21 листопада я не вийшла на Майдан. У часи Помаранчевої революції я покинула всі свої справи, готувала вдома велику виварку чогось гарячого: плов, печеня, пиріжки пекла, і три тижні годувала кілька наметів на Майдані. Я вірила в те, що робила. Але всі ми добре пам'ятаємо, до якого розчарування привела та революція.

Цього разу я дивилася на студентів і думала: «Обмануться у своїх очікуваннях». У мене до них було лише співчуття.

А 26 листопада я їхала в тролейбусі повз вокзал і побачила "тітушок", побачила абсолютно жахливих бомжів, у яких на куртках були пов'язані стрічки «За Кличко». Стало зрозуміло, що готується провокація. Це був жах. Пізніше, на Майдані, я пройшла повз студентів та «Беркут», і зрозуміла, що у нас буде біда. Тоді я і написала першу нотатку в своєму «Живому Журналі», про те, що дуже боюся за нашу країну.

1 грудня, після того, як побили студентів, ми з семирічною донькою прийшли на Майдан пішки. Смерділо бензином, валялися уламки, каски, але ми ще не розуміли, що це кинули перші коктейлі Молотова, не знали про події, які розгорталися на Банковій. Не знали, що протестувальники вже зайняли КМДА. Ми пройшлися туди-сюди й повернулися додому. І ось там я включила стріми і, звичайно, відчула жах.

2 числа я зробила купу бутербродів, прийшла до хлопців на Майдан - там вже ставили намети. Їм потрібна була допомога. Ібуло страшно, і було неясно, на скільки тебе вистачить часу. У 2004-му все закінчилося через 3 тижні. Зараз розумію, що рік пройшов, а ми досі живемо у цій дикій напрузі. Приходила щодня. Купувала труси, шкарпетки, креми, їжу, приносила це все хлопцям, виділяла 2-3 години в будні і практично цілий день на вихідних. Так було до 22 січня.

Ми знали телефони лікарів, які підтримували протестувальників. Ми телефонували їм, і Автомайдан тихесенько вивозив до них людей, у яких були підозри на бронхіти, пневмонії.

В результаті ми навіть облаштували невеличкий лазарет на 30 ліжок, де залишалися хлопці, які навіть з важкими бронхітами не хотіли їхати до лікарні, так що ми просто їм кололи антибіотики. За зміну можна було зробити до ста ін'єкцій. Ампули розкривалися легким рухом руки. Раніше я їх якось пиляла, а тепер уже знала, що одним клацанням можна розколоти. Ці знання знадобилися мені 20 лютого. Доктор дивувався: «У тебе такий досвід! Ти що – операційна медсестра?» Я відповідала: «так». В Українському домі у мене було багато чергувань: і денні, і нічні, я цілодобово звідти не виходила аж до страшного дня 18 лютого.

18-го у мене теж було планове чергування, на роботі я взяла вихідний за свій рахунок. Вийшла вранці, пройшла крізь стрій Самооборони. Було зрозуміло, що щось станеться. Нагнали дуже багато міліції. Піднялася в Український дім, а вже через 20 хвилин почали надходити повідомлення, що в Маріїнці бійка.

Коли ми в черговий раз виходили на вулицю забирати поранених, я на секунду підняла голову і побачила чорний-чорний дим, блакитне небо, гарний сонячний день і рожеві бризки. Клуби чорного диму і рожеві бризки - повний сюр. Я думала, почалися галюцинації. Потім виявилося, що це був антифриз з водометів.

Пам'ятаю, як ми тягли носилки по слизькій траві, евакуюючи поранених з Українського дому, по розбитому склу, а навколо стояли люди, які знімали все це на телефони, але ніхто не допомагав.

Більш детально Ірина Солошенко згадувала про події 18 лютого 2014 року у інтерв'ю для "Дзеркала тижня":

- 18 лютого був холодний, але сонячний день. Я пам’ятаю, що наділа блакитні джинси, світле пальто й підбори. Я ще тоді подумала, що коли мені захотілося так не по-бойовому вдягтися, значить, усе буде добре. Людей навколо було дуже мало. Я пішла в Український дім. Потім звернула увагу, що там, нагорі, на Грушевського, усе чорне від “Беркута”. Стало страшно на якийсь момент. Потім з’ясувалося, що в мобільних бригадах на вулиці не вистачало людей. Я пішла. Помінялася з колегою черевиками. Мені дали червоний великий бушлат. Ми довго чергували на Грушевського. Чотири дівчинки. Познайомилися. Усіх трусило. І від страху, і від нерозуміння. Тим більше що весь час телефонували з Маріїнського, казали, що там усе погано. Ми просилися туди на допомогу, але нам не дозволяли. “Ні, якщо почнеться й тут, то тільки ви тут. Більше нікого немає”. Раптом одна дівчинка каже: “А я взагалі не медик…”. Потім друга: “Я взагалі теж…” Третя виявилася ветеринаром, а я - логопед. Отак весело й невимушено ми проводили ці години.

