Автор: Олена Чебелюк

 У цій статті зібрана основна відома на сьогодні інформація про останній день у житті Юрія Вербицького. Обставини викрадення і вбивства переважно були відтворені на основі свідчень Ігоря Луценка, якого викрали разом з Юрієм, та результатів слідства, що було проведене у цій справі.

Також здійснено спробу проаналізувати і структурувати інформацію про організаторів та виконавців злочину. На відміну від загибелі Нігояна, Жизневського і Сеника, де досі не вдалося встановити винних, слідством встановлено обставини та осіб, підозрюваних у вбивстві Юрія Вербицького. Більшість із них втекли з України. Але троє знаходяться у СІЗО. У справі одного з них - Олександра Волкова - вже винесений вирок.

50-річний вчений-сейсмолог Юрій Вербицький працював старшим інженером у Відділі сейсмічності Карпатського регіону Інституту геофізики НАН України у Львові. Багато років серйозно займався альпінізмом. Ще з кінця 80-х років захопився програмуванням, яке згодом стає важливою частиною його життя та роботи. Юрій написав більше сотні програм, багато з яких використовуються на сейсмічній станції у Львові, а також на усіх станціях спостереження в карпатських горах. Був дуже цікавою та неординарною особистістю. Інтелігентним і розумним гуманістом із чудовим почуттям гумору. Людиною із загостреним відчуттям справедливості та власної гідності.

3 грудня 2013 року Юрій Вербицький успішно захистив у Києві дисертацію на отримання вченого ступеня кандидата фізико-математичних наук. Тоді ж вперше потрапив на Майдан. Пізніше в грудні разом з колегами Василем та Любомиром він знову поїхав на Майдан, де залишався впродовж десяти днів.  

За словами Ірини Беднарської, коли почалися простести на Майдані восени 2013 року, Юрій уважно стежив за подіями.

«Юра опинився на Майдані абсолютно свідомо. Для багатьох, особливо жінок, Майдан почався, як обурення у відповідь на те, що побили дітей. А Юра бачив за цими подіями початок чогось набагато більшого. Він передбачав, що це буде крах системи». – розповідає Ірина.

«Юрко дуже перейнявся Майданом. Раніше він ніколи не приймав участі у наших дискусіях на політичні теми, які точилися на роботі регулярно. Коли ми починали розмовляти про політику, не раз це навіть переростало у сварки, він одразу вставав і йшов геть. Але коли почався Майдан, особливо коли побили студентів, все враз змінилося», – пригадує колега Василь Прокопишин.

У Києві Юрій часто зупинявся у свого друга Романа Миханіва. Вночі чергував на барикадах. Казав, що рішення приїжджати на Майдан на ніч було свідомим, адже саме тоді в центрі Києва залишалося найменше людей. Зі спогадів колег Юри дізнаємося, що вони приходили на Хрещатик і дивилися, на якій з барикад найменше людей. Там і залишалися. Чергували усю ніч, очікуючи на можливий штурм беркута, аж поки не починало ходити метро і не підтягувалися кияни. 

Старший брат Юрія Сергій Вербицький розповідає:

- «Юрко був неагресивний. Абсолютно толерантний і поміркований. Неодноразово казав, що не може нічого "рубати з плеча". Ми навіть з ним сперечалися через це. Був хорошою людиною. До патології чесним. Якщо він у чомусь був переконаний, то максимально толерантно намагався пояснити це опонентам».

Роман Миханів пригадує, як вони разом ходили на розмови до силовиків і представників «антимайдану». Юрій намагався з ними говорити, переконувати:

«Ми ходили по Майдану, підходили до барикад. Часто спілкувалися з провокаторами, не раз була полеміка. Юра мав справжній дар переконання, він вмів так пояснити, що ці горе-патріоти розверталися і йшли геть. Доводилося розмовляти і з антимайданівцями. На Майдані ми познайомились з хлопцями із Рогатина, їх було близько 20 осіб, то ми часто спілкувалися з ними.

Юра вважав, що всім обов’язково потрібно виходити на Майдан. Пригадую, як він казав: «Або ти є українцем, прагнеш жити у нормальній державі, або ти вата. Ось люди сидять і дивляться довбані російські серіальчики, а в той час на Майдані дуже мало людей. То що робити: сидіти і тупіти далі? Нас відкидають назад. Ми й так топчемося на місці і нікуди не рухаємося».

Він розумів, що українці мають жити значно краще, ніж ми живемо. Казав: «Знаєш, нас уже зробили дурними». Відмова від підписання асоціації з ЄС і злив Януковичем нас росії Юру дуже зачепили. Він дуже боявся інтеграції України в рф.

