Автор: Олена Чебелюк

   Революція Гідності стала визначальною подією у новітній історії України. Спонтанні і мирні акції протесту, які почалися восени 2013 року після відмови тодішнього керівництва держави підписати Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, швидко перетворилися на всенародний здвиг і справжнє пробудження української нації, на кількамісячну боротьбу українців за своє право на людську гідність і свободу. А також на справжню війну народу зі злочинною системою, що поставила собі за мету встановити авторитарний поліцейський режим із реальною перспективою поглинання Росією України як незалежної держави.

Мало хто в 2013-му році сумнівався в тому, що в Україні назріває черговий Майдан. У лютому 2015 року мали відбутися президентські вибори, і ситуація, яка склалася в країні впродовж трьох років перебування при владі Віктора Януковича, неприховано вказувала, що просто так він з посади не піде. Досвід фальсифікації виборів 2004 року, що зрештою призвів до Помаранчевої Революції, яскраво демонстрував, що повністю підконтрольна владі ЦВК «намалює» саме ті результати, які були потрібні президенту Януковичу і його оточенню. 

Очевидною була узурпація влади членами так званої «сім’ї» та представниками найближених до В. Януковича бізнесових і політичних кіл. Велику загрозу існуванню незалежної української держави ніс проросійськи налаштований уряд, залежний від фінансової підтримки Кремля.

Репресії і тиск з боку влади, обмеження свободи слова і спроби запровадження цензури в свою чергу дали відчутний поштовх для згуртування усіх опозиційних політиків, громадських активістів, журналістів і звичайних небайдужих громадян. Усіх, хто не бажав миритися із дедалі більшим обмеженням демократичних свобод і мовчки спостерігати за побудовою авторитарного режиму в державі.

В Україні регулярно відбувались мітинги і акції протесту, організовані здебільшого опозиційними партіями "Свобода" і "Батьківщина", лідерка якої Юлія Тимошенко була засуджена до 7 років позбавлення волі і ув’язнена в Качанівській колонії в Харкові наприкінці 2011 року.

Впродовж весни і літа 2013 року в Києві і різних містах України проходить акція «Вставай, Україно!». Опозиція виводить на вулиці тисячі людей, протести проти політики тогочасного уряду стають дедалі масштабнішими.

18 травня в Києві на одному з таких мітингів найняті владою бандити у спортивних костюмах напали на журналістів Ольгу Снісарчук і Владислава Соделя, намагаючись перешкодити їхній діяльності. Цей факт був зафіксований іншими фотокореспондентами, а прізвище одного з цих бандитів - Вадима Тітушка з того часу стало синонімом для позначення так званих «тітушок» - представників переважно кримінального і спортивного середовищ, яких наймали для провокацій і зриву опозиційних акцій. Під час подій на Майдані тітушки, діючи у тісній зв’язці з міліцією, нападали на майданівців, залякували, били, викрадали, катували і навіть вбивали протестувальників. За таку діяльність вони отримували винагороду.

Влітку 2013 року Україну сколихнула історія про зґвалтування та спробу вбивства Ірини Крашкової у Врадіївці, на Миколаївщині. До злочину були причетні двоє міліціонерів (капітан міліції Євген Дрижак та лейтенант Дмитро Поліщук) і таксист Сергій Рябіненко. Правоохоронні органи відмовилися брати під варту одного з підозрюваних. Це спричинило масові протести в місті. Мешканці Врадіївки штурмували відділення міліції, били вікна. В різних містах України відбулися численні протести проти міліцейського свавілля на знак солідарності з мешканцями Врадіївки. Вимагаючи справедливості, жителі села пішки йшли до Києва. У кожному місті, яке під час своєї ходи минали врадіївці, до їхніх протестів долучалися місцеві жителі, які підтримували їхні вимоги. До колони також долучалися преставники опозиційних політичних сил. 18 липня учасники ходи встановили намети на Майдані Незалежності, але ввечері того ж дня протестувальників розігнали беркутівці. 

