Автор: Олена Чебелюк

       "Напевно, Отто Бісмарк був правий, коли говорив, що «Революцію готують генії, творять романтики, а її плодами користуються пройдисвіти». Я – романтик і не шкодую ні про що..."

  –  писав у своїх спогадах Андрій Мальків – громадський активіст, учасник Революції Гідності і волонтер. На Майдані Андрій входив до 3-ї Львівської сотні самооборони, був десятником. З початком російської агресії на сході України активно почав допомагати українським військовим, передусім добровольцям, і швидко став одним із відомих львівських волонтерів. Багато разів із волонтерською допомогою їздив на фронт, бував на передовій лінії оборони.

З Андрієм ми розмовляли про Майдан, про його дядька – Героя Небесної Сотні Андрія Дигдаловича. Про волонтерський рух, українську армію і його бачення сьогодення.

Що спонукало особисто Вас поїхати на Революцію Гідності?

Першим поштовхом для мене, як мабуть для більшості, стало побиття студентів наприкінці листопада 2013 року. Для багатьох людей це стало вагомим прецендентом, що пора щось змінювати. Пора підіймати голову, вставати і щось робити у цій державі, тому що несила було терпіти далі оте свавілля з боку міліції та інших державних структур. Вперше до Києва я поїхав на початку грудня.

 - Другий і всі інші мої виїзди на Майдан були вже більш цілеспрямованими – я вже знав, що і як потрібно робити, чим допомагати. Я привозив з собою до столиці нових і нових людей, агітував своїх знайомих і взяв на себе місію піднімати молодь у себе в місті. Люди піднімалися, люди прокидалися. Пішла ланцюгова реакція.

Паралельно зі мною в Києві з перших днів був мій дядько Андрій Дигдалович, член Афганської сотні, учасник всіх гарячих подій, які мали місце протягом трьох революційних місяців. Він був поранений на Грушевського, після чого майже втратив зір на одне око. Приїхав додому, до дітей та дружини, всього на пару днів трохи підлікувати рани і знову поїхав до Києва. 20-го лютого його вбив снайпер на вулиці Інститутській під час останнього вирішального штурму ... Йому було всього 40 років.

Майдан став для мене тією священною Меккою, куди мене тягнуло їхати знову і знову. На жаль, я не міг там перебувати весь час, інакше втратив би роботу. – писав у своїх спогадах про Майдан Андрій.

Взагалі Майдан – це феномен. Я вважаю, що події, які трапилися у 2014 не мали аналогів ніколи і навряд чи вони матимуть повторення. Чому саме феномен? По-перше, це дуже швидка, фактично блискавична реакція мас. Люди зібрались і поїхали на Київ фактично за одну ніч.

По-друге, ці події сконсолідували усіх людей, незалежно від того, де вони жили. Таким чином був абсолютно зруйнований стереотип Схід-Захід. Звісно, що у нас є свої нюанси, як і на сході, але ось так воєдино з’єднати і підняти людей на боротьбу з терором влади – це напевно і є той феномен.

Як Ви можете описати атмосферу, яка панувала на Майдані? Часто говорять про дух, братерство, яке об’єднувало майданівців. Як пояснити це людям, передусім тим, які не були там? Чому люди з усіх кінців України їхали на Майдан? Як би Ви розповіли про це дітям, які в силу об’єктивних причин не могли приймати участь у Революції Гідності або не надто розуміли, що тоді відбувалося?

Тут спрацювало багато факторів. Потрібно розуміти, що твоя держава – це не просто випадкова точка на карті, де тобі довелося волею долі чи батьків опинитися і жити. Діти мають виховуватися у такому дусі і розумінні, що вони мають відстоювати інтереси своєї держави і боротися за її місце в світі. Вони мають зрозуміти, що наша країна не може бути придатком до якоїсь більшої, сильнішої держави. Ми самодостатня нація і самодостатня країна. Ми маємо усе, щоб розвиватися, стати багатими, прогресивними і бути на рівні з іншими розвинутими країнами. Дітям змалечка потрібно давати зрозуміти, що вони є одиницею, яка може подати голос чи сказати своє так або ні. Окрім шкіл чи вузів дуже важливу роль також відіграє виховання вдома. Якщо батьки закладають правильне патріотичне виховання у своїх дітях, то й ті згодом передадуть його наступним поколінням. Патріотизм, виховати важко, але все ж таки можливо.