Говорив, що якщо на Майдані буде 100 чоловік, то їх розженуть, як розігнали студентів. Коли нас стільки, як зараз, то вони нас бояться. А коли буде 30% від населення України, то нас будуть поважати.

Не раз Юрко приходив з Майдану подавлений, замислений. Він казав, що люди інертні, що вони не вміють аналізувати, співставляти і розуміти, де є добре, а де погано. Пригадую його слова про те, що "Захід – це не шоколадка, але там тобі принаймні дають сказати, що це не шоколад".

Юрко вважав, що інертність українців є нашим найбільшим злом. І якщо нічого не робити, то ми завжди будемо ходити у ярмі.

В останній час він був прихильником радикальних змін. Казав, що зміни потрібно робити одразу, навіть шляхом військового перевороту бо поступово, еволюційним шляхом у нас не спрацює. При владі у нас повно російських прихвостнів.

Коли ми були на Майдані і чули виступи зі сцени політиків, то Юра не раз казав: «Ти відчуваєш, як вони брешуть?» Але говорив: давай послухаєм, щоб знати, про що вони брешуть. Він завжди відстоював те, що потрібно говорити правду. Головна його фраза була: «Не загортати в папірчики».

Він не підтримував тих, хто казав, що Майдан почали бандерівці і рішуче припиняв такі розмови, кажучи: дивіться, тут є люди і з Одещини, і з Херсонщини».

Останнього разу до Києва Юрій поїхав 18 січня перед Водохрещем. Брат згадує: "Ми востаннє гуляли з собаками і я ще питався в Юрка: «Може лишишся на свято?» А він відповів, що мусить їхати до Києва, бо там зараз дуже мало людей. І якщо люди не будуть масово виходити, то є велика ймовірність того, що Майдан розженуть".

У ніч поранення Юрій на Майдані був сам. Приїхав пізно ввечері 20 січня, допомагав розносити чай і канапки.

Між 2 і 3-ю годиною ночі 21 січня на вулиці Грушевського він був поранений в ліве око уламками світло-шумової гранати.

Юрієві надали першу медичну допомогу в медпункті Будинку Профспілок. Сказали, що йому необхідно терміново звернутися до професійного лікаря-офтальмолога.

Волонтери почали шукати когось, хто зміг би відвезти пораненого у лікарню.

На заклик у каналі Zello відгукнувся громадський активіст і член Ради Майдану Ігор Луценко.

Юрій Вербицький зателефонував своїй доньці Уляні близько 3-ї години ночі і розповів їй про своє поранення. Донька ж повідомила Сергія Вербицького, який одразу ж набрав брата.

Між ними відбулося ще дві розмови, під час яких Юрій сказав братові, що йде до авто, яке має завезти його у лікарню, а під час останньої повідомив, що заходить у кабінет лікаря. 

Останньою людиною, яка розмовляла з Юрієм, була його донька Уляна Вербицька. 

Як встановило слідство, ще з 9 січня 2014 року співробітники МВС почали прослуховувати телефон громадського активіста Ігоря Луценка, що на той час входив до Ради Майдану, і стежити за ним. Так само, можна здогадатися, слухали й інших активістів Майдану.

Близько 3-ї години ночі 21 січня, отримавши від міліції інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, керівник організованої злочинної групи  Чеботарьов О.Е. наказує своїм "тітушкам" приїхати до Олександрівської лікарні і чекати там Луценка з ціллю викрасти, катувати та залякати Ігоря, а також пораненого, який приїде разом із ним. 

З початку Майдану поруч із злочинцями у формі також діяли так звані "тітушки" – бандити, яких за наказом наближених до ексміністра МВС Захарченка та інших членів режиму Януковича, вербували з числа колишніх ув’язнених, кримінальних елементів, спортсменів. Ці бандугрупування діяли у тісному зв’язку з міліцією, нападали на майданівців, залякували, били, викрадали, катували і навіть вбивали. За таку діяльність вони отримували винагороду. "Тітушкам" також видавали вогнепальну зброю зі складів МВС.

Від викрадених хотіли дізнатися інформацію щодо організаторів акцій протесту, їхніх намірів і джерел фінансування Майдану. Також не можна виключати намір вбивства, щоб залякати інших протестувальників.

Юрій підійшов, сів у машину, розмовляючи у цей час по телефону з братом, і вони поїхали в Олександрівську лікарню, що знаходиться на вул. Шовковичній 39/1.  Ігор Луценко згадує, що дорогою поранений тримав руку біля закривавленого ока і розмовляв по телефону, скоріш за все з рідними. Заїхали дуже швидко, уся дорога зайняла близько 5 хв.

Вже на території лікарні, на серпантині Ігор Луценко звернув увагу на підозрілих чоловіків, які спускались їм назустріч і навіть вказав на них Вербицькому.

