Автор: Олена Чебелюк

   Володимир Жеребний народився 6 жовтня 1985 року у селі Вишня Городоцького району Львівської області. Згодом родина переїхала до міста Рудки Самбірського району. Там Володимир з медаллю закінчив 9 класів місцевої школи. Під час навчання виявляв неабиякі здібності до математики, дуже любив історію. Був начитаним і розумним. Вдома зібрав власну бібліотеку історичної літератури.

«Він з самого дитинства був у нас патріотом, - розповідає батько Микола Федорович, - ми йому давали кишенькові гроші, щоб він пиріжка купив в школі. А він їх тихенько відкладав, щоб придбати книгу. Найбільше його цікавила історія України».

З 2001 року навчався у Вишнянському коледжі Львівського національного аграрного університету, отримав диплом з відзнакою. Після завершення навчання кілька років працював спеціалістом по кредитуванню у «Приватбанку» і водночас заочно навчався на економічному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка. З травня 2011 працював у Вишнянському коледжі, де його основним обов’язком було ведення військового обліку. Також Володимир відповідав за студентське самоврядування, фактично очолюючи студентську раду коледжу. Був одруженим, але сімейне життя не склалося, і за два роки до початку Революції Гідності розлучився.

Сестра Володі Марічка згадує, що брат змалечку був дуже відповідальним. Після того, як мама була змушена поїхати закордон на заробітки, саме Володя став для сестри найбільшою підтримкою.

«Він був мені старшим братом, другом, захисником. Володя був щирим і наївним, добрим і світлим, вірив в ідеали, боляче реагував на будь-яку несправедливість, вважав, що зміни в державі необхідно починати з себе». — розповідає сестра.

У 2004 році, 19-річним студентом Володимир разом із сестрою, брав участь у Помаранчевій революції, відстоюючи право на чесний і демократичний вибір.

Наступного дня після того, як вночі 30 листопада силовики жорстоко розігнали протестувальників, переважно студентів, що залишились чергувати біля стели, Володя спакував рюкзак і поїхав на Майдан. За словами батька, він не зміг мовчки терпіти безкарність і свавілля міліції по відношенню до молоді, адже сам працював зі студентами, поділяв їхні погляди. На Майдан його вивело небажання жити в країні, де панує корупція, страх і беззаконня. Де обмежують конституційні права громадян, а влада відверто намагається встановити диктатуру.

У Києві Володимир приєднався до «Самооборони Майдану», спершу входив до Самбірської 12-ї сотні «Сильні духом», а з другої половини грудня став членом 1-ї Львівської сотні. Чергував на барикадах, допомагав тренувати новачків, був одним з охоронців «Львівської брами» на вулиці Інститутській. Спершу мешкав у Жовтневому палаці, але за кілька днів до загибелі разом з товаришами переселився на квартиру неподалік Майдану.

Десятник Самбірської сотні Андрій Струсь так харектеризував побратима: «Володя був надзвичайно ідейною людиною. Тітушок на вулицях столиці було повно, він вишукував їх. Жив Майданом, був відданий йому і революції. Мав відразу до силовиків, так званих законів на папері. Викладав у Вишнянському коледжі. Коли нам доводилося відлучатися додому, а на Майдані виникали проблеми, телефонував: "Виїжджайте, я прошу Вас, пане Андрію! Нам важко". Володя переживав не за себе, а за всіх».

Побратими, які познайомились з Володимиром на барикадах Майдану, згадують його як цілісну, сформовану особистість. Відзначають його інтелігентність, стійкість і наполегливість, з якою він відстоював свої переконання. За їхніми спогадами, Володимир ніколи ні з ким не вступав у конфлікти, але при цьому завжди відкрито говорив свою думку.

