Skip to main content

Іван Жолобан

Спогади медика Майдану.

  Іван Жолобан - медик-волонтер, активний учасник Майдану. Народився на Прикарпатті у 1989 році, закінчив Івано-Франківський національний медичний університет, за спеціальністю - провізор. Зараз проживає у Івано-Франківську. Одружений, батько двох дітей. Захоплюється східними єдиноборствами, активно займається спортом, бігає марафони, ходить в гори, любить мандрувати.

Іван пройшов практично увесь Майдан, чергував у медпункті в КМДА. В найскладніші дні був на Груші, 18 лютого в ніч штурму Майдану допомагав евакуйовувати поранених з палаючого Будинку Профспілок. Разом з колегами рятував наших хлопців, які опинилися в пастці в Жовтневому палаці після того, як його захопив "беркут".

20 лютого 2014 р. Іван, ризикуючи власним життям, був на самій передовій лінії вогню на Інститутській, рятуючи поранених побратимів.


Іван Жолобан з волонтеркою Оленою Іванчук на чергуванні в КМДА.


    - Вперше на протести до Києва я прибув 3 грудня. До цього брав участь у Івано-Франківському Євромайдані, висловлюючи своє обурення непідписанням угоди про асоціацію із ЄС. Коли ж відбулося жорстоке побиття студентів у Києві, одразу прийняв рішення їхати на Майдан.
Зі мною їхали мої товариші – Іван Шкатуляк і Павло Ковальський. До речі, перший для того, щоб вирушити до Києва звільнився з роботи, а другий просто нічого не сказав батькам. Я ж взяв відпустку за свій рахунок, адже працюю маркетологом у фармацевтичній компанії. Вільних місць у автобусах, які йшли від приміщення Івано-Франківської обласної ради не було, тому поїхали власним коштом.
Коли прибули до столиці, то були вражені тією кількістю людей, які там перебували, а також високим рівнем їхньої згуртованості і патріотизму. Коли вранці 3 грудня підійшли до сцени на Майдані, то перше, що почули, це були заклики Юрія Луценка йти пікетувати Верховну Раду. Коли натовп розвернувся і вирушив на пікет, я з товаришами опинився у перших рядах. Під стінами Верховної Ради «беркутівці» почали розбивати наші ряди. Мене затягнули між силовиків і почали бити, однак, на щастя, серйозних пошкоджень, крім травми носа вдалося уникнути (допоміг рюкзак на спині, який послабив удари від гумових кийків). Потім надійшли солдати внутрішніх військ і відвели мене до хлопців, котрих витягнули з натовпу, як і мене. Пригадую, що один майор з внутрішніх військ приніс нам чай і бутерброди. Далі у приміщенні Київради ми записалися у Самооборону майдану і нам провели інструктаж, як протидіяти «Беркуту». Таким був мій перший день на Майдані.

На другий день я прийшов у медпункт Київради, щоб взяти ліки для друга.  Дізнавшись, що я маю медичну освіту і впродовж року працював завідувачем аптеки, Світлана Сидоренко, яка на той час була старшою по зміні в медпункті КМДА запропонувала мені залишитися там допомагати. З цього часу довелося розділитися зі своїми товаришами: вони були на барикадах, а я – у медпункті. Ночував там же із іншими медиками під сходовою кліткою, де знаходився склад медикаментів.
 

Іван у медпункті в КМДА.

    Тоді звичайний робочий день виглядав таким чином: підйом, прибирання, вдень - сцена Майдану, а ввечері – робота у медпункті. Мав спеціальну перепустку медика Майдану, яка видавалася щодня.
6 грудня брав участь у протесті під стінами Генеральної прокуратури України, вимагаючи звільнення затриманих майданівців. Тоді особливо запам’яталася підтримка киян, які вночі приносили нам по кілька разів гарячі перші та другі страви і гори теплого одягу. Один бізнесмен на наше прохання привіз величезні термоси на чай, а літня жінка просто привела нас до себе додому і запропонувала забрати величезні каструлі із гарячою водою. Крім цього, намагалися зігрітися співом. І це в той час, коли за рогом будівлі стояли три автобуси із «Беркутом».