Зрештою, напруження, яке зростало в країні впродовж останніх років, поглиблене розчаруванням втрачених можливостей після Помаранчевого Майдану, всепоглинаюча корупція, сваволя міліції, беззаконня, рейдерство і загальне обмеження громадянських свобод стало каталізатором, який призвів до вибуху народного гніву.

Як писав історик Олександр Зінченко в передмові до книги "Майдан від першої особи. 45 історій Революції Гідності": "Рветься там, де найтонше: там, де є нерозв’язаний конфлікт, де суспільство переживає загострене почуття несправедливості, де воно почувається загнаним у глухий кут і не бачить іншого способу здобуття справедливості, ніж повстання. Якщо держава не забезпечує справедливості, вона вибухає зсередини".

Останньою краплею стала несподівана заява прем’єр-міністра М. Азарова про відмову підписувати угоду про асоціацію з Європейським Союзом.

«Призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їх державами-членами, з іншої сторони, і дію рішення Кабінету Міністрів України від 18 вересня 2013 р. "Про підготовку до підписання проекту Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами-членами, з іншої сторони".

Відновити активний діалог з Російською Федерацією та іншими країнами Митного союзу і державами-членами СНД щодо пожвавлення торговельно-економічних зв’язків з метою збереження та зміцнення спільними зусиллями економічного потенціалу держави», - йшлося у розпорядженні уряду, опублікованому у четвер 21 листопада 2013 року.

Особливо шокуючим це рішення стало з огляду на те, що впродовж останніх місців у змі, в тому числі провладних, тривала нагонка і пропаганда, що угода таки буде підписаною. Для багатьох українців угода про асоціацію була напряму пов’язана зі сподіваннями, що наша держава дуже повільно, але все ж рухається в бік європейської демократичної спільноти.

21–22 листопада 2013

  На знак протесту проти відмови уряду продовжувати підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС, пізно ввечері 21 листопада люди вийшли на Майдан Незалежності в центрі Києва. Вони відгукнулися на пост журналіста Мустафи Найєма у Facebook і самоорганізувалися за допомогою соцмереж.

Опівночі біля стели на Майдані Незалежності зібралося майже 2 тисячі осіб. Було багато громадських активістів, журналістів, представників мистецького середовища, студентів. Підтримати активістів прийшли також опозиційні політики: лідери "Батьківщини" Арсеній Яценюк, "Удару" Віталій Кличко, "Свободи" Олег Тягнибок та екс-міністр внутрішніх справ Юрій Луценко.

В різних регіонах України, обурені призупиненням підготовки до підписання угоди про асоціацію з ЄС, люди теж виходять на мітинги в ніч з 21 на 22 листопада, зокрема у Львові, в Ужгороді, Харкові, Донецьку, Івано-Франківську та Луцьку.

Студенти Львова під час нічного Євромайдану оголосили про створення координаційної ради "Львівський Євромайдан" та оголосили про початок акцій громадської непокори.

Ніч біля стели на Майдані Незалежності в Києві провели близько 150 протестувальників.

На Майдан люди виходили з різних причин. Для когось першопричиною був захист проєвропейського вектору розвитку України і недопущення подальшого входження до сфери впливу Кремля. Для багатьох, передусім представників громадянського суспільства, основним мотивом став захист загальнолюдських цінностей і свобод, людської гідності, права демократичним і чесним шляхом обирати і контролювати владу, права говорити і робити, так як думаєш, не боячись за своє життя і свободу. Хтось із самого початку прагнув зміни влади, яка на той час вже давно втратила легітимність в очах значної частини суспільства.

Опозиція вбачала у протестах свій шанс і сподівалась на політичні зміни у державі. А більшість просто дістала сваволя міліції, шалена корупція, несправедливість і відсутність будь-якої перспективи і впевненості у завтрашньому дні.

