Skip to main content

Ігор Чабан

Повернутися до життя.

Автор: Олена Чебелюк

  Ігор Чабан - боєць 14-ї сотні Самооборони Майдану, був одним із найважче поранених 18 лютого 2014 р. майданівців. Унаслідок вогнепального поранення в голову і звірячого побиття «беркутом» на розі Кріпосного провулку та вул. Інститутської Ігор втратив частину черепа (із ушкодженням мозку правої півкулі), праве око, отримав тяжкі травми обличчя і тіла, три тижні перебував у комі – без надії на життя.

На щастя, завдяки українським та польським лікарям, підтримці і допомозі коханої дружини Галини, рідних, друзів, волонтерів і звичайних небайдужих людей, які не залишилися осторонь, а передусім дякуючи своїй вражаючій силі духу, Ігор зумів повернутися до повноцінного життя.

За особисту мужність і героїзм, виявлені під час Революції Гідності, нагороджений орденом "За Мужність" ІІІ ст.

Попри усі важкі випробування, він і надалі приймає участь у громадському житті, допомагає українській армії, підтримує поранених українських воїнів.


Ми говорили з Ігорем про Майдан, значення протистояння на Груші в новітній історії України і, звичайно, про 18 лютого – день, який назавжди змінив його життя. Про тривалий шлях лікування і реабілітації. Про розчарування після Революції Гідності і про те, чому російсько-українська війна була неминучою.

Ігор закінчив вище військове автомобільне командно-інженерне училище в Челябінську, але після завершення навчання (на той час якраз прийшовся розпад Радянського Союзу) відмовився присягати Росії. Військове звання лейтенанта отримав вже в незалежній Україні в 1993-му. Служив у Старичах начальником автомобільної служби в навчальному батальйоні зв’язку, хоча свого часу дуже хотів бути льотчиком. На жаль, через проблеми зі здоров’ям з армії довелося невдовзі комісуватися.

Після 2-го курсу в Челябінську одружився з росіянкою, але спільне життя не склалося. Коли Ігор відмовився приймати російську присягу і збирався повертатись до України, дружина відмовилась їхати з ним «в твою нищую Хохляндию». Там лишилася дитина… Після звільнення з армії ще намагався врятувати сім’ю, але нічого не вийшло...  

Роботи за спеціальністю в 1990-ті Ігор знайти не зміг, як він сумно жартує: «усі інженери в той час працювали на базарах». Тож почав працювати в дистрибуції у фірмі, що продавала побутову хімію.

Ігор згадує, що до Майдану не надто цікавився політикою. Звісно, підтримував Помаранчеву революцію, хоч до Києва тоді не їздив.

Коли ж побачив жахливі кадри розгону студентів в ніч на 30 листопада, то більше не зміг залишатися осторонь. Через своє рішення поїхати на Майдан, Ігор втратив роботу.

«Це було настільки дико, що ми з дружиною, не роздумуючи, сіли в машину, підібрали на львівському майдані двох чоловіків (як виявилося, з Франківська), які також усіма силами прагнули дістатися до Києва, і, як розвиднилося, вже були в столиці», – згадує, як починався для нього Майдан, Ігор.

«Вранці я зателефонував своєму колезі-керівникові, щоби залагодити справи на роботі на найближчий день, розуміючи, що з Києва повернутися до 9 ранку понеділка не зможу. Почувши, що я телефоную з Києва, той відповів, що назад я можу не поспішати… Так я «позбувся» роботи і отримав вільний час, а звідси і можливість їздити на Київ.

Спершу залишався там на 3-4 дні, мешкав у однокласниці своєї тещі і виходив на чергування переважно на ніч, коли лишалося найменше людей. Ми обходили територію, стояли біля сцени. Коли багато людей, почуваєш себе зовсім інакше, набагато впевненіше. 6 грудня ми пікетували Шевченківський райсуд, де засуджували Андрія Дзіндзю: нас було лише кілька десятків супроти кордону беркутівців. І тоді я вперше відчув різницю, як це - коли нас небагато, немає гучномовців, музики. А навпроти тебе стоять стіною беркути зі скляними очима. Не було того ентузіазму і піднесення, який охоплює тебе, коли поруч з тобою тисячі людей, а з колонок лунає «Лента за лентою».

А після Водохреща я потрапив у 14 Сотню Самооборони «Вільні люди». Коли я вчергове приїхав на Майдан - 20 січня, якраз був сильний мороз. І я вирішив зателефонувати до сина подруги моєї дружини – Назара Франчука. Я знав, що він був членом молодіжно-патріотичної організації (МНК).  Подзвонив і питаю, чи можна мені до них приєднатися. І він сказав мені йти на Грінченка 7, в Будинок архітектора.

Я пішов, абсолютно не знаючи, що там базується 14 Сотня. Мене зустрів Роман Пицків, показав мені моє місце – там один каремат тоді на двох був, здається. А вже за дві години ми пішли в перше чергування до шостої ранку. Так я залишився у Сотні. До 18 лютого.

Моє перше чергування було на 20- градусному морозі. Пригадую, як сильно  змерз тоді, стоячи на місці. Бив себе палицею по ногах, щоб зігрітися. Ми компактною групою у кількадесят чоловік стояли вже за барикадами з боку Європейської площі, тоді якраз пройшла інформація, що приїхали декілька вагонів тітушок. Такі кордони на підступах до Майдану на відстані близько 20 метрів від барикад були по всьому периметру.

У подіях на Груші нашій сотні, як організованій окремій одиниці, не дозволяли брати участь, але коли хтось особисто хотів піти, то не забороняли. Лише потрібно було відпроситися, повідомивши сотника. Сотником у нас був Андрій Бень, а його заступником Роман Пицків. Який, як з’ясувалося пізніше, був працівником міліції. Пізніше він став командиром добробату «Чернігів», а зараз очолює поліцію Івано-Франківської області.

