Автор: Олена Чебелюк

Сьогодні Василь знову на передовій – як парамедик добровольчого батальйону «Госпітальєри». Він регулярно їздить на ротації на схід, волонтерить, бере активну участь у громадському житті Львова. Є одним із засновників громадської ініціативи "Твоя кров рятує!", члени якої постійно здають донорську кров і закликають ставати донорами інших.

Працює заступником директора Галицького відділення соціальної допомоги вдома у Львівському міському територіальному центрі соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян. Одружений, має двох доньок.

Василь вперше поїхав на Майдан в грудні 2013-го, адже в час коли, за його словами, з'явився шанс змінити країну, не можна було лишатися осторонь. Обороняв Інститутську під час беркутівського штурму 11 грудня. Брав участь у січневих боях на Груші. Постійно був на протестах та мітингах у Львові, блокував військову частину ВВшників, щоб вони не поїхали на допомогу в Київ.

Ввечері 18 лютого 2014-го, після новин про криваві бої в Києві під час «мирної ходи» до Верховної Ради, знову вирушив до столиці. До Києва разом із іншими чоловіками дісталися над ранок 19-го. Василь згадує про те, як виглядав тоді Майдан:

- "Картина, яку ми побачили, була дуже гнітючою. Територія Майдану надзвичайно звузилася, люди на барикадах були виснажені і мокрі, з покритими сажею обличчями. Вже перед самим майданом ми приєдналися до колони активістів, які щойно під’їхали, переважно це були хлопці із Західної України. Оборонці майдану зустрічали нас із великим піднесенням, питали звідки ми. Казали, що дуже нас чекали. Ми одразу пішли на барикади міняти втомлених людей. Палали профспілки…

Допомагав побратимам чим міг, стояв зі щитом попереду. Один чоловік для чогось пішов у бік беркуту. На півшляху він зупинився і незрозуміло було, що хотів робити. Я злякався, що у нього зараз почнуть стріляти, знайшов десь білий аркуш паперу, підняв його над головою, як прапор, і пішов забрати того чоловіка.
Кидав бруківку, коктейлі, все що було під руками кидав у вогонь.

Потім трохи відпочивав, копали з хлопцями м’яча навіть, трохи так стрес знімали.

Було складно, усі розуміли, що це вже апогей, вирішальний момент, але невідомо було чим усе завершиться. Перші жертви вже були задовго до того, а впродовж 18-19 лютого кількість жертв стрімко зросла.

Всі розуміли, що назад шляху немає…

В мене постійно в голові була думка, що це вирішальні дні, переломний момент. Був впевнений, що коли ми зараз не встоїмо, то не змінимо вектор руху держави з проросійського.

  Ніч з 19 на 20 лютого була дуже неспокійною, всі були вкрай знервовані. Ми лягли відпочити далеко за північ прямо у непрацюючому фонтані за сценою.
Зранку прокинулись від вибухів і, вхопивши наперед заготовлені пакети, одразу побігли на передову до пам’ятника засновникам Києва.
Зі сцени лунали заклики з проханням бути обережними.

Незрозуміло для мене до кінця, чому беркутівці так раптово і організовано відступили? Спершу від стели, згодом на Інститутську. Відступаючи вгору Інститутською беркути поливали нас із водометів. Ми намагалися його підпалити.

Я піднявся на міст через Інститутську і побачив, як на пагорбі біля Жовтневого палацу стоять люди в чорному камуфляжі з автоматами і стріляють в напрямку Майдану.
Хтось притяг бочки. Я кричав усім, щоб несли шини на міст. Їх потрібно було підпалити, щоб зробити димову завісу і хоч трохи сховати людей. Я бачив, як силовики продовжували стріляти униз по схилу з годинником, яким підіймались майданівці. Ще подумав тоді: Зараз вони повернуться і ми, усі хто є зараз на мосту, отримаємо по своїй кулі…

Але ми не втікали, вдалося розвести багаття з шин і коктейлів Молотова і зробити доволі потужну димову завісу.

