Учасник Революції Гідності, громадський активіст, підприємець і відомий волонтер Богдан Масляк.

З перших днів Богдан приймав участь у протестах на Майдані. Організовував збір волонтерської допомоги в рідному місті Пустомити на Львівщині.

У ніч з 18 на 19 лютого протистояв силовикам, які намагалися зачистити і розігнати Майдан. Богдан перебував на передовій лінії оборони, захищав барикаду біля Будинку Профспілок, яку намагалися протаранити з допомогою БТРу.

20 лютого допомагав виносити поранених і вбитих майданівців з Інститутської.

З початком російсько-української війни Богдан активно займається допомогою армії, стає співзасновником відомої волонтерської організації "Допоможи фронту". Неодноразово особисто їздив на схід. Є власником магазину військового спорядження "Резервіст".

* * * * *

Не знаю, що мене спонукало описати трагічні події на Майдані, потреба говорити правду, безсонні ночі чи почуття вини, тому що залишився в живих, а можливо дії теперішньої влади, радше бездіяльність… Я залишився в живих, навіть не отримав поранення, за винятком легкої контузії від гранати та газових «дезодорантів», якими нас закидувала беркутня, я вижив щоб розповісти… Три дні, які нас змінили…

17 лютого почали розчищати барикади на Грушевського та Інститутській, і в нас тоді виникло запитання: «для чого?» Відповідь нас не задовольнила: «Виконуються домовленості з владою…заручників звільнять, тобто полонених…" Ніхто не бачить різниці між заручниками та полоненими? Полонених беруть на військові, заручників беруть терористи. Так якщо влада діє методом терору, то чи потрібно про щось з ними домовлятися?.. Ми розуміли, що неправильно звільняти проходи, це надасть можливість легко просунутися беркутам вглиб Майдану. Не можливо з диктатором домовитися, та й про що? Де ж банду геть, де відставка? Звільнили прохід, поставили «ворота», які мали б стримати силовиків у випадку штурму, смішно це все виглядало, але ми надіялись, що то все плани Ради Майдану і так потрібно… наші хлопці вантажили пісок (практично цілий день без заміни) інші будували хлипку заміну барикад… так до вечора, а в ночі почався підтягуватися беркут, вантажили ящики, очевидно зі зброєю та набоями…

18 лютого ранок зустріли разом з мєнтами, ввешники вистроїлися перед нами, позаду стояли автобуси повні беркутів… ми пробували вірити в таємні плани наших «лідерів», в узгодженість всіх дій на той час, таємний план Парубія, нас запевняли що так задумано…нас було МАЛО, в усякому разі недостатньо щоб втримати оборону проходу на Майдан через Грушевського, але ми вперто переконували один одного так треба…чим більше спілкувалися поміж собою тим більше усвідомлювали, що нас залишили самих на себе…

Перший дзвінок від побратимів: «на Шовковичній стріляють, в Мар’їнівському парку штурм»… Є слаба надія, напруга на Грушевського стоїть в повітрі, запалили шини оскільки до барикади підтягнулися силовики, їх було надто багато, але ми бачили як їх частково відтягнули до Верховної ради… знову надія…

Почалися рухи і в нас, кілька десятків унсовців та самооборони почали робити цікаві маневри: вибігли поперед вевешників, вишикувалися та імітували наступ, крик, гамір, свист… Винесли шини за барикади та запалили, почали закидати коктейлями шини щоб краще горіли, мєнти зі своєї сторони кинули кілька гранат та почали поливати водою. Хлопці відступили за браму, робилися незрозумілі для мене речі, бігали туди-сюди, викотили клиновидну конструкцію, почали зносити коктейлі, ящики з лампочками начиненими червоним перцем… поодиноко перекидувалися – вони гранати - ми коктейлями та феєрверками…

І тут третій дзвінок від хлопців: «Богдане, нас розігнали, багато вбитих та покалічених, вибач але мабуть ви залишилися одні, нас погнали…» Я навіть не сказав хлопцям, щоб не сіяти паніки, але в мене щось защемило… Що я міг сказати, що можна було зробити, коли в моїх хлопців були пластмасові щитки та дерев’яні дрючки. ЩО? Як можна боротися з добре організованими, навченими, екіпірованими беркутами, яких напомпували дезінформацією про екстремістів та фашистів?