Назва «Євромайдан» була вперше вжита ще 20 листопада у твіттері партії "Батьківщина". З початком протестів вона швидко стає популярним хештегом у соцмережах та загальновживаним терміном на позначення першого етапу Революції Гідності.

Вдень комунальники під охороною «беркуту» розміщують на Майдані металеві огорожі та дерев’яні різдв’яні будиночки.

Попри заборону суду на проханння КМДА встановлювати намети і різноманітні кіоски та навіси на Майдані Незалежності до 7 січня, ввечері 22 листопада протестувальників стало ще більше - в центр Києва виходить близько 5 тисяч осіб. Намети, які спробували встановити протестувальники, зніс «Беркут». Це були перші сутички майданівців із силовиками.

Громадські активісти і студентські лідери, які беруть на себе функцію оргкомітету наполягають на тому, що майдан повинен бути «без політики». Самим політикам при цьому не забороняли приходити до стели на Майдані Незалежності, але при цьому більшість протестувальників дуже негативно ставились до будь-якої партійної символіки.

Пізно ввечері того ж дня 22 листопада на Європейській площі почали встановлювати сцену для виступів опозиційних політиків на віче 24 листопада.

Мітинги 22 листопада відбулися також у Львові, Чернівцях, Сумах, Вінниці, Кривому Розі, Харкові та Донецьку.

Зокрема у Львові студенти пройшли кількатисячною ходою через центр міста від ОДА до університету ім. Івана Франка. Одним із тих, хто очолював колону, був історик і викладач Українського католицького університету Богдан Сольчаник. Через три місяці 20 лютого 2014 року Богдан загине від беркутівської кулі на Інститутській.
Дорогою до колони приєднувалися перехожі. Студенти скандували: "Приєднуйтесь до нас!", "Революція!", "Не хочемо у Росію!", "Студенти за Європу!", "Єс - ЄС!". Акція протесту продовжилась велелюдним віче на площі перед пам’ятником Івана Франка.

24 листопада

Відбулася хода "За Європейську Україну!" і велике віче на Європейській площі, найбільше з часів Помаранчевої Революції. Участь у ньому прийняли за різними оцінками від 60 до 150 тисяч громадян.

На мітингу, що відбувся на Європейській площі, одноголосно прийняли наступні рішення:

- вимагати відставки уряду М. Азарова за зраду національних інтересів та ухвалення рішення про відмову від курсу на європейську інтеграцію;

- вимагати від Віктора Януковича негайно скасувати рішення уряду Азарова про відмову від підписання угоди про асоціацію з ЄС;

- припинити політичні репресії, звільнити Юлію Тимошенко;

- відновити курс на європейську інтеграцію та підписати угоду про асоціацію на саміті у Вільнюсі.

"У разі відмови президента виконати свої конституційні обов’язки та непідписання Угоди, домагатися імпічменту президенту Януковичу за державну зраду та закликати всі демократичні країни світу негайно застосувати персональні санкції проти Януковича та представників його корумпованого режиму". - йшлося у резолюції, зачитаній на мітингу.

Також ухвалено рішення вимагати проведення 27 листопада 2013 року позачергової сесії Верховної Ради, на якій терміново розглянути та ухвалити всі необхідні євроінтеграційні закони

"У разі неспроможності Верховної Ради ухвалити необхідні закони, відмови парламентської більшості голосувати за них, домагатися розпуску парламенту та проведення позачергових виборів народних депутатів", - заявив зі сцени Євромайдану член партії «Батьківщина» Олександр Турчинов.

На Майдані Незалежності почалось встановлення наметів протестувальників, потім майданівці рушили на пікетування Кабінету Міністрів, де відбулися зіткнення з беркутівцями.

