Під час слідчого експерименту було підтверджено, що в Романа стріляв один із беркутівців "чорної" спецроти, які ховалися за вантажівками і бетонними блоками нагорі Інститутської.

Цинічна іронія долі полягала в тому, що буквально за день до того – 18 лютого Роман і його колеги надавали допомогу не лише постраждалим майданівцям, а й численним силовикам. Бо таким є принцип діяльності Червоного Хреста - бути нейтральними, неупередженими до всіх сторін конфлікту.

Роман впродовж багатьох років живе і працює в Африці. Робота пов’язана із геологією та реалізацією гідрографічних проектів: розчищення портів та різних водойм. Довелося працювати у різних африканських країнах, в тому числі в Конго під час громадянської війни 2012-го року, в Сьєра-Леоне, під час епідемії еболи в Ліберії, де на нього з колегами напали озброєні грабіжники (цей напад був вже після Революції Гідності), а кулю отримав на рідному Майдані…

Зараз Роман живе і працює у Танзанії, на початку 2021 р. навіть забрав туди родину - дружину Яну з маленьким синочком Мишком.

«Не бачити рідних по півроку було дуже тяжко психологічно. Крім того, хлопчик росте і потребує поруч батька. Тому ми прийняли рішення переїхати з сім’єю до Африки». - говорить Роман.

Ми мали дуже цікаву і змістовну розмову про діяльність Червоного Хреста на Майдані. Про те, чи дійсно вимушене використання зброї майданівцями для самооборони стало визначальним фактором, який змусив беркутівців у ніч штурму з 18 на 19 лютого відступити і не дотиснути Майдан.

Говорили про те, чому він не хоче 20 лютого знову приходити на Інститутську… Про значення Майдану у його житті і як воно: чим раз більше “скочуватись в український націоналізм і відчувати при цьому себе комфортно”.

Що Вас спонукало вийти на Майдан? Коли це було вперше?

Першого разу на Майдан я вийшов ще у 2004-му під час Помаранчевої Революції. Мій товариш був одним із організаторів наметового містечка на Майдані, і він також організував загони Червоного Хреста.

У 2013 році я вийшов на Майдан одразу ж після розгону студентів у ніч на 30 листопада. До цього я по роботі бував у центрі майже щодня і не раз проходив через Майдан. Перші дні мені було цікаво, що відбувається. Я стежив за новинами, дивився телевізор, інтернет, розумів яка ситуація. Але після побиття в ніч на 30-те листопада, а згодом спроби розгону Майдану 10 грудня, я почав приходити регулярно. Приносив якийсь одяг, їжу, чай. Приходив, коли писали, що потрібна присутність.

Тоді я ще не сприймав це як шанс на якісь серйозні, справжні зміни в країні. Я пам’ятав чим закінчилась Помаранчева революція…

Головним, що спонукало мене вийти на Майдан в 2013-му було відчуття справедливості. Не можна так по-звірячому бити людей, не можна так поводитись, як поводились міліціанти. Адже люди, які зібрались на Майдані, не створювали жодної загрози конституційному устрою держави.

Само собою було зрозумілим, що Янукович, Азаров і уся ця влада - це було неприпустимо і ненормально. Я і до Майдану не вірив у щирість їхніх слів і намірів про євроінтеграцію. Тому у мене не було відчуття, що ми втратили шанс на рух до Європи. Я не вірив, що Москва випустить нас із своєї орбіти. Вирватись у нас була можливість хіба що, якби ми свого часу вибрали не Кравчука, а Чорновола…

До Червоного Хреста я вирішив приєднатися в січні. Так сталося, що я знав більшість людей, які були членами загонів ЧХ. Із засновником - Тарасом Логіновим ми були знайомі ще з 1997 року. Він був засновником туристичного клубу «Компас». І я декілька років поспіль їздив в організовані ним туристичні табори. І відсотків 80, якщо не більше, членів загонів ЧХ на Майдані були з цього клубу. Так вийшло, що одночасно зі мною, не домовляючись наперед, до ЧХ в той же час приєднався і мій близький друг Максим Попов.

У мене були певні практичні навики надання першої медичної допомоги. В університеті ми мали спеціальний курс. Окрім того, вдома у нас завжди було багато тварин, і я займався їхнім лікуванням, накладав шини, бинтував, робив ін’єкції.

