18 лютого 2014-го Анна Волохова разом з колегами працювала спершу на розі Інститутської-Шовковичної, де у скляній будці надавали допомогу, іноді одночасно і майданівцям і силовикам. Після того, як беркут зачистив Інститутську, група Анни опинилася в тилу у ворога біля Жовтневого палацу. Невдовзі медики знайшли групу поранених, які переховувались в одному з дворів на Інститутській і допомагали їх евакуйовувати до швидкої чи в безпечне місце.

Зранку 20 лютого 2014 р. Анна вийшла на чергування. Невдовзі почули крики: «Медика! В готель «Україна!» Анна з колегами побігли туди. В готелі уже працювало кілька медиків, постійно приносили поранених і вбитих. Анна до кінця дня працювала в холі готелю, бинтуючи, зупиняючи кровотечу і намагаючись реанумувати смертельно поранених. На її очах під сходами готелю поклали тіла 13-х вбитих майданівців…

*  *  *  *  *

 Я народилася та виросла в Києві, в родині медиків. Бабусі по обох лініях лікарі, тож я слідую за ними і навчаюся на 5-му курсі в Богомольця. На Євромайдан я потрапила наприкінці листопада, за декілька днів до розгону студентів.

Атмосфера панувала дружня, люди п’ють чай, спілкуються, іноді скачуть. Стелла, напевно, назавжди збереже це відчуття тепла і єдності. Дивишся навколо, а там - море синіх прапорів Євросоюзу, море людей. І при тому, що тісно - всеодно спокійно. Тоді я придбала собі маленький прапор і пришила його на рюкзак.

30 листопада, прокидаюся і читаю новини: студентів побили на Майдані, люди розбіглися і часина з них знайшла прихисток за дверима Михайлівського собору. Там багато людей, їм потрібна їжа, медикаменти і допомога.

Я зриваюся в магазин, приїжджаю до Михайлівського, питаю: "Чим можу допомогти?" - "Ось їжа, рознось!"

Людей почало сходитися все більше, я навіть зустріла декількох знайомих у цьому хаосі. Кожен хто приходив намагався чимось допомогти. Коли я побачила, що приносять багато медикаментів - спитала чи можна зайнятися їх сортуванням. Мені дозволили і я поринула і світ перекису, серветок та сортування рукавичок за розмірами. Протягом пари годин до мене підтягнулося ще декілька людей з інтересом до сортування та медичними навичками. Це були Катерина Корнійко, Олександр Кондратюк, Віталій Василенко, Олександр Пивоваров, Богдан Затула.

Ввечері, коли було оголошене віче стало зрозуміло, що на вулицях буде велика кількість людей, що планується похід під Верховну Раду та Адміністрацію Президента і вирогідність того, що знадобиться невідкладна допомога є дуже великою. Ми поговорили із ще декількома волонтерами і вирішили створити мобільні групи, які будуть іти разом з людьми, контролювати й забирати постраждалих, якщо раптом щось станеться.

Коли прийшли на Майдан побачили, що люди залазять на ялинку та почали розбирати її на барикади. Ніколи такого не бачила і це справило на мене сильне враження. Виявляється, можна і так - карбувати своє світле майбутнє через лазіння по штучним деревам. При цьому концентрація людей починала зашкалювати. Віче відчувалося як єдиний живий організм, поєднаний спільним бажанням волі та справедливості. Люди підіймалися Інститутською і ми йшли поруч із ними.

Коли дійшли до Банкової з подивом виявили, що малесенька вуличка, що веде до Адміністрації Президента вщерть забита людьми.

Підходимо ближче і одразу оцінюємо ситуацію: бачимо "Беркут", шукаємо одразу де можна було б облаштувати медпункт. На початку Банкової є житловий будинок із розлогим подвір’ям - його то ми і зайняли.