Учасник віче 24 листопада, історик Ярослав Грицак так описував свої враження:

"Я стояв у натовпі, слухав та обмінювався відгуками з тими, хто стояв поблизу. Більшість із них - молодь і середній клас. Поки з трибуни виступали Луценко, журналісти (Сюмар, Наєм, Портніков) та Карпа, реакція була добра. На політиків реагували зі скепсисом. Враження, що, крім Луценка, опозиційні лідери мають нас за дурніших за себе і намагаються змусити нас вдруге увійти в ту саму річку - Майдан 2004-го. Вони не розуміють, що за дев’ять років люди таки помудрішали і хочуть нової, якіснішої політики. Багато (якщо не більшість) хоче не повернення старої опозиції до влади, а хоче нової країни.

Висновок: опозиція хоче підмінити Євромайдан-2013 на вибори-2015 р. Ми ж маємо змусити зробити її навпаки: нехай зараз, 2013-го, вона покаже нам, що має з чим перемагати у 2015-му. Нехай вона розкаже, як збирається реалізувати європейське майбутнє України. Нехай покаже 2–3 сторінки стратегії: що робитиме, коли прийде до влади.

… Вражає брак європейської символіки. Наша невелика група зі Львова була чи не єдиною, яка йшла під європейськими і синьо-жовтими прапорами. Тому нас було легко побачити і впізнати (за це окрема подяка львівським бізнесменам, які про цю символіку подумали і її зорганізували перед виїздом). Абсолютна більшість учасників Євромайдану несла партійну символіку, і лише невеличка меншість - українські національні прапори".

В той же день провладна"Партія регіонів" та "Український вибір" проросійського політика В. Медведчука за гроші і використовуючи адміністративний тиск, привезли людей на свій анти-євромайдан у Києві.

25 листопада

З ініціативи студентів НАУКМА і КНУ ім. Т.Шевченка починає створюватися неформальна організація студентів-активістів «Студентська координаційна рада». Згодом до неї долучилися представники громадського руху «Відсіч» і студенти інших вишів України. Остаточно СКР оформлено 27 листопада 2013 року.

Одна з активісток, студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка Софія Бориско так згадує про ці події:

«Тоді були такі цікаві тусовки (назвемо їх так): позаду стели та в "Глобусі", у "Кофе-хаузі" збиралися студенти різних університетів, обговорювали, що робити далі… Все це було доволі сумбурно. Пам’ятаю, ми вирішили написати звернення від студентства до Президента. Не узгодивши його до кінця, на наступний день одна з організацій висмикнула цей лист, зачитала його зі сцени, закликала людей іти до Адміністрації Президента.

Ми зрозуміли, що далі так продовжуватися не може, і один із наших львівських колег, теж студент, запропонував зібрати по двоє представників від кожного вишу. Ми так і зробили – це були Могилянка, Шевченка, Драгоманова, КПІ і львівський Франка. Таким чином утворилася перша Студентська координаційна рада. І вже перші мітинги, які організовувались, були нашою ініціативою.

Як ми обирали представників від університетів? Правило було просте: обирали найактивніших – тих людей, які брали на себе відповідальність. Ми дуже часто говорили, що на Майдані була оця відповідальність, самоорганізація. І її, цю відповідальність, треба було не побоятися на себе взяти. Тож керування віддавалося, мабуть, найсміливішим». (Майдан від першої особи. 45 історій Революції Гідності. ст.45-46/УІНП, Київ 2015.)

Тоді ж студенти домовились і сформували агітаційні групи, які вже наступного дня почали ходити по найбільших університетах, роздаючи листівки і агітуючи студентів приєднуватись до загального студентського страйку, який мав відбутися у середу 27 листопада.

Активіст ГР «Відсіч» Олександр Іванов згадував: "Вже в понеділок ми масово роздавали листівки, заходили в аудиторії і робили короткі виступи із закликами виходити на Майдан. Найдивніше було те, що 90% студентів не чули про те, що відбувається на Майдані. Хтось на нас дивився з подивом, хтось відверто насміхався, а хтось підходив і питав, чим вони можуть допомогти. Контакти таких людей ми залишали, і так почалася формуватися студентська мережа".

