Автор: Олена Чебелюк

* * * * *

18 лютого 2021 року мало б виповнитися 32 роки Герою України Тарасу Матвіїву…

Професійний журналіст, активний учасник Революції Гідності, один з ініціаторів створення і координатор Пошукової ініціативи Майдану, волонтер і активіст.

У 2015 році добровольцем воював на Сході у складі окремої добровольчої чоти "Карпатська Січ". Псевдо «Сармат».

У 2019 р. Тарас закінчує лідерські курси Національної академії Сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного, отримує звання молодшого лейтенанта і як командир взводу мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади ім. Короля Данила знову повертається на фронт.

Інтелігент з гострим розумом, широкими поглядами і глибокими думками. Тарас Матвіїв належав до тих Людей, які дійсно мали неабиякий потенціал і прагнення змінювати Україну.

 У нього було величезне бажання діяти, потреба посвяти справі, своїй країні, яку любив понад усе.

Тарас вже увійшов в історію України. Не тільки своєю самопожертвою і героїчною смертю. Він аналізував, задавав питання, шукав шляхи і можливості змінити країну, армію, думки людей. Тарас ставив перед собою амбітні цілі. Діяв сам і надихав інших. Часто повторював: «Критикуєш – пропонуй, пропонуєш – роби!» 

 Тарас Матвіїв загинув 10 липня 2020 року під час мінометного обстрілу, рятуючи з палаючого бліндажу своїх бійців…

Після смерті рідні знайшли на його ноутбуці багато неопублікованих роздумів та есе.

А також окремий файл, у якому був список його мрій. У ньому - 51 позиція. З них він встиг втілити лише 7 мрій…

"Написати спогади, книгу, збірку..." - це був другий пункт його мрій після "Перемога: Крим і Донбас".

Тепер це буде нашим святим обов'язком. Світ має право побачити думки Тараса - бо всі вони належать світові.

Бог, життя, любов, війна, Майдан, Україна, нація, теперішнє і майбутнє, мрії, плани - від містечкових до державних масштабів... Тут буде все його надбання - інтелекту й досвіду - яке він встиг залишити у своїх файлах та нотатках як спадок", – пише мама Героя Валентина на фб-сторінці Тарас Матвіїв. Мої думки, що присвячена творчості і роздумам сина.

Зараз рідні і друзі Тараса готують до друку його книгу.

«Його закордонний паспорт так і залишився чистим, жодної візи, жодної поїздки за кордон. Все казав:"Не на часі. От закінчиться війна - тоді..."

У нього залишилось небагато особистих речей, він завжди був мінімалістом - найнеобхідніший, практичний одяг, якісь суто чоловічі атрибути, а своїм домом він завжди називав рюкзак за плечима, в якому було все - від аптечки, фляги з водою, газового балончика і до теплої фліски на всяк випадок.

 Він не надбав жодних матеріальних цінностей, окрім величезної бібліотеки. Все мало бути потім, після війни. Мріяв про великий скляний дім у горах, спортивну машину і відкриття великого благодійного фонду та реабілітаційного центру для ветеранів АТО та їхніх родин. Не судилось.

«Поруч зі здавалось неосяжними цілями, були цілком земні "бажання"- гірський велик, кіт/ пес, камера «дзеркалка», симфонічний рок-концерт... І хоча кохана і сім'я аж на 28-му місці, я знаю і впевнена на всі 200% - він був би ідеальним чоловіком і батьком. Любов, кохання, опіка, турбота, підтримка, затишок, впевненість, шляхетність, цілеспрямованість, твердість… Увесь цей мікс – це Тарас».

Тарас був глибоко віруючою людиною. До Бога звертався: «Батьку!», з великою повагою і шаною ставився до отця Степана Суса, тепер єпископа УГКЦ. Дуже любив заходити до Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла у Львові. Багато його роздумів і есе присвячені темі богослів’я та християнства. Хоча він також певною мірою розчарувався в сучасному наповненні й трактуванні церкви. Завжди носив з собою 90-й псалом, написаний на аркуші паперу його мамою: «Нехай і тисяча впаде біля тебе, і десять тисяч праворуч від тебе – до тебе ж не наблизяться».