Олег Трайдакало, один із побратимів Володимира по "Львівській брамі", у своїй книзі «Майдан. Погляд з середини» пригадує:"Що мене вразило у Володі, так це його вміння легко, майже миттєво встановлювати контакт з людьми, особливо з дівчатами, хоча на перший погляд він видавався людиною швидше сором’язливою, неговіркою. Ці доброта, ввічливість, врівноваженість, що ховались за зовнішньою сором’язливістю, не одразу впадали в око, але, роздивившись, їх уже не можна було забути. Коли ми прийняли рішення виділити частину людей для підтримки побратимів по Грушевського, щоб виставити пости оборони в буферній зоні, Володя був одним з перших добровольців, які визвались долучитися до цієї справи. Чергували вони з Андрієм ("Грубим") на першому посту, і саме тоді він змінив свого шкіряного картуза на зелений військовий шолом".

На Груші Володимир отримав поранення ноги та зазнав отруєння газом. Потрапив під крижаний струмінь води з водомета, внаслідок чого захворів, але за кілька днів знову повернувся охороняти Майдан. Батькам про це нічого не розповідав, оберігаючи їх. Вже після загибелі Володі рідні дізналися про це від його побратимів.

Сестра Володимира Марія пригадувала: «Телефонуючи йому у Київ, ми жодного разу не почули, щоб він скаржився. Навпаки, завжди заспокоював нас і говорив голосом, у якому чулася усмішка, що в нього все добре, що там зовсім не холодно і не страшно. Уже тільки після страшної трагедії його друзі та побратими розповіли нам, що він завжди був на передовій, бувало, стояв на чергуванні по 12 годин, якщо на Майдані не було достатньої кількості людей. Був і отруєний газом, і облитий водою з водомета, ще йому побили сильно ногу, у нього влучали ґумовою кулею, а в день, коли… Його почуття відповідальності не дало йому відсиджуватись, навіть пораненому, адже, як він сам казав, неможливо сидіти, коли діти в небезпеці… Володя казав, що в житті найголовніше - це сім’я та діти. Він був би надзвичайним батьком, але на жаль, не судилося … Не встиг…».

За увесь час перебування на Революції Гідності Володимир приїхав додому лише двічі: спершу на Різдво, а вдруге - на кілька днів на початку лютого, щоб залагодити справи по роботі - оформити документи студентів для проходження медкомісії. Тоді ж взяв відпустку за власний рахунок і знову вирушив до Києва.

"Його тягнуло на Майдан. Він казав: Я тут буду до кінця, до перемоги!", - ділиться спогадами побратим і колега Володі Юрій Матіяш.

Батько Володимира пригадує, як сина дратували так звані «туристи», які приїжджали на Майдан на день-два, щоб зробити фото, в той час, як він та його побратими місяцями залишались на Майдані.

«Не раз такі протестувальники просили в нього: Володя, дай бронежилет сфоткатися? Дай каску? Одягнули, залізли на барикади, руки порозставляли, пофоткались. А потім - на автобус і додому. Зате мають фоточки для соцмереж, що ось я також був на Майдані. — обурюється Микола Федорович. — Володя був дуже справедливим. Він сам ніколи не обманював і страшенно не любив, коли хтось відверто бреше. І ось такий показний патріотизм його теж зачіпав. Як і найменша несправедливість чи фальш. Одного разу навіть трапився випадок, коли син прогнав з Майдану хлопця, який сів поруч з барикадою, на якій Володя ніс варту, поставив біля себе коробочку і почав збирати гроші, нібито «на броню». А коли Володя підійшов і запитав, що він тут робить і запропонував йому піти до штабу, аби з’ясувати на що насправді він збирає гроші, той переляканий «турист» з коробочкою для пожертв одразу ж зник і більше на Майдані не з’являвся».

На Майдані Володимир познайомився і закохався у дівчину - Світлану Слобоженко, якій освідчився 14 лютого на День святого Валентина.