Стосовно атмосфери, що панувала на Революції Гідності, то для мене Майдан у перші місяці – це суцільна романтика. Там знайомились люди, співались пісні, нон-стоп тривало спілкування на будь-які теми. Ми ж не говорили лише про колишню владу і президента-втікача. При бочках і за гарячим чаєм ми з хлопцями спілкувались і про футбол і про різноманітні культурні речі. Співали пісень і обмінювались піснями: хлопці зі сходу переписували у мене пісні, які ми співаємо на Галичині. Я в свою чергу слідкував за їхніми традиціями. Був своєрідний взаємообмін енергії, який і сформував оту певну ауру якогось романтизму, якою так був просякнутий майдан.

Опишіть як виглядало щоденне життя на Майдані? Чим доводилося займатися?

За своєю структурою Майдан дуже швидко почав нагадувати таку собі «державу в державі». Були започатковані певні освітні програми, чудово налагоджено постачання одягу і харчування, причому з усіх областей України, включно з Кримом.

Дуже активно працювали соцмережі. Це взагалі дуже важливий чинник у сучасному світі, адже вони приносять найбільший розголос і є дуже ефективними у плані інформативності. На невеликій за площею території були присутні мабуть усі структури та інституції. Релігія, освіта, спорт. Хлопці на початках особливо проводили часто якісь змагання задля того, щоб підняти бойовий дух. За кожною структурною одиницею і сферою діяльності на Майдані був закріплений свій координатор. Хтось дивився за безпекою на Майдані, а інший дбав, щоб ніхто не змерз, щоб усі були нагодовані і з гарячим чаєм. І найцікавіше, що ніхто цього десь спеціально не розписував, не існувало якихось чітких алгоритмів, як це все робиться. Ми не мали з кого брати приклад і ми мусили самі вчитися. Була чудова самоорганізація.

• У четвертий раз на Майдан я їхав зі своїми братами – рідним Богданом і троюрідним Павлом. Ми записалися у Львівську сотню самооборони, вночі стояли на блок-постах або патрулювали вулиці, а вдень йшли в інкасаційну групу і охороняли пункти збору добровільних пожертвувань. Тоді я вже став десятником у своїй сотні і мав у своїй команді 12 чоловік. Брав участь у штурмі Українського Дому, з якого вівся обстріл вулиці Грушевського. Тоді з'явилися перші вбиті з вогнепальної зброї – Нігоян, Жизневский, Вербицький. Також ми зайняли декілька будівель на центральній вулиці Хрещатик з метою поселити там людей. На вулиці мороз під тридцять, а людям ніде спати. Ось і спали тепер в коридорах на матрацах, каріматах і просто так на власних куртках, кому як пощастило. Але сну як такого і не було – спали по три-чотири години і знову на барикади.

Працювали вахтовим методом. Люди постійно змінювалися, щоб не замерзнути. Грілися "мальтійським" чаєм на травах з лимоном та імбиром біля бочок з вогнем. Все було добре злагоджено – і кухня, і сцена, і вахта. Люди стояли самі за себе, а не за політиків. Люди стояли і вмирали за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Єдине, чого ми хотіли – повалити бандитський режим – навіть ціною власного життя, тому що в цій країні брехні і свавілля жити стало вже неможливо … - згадував Андрій про своє перебування на Майдані.

Розкажіть, будь ласка, коли Ви востаннє приїхали на Майдан?