В ті дні нас опановував сильний відчай, бо практично кожної доби чекали на штурм. Кількість поранених різко зросла після спроби зачистки Майдану вночі 11 грудня. Через мороз і сильний снігопад також зросла кількість простудних захворювань, також були хлопці з пораненнями ще з часу сутичок на Банковій. Майданівці боялися звертатися за допомогою у столичні лікарні, тому медики, афганці і представники преси, чергували біля поранених у лікарнях.  Біля тих же медичних установ стояли автобуси із «Беркутом».

Наприкінці грудня я повернувся додому у село Драгомирчани, але вже 6 січня знову був у Києві. Незважаючи на позитивний настрій, який панував там під час святкування, тоді я вже усвідомлював, що протести і пікети не дають жодних результатів. Пригадую, що на Водохреще я та мої друзі по Майдану ледь не плакали від безсилля, а далі повідомили, що потрібні медики на вулицю Грушевського…

     Ми з колегами-медиками принесли на Грушевського балони із термальною водою для промивання очей від ураження сльозогінним газом і розгорнули там своєрідний медпункт. Тоді ж я отримав поранення у коліно, бо під ногами у мене вибухнула світлошумова граната. Співробітники «Беркуту» прив’язували до цих гранат багато різних гострих предметів, гайок і шурупів, при вибуху вони розліталися у різні сторони і пробивали верхній одяг, впиналися у шкіру, пошкоджували очі. Тоді ж вперше побачив і складні травми у мітингувальників. Особливий жах викликала відірвана кисть руки у одного із майданівців. Також довелося нести на плечах пораненого афганця. Під вечір уже було дуже багато травмованих від розривів цих світло шумових гранат. В одного чоловіка від завданих пошкоджень око витекло прямо мені на плече.

Іван Жолобан (справа) надає допомогу пораненому під час сутичок на вул. Грушевського 19 січня 2014. Фото: Костянтин Сова.


У ніч з 19 на 20 січня практично ніхто не спав, далі настало відносне затишшя, але вже з 20 на 21 січня ми з моїм товаришем носили поранених цілу добу. Після таких подій втомлені пішли спати у медпункт в приміщенні Київради. Там відіспалися і на екрані побачили повідомлення про смерть Михайла Жизневського та Сергія Нігояна. Порізавши каремати і зробивши із них захисні щитки на ноги, ми побігли на Грушевського. Дісталися туди, коли «беркут» вже підійшов до кінця Європейської площі. Старший із медиків домовився із «беркутом», щоб ми винесли медикаменти із медпункту на Грушевського 4. Тоді ж до мене підійшла одна дівчина і попросила вивести з підвалу на Грушевського 4 її друга, який сховався від «беркуту». Пригадую, що він настільки замаскувався, що й нам самим важко було його знайти. Тільки переконавши його, що ми медики Майдану, нам вдалося виявити сховок і провести хлопця через чорний вхід на Майдан.
Усі медикаменти перенесли спершу в арку будинку на Грушевського, а далі у новий медпункт на Грушевського 1. Там обладнали стерильні бокси для операцій. Було багато випадків переохолоджень майданівців, тоді ж я вперше побачив як молода людина, облита холодною водою із брансбойта, практично на очах покривається кригою. Потім у цього хлопця було важке запалення легень.

Іван Жолобан на вул. Грушевського 22 січня 2014. Фото: Олександр Онищенко.


Через дим від палаючих шин у мене самого розпочалися проблеми із легенями, тому мені довелося повернутися до Івано-Франківська і лягти 27 січня в лікарню. Однак, там мені через кілька днів натякнули, що краще звідти піти, щоб не створювати собі зайві проблеми із правоохоронними органами.

18 лютого я знову приїхав до на Майдан. У КМДА допомагав організовувати хірургічні столи і підбирати медикаменти для операцій. Тоді ж мене направили у Будинок профспілок, щоб підготовляти там стіл для оперативних втручань та стерильні пакети.

