Андрій Мальків - учасник Революції Гідності, громадський активіст і відомий волонтер, який займається допомогою українській армії.

Народився у 1981 році, живе у м. Пустомити на Львівщині. За освітою - еколог.

Після кривавого розгону студентів Андрій вперше поїхав на Майдан, згодом неодноразово приїхджав до Києва, приймав активну участь у протестах. Востаннє приїхав на Майдан зранку 19 лютого, брав участь у подіях 20 лютого, про що детально описав у своїх спогадах, написаних по гарячих слідах.

З початком російсько-української війни почав волонтерську діяльність, багато допомагав українським добровольцям, передусім бійцям батальйону "Айдар". Одружений, має двох дітей.

На нашому сайті також можна прочитати інтерв'ю з Андрієм про Майдан та волонтерство.

* * * * *

    - Нарешті зібрався з думками і хочу написати Вам про себе. Хто не знає, звати мане Андрій. Мені 32 роки. Живу на заході України, в невеликому містечку Пустомити біля Львова. Істинний "бандерівець", як нас називають всі українофоби. Бандерівець – це по-нашому патріот своєї країни, тому я пишаюся цим!

Батьки мене з дитинства привчили до традицій і прищепили любов до своєї батьківщини, яку зараз передаю своїм дітям. У сім'ї завжди святкувалися всі українські державні та релігійні свята, підтримувалися древні традиції, і вдома з покоління в покоління передавався той дух української культури, історії та віросповідання, якими жили ще мої пра-прадіди.

Після провалу революції 2004-го вже не вірив, що наш народ повстане знову. Побачив, як у листопаді минулого року в Києві побили мирних студентів, що вийшли на Майдан на знак протесту через провал Януковичем підписання Євроінтеграції, як менти почали вбивати і калічити людей просто на вулицях, зібрався і поїхав. Зі мною поїхало тоді ще троє хлопців, з якими я навчався на той час в університеті.

У грудні злочинна влада Януковича дала другий наказ розігнати народ, прийнявши антилюдські диктаторські закони, почавши жорстоко бити і садити людей у в'язниці без суду і слідства. Другий і всі інші мої виїзди на Майдан були вже більш цілеспрямованішими – я вже знав, що і як потрібно робити, чим допомагати. Я привозив з собою до столиці нових і нових людей, агітував своїх знайомих і взяв на себе місію піднімати молодь у себе в місті. Так як на Фейсбуці зареєструвався недавно, я користувався до цього сторінкою в соц-мережі "ВКонтакте". Вів там постійну рубрику про Майдан, робив нові і нові фото-сети з місця подій, першим зі свого міста на камеру спілкувався з Беркутом, знімав відео, робив репости з гарячими і тільки свіжими новинами. Мій акаунт ламали і намагалися закрити, я кілька разів видаляв сторінку, надсилали повідомлення з якихось сторінок, навіть з Чечні, і погрожували вбити, вивезти сім'ю і т.д. Але я розумів, що мене просто лякають і все-таки продовжував агітувати людей їхати і підтримати всеукраїнське повстання, на власному прикладі. Люди піднімалися, люди прокидалися. Пішла ланцюгова реакція.

    Втретє я поїхав туди на так званий Марш Мільйонів саме зі своїми колегами по роботі. Ми записалися і відразу пішли на охорону периметра, стояли на вулиці Інститутській, охороняючи опорну барикаду від проникнення на територію Майдану провокаторів. Тоді нас вперше показали в теленовинах, я давав інтерв'ю каналу "1+1" і розповідав про затримання провокатора. Коли мені журналіст поставив провокаційне запитання, чи правда, що ми тут стоїмо за гроші, я відповів: "Правда. За свої. Мі самі собі оплачували проїзд, нам ніхто не платив відрядження і не відшкодовував витрачене". Журналіст посміхнувся і подякував за інтерв'ю. Тоді на всеукраїнське Віче Гідності з'їхалось майже два мільйони людей! Тому й назвали цей день Маршем Мільйонів. Тоді ж я і відчув вперше, що є небезпека того, що нас усіх можуть знищити. Наприклад, будь-яка шумова граната або навіть зрив-пакет, пронесені повз нас на Майдан і кинуті у натовп спричинили би до того, що люди самі себе б передавили. Але все обійшлося, слава Богу...