 Багато працював, часто писав ночами, зазвичай не розповідаючи близьким, над чим саме працює.

Він залишив по собі непересічний спадок, що матиме вплив на свідомість кожного, хто вміє і хоче слухати. Хто шукає свій шлях і міркує над власним призначенням. Хто прагне змінювати свою країну і буде готовим присвятити цьому своє життя. Хто шукатиме споріднену душу, однодумця, підказку. І, зрештою, отримає можливість знайти їх у роздумах полеглого Воїна…

 Про це також говорить батько Героя:

«Внесок мого сина у розвиток і звільнення України я вбачаю не лише в тому, що він воював і загинув, а також у тому, скількох людей він долучив до цієї праці, на скількох він справив вплив. Що вони почали думати у вірному напрямку, змінив їхні погляди».

Тарас Матвіїв народився 18 лютого 1989 року в с. В'язівне, Любешівського району Волинської області. Був єдиною дитиною у сім’ї. Коли йому виповнилося 3 роки, родина переїхала на Львівщину в місто Жидачів.

Мама – Валентина Павлівна - вчителька української мови і літератури, поетеса; батько - Тарас Григорович – офіцер МВС на пенсії.

Мама Героя розповідає про сина у радіопередачі "Ген українців" (частина 1  і  частина 2):

«Зі школи Тарас мав потяг до історії та літератури. Дуже багато читав, любив грати у стратегічні ігри, міг сісти на підлозі і годинами бавитися у війну.
Тарас був дуже свободолюбивим і самостійним. Завжди був бунтарем, революціонером.

У 2011-му Тарас закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Після закінчення університету два роки жив у Києві, працював журналістом на каналах НТН, ТРК «Ера», TVi. Його блоги і статті публікувалися у низці видань, зокрема, у «Дивись.Інфо», LB.ua, «Львівська мануфактура новин». Хотів знімати сюжети на гострі теми. Прагнув висвітлювати усе об’єктивно, завжди мав свою точку зору і вмів її відстояти.

Ще навчаючись на 3-му курсі факультету журналістики, Тарас написав своє бачення, яким має бути журналіст.

Який він - ідеальний журналіст. Поради собі.

"Як на мене, найбільша загроза для журналіста - стати сірою, безвольною істотою. Захиститись від такої деградації може тільки яскрава, самобутня особистість. Треба мати щастя, аби таким народитись! Але зліпити себе цілком можливо. Які МОЇ особисті журналістські пріоритети? Самобутність, праця до сьомого поту, наполегливість, відповідальність перед суспільством, оригінальність та глибина мислення, терпіння, гуманність та свобода. Але цей список з 9 пунктів виглядатиме неповним без двох загальнолюдських непохитних істин - любові та сили волі. Любов - універсальне почуття, без якого людина існує, дихає, але не живе. Воля - це те, завдяки чому я все ще в силах писати "розумні" речі о пів на третю ночі, знаючи, що цей папірець швидше за все загубиться або зотліє на полиці викладача".

Кохана Тараса розповідає, що в майбутньому, після завершення контракту із ЗСУ, він хотів займатися політичною журналістикою, мати свій телепроект. «Зрештою, він мав для цього усі підстави: гострий розум, блискуче володіння словом, вміння аналізувати».

А у файлі з переліком його мрій також був пункт: "Власний телеканал, у якому б були глибока аналітика, шедеври кіно, документальні фільми, біографічні передачі".

Влітку 2012-го Тарас був серед активістів, які протестували на сходах Українського дому в Києві, висловлюючи свою незгоду з ухваленням Верховною Радою одіозного закону «Про засади державної мовної політики», який передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.