За спеціальністю я фармацевт, але під час подій на Майдані багато корисної інформації нам, молодим медикам, подав Руслан (на жаль, прізвища не знаю) із Тернополя, який проходив інтернатуру за кордоном. Він же вчив нас шити рани.

Коли привели жінку із сильними опіками рук і ніг, потім хлопця із опіками шиї, я попросився із профспілок на передову. Але для того, щоб туди дістатися, потрібно було зачекати поки набереться повноцінна медична бригада. Тому довелося чекати поки прийде хтось із лікарів-дробровольців, бо серед нас був один студент, один інтерн і я фармацевт. Нам швидко пощастило, бо підійшла жінка-педіатр, яка запропонувала свою допомогу. Її одразу ж переодягнули у зручний одяг і ми вирушили.

План дій вже був розпрацьований до автоматизму: коли пораненого забирала швидка, то хтось із волонтерів одразу записував номер швидкої, контакти хворого, його паспортні дані, телефон лікаря бригади швидкої, адже вже тоді було відомо, що багато потерпілих просто пропадали із лікарень чи були викрадені ще по дорозі до них.

    Коли ми прибули на Інститутську, то побачили як із вулиці Шовковичної біжать майданівці, а за ними із очами, налитими від ненависті кров’ю, «беркутівці». Дівчата-медики, представник преси і я сховалися у під’їзді будинку, закривши за собою двері на кодовий замок. Потім через напівпідвал вийшли у двір будинку, де потрапили під приціл двох «беркутівців». Ми лягли на землю і підняли руки догори. В цей час з під’їзду вийшла старенька бабця, яка від побаченого втратила свідомість. Ми домовилися із одним із «беркутів» під його прикриттям вивести потерпілу на Шовковичну, де та прийшла до тями і швидко втекла.

Коли дісталися Будинку офіцерів, там було вже багато поранених, а на підлозі лежали три трупи. Було чути страшні крики із Маріїнського парку, там кров текла попри бруківку, як вода після дощу. Ті, кому вже надали медичну допомогу, перебинтовані сиділи чи лежали під Будинком офіцерів. Тут же знаходився музей і, попросивши одного із працівників музеюпро допомогу, ми виводили поранених як працівників музею і передавали родичам чи автомайданівцям. Таким чином вдалося вивезти частину поранених через заслін «беркуту».

Я мав у сумці дуже мало медикаментів, тому взявши у Будинку офіцерів тільки фізрозчин (не хотів забирати ліки з пункту, де їх і так було не багато), я повернувся знову на Інститутську. Побачив там двох поранених майданівців, які лежали на асфальті. Поруч стояла машина швидкої допомоги, та лікар відмовлявся брати їх в одну машину, мотивуючи тим, що у них різний характер поранення. Там же лежав поранений солдат внутрішніх військ, а біля нього стояли його побратими. В їхній очах було стільки люті, що думаю, якби не медики, то вони б одразу ж поквиталися з майданівцями за свого товариша.

Спустившись вниз по Інститутській, побачив у під’їзді одного із будинків важко поранених. Серед них була і зовсім юна дівчина, в якої повністю була попечена спина. Я зателефонував до хлопців із автомайдану, щоб їх забрали.

На спині у медика Катерини Большакової 18 лютого під час розгону беркутівцями протестувальників на вул. Інститутській вибухнула граната. Фото: Владислав Содель.


Коли дійшли до першої барикади на Інститутській, нас покликав командир внутрішніх військ і сказав супроводити їхніх поранених на Садову 1, в їдальню Кабміну. Хлопців дуже нудило, бо вони отримали отруєння від диму з палаючих шин. Такі отруєння лікували лідокаїном і кетановом.
Далі пішли у напрямку до Центрального універмагу, але «беркут» нас не пропускав. Тоді до нас джипом під’їхала одна жінка, яка запропонувала нас вивезти звідти. Вона мала перепустку в урядовий квартал, бо володіла одним із тамтешніх офісів.