Ввечері 25 листопада поруч з Європейською площею на початку вул. Трьохсвятительської протестувальники виявили підозрілий мікроавтобус, у якому, як з’ясувалося, знаходились співробітники СБУ, які за допомогою спецтехніки вели прослуховування.

26 листопада

Студенти Києво-Могилянської академії оголосили попереджувальний страйк. Вони пройшли до Національного університету імені Тараса Шевченка, де об’єдналися зі студентами цього вузу.

Потім спільною великою колоною, яка налічувала 1,5–2 тисячі осіб з гаслами «Студенти за Європу!», «Молодь нації за євроінтеграцію», «Україно вставай, Європу вимагай!», «Україна - це Європа!», студенти вирушили на Майдан Незалежності, де провели мітинг і пообіцяли не розходитись аж до 29 листопада.

Варто зазначити, що мобілізація студентів для участі у страйках теж вимагала багатьох зусиль.

Ректорами багатьох вузів на той час були ставленики Януковича, або ж лояльні до влади. Студентів репресували, окремі коменданти гуртожитків, голови студентських профспілок навіть складали списки студентів, які ходять на Майдан, носять синьо-жовті стрічки і подавали це все «куди слід». Деякі викладачі також записували відсутніх на своїх парах. Зокрема, за свідченнями очевидців, вранці 26 листопада 2013 охоронці Київського національного економічного університету (КНЕУ) напали на активістів «Відсічі», які роздавали листівки біля студентського гуртожитку.

Пізно ввечері 26 листопада два Євромайдани - студентсько-громадський і політичний об’єдналися в один. Зі сцени на Європейській площі зачитали лист Юлії Тимошенко, в якому вона, зокрема, просила зняти партійну символіку та об’єднатися.

Мітингувальники з Європейської площі перейшли на Майдан Незалежності і зібралися біля стели без партійної символіки та з великими прапорами України та ЄС.

27 листопада

Студенти кількох національних вишів провели у Києві попереджувальний страйк на знак протесту проти призупинення євроінтеграції України.

Великими колонами студенти пройшли від своїх навчальних закладів до майдану Незалежності. В руках вони несли прапори Європейського Союзу та скандували гасла: "Молодь нації за євроінтеграцію!", "Україна - це Європа!", "Майдан - не каток, Україна - не совок!".

У страйку взяли участь студенти Києво-Могилянської академії, Університету імені Тараса Шевченка, Київського університету харчових технологій, Педагогічного університету імені Драгоманова, Київського лінгвістичного університету та інших вишів.

Загалом того дня на Майдані Незалежності зібралося близько 20 тисяч студентів.

Страйки також оголосили студенти у Львові, Івано-Франківську, Ужгороді та інших переважно західноукраїнських містах.

Один із учасників цих маршів студент зі Львова Андрій Табінський згадував:

«Все розпочалось 24 листопада 2013 року, коли ми з друзями, однокурсниками пильно відслідковували події пов’язані з участю нашої країни у Вільнюському саміті, за результатом якого мало відбутися підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Ми прийняли рішення їхати на Євромайдан у Київ.

Вже на той час у столиці розпочали страйк на підтримку євроінтеграції студенти Києво-Могилянської академії та КНУ ім. Тараса Шевченка, але ми були першими студентами зі Львова, які оперативно відреагували на початок такої акції. Адміністрація та викладачі факультету підтримали нас у цьому.
Втомлені, невиспані, голодні, але з революційним настроєм та прагненнями, дружньо попрямували до пункту призначення - на Майдан Незалежності. Тоді ми ще не знали, що ця площа стане на деякий час практично нашою домівкою, де ми відстоюватимемо свою громадянську позицію.

Кожного ранку ми розпочинали свій страйк біля певного столичного вузу, адже не всім київським студентам дозволяли мітингувати. Проте після кількох годин страйку під дверима їхніх альма-матер вони приєднувались до нас.