Нас було десять без зброї, без захисту, без амуніції… Одного хлопчину не взяв з собою, таким чином хотів його захистити, в голові одне, я ж його відправив в пекло…пізніше взнав, що він живий… Один з хлопців - Андрій придумав гасло «САЛО» (пояснив чим дурніше гасло, тим менше на нього звернуть увагу) на випадок штурму, щоб ми могли згрупуватися та триматися один одного. І сміх, і гріх… 

І тут почалося! Почалося все миттєво: стук щитів, крики, в нас одночасно полетіло з кілька десятків звукошумових та газових гранат. Наші ворота, які хлопці замотали дротом (замків та колодок жодних не було), відкрили за декілька секунд, зі всіх сторін побігли беркута, лижний шолом радше заважав аніж допомагав, хаос, крики, мене ніхто не чує, все змішалося… Хлопці спробували зупинити вевешників в вузькому проході, їм це навіть на хвилину вдалося, і знову надія…

Підійняв голову, а до мене вже біжить беркутівець, на барикаді повисли хлопці і їх не били, їх УБИВАЛИ, якийсь офіцер з пістолета стріляв по нас, і ми побігли не в силах стримати їх напір, та й ким, якою кількістю, в повітрі витав страх, ненависть, безсилість…

І тут закрутилося. Я втратив відчуття часу, все відбувалося надто швидко… барикади, бруківка, «молоти»… Забіг в профспілки попросив для хлопців бронежилети, шоломи, відповідь: НЕ МАЄ, якийсь нардеп (здається Негой) сказав: «Хлопці, я з вами до останнього»... Події надто швидко розвивалися, хлопці встигли втекти від тих уродів та зібралися за барикадою, знову «молоти», бруківка, крики і страх… а сотник другої сотні Михайло Ноняк в два мегафони почав кричати, як бронетранспортери почнуть стріляти по людях, як повідриває голови, як беркута ціляться в людей з калашів, і люди злякалися та почали помалу відходити від барикади, ми з товаришом хотіли закидати цього сотника коктейлями… Цікавий факт: на другий день я його бачив на Хрещатику в бутику, де облаштовували медпункт, одягнутий в пальто з комірцем, в випрасуваних штанах, вибритий, в начищених туфлях, не хочу його дій коментувати і так все зрозуміло… Подивився на мене, і на моє звернення: «Тебе ж с…ка вбили», опустив перелякані очі, сказав: «…ти був на Грушевського, я тебе впізнав..», ще б ти мене не впізнав… хотілося заїхати в зуби…

Почали зносити коктейлі на барикаду коло профспілок, пробували облаштовувати місця під них і так щоб не загорілися випадково… Розкладали по всьому периметрі барикад. Зустрів товариша з Пустомит Олександра (який я був радий його бачити), він з 32 сотні, залишився один, де решта не знав, розповів про те, як їх розігнали та побили, про спільного товариша Василя якого побили беркута, і він його більше не бачив, потім ми взнали: « відстрілювався з травмата до останнього, коли закінчилися набої, пробував відбиватися в ручну та на нього накинулося з десяток беркутів, били як хотіли і по чому попало, до втрати свідомості, ногами притиснули руки, обшукали, коли знайшли документи та взнали, що він зі Львова: «Ах ти ж сука, убивай єго етот львовский».  

Врятувало, що був без свідомості та не реагував на них, його підібрали медики, які ж його і врятували, якийсь волонтер з реанімації відвіз до себе до дому… Сашко приєднався до нас.

В мене кинули каменем та влучили феєрверком (треба було бачити, як я скакав від них на барикаді), велику частину пошкоджень ми отримували від своїх, які невміло користувалися феєрверками, молотами та не докидали каміння… Це мене роздратувало, пробували пояснити людям, що кидати потрібно тільки по команді… Багато коктейлів та бруківки летіло в нікуди… нашим хлопцям вдалося запалити бронетранспортер, і яка то була радість… але вона тривала не довго. Ми розуміли, що довго не втримаємо барикаду тією кількістю людей, що була на той момент, окрім того нам заходили в тил з Інститутської, і ми вимушені були відступати до сцени…

Порадилися, що робити і, врешті, прийняли рішення відійти до намету перегрупуватися, порахувати кількість та відправити поранених та жінок з польової кухні за територію майдану на квартиру. Частина людей прийняла рішення їхати додому: «Ми не готові вмирати з голими руками», і я їх не засуджую. На їх честь вони не тікали, вони просто не готові вмирати беззбройними, можливо для них це було правильне рішення, тільки я не міг так вчинити, забагато відповідальності на мені тоді лежало за людей, за товаришів, яких я вмовив залишитися на майдані ще на один день…на час віче…

Я не міг залишити Майдан, як потім я мав дивитися їм в очі? Я знав що не поїду, не дивлячись на благання дружини по телефону, її ридання розривали мені серце, просила: «Заради дітей…»
Кажу їй: «тому я тут, я заради тебе та дітей, бережи їх заради мене». Тепер це згадувати якось навіть не по собі, невже це було насправді? Невже я, на таке відважився?