Втомлені ми повернулися в будинок профспілок, там надавали допомогу пораненим. У майданівців були поранення від гранат РГД-5 (зі слів чоловіка котрий також бачив її вибух), серйозні опікові ураження. Коли я втомлений ввечері 18 лютого вибіг на третій поверх і тільки сів на матрац, щоб відпочити, почув крики тих, хто біг з п’ятого поверху. Ми кинулися виносити поранених, але на 4-му та 5-му поверхах була багато таких, що не могли самі пересуватися, тому важко судити про те, скільки там загинуло. Мого знайомого під час пожежі зняли з третього поверху працівники МНС.
Після пожежі гостро постало питання де ночувати і де зберігати врятовані з пожежі медикаменти. На Костьольній 6 нам дали квартиру для відпочинку.

19-го лютого довелося навіть брати участь у звільненні полонених. Коли «беркутівці» відтіснили народ з вулиці Інститутської та Жовтневого палацу, не всі хлопці з самооборони Майдану змогли втекти звідти і, щоб не потрапити в полон, заховались в одній з кімнат. Ми з Наталею Назар робили періодичні вилазки (нас як медиків пропускали на одному з проходів до Жовтневого палацу зі сторони ближчої до Європейської площі), щоб забрати ліки, котрі залишились у медпункті у Жовтневому. Коли ми робили чергову вилазку, то з нами пішла Світлана Сидоренко, інші медики та нардеп Олександр Сич. Тоді я ще достеменно не знав, для чого було потрібно так багато людей, але згодом зрозумів. На подвір'ї палацу стояли в ряд наші хлопці із КМДА (із «Самооборони»), були також кілька «свободівців». Їх обеззброювали по-одному, поруч із цим брали свідчення-зізнання, фотографували і шикували в іншу колону. Коли процедуру було завершено, то ми (медики) стали по два боки колони і виводили хлопців повз військових і «беркутівців» у напрямку ЦУМу (до спуску до Київради). Так ми вивели наших у безпечне місце, потім нагодували їх, самі поїли і далі повернулись на Майдан, де була робота біля барикад.

20-го лютого ми знову вийшли на барикади. Тоді я був свідком як снайпер потрапив у ящик із готовими коктейлями Молотова і один чоловік голими руками перекинув цей ящик за барикаду. Ми обробляли його рани, бо на руках миттєво злізла шкіра. Коли запитали, чому він так зробив, то той відповів, що пожежа могла зруйнувати частину барикади і принести ще більші втрати для майданівців.

В цей час працював разом із Наталією Назар з Львівського медичного університету. На руки ми вдягали по 10 пар одноразових рукавиць, щоб з кожним працювати чистими руками. Це дозволяло зекономити час, зняв брудні рукавиці і знов продовжуєш працювати.

Пам’ятаю першого вбитого, коли почався відстріл снайперами.  Усюди крики: «Медика, медика!»  Несемо пораненого на щиті, ноги запутуються у дротах, які залишаються після згорання шин... 

Принесли його до Поштампу.  Там робили йому непрямий масаж серця, ставили систему, але йому одна куля попала в голову, а друга в шию. Не врятували…

Іван з майданівцями виносить пораненого. Фото: Максим Люков.

Другий був хлопець із Калущини. Вже згодом я дізнався, що це Іван Филипович - син голови сільської ради с. Верхня Калуського району, він згодом проходив лікування в Польщі.  Хлопець був поранений навиліт, куля зачепила щелепу і язик.  Я пальцями закрив отвір у рані, звідки витікала кров, йому поставили систему і на щиті понесли до Поштампу.  У рану засипали целокс, щоб зупинити кровотечу. Пощастило, що в той час підійшов молодий хлопець, який виявився судинним хірургом.  Спеціальними ножицями він затиснув у роті потерпілому артерії і зупинив кров.

Якось так сталось, що у тій біганині та евакуації поранених опинився біля готелю «Україна». Там же виніс пораненого Василя Галамая, про це для програми «Хоробрі серця» зняли окремий сюжет і мене запросили на ефір. Я тоді навіть не знав, як його звали, як і не знав імен жодної людини, котрій потрібна було допомога.

Під час зйомок проекту "Хоробрі серця" Іван Жолобан (на фото справа) зустрівся з Василем Галамаєм (в центрі), якому надавав першу медичну допомогу на Інститутській.