Перші травмовані люди почали звертатися, коли правоохоронці випустили газові гранати. У людей сльозяться очі, їх необхідно промити. У нас із собою в кожного було по півлітровій пляшці води. Вона розійшлася за пару хвилин на двох-трьох людей. Води немає. Що робити? У цей момент спускається до нас жилець будинку і виносить банку з водою, усю тару, яка в нього була, каже: "Тримайте, будь ласка, користуйтеся". Рушники нам виніс, і навіть допоміг зробити більш яскравий знак медичної допомоги: виніс білий рушник, ми на нього причепили червоним хрест зі скотчу і приклеїли все це до колони біля під'їзду. Дуже вдячна цьому хлопцю і донині за чуйне серце.

Потім почали кидати світло-шумові гранати, від них летять уламки, в основному по ногах. Нам почали приводити і приносити людей з такими уламками в ногах. І от стоїмо ми - волонтери (лише 2 з 5 мають повну медичну освіту). Хірургів та відповідних інструментів серед нас немає - ніхто не розраховував, що таке може знадобитися.

А людей все приносять і кладуть на ґанок під'їзду. Ми починаємо обробляти рани. Якимось дивом люди почали підносити нам необхідні медикаменти та речі першої необхідності (починаючи від стерильних матеріалів і закінчуючи чаєм з бутербродами).

А потім була зачистка... Це було дуже швидко і шумно. Звуки пострілів і вибухів, сотні людей біжать, дикий, пронизуючий до кісток страх. Нам пощастило із Юрою - жильцем будинку: він відкрив під’їзд, тож туди швидко забігла наша медичка команда та волонтери, що допомагали заносити постраждалих.

Всіх постраждалих зараз пригадати та підрахувати дуже важко, але, людей сорок ми тоді обробили. Травми були різні: уламки металу в ногах, черепно-мозкові від ударів кийком по голові, кровотечі. І, що найстрашніше - жертвами були як чоловіки, так і жінки, діти і люди літнього віку.

Там же ми познайомилися із загоном швидкого реагування Червоного Хреста - в якийсь момент ми почали активно працювати разом у під’їзді. Добре пам'ятаю, як один із них кричав, щоб я забігала в під'їзд під час зачистки. А я стою і збираю перекис, тому що на вулиці купа перекису, а всередині немає нічого.

Був один дідусь із черепно-мозковою травмою, він не розумів, що сталося.

Був журналіст із важкою черепно-мозковою - посеред під'їзду була величезна калюжа крові і ця вся калюжа була з його голови...

Був у ще один дідусь, якому пошкодили око, воно пішло в середину. Ми обробляли рану і благали його, щоб він звернувся у швидку. А він казав "Я не піду в швидку, мене в міліцію заберуть". Майже всі говорили, що в швидку не підуть через міліцію.

Ми сиділи в цьому під'їзді близько десяти годин. За цей час до нас приходило декілька десятків постраждалих, репортери, Червоний Хрест та Ольга Богомолець - приносила медикаменти та їжу, адже ми були виснажені. Деяким членам наших мобільних бригад теж дісталося кийками: комусь по спині, комусь по руці. Катя Корнійко тоді пішла пояснювати "Беркуту", що медики допомагають у неспокійні часи всім, адже такий кодекс, і бити їх - найогидніше, що можна зробити.

Протягом наступного тижня була скликана конференція для міжнародного розголосу ситуації із побиттям медиків-волонтерів, куди запросили частину нашої команди.

Взагалі, з плином часу все це згадується, ніби кіно. Хоча, навіть в моменті є таке відчуття. Простіше не думати про те, що навколо твориться хаос і апокаліпсис. Простіше зібратися, виконувати команди, не думати про все глобально, а бути тут і зараз і робити те маленьке, що можеш зробити. Головне пам’ятати, що після обов’язково дати собі випустити все це, бо воно нікуди не дінеться інакше.