Після січневих боїв на Грушевського я повернувся додому і думав, що таких подій, які були на Груші більше не повториться. Так виглядало, що усе вже йде на спад. Але, звичайно, я уважно продовжував слідкувати за Майданом, приймав участь у протестах і у Львові, і вдома. Постійно відбувалася ротація людей із мого містечка, які їздили на Майдан.

18 лютого 2014 року до мене подзвонив сотник і сказав: «Андрію, потрібна допомога. Приїжджай і, якщо можеш, привези людей в Київ. Ми не знаємо чи доживемо до ранку». Я вже знав про бої в Маріїнському парку і на вулиця Києва, знав, що є жертви серед наших, і вже мав зібраний рюкзак та був готовий до виїзду, хоч ми не знали ще чим нам заїхати. Ми з хлопцями заскочили тоді в останній вагон поїзда, який ще їхав до столиці.

На Майдані тоді реально не вистачало людей. Після тяжких боїв 18-го багато людей звідти пішло і сама територія Майдану дуже звузилася. Ми виїхали ввечері того ж дня і 19-го зранку вже були в Києві. Зі мною приїхало 22-є чоловіків. Я на той час вже був десятником і мої хлопці також були абсолютно підготовленими і знали, що робити. Ми екіпірувалися, чим могли, кожен зайняв свою нішу, свій квадрат, який мав обороняти. Ми знали, що щось мусить трапитись, розуміли, що мирно це все вже не закінчиться…

Яким Ви застали Майдан зранку 19-го?

У вогні і в диму. Якщо порівнювати з тим, яким я бачив майдан у січні, то цього разу я застав руїну. Майдан нагадував пораненого звіра в агонії. Але бойовий дух був дуже сильним, я розумів, що лишилися найстійкіші хлопці, які стоятимуть до останнього і не відступлять, але людей було настільки мало, що ми реально розуміли, що закінчитись усе може по-різному… Ми знали, на що йдемо і хлопці, які їхали зі мною, вдома попрощалися з мамою, дружиною та рідними. Ми знали, що стріляють, ми знали, що ми без зброї, ми розуміли, що можливо й не вдасться повернутися. Як не вдалося багатьом хлопцям, на жаль…

Як розгорталися події у вирішальний день Майдану – 20 лютого? Чому на Вашу думку, беркут несподівано почав відступати того ранку?

- В 7-й ранку ми з хлопцями прокинулись і за короткий час вже були в центрі Майдану, зайшли в намет нашої сотні. Ми чули постійні вибухи гранат, бачили, що сама стела Незалежності вже зайнята силовиками. Ми перебували у чіткому передчутті, що скоро має розпочатися бій. Навіть була команда до тих, хто боїться, не йти наперед, а лишатися в тилу і займатися постачанням, передусім шин для вогню. Палаюча барикада своїм димом захищала нас від беркутівських куль. Якби не дим, то нас усіх би розстріляли там, як кролів. І ніхто б не був за це покараним, як ми тепер бачимо. Той дим це взагалі окрема тема. Я за освітою еколог, але не можу ніяк пояснити, як так було, що дим постійно йшов від нас. І неважливо, де ми палили, або з якої сторони були запалені барикади. Дим завжди йшов у інший бік. Щось мабуть допомагало нам зверху. На ранок 20-го фактично вже не було що палити. Ми повиносили усі недопалки, які були у Будинку Профспілок, ми спалили всі колеса і почали палити одяг, дерев’яні щити і усе, що могло горіти, бо життєво необхідним був вогонь.

Чому почався відступ беркуту це загально відомо. Наступ через опорну барикаду, внаслідок якого ми прорвали кільце оборони беркуту почався після того, як спрацювали наші «коктейльні пушки», як ми їх називали. Хлопці змайстрували такий нехитрий інструмент: це була під’єднана до кисневого балона металева  труба, що заряджалася коктейлями. І вони летіли на таку відстань, на яку ми не могли докинути руками, навіть треновані спортсмени. І такими пушками ми підпалили їхній стрій. Коктейлі почали падати біля ніг беркутівців, і вони злякалися. Вони розбили свою шеренгу, прозвучала команда «В атаку!» і через палаючу опорну барикаду люди масово рвонули вперед. Ми взяли їх кількістю, без зброї, якщо не рахувати такою ніжку від табуретки або біту, перемотану ізолентою. Такі собі середньовічні вояки.