14-а сотня Самооборони була організована на базі Молодіжного Націоналістичного Конгресу, а основою спорідненої 15-ї сотні, були члени «Пласту».

За сотнею не була закріплена якась із барикад, вона базувалась на вул. Грінченка, і в будь-який момент, навіть уночі, бійців могли підняти по тривозі. Тоді вони швидко вставали, екіпірувалися, одягали свої саморобні броніки, на руки і ноги саморобні щитки з пластикових труб і бігли.

Наша сотня була так би мовити «летючою», Парубій колись, жартуючи, сказав, що ми - «спецназ Майдану».

Ми були найбільш організовані, краще екіпіровані, у нас були свої окремі прапори. Десь на початку лютого у нас вже були б/в військові однострої-камуфляжі, металеві шоломи, саморобні металеві щити. Ми багато тренувалися. Наприклад, ділилися на дві команди, розганялися і нападали, штурмували один одного. Хоча згодом, як показав досвід, ці тренування не особливо нам допомогли. Я особисто, та й не тільки я, їх не любив, адже після цих тренувань ми поверталися усі в болоті, потім потрібно було у холодній воді все прати, відмивати. Багато бігали, як лосі, і, чесно кажучи, мені було важко було так інтенсивно підтримувати фізичну форму.

Але так ми підтримували і піднімали бойовий дух Майдану.

Мотивація загалом має гігантське значення. Ми стояли ночами на морозі і ніхто мене не змушував це робити. Хоча якби я розвернувся і пішов – ніхто б мені не сказав жодного слова. У нас було в сотні четверо дівчат-прапороносниць, серед них Іра Алієва і Дарина з Києва, Олеся Горяйнова зі Сум – журналістка з МНК, та Дмитрук Оля з Вінниці. І вони дуже допомагали нам своїм прикладом. Коли вже дуже було важко, дивився на наших дівчат – і ставало соромно за свою слабкість. Включалося друге, третє дихання.

Заступником Парубія був Андрій Левус – керівник організації «Вільні люди», у нас навіть на щитах була емблема цієї організації у вигляді латинської букви «V». Він проводив наради з сотниками.

Про Парубія у мене лише позитивні спогади. Я поважаю його за те, що він взяв на себе відповідальність за підготовку самооборони Майдану, не маючи навіть жодного військового досвіду. І мене завжди розлючує, коли кажуть, що він десь там зник після подій 18 лютого. Що, він повинен був також загинути?

Наша речівка була: «Ан-дрій-Пару-бій-поведи-нас-убій!», з якою ми часто ходили. Поважали його, принаймні я, та й відчував від своїх товаришів так само повагу до нього. Він часто ходив з нами на акції, на відміну від інших (пригадую, як одного разу Ляшко поряд з нами їхав у джипі 😊), – всю дорогу йшов з нами та стояв, можна сказати, в одному строю. А для будь-якого солдата, коли командир з ним разом, долає ті самі труднощі – це багато значить.

Мені подобалось, коли на тренуваннях був Парубій, бо тоді ми не бігли строєм, а просто йшли. Адже мені на той час вже було 43 і бігати в тяжкому бронежилеті, шоломі, зі щитом  і кийком було важко. Хоч фізично я був підготовлений непогано, але це було складно (а я ще й палив тоді).

У нас в сотні були армійські порядки, що мені значною мірою імпонувало, як кадровому військовому. Немов повернувся в курсантські часи. Щоночі по двоє людей заступали в наряд і змінювали один одного через дві години, чергуючи до ранку. В будинку, де ми розташовувались на вул. Грінченка, у фойє була велика скляна вітрина, яка виходила просто на вулицю. Беркути знали, де ми дислокуємось, і в будь-який момент могли напасти. Я розумів, що завданням чатових було протриматись хоча б хвилину чи 30 секунд, аби хтось встиг побігти і попередити інших, щоб хоча б прокинулись та вдягли протигази. Бо уявіть собі, що могло б бути, якби в замкнуте приміщення, де одночасно спить 50 чи навіть 100 осіб залетіло б декілька гранат. Було б 100 трупів. І я подав сотникам ідею (якби мої товариші про це дізналися, то я б мабуть дістав на горіхи 😊), що чатові повинні сидіти з протигазами, в бронежилетах і шоломах. Я чув, як усі бурчали: нафіга це треба? Але розумів, що краще хоч якось убезпечити себе від раптового нападу.

Іноді від деяких, переважно більш радикально налаштованих майданівців, тих самих ультрасів можна почути не надто приємні епітети в бік так би мовити офіційних «парубійовських» сотень Самооборони. Вас ще іноді називали реєстровими майданівцями на противагу до тих несистемних, що не входили до жодних сотень. Чи не було у Вас особисто якихось конфліктних ситуацій з ними?

Ні, жодного разу я з таким не зустрічався. Можливо сотні, які постійно чергували на барикадах мали такі випадки, через алкоголь, до прикладу, бо з цим на Майдані було дуже строго. П’яних завертали дуже жорстко, через це іноді навіть бійки виникали. Відомий факт, що серед ультрасів є досить багато своєрідних анархістів, шибайголов і дехто може для бравади хильнути алкоголю.

Майдан же був своєрідною Січчю зі своїми виборними командирами, жорсткою дисципліною, нетерпимістю до пияцтва. Я на власні очі бачив, як виганяли чоловіка, який просто випив трошки через родинні проблеми. Він не був п’яним, але хтось почув запах. І той чоловік стояв на колінах і просив, щоб його не виганяли. Алкоголь на Майдані – це було табу.

Як Ви ставитесь до того, що починаючи з Груші, Майдан став більш радикальним?

Радикалізація, яка почалась на Груші, була неминучою. Якби цього не відбулося, то, напевно, було б побудовано багато нових тюрем, щоб посадити усіх причетних. Ми бачимо приклад тієї ж самої Білорусі. Вони лібералізували свій спротив до дарування ОМОНу надувних  кульок і фактично втратили державу, - тепер у них білоруський федеральний округ РФ. У нас було б те  саме, якби не було Груші.