Того разу мене накрило наступного дня, коли я увімкнула новини і подивилася повтори зачистки... Одразу ж картинка стала тривимірною, перед очима постали спогади, де "Беркут" б'є людей ногами.

Міністерство Охорони Здоров’я Польщі вирішило підтримати медиків Майдану і за три тижні нам урочисто видали подяки та пам’ятні знаки прямо зі сцени. Знаходитися на сцені Майдану - це було особливе відчуття. Можу тільки уявити як було політикам та лідерам думок, що говорили з неї щодня, але від одного разу паморочилася голова. Перед тобою цілий натовп, краю якого не видно і ти можеш спитати їх будь-що, побачити їхню реакцію. Живий організм, не інакше!

Після цього ми з Катею і Богданом вирішили долучитися до групи швидкого реагування Червоного Хреста. З’явився розклад чергувань, курси домендичної допомоги та форма: куртка, каска, протигаз за необхідності. Важко працювати в протигазі, ось що я тобі скажу. Особливо, коли носиш окуляри!

Цікаво, що у цій групі швидкого реагування на той момент було близько 30 волонтерів: парашутисти, туристи, мото-тусовка - люди різних інтересів, але об’єднанні любов’ю до екстриму і бажанням допомагати. На патрулювання зазвичай виходили бригади по 6-8 осіб.

Нам було страшенно приємно, що нас запросили у родину.

На чергуваннях у звичайні вихідні звичними зверненнями були напади епілепсії, гіпертонічні кризи, але в цілому обстановка була тихою та стабільною. Майдан перетворювався на Січ. Барикади пронумеровані, заходиш на барикаду - дізнаєшся, як у сотні справи, йдеш далі. Обов'язково зупинялися на чай у Мальтійської служби порятунку, вони завжди додавали у чай апельсини і корицю. Було так смачно, що не хотілося звідти йти!

Новий рік я зустрічала на Майдані, хоч і не чергувала. Загадувала одне на всіх спільне бажання і співала багатотисячним натовпом гімн в перші ж секунди Нового Року - дуже яскравий спогад і потужний інструмент єднання для нації. Дивно, як за місяць люди, яких не знала стали рідними, а Майдан - домом. І коли всі в унісон співали гімн, це відчувалося неначе серцебиття одного величезного серця.

Я пам’ятаю як 16-го січня ухвалили диктаторські закони і вже на наступний день люди почали їздити в метро в касках та дуршляках на голові. В той же час у повітрі стояла напруга.

19 січня було призначено Віче. Я в той день не чергувала, але приїхала на Майдан о 9 ранку. Але як тільки стало ясно, що Майдан йде до Верховної Ради  я одразу побігла шукати Червоний Хрест. У них із собою була моя робоча форма, а медикаменти я привезла із собою. Ми зупинилися біля повороту на Паркову алею і розгорнули там медпункт. Нам одразу почали зносити медикаменти, а ще молоко - на випадок,якщо будуть пускати газ.

В той день і ніч активно використовували сльозогінний газ: його пускають, і ти просто стіну диму, яка йде на тебе. Важливо в цей момент нахилятися та вдягати протигаз, якщо є така можливість.

Потім у хід пішли коктейлі Молотова та феєрверки зі сторони Майдану і світлошумові гранати зі сторони правоохоронців. Люди підходили промити очі, а потім приносили людей з уламками в ногах. До самої ночі ми були на вулиці. Допомагали усім, кому це було необхідно. Вогнепальних поранень тоді ще не було. Були тільки хлопці та дівчата з уламками гранат: ноги, руки, очі теж.

Поруч із нами стояв музикант і грав на трубі: Гімн України, "Лента за лентою". Це все дуже допомагало підтримувати дух натовпу. Люди гуртувалися, хтось приносив бочки та розносив чай, хтось допомагав сортувати ліки, хтось голосно співав. А я відчувала якийсь дисонанс: центр міста, столиця України, громадяни якої захотіли поспілкуватися із обранцями, що сидять у Верховній Раді. Але цього зробити неможливо, бо на перепоні стоять дві-три сотні  військових, що радше будуть стріляти у громадян своєї країни, ніж дозволять їм пройти на крок вперед. Все це і досі здається безглуздим.