У Ваших спогадах є момент, що вдалося наздогнати і роззброїти частину силовиків. Розкажіть детальніше.

Коли наші хлопці наздогнали частину ввшників поруч з мостом через Інститутську і оточили їх, вони просто злякалися. Вони відстали від беркуту, який відійшов, відстрілюючись. Внутрішні війська не мали зброї і просто почали здаватися, розуміючи, що далі тікати – боляче, тай не маючи, зрештою, куди далі втікати. Їх зловили і роззброїли майданівці. Я був, наприклад, без щитків на ногах, а коли біжиш по спалених шинах, то усі ці дроти дуже боляче били по ногах і ці трофейні щитки фактично врятували мені ноги на Інститутській.

• Раптом – вибух гранати... Я різко зупинився, присів, і заглушений прибився до парапета. Телефон у внутрішній кишені куртки розривався від дзвінків, очі виїдав перцевий газ з гранати, яка прилетіла з Жовтневого палацу, вся обмотана болтами і гайками. Всі ці болти і гайки від вибуху розлетілися з такою силою, що якби не щитки на ногах, залишився б напевне на все життя інвалідом... – згодом писав у своїх спогадах Андрій.

Коли ми вибігли на Інститутську, то побачили, що багато наших хлопців були вже набагато вище по вулиці. Внизу до моста вже сформувався живий конвеєр, по якому люди з рук в руки передавали і бруківку і якісь шини, і шматки дерева і ми з цього зводили барикаду під мостом. Хтось дав команду, що вона потрібна і ця барикада виросла на моїх очах фактично за декілька хвилин. Хтось досі каже, що ця барикада послужила пасткою для нас же самих. Хтось говорить, що вона виконувала оборонну функцію, бо через неї кулі не могли дістати людей, які були нижче. І обидва ці твердження є правдивими. Ця барикада блокувала відхід хлопцям з гори Інститутської, бо прохід звузився. А з іншого боку я думаю, що інакше постріляли б набагато більше тих людей, які залишились внизу за барикадою.

Останньою точкою, куди я добіг, це були сходи, що вели до Жовтневого. Ми побачили там, що хлопці взяли беркутівського снайпера зі зламаною СВД (снайперською гвинтівкою Драгунова). Гвинтівку несли окремо, а снайпера того вели і били по дорозі. Я тоді сказав своєму побратиму, що бити його – це їхні методи, що його повинні судити. Нам потрібно віддати його в комендатуру майдану, а пізніше вже вирішувати, що з ним робити. Ми знали, що він стріляв у людей, згодом з’ясувалося, що від Жовтневого також були постріли і звідти також вбивали. Ми відвели його на Майдан і віддали на сцену, самі повернулися до Жовтневого. По дорозі, коли я біг, біля мене вбили чоловіка в балаклаві. Ми ще знайомились на ходу. Я йому крикнув, що я зі Львова, а він здається сказав, що з Полтави, але я не впевнений, що добре почув його. Я ще хотів щось запитати, але цей чоловік кудись зник. Дивлюсь, а він впав, його відкинуло назад пострілом у голову чи шию. Його пробували реанімувати, але на жаль, цей чоловік помер. І надалі я почав відносити вбитих чи відводити донизу поранених. Вище, на місце, де трапився масовий розстріл, я вже не побіг. 