Ігор залишив Юрія в кабінеті офтальмолога для огляду. Буквально через кілька хвилин у коридорі лікарні з’явилися двоє чоловіків міцної статури.

- "Я вийшов із кабінету лікаря і рушив до виходу, мені назустріч вийшли двоє осіб і попрямували до кабінету, де оглядали Вербицького. Вони мені видалися підозрілими, тому я вирішив, що краще повернутися до кабінету лікаря і перевірити, що відбувається. Я побачив, що ці двоє відчинили двері кабінету, де перебував Вербицький, зачинили і пішли назад. Вони мене запитали: "Это вы только что приехали?" Я підтвердив і зрозумів, що ми в халепі, відразу надіслав повідомлення у Zello, що на нас можливий напад тітушок, якомога швидше потрібна допомога. Але я помилився, подумавши, що засідка нас чекає поза корпусом лікарні. Помилився, бо думав, що в лікарні ми більш-менш у безпеці.

Я почав оглядатися в пошуках якогось іншого виходу звідти. В цей час у хол лікарні зайшло не менше 7 людей, одягнених в чорний одяг, дехто з них був у балаклавах. Попереду йшли ті двоє, які перед тим заглядали до кабінету. Один із них сказав: «Вот этих вот берите».

Частина людей із групи одразу ж накинулася на мене, схопила за руки. Один з них сильно вдарив мене в обличчя, і я втратив на якийсь час координацію.  Краєм ока побачив, що інші вже тягнуть Вербицького. Мене потягли в темний мікроавтобус, який уже стояв біля входу. По дорозі я відчув, що мене обшукують, витягаючи усе з кишень. Мене поклали на підлогу мікроавтобуса у проході між сидіннями, тримали за руки, після цього майже відразу біля моїх ніг посадили Вербицького (тоді я ще не знав його прізвища), і мікроавтобус поїхав". – розповідав у суді Ігор Луценко.

 Детальніше про судове засідання, у якому давали свідчення Ігор Луценко і Сергій Вербицький, можна прочитати у змістовній статті Наталії Двалі, опублікованій на сайті видання "Гордон".

Десь через пів-години мікроавтобус зупинився у лісі. За ним також зупинилися 1 чи 2 автомобілі, з яких ще вийшли люди. Усього в лісі, де катували майданівців, було близько 10 бандитів, особи яких встановлені. Більшість з них втекли з України і переховуються від слідства. Детальніше про особи підозрюваних йтиме мова нижче у цій статті.

Юрія та Ігоря витягли з машини, не дозволяючи піднімати голову, поставили на коліна і розпочали попередній допит.

- "Вони з'ясовували якусь базову інформацію: хто ми, як звати, ким працюємо, звідки. Допит супроводжували "стимулюючим" побиттям палицями, ногами, руками. Думаю, не для того, щоб завдати конкретних травм, а комбінували психологічний і фізичний тиск.

Я сказав їм своє ім’я, що я є киянином, учасником Майдану, журналістом.

У мене тоді було відчуття, що нас там уб'ють… Тож поки нас витягували і ставили на коліна, я встиг запитати Вербицького: "Скажи, хоч як тебе звати, бо ж може будь-що статися?". Він відповів, що Юра. Таким чином ми і познайомилися". – розповів Луценко.

Згодом слідство встановило, що викрадених майданівців катували в лісі біля с. Проліски по трасі Київ-Бориспіль. Місце вдалося визначити завдяки аналізу трафіку дзвінків мобільних телефонів злочинців.

Ігор Луценко також вказав на це місце під час слідчого експерименту.

За словами Луценка, щойно "тітушки" дізналися, що Юрій Вербицький зі Львова, їх з Ігорем розділили. Ігоря відвели трохи далі, метрів на 15-20, поставили на коліна в снігу і лишили біля нього трьох охоронців, а інші в цей час "впритул" зайнялися Вербицьким.

Коли на вулиці почало світати, між 6 і 7 годиною ранку 21 січня 2014 злочинці знову завантажили побитих майданівців у мікроавтобус і кудись повезли.

 За словами Луценка, коли його затягували в авто, там уже на підлозі лежав Вербицький. Ігоря кинули фактично на ноги Юрія, який лежав у повний зріст в проході між сидіннями.

 Викрадених і побитих майданівців привезли у гараж, в якому продовжували катувати впродовж наступних 6-8 годин.

Під час розслідування вдалося встановити, що викрадених майданівців катували у гаражі №236 на території гаражного кооперативу «ГСК-12» по вул. Зрошувальній 2, в Дарницькому районі Києва. За матеріалами слідства, гараж злочинцям надав водій мікроавтобуса Віктор Тиднюк, якому було пред'явлено підозру і навіть передано обвинувачувальний акт до суду, але він втік з-під домашнього арешту інсценізувавши власне викрадення та смерть, і зараз переховується у Росії.