В один із цих днів, одному нашому побратиму червонохрестівцю поцілили в спину, прямо в центр червоного хреста на куртці. Слава Богу, що це була гумова куля. Я не знаю, з якою метою стріляли по хресту: продемонструвати жорстокість чи просто щоб прицілитися, але в будь-якому випадку це був черговий прояв неповаги до медиків і міжнародних правил.

22 січня на Майдані сталося перше вогнепальне поранення. Медпункт, що його організували колеги у приміщенні на Грушевського розбомбили. Нібито постраждала лише остання людина, що вибігала, коли туди закидали світлошумові гранати. Це сталося вже після того, як застрелили Сергія Нігояна.

Хлопці побігли транспортувати поранених, бо на той момент вже було багато поранень від холостих патронів (картечі). Ми залишилися всередині, допомагати хірургам. Зараз цікаво згадувати різноманітні реакції постраждалих. Хтось плакав, хтось був дуже серйозний. Були і такі, що приховували від рідних, що вони на Майдані. Історія, коли людині обробляють поранення, а вона говорить по телефону щось типу: "Так, ми з друзями у лазні. Що? Майдан? Який майдан, навіщо він мені треба? Не переживай" були типовими. Люди дуже свідомо підходили до переживань близьких і намагалися оберігати їх спокій.

Ми відчували себе ніби герої фільму "Післязавтра", перебуваючи у Національній Бібліотеці. О першій годині ночі  директорка попередила нас, що їм вимкнули опалення без пояснення причин і що ми маємо кілька годин, до того як у приміщенні працювати стане неможливо. І при всьому при цьому команда досвідчених хірургів продовжувала свою справу і паралельно шукала обігрівачі.

Майдан був наповнений різними емоціями, і була в ньому своя краса. Люди проявляли турботу в кількостях і аспектах, де зовсім цього не очікуєш і від цього при всій складності ситуації у повітрі відчувалася безпека через єднання. Так йшли дні і тижні.

18 лютого я прийшла на пару з дитячої хірургії, а наш викладач увімкнув стрім Радіо Свобода, і ми всі дружно дивимося, як люди рухаються в бік Інститутської.

В той же час мені пише міг загін Червоного Хреста і я прошу викладача відпустити мене. З’ясувалося, що він теж волонтерить у тій самій бібліотеці як хірург! Ми обмінялися телефонами, і він попросив зателефонувати, якщо ситуація погіршиться.

Я приїжджаю на Хрещатик, підходжу до рогу Інститутської та Шовковичної, і бачу протестувальників, що розбирають бруківку, а на дахах стоять військові у чорній формі. Одразу подзвонила своєму педагогу.

Того дня ми з ним так і не перетнулися: наша бригада не встигла дійти до бібліотеки до зачистки, а там вже не було медпункту. Але мій викладач, Анатолій Харсіка тоді приїхав до бібліотеки на Грушевського. Там було багато постраждалих, а військові захопили цю територію. Він переодягнув усіх ходячих постраждалих у медиків, а військовим пояснив, що всі пацієнти (лежачі)  - у дуже важкому стані, і що він везе всіх в реанімацію. Таким чином він вивів людей з оточення.

Так от, стоїмо ми з загоном на розу Інститутської та Шовковичної. Там стояла маленька скляна будка і ми чомусь вирішили розгорнути в ній медпункт. Чому нам спала на думку ця ідея, досі незрозуміло: на перехресті, ще й у будці - явно не найкраще розташування. Під час роботи в якийсь момент нам заносять майданівця з черепно-мозковою травмою, і буквально за хвилину - військового з такою ж черепно-мозковою. Вони лежать поруч, у них  однакові травми і ми надаємо однакову допомогу. "Чому все так? Однакові люди, з однаковими фізичними властивостями, але таким різним наповненням в головах. Одні борються за своє щастя, а інші - захищають чуже", - подумалось тоді.