Згодом, згадуючи ці події, які увійшли в новітню історію україни під назвою "Мовного майдану", Тарас напише: "Мовний" майдан у Києві. Нічне чергування. Тоді яник і ко ввели "двоязичіє". З цього починався мій протест, моя боротьба супроти системи. Яка триває й досі...

Так розвивалась моя суспільна еволюція. Від думок до дій. Київ, 2012, протест супроти закону Ківалова, який мав русифікувати мовний простір країни. Тоді познайомився з чудовими людьми, багато з яких активно увімкнулись у громадський рух, врешті Майдан, волонтерку і навіть військо".

21 листопада 2013 року прем'єр-міністр Микола Азаров несподівано оголошує, що уряд призупиняє процес підготовки до укладання угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Для багатьох українців це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння, і в той же вечір біля стели на Майдані Незалежності збирається майже 2 тисячі людей, які не лише прагнули висловити свою незгоду з цим рішенням, але також не бажали миритися із дедалі більшим обмеженням демократичних свобод і мовчки спостерігати за побудовою авторитарного режиму в державі.

Тарас з перших днів приєднується до протестів на Майдані в листопаді 2013 року. Він був одним з кількох сотень майданівців, переважно студентів, які залишалися в центрі столиці вночі з 29 на 30 листопада, коли бійці "Беркуту" жорстоко і криваво розігнали протестувальників. Хоч йому тоді також перепало від міліцейських кийків, Тарас зумів вивести з епіцентру побоїща знайому журналістку Юлію Подшивалову, про що він згадував через три роки, вперше публікуючи свої фото, зроблені тієї страшної ночі...

Увесь вільний час Тарас проводить на Майдані, згодом приєднується до  3-ї сотні Самооборони. Допомагав втримати Майдан під час спроби беркутівського штурму в ніч на 11 грудня 2013 року. Згодом приймав участь у протистоянні на Груші.

Додому поїхав лише після того, як захворів на запалення легень. Батько мусив їхати за сином до Києва, оскільки навіть тоді Тарас відмовлявся залишати Майдан. "Я сказав йому, що хворий солдат стає обузою для своїх побратимів, переконав, що він мусить одужати, щоб знову стати у стрій і приносити більше користі". - згадує тато.

18 лютого 2014 року Тарасу виповнилося 25 років, але побачивши, що відбувається на Майдані, він одразу приймає рішення їхати до Києва. 19-20 лютого знову опиняється на передовій Майдану.

Через декілька років Тарас так писав про ці вирішальні дні:

«Я не святкую день народження. Вже 5 років.

Відколи вкотре повернувся із друзями на майже зруйнований Майдан. 18 лютого. Того дня силовики і тітушки атакували мирний протест під ВР. Десятки людей загинули, серед них Топій, тіло якого ми опізнавали у центральному морзі кілька днів по тому, і стриянин Корчак.

Це стало точкою неповернення. Тієї ж ночі ми виїхали потягом з Ходорова на Київ.

З цілковитим усвідомленням можливих наслідків: від арешту до ризику втратити життя. У майже кожного були саморобні броники і біти. Швидше для самозаспокоєння, ніж для безпеки.

Вже над ранок 19-ого наша Сотня була серед перших відчайдухів, що прийшли на підмогу і крокували Хрещатиком. Тоді ми ще не знали, що всього за день розпочнеться нова епоха в історії країни.

Через кров до обнови.

Ми не знали про стрільців Кусюка і Якименка, план зачистки «Бумеранг» і панічну втечу верхівки країни. Тоді ще були живі поет Сольчаник і мій земляк Точин, як і пів сотні інших чудових Людей.

Ми не знали про сотню зниклих і що невдовзі будемо групою ентузіастів їх розшукувати.

Кволі барикади із непотребу таки змогли витримати. Смертні люди стали безсмертними. А доти недосяжні зміни стали незворотніми.

Відтоді мій ДН - це лише день спомину і подяки за всіх, хто пішли, і всіх, хто досі залишається поруч».