Мабуть тут далася взнаки наша ментальність, генетика. Можливо, прокинулася пам’ять воюючих предків. А їх вистачало: дружинники Святослава Хоробого, козаки, січові стрільці УГА, УПА. Білоруси, литвини, були відомі своєю миролюбністю.

 «Груша» була логічним продовженням мирного спротиву і якби цього не сталося, то в подальшому загинуло б значно більше людей. Наше ж завдання зробити все, щоб ці численні жертви не були марними.

Я також приходив на Грушу, трохи кидав бруківку. В останньому бою 18-го лютого я був повністю облитий бензином, що виливався з пляшок і дуже боявся, що один з коктейлів, які кидали також у наш бік беркутівці, влучить у мене.

Якщо говорити про альтернативний варіант історії, на мою думку, якби не було Груші, то сєпари були б все-одно, але сєпаром був би я. Тому що тодішня влада приєднала б Україну добровільно до Росії, а Західна Україна, Галичина повстали б, і тоді придушували б наше повстання. Адже в нас тут, у Львові, була Ніч гніву, коли в Києві штурмували Майдан (в ній також брала участь і моя дружина), і це демонструє, як би могли розвиватися подальші події. Цілком ймовірно, що тоді в Україні могла б початися дійсно громадянська війна. Судячи з коментарів в соцмережах, та й з географії антимайданівців, видно, що на сході та півдні України не всі, але значна частина населення під дією московської пропаганди «западенців» ненавидить. І це почуття не співмірне  з нашою нелюбов’ю до них. «Бандерлоги, свідоміти» - те найменше, що ми інколи і досі чуємо у свій бік.

Їх би, безсумнівно, підтримала Росія, і я не знаю, скільки б ми тут протримались, маючи максимум стрілецьку зброю проти їхніх БТР-ів, танків та артилерії. Бо ж навряд чи світова спільнота підтримувала б тих, хто протидіє законній владі.  Але Майдан переміг. Став Революцією Гідності і багатьох недругів з південного сходу перетворив на наших симпатиків.

На Майдані я сперечався і доводив, що армія, на відміну від міліції, ніколи не піде проти людей, але виявилось, що я помилився. Адже дніпропетровські десантники таки рушили на Київ, але, на щастя, люди не пустили і перекрили їм шлях.

Бійці 14-ї сотні Самооборони Майдану на вул. Грушевського. Фото: Андрій Хоманчук.


18 лютого

Перед 18 лютого у час затишшя, яке затягнулося, наш моральний дух не був надто високий. Багато хто, і я в тому числі бурчали, що «скільки можна сидіти, треба щось робити…». Тому інформацію про завтрашню акцію ми сприйняли позитивно. В той вечір, коли оголосили, що буде мирна хода, я випадково глянув на себе в дзеркало і побачив там незнайомого брудного та неголеного чоловіка: вирішив поїхати до однокласниці тещі, в якої раніше кілька разів ночував, та привести себе до ладу. Вона потім вмовляла переночувати хоч одну ніч не на підлозі, але я, боячись спізнитися на сьому ранку на початок мирної ходи, повернувся до свого каремату. Потім сумно жартував, що, як то водиться, обмився і поголився перед смертю.

Чи усвідомлювали Ви, що хода, яка мала відбутися 18 лютого, попри свою назву, «мирною» не буде? Чи готувались Ви до неї спеціально - брали палиці, арматуру, коктейлі? Чи була в сотні зброя?

Так, я це розумів. На той час вже були загиблі – Нігоян, Вербицький, Жизневський. Було багато побитих і покалічених людей, тож, звичайно, я це розумів.

Чи були сумніви напередодні? Мабуть. А чому пішов? А як було не піти? Якщо мені хтось буде розповідати, що тоді не боялися, не страшно було – я в це не повірю. Не страшно тільки наркоманам під «кайфом» та людям з психічними розладами. Інстинкт самозбереження у людини є одним з основних. Мужність, хоробрість полягає не у відсутності страху, а в здатності його подолати. Всім було страшно. Але ми той страх долали. Ну, треба було йти. Якби ми не пішли – не пішли би інші. Мала би країна псевдовибори в п’ятнадцятому році, мали би Віктора Першого. Потім був би Олександр Перший. Була б династія януковичів. Тож пішов тому, що треба було. Є таке поняття, як треба. Необхідно долати себе… Просто буває інколи, коли дуже не хочеться, але треба, інколи – коли просто не хочеться. Буває, коли дуже страшно… Готувалися. Був, звичайно, мандраж. Напередодні ввечері я навіть пост про це написав у фейсбуці: така якась загальна знервованість відчувалася.

На шикуванні зранку 18 лютого нам сказали повернутись в приміщення, щоб викласти протигази і взяти порожні сумки. Коли ми підійшли до барикади, яка знаходилась в напрямку  Європейської площі, наші побратими з Коломийської чоти, які жили в наметах на Майдані, винесли ящики з коктейлями, і ми заповнили ті сумки від протигазів коктейлями.

Ігор Чабан (посередині в першому ряду) з побратимами зранку 18 лютого. Скріншот з відео.


Ніхто з нашої сотні не мав зброї, хоча… шкода, що її не було. Правоохоронні органи на той час вже давно не були такими, вони втратили свою легітимність. Це, по суті, ті самі бандити-тітушки, тільки небезпечніші, бо озброєні. Напередодні бою, 17 лютого, була зустріч з Парубієм, тоді в нього питали про якусь зброю, він категорично сказав, що зброї жодної в нас немає та не буде. І не було. Казав, що будемо 18-го лютого зранку повністю блокувати урядовий квартал – щоб усі були готові.