На Майдані загинув мій дядько. Він був старшим від мене всього на 9 років, ми з ним були на ти, і я скоріше ставився до нього, як до старшого брата, ніж до дядька. Старшого брата, з якого можна брати приклад. Та й він, напевне хотів, щоб я до нього так ставився. Андрій був веселим і справедливим. У цьому хочеться брати з нього приклад і ставити його в приклад сучасним і наступним поколінням. Це була людина із дивним, надприроднім відчуттям справедливості. У мене таке враження іноді було, що він знає більше, ніж решта. Можливо тому що він входив до складу Афганської сотні і дуже часто був охоронцем на вході до самої сцени. Він знав усіх політиків і активістів, які виступали на сцені. Думаю, що він був присутнім на різноманітних організаційних кулуарних розмовах щодо політичної ситуації чи координації життя Майдану.

Тоді 20 лютого у тому хаосі, що панував на Майдані, я до кінця не знав, що Андрія вбили. Ми виносили поранених і вбитих, стояли у ланцюгу передаючи нагору колеса та інші речі. Я бігав шукав своїх хлопців, бо ми усі погубилися, коли почався наступ. Після того, як ми віднесли чергового вбитого до готелю «Козацький», у мене задзвонив телефон. Це був мій батько і спершу він запитав: «Сину, ти живий, ти не поранений? У тебе все нормально?» А я чую, що голос у нього при цьому дуже дивний. Відповідаю, що у мене все нормально, хоч на той момент мене вже контузило світло-шумовою гранатою. І тоді він мені каже, що Андрія вбили… Вони телефонували до нього, але трубку взяв хтось із побратимів і сказав, що Андрій загинув.

Я почав страшно кричати і сказав, що передзвоню... Побіг у штаб, обдзвонив своїх людей, зв'язався з сотником, передав повноваження десятника іншій людині і побіг шукати свого дядька. Я плакав всю дорогу. Ми прибігли на Головпоштамт – немає серед загиблих схожого на Андрія. Побігли в КМДА – теж нема. Сказали, що деяких вже повезли в Михайлівський собор. Ми Хрещатиком біжимо туди, і бачимо – перед барикадою дві швидких допомоги розвантажують акуратно тіла вбитих... Другого поклали мого дядька…

Я присів, передзвонив батькові і сказав, що це правда, що я знайшов його, а у відповідь почув лише батьковий плач. Я ніколи раніше не чув, як тато плаче...Потім побачив останнє повідомлення від мами: "Просто напиши, що ти живий!" Вона більше трьох годин чекала відповіді... Я передзвонив мамі, потім дружині, але так нічого сказати і не зміг – у мене була істерика, я безперервно плакав як мала дитина, і щось мимрив про снайпера, якого ми врятували і про те, що схоже це він і вбив Андрія, а я захищав його вбивцю. У ті хвилини я ненавидів життя... – писав Андрій у своїх спогадах невдовзі після Майдану.

На цьому Майдан, його активна фаза для мене закінчився.

Тоді на Майдані Василь Федосенко зробив відоме фото, на якому Андрій плаче над тілом свого дядька. Ця світлина неодноразово публікувалася у багатьох ЗМІ, в тому числі закордонних, як символ болю і відчаю, який панував на Майдані після трагічних подій 18-20 лютого.

Наступного дня Андрій повіз тіло дядька додому. Його чекала родина – дружина Наталія і дві доньки – Андріяна і Анастасія. Потрібно було охороняти усю ніч морг, так як влада могла дати команду викрасти трупи загиблих від вогнепальної зброї, щоб знищити факти своїх злодіянь. Андрій з побратимами ще тоді не знали, що злочинці втекли з Києва, боячись повторити долю Чаушеску. Разом з Андрієм Дигдаловичем в останню дорогу везли ще двох загиблих...

У мене таке трохи філософське питання. Чи задумувались Ви колись над тим, що було б, якби в певний момент події пішли інакше? Якби Майдан розігнали? Якби люди не встояли тоді в ніч з 18 на 19 лютого?