Юрія Вербицького кати ймовірно спустили у підвал, або тримали у якомусь суміжному приміщенні, де продовжили сильно бити. Ігор Луценко згадував, що чув звуки ударів та крики Юрія...

 На голову самого Луценка натягнули цупкий пластиковий пакет, обмотали скотчем.

- Я спершу подумав, що вони хочуть мене задушити, але виявилось, що це було зроблено для того, щоб я не бачив, хто мене б’є. Вони залишили маленьку дірку біля носа, щоб я міг дихати і продовжили допит.

Випитували, яка моя роль на Майдані, чому я там, з якої мотивації? Це були такі базові питання, що склалося враження, що ці люди або нічого не знають про Майдан, або вдають, що не знають. - розповідав у суді Ігор Луценко.

Викрадачі постійно запитували, хто фінансує й організовує Майдан, хто формулює вимоги і плани протестувальників? Скільки і хто їм там платить? Називали якісь прізвища і псевда, питали, чи він знає цих людей?

Питання чергувалися з серією ударів. Били руками, ногами, держаком від лопати, дошками і чимось схожим на ломик-фомку.

- Це був найболючіший допит. Якщо відповіді не подобалися, били знову. Клали на бік, знімали взуття і били по кісточках босої ступні, намагаючись завдати якомога болючіших ударів. Був удар зверху дошкою по голові, ця дошка у мене на голові розламалася. Були удари руками і ногами в обличчя, вибили два зуби, я їх виплюнув. Били професійно, відчувалося, що в них є досвід і в побитті, і в допитах. Вишукували такі місця на тілі, по яких можна було завдати дуже болісного удару, водночас той, кого б'ють, не втрачає свідомості. Думаю, цей допит тривав до години часу, хоча психологічно здавалося, що б'ють дуже довго, принаймні три години. Між першою і другою серією допитів я чув, розмову між своїми охоронцями: "То що, здаємо їх на РУВС?" – розповів Луценко.

Під час одного із допитів вони, дізнавшись, що Ігор киянин, навіть дорікнули йому: «Чего ж ты, киевлянин, этим занимаешся?».

Після першої серії допиту у приміщенні Луценка залишили у спокої на декілька годин, упродовж яких він чув крики Вербицького, потім викрадачі знову повернулися до нього і продовжили допит.

- Через дві з чимось години після другого допиту, поки я лежав на підлозі, поруч зі мною поклали якусь людину. Найімовірніше, це був Вербицький. Я нічого не бачив, але чув, як цей чоловік важко і часто дихає, ніби в нього щось у легенях або навколо шиї. Ніяких інших звуків від нього я більше не чув, а потім його кудись забрали, - розповідав у суді Ігор.

Самого Луценка тримали у гаражі приблизно до 16.00 21 січня.

Далі його в супроводі чотирьох осіб посадили в легковий автомобіль, і повезли в невідомому напрямку. За його підрахунками, везли хвилин 50. Дорогою викрадачі намагалися силою напоїти активіста коньяком і горілкою.

- Я казав їм, якщо вони хочуть підлаштувати все так, ніби я десь напився і замерз, – нічого не вийде, тому що мої друзі та рідні знають, що я алкоголю не вживаю. Я переживав, що мене знову везуть у ліс і там уже точно вб'ють. Казав їм: "Якщо будете вбивати, хоч скажіть, щоб я встиг помолитися перед смертю". – згадував Луценко.

 Через деякий час зупинили машину десь біля лісу, витягли Ігоря, поставили на коліна зі словами: "Хочеш – молися".

- Я так і зробив. Простояв так кілька хвилин, чекаючи, що трапиться далі. Але нічого не відбувалося. Прислухався і зрозумів, що нічого не чую. Теоретично, я мав почути, як машина виїхала, але чомусь не почув. Повернувся, зняв кульок і побачив, що навколо нікого немає. Падав сніг, було холодно. Наскільки дозволяла покалічена права нога та інші травми, пішов шукати житлові будинки, людей. – розповів Луценко.

Луценко вийшов до дачного кооперативу, що біля села Проців Бориспільського району Київської області.

Мешканці одного з будинків відкрили і впустили його. Попросивши комп’ютер, Ігор зв’язався через Fb зі своїми близькими і повідомив, що він живий. За ним приїхали рідні та друзі і відвезли в київську клініку «Борис». Перед госпіталізацією він встиг детально повідомити журналістам обставини свого викрадення і катування, що разом із ним викрали і допитували активіста на ім'я Юрій, якого били значно сильніше, і що його необхідно шукати.