У четвертий раз я їхав зі своїми братами – рідним Богданом і троюрідним Павлом. Ми записалися у Львівську сотню самооборони, вночі стояли на блок-постах або патрулювали вулиці, а вдень йшли в інкасаційну групу і охороняли пункти збору добровільних пожертвувань. Тоді я вже став десятником у своїй сотні і мав у своїй команді 12 чоловік. Брав участь у штурмі Українського Дому, з якого вівся обстріл вулиці Грушевського. Тоді з'явилися перші вбиті з вогнепальної зброї – Нігоян, Жизневский, Вербицький. Також ми зайняли декілька будівель на центральній вулиці Хрещатик з метою поселити там людей. На вулиці мороз під тридцять, а людям ніде спати. Ось і спали тепер в коридорах на матрацах, каріматах і просто так на власних куртках, кому як пощастило. Але сну як такого і не було – спали по три-чотири години і знову на барикади.

Працювали вахтовим методом. Люди постійно змінювалися, щоб не замерзнути. Грілися "мальтійським" чаєм на травах з лимоном та імбиром біля бочок з вогнем. Все було добре злагоджено – і кухня, і сцена, і вахта. Люди стояли самі за себе, а не за політиків. Люди стояли і вмирали за своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Єдине, чого ми хотіли – повалити бандитський режим – навіть ціною власного життя, тому що в цій країні брехні і свавілля жити стало вже неможливо ...

П'ятий мій виїзд виявився фатальним. Я сидів удома, думав, що вже не поїду. Ще боліла нога після минулого разу, після падіння з барикади. Але 18 лютого подзвонив мій сотник Богдан і сказав, що я їм потрібен.

Сотник подзвонив і сказав, що не впевнений, чи доживуть вони до завтра. Сказав, що їм не вистачає навчених людей. І я вирішив, що повинен їхати. На кону стояла сім'я, робота і навіть життя. Напередодні я навіть посварився з батьком, який надивився новин і благав не їхати. Подзвонив братові, який був у відрядженні, обняв сина і про всяк випадок словами "все буде добре" попрощався з мамою і дружиною.

Потяги скасували, метро закрили, дороги до столиці теж були перекриті, щоб до протестувальників не змогла надходити допомога. Але люди добиралися різними шляхами, хто як міг. У церквах наших міст і сіл безперервно дзвонили в дзвони. Цим тривожним дзвоном кликав на допомогу і Михайлівський собор у Києві.

Ми поїхали єдиним поїздом, Ужгород-Київ, який ще не відмінили. Прибули вранці 19 лютого і... побачили страшну картину – поранені люди, вибухи гранат, обгорілі трупи загиблих від рук Беркута в будинку Профспілок. Було очевидно, що влада задумала знищити Майдан, втопити в крові. Територія революції значно звузилася. Озброєні внутрішні війська і Беркут відтіснили протестувальників і оточили живою стіною. Тоді я зрозумів, що мій сотник не обманював і не перебільшував – Майдан приречений. Під вечір надійшла інформація зі сцени про перехоплення плану зачистки: влада задумала вночі підпалити навколишні будівлі, закрити переходи в метро, зробити вогняне кільце, знеструмити площу Незалежності та закидати все гранатами – тисячі людей опинилися б у пастці. Щось треба було робити...

Я знайшов свого дядька Андрія 19-го ввечері. Він був на своєму звичному посту – за сценою охороняв комендатуру наметового містечка. Поговорив з ним трохи, познайомив з хлопцями. Він сказав мені: "Андрій, завтра щось буде серйозне. Ти не лізь на передову. Хочеш допомогти – подавай шини, коли бруківку, носи провізію. Але не лізь на барикаду, тобі це не потрібно, повір". Він боявся за мене і за моїх пацанів, більшість з яких всього кілька годин, як вперше сюди приїхали. Я це розумів.

Увечері, після стройової підготовки та тактично-бойового навчання, я зі своїми людьми пішли на нічліг, і мені стало не по собі. Я не міг зрозуміти, чому нам не сказали йти вночі на барикади або не кинули на блок-пости, як завжди. А тепер знаю – на завтра ми потрібні були бути свіжими і відпочившими.

Все сталося вранці наступного дня. О 6 годині я зробив всім підйом. Як десятника мене слухали і поважали, напевно тому, що я досить комунікабельний і з дитинства непогано володію організаційними здібностями. Так як звечора розданої екіпіровки (щитків на ноги, бляшаних накладок у формі бронежилетів (смішно), балаклав, будівельних касок, рукавиць, лижних окулярів) на всіх в моїй групі не вистачало, прийняв рішення пріоритетом ставити молодих хлопців, оскільки знав, що вони гарячі і рвонуть вперед, а старше покоління залишиться в середніх рядах.