  - Мабуть, я особливо не задумувався над цим. Тоді ми чітко знали, що при владі Януковича і єнакіївських бандюків Львів і місцеві патріоти будуть під особливо пильним контролем і ковпаком. Але сказати після 20 лютого, що Майдан закінчився і ми перемогли було нереально. Майдан триває. А як може не тривати Майдан, якщо за розстріл оцих хлопців ніхто не покараний? Садовник (командир так званої «чорної» спецроти Беркуту, що розстрілювала протестувальників 20 лютого 2014р.) втік, беркутів минулого року обміняли і видали Росії. Понад 100 чоловік вбили і ніхто за це не несе жодного покарання чи відповідальності! Я вірю і сподіваюсь, що винні у цих злочинах все ж отримають по заслугах, бо нічого в цьому житті не минає безкарно. Є той самий принцип бумерангу, але це мало тішить. Ми вже маємо зміну другої влади після Революції Гідності і нічого не зроблено. А я б дуже хотів мати певність у тому, що людина, яка вбила нашого Андрія, буде покарана. Я не бажаю йому смерті, Бог йому суддя, але він має відповісти за законом за свої дії. Як і людина, що віддала йому наказ. Людям, передусім родичам і усім, хто був причетний до Майдану дуже тяжко змиритися з такою ситуацією.  В світлі сьогоднішніх подій мої думки мало чим відрізняються від тих, які були у 2014 році під час майдану. Не хочу зачіпати сучасну політичну ситуацію, яка мене особисто абсолютно не влаштовує. Я розумію, що з нашою владою і державою знову щось не так і потрібно апелювати до неї і виборювати у неї своє право на якесь нормальне існування.

Як Ви включилися у волонтерський рух для допомоги українській армії? З чого все почалося?

Я розумів, що оскільки з певних особистих причин не можу повноцінно бути на фронті, мушу в силу своїх можливостей допомагати їм. З перших днів я контактував з хлопцями, які одразу рвонули на схід. Це були бійці 80-тки і 24-ї ОМБр і мій рідний батальйон «Айдар». Хлопці тоді сказали мені таку річ. Майдан певним чином зробив тебе публічною особою, і ти можеш набагато більше зробити для нас в тилу, ніж на сході. Як волонтер, допомагаючи з постачанням, підключаючи різні ресурси, наприклад діаспори, бо в допомогу армії активно включилися також українці зза кордону. Це були не лише якісь церковні збірки, або збірки, які ми організовували на площах. Гроші і матеріальну допомогу збирали і присилали з цілого світу. І це було феноменально. Я не знаю цих людей особисто, але вони повірили мені і надсилали гроші та речі людині, яку фактично знали лише завдяки фото з Майдану і моїм постам у фейсбуці. Все базувалося на сліпій довірі. Власне, справжність волонтерства полягає в тому, що волонтер повинен розуміти, що якщо він хоч єдиний раз зламає цю довіру, то постраждає не лише постачання тієї ж армії через меценатів, а він зламає довіру взагалі до волонтерського руху, як такого. Для мене волонтерство це своєрідна релігія. Волонтером не можна бути, а потім просто перестати бути.

У Вас була якась своя волонтерська організація?

Спочатку ми працювали спільно з багатьма різними організаціями. Пізніше створили свою у місті Пустомити, де я мешкаю. З початку війни з’явилися такі відомі і потужні волонтерські організації, як «Допоможи фронту», «Повернись живим», «Фенікс». Ці топові організації одразу ж «вистрелили», вони набрали великої популярності, і ми розуміли, що нам з ними потрібно співпрацювати і в жодному разі не конкурувати. Це не той випадок. Усе працювало, як швейцарський годинник, адже ми розуміли, що якщо одна шестерня перестане працювати, то припинить працювати увесь механізм.

Ви їздили з допомогою на саму передову?

Власне, про передову у мене дуже особливі спогади, адже ми об’їздили фактично всі нулі. Єдині місця, де ми не були і куди не змогли відвезти допомогу – це два аеропорти. Луганський і Донецький. В усіх інших місцях ми були: Піски, Авдіївка, промка, Щастя, Станиця Луганська, Троїцьке. В Троїцькому ми дві доби жили у хлопців і фактично стояли з ними на блокпості. Зараз це гаряча точка, яка постійно знаходиться під обстрілами і це дуже боляче. Я бачу, що влада віддає далі українські території, йде на поступки ворогу і мене це абсолютно не влаштовує.