Після 20 лютого Тарас став одним з ініціаторів створення і співкоординатором  Пошукової ініціативи Майдану - волонтерської організації, яка провела величезну роботу по пошуку зниклих на Майдані людей. Саме вони організовували польові експедиції в ліси довкола Києва, обстежили цвинтарі, разом з дігерами облазили каналізацію, насамперед під Маріїнським парком, проривалися до моргів і крематорію.

Пошукову ініціативу створили четверо майданівців: Тарас Матвіїв, Тетяна Слободян, Микола Андрієвський і Вадим Яценюк, який невдовзі вступив до Нацгвардії і вирушив на Схід. Дещо пізніше до ініціативи приєдналась Надія Другова, яка у складі журналістського бюро розслідувань «Свідомо» та ініціативи «Один з усіх» проробила величезну роботу по пошуку зниклих активістів до появи ПІМ.

Інформацію про зниклих збирали різні організації, зокрема Євромайдан-SOS, Координаційний центр Євромайдану, «Свідомо», безпосередньо волонтери на Майдані. Переважно там була дуже лаконічні дані: прізвище, ім’я і номер телефону.

За словами Тані Слободян, після подій 18-20 лютого у списку було майже 2 тисяч осіб, але через три тижні залишилося близько 200. Більшість людей була знайдена живими, у список зниклих вони потрапили переважно випадково. Після трагічних подій 18-20 лютого був втрачений зв’язок з багатьма людьми, які втратили свої речі, телефони, документи. Розшукуючи їх, побратими або рідні зверталися за допомогою до волонтерів.

Але в цьому переліку були і Герої Небесної Сотні Олександр Клітинський та Володимир Топій, які загинули в пожежі у Будинку Профспілок. 

Саме Тарас був одним із тих, хто розшукав обгоріле тіло Володимира Топія в морзі. Влітку 2014 року, коли завдяки аналізу ДНК було встановлено, що другим майданівцем, який загинув у тій пожежі, був Олександр Клітинський – член «Білого молота», Тарас займався організацією його поховання на Аскольдовій могилі в Києві.

Навесні 2014 року волонтери ПІМ перевіряли кладовища на предмет підзахоронення. Їм вдалося отримати усю документацію з крематорію: показники спаленого газу, тощо. По крематорію не було виявлено жодних підозрілих даних.

Згодом до роботи з пошуку зниклих приєднався відділ карного розшуку МВС, на початках разом з волонтерами навіть ходили слідчі з собаками. Потім інформацію передали в управління спецрозслідувань справ Майдану, яке очолював Сергій Горбатюк. 

Особисто Тарас, окрім безпосередньої участі у пошуках, відповідав за комунікацію зі змі, писав статті і озвучував інформацію на брифінгах, займався юридичним супроводом.

Таня Слободян згадує про друга:

«З нашої першої зустрічі і протягом всіх цих років Тарас був опорою і підтримкою, «рупором» у всіх справах Пошукової ініціативи. Я і досі не можу осягнути того, скільки справ йому вдавалось робити одночасно, і, здається, що якби їх було мільйон – він з усіма би впорався. Впорався так само спокійно і впевнено, як робив це завше.

Пам’ятаю, як щороку, в дні річниці Революції Гідності, в дні трагічних подій 18-20 лютого ми проводили брифінги. Брифінги, щоб нагадати суспільству і слідству, владі про зниклих. Зниклих, чиї імена варто пам’ятати і яких необхідно шукати, як і розслідувати всі злочини тих трагічних днів. Кожен брифінг – це місяці невтомної праці і співпраці, запити, свідчення, продзвони і пошуки. І в кожній справі Тарас був завжди поруч, хоча й не проживав уже на той час у Києві. Навіть 500 км відстані не змінило цього й, напевно, жодна інша перешкода не змінила б. Справжній та ідейний до кінця, вимогливий до себе й невимовно скромний водночас. Мій друг і побратим!»