Півсьомої ми пішли на обхід Хрещатика. Київ уже не спав, як звичайно в цей час. У повітрі літало відчуття тривоги і трохи страху. Всі метушились. За півгодини ми зайшли на Майдан. Профспілки майже догоріли. Бійці Беркута підійшли і оточили Майдан з одного боку по лінії Стелли, з іншого – притиснулися впритул з боку Європейської площі. Горіли обидві опорні барикади. У нашу сторону летіли гранати, на які ми щедро відповідали коктейлями Молотова і бруківкою. Ось один наш впав, приглушений гранатою, ось дівчинку повели років так 18-20 з відірваним вухом від гумової кулі або осколка... Зі сцени закликали підтримувати вогонь на барикадах, так як він захищав від нападу. Але вже нічого було палити - закінчилися шини, згоріли вже всі підручні матеріали, всі особисті речі, одяг і ковдри. А дим потрібен, дуже потрібен! Тому що з того боку стріляють вже не гумою – у тих вдалині вже не кийки та гладкостволи в руках, а автомати Калашникова і бойові гранати РГД-5.

Ми з хлопцями стоїмо біля пам'ятника Засновникам Києва. Одні кидають бруківку, інші підпалюють коктейлі, треті їх метають. Але руками не докинути. Тут принесли саморобні коктейльні гармати – сталеві труби, до яких під'єднувався газовий балон – кидаєш пляшку в трубу, підпалюєш і коктейль летить у бік беркутів метрів на 50-70. Руками ми не докидали до Стелли, а за допомогою цих нехитрих гармат запалили її разом з ворогом. І як тільки хлопець, що керував точністю влучання, побачив, що через кількох спалахнувших беркутівців розбився їх основний стрій, прозвучало "Вперед!" і всі кинулися через барикаду. Я встиг лише озирнутися і побачив, що мої хлопці теж біжать зі мною. Страх покинув мене в цей момент остаточно. Інакше як пояснити той факт, що тисячі людей побігли з палицями на автомати?..

Під ногами суцільний попіл, розбавлений раніше водою з водомета, скло з пляшок, бруківка і дроти з шин. Чорні черевики-берці стали срібними від сажі. Ми бігли, кричали і бачили, як в переляці тікають від нас цілі загони озброєних собак... Кілька їх, людей 7-8, забилися в кут перед металевим мостом на Інститутській з боку ТЦ "Глобус". Зі щитами, в шоломах, респіраторах, з кийками, але вже без вогнепальної зброї. Підбігаючи до них, я відчув страшну силу і, налітаючи на одного з них, не знаю як одним ударом розвернув його маску і збив шолом. Але вони навіть не чинили опір. Ми їх залишили в спокої, забрали щити і кийки, а самих передали вниз на Майдан самообороні. А самі, вже озброєні кийками, побігли далі.

  Минувши міст, я біг в одній лінії з якимось незнайомим чоловіком. Він був у масці і червоній касці. Він запитав мене на ходу, пробігаючи на відстані не більше метра: "Звідки?!" Я відповів: "Львів!" А він: "Полтава!" Напевне Полтава – не впевнений, що через шум і крики зрозумів його правильно... І тут біля моєї голови почувся свист, а мій попутник пропав. Обернувши голову назад, я побачив його лежачим, від нього по асфальту текла кров, а в голові – велика діра від кулі. Його обличчя я так і не побачив... Хтось крикнув "СВД!!! Це свист СВД!!!", почали кричати, що там попереду пастка, що там снайпери.

Аж раптом – вибух гранати... Я різко зупинився, присів, і заглушений прибився до парапета. Телефон у внутрішній кишені куртки розривався від дзвінків, очі виїдав перцевий газ з гранати, яка прилетіла з Жовтневого палацу, вся обмотана болтами і гайками. Всі ці болти і гайки від вибуху розлетілися з такою силою, що якби не щитки на ногах, залишився б напевне на все життя інвалідом ...

Незнайомця з Полтави забрали. А я знайшов кілька своїх підопічних і став їм допомагати зводити опорну барикаду на Інститутській під мостом. Ланцюговим методом подавали вперед щити, коктейлі і все, що могло стати в нагоді для оборони. Зверху хлопці несли поранених і вбитих. Кожен робив що міг... Стільки крові і болісних криків я не бачив і не чув ще ніколи!