В одного військового був пневмоторакс (повітря всередині в плевральній порожнині) і ребра зламані, і його терміново потрібно було транспортувати в швидку. Хлопці тоді всі були зайняті транспортуванням інших постраждалих і сталася цікава річ: протестувальники допомогли віднести військового у швидку. Без жодних питань. Людяність та гідність - понад усе!

Був момент, коли стріляли і кидали каміння близько до будки. Нас тоді у неї набилося 10 людей і після цього ми вирішили поміняти локацію.

Через кілька днів ми ходили цими місцями і бачили, що будка повністю розбита, зі слідами від куль та наклейкою Червоного Хреста. Ще через кілька днів цю будку демонтували, тепер там порожнє місце.

Отже, ми вирішили, шо пора міняти локацію і зайшли у сусідній двір. Поранених до нас несли здебільшого з боку протестувальників. Були хлопці з відкритими переломами ніг, літні жінки з черепно-мозковими травмами. Ці жінки опинилися на Інститутській не випадково, вони свідомо прийшли висловити свою громадянську позицію і отримали за це по голові.

Була дуже напружена ситуація, коли до нас вийшов із під'їзду військовий і попросив води. Людина зі зброєю в руках, що калічить людей, яким ти намагаєшся допомогти просить у тебе води. Я пам’ятаю, як трусилися руки і голос, коли я простягала йому пляшечку: "Тримайте".

Після страшної зачистки ми несли одного військового у швидку, йшли вгору по Інститутській. На узбіччях лежать тіла людей, вони живі, але явно потребують допомоги. Один із беркутівців бачить нас із ношами і кричить: "Що добігався, домайданився?" А ми відповідаємо: Взагалі-то ми вашого несемо. Він одразу помінявся у голосі та обличчі: "Одужуй, братику". В цей момент відчувалася особлива огида до всього, що відбувається.

До нас підійшли два хлопці, викладачі з КПІ, син і батько. Закривавлені, батько зі зламаною рукою, наші хлопці почали їм допомагати, а я почула, що далі по Інститутській кричали і прохали медика, тож ми побігли далі.

"Беркут" почав ходити по дворах і шукати протестувальників, зачищати скрізь. Запам'ятався один представник правоохоронних органів. Він показав нам під’їзд із постраждалими і сказав: "Забирайте їх, швидко!".

Ми зрозуміли, що він сховав постраждалих від своїх більш кровожерливих колег. Ми забрали людей і знайшли сховок у під'їзді будинку по вулиці Інститутській. Там було близько 30 людей,і багато із важкими травмами,  що потребували термінового хірургічного втручання та знеболення. Проблема була у тому, що швидкі не приїздили в той район, і єдиний шанс доїхати до лікарні був разом із автомайданом, або будь-якими волонтерами на машинах.

Ближче до вечора автомайданівці почали потихеньку забирати постраждалих і розвозити по лікарнях. Був один чоловік з хірургічним животом - ознакою серйозної травми органів черевної порожнини та потенційно внутрішньої кровотечі. Коли по нього приїхала машина він встав і сам у неї сів, хоча йому пропонували допомогу. Мене це вразило, бо наочно демонструвало, що якщо людина дуже вірить - вона може зробити неймовірні речі.

Коли ми віддали всіх постраждалих, то пішли вниз Інститутською. Вулиця порожня, лежать розбиті пляшки, каміння, все у крові. Пам’ятаю відчуття повної спустошеності.

