слідства було встановлено, що близько 3-ї години ночі 21 січня, отримавши від співробітників МВС інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, саме Чеботарьов, Волков та Щинкін наказують бандитам-"тітушкам" приїхати до лікарні і чекати там приїзду Луценка з ціллю викрасти, побити та залякати його і пораненого, який приїде разом з ним. 

Далі злочинна схема виглядала так.

Угрупуванням злочинців, які безпосередньо викрадали, катували майданівців і вбили Юрія Вербицького, керували Володимир Неживов і Сергій Мисливий.

Неживов – 46-річний киянин, який очолював службу охорони Чеботарьова. Спортсмен, колишній боксер. Безпосередньо він інструктував тітушок і керував викраденням.

Саме до нього неодноразово телефонував Волков у ніч викрадення активістів. Згідно з даними мобільного оператора, 21 січня Неживов був у всіх місцях, де здійснювався злочин – в Олександрівській лікарні, у лісі та гаражі, де катували майданівців. Також сигнал його телефону був зафіксований на місці, де згодом знайшли тіло Юрія Вербицького.

Під час обшуків у квартирі Неживова знайшли документи, схожі на бухгалтерію. Там вказані прізвища фігурантів "справи Луценка та Вербицького", які зараз знаходяться у розшуку. Напроти них зазначені суми з позначкою "з/п" та "оренда", наприклад: "Ляхович Олексадр: з/п: 12 тисяч, оренда 6 500". Такі відомості є в записках Неживова стосовно Якубовича, Кравченка, Медведя, Щукіна та інших. Вони є фігурантами кримінальних справ та, за даними слідства, входили до одного угрупування тітушок, яких залучали для протидії учасникам Революції Гідності.

Підтвердженням цього є централізована оренда житла. Всі фігуранти зі списку Неживова мали орендовані квартири в одному Оболонському районі. Оплачувалися ці послуги з грошей О. Чеботарьова.

Неживов втік з України у квітні 2014-го. За словами прокурора Олексія Донського: "Неживов намагався перетнути кордон, привернув до себе увагу, відстрілювався і потім перетнув кордон невідомо як".

34-річний Сергій Мисливий, родом з смт. Андрушівка Житомирської обл. був довіреною особою Чеботарьова. Працював директором підконтрольного йому держпідприємства "Ковалівський спиртовий завод" в Чернігівській області.

Мисливий керував діями злочинців, які викрали, катували і вбили Юрія Вербицького, в тому числі безпосередньо перебуваючи на місці вчинення злочину. Віддавав накази та особисто приймав участь у викраденні та катуванні.

Бандити - безпосередні виконавці злочину, які входили до організованої злочинної групи і підпорядковувались Неживову та Мисливому:

• Микола Якубович 1973 р.н., з Білої Церкви Київської області.
• Олександр Ляхович 1982 р.н., жив у селі Шкарівка Білоцерківського району.
• Микола Богдан 1990 р.н., родом із села Хвилівка Чернігівської області. Серйозно займався боксом. Брав участь у міжнародних турнірах, майстер спорту України з боксу.
• Дмитро Щукін 1987 р.н., киянин.
• Юрій Таран 1991 р.н., киянин. Займався футболом, грав у ФК "Дарниця". У базі Інтерполу розшукується за "викрадення людей".
• Медвідь Олександр 1976 р.н., з Білої Церкви Київської області.
• Олександр Тендіт 1981 р.н., з м. Харків.
• Віктор Тиднюк 1988 р.н., проживав у Бориспільському районі Київської обл.

За версією слідства, саме Тиднюк був за кермом мікроавтобуса, на якому викрали Луценка і Вербицького. А також надав злочинцям гараж у Дарницькому районі Києва, у якому їх катували.

Віктор Тиднюк був затриманий у 2014-му році, утримувався під вартою, потім йому змінили запобіжний захід на домашній арешт. На наступне судове засідання у справі Тиндюк вже не з’явився, оскільки втік з-під домашнього арешту.

Згодом з'ясувалося, що Тиднюк інсценізував власне викрадення та смерть. Як вдалося встановити, злочинець отримав громадянство Російської Федерації, де і проживає станом на сьогодні.