Після загибелі Володі Світлана відверто і щиро писала про нього: "Львівська брама по вул. Інститутській - одна з найголовніших барикад. Тут ми познайомились, тут ти мене зустрічав, коли я приїздила на Майдан, тут ти затримував дерев′яним щитом силовиків, що насувалися… і тут, нажаль, ти загинув.
Загинув за мене, мою доньку, і увесь український народ. Ти вірив у кращу долю України, ти розумів, що потрібно боротися. Пам′ятаю ти, Вова, казав, що стоятимеш до повної перемоги не дивлячись на усі труднощі. Так і сталося: не лякав ні мороз, ні вітер, ні диктаторські закони. Ти не ховав обличчя за маскою, коли журналісти брали інтерв′ю, ти не боявся розправи чи тюрми. Не боявся ти і смерті…

Зараз, я згадую твої слова і занадто стурбований погляд 14 лютого. Тоді у День закоханих, біля мосту закоханих, ти зізнавався у коханні. Бо ти не знав, чи буде інша нагода. Було помітно по твоїх очах, що ти розумів, наскільки серйозними стали події на Майдані, кожен був у небезпеці. Ти закохався, ти був щасливий і хотів, щоб я про це знала. Ти відчував, що іншої можливості може й не бути…".

Вирішальні дні 18–19 лютого з короткими перервами на відпочинок Володимир також провів на Майдані.

«Коли я запитував, як там на Майдані, — розповідає батько, — то Володя відповідав, що кому дійсно цікаво - нехай приїде і побачить все на власні очі. А в лютому, коли ситуація вже стала критичною, навіть говорив: "Клич друзів, бери залізо (мав на увазі зброю, оскільки, як мисливець, я мав вдома офіційно зареєстровану зброю) і їдь сюди!" Казав це, мабуть не усвідомлюючи того, що ті, хто приїжджав на Майдан зі зброєю ставали першими мішенями для снайперів».

Зранку 20 лютого після 12-годинного чергування на барикадах Володимир мав йти відпочивати. Саме тоді почався відступ «Беркуту», і майданівці кинулись навздогін за ними на Інститутську. На відео зафіксовано, як Володимир Жеребний з палицею в руках ще кілька хвилин стояв біля стели, ніби роздумуючи, чи йти йому вперед разом з побратимами. Зрештою, нахилився, підняв шину і рішуче попрямував в бік Інститутської.

Піднявшись догори, Володимир минув барикаду під пішохідним мостом, охоронцем якої він був впродовж 2-х місяців, потім разом з побратимами піднявся сходами на оглядовий майданчик, дійшов до повороту на готель "Україна". Побачивши невелику групу людей, які рухалися вгору Інститутською, не роздумуючи приєднався до них. Одягнений був у саморобний бронежилет і металеву, радянського зразка армійську каску, в руках тримав дерев’яний щит. Прикриваючись щитами, майданівці повільно почали просуватися вперед по тротуару на правому боці вулиці.

Як тільки Володимир з побратимами підійшли і присіли біля дерев, недалеко від бетонної огорожі з рекламою банку «Аркада», що перед верхнім виходом зі станції метро «Хрещатик», спецпризначенці почали масований обстріл їхньої групи з-за ватажівок і бетонних блоків, якими була перекрита вище вулиця Інститутська в районі перехрестя з вулицею Ольгинською. Впродовж кількох хвилин було вбито 8 осіб, ще декількох поранено.

О 9:45 Володимир Жеребний загинув від проникаючого наскрізного вогнепального поранення шиї… Загалом на цьому ж місці полягли п'ятнадцять Героїв Небесної Сотні.

Мама Володимира Марія Петрівна, згадуючи про сина, з болем говорить: «Він не був випадковою людиною на Майдані. Володя добровільно два з половиною місяці правдами і неправдами звільнявся з роботи і їхав до Києва. Не лякав ні мороз, ні беркут, ні умови, в яких жили. Він щиро, романтично, наївно вірив у Вільну і Незалежну Україну.

Не було способу зупинити, щоб не поїхав в Київ. Загострене почуття справедливості і відповідальності покликало в дорогу. З перших днів протесту він був там, на передовій.

Володимиру Жеребному було 28 років… Похований у рідному місті Рудки.

Вічна пам’ять і шана Герою!

Матеріал вперше був опублікований 11.01.2023 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.