О 7-й ранку ми вже були в Маріїнському парку. Там вже було повно беркутівців, ВВшників, тітушок. Багато хто захищав, а дехто й досі захищає ВВшників, мовляв, це ж були бідні молоденькі хлопчики-строковики. Там, у Маріїнському, навпроти нас на відстані не більше 50 метрів стояв стрій ВВшників, за їхніми спинами було видно беркутівців і тітушок. І ті ж ВВшники дуже завзято і охоче кидали в наш бік і коктейлі, і бруківку. Мені тоді теж прилетіло, захистили щитки на ногах і бронежилет. Але ми були хоч трохи захищені. А потім вони почали кидати через наші голови, туди, де стояли жінки і старші люди – без жодного захисту! Пам’ятаю, як зловив щитом  бруківку, яка летіла наді мною в людей позаду.

Чи просто вони виконували наказ? Можливо, в грудні так. Але 18 лютого вони вже ніякого наказу не виконували, це була їх ініціатива.

Там дійшло до безпосередніх сутичок, було дуже багато поранених, я бачив також вбитого. На моїх очах один чоловік підняв гранату, яка не розірвалася, і йому відірвало кисть руки. Це був чоловік не із самооборони. Він кидав каміння в сторону беркутівців, які групою близько 50 осіб стояли біля якоїсь господарської будівлі поруч з Верховною Радою. Беркутівці не пропустили карети швидких у Маріїнський парк. Вразило, що звичайні чоловіки, не медики, бігли до постраждалого і на ходу знімали паски з штанів, щоб перетягнути культю, хоча вигляд культі від щойно відірваної кисті шокував. М’яко кажучи.

Вже пізніше стало відомо, що гранати – і світло-шумові, і газові – були закуплені в РФ. І були вони значно потужніші, ніж дозволені в цивілізованих країнах. Звичайна світло-шумова граната хіба пальці пошкодила б, а не відірвала б.


Можливо, Ігор став свідком поранення майданівця Ярослава Панасюка, який втратив праву руку у Маріїнському парку - прим. авт.

Поранений майданівець Ярослав Панасюк, якому 18 лютого в Маріїнському парку відірвало руку.


На той час у Маріїнському парку вже почався неабиякий хаос. Пригадую, там стояли лавки –  і раз: люди набігають з усіх боків, хапають їх, тягнуть. 30 секунд – і є барикада. Потім до цієї барикади біжить беркутня, мить – і барикади вже немає. І такі імпровізовані бар’єри з’являлися то в одному місці, то в іншому. А ще постійні вибухи світло-шумових гранат теж впливали. Ще до останнього бою в мене вже не раз із вух і носа йшла кров, бо граната вибухнула дуже близько від голови. Я знімаю респіратор, а звідти ллється кров… Була велика концентрація газу, такого бузкового кольору, ніби туман. За 50 метрів мало що було видно. Добре, що в нас були респіратори, а не медичні маски, бо в масках багато людей там потруїлося. Всі учасники мирної ходи опинилися тоді в Маріїнці, фактично, в оточенні і не мали змоги повернутися на Майдан.

Що відбулося згодом, як Ви опинилися на перехресті Кріпосного та Інститутської?

Пролунала команда: «14-та Сотня, взяли щити – й бігом!». Ми вибігли з Маріїнського парку і почали шикуватися на початку Кріпосного провулку.

Бійці 14-ї сотні Самооборони на розі вул. Грушевського і Кріпосного провулку 18 лютого 2014. Фото: Андрій Хоманчук.


Активіст нашої сотні, в минулому десантник, Хлєборєз (Андрій Хоманчук) ще покрикував: «З такими щитами назад, зі сталевими – вперед», – такий броунівський рух почався. Рушили по Кріпосному провулку вперед, а назустріч нам вже бігли якісь хлопці з круглими очима. Попереду вибухи були. Так ми пішли на ріг Кріпосного і Інститутської. Підійшли туди, завернули за ріг і побачили кордон беркутні. Ми створили давньоримську черепаху. Черепаха після тих подій – відомий термін, коли захищені щитами з боків та частково щитами зверху. І почали крок за кроком по команді підходити ближче до беркутівців. Підходили ближче тому, що дуже незручно було кидати коктейлі молотова та не можна було розмахнутися – дуже були щільні ряди. І ближче, і ближче.

А потім в один прекрасний момент беркутні стало, напевно, вдесятеро більше, ніж нас. Я взагалі був в першому ряду, в нижній колоні, бо в мене щит був такий, як потрібно. І коли ми вже підійшли метрів за тридцять, напевно, я вже був контужений. Мене кілька разів так гранатами близько приклало, що респіратор кров’ю наповнювався десь секунд за 10-15. І, як мені потім розказав один наш побратим, Богдан Литвин, була команда відступати. Але я її просто не почув. Зрозумів, що я лишився, коли на мене почало падати сонячне світло. До того зверху був щит товариша. Я озираюся – бачу, метрів за 15 стоять наші. Ну, і тут мене збили просто з ніг – беркутівці пішли у наступ.

18 лютого 2014. Бій на розі Кріпосного провулку та Інститутської. Відео зняте екшн-камерою бійця 14 сотні Самооборони Майдану Миколи Левчика.


Спочатку я злякався, що потраплю в полон… Але швидко стало зрозуміло, що брати в полон мене ніхто не збирається. Лежачого мене били, здається, троє беркутів. Коли зірвали шолом, я зрозумів, що мене просто вбивають. Як та черепаха, у бронежилеті я ще зміг перевернутися на живіт з надією піднятися. Але через мить після цього бруківка, що була перед очима раптом перетворилась на білу стелю. Я прийшов до тями лише 7 березня. Виявилося, увесь цей час я перебував у комі…

* * * * *

Через декілька років Ігор писав у фб, згадуючи день, який назавжди змінив його життя:

«18 лютого 2014. Маріїнський парк оточений. Всі шляхи до Майдану заблоковані. Значна кількість протестувальників в пастці. Наша сотня рушає по Кріпосному провулку в напрямку Інститутської, де вулицю перекрив потужний кордон озброєного беркуту. Пізніше, переглядаючи відео Олени Білозерської, я бачив, як безумно і безнадійно виглядав наш наступ-прорив на лави беркуту. Максим Горький написав: "безумству храбрых поём мы песню". Це було безумство. Ми НАС-ТУ-ПА-ЛИ на беркут, який переважав нас і кількісно, і всім чим можливо. Влаштувавши давньоримську "черепаху" з саморобних щитів, наступали, щоб прорватись до майдану. Через 15 хвилин після цього фото, і після тривалих і палких "привітань" від беркуту я отримав контрольний постріл у голову і в наступну мить побачив білу стелю у 8 лікарні Львова, без правого ока і без чверті черепа. А на календарі чомусь було не 18 лютого, а 7 березня, хоча для мене минуло менше секунди».