Після затримання із Тиднюком проводили слідчі експерименти. Зокрема, біля Олександрівської лікарні, з якої викрали Луценка та Вербицького. Тиднюк розповів, що був водієм мікроавтобуса, на якому вивезли викрадених майданівців.

За словами Тиднюка, він отримував вказівки від "Саші". Пізніше на допиті він впізнав Олександра Тендіта, зазначивши, що саме Тендіт був у групі викрадачів і координував дії Тиднюка.

Після викрадення, розповів Тиднюк, йому сказали рухатися в бік бортницького лісництва. Там на місці він показав, де залишав автомобіль та де курили учасники викрадення. Зокрема, де залишали недопалки, які можуть бути речовими доказами.

У справі обох звинувачених відбулося заочне розслідування (in absentia), коли підозрювані відсутні, переховуються від слідства. Воно було завершене у грудні 2020 р. Зараз триває заочний судовий розгляд.

Окрім Волкова, в березні 2020-го були затримані "тітушки" Сергій Мисливий та Іван Новотний.

За версією слідства, Мисливий і Новотний були членами злочинної організації під керівництвом О. Чеботарьова, так званих "тітушок", які викрали Ігоря Луценка і Юрія Вербицького з Олександрівської лікарні в Києві 21 січня 2014 року і катували протягом багатьох годин.

Сергію Мисловому повідомили про підозру ще в 2014-му, але особисто її вручити не змогли, оскільки він втік і переховувався, користуючись підробленими документами. За словами старшого прокурора у справі Юлії Малашич, обвинувачений переховувався під прізвищем Біліченко. За підробленими паспортами неодноразово перетинав державний кордон.

Останнє відоме місце роботи Мисливого - директор Держпідприємства "Ковалівський спиртовий завод" в Чернігівській області.

За словами Малашич, Новотний також мав три паспорти, він позбувся свого номера телефону, родина фігуранта не знає, чим він заробляє на життя, а сам він офіційно не працевлаштований.

Іван Новотний, за словами його адвоката, був запрошений "попрацювати охоронцем". За роботу йому запропонували 8 тисяч гривень і 8 тисяч на аренду житла.

На сьогодні завершене досудове розслідування і справа передана до суду. Але розгляд її по-суті ще не почався.

Мисливий досіперебуває у СІЗО, Новотного ж відпустили з-під варти у серпні 2021-го через відвертий саботаж з боку суддів, які не змогли вчасно провести судове засідання і продовжити термін тримання під вартою.

Ще одним обвинуваченим є "тітушка" Олександр Медвідь, який також працював у структурі Чеботарьова. За даними слідства, що підтверджується аналізом трафіків телефонних з’єднань та маршрутів його переміщень, він здійснював зовнішнє спостереження, тобто стежив за Олександрівською лікарнею під час викрадення звідти Юрія Вербицького та Ігоря Луценка.

Йому інкримінують участь у викраденні.

- Медвідь спостерігав за обстановкою, щоб попереджати інших співучасників. А в подальшому, за даними слідства, після прибуття Луценка та Вербицького у лікарню, Медвідь повідомив співучасників про це. - заявив прокурор О. Донський.

Затримали Медведя ще 2014 року, у суді він підтвердив, що був охоронцем Чеботарьова, але стверджував, що не знав про плани викрадення майданівців.

3 квітня 2023 року рішенням Шевченківського суду м. Києва Олександр Медвідь був засуджений до 5 років ув'язнення. І одразу ж звільнений від покарання через закінчення термінів давності - минуло понад п’ять років після злочину. Під час суду класифікацію вчиненого ним злочину було змінено із тяжкої на середню.

Таким чином ще один злочинець уникне покарання за злочини проти Майдану...

Також було відкрите кримінальне провадження стосовно незаконного прослуховування телефонних розмов Ігоря Луценка.

Ще 9 січня 2014 року слідчий міліції К. Пащенко надіслав клопотання у апеляційний суд м. Києва з метою отримання дозволу на прослуховування Ігоря Луценка. Це клопотання було задоволено, і з того часу телефон Ігоря прослуховували.

У ніч викрадення інформація про те, що Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, була негайно передана Чеботарьову.