Захоплення біологією в мене від бабусі, яка була біологом. В радянський час була дуже відома на увесь Союз історія про собаку, якого залишили в аеропорту і він жив там не один рік, відмовляючись звідти йти. І єдиною людиною, яка змогла забрати цього пса звідти, була моя бабуся. Вона привезла його до нас додому, згодом про цю історію навіть зняли фільм. Бабуся викладала біологію, антропологію, генетику.

Моїми кумирами в дитинстві були журналісти-натуралісти Дроздов, Пєсков, Сенкевич. А коли з’явився доступ до іноземних документальних фільмів і передач, я захопився Девідом Аттенборо.

В Червоному Хресті нам проводили навчання, інструктажі. Серед нас були також професійні лікарі. Одна з них це чудова людина, педіатр - Катя Корнійко. Це просто золота людина і лікар від Бога. Коли я побачив їх на Майдані, то вирішив приєднатися. За той час, що я ходив на Майдан у мене вже було чітке розуміння, що я маю бути тут. Але також я зрозумів, що у Червоному Хресті зможу робити більше, ніж просто стоячи або розносячи чай.

Катя Корнійко в свою чергу так згадує про прихід Романа Котляревського в Червоний Хрест:

«Я була досить новою людиною у команді загонів швидкого реагування Червоного Хреста, а Романа з Максом (Поповим - авт.) майже всі знали давно… то ж їх поява викликала радість та захоплення у всієї команди… Якщо би Санта Клаус мав чорну бороду, то саме таким би я собі його і уявляла: від нього віє спокій та затишок. Великий та мовчазний, з глибокими очима… Він може мовчати, а розмова вже відбувається… Рома говорить очима…

Наші чергування ніколи не були спокійними, або ж спокійні просто не запам’ятовувались… Кожен з нас знав, що спина прикрита і був готовий прикрити спиною колег по команді… Я не знаю, як у одну точку стягнулись настільки надійні люди…»

Загалом у Червоному Хресті був єдиний загін, розділений на 4 групи. У кожну з них входило до 10 осіб. На чергування виходили по графіку. Зазвичай це було по 2–3 години, хоча в окремі дні чергували значно довше. Наприклад, 18 лютого група Романа вийшла о 10 ранку, а завершилась їхня зміна після 3-ї ночі наступного дня, 19 лютого, коли евакуювали усіх з палаючого Будинку Профспілок.

Роман почав виходити на чергування вже після того, як гаряча фаза протистояння на Груші минула і Майдан знову увійшов у більш-менш спокійне русло. Він пригадує, що тоді найчастішими були випадки обморожень, хтось втрачав свідомість, бували напади епілепсії.

Мирний Майдан для нього, як і для багатьох, закінчився 18 лютого 2014-го.

18-го по графіку було наше чергування. Одна група пішла в Маріїнський, а наша вгору Інститутською. Невдовзі після того, як ми підійшли на перехрестя з Шовковичною, почались зіткнення.

Ми обладнали на розі у скляній будці ДАІ імпровізований медпункт, де надавали першу домедичну допомогу постраждалим. А згодом відійшли у один з дворів на Шовковичній, встановили на флагштоці прапор з хрестом і працювали вже там.

Коли беркут пішов у наступ і відтіснив протестувальників в сторону Майдану, ми залишились в тилу у силовиків. Ми йшли тоді за ними по Інститутській і надавали допомогу тим, хто попав під роздачу. Зокрема ми з Світланою Полонською допомагали побитим викладачам Політехніки — батьку і сину. (Роман згадує про викладачів Київського політехнічного інституту імені І. Сікорського Миколу та Ігоря Кузнєцових).

У одному з дворів на Інститутській був невеличкий фонтан, ми посадили їх там і перебинтували обох. У них були розбиті голови.

Ми допомагали також постраждалим бійцям ВВ і беркутівцям. Це принцип роботи Червоного хреста - бути нейтральними, неупередженими до всіх сторін конфлікту. Нас ніхто не змушував це робити. Медики ЧХ допомагали і силовикам, і навіть тітушкам.

Пам’ятаю одного ввшника, який у розпалі сутичок відбився від своїх, і протестувальники почали його бити. Ми з Максом тоді намагалися його захистити і закрити собою. Нам тоді теж дісталося: майданівці і нас встигли полупцювати кийками, аж поки хтось не почав кричати: зупиніться, це ж Червоний Хрест! Ми цього ввшника вивели тоді, перев’язали і доправили до його загону. Так само ми допомогли ще кільком.