По інших особах або ж немає достатньо даних для пошуку, або ж вказані недостовірні прізвища, чи не були проведені усі необхідні розшукові дії. Тому немає впевненості, чи ці люди взагалі існували, а також коли саме і за яких обставин вони зникли.

Частина зниклих родом з тих територій, де зараз йде війна й наразі не має жодних можливостей проводити будь-які слідчі дії та пошуки. Неповна анкетна інформація про зниклих не дає можливості встановити обставини зникнення та провести повноцінні пошукові роботи як з боку волонтерів, так і з боку слідчих органів. 

Детальніше про діяльність Пошукової ініцативи Майдану можна прочитати у ґрунтовній статті на нашому сайті.

«Майдан - це був енергетичний феномен і просто так він не міг розчинитися. Ми - діти Майдану. Він дозволив нам відкрити свій потенціал та свої можливості. Показав, що молодь в Україні є сильною. Вона може об’єднуватись і ламати систему через коліно, коли потрібно.

Майдан додав нам енергії, впевненості в собі. Це свідомий вибір на користь свого майбутнього. Я розумію, що  якщо вкладу зараз у це свою душу, своє серце, то я знаю, що трішечки, але зміню свою країну.

Наснаги дають хлопці, які дивляться на нас згори. Це майданівці і воїни АТО, які поклали голови за нашу свободу. І можливість обирати», – говорив Тарас у документальному фільмі "Майдан. Народження", знятому для телеканалу UA:Перший.

До чергової річниці початку Революції Гідності Тарас написав:

"Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому.

Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року.

Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих.

Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч, у балаклавах і без. З палицями і без. В Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета.

Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять.

Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний.

Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму, що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь.

Тож мені не соромно. А вам?" 

З початком війни Тарас став волонтером, допомагав армії. Разом з однодумцями створює громадську організацію "Народний легіон", організовує та проводить військово-медичні вишколи та тренування.

Тісно співпрацює з львівською волонтерською організацією «Допоможи фронту».

На початку травня 2015 року добровольцем їде на Схід, де в складі добровольчого підрозділу "Карпатська Січ" воює у Пісках, Водяному, Опитному, Кураховому.

Служив разом з Мирославом Мислою, який став для нього близьким товаришем і прикладом для наслідування, і Даниїлом Касьяненком. Згодом, з різницею більше, ніж рік, обидва воїни загинули.

 Тарас дуже тяжко пережив смерть побратимів, завжди казав, що мусить за них помститись. У його кімнаті на стіні висіли фото загиблих бійців. 

 "Коли важливий крок попереду, думаю як вчинили б Вони. Данило, Мисла- назавжди в строю!" - писав Тарас на своїй сторінці у ФБ, публікуючи фото полеглих побратимів.

  Вклонитись їхнім могилам було одним із пунктів у довгому списку його планів та завдань.

Під час поїздки на відкриття пам’ятного меморіалу в с.Троїцькому, батько, наречена і побратими змогли виконати обіцянку Тараса і відвідали могилу Мирослава Мисли. Попереду ще - відвідини останнього місця спочинку побратима Тараса Даниїла Касьяненка у Запоріжжі.

Під час перебування на війні Тарас пише вірші та прозу. Про життя і смерть, про страхіття війни, про побратимів, які назавжди залишилися у степах Донбасу…

* * * * *

Повернувшись додому, активно включається в життя громади і рідного краю. Впродовж  2015-2019 років він був депутатом Жидачівської райради від Української Галицької Партії, членом ГО «Українська галицька асамблея», одним із засновників ГО «Народний легіон».

В його голові – безліч планів та ідей, над реалізацією яких він активно працює.

Як активіст громадського руху «Стоп лісоцид», протистояв незаконній вирубці лісу. З однодумцями зупиняв вагони з краденим лісом.  Боровся із нелегальним гральним бізнесом.

Був одним з ініціаторів та організаторів проведення військово-патріотичних вишколів «Лицар Удеча» та відомого фестивалю «Удеч-фест». Організував та реалізував виставку "Жидачівщина в полум’ї революції та російсько-української війни" в місцевому музеї. Завдяки йому та ще кільком однодумцям на одному з будинків у рідному місті з’являється великий мурал із цитатою Героя Небесної Сотні Богдана Сольчаника.