З побратимом Андрієм Скопом оцінили наші шанси та шанси Майдану, все було проти нас, вирішили: 
1. Відправляємо усіх жінок на квартиру
2. Палимо барикади, щоб затримати силовиків
3. Відходимо до сцени та захищаємо тих жінок, які там залишилися
4. Все. Там будь як буде.

Загорілися профспілки, запалали намети, що зрештою було нам на руки, це хоча б зупинило мєнтів, ми палили все що було в наметі, все що могло горіти: дрова, одяг, одіяла, ми не розраховували на допомогу, ми бачили, що киян надто мало, СТРАХ, люди не готові були вмирати, вони не готові були до тієї жорстокості…

Багато дзвінків, багато дурних запитань, як ви там? Тримаєтесь? Знову дзвонила дружина пробував заспокоїти, навіть жартував, а подумки прощався, на барикаді отримав гранату під ноги, оглушило, рядом в незнайомого хлопця кинули коктейлем, врятував фанерний щит, насилу загасили.

Прийшла дівчина в камуфляжі з оберемком дров, які підкидала в вогонь. «Ти чого тут, звідки тут?» Каже: «Я з Волинської сотні». Питаю: «А сотня де?» Відповідає: «Хто де, більшість втекла, близько десяти спить в наметі, виснажені.» Кажу: «Тікай звідси, тут стріляють». «Слухай, - каже - не заважай»… Ось такі захисники Майдану…

Вогонь нас рятував, це навіть символічно - очищаючий вогонь. Ми розуміли, що нас хочуть погнати через Хрещатик, щоб було видно на всю країну, щоб посіяти паніку та страх, тому і залишили єдиний прохід… навкруги бігало багато провокаторів, які лякали людей беркутами, мовляв беркут в метро, в консерваторії, йде з Житомирської нас відверто гнали на Хрещатик, але ми не пішли, ми вистояли в цю ніч...

ЛЮДИ, яким нічого втрачати окрім життя, і ми стояли, ми боялися, але ми не тікали, тому що всі розуміли - побіжимо, втратимо все...

Чутки, що Київ перекрили, оголосили надзвичайний стан, на Київ їдуть танки, війська … і не має можливості перевірити правда чи ні… але люди стояли… Ми бачили, як тікали лідери, де той "куля в лоб", де Парубій, де Турчинов "поранений" (так що аж носилки йому викликали, а за кілька днів на його лиці красувався лейкопластир... його потрібно було завести в медпункт і показати, як це коли поранений!) Де Тягнибок, якого виводили охоронці, Гриценко, який, опустивши голову, пішов. Кличко перескочив через барикаду на Городецького, всі кудись «пішли» щось вирішувати з Януковичем, людей як завше залишили самих на себе… а ми стояли… ми надіялись на чудо, і чудо сталося - ми встояли до ранку… Коли почало світати, ми зрозуміли, що вижили… і знову надія…

19 лютого - день перемир’я… Ми спробували перегрупуватися, переосмислити, що робити дальше… 2 години перепочинку, люди просто вирубувалися там де присідали… Хоча спокійним день назвати важко… Почали під’їзджати люди, це нас трохи підбадьорило… на протязі дня нам пробували нав'язати панічні настрої, тікати, відступати, потрібно залишити майдан, а то всі загинуть, потрібно зберегти людей… А ви запитали тих людей чи вони хочуть відступати? Ми навіть облаштувалися на нових місцях, взяли так би мовити штурмом будинок архітектора та поруч офіс, здається Табачника, як нам повідомили охоронці, вони не опиралися, пішли нам на зустріч)) Під вечір приїхала досить велика кількість людей, які раніше були на Майдані, так і новачки… близько 2 години ночі відключився в наметі…

20 лютого… Все почалося раптово, шум, крики, молоти, каміння зі сторони силовиків, свист та крики з нашої, вибух гранати привів нас до тями, винесли покалічених…все розвивалося надто динамічно… беркут кидав коктейлі в сторону консерваторії, де облаштувалися наші хлопці та обстрілювали їх з рогаток… І тут вони почали відступати. ЧОМУ? Задаю собі це запитання досі.