Пригадую до нас тоді підійшов генерал ВВ подякував за те, що ми допомагали їхнім і сказав: якщо вам буде щось потрібно - кажіть. У дворі того будинку на Шовковичній, де ми обладнали пункт допомоги, був банк. На даху цього будинку сиділи беркутівці і стріляли звідти гумовими кулями по людях. В цьому банку лишились співробітники, переважно жінки. І тоді ми попросили одного з командирів беркуту припинити стрільбу на 20 хв, щоб можна було евакуювати цих людей. Він по рації передав наказ, вони перестали стріляти і кидати гранати, і ми змогли їх вивести звідти.

Коли беркут пішов у наступ, то ми якраз були в тому дворі, де допомагали постраждалим. У нас тоді було десь 5-ро поранених майданівців. І один з беркутів підійшов до нас і сказав: все ок, ми не будемо вас чіпати і вони дійсно не перешкоджали.

У нас з Максом була домовленість - попри все не втрачати візуальний контакт один з одним і триматися поруч. Навіть коли нас спробували роз’єднати на підсилення інших груп, ми не погодились і сказали, що або йдемо разом, або не йдемо взагалі.

Чи бачили Ви вогнепальні поранення у силовиків? Летальні випадки? Адже з розповіді Вашого друга і колеги Максима Попова я знаю, що Вам доводилось з цим зіткнутися. Чи погоджуєтесь з тим, що майданівцям вдалося тоді втриматись саме завдяки зброї, яку вони мусили взяти до рук для самооборони? Зрештою, певним чином, це підтверджує і статистика. Адже серед 13-х силовиків, які загинули під час подій на Майдані, 9 осіб були вбиті, починаючи з 16.00 18 лютого і до 6-ї ранку 19-го лютого. Понад 70 силовиків отримали поранення.

Так, я з цим погоджуюсь. Я бачив одного вбитого бійця ВВ, це було вже ближче до ночі і лінія оборони на той час проходила біля пам’ятника засновників Києва. Ми тоді були якраз на Інститутській всередині міліціонерів.

Після того, як "беркути" погнали людей до Майдану, ми дійшли за ними до барикади біля верхнього виходу з м. Хрещатик, де була тиснява. Там було багато поранених, лежали тіла двох загиблих людей - чоловіка і жінки. Ми бачили дуже багато жорстокості, часто звірячої. Але я також особисто був свідком, як підійшов один з беркутівців - офіцер, у нього ще на бронежилеті спереду був величезний наклеєний скетчем білого кольору православний хрест. Біля входу до метро лежали люди, обличчям в землю, частина з них побиті. Поруч ходили інші беркутівці, когось били. А він підійшов і сказав: «Хто може встати і сам йти, швидко встали і пішли. Щоб я вас тут не бачив!» І принаймні половина цих людей піднялись і побігли в метро, або на прилеглі вулиці. Мене це неочікувано і позитивно здивувало.

Пам’ятаю випадок, коли одному беркуту прилетіло прямо в пах, він впав і ми цю тушу під 200 кг ледве затягнули наверх. По слизькій покритій льодом бруківці зробити це було дуже важко.

Вогнепальні поранення були не лише у ввшників, а й у беркутівців теж.

Ми з Максом припускали тоді, що це могли бути не українці. У нас багаторічний досвід занять реконструкцією, то ми бачили багато різної форми, трохи вміємо її розрізняти. У цих беркутів була дещо інша форма, відрізнявся камуфляж, інші ґудзики, видно було, що шеврони новенькі, щойно пришиті. І головне — акцент, з яким вони розмовляли. Такий притаманний мешканцям сусідньої держави. Можливо це були росіяни або кримський «Беркут», я не знаю. Зрештою, той самий севастопольський «беркут» ніколи не приховував своїх вподобань і пристрасті до Московії.

Пригадую, що у випадку саме цих беркутівців, якщо з ними щось траплялося, то командир, який там стояв, не дозволяв вести їх до машин швидкої. Інших силовиків ми відводили до швидких, а цих нам сказали вести в окрему вантажівку з КУНГом, навіть тих, в кого були вогнепальні поранення.

У ніч з 18 на 19 лютого на штурм Майдану були кинуті великі сили. Зокрема серед тих, хто перебував у епіцентрі подій, були співробітники Кримського, Харківського, Луганського «Беркуту», спецпідрозділу МВС «Тигр», що базувався на той час у Криму. Серед 9-х загиблих у ніч штурму Майдану силовиків троє були з Криму.