Потім нас змінили, і я пішла на “Грушу-1”. Там була травмована людина, яка впала з барикади, і ми підозрювали перелом хребта. Викликали “швидку”, і на цьому моменті товариш крикнув, що йде на Інститутську і на Садову. Я пішла з ним. Бо з ношами одному не впоратися. Ми пробігли дворами повз Жовтневий. Побачили, що палає Садова. Я сторопіла після тиші Грушевського. Побачила ланцюжок людей… звичайних киян, жінок у норкових шубах, які розбирали бруківку і передавали цеглу по ланцюжку… це була фантасмагорія. Це неможливо було співвіднести з реальністю. Так Київ висловлював свій протест. Біля офісу “5.10” була основна смуга зіткнення, яка періодично зміщувалася то в один, то в інший бік. Там само їздив водомет.

До мене підійшов якийсь літній дядечко. У нього капала кров, і поки я його перев’язувала, гумова куля вдарила по касці в потилицю. Але це була невелика фізична проблема. Швидше, психологічна. Я злякалася. Якось так зіщулилася вся… але продовжувала перемотувати руку. А потім повернулася і побачила, як ллється рожева вода. Чорний дим, сонце, блакитне небо і рожева вода… Мені здалося, що я божеволію. Потім я запитала, що це було. Виявилося, це колір антифризу, щоб вода водомета не замерзала на морозі… Мені знову зателефонував друг з Маріїнського. У той момент у моє життя увійшли “двохсоті” і “трьохсоті”. Не з війною, а набагато раніше. Але нас туди вже не пускали, ми так і залишилися на Інститутській і Грушевського. Пам’ятаю, подзвонили і сказали, що під Нацбанком важкопоранений. Я побігла й уткнулася в дуже гарну “Інфініті” срібного кольору. Вона вся сяяла під цим сонцем. Людина погодилася відвезти пораненого в лікарню. Без пафосу й самопожертви на обличчі… Ми повернулися на Грушевського, і я побачила там того самого пораненого, який впав з барикади. “Швидка” не приїхала. А на Європейській площі їх стояло три. Я побігла туди, і вони все ж таки забрали людину.

У районі арки хлопці почали кричати: “Присядьте, стріляють!” Ми сховалися за щитами. У якийсь момент цікавість перемогла, і я визирнула з-під щита. Саме тоді чорна стіна “Беркута” почала блискавично сповзати вниз, розкидаючи шини. Хтось спробував підпалити барикади, але було вже пізно. В Українському домі залишалися поранені. І я вирішила бігти туди. Було десь 15:30. Я так чітко пам’ятаю час і свої переміщення, тому що пізніше всі матеріали відео були зібрані волонтерами воєдино. Буквально по секундах.

Я бігла й кричала: "Беркут!" Ми розбили вікна із внутрішнього боку і почали виносити поранених нагору. Спочатку - у костел, а потім уже перемістилися в Михайлівський. Один був у нас на ношах, а другий, хлопчик без ноги, - на інвалідному візку. І потім уже згори спостерігали, як "Беркут" заходить в Український дім. Оце моє 18 лютого. Воно було дуже сумбурне, дуже важке.

Вхопили носилки удвох з медбратом, ні імені його, ні обличчя я не запам'ятала, ми просто схопили ці важкі радянські носилки і на напівзігнутих ногах потягли пораненого з цієї картоплі. До речі, якийсь польський журнал зробив фотографію того, як ми пораненого виносимо. Що пам'ять робить. У мене було відчуття, що ми рятували якогось хлопчиська. Насправді це виявився якийсь дорослий дядько з лисиною. Ми дивилися на рану, ми навіть в обличчя йому не дивилися.

Коли ми спустилися на Майдан, люди вже почали прибирати площу від бруківки і дроту, від згорілих шин, щоб могли проїхати швидкі. Ми повантажили цього чоловіка в машину, а потім три рази поверталися: запитати ім'я та прізвище медика, потім сфотографували номер швидкої, потім я залетіла в швидку і сказала цього медбрату: «Ми тебе запам'ятали!» А він відповідає: «Не хвилюйтеся, зараз ми вже всіх веземо до лікарні». До цього всіх одразу везли до міліції, до слідчих ізоляторів. Швидкі просто відкривали, перевантажували звідти хлопців.

Незабаром хлопці вже організували операційну за Жовтневим палацом, тому що з нього було важко вносити-виносити поранених. Я спробувала дійти до кута, але потрапила під обстріл, пересиділа за якимось деревом. Потім після 12 годин настало затишшя, і ми вирішили зробити медпункт внизу, щоб було безпечніше надавати першу допомогу. Я спустилася до чорних колон, де раніше знаходився "Сбербанк Росії". Це було дуже зручне розташування: якщо що, можна було піти і на Майдан, і кудись зістрибнути.Той медпункт ще довго там перебував. А 20 лютого чотирьох чоловік нам реанімувати не вдалося. Я й сьогодні не можу спокійно ходити повз ці колони. Я приношу туди свічки і квіти...

Майдан для мене – це місце перевірки життєвих цінностей, пікова ситуація в житті, в якій я абсолютно відкрилася, змінилася. Майдан навчив мене бути собою. Зараз у мене з'явилася велика кількість людей, яким я допомагаю, відповідальність за майбутнє моїх дітей. Тепер я займаюся пораненими солдатами. Не можна їх кидати. Потрібно показувати, наскільки ми їм вдячні за те, що вони зробили.

Я вважаю, що про Майдан не можна говорити в минулому часі. Він не був. Він є і ще нескоро закінчиться. Тому що якісь зміни почалися тільки зараз. Нам не можна, не можна зупинятися.