Стрілки з автоматами почали рухатися догори Інститутською попри Жовтневий у напрямку станції метро. А ми перебігли міст і повз Жовтневий побігли за ними.

В той момент я вже побачив, як згори Інститутської несуть поранених і було зрозуміло, що потрібно витягувати хлопців на сторону Жовтневого, де вже запалили вогонь, були медики.

Ми пішли вперед з великою металевою огорожею, якою прикривалися від куль. Я мав у руках гучномовець, який хтось дав мені до рук. З його допомогою намагався координувати дії людей. Раптом щит, який ми несли, за щось зачепився, і я вибіг наперед поглянути, що трапилось.

І саме в цей момент, коли я вибіг з-за прикриття, у мене влучили… Перша думка була: «Ну от, приїхав допомогти, а сам став обузою». Хлопці затягнули мене моментом за щит, і це один з яскравих прикладів самопожертви учасників Революції Гідності, коли незнайомі і чужі для тебе, по-суті, люди абсолютно безкорисно рятують твоє життя. В такий момент спільна справа для тебе і для держави є найголовніша. І вони, ризикуючи собою, рятують тебе. Ці моменти карбуються в пам’яті назавжди…"

Куля, якою було поранено Василя, увійшла в правий бік, пройшла під кутом, фактично по-діагоналі через все тіло, розтрощила таз, пошкодила правий кульшовий суглоб, сечовий міхур, зламала ліву ногу і застрягла вже під шкірою.

Як говорить сам Василь: "Мені ще пощастило, що це був крупний калібр, а не 5.45, тому що тоді вона, блукаючи, могла вийти зі спини або живота. Пізніше фронтовий досвід показав, що така куля непередбачувана. А так куля калібру 7.62 мм пройшла, проламавши усе на своєму шляху, хоча кістки тазу, як говорять лікарі, у мене досить міцні".

Була дуже велика крововтрата, поранений майданівець почав втрачати свідомість. Побратими відтягнули його на правий бік Інститутської (на тротуар зі сторони готелю «Україна») під прикриття бетонного парапету. Там на місці йому надав першу допомогу медик-волонтер Іван Жолобан, далі побратими відтягли Василя у готель, а вже звідти через Майдан його віднесли до швидкої, яка відвезла пораненого до лікарні швидкої медичної допомоги.

Незважаючи на велику крововтрату, Василь увесь цей час був при тямі, свідомість почав втрачати вже під час огляду у лікарні. І «вимкнувся» повністю уже в операційній. Прокинувся через кілька днів у реанімації. Пригадує, що відчував величезну слабкість і постійно ніби кудись провалювався.

Перші кілька днів після поранення Василь перебував на апараті штучної вентиляції легень, його годували і вводили ліки через зонд. Згодом лікарі сказали йому, що 20 лютого сумнівалися чи він доживе до ранку наступного дня…

Біля реанімації весь час були рідні та друзі Василя, але їх до нього не пускали, лише через 4-5 днів передали від них записку. Через тиждень перевели у звичайну палату. В Києві Василю загалом зробили три операції, а згодом перевезли до військового шпиталю в Празі.

Василь пригадує, яким був тоді його стан:

Мені постійно ставили крапельниці, по 8 банок на раз, тричі на день, постійні уколи. Регулярно відбувалися консиліуми лікарів, які радилися, що і як далі робити. Бували такі неприємні випадки, коли я прокидався у калюжі власної крові і ніхто не знав, з якого саме дренажу чи дірки вона витекла.

Я не міг взагалі ходити і рухатися. Спочатку максимум, що я міг – це крутити головою, руками не рекомендували рухати чи згинати їх, бо там стояло повно підключених катетерів. Перші місяці я був повністю лежачим, а далі в Чехії зі мною почав працювати реабілітолог. Почалося все з банального – спроб рухати пальцями на ногах і поступово, день за днем, тиждень за тижнем ми розрухувалися. І лише через 2 місяці після поранення я почав сідати, згодом пробував ставати зі спеціальними пристроями і поступово намагався знову ходити.