Тіло Юрія Вербицького виявили лише наступного ранку після того, як знайшовся Ігор Луценко. Викрадачі викинули жорстоко побитого майданівця без куртки в лісі поблизу села Гнідин Бориспільського р-ну Київської області. Зранку 22 січня тіло Юрія знайшли місцеві лісники на лісовій просіці за 500 метрів від асфальтної дороги, що веде до Гнідина.

Згідно з висновком судово-медичної експертизи, Юрієві Вербицькому було завдано надзвичайно тяжких травм:

У ту ніч температура опустилася до -10 нижче нуля. Юрій Вербицький загинув, не маючи жодних шансів самостійно вибратися з лісу і попросити про медичну допомогу. Експертиза встановила, що смерть настала від переохолодження не пізніше 24 год. 00 хв. 21 січня 2014 року.

Злочинна група, яка по звірячому побила Вербицького та залишила його в лісі на морозі, добре усвідомлювала, що з такими травмами людина вижити не зможе.

За словами адвоката Сергія Вербицького Євгенії Закревської:

"Дуже важливим є той момент, що з великою ймовірністю Вербицького викинули вже без свідомості. Адже, якщо людина замерзає у свідомості, то перед тим вона, намагаючись зігрітися, приймає позу ембріона. Вербицького ж знайшли обличчям вниз, як ніби його так і кинули. Юрій навіть не випростав руку, яка, коли його кидали в сніг, опинилась під грудною кліткою. Ми знаємо, що в нього зламана половина ребер - рука під ребрами спричиняє додатковий біль. Стопи ніг повернуті, він не намагався впиратись ними в землю, щоб підвестися чи хоча б кудись рухатись.

Це дає підстави вважати, що Вербицький на час замерзання і на момент, коли його кинули в лісі, був уже непритомний.

Також про це свідчить відсутність зледеніння на вусах, під носом і на віях: якби Юрій дихав якийсь час після того, як його покинули, утворилася б волога і вона зледеніла б.

Тобто шансів вижити у нього не було. Мороз був у вбивць таким самим знаряддям вбивства, як ломик чи дошки у гаражі.

Якби він фізично міг підвестися – він би підвівся, якби він міг повзти до дороги – він би це зробив. Юрій Вербицький - досвідчений альпініст, можна сказати, спеціаліст з виживання в екстремальних умовах. Але вбивці свідомо і холоднокровно позбавили його щонайменшої можливості на порятунок". - резюмує Євгенія Закревська.

Розслідування справи щодо викрадення, катування і вбивства Юрія Вербицького, а також викрадення і катування Ігоря Луценка почалося одразу після Майдану. Особи викрадачів були встановлені Департаментом кримінального розшуку МВС України ще в лютому 2014 року.

На сьогодні слідством встановлено, що винними у даному злочині є щонайменше 15 осіб.

Під слідством знаходяться шість осіб. З них в СІЗО перебувають двоє: один з організаторів та координатор злочину Олександр Волков, а також "тітушка" Сергій Мисливий. Волкову 16 квітня 2021 р. був винесений вирок суду - 9 років ув'язнення. Захист обвинуваченого подав на апеляцію.

Більшість підозрюваних втекли і знаходяться в розшуку.

Відомо, що ексміністр Захарченко дав наказ затримувати учасників Майдану за участь у масових заворушеннях. Саме так тодішня влада трактувала антиурядові протести. Це був один з методів боротьби з протестом - побиття і затримання найактивніших для залякування усіх інших. Окрім безпосереднього стеження, затримання і побиття протестувальників співробітниками МВС, регулярними також були напади бандитів у цивільному, так званих "тітушок". Вони нападали, викрадали, часто вивозили у глуху місцевість, де били та залякували активістів. Іноді викрадених потім передавали міліції.

На чолі злочинного угрупування, члени якого викрали, катували Юрія Вербицького та Ігоря Луценка і вбили Вербицького стояв Олексій Чеботарьов - екс-президент футбольного клубу "Десна" (Чернігів), бізнесмен і кримінальний "авторитет", який за часів президентства Віктора Януковича був "наглядачем" за підприємством "Укрспирт" та особисто контролював низку підприємств, які виготовляли алкоголь та контрабандні сигарети. Окрім того, Чеботарьов був головою громадської організації Спортивний клуб «Бізнес, Спорт, Милосердя-Тхеквондо (БСМ)» та співвласником кількох інших компаній.