Іван Жолобан виносить з передової пораненого Василя Галамая. Фото: Микола Бузенко.


Був момент коли поранили хлопця-медика із Червоного Хреста, тому іншим хлопцям та дівчатам з Червоного Хреста заборонили підходити в зону, де вівся обстріл. Але там потрібна була допомога і звичайні люди, брудні в сажі, з простинями і пледами, із щитами замість нош наперекір усьому йшли і виносили поранених. Я розумів, що там небезпечно, але страху як такого (щоб коліна трусились чи щось подібне) не відчував. Так бігаючи туди-назад по поранених і забіг аж на самий "передок" під те сумнозвісне дерево, де загинув Устим Голоднюк та інші хлопці. Там вже був Женя Воленко з Дніпропетровська (ми його жартома кликали «Чорний доктор»), який надавав допомогу пораненому в живіт.

Я також взявся шукати хто ще живий, бо кілька хлопців вже лежали мертві.  Потім підбіг вище, за гранітний парапет,  де було кілька наших майданівців, котрі піднесли коктейлі і бруківку.  Будучи за парапетом, бачив усе зблизька:  як група хлопців ішла лінією до барикади,  прикриваючись щитами і їх розстріляли з автомату,  як до нас намагались пройти хлопці з іншої сторони дороги,  як почали стягувати по ту сторону дороги металеві щити для барикади. 

І також бачив групу хлопців, котрі були на барикаді.  Один із тих хлопців на барикаді почав махати рукою і щось кричати, в той час у нього влучила куля.  Він впав і почали кликати медика.  Я і побіг.  Поранення було внизу живота,  у нього був шоковий стан.  Я вколов йому дексаметазон,  анальгін з дімедролом,  поклав тампон на рану,  затиснув і з іншими хлопцями ми винесли його до захисту за парапетом. 

   Дядько, котрий там був з коктейлями, прийняв рішення палити їх, щоб зробити димову завісу і трохи осліпити снайперів.  Коли я побачив, що Василю трохи ліпше, то пішов до інших поранених, бо вийти під обстрілом було нереально.

Потім почув крики:  "Медик! Медик!" Коли проповз назад до дерева, то побачив тоді ще не знаного мною, Віктора Чміленка. Він приніс помаранчеві ноші (чомусь їх дуже добре запам'ятав) і в нього було наскрізне поранення шиї.  Кров била фонтаном. Я намацав у рані, де була артерія, намагався втримати, але крововтрата була смертельна... Потім на допомогу прийшов Женя Воленко, Світлана Сидоренко, ще одна медсестра, та врятувати Віктора не вдалось.

Відео зняте на Інститутській 20 лютого 2014. На 01:41 зафіксований момент вбивства Віктора Чміленка. Іван Жолобан у кадрі з 02:07. Відео: Jérôme Sessini.


Потім до нас прийшла група хлопців для евакуації поранених і вбитих, тоді вони забрали Василя і інших поранених, вбитих. Чи решті пораненим вдалося вижити достеменно не знаю.

З того дня ще пригадую як стояв на розі готелю «Україна» і поруч де-не-де ще долітали кулі. Потім повернувся на Майдан. Перший раз в житті побачив стільки вбитих, вони лежали усюди: і на Майдані, і в готелі «Україна», і у Консерваторії…

Серед вбитих впізнав тільки свого знайомого Андрія Дигдаловича зі Львова.

Іван з майданівцями витягує з Інститутської смертельно пораненого Романа Вареницю. Фото: Андрей Стенин.


Після цих подій на поминальні панахиди на Майдані не ходив, а до 28 лютого ще допомагав у Києві лікувати поранених. Повернувшись додому ще місяць не міг спокійно спати, та й взагалі після цих подій помінявся увесь світогляд, зрозумів справжню вартість окремих речей і безглуздість інших.


Спогади Івана Жолобана вперше були опубліковані в книзі: "Український Євромайдан. Прикарпатський вимір" (с. 546-552).

При передруку даної статті обов'язково давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.