Не пам’ятаю як, але опинився на Інститутській і… побачив спецпризначенців з автоматами, які стріляли в нас… Як я не надривався, як не кричав: «назад, нас заманюють, там вбивають», ті що почули зупинилися, але багато хто не чув мене та й не слухав…

Якийсь хлопчина вибіг за мною та дав мені дерев’яного щита: «Візьми ти ж без каски, а там кулі…» Це мене трохи розсмішило і одночасно злякало, МИ ж реально були «ГОЛІ», проти автоматів - фанерні щити та дрючки… Я не взяв щита та відправив хлопця за барикаду… кулі свистіли, як в кіно…

Двоє побігли вперед вверх по вулиці, і тут же впали, спочатку хлопчина років 18 отримав два поранення: одне в ногу, друге в плече. Його бліде обличчя і тепер в мене перед очима, він навіть не розумів, що поранений в плече, запитувався про ногу… Прибіг один медик… притягнули іншого, здається це і був Паньків Олег, хоча можу помилятися, він отримав поранення в легені, хрип, кров, і ти бачиш, як людина помирає в тебе на руках… Брудний бушлат, щит на якому передаєш через барикаду…

Знову хлопчина зі щитом тепер вже металевим: «Бери прошу тебе, а то загинеш». Це мене привело трохи до тями… Ми хвилювалися один за одного, ризикуючи власним життям, ми витягували поранених рятуючи їх, знову ж таки, наражаючись на небезпеку… Події розвивалися, виводив вевешників з Жовтневого, молоді хлопці, перелякані срочники… Хтось хотів зарізати одного, врятував майданівець зі щитком на руці, підставив руку під ніж, іншому, я накрив голову своєю рукою, якщо будуть бити по голові то попадуть в руку, так хоч живий залишиться… Ми ж розуміли, що нам потрібні ці хлопці живими, а не мертвими, щоб інші також здавалися, ми ж не розуміли і не знали, що «мєнти» посипалися та втекли… Довели до сцени…

Пішов до намету, пробую порахувати кількість наших бійців. Двоє поранених, одному Івану Плішу прострілили будівельну каску по центру наскрізь, та зняло йому скальп… Врятувало те що каска сиділа трохи вище голови, іншому резиною роздробило зуби… те що решта всі живі взнав десь через годину…

Подзвонив десятник Андрій Мальків: «В мене дядька вбили, Дигдаловича Андрія» - плаче в трубку… В мене все перевернулося, я ж його бачив на Майдані, раніше допомагав відправити його додому, і тут його не має… 
Їх поклали за барикадою на Хрещатику… Безпорадність, страх, злість, почуття ненависті, запах смерті - це все, що я відчував на той час…

21 лютого запам’ятався зрадою опозицією цінностей Майдану, того заради чого ми стояли, заради чого хлопці гинули… ЯК можна було підписувати угоду з вбивцями? ДЕ ваша гідність панове від опозиції? Ви як були безхребетними так і залишилися… Ви і Крим здали тому, що боялися за свої шкіри. Ви здавали Майдан на протязі всього його існування, Ви тікали з нього коли нас вбивали, Ви навіть тепер не в змозі домовитися поміж собою заради країни… Ви спочатку називали нас провокаторами на Грушевського, потім проектом Банкової (коли ми не хотіли здавати мінагро та КМДА), а тепер як ви нас будете називати - проектом Путіна?
...В імпровізованому штабі після подій, а потім ще й на сцені нам заявили: "Майдан свою справу зробив може розходитися!" Тільки в штабі це повідомили досить цинічно…такий собі Микола з Вінниці (прізвище не пам’ятаю): «Немає чого тут сидіти, влада вже наша, їдьте до дому тут не має кого ганяти та що палити, а ось вдома там судді, міліція, прокуратура там громіть тепер, але в вас кишка тонка, ви ж там брати, свати і таке інше». Треба було мене бачити цей момент: «ходи на вулицю с..ка та скажеш це моїм хлопцям, ми ще не встигли поховати загиблих, а ти вже до влади рвешся?» переповнювали емоції…

 Стверджував тоді, і тепер стверджую: «все майно тих негідників потрібно було ЗНИЩИТИ, щоб кожен наступник двічі подумав та знав, що з ним та його добром буде те саме, якщо він забуде для чого він йде на посаду і кому він має служити»…
...Я живий… і я не герой… Герої загинули заради нас з вами… Герої залишилися на Майдані… Герої дивляться на нас з небес… ми не маємо права про них забути… ми не маємо права їх зрадити…

Богдан Масляк (Львів, березень 2014).