Якось доводилось трохи читати, що вони пишуть на своїх форумах. Це така вата, що просто жесть. А коли я давав свідчення у суді, то ті беркутівці, що були в клітці закидали мені, що мовляв ми у них камінням кидали. Вони у якомусь паралельному всесвіті живуть, мабуть. Є фото, докази, як ми надавали їм допомогу, а вони розповідають, що медики Червоного Хреста по них кидали чимось!

Коли по рації оголосили збір усіх груп Червоного Хреста біля Будинку Профспілок, ми також пішли туди. Увесь час, поки тривав штурм Майдану, там була група Ігоря Сімутіна. На Майдані ми залишалися доки евакуювали усіх з палаючої будівлі Будинку Профспілок.

Волонтери Червоного Хреста згідно правил мають можливість лише надавати домедичну допомогу: зупинити кровотечу, зафіксувати зламану кінцівку, якщо людина не дихає — робимо серцево-легеневу реанімацію. На Майдані тоді вже було багато швидких, тож нашим головним завданням було якомога швидше віднести постраждалого до карети швидкої.

Посеред ночі 19-го ми пішли додому до знайомого нашого командира на Костьольну. Випили чаю, попадали на підлогу і намагалися хоч трошки поспати, паралельно слухаючи повідомлення по раціях.

Зранку 19 лютого ми знову пішли на Хрещатик, трохи пройшлись, декому надали допомогу. На чергування тоді вже заступили інші групи Червоного Хреста, тож ми поїхали додому, щоб помитись і відпочити.

20 лютого у нас був вихід на чергування за графіком. Ми з Максом Поповим їхали разом, по дорозі ще забрали Аню Волохову. Загалом у нашій групі того дня крім мене, Макса і Ані, ще були Катя Корнійко, Леонід Федоровський, Денис Хоусон і ще, здається, двоє дівчат.

Ще коли ми не доїхали до Майдану почала з’являтись інформація, що там стрілянина, є загиблі. За моїми відчуттями, навіть 18-те лютого відрізнялось своєю атмосферою від 20-го. Так, тоді були сутички, бої, загиблі, але це все було якось по-іншому. Складно підібрати слово, щоб описати. А 20-го, як тільки ми приїхали і зайшли на Майдан з боку Бесарабки, то одразу відчулось, що повітря якесь сіріше, похмуре, не було чутно того гомону, який був навіть 18-го. В тишині лунали поодинокі постріли, а назустріч бігли люди. Коли ми проходили повз КМДА, туди якраз під’їхав мікроавтобус, і в ньому на ношах лежала людина. Нам кричали: «Біжіть туди, на Інститутську. Там вбивають, стріляють, багато поранених!» Атмосфера була дуже гнітючою, було якось не по-собі і мабуть, це був перший раз, коли мені стало страшно.

Ми йшли і бачили, як назустріч нам несуть поранених, вбитих. Було якось дуже тихо, пам’ятаю лише звуки пострілів і як постійно когось несли назустріч. Ми підіймаємось догори вулицею і розуміємо, що у нас четверо дівчат у групі. Спершу думали стати під мостом через Інститутську. Але там якраз майданівці робили коктейлі Молотова і я кажу: «Ні, тут усе може спалахнути, йдемо в інше місце». Якраз тоді хтось прибіг і сказав: «Йдіть до готелю «Україна», туди зносять поранених».

І ми потихеньку, попід стіною пішли туди, адже розуміли, що стріляють вже не гумовими кулями, а бойовими. Ми йдемо і бачимо плями крові на бруківці, подекуди навіть були струмки крові, закривавлені щити, каски.

Ми зайшли в «Україну», дівчата залишились там, а ми з Максом, Льонею, Денисом і фотографом Мстиславом Черновим пішли на Інститутську. Відчуття були дуже неприємні тоді. З одного боку ми розуміли, що треба лишатись в готелі, бо медики Червоного Хреста не ходять під кулі, але з іншого боку прибігали люди і просили йти туди, бо там вбивають і потрібна допомога лікарів. Пригадую, як нам кричали: «По вас не будуть стріляти, ви ж медики!»

Ми встигли винести двох поранених. Спершу Вячеслава Заречнюка, якого поранили в стегно біля дерева на правому боці Інститутської. Ми занесли його в готель, повернулись і піднялися сходами, що ведуть від готелю на тротуар.