Ігор отримав вогнепальне поранення в голову. Окрім того, у нього було діагностовано забій головного мозку важкого ступеню; тупу травму грудної клітки; вогнепальне поранення сідниць; важку контузію правого очного яблука; множинні переломи основи та склепіння черепа і лицевих кісток; важку поєднану травму тіла. Внаслідок звірячого побиття, Ігор втратив праве око.

«Череп мені проломили, мабуть, прикладом, бо навряд чи дубинкою можна пробити голову, якою б тонкою не була кістка черепа. В жовтні 2014 року в  інституті нейрохірургії ім. А. Ромоданова мені віддали заморожену частину мого черепа розміром в долоню, яку зберігали, як можливий протез. Маю вдома унікальний «сувенір».

Пострілів, ні в голову, ні в іншу частину тіла (три кулі), я не пам’ятаю. Отже, стріляли вже після того, як я втратив свідомість, стріляли в напівтруп. Так роблять, коли хочуть завершити справу. Для надійності. Так званий контрольний постріл.  В інституті нейрохірургії, де мене рятували, спочатку приховували від рідних, що було саме вогнепальне поранення. Напевне, просто не хотіли мати причетність до кримінальної справи, адже як речовий доказ кулю повинні були зберегти. Однак медичну карту, яку передали з моїм коматозним тілом реанімобілем згодом до 8-ї лікарні, все-таки довелося «оприлюднити». Щодо побиття, то швидше за все мене били прикладом, якщо ж палицею, то самим кінцем, перпендикулярно до місця удару, як били хлопців на колонаді під час Груші. В мене також був відрубаний кінчик правого вуха. Отже, били чимось твердим з гострими краями. Так, латинізм «Aut cum scuto, aut in scuto — зі щитом, або на щиті» для мене став буквальним: з поля бою мене винесли, мабуть, на моєму ж таки щиті.


Відомо, що 18 лютого беркутівцям видали набої зі свинцевою картеччю до штатних рушниць Форт-500. Про це, зокрема, ще у 2016 році у суді свідчив Віктор Шаповалов - екскомандир роти харківського "Беркуту". Він визнав свою провину і дав свідчення проти командира батальйону харківського "Беркуту" - Владислава Лукаша. Відповідно до наданих свідчень, саме Лукаш видавав бійцям набої зі свинцевою картеччю замість гумової. Саме від таких вогнепальних поранень вдень 18 лютого загинули Ігор Сердюк та Сергій Шаповал. - Прим. авт.

«Око я втратив повністю. На початках, прийшовши до тями, ще сподівався, що зможу хоча б розпізнавати предмети. Лікарі у Польщі скрушно хитали головами, боячись сказати: ніколи. А в жовтні 2014-го мені видаляли вже в Україні залишки ока.

Частина кістки, яка навколо ока, в мене також штучна. Перший протез мені зробили в січні 2015». (Тоді в Україну приїжджав провідний латвійський протезист доктор Валдіс Валтерс, керівник «Лабораторії протезування очей Валтерса», який безкоштовно протезував учасників Революції Гідності та АТО - прим. авт.)

Ігор досі не знає, хто забрав його з того перехрестя. Непритомного майданівця принесли у Будинок офіцерів. Народна депутатка Леся Оробець домоглася, щоб туди, зрештою, пропустили швидкі. Одна зі швидких забрала Ігоря і відвезла його в Інститут нейрохірургії імені А. П. Ромоданова.

Дружина і рідні не знали, що з ним, могли тільки здогадуватися. Побратими із сотні були переконані, що Ігорю вдалося втекти від беркутівців. Але відсутність телефонного зв’язку з ним лякала, підштовхуючи до найстрашніших думок. Документів при собі в пораненого не було, то ж встановити особу в лікарні не могли. То ж усі Ігоря спершу шукали як зниклого безвісти. Допомогло те, що на його смартфоні був встановлений антивірус «Аваст» з функцією сповіщення, яке надходило на електронну пошту і смс на телефон дружини у випадку, коли телефон загубили або вкрали і міняють сім-картку. Коли його дружині Галині прийшло таке повідомлення, вона передзвонила, відповів медик-волонтер Денис, який сказав, що підняв цей телефон у Будинку офіцерів 18.02. близько обіду. І ось так крок за кроком, за допомогою соцмереж і багатьох людей Ігоря вдалося відшукати 20 лютого.

Була одна, певною мірою містична історія, пов’язана з моїм дідусем по маминій лінії. Під час Другої світової на фронті він також отримав вогнепальне поранення в голову і прожив з кулею до 1970 року, я пам’ятаю рентгенівські знімки, які мені в дитинстві показувала бабуся, на яких її було видно. Дідусь помер через 2 дні після мого народження від невдалої операції від виразки шлунку. Але втік з лікарні, щоб узяти на руки першого внука. Узяв. І мабуть передав онукові характерне поранення і орден за це поранення. Похорон і хрестини в хаті були в один день. - пригадує Ігор.