Є свідчення про його значні статки і наближеність до представників влади часів Януковича. Так прізвище Чеботарьова зустрічаємо у переліку меценатів, які жертвували гроші на розпис Успенського храму Києво-Печерської Лаври. Окрім нього у цьому списку такі одіозні фігури, як Вадим Новинський, Андрій Клюєв, Микола Азаров, Едуард Ставицький, Микола Злочевський, Микола Присяжнюк, Юрій Бойко, Сергій Льовочкін, Сергій Арбузов, Віталій Захарченко.

Ще одним організатором та координатором викрадення був підлеглий і друг дитинства Чеботарьова Олександр Волков. Останній також був директором з економічних питань в компанії «БСМ Консалтинг», яка належала Чеботарьову. Саме Волков, як встановило слідство, керував «мобільними оперативними групами» «тітушок», яких вербували для виконання протизаконних завдань підлеглі йому члени злочинного угрупування.

Ще в квітні 2014 р. Волков виїхав у росію, але швидко повернувся. За словами прокурора Олексія Донського, «він або отримав гарантії від наближених до організаторів осіб, або дізнався, що у пред’явленій 23 квітня підозрі не фігурує».

Його затримали через 3 роки в липні 2017-го, і з 2018 року над Волковим тривав судовий процес.

Олександру Волкову інкримінували одразу декілька статей Кримінального кодексу України, серед яких: створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину (ст. 255), незаконне позбавлення волі (ст. 146), катування (ст. 127), умисне вбивство (ст. 115), незаконне перешкоджання організації або проведенню мирних зібрань (ст. 340).

Прокуратура звинувачувала його в організації і керуванні процесом викрадення Юрія Вербицького та Ігоря Луценка, їхнього подальшого катування та інших насильницьких дій, в тому числі в навмисній смерті Вербицького. 

Своєї вини Волков категорично не визнає, а в суді взагалі стверджував, що ніч, коли були викрадені Вербицький і Луценко, провів у лазні. Телефонні розмови з Неживовим (координатором на місці викрадення) пояснював тим, що телефон лежав незаблокований у кишені і випадково був набраний невідомий номер.

- Людина, яка була з нами в цій компанії, прихопила мій телефон і поїхала. Чи був він там, чи брав участь у чомусь, чи просто поїхав, не знаю. Єдине можу пояснити тим, що людина захопила цей телефон, — пояснив Волков у суді. Цей телефон вилучили в нього вдома під час обшуку 29 липня 2017 року, слідчі знайшли його на журнальному столику.

Детальніше про це можна прочитати у статті на сайті "Ґрати".

Обвинувачення вимагало для Волкова 13 років ув’язнення. Брат Юрія Вербицького Сергій наполягав на довічному ув’язненні.

16 квітня 2021 року у справі О. Волкова був винесений вирок. Бориспільський міський районний суд Київської області засудив його до 9 років позбавлення волі.

Волкова визнали винним у катуванні, викраденні та протидії мирним зібранням.

Звинувачення у вбивстві і створенні організованого злочинного угруповання, які також висувала прокуратура, суд підтримати відмовився.

Олександра Волкова звільнили в залі суду 7 серпня 2024 р. за рішенням Київського апеляційного суду... Під вартою Волков фактично відбув 7 років (з моменту затримання у липні 2017-го).

Після початку повномасштабного вторгнення росії Зубрицький відкрито перейшов на бік ворога, співпрацював з окупаційною владою і навіть балотувався від пропутінської партія "Единая россия" на псевдовиборах, організованих на окупованій території Запорізької області.

Ще одним координатором злочинної організації був Роман Щинкін - довірена особа Чеботарьова. Він безпосередньо комунікував із виконавцями викрадення і катування, передавав їм злочинні накази, згодом приховував і знищував сліди злочинів.

За результатами слідства було встановлено, що близько 3-ї години ночі 21 січня, отримавши від співробітників МВС інформацію про те, що Ігор Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, саме Чеботарьов, Волков та Щинкін наказують бандитам-"тітушкам" приїхати до лікарні і чекати там приїзду Луценка з ціллю викрасти, побити та залякати його і пораненого, який приїде разом з ним. 

Далі злочинна схема виглядала так.

Угрупуванням злочинців, які безпосередньо викрадали, катували майданівців і вбили Юрія Вербицького, керували Володимир Неживов і Сергій Мисливий.

Неживов – 46-річний киянин, який очолював службу охорони Чеботарьова. Спортсмен, колишній боксер. Безпосередньо він інструктував тітушок і керував викраденням.

Саме до нього неодноразово телефонував Волков у ніч викрадення активістів. Згідно з даними мобільного оператора, 21 січня Неживов був у всіх місцях, де здійснювався злочин – в Олександрівській лікарні, у лісі та гаражі, де катували майданівців. Також сигнал його телефону був зафіксований на місці, де згодом знайшли тіло Юрія Вербицького.