Андрій багато допомагав бійцям добровольчого батальйону «Айдар», куди невдовзі після Революції Гідності пішло воювати багато майданівців. Серед них – Іван Куліш з Луганщини, один із тих, хто виносив з-під обстрілу смертельно пораненого Андрія Дигдаловича. На жаль, Іван загинув у липні 2014 року під час боїв за звільнення Лутугіного.

Як виглядала українська армія, її забезпечення на початку війни? Адже ми знаємо, що не вистачало не лише сучасної зброї чи бронежилетів, а була проблема і з особовим складом, особливо належним чином підготовленими?

На початку війни серед добровольців, які поїхали на фронт, було мабуть, лише 10% людей, які вміли стріляти хоча б якоїсь зброї. Я говорю зараз лише про добровольчі батальйони, бо ми працювали переважно з ними. Серед добровольців були програмісти, підприємці, водії. Це були жінки, які за кілька тижнів проходили швидкі вишколи і ставали медиками. На фронт тоді переважно їхали без зброї і здобували її у боях з ворогом як трофей. Або ж брали з собою з дому мисливську. Хлопці реально проти автоматів, снайперських гвинтівок, а навіть проти танків йшли з «сайгою», чи мисливською рушницею. Решта здобували в бою в тому числі і техніку.

Що найцінніше і найважливіше Ви привозили на фронт як волонтери?

Найважливіше, що ми везли для військових це, напевне, дитячі малюнки, якими були на фронті обвішані усі бліндажі. Ці малюнки висіли всередині в БТРах. Солдати розбирали їх швидше, ніж якісь печенька або торти, чи екіпірування. Це були їхні обереги.
Також ми везли тепловізори, бронежилети і пластини до них, форму, термо шкарпетки. Я пригадую, як люди через кордон на собі переносили бронежилети, як мурашки. А інші шукали ці бронежилети по всій Європі. МИ вишуковували і купували де могли кевларові шоломи, адже хлопці поїхали на війну у звичайних металевих касках або мотоциклетних шоломах.

Чи можете Ви погодитись, що волонтерський рух, який почався ще на Майдані і на всю потужність розгорнувся вже під час війни – це феномен, якого до цього часу в Україні ще не бачили?

Так, безумовно. Я б навіть сказав, що такого ще не бачила жодна країна до цього. Такої консолідації, злагодження і масовості. Суми, які збиралися на армію, які витрачалися на екіпірування були шаленими. Тут навіть не про мільйони гривень йдеться, а про значно більші цифри.

На перших порах боєздатної армії у нас, фактично, не було. В перші дні війни ми не мали, чим воювати. І мова тут не лише про добробати, а повністю про усі частини. Хлопці потребували усього: від шкарпеток і до шоломів. Ми тоді не думали про такі речі, як безпілотники, метеостанції чи різні високочастотні пристрої. У мене є друг, який пройшов три гарячі точки у світі, був в Іраку. І під час одного з боїв він з хлопцями потрапив у полон. На щастя, їх швидко поміняли. То згодом він розповідав, що кадрові російські військові, знімаючи з нього різні пристрої, навіть не знали що це і як воно вмикається чи працює. Усі ці речі він привіз з собою, із тих воєн, у яких йому довелося приймати участь. Він казав, що оптичний приціл на його зброї коштує, як мерседес. І такий пристрій рятує не один десяток людей, так само як тепловізор. І мені дуже шкода, що цього не розуміють у нас на державному рівні. Ці пристрої не є настільки дорогими, але вони рятують сотні людей. І їх надалі постачають волонтери. На жаль, така реальність, у якій ми надалі продовжуємо жити…

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Інтерв'ю було записане для Музею Гідності у Львові.