Ми підійшли до Жовтневого Палацу і побачила хлопця протестувальника на ношах. Хтось попросив мене поговорити з ним, щоб людина не відключалася. Я поспілкувалася з ним всього декілька хвилин, але відчула його жах і тваринний страх перед військовими. Він дав мені контакт своєї мами і попросив тримати зв’язок, бо дуже переживав, що його близьких знайдуть та зроблять їм боляче. Я зателефонувала його мамі, пояснилаїй ситуацію. Потім ми разом шукали його по лікарнях Києва. Як виявилося пізніше, з лікарні він пішов із волонтерами, а потім поїхав лікуватися за кордоні. Зараз він повернувся додому і почувається добре, як і його мама. Протягом перших 5-6 років ми зідзвонювалися на річницю і вітали один одного із тим, що живі.

Я дуже переживала за цього хлопця, бо людей просто забирали з лікарень (військові), ледь не відключали від крапельниць, від апаратів життєзабезпечення і вантажили в автозаки.

Ввечері після зачистки нашу групу попросити повернутися на базу, і в ту ніч я ночувала в офісі Червоного Хреста. Так було і безпечніше і зручніше, бо ми валилися з ніг. Група, що нас замінила, повернулася на Майдан і допомагала з евакуацією постраждалих та трупів з палаючого Будинку профспілок.

Для мене досі не зрозуміло, чому тієї ночі не зачистили Майдан? Для того, щоб зачистити Інститутську їм знадобилося хвилин 20. Майдан могли повністю зачистити за годину. Жодні шини не врятували б протестувальників, але у військових не було наказу зачищати. Чому? Не знаю, але в таких випадках посилаюся на карму - все стається не просто так.

20 лютого о сьомій годині ранку мені телефонує мій друг сотник і попереджає про ймовірну зачистку. Я дзвоню в Червоний Хрест і ми перевіряємо інформацію і збираємося. У моїй групі є Рома і Макс. Рома забирає на машині Макса, мене і ми втрьох їдемо в Червоний Хрест.

Приїжджаємо, переодягаємося, виходимо на патрулювання. Атмосфера у повітрі стоїть тривожна і навіть військова. Уся площа чорна, в дротах, що стирчать із розплавлених шин, все пахне горілим, періодично чути постріли. Ніхто не посміхається, всі методично займаються чимось дуже конкретним: розливають коктейлі, моляться, виконують команди. Жінок просять піти з Майдану, голос Євгена Нищука лунає зі сцени і повторює короткі і чіткі меседжі, допомагає людям триматися у певному трансовому стані сили. Попри всю картину, попри трупи людей прямо на Майдані Незалежності.

Люди кричать: "Медики, на Інститутську!". У той момент ми ще не розуміли, що ведеться розстріл людей. Ми піднімаємося ближче до Глобуса і зустрічаємо нашого колегу. Він розповідає, що його двоюрідний брат приїхав на Майдан позавчора, а вчора його вбили. Стоїть він із мармуровим обличчям, а нам потрібно йти далі, у готель "Україна", бо саме туди просили медиків.

В "Україні" найстрашніше... ми були першими медиками, що потрапили туди. На момент нашого приходу там був десяток волонтерів і базові медикаменти. А ще там був десяток людей із вогнепальними пораненнями ніг, рук, голови, грудної клітки, відірвані пальці.

Там панував хаос, бо потрібні були вже не бинти і хлоргексидин, а адреналін та судинні хірурги. Я пам'ятаю, як шукала розчин реосорбілакту, щоб поставити крапельницю знекровленому хлопцю. І все це відбувалося в холі готелю, повний сюр. Я не знаю, скільки це відбувалося: 10 хвилин чи дві години.  Були і ті, кого ми намагалися реанімувати, але, нажаль, не успішно. Трупи людей спочатку клали під сходи.

Найтяжче було підбадьорювати живих, але дуже сильно травмованих людей. Пам’ятаю сиділа і відволікала хлопців якимись історіями, щоб не відключалися, бо знеболювального ще не було. Взагалі важко було розуміти свою безпорадність, тому що медикаментів катастрофічно не вистачало, люди приносили те, що знали: бинти, перекис.