Назустріч нам йшов поранений майданівець - Василь Михалко. Він був дуже блідим, з рота текла кров. Ми просто там поклали його на землю. У нього було тяжке поранення легень. Ми наклали Василю оклюзійну пов’язку і також віднесли до готелю. Пам’ятаю, що там саме в цей момент Катя Корнійко намагалась когось відкачати.

Після цього ми втретє пішли на Інститутську, підбігли до Устима Голоднюка, який лежав на тротуарі. Перевірили пульс, але куля влучила йому в голову і було видно, що він уже без ознак життя…

Ми вирішили все ж винести його, розклали ноші, поклали його і в цей момент прилетіло мені…

На відео CNN видно, що мене поранили у момент, коли я вставав. Якби лишився на місці, то куля, мабуть, влучила б в голову або груди… Куля 7.62, якою мене поранили, увійшла в праве стегно, розтрощила кістку і зупинилася, «ткнувшись» носом в артерію.

Хоча спочатку я взагалі подумав, що по мені вистрілили з гумової рушниці. Відчув удар, впав. Звісно, було боляче, але зрозумів, що поранили з бойової зброї вже як побачив дірку в нозі.

Пізніше я вже дізнався, що на тому місці загинуло три Романи - Точин, Варениця і Гурик. І подумав, що я мав бути четвертим…

Медики одразу занесли Романа у готель «Україна», а звідти на Майдан, до швидкої.

Колега Романа Катя Корнійко згадує про свої відчуття в той момент:

«Найтяжчий спогад - 20 лютого 2014 року… Я завжди пам’ятатиму, як Уповільнений Момент, коли під ті ж самі вже звичні гучні вигуки “Розійдіться! Коридор…” з’являється моя команда… Все раптом уповільнюється… ноші… єдине, що я бачу на них, бо стою на колінах на підлозі біля пораненого, це - біла каска з червоним хрестом…

Жах охоплює все єство: “Це хтось із моїх”… Підриваюсь, біжу… Там Рома і, здається, голуба медична рукавичка, якою перетягнуте його стегно, щоб зупинити кровотечу… Голос нашого командира… ми всі несемось разом з ношами, на яких наш Рома… Рухаємось в напрямку Майдану, де ми мали передати його у швидку… Встигли… Коли ноші з Ромою опинились у кареті швидкої, у всіх підкошувалися ноги, всі мовчали, але рухались як єдине ціле - швидко, об’єднано та безвучно… Потрібно було повертатись, місія не закінчена…»

А Максим Попов досі переконаний, що друг отримав поранення через нього…

«Розумієш, нам забороняли тоді бігти на Інститутську, а я не послухав і погнав - не міг лишатись осторонь, коли потрібно було рятувати людей. А Рома побіг за мною і ось - в результаті сам ледве не загинув… Пригадую як він тоді сказав мені: “Макс, бляха, я навіть той скрежет кісток одну об одну почув…” Це коли ми його несли до «України».

Чи збережена куля, якою Вас було поранено? Адже знаю непоодинокі випадки, коли кулі просто зникали із матеріалів слідства.

Так, куля є. Як тільки мене привезли до лікарні і коли робили операцію (в мене була епідуральна анестезія), то я казав лікарю: «Кулю мені віддайте!» Я тоді забрав її і наступного дня віддав своєму адвокату.

Пізніше, коли провели слідчий експеримент, з’ясували, що мене поранив один із стрілків, які були на вантажівці, якою була перекрита вгорі Інститутська і з-за якої вели вогонь по майданівцях. Згодом експертиза встановила, що ця куля була випущена із автомата одного з беркутівців «чорної спецроти», який втік і зараз, отримавши російське громадянство, живе в Московії.

На щастя Катя Корнійко дала мені контакти одного лікаря-остеопата, який згодом працював у команді Уляни Супрун і він, оглянувши мене, сказав: «Якщо ти робитимеш все, що я тобі скажу, приймати, те, що я пропишу, робитимеш вправи, то за місяць будеш ходити без палички». Я виконував усе, що він порадив і дійсно через місяць уже зміг ходити без палички. Хоча поранення досі дає про себе знати. Зараз вже не так часто, а перші роки три нога могла просто відмовити під час того, як я йшов. Зараз іноді буває, що у сні повернусь, і в нозі якийсь нерв защемить і на ранок я можу хіба попри стінку ходити… Таке буває регулярно раз на пару тижнів, на місяць. Бігати мені досі боляче. У нозі стоять титанові стержні.