Кохана Тараса Матвіїва Ольга говорить:

«Ми познайомились ще в 2014 році, коли спільно почали займатися волонтерством. Тарас завжди багато працював. Тепер, маючи доступ до його файлів, просто вражена кількістю проектів, звернень, акцій. Тарас був автором або співавтором всіх мікропроектів для міста - спортивних майданчиків, вишколів, відродження нашого футбольного клубу "Авангард", "Удеч-фесту", благодійних вечорів, ярмарків...   Так, були помічники, але вся документація та співпраця зі спонсорами і т.д. - це все було на плечах Тараса... Десятки і сотні файлів... А його роздуми, вірші я перечитую інколи по кілька разів, зізнаюсь, іноді не розумію глибини думок... Філософія, історія, богослов'я... Неосяжність… І це коли? Коли йому було 21-24 роки…

 Я завжди казала Тарасу, гладивши його по чолі, що дивувуюсь, скільки там розуму й мудрості ...

Він мріяв мати велику бібліотеку. Знаю, що любов до книг з'явилась ще з дитинства. Він дуже багато читав і не просто читав - аналізував, роздумував, робив висновки...

Тарас завжди мав свою думку. Міг посперечатись, подискутувати про будь-що, що вважав неточним фактом чи подією.

А ще він дуже любив гори, це для нього була якась магія і джерело спокою та відновлення...

Я не зустрічала когось, хто б більше від нього вболівав, переживав і "хворів" Україною. Це стосувалось усього: мови, культури, землі, людей, від найменшого до найбільшого. Будь-чого українського».

Але через пасивність та інертність людей на місцях, а подекуди навіть неприховану ворожість, запал Тараса почав згасати.

Натомість, остаточно окреслюється рішення, яке назавжди змінить його життя:

«Вичерпався. Потребую нових викликів. Багато часу і сил віддав своїй малій батьківщині, громадським і політичним проектам. Результати – половинчасті, нетривкі. Моя вимогливість піддає усі досягнення сумнівам.

З іншого боку – робив, що міг, намагаючись бути корисним місцевій громаді та Україні загалом. На щастя, поряд траплялись люди зі схожими принципами. І так, опираючись одне на одного, ми шкандибали своїм шляхом останні 4 роки.

Жити, віддаючи іншим всього себе, максимально пришвидшуючи зміни, незалежно від місця та можливостей. Я вірив, що можна досягати поступального успіху, трансформуючи суспільство знизу. І цей принцип діє. Якщо мати в запасі безмір терпіння, кілька десятиліть та команду таких же аскетів, що ладні постійно жертвувати власним комфортом, стосунками та кар‘єрною драбиною. В іншому випадку – готуйте свій човен до плавання з дірявими вітрилами та без рятувальних жилетів.

І я плив скільки міг! Часом безоглядно, поки компас остаточно не схибнувся. Вже не снага рутинно «ходити на роботу», знаючи, що плоди твоєї праці недостатні, а вміння не вельми затребувані.

Гостро бракує масштабу завдань і нових можливостей для пізнання, нових викликів і нових знайомств. Втішався б навіть крихтою причетності до творення історичної миті. Помисли, що досі тулилися десь глибоко на периферії, нарешті вирвались назовні.

Відчуваю, що мій поворот вже за рогом. Маю сміливо і твердо обрати маршрут, у якому колись зробив кілька кроків. Маю продовжити справу, яку розпочав разом з «Мисливцем» і «Телефоном» ще 2015-го. Сурми війська знову кличуть! Відлік почався».

"Щонічник"

31.07.18 година 1:57

Про свої завдання та цілі він розмірковував наступним чином:

"5 років війську?! Значний шмат життя. Запитуюсь, чи готовий віддати той час.