Відновлюватися після такого поранення дуже тяжко. Форму тримати набагато легше, ніж відновлюватися. Я до поранення бігав щодня, постійно їздив на ровері, на перекладині займався. Завжди тримав себе у хорошій фізичній формі.

Під час реабілітації після усіх процедур, які тривали пів дня, я пообіді брав милиці, коцик і воду в наплічник і на одній нозі йшов у гори. Йшов через курортне містечко, де я проходив реабілітацію, поставивши собі ціль вийти на вершину сусідньої гори.

Біль далі мучив, але за цей час я вже звик якось не звертати на нього увагу. За порадою свого товариша ще в Києві відмовлявся від знеболювальних вдень. Він пояснив, що якщо постійно бути на знеболювальних, то вони будуть менш ефективними. А вночі знеболювальне було необхідним.

Вдень до мене приходило багато людей, за що я їм дуже вдячний. Ми спілкувалися, вони розповідали мені, що відбувається в світі, в Україні. Під час таких розмов я не дуже зважав на біль. З багатьма з цих людей ми товаришуємо і до сьогоднішнього дня. З деким досі тісно співпрацюємо з питань допомоги нашим пораненим. Як майданівцям, так і військовим.

Василь є представником Ініціативної групи поранених і постраждалих майданівців на Львівщині. Ця організація була створена напередодні першої річниці початку Революції гідності – коли стало зрозуміло, що держава сама по собі нічого для поранених майданівців не зробить. Метою стала допомога усім учасникам Майдану, які були травмовані чи поранені під час «вогняної зими». Активісти домоглися, аби закон про допомогу пораненим майданівцям, прийнятий у Верховній Раді України одразу після 20 лютого, виконувався, і усім постраждалим було виплачено фінансову допомогу від держави. Домоглися включення до реєстру постраждалих сотень поранених побратимів, допомагали їм з оформленням документів та проведенням судово-медичної експертизи. Завдяки роботі Ініціативної групи, поранені на Майдані отримали статуси "Особа з інвалідністю внаслідок війни" та "Постраждалий учасник Революції Гідності", прирівняні до учасників бойових дій, та інші пільги. Їхній приклад є зразком ефективної роботи і координації зусиль для досягнення мети. Однієї із тих рис, якою беззаперечно вражав Майдан.

Мій прадід був в УПА і коли його арештували і допитували, то він казав: та я просто возив продукти хлопцям і ніде сам не був. Тобто відверто брехав, щоб не виказати своїх. І на допитах він не здався. Йому дали 10 років таборів суворого режиму в Сибіру. На щастя, він повернувся звідти. І цей приклад мені дуже запам’ятався, окрім того велику роль зіграло те, що ми виховуємося тут на Галичині на прикладі наших предків – січових стрільців, бійців УПА і воїнів Української Галицької Армії, козаків. Про це нам багато розповідали і в школі, і батьки вдома.

І я в цей важливий переломний момент не міг лишитися осторонь і вчинити інакше. Я багато разів думав: чому я лишився живим? Чому пощастило мені, а не іншим?

Майдан став для мене новітнім відродженням Гідності усіх українців, показав ціну відродження незалежності, тому що я вважаю, що ми відродили нашу історичну незалежність. Ці події показали, що кожен може вплинути не лише на свою власну долю, а й на хід історії цілої держави!

Вже за декілька днів після повернення додому, Василь одразу пішов до львівського військового шпиталю провідати поранених українських військових:

- Я просто прийшов у відділення травматології, зайшов до першої палати, де лежали тяжкопоранені на війні хлопці і почав з ними розмовляти. Я розповідав про свій досвід, про те, як попри біль і скептичні настрої лікарів, зумів знову почати ходити. Підтримував їх як міг.