Я вийшов із коми буквально за 5 хвилин до мого перевезення до Польщі (так мені тоді здавалося, хоча, виявляється, останні дні я перебував у так званій сопор-комі, тобто міг виконувати спорадично накази лікарів. У той час команда реабілітологів із центру «Джерело» з ініціативи Лесі Каландяк (щодня двічі на день!) приїжджали до лікарні в реанімацію і піднімали мене з ліжка, ще непритомного, з паралізованою лівою стороною тіла (ніколи доти не чув, що «таку руханку» потрібно робити людям після інсульту, щоб відновитися, як виявляється).  Дружина досі згадує як «кумедний випадок» таке. Леся Каландяк неймовірно раділа моїм незначним «успіхам»: коли почав вимовляти перші слова, намагалася «навчити» мене запам’ятати її ім’я. Отже, запам’ятав «Леся». Наступного дня реабілітолог показово вирішила продемонструвати прогресивні результати нашого навчання:

- Ігорю, можемо поговорити?

- Так.

- Ви мене пам’ятаєте?

- Так.

- Як мене звати?

- Свєта.

- Ну добре... Хай буде Свєта… - сумно зітхнула Леся.

І так усе розпочиналося спочатку… Те, що для мене було одною миттю, насправді тривало тижні…

Вийшовши з коми, я не знав, що переміг Майдан, що це вже інша Україна. За 5 хв., не більше, перед тим, як мене реанімобілем забирали в Познань до Польщі, мені вдалося поспілкуватися з дружиною, взнати, що ми перемогли, що янукович, захарченко і вся ця падаль втекла з України і що почалась війна з Росією. Я ж цього нічого не знав! І одразу, як це все почув – поїхав. Назагал, для мене це було далі 18 лютого. Щойно наді мною стояв беркут, а тут я вже навіть не в Києві. Я зрадів звичайно, що все це було недарма. Тобто, ця звістка про перемогу затьмарила все негативне, що було пов’язане з Кримом та моїм пораненням. Головне, що це було недарма, тому що ми, дійсно, віддали цьому дуже багато своєї енергії: і нервової, і емоційної.

Частинку душі тій революції усі віддавали, тому й ішли на «беркут» з голими руками. Я думаю, будь-яка людина, яка постраждала, для неї головне знати, що це відбулося не просто так, а результат досягнуто, значно легше все відчувається. Тобто була радість, була ейфорія навіть, що ми перемогли.

Першу операцію Ігореві зробили в Києві, наступну у 8-й міській клінічній лікарні Львова, згодом (наймасштабнішу) - в Польщі (оперував хірург Бартоломей Копачевський), і ще одну восени 2014 – в Києві.

У Польщі йому було проведено реконструкцію черепа та обличчя (встановлена титанова пластина замість втраченої частини черепа, замінено розтрощену кістку довкола ока на пластикову).

Пораненому майданівцю багато допомагали звичайні поляки та українці, які жили в Познані (сім’ї Хранюків, Гуменних, Червінських), благодійний фонд «Fundacja Edukacja dla Demokracji».

Також Ігоря консультував онлайн відомий англійський нейрохірург Генрі Марш. Згодом, коли він приїжджав на презентацію своєї книги у видавництво Старого Лева, то сказав, що випадок Ігоря - це медична похибка.

Мені пощастило, що за моїм лікуванням також наглядав відомий нейрохірург Андрій Мизак, ще коли я лежав у Києві, він приходив моніторити мій стан. На жаль, у час загостреного супротиву не всі лікарі були на боці Майдану. Дружина досі пам’ятає, як лікарка з реанімації в Києві її тоді допитувала: «Он што здесь делал? Я Вас спрашиваю: что он здесь, в Киеве делал? Вот я работаю! А он что делал?!!!  Почему он сюда приехал?» То ж не дивно, що мене хотіли якомога швидше «позбутися» в інституті попри те, що перевозити до Львова мене було під великим ризиком для життя, що в кулуарах звичайні лікарі-нейрохірурги намагалися донести рідним. Лише втручання в ситуацію Миколи Поліщука – колишнього очільника Інституту нейрохірургії та екс-міністра охорони здоров’я, завдяки наполегливості у цій ситуації рідних,  змінило погляди медиків. Мабуть, не хотілося таке згадувати, але така реальність України…

Хто Вас підтримував і допомагав найбільше?

Дружина безумовно! Вона поїхала разом зі мною в Польщу і провела там майже 3 місяці, і увесь цей час її колеги з університету Івана Франка, виконували ті її обов’язки, які вона не могла виконувати дистанційно.

Моя дружина Галина була учасницею Революції на граніті, була на Помаранчевій революції і вперше на Майдан ми також поїхали разом.

Після тривалого процесу лікування, Ви повернулися до попередньої роботи чи все ж довелося перекваліфіковуватись?

Роботу мені довелося змінювати. Дистрибуція потребує значної стресостійкості, крім того я мав багато їздити по області машиною. Після поранення ця професія, в якій я досягнув уже певного успіху, працював у перспективній компанії, стала для мене недоступною.

За кермом я більше не їжджу, і тут справа не лише в тому, що немає ока, я б собі якось дав із цим раду. У мене 20 років водійського стажу, що дозволяє підсвідомо виконувати певні дії, які можуть врятувати життя, своє чи іншої людини. Головна причина – це те, що пошкодження мозку далося взнаки. Я став дуже стресонестійким. Я усвідомлюю, що у якійсь стресовій, аварійній ситуації я можу запанікувати і наробити біди. Я згадав і проаналізував свої дії у схожих ситуаціях в минулому і зрозумів, що не впевнений, як я зможу відреагувати зараз. Тому краще триматися від гріха подалі і не наражати на небезпеку ні себе, ні інших.

Я постійно мушу приймати ліки. Як довго це триватиме? Тепер це обов’язкова частина мого життя, адже моя травма відповідає тяжкому інсульту, в мене була паралізована ліва сторона тіла. Тому лікуватися доведеться вже до кінця життя…На щастя, на багато препаратів мені дають безкоштовні рецепти. Це рятує, бо деякі з них дуже дорогі. Бувають місяці, коли вартість таких ліків значно більша, ніж я заробляю за місяць.