Перші два тижні мені постійно снилося, як мене поранили. Я бачив уві сні, як хтось в мене цілиться, чув постріл, відчував удар і одразу ж прокидався…

Три або чотири рази я давав свідчення у прокуратурі і лише один раз на суді. Також проводили слідчий експеримент, в ході якого було підтверджено, що в мене стріляв один із беркутівців "чорної" спецроти, які ховалися за вантажівками і бетонними блоками нагорі Інститутської.

Я не вірю вже в перспективи розгляду справ Майдану. Не звинувачую працівників прокуратури - вони роблять свою справу, досліджуючи і збираючи докази. Але думаю, що 3–4 роки було достатньо, щоб хтось поніс покарання. Так кажуть, що у справі великий обсяг матеріалів, багато томів… Але найголовніше, що немає відповідної політичної волі. Точніше вона є, але інакша, спрямована на затягування. Справи Майдану різні політики хочуть зробити інструментом політичного піару. Послухайте, як пафосно вони кричать кожного разу: «Ми все зробимо! Не забудемо! Я беру під особистий контроль!» Ага, зробите.

Що хорошого Майдан приніс у Ваше життя?

Віру в людей. Вперше це відчулося навесні 2013-го під час великого снігопаду, коли Київ просто засипало. І Азіров тоді сказав: «Досить скігліти. Беріть лопати!» Я тоді жив на Академмістечку і люди зібралися з лопатами, з усіх трьох під’їздів нашого будинку вийшли, відкопували машини, носили чай і їжу тим, хто застряг, забирали додому погрітися. Тобто люди проявили себе з кращого боку, показали, що можуть жити не лише для себе, а й для суспільства. Що у них є якась громадянська позиція.

А Майдан показав мені, що попри багато негативних рис, які притаманні українцям, ми все ще залишаємося людьми, які можуть проявляти жертовність, любов до ближнього і бажання прийти на допомогу і патріотизм. Це мені дуже подобається. І це відчувається досі.

Зрозуміло, що, як і кожна революція, наша винесла назовні усіляку піну. Пам’ятаю, як навесні, коли я повернувся з Австрії, ми з Максом поїхали на Майдан. Я тоді ще був на милицях. Ми пішли по Інститутській на місце, де усе сталося. По дорозі була баррикада, КПП, на якому сиділи якісь непритомні тіла в камуфляжі. Пригадую, що це був ранок, а вони вже «сині» просто. Один з них виходить і каже: «Що? Куди? Тут територія Майдану. Ми - гвардія Майдану!» Я запитую в нього: а де ти був 20 лютого? Він починає розказувати, що я стояв тут на барикаді. Я йому відповідаю: «У цьому місці тоді не було ще ніякої барикади. Що ти верзеш?» Я на милицях стою, а це мурло мені кричить: та я тебе зараз вишвирну з Майдану! Потім підійшов якийсь сотник, каже йому: «Що ти плетеш? Це медики з Майдану». А він далі: «А що мені? Я гвардія Майдану…»

Кілька років тому у річницю найтрагічніших подій на Майдані Ви написали у фб, що більше не хочете приходити на Майдан 20 лютого. Чому?

З декількох причин. По-перше, у ці дні там панує якась індустрія. На Майдані, в підземному переході, в районі метро Хрещатик стоять продавці з такими скорбними обличчями і продають квіти і лампадки, які раптом подорожчали вдвічі. «Недорого, 50 гривень. Слава Україні!»

А я собі думаю: «Що ти, сука, тут таке кажеш? До чого тут твоє «Слава Україні»? Я розумію, що у нього є хазяїн, який наказав йому це все тут продавати, але ж як це огидно робити на такому гроші! Я колись був у Помпеях і побачив, як там продають магнітики у формі застиглих під час виверження вулкану тіл людей. Коли відбулося виверження і все засипало товстим шаром попелу, ці люди загинули, згоріли, рештки зітліли і утворилися пустоти. Згодом історики залили у ці пустоти гіпс і таким чином відворили фігури людей, які загинули у Помпеях. І ось ці фігурки там продають, як сувеніри! Це на голову не налазить: як це взяти зліпок трупа і повісити собі на холодильник? І ось тут для мене таке саме.