Далі Василь почав збирати допомогу і надсилати її своїм товаришам на передову. Він сам колись служив у десантній 95-й бригаді, багато його побратимів з самого початку війни пішли захищати Україну. І Василь також, ледве ставши на ноги, рвався на фронт. Ще в 2014-му йому прислали повістку і він, попри поранення, пішов у військомат…

- Свого часу я проходив строкову службу у складі 95-ї десантної бригади. Я хотів служити, хоч на той час усі навпаки відкуплялися від армії. Але я вважав, що це школа, яку потрібно пройти. Перша повістка прийшла, коли я ще був у лікарні, восени друга. Після повернення до Львова за якийсь час я пішов у військомат. З ціпком, з яким ще на той час ходив. Ясно, що мене не взяли… І я зрозумів, що мій шлях на фронт лише через добровольчі підрозділи.

З початком війни я вже розумів, що я хочу робити і яким чином можу бути корисним. Довгий час після Майдану, практично щороку я ще мав операції, але зрештою зумів відновитися, хоч процес відновлення зайняв кілька років.

Як тільки дозволило здоров'я, Василь пройшов вишкіл і став добровольцем-парамедиком у медичному батальйоні «Госпітальєри». 

Я водій-парамедик. На передовій, на мені лежить відповідальність як за технічний стан автомобіля, так і за весь екіпаж. Часто ти їдеш і в тебе ліворуч мінне поле, праворуч теж, або ж лінія передової. Ти їдеш боком до ворога і перед тобою одна колія, з якої ти не маєш права з’їхати аж поки не доїдеш до місця, де потрібна евакуація. Окрім того, коли я не за кермом, то виконую функції парамедика. У складі екіпажу зазвичай працює кілька осіб, мінімум двоє, які виконують свою роботу: надання першої медичної допомоги пораненому і евакуація його з поля бою чи позиції на стабілізаційний пункт, де пораненого передають медикам ЗСУ.

Я люблю навчатися. Впродовж усього свого життя я продовжую навчатися. Це дуже важливо. Адже ці знання згодом можна буде не лише застосувати на практиці, вони можуть в майбутньому допомогти тобі і твоїй сім’ї досягнути поставлених цілей, допомогти в розвитку держави і суспільства. Я іноді кажу, що елементарні речі, знання цих речей рятують життя. Завжди стараюся розповідати людям і просто знайомим, як діяти в різних ситуаціях, що головне не панікувати.

Мені дружина іноді каже: ти просто удав! А я їй відповідаю: Олюсь, та я не удав, а просто намагаюся адекватно реагувати у будь-якій ситуації. Я можу підвищити голос, крикнути, бо іноді є ситуації, які вимагають просто секундних реакцій. Якщо вчасно не відреагувати, то може бути банально запізно.

Я вважаю, що не варто не шкодувати за тим, що було зроблено, навіть якщо не вдалося зробити так, як було задумано. Завжди потрібно шкодувати про втрачений час і можливість. Якщо ти не спробував, ти не знаєш, чи тобі вдасться. А якщо спробував, побачив можливі помилки, які тобі завадили, зробив аналіз, то ти вже маєш досвід, який не замінять нічиї слова.

Моє життєве кредо: «Ніколи не здавайся! Йди до кінця. Завжди думай і докладай максимальних зусиль задля здійснення своєї мрії! І тоді все обов’язково буде добре!»

Дивлячись на таких людей, як Василь, розумієш, що ніколи не варто опускати рук і розчаровуватись. Ніколи не можна говорити, що Майдан нічого не дав українцям. Адже усі зміни починаються, передусім, в наших головах і в нашій свідомості. Ми повинні розуміти, що Революція – це не просто масовий мітинг і лозунги, а щоденна кропітка робота, яка лише починається після завершення протестів. Це об’єднання зусиль, гуртування на усіх рівнях з тими, хто поділяє твої цінності та ідеали, з тими, хто готовий і хоче змінювати країну. Заради ідеалів, які для когось можуть видаватися смішними і романтичними ілюзіями, а для багатьох є сенсом життя.

Лише коли ми почнемо об’єднуватись, навчимося відрізняти справжнє від фальшивого та другорядного, у нас буде шанс на реальні зміни. Українці, які вийшли на Майдан, тримають фронт на сході і відстоюють нашу незалежність, вибороли цей шанс і ми не маємо права його втратити…

Слава Героям Майдану!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал був опублікований 06.08.2021 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.