Коли постало питання, що потрібно повертатися, хоч частково, до роботи, мені вдалося завдяки клопотанню близьких друзів та іще свіжому, чутливому ставленню громадськості та влади до майданівських подій влаштуватися до обласної державної адміністрації, в управління господарсько-технічного забезпечення, де я працював до його ліквідації (грудень 2021).

Після поранення мені хотілося не залишатися осторонь суспільного життя. Зрозуміло, що якби не поранення, я би був на Сході як військовий у минулому… Хочеться хоч чимось бути корисним. Це переконання прийшло через рік після поранення, коли я вже зміг себе обходити.

Взимку 2015 року я побачив в ФБ, що в військовому шпиталі лікується десантник з осколковим пораненням голови. На фото в нього була відсутня частина черепа, як і в мене. Ми з дружиною пішли до нього. Це був Сергій Загасайло. Я хотів показати йому на власному прикладі, що після таких тяжких травм можна жити, що не все втрачене. Бо одна справа, коли тобі лікарі, медсестри говорять, що все буде добре, особливо якщо ти втратив якусь частину тіла, а зовсім інша справа, коли приходить жива людина після подібного поранення. А підтримувати моральний дух для постраждалих - це дуже важливий момент…

На Майдані мене найбільше вражала самопожертва звичайних людей. Були моменти, які дуже розчулювали. Пригадую, як на Груші серед диму, вибухів ходила бабуся років 80 з вигляду. Вона пропонує яблучко, а воно не лізе в горло. Хтось відмовляється – вона плаче. Береш те яблучко – і бабуся одразу на 10 років стає молодшою.

Або ж молоденька дівчинка, старшокласниця чи студентка, яка стоїть біля входу до профспілок зовсім посиніла від холоду і пропонує чай та канапки. Я взяв і кажу: дякую тобі, рідненька. А вона мені у відповідь також дякує і починає плакати.

Або ж моменти, коли жінки розбивали бруківку, чи стоячи на колінах щіточками замітали Майдан. Я аж зупинився, коли побачив це вперше. Потім зрозумів, що потрібен був сніг, який в мішках був основою барикад. Снігу вже не вистачало, тому й підмітали те, що було. Майдан взагалі був мабуть найчистішим місцем в Європі тоді. Тому коли я чую проте, що там були «грязь и бомжи», мене це обурює. Те ж саме стосується «проституток і алкоголю».

І енергетика, звісно, також. Коли навколо тебе кілька десятків тисяч однодумців – це надзвичайно!

Аналізуючи події 18 лютого, що, на Вашу думку, пішло того дня не так? Можливо, майданівці переоцінили свої сили, або ж були занадто розпорошеними?

Швидше за все наші очільники були недостатньо інформовані щодо намірів влади. Те, що відбулося біля ВР, як на мене, виглядало на сплановану операцію по роз’єднанню, розпорошенню мітингарів. Були перекриті всі шляхи відступу до Майдану. В них була краща координація. Ми сподівались, що будуть, як раніше зіткнення, але не очікували такого. Вони ж готувалися до нашого мирного наступу, так виглядає, що вони мали розпланованими позиції, де саме стоятиме та чи інша рота, які вулиці будуть перекривати. У той час, як з нашого боку усе було спонтанним. Так вийшло, що мирна хода була в підготовану пастку. Хоча звинувачувати я нікого не маю права, адже розумію, що відповідальність на себе взяли люди, які окрім шаленого ентузіазму та патріотизму, не мали необхідних тут знань та досвіду. Не можна звинувачувати Парубія, Левуса - вони звичайні цивільні люди без досвіду вуличних боїв. Взагалі, люди здебільшого інертні і неохочі до будь якої відповідальності, тому і легко звинувачують інших, коли щось не складається.  Взяти на себе відповідальність без 100% впевненості в перемозі – це відвага. Я би «кухонним» патріотам відповів латинським висловом: Feci quod potui, faciant meliora potentes — я зробив, що міг, хай інші зроблять краще.


Як просувається розслідування Вашої справи? Чи встановлені особи винуватців?

У моїй першій виписці з 8-ї лікарні написано, що травму я отримав під час масових заворушень, тоді ще терміну Революція Гідності не існувало.

Я не раз бачив на відео і чув від побратимів, як з них в судах знущалися адвокати беркутівців і самі беркути теж. Хоч мене викликали в суд вже декілька разів, але я, через свій важкий психологічний стан і не довіряючи судам, їздив до Києва лише двічі (прокуратура, до речі, зовсім не враховує, звідки постраждалий. Бувало, приходить повістка сьогодні «на сьогодні». Але якщо і завчасу надходив такий документ, то все одно було нереально дістатися зі Львова до Києва, адже не завжди є квитки до столиці з нижнім місцем, а я не повносправний їздити на горішній полиці чи сидячи. Я вже не кажу, що ніхто не враховує матеріальні витрати, квитки ж до Києва не копійчані).

 Їздив на слідчий експеримент. А нещодавно у вересні 2021 року таки вирішив поїхати на суд по Юрію Спаських. Але ніякого  засідання так і не відбулося, дехто з побратимів, добираючись аж з Бердянська, потратив на дорогу 1600 гривень просто на вітер. Нас, потерпілих, було шестеро, також був обвинувачений з адвокатом, суддя, прокурори. Але не відбулося суду: суддя з помічниками просто сиділи, пили каву, погоджували графік судових засідань, але жодних свідчень ніхто з потерпілих так і не взяв. Ми просто просиділи там понад 4 години. Схоже, судді не розраховували, що прибудуть всі учасники процесу і просто проігнорували засідання. Такі дії однозначно були спрямовані на те, щоб попередити потерпілих, що їм не слід в подальшому їхати через пів України, витрачаючи кошти на це.

Я не відчуваю себе у безпеці в нинішній державі. Коли в грудні 2019-го відпустили беркутів, ми втратили останню надію на справедливість і покарання винних.