Під час обшуків у квартирі Неживова знайшли документи, схожі на бухгалтерію. Там вказані прізвища фігурантів "справи Луценка та Вербицького", які зараз знаходяться у розшуку. Напроти них зазначені суми з позначкою "з/п" та "оренда".

"Ляхович Олексадр: з/п: 12 тисяч, оренда 6 500". Такі відомості є в записках Неживова стосовно Якубовича, Кравченка, Медведя, Щукіна та інших. Вони є фігурантами кримінальних справ та, за даними слідства, входили до одного угрупування тітушок, яких залучали для протидії учасникам Революції Гідності.

Підтвердженням цього є централізована оренда житла. Всі фігуранти зі списку Неживова мали орендовані квартири в одному Оболонському районі. Оплачувалися ці послуги з грошей О. Чеботарьова.

Неживов втік з України у квітні 2014-го. За словами прокурора Олексія Донського: "Неживов намагався перетнути кордон, привернув до себе увагу, відстрілювався і потім перетнув кордон невідомо як".

34-річний Сергій Мисливий, родом з смт. Андрушівка Житомирської обл. був довіреною особою Чеботарьова. Працював директором підконтрольного йому держпідприємства "Ковалівський спиртовий завод" в Чернігівській області.

Мисливий керував діями злочинців, які викрали, катували і вбили Юрія Вербицького, в тому числі безпосередньо перебуваючи на місці вчинення злочину. Віддавав накази та особисто приймав участь у викраденні та катуванні.

Бандити - безпосередні виконавці злочину, які входили до організованої злочинної групи і підпорядковувались Неживову та Мисливому:

Микола Якубович 1973 р.н., з Білої Церкви Київської області.

Олександр Ляхович 1982 р.н., жив у селі Шкарівка Білоцерківського району.

Микола Богдан 1990 р.н., родом із села Хвилівка Чернігівської області. Серйозно займався боксом. Брав участь у міжнародних турнірах, майстер спорту України з боксу.

Дмитро Щукін 1987 р.н., киянин.

Юрій Таран 1991 р.н., киянин. Займався футболом, грав у ФК "Дарниця". У базі Інтерполу розшукується за "викрадення людей".

Медвідь Олександр 1976 р.н., з Білої Церкви Київської області.

Олександр Тендіт 1981 р.н., з м. Харків.

Віктор Тиднюк 1988 р.н., проживав у Бориспільському районі Київської обл.

  За версією слідства, саме Тиднюк був за кермом мікроавтобуса, на якому викрали Луценка і Вербицького. А також надав злочинцям гараж у Дарницькому районі Києва, у якому їх катували.

Віктор Тиднюк був затриманий у 2014-му році, утримувався під вартою, потім йому змінили запобіжний захід на домашній арешт. На наступне судове засідання у справі Тиндюк вже не з’явився, оскільки втік з-під домашнього арешту.

Згодом з'ясувалося, що Тиднюк інсценізував власне викрадення та смерть. Як вдалося встановити, злочинець отримав громадянство Російської Федерації, де і проживає станом на сьогодні.

Після затримання із Тиднюком проводили слідчі експерименти. Зокрема, біля Олександрівської лікарні, з якої викрали Луценка та Вербицького. Тиднюк розповів, що був водієм мікроавтобуса, на якому вивезли викрадених майданівців.

За словами Тиднюка, він отримував вказівки від "Саші". Пізніше на допиті він впізнав Олександра Тендіта, зазначивши, що саме Тендіт був у групі викрадачів і координував дії Тиднюка.

Після викрадення, розповів Тиднюк, йому сказали рухатися в бік бортницького лісництва. Там на місці він показав, де залишав автомобіль та де курили учасники викрадення. Зокрема, де залишали недопалки, які можуть бути речовими доказами.

У справі обох звинувачених відбулося заочне розслідування (in absentia), коли підозрювані відсутні, переховуються від слідства. Воно було завершене у грудні 2020 р. Зараз триває заочний судовий розгляд.

Окрім Волкова, в березні 2020-го були затримані "тітушки" Сергій Мисливий та Іван Новотний.

За версією слідства, Мисливий і Новотний були членами злочинної організації під керівництвом О. Чеботарьова, так званих "тітушок", які викрали Ігоря Луценка і Юрія Вербицького з Олександрівської лікарні в Києві 21 січня 2014 року і катували протягом багатьох годин.

Сергію Мисловому повідомили про підозру ще в 2014-му, але особисто її вручити не змогли, оскільки він втік і переховувався, користуючись підробленими документами. За словами старшого прокурора у справі Юлії Малашич, обвинувачений переховувався під прізвищем Біліченко. За підробленими паспортами неодноразово перетинав державний кордон.