По-друге, 20 лютого на Майдан та Інститутську приходять усі ці люди, політики, чиновники, які жодного стосунку не мали до цього. Я пам’ятаю, як прийшов одного ранку, а там оці… Вибачте, скажу словами Подерв’янського: «довольні хами, ситі в них єбала». Вони стоять в дублянках, шубах, усі рожевощокі, красиві, аж лосняться з величезними букетами і чекають. Тут під’їжджає мерседес і з нього вилазить Юлія Володимирівна. І всі одразу: «Вона! Вона прийшла!» І вона така йде, посміхається, ручку всім простягає, щоб цілували. Їй хтось простягує букет квітів, вона кладе його, робить скорботне обличчя, потім повертається бачить камери і починає: «Друзі! Ми тут боронили свободу!» Яку ти свободу боронила? І таких багато.

Так у наступні роки це все перетворилося на якийсь клятий цирк, коли машинами під’їжджали просто під саму капличку, аби тільки не пройти зайвих три метри. Я якось прийшов, а там вже рамки поставили, охорона. Подуріли чи що? Я просто розвернувся тоді і пішов… Цьогоріч я не ходив, бо був в Африці у цей час. А в перший рік ще все було нормально.

Як гадаєте, що заважає українцям після такого піднесення і фантастичного прикладу самоорганізації, яким був Майдан, після цього об’єднатись і ефективно впливати на життя і політику держави? Чи це брак освіти? Чи відсутність історичного досвіду побудови держави та інституцій?

Найважливішим, як на мене, була негативна селекція впродовж 70 років цього жахливого експерименту, який втілювала над українцями радянська влада. Все українське принижувалось, знецінювалось, знищувалось впродовж поколінь. Звичайно, є окремі пасіонарії, але їх надто мало і більшість з них йде на фронт і гине.

Крім того в українців є дуже негативна риса - не доводити до кінця те, що почали. Також дуже легко відволікати нашу увагу від серйозних питань. Як тільки виникає якась загрозлива для держави проблема чи ситуація і люди активізовуються, то одразу в інформаційний простір вкидається якась другорядна дурня, і всі одразу відволікаються на це і забувають про головне.

Також надалі актуальною є приказка про те, що «Де два українці - там три гетьмани». Часто наперед вилазять люди, яким на Україну насправді начхати.

У моїй родині, незважаючи на прізвище, не дуже багато української крові. Уся моя сім’я приїхала з Росії. Мама народилась у Новосибірську, батько в мене вірменин, а по маминій лінії мої предки естонці, німці, росіяни. Майже всі народились або у Фінляндії, коли вона ще була частиною Російської імперії, або у Санкт-Петербурзі. Досі у мене там багато родичів.

Але не зважаючи на це, я відчуваю себе українцем. У мене є близький друг - грузин. Але я не знаю більшого українця, ніж він. Він спілкується виключно українською мовою, є затятим патріотом України.

Я до Майдану лише іноді говорив українською. У мене є певне коло друзів, знайомих, деякі з них розмовляють українською, хтось російською. І я з окремими з них теж спілкуюсь українською, для мене ту немає проблеми. Я не можу сказати, що у мене ідеальна українська, проскакують русими і граматика може підводити, але я намагаюсь. Зрозуміло, що після Майдану для мене це стало більш принциповим.

Сприймаючи мову, як інструмент національної самоідентифікації, я намагаюсь більше читати українською, дивитись передачі, фільми. Дивлюсь Антіна Мухарського, Остапа Дроздова. Попри різні відгуки і думки про них, я вважаю, що вони популяризують українську мову і культуру. І добре, що такі люди є. І потрібно, щоб їх було більше.

“Чим далі, тим більше я скочуюсь в український націоналізм і відчуваю при цьому себе комфортно. Я розумію, що нація повинна сформуватись, і мова має дуже велике значення”.

Хоч в останні роки я не відчуваю, щоб цей процес тривав. І не думаю, що це пов’язано з нинішнім урядом, адже будь-яка влада - це відображення людей, які її обрали. Але мені видається, що в 2014–2016 роках цей процес йшов активніше і швидше. Тоді було якесь національне піднесення, навіть дихалось по-інакшому. Потім почався якийсь регрес, а зараз я бачу, що йде відкат назад.

Чи піду я знову на Майдан при потребі? Не знаю… Тут є багато факторів, які треба враховувати. Якщо буду в Україні, то піду. І якщо буде Макс, піду обов’язково!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал був опублікований 23.09.2021 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.