20 вересня 2021 року Печерський районний суд Києва заарештував колишнього міліціонера Юрія Спаських, який під час Євромайдану був заступником керівника відділу забезпечення масових заходів у київському управлінні МВС. До його обов’язків входила координація силовиків під час вуличних акцій. На цій посаді він пропрацював упродовж усього Майдану.

За версією слідства, він причетний до силового розгону Майдану 18 лютого 2014 року, вбивства трьох протестувальників і замаху ще на десятьох.

Після перемоги революції Спаських опинився в Росії, де його засудили до трьох із половиною років колонії за звинуваченням у спробі викрасти і вивезти в Україну Андрія Портнова - заступника голова адміністрації Віктора Януковича.

У 2018 році, відбувши весь термін, Спаських повернувся в Україну, де його одразу ж затримали. Печерський суд Києва спершу відправив Спаських під домашній арешт, а згодом відпустив під особисте зобов’язання з’являтися до слідчого. Прокуратура закінчила слідство ще у 2018 році, але після цього справа довго кочувала з одного районного суду Києва до іншого й судовий процес не міг розпочатися понад два роки. Лише в серпні 2021 року Голосіївський районний суд нарешті провів підготовче засідання.

Слідство вважає, що операцією з розгону мирної ходи 18 лютого командував керівник київської міліції громадської безпеки Петро Федчук. Він віддав наказ почати зачистку зокрема Юрію Спаських, а той спустив наказ своїм підлеглим: командирам харківського і львівського «Беркута». За версією прокуратури, Спаських тоді знав, що рушниці деяких спецназівців заряджені бойовими патронами. Слідство кваліфікувало дії підозрюваного як перевищення влади, організацію умисних вбивств і тяжких тілесних ушкоджень. За версією прокуратури, Спаських винен у смерті трьох протестувальників, які загинули від картечі: Сергія Шаповала, Ігоря Сердюка і Володимира Кіщука. - Прим. авт.


Чи не відчуваєте Ви розчарування зараз? Адже попри те, що багато людей віддали своє життя чи здоров’я, не можна стверджувати, що Майдан повністю досягнув своїх цілей…

Як сказав один філософ, ніколи не розчаровується той, хто не був зачарованим.

Як і багато інших майданівців, я був зачарований самопожертвою українського народу, свідком якої став під час Революції Гідності. Тому, звичайно, зараз я відчуваю розчарування. Особливо, якщо порівнювати з 2014-2015 роками. Згадую, коли волонтери стояли в супермаркетах, збираючи продуктове забезпечення для фронту. Ти йдеш і купуєш - собі на 500 гривень, а по волонтерському списку - на 1000, вибираючи якусь кращу і дорожчу каву чи тушонку для хлопців. Виходиш з супермаркету і бачиш, що обидва волонтерських візочки вже повні…

А остаточним розчаруванням стали вибори 2019 року…

Дехто каже, що варто було терпіти, чекати. Що Майдан винен в тому, що зараз триває війна. Я чув про це вже не раз, в тому числі й у Львові. Можу лише уявити собі, що говорять на сході чи півдні України.

Таким людям в особистому спілкуванні я би не відповідав нічого, бо вже саме це ствердження є маркером, який характеризує людину. Людина, яка може таке говорити - або зомбована до спинного мозку, або прихований ворог України. Я пам’ятаю, як в останні роки правління верховного урки вся Донеччина та Луганщина читали, як мантру, точніше, мали за головний критерій життя  «стабільність». Вони хотіли та славили стабільність.

Я навіть у Фейсбуку писав філософський пост, що стабільність – це смерть. Є прогрес, є регрес, а між ними посередині – стабільність. Якби так, війни не було би, але українського народу не було би – було б українське стадо. Корова і олениха належать до одного виду. Але корові, на відміну від оленихи, не треба турбуватись ні про харчування, ні про безпеку. В корови є стабільність, але корова – скотина. А в оленихи є свобода, але є й відповідальність. А відповідальності в нас не люблять. І бути відповідальними, передусім за країну, нам треба навчитись.

Добре, можливо не загинули би люди, я б не був поранений, не загинув би Нігоян та інші патріоти. Але як би ми жили?! Разом з тим, дуже важливо, аби був результат, щоб все це було зроблено недаремно. Якщо подивитися на всіх тих патріотів, які загинули,  наприклад, 100 років тому – фактично, ми зробили щось для того, щоб їхні життя не були витрачені марно. Можливо, я у пафос зриваюся, але не хотів я дивитися на те, як 25-тирічна помічниця судді на крутому мерседесі-джипі плутає педалі і розмазує об стіну будинку  матір трьох дітей, а в неї навіть посвідчення водія не забирають… Коли 30-го числа (листопада – авт.) б’ють по нирках звичайних людей, які проходили повз, «правоохоронні» органи… Я б не хотів жити у такій країні.

Впевнений, якби не війна, то Україна розвивалася б швидше, і не лише тому, що були б відсутні втрати та фінансові витрати. Постмайданна влада стала інша. З великим подивом вона побачила, що в Україні зявилося громадянське суспільство. Не просто населення чи електорат, а саме громадяни. До майдану громадяни теж були, але їх було настільки мало, що влада їх вважала статистичною похибкою. Тепер нас більше, і ми постійно про себе нагадуємо. Навіть сьогоднішня ганебна влада рачкує, коли одночасно у всіх містах мільйонниках проходять багатотисячні мітинги. До 2013 року таких випадків було небагато. Звичайно, були революції - і «На граніті», і «Помаранчева»,-  але й приводи для них були значними, доленосними для країни.  А народовладдя, тобто демократія, не може бути ситуативною, раз на пять років. На мою думку, війна була б все одно, хіба трохи пізніше. Московія готувалась до цього ще з 90-х.

І я не впевнений, що без Революції Гідності ми б мали хоча б таку саму підтримку, яку маємо сьогодні. Якби український народ в центрі Європи не показав те, що ця ж цивілізована Європа втратила. Здатність боротися і жертвувати. Жертвувати не гроші, а життя.


При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.