   Після чергового віднесеного трупа в Головпоштамт я повернувся на Інститутську і знову став частиною конвеєрного ланцюжка. Мене знайшов мій земляк і хороший друг Микола, з яким ми були разом з моменту приїзду, а під час атаки загубилися. І тут ми бачимо, як по спуску з Жовтневого хлопці ведуть здорового бійця Беркута і кричать: "Ми снайпера взяли!", а за ним несуть розламану на дві частини гвинтівку Драгунова. Ведуть його і всі по дорозі б'ють. Я крикнув Миколі, що потрібно його захистити, що ми не такі як вони, ми не звірі. Його не можна бити, його судити потрібно! Ми удвох підбігли до полоненого і своїми тілами закрили його від ударів. Його більше не били, а ми відвели його на Майдан і віддали за сцену. Там його прийняли афганці.

 Потім я відійшов від сцени, і тут подзвонив телефон. Дзвонив батько.

Я почав страшно кричати і сказав, що передзвоню ... Побіг у штаб, обдзвонив своїх людей, зв'язався з сотником, передав повноваження десятника іншій людині і побіг шукати свого дядька. Я плакав всю дорогу. І Коля теж. Ми прибігли на Головпоштамт – немає серед загиблих схожого на Андрія. Побігли в КМДА – теж нема. Сказали, що деяких вже повезли в Михайлівський собор. Ми Хрещатиком біжимо туди, і бачимо – перед барикадою дві швидких допомоги розвантажують акуратно тіла вбитих... Другого поклали мого дядька...На цьому фото якраз цей момент і знятий.

Я присів, передзвонив батькові і сказав, що це правда, що я знайшов його, а у відповідь почув лише батьковий плач. Я ніколи раніше не чув, як тато плаче... Потім побачив останнє повідомлення від мами: "Просто напиши, що ти живий!" Вона більше трьох годин чекала відповіді... Я передзвонив мамі, потім дружині, але так нічого сказати і не зміг – у мене була істерика, я безперервно плакав як мела дитина, і щось мимрив про снайпера, якого ми врятували і про те, що схоже це він і вбив Андрія, а я захищав його вбивцю. У ті хвилини я ненавидів життя... Війна для мене закінчилася.

А далі події коротенько. Я повинен був доставити тіло загиблого додому. Його чекала родина – дружина і дві дочки, молодша з яких – ровесниця мого сина. Потрібно було охороняти вночі морг, так як влада могла дати команду викрасти трупи загиблих від вогнепальної зброї, щоб знищити факти своїх злодіянь. Ми ще тоді не знали, що злочинці втекли з Києва, боячись повторити долю Чаушеску...

20 лютого я мав оформити всі папери в міському морзі, міліції та прокуратурі. Вранці 21-го забрав тіло з моргу, попрощався зі своєю сотнею і всіма побратимами з Майдану. А потім – довга дорога додому у Львів. Разом з Андрієм ми везли ще двох загиблих...

Після похорону я повернувся до свого звичного життя.
Минуло вже більше двох місяців. Залишилася тільки пам'ять і біль, який не проходить. Андрія немає. Його дружина і діти вчаться жити без нього. Намагаються думати, що він ще там – на Майдані.

Намагаємось всі ми так думати. А як пристосувати пам'ять до реальності? Як жити далі? А як же мрії? Далі життя на межів поневіряннях?
Влада, яку ми скинули ціною власного життя, замінили інші люди, яких ми фактично не обирали. Одні з них безхребетні настільки, що без бою віддали Крим, сміливо допускають разчленування України і Путінську агресію, а інші підлі і підступні, роблять собі піар на чужій крові... Росія лізе з війною, гинуть люди... Офіційна Європа і Америка, окрім "глибокої стурбованості" і гучних заяв, по суті мовчить...

А такі як я повернулися додому і мовчки живуть далі, думками залишившись там, 20-го лютого 2014, на Інститутській і на Грушевського, в калюжах крові, сажі та безкорисної слави... А що далі – від нас вже мало що залежить...

Напевно, Отто Бісмарк був правий, коли говорив, що «Революцію готують генії, творять романтики, а її плодами користуються пройдисвіти». Я – романтик, і не шкодую ні про що...