У вересні 2016 року генпрокуратура оголосила підозру двом працівникам карного розшуку міліції - слідчому слідчого управління Костянтину Пащенку і старшому оперуповноваженому управління карного розшуку ГУ МВС України в Києві Дмитру Хізанову. Їх звинуватили у службовій підробці й порушенні таємниці телефонних розмов. Ця справа зв'язує дії правоохоронців, які переслідували Ігоря Луценка і тітушок, які викрали його і Юрія Вербицького, катували, і вбили Юрія. Судовий розгляд триває у Шевченківському райсуді міста Києва.

Тобто, слідством було встановлено, що телефон Ігоря Луценка прослуховували співробітники МВС. Так само слухали й інших політиків та активістів Майдану.

Інформацію, отриману шляхом прослуховування, передавали координаторам "тітушок" через посередника, яким був поплічник Чеботарьова Віктор Зубрицький.

Зв’язок бандитів під керівництвом Чеботарьова і Волкова з міліцією підтвердив під час свідчень у суді таємний свідок, який під час Майдану працював у МВС. Він розповів, що до нього звертався особисто Чеботарьов з метою передати у руки співробітникам міліції викрадених майданівців.

Але, на жаль, нікого зі співробітників МВС слідство офіційно досі не звинувачує саме у співпраці з "тітушками".

 Перші вбивства на Майдані шокували суспільство. Але мученицька смерть Юрія Вербицького стала справжньою точкою неповернення. Його цілеспрямовано закатували лише за те, що був українцем. Та обставина, що Вербицький - львів’янин, в очах його катів стала визначальною. Юрія вбивали впродовж багатьох годин. Невимовно жорстоко і холоднокровно. З ціллю залякати усіх учасників Революції. Як попередження для кожного, хто брав участь у протестах – що буде, якщо Майдан не встоїть.

Юрія Вербицького вбив злочинний режим Януковича руками міліцейсько-бандитської мафії.

Всі члени організованого злочинного угрупування винні у смерті Юрія Вербицького обов’язково мають бути покарані!

Нічого не варта країна, яка забуває кров і смерть своїх Героїв!

Вічна пам'ять і шана Герою України!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

 Авторка висловлює щиру подяку за неоціненну допомогу в роботі над біографією рідним Юрія – брату Сергію Вербицькому, якого на жаль, не стало восени 2022 року; доньці Уляні Вербицькій; першій дружині Юрія – Зоряні Гаврилів (Вербицькій) і дружині брата Ользі Вербицькій. Ця книга також була б далеко не повною без великих та змістовних спогадів другої дружини Юрія Ірини Беднарської.

За детальну розповідь про студентські роки і Майдан окрема подяка другу Роману Миханіву, який також поділився унікальними фотослайдами з 1980-х років. За теплі спогади дякую колегам по роботі Василю Прокопишину і Любомиру Хомицькому.

Щиро вдячна за спогади про Юрка близькому другу і багаторічному напарнику, з яким вони підкорили не одну гірську вершину, Роману Глов'яку. Про Юрія Вербицького – альпініста також поділились своїми спогадами Анна Навроцька, Юрій Броніч, Юрій Ковальчук. Усім їм, а також Ігореві Ткачику, Андрію Забродському, Олександру Позднякову, Вікторії Петрів авторка щиро вдячна за чудові фото та відеоматеріали.

Велика подяка адвокату Євгенії Закревській, яка впродовж багатьох років вела справу про вбивство Юрія Вербицького в суді, за допомогу з підготовкою розділу про розслідування, а також за послідовну і наполегливу працю, метою якої є передусім добитися справедливого покарання для винних у вбивстві Юрія.

Дякую журналістці Наталії Двалі за допомогу з матеріалами слідства. Вчительці історії, заступниці директора з виховної роботи школи в с. Гнідин Любові Прядко, яка провела велику роботу по дослідженню життєпису родини Вербицьких. Наталії Магері за вичитку і перевірку граматики. Моєму другу Михайлу Шиманському щиро дякую за допомогу з макетуванням, вичитку і редагування тексту.

Та, звичайно, особлива вдячність моєму чоловікові Ярославу, який впродовж усього часу допомагав мені в роботі над біографією Юрка, вичитував і редагував текст, допомагав із макетуванням електронної версії книги. А також додавав мені натхнення і віри у власні сили.)