Готовий. Якщо буде змога втілити бодай частково задумане.

Суттєво поглибити і розширити власні знання, отримати бойовий досвід і знайти однодумців.

Українізувати "язики" і мізки хоча б своєї частини.

Налагодити комунікаційні процеси і максимально спростити механізми взаємодій поміж кадрами. "Логістика" стосунків потребує корегувань.

І це лише ті пункти, що спали на думку, поки проходжу відбір на офіцерські курси в академію. Три доби, а вже достатньо даних для аналізу.

Боюсь тільки, щоб армійська рутина, неосовєтікус у високих погонах й вроджена надсором'язливість не взяли верх".

09.08.2018 р.

Це підтверджує капітан Джеміль Ізмаїлов, командир мотопіхотного батальйону 24-ї ОМБР:

«Він категорично не сприймав радянського кліше, де ти начальник - я дурак. Він завжди чув своїх солдат, прислухався до їхньої думки, хоча зрештою вирішував сам.

Тарас не біг за погонами, зірками чи посадами, він просто хотів досягти максимального успіху в тій справі, яку він виконував. І він його досяг. Зараз взвод, який залишив Тарас, є надпотужний і найкращий у батальйоні. Той рівень відповідальності й національної свідомості, який є у хлопців, що були в його підпорядкуванні, просто зашкалює і дає змогу виконувати будь-які завдання. В першу чергу - бойові, на найвищому рівні».

В останню свою ротацію на Схід Тарас поїхав на початку квітня 2020 року… Його взвод тримав оборону на опорному пункті передової лінії оборони на Луганському напрямку.

Мама згадує:

 - Тарас часто повторював, що війна триватиме. Він казав, що «ми маємо зробити те, що не зробило ваше покоління». Він звинувачував нас, що у 1991 році ми безкровно отримали державу і казав: «Мамо, за все у житті треба платити, а за самостійність в першу чергу».

Тарас Матвіїв загинув 10 липня близько 20:00 у районі селища Троїцьке Попаснянського району Луганської області від осколкових поранень внаслідок мінометного обстрілу українських позицій (взводний опорник «Сармат»). Одна з мін потрапила в бліндаж, де перебували солдати. Бліндаж загорівся і частково обвалився, один із бійців втратив свідомість, задихнувшись від диму. Тарас кинувся на допомогу й витягнув двох своїх побратимів назовні, відніс у безпечне місце.

Головний сержант взводу Роман Виксюк - один із військовослужбовців, яких врятував Тарас, розповідає:

- «Почався мінометний обстріл наших позицій. Я був саме у бліндажі, коли в нього влучила міна. Поряд було ще двоє хлопців. У мене почало паморочитися в голові від густого та їдкого диму, інший вже знепритомнів, третій намагався знайти вихід і щось кричав. Тоді Тарас прийшов нам на допомогу. Першим витягнув непритомного, потім врятував мене, третій зміг вийти сам. Далі командир рушив до інших позицій, по яких ворог вів прицільний обстріл. У цю мить за два метри від нього в окоп прилетіла міна 120-го калібру» (журнал «Офіцер України», №13-14, 2020 р., ст.27).

Тарас зазнав численних осколкових поранень. Його серце зупинилося дорогою до лікарні…

Поховали Героя на кладовищі у місті Жидачів. Залишились батьки, бабуся з дідусем та наречена.

13 липня 2020 р. Тарасу Матвіїву посмертно було присвоєно звання Герой України з врученням ордена "Золота Зірка".

А на 40-й день загибелі Тараса його мама написала глибокий і болісний спогад про сина, у якому були такі слова:

 - «Він переріс нас на покоління й віки. І ми маємо це просто прийняти як дань. Ні виправити, ні збагнути, ні осягнути. Просто прийняти. І максимально продовжити його у справах, які ми можемо осилити. Він би цього хотів. Він би пишався нами. І якщо Бог так вирішить: ми будемо продовжувати його справу, будемо».

Вічна пам'ять і слава Герою України!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.