Благо, почали по одному приходити хірурги і працювати із постраждалими.  Але десь у той же час підстрелили нашого Рому. (медика-волонтера Червоного Хреста Романа Котляревського - прим. ред.) Момент, коли його занесли був шокуючим. Йому поцілили у стегно і діяти потрібно було максимально швидко, інакше він міг стекти кров’ю за лічені хвилини.

Куля, якою у Рому поцілили має калібр 7.62 мм. Здоровенна зараза. Як мені розповідав один із червонохрестівців - їх зазвичай застосовують для бронетехніки. Стовпи, що пробиті наскрізь на Інститутській - такими кулями військові стріляли у людей.

Наш командир наказав нам піти на базу, принести медикаменти і заодно перевести дух. Мій дух був не те що подавлений, скоріше заморожений. Я мовчки йшла, курила і думала про те, що сьогодні можу померти. Чомусь про це було легше думати, ніж про те, що померти може близька людина.

Коли ми йшли на базу, то бачили кілька трупів, накритих прапорами. На центральній площі столиці, біля фонтанів просто лежали мертві люди. Це не поміщалося в голові.

Ми зустріли Ольгу Богомолець, яка шукала де можна допомогти і пішла в сторону готелю "Україна". Це людина, яку ми бачили в дії.

Мені зателефонував мій викладач і я пояснила ситуацію та домовилася зустрітися з ним у готелі "Україна". Коли побачила його - обійняла. Це було дуже дивне відчуття, бо я простустила половину його пар, але бачилася з ним тут, у готелі "Україна".

Ми повернулися до готелю "Україна", коли там вже було шість операційних столів, штативи для крапельниць, хірурги та необхідні їм матеріали. Померлих людей перенесли на іншу сторону зали, записавши імена, вік та їхні міста проживання. В ту частину зали заходили близькі для впізнавання, а також там працювали священники. Відчувалася системна робота з обох сторін.

Революція Гідності дуже яскраво демонструвала у моменті, що наші люди можуть швидко і структурно організувати будь-який процес, навіть операційну та морг.

Я написала Ромці, що ми його любимо. І було дуже неочікувано доволі швидко отримати від нього відповідь: "Я вас теж люблю, будьте обережні!" Стегнову артерію Ромі не зачепило, тож ми мали привід для радощів у цей жахливий день.

Ввечері після чергування ми всі поїхали до Роми у лікарню. Важливо було побачити його, на власні очі пересвідчитися, що він живий. Він уже посміхався і радів, що ми приїхали. А ми раділи, що він живий. Так, у нього роздроблена кістка, але це набагато краще, ніж спливти кров'ю.

Я приїхала додому пізно ввечері, спокійна, але в очікуванні того, що мене "нагрібе". Бабуся приготувала борщ. А я дивлюся у тарілку з червоною рідиною - і бачу калюжу крові. Тут мене і накрило. Це було для організму архіважливо, бо тільки після цього я змогла вперше за три дні заснути.

Після цих подій я вибрала для себе спеціалізацію з Невідкладної Допомоги і працювала лікарем швидкої два роки. Та згодом я зрозуміла, що хочу дослідити інші шляхи допомоги людям. Наразі я керую Громадською Організацією Монтессорі ЮА і маю на меті допомагати розкривати потенціал дітей через науково-доказові освітні методики.

Події 2013-2014 років змінили мене у багатьох сенсах: змінилося оточення, мова спілкування, література та музика. Та найголовніше - змінилося світосприйняття. Реальний досвід зміни влади допоміг зрозуміти, що можливо досягти всього, але у всього є своя ціна. Зміни творимо ми самі і важливо пам’ятати як про власну відповідальність, так і силу громадянського суспільства.