Останнє відоме місце роботи Мисливого - директор Держпідприємства "Ковалівський спиртовий завод" в Чернігівській області.

За словами Малашич, Новотний також мав три паспорти, він позбувся свого номера телефону, родина фігуранта не знає, чим він заробляє на життя, а сам він офіційно не працевлаштований.

Іван Новотний, за словами його адвоката, був запрошений "попрацювати охоронцем". За роботу йому запропонували 8 тисяч гривень і 8 тисяч на аренду житла.

На сьогодні завершене досудове розслідування і справа передана до суду. Але розгляд її по-суті ще не почався.

Мисливий досіперебуває у СІЗО, Новотного ж відпустили з-під варти у серпні 2021-го через відвертий саботаж з боку суддів, які не змогли вчасно провести судове засідання і продовжити термін тримання під вартою.

Ще одним обвинуваченим є "тітушка" Олександр Медвідь, який також працював у структурі Чеботарьова. За даними слідства, що підтверджується аналізом трафіків телефонних з’єднань та маршрутів його переміщень, він здійснював зовнішнє спостереження, тобто стежив за Олександрівською лікарнею під час викрадення звідти Юрія Вербицького та Ігоря Луценка.

Йому інкримінують участь у викраденні.

 - Медвідь спостерігав за обстановкою, щоб попереджати інших співучасників. А в подальшому, за даними слідства, після прибуття Луценка та Вербицького у лікарню, Медвідь повідомив співучасників про це. - заявив прокурор О. Донський.

Затримали Медведя ще 2014 року, у суді він підтвердив, що був охоронцем Чеботарьова, але стверджував, що не знав про плани викрадення майданівців.

3 квітня 2023 року рішенням Шевченківського суду м. Києва Олександр Медвідь був засуджений до 5 років ув'язнення. І одразу ж звільнений від покарання через закінчення термінів давності - минуло понад п’ять років після злочину. Під час судукласифікацію вчиненого ним злочину було змінено із тяжкої на середню.

Таким чином ще один злочинець уникне покарання за злочини проти Майдану...

Також було відкрите кримінальне провадження стосовно незаконного прослуховування телефонних розмов Ігоря Луценка.

Ще 9 січня 2014 року слідчий міліції К. Пащенко надіслав клопотання у апеляційний суд м. Києва з метою отримання дозволу на прослуховування Ігоря Луценка. Це клопотання було задоволено, і з того часу телефон Ігоря прослуховували.

У ніч викрадення інформація про те, що Луценко везтиме пораненого майданівця у лікарню, була негайно передана Чеботарьову.

У вересні 2016 року генпрокуратура оголосила підозру двом працівникам карного розшуку міліції - слідчому слідчого управління Костянтину Пащенку і старшому оперуповноваженому управління карного розшуку ГУ МВС України в Києві Дмитру Хізанову. Їх звинуватили у службовій підробці й порушенні таємниці телефонних розмов. Ця справа зв'язує дії правоохоронців, які переслідували Ігоря Луценка і тітушок, які викрали його і Юрія Вербицького, катували, і вбили Юрія. Судовий розгляд триває у Шевченківському райсуді міста Києва.

Тобто, слідством було встановлено, що телефон Ігоря Луценка прослуховували співробітники МВС. Так само слухали й інших політиків та активістів Майдану.

Інформацію, отриману шляхом прослуховування, передавали координаторам "тітушок" через посередника, яким був поплічник Чеботарьова Віктор Зубрицький.

Зв’язок бандитів під керівництвом Чеботарьова і Волкова з міліцією підтвердив під час свідчень у суді таємний свідок, який під час Майдану працював у МВС. Він розповів, що до нього звертався особисто Чеботарьов з метою передати у руки співробітникам міліції викрадених майданівців.

Але, на жаль, нікого зі співробітників МВС слідство офіційно досі не звинувачує саме у співпраці з "тітушками".

Перші вбивства на Майдані шокували суспільство. Але мученицька смерть Юрія Вербицького стала справжньою точкою неповернення. Його цілеспрямовано закатували лише за те, що був українцем. Та обставина, що Вербицький - львів’янин, в очах його катів стала визначальною. Юрія вбивали впродовж багатьох годин. Невимовно жорстоко і холоднокровно. З ціллю залякати усіх учасників Революції. Як попередження для кожного, хто брав участь у протестах – що буде, якщо Майдан не встоїть.

Юрія Вербицького вбив злочинний режим Януковича руками міліцейсько-бандитської мафії.

Всі члени організованого злочинного угрупування винні у смерті Юрія Вербицького обов’язково мають бути покарані!

Нічого не варта країна, яка забуває кров і смерть своїх Героїв!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.