Потім ми колоною прямували до пам’ятника українському кобзарю, Тарасу Григоровичу Шевченкові, де продовжували мітингувати. Далі, звичайно, дорога вела на Майдан Незалежності. Спільними зусиллями ми підняли на страйк студентів Київського національного лінгвістичного університету, Київського національного економічного університету, Київського політехнічного інституту. Пікетувати Київський національний медичний університет ім. О.О. Богомольця допомагала нам українська співачка Руслана Лижичко, яка, до речі, була з нами на Євромайдані від першого дня». (Опубліковано у збірнику матеріалів за результатами круглого столу «Революція Гідності: очікування та здобутки України на шляху до Європи».)

28 листопада

Розпочав свою роботу саміт "Східне партнерство" у Вільнюсі.

Продовжувався загальний студентський страйк. В різних вузах Києва відбулися загальні студентські збори, після яких сформовані колони вирушили до парку Шевченка, де відбулося загальне студентське віче. Звідти десятитисячна студентська колона вирушила на Майдан. Водночас студенти по всій Україні долучилися до акції, яка мала назву «Янукович, підпиши!» і мала ціллю закликати президента таки підписати угоду про асоціацію.

29 листопада

В другий день саміту у Вільнюсі, на честь сподіваного підписання угоди про асоціацію між Євросоюзом та Україною, молодь вирішила створити символічний ланцюг єдності, який мав би проходити від Києва до кордону з Польщею. Маршрут прокладено через Житомир, Рівне, Львів, Шегині, через кордон і до польського прикордонного пункту Медика. На акцію вийшло близько 300 тисяч людей різного віку.

Зранку стає відомо, що Янукович офіційно відмовився підписувати Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом на саміті "Східного партнерства" у Вільнюсі. Це викликало нову величезну хвилю обурення в суспільстві. Попередні вимоги змінюються з "Янукович підпиши!" на "Банду — геть!"

Ввечері того ж дня активісти Євромайдану оголосили вимогу відправити у відставку президента України Віктора Януковича. Відповідну резолюцію зачитала зі сцени на Майдані Незалежності співачка Руслана Лижичко.

У цій резолюції також йшлося про намір сформувати координаційну раду Євромайдану з числа відомих експертів, громадських активістів, студентських організацій та представників парламентських опозиційних партій. Було запропоновано зібратися на велике віче 1 грудня, в річницю референдуму про незалежність України аби спільно визначити подальші дії.

Водночас представники оргкомітету акцій протесту повідомили про згортання студентського страйку. Раніше того ж дня про завершення страйку оголосив і оргкомітет НаУКМА. Член оргкомітету акції протесту Володимир В’ятрович запропонував маніфестантам розійтися до неділі 1 грудня. Згодом він, згадуючи ці події писав: «Пообіді 29 листопада прийшли новини, що Янукович не підписав угоду. Постало питання: що ми робимо далі? Ми зібралися Координаційною радою (до неї входили Ігор Луценко, Мустафа Наєм, Єгор Соболєв, Вікторія Сюмар, Василь Гацько, Дмитро Крикун, Світлана Заліщук, Богдана Бабич та ін.) і обговорювали, що потрібно якось продовжувати боротьбу. Чекали, що скажуть політики. Вони нічого не сказали до пуття, єдиний був конкретний месидж, що ми виходимо 1 грудня. Що ми робимо, як ми боремося далі – фактично відповіді не було». (Майдан від першої особи. 45 історій Революції Гідності. ст.81/УІНП, Київ 2015.)

Опівночі з-під стели почали забирати звукопідсилювальну апаратуру. Партійну озвучку, яку намагалися привезти на Майдан, заблокував і не пропустив "Беркут".

Частина студентів відмовилася припинити страйк і в ніч на 30 листопада 2013 року залишилася чергувати на Майдані. В той же вечір група активістів, серед яких були також співорганізатори і координатори Євромайдану зі Львова, негайно виїхала до Києва з метою переконати киян продовжувати акції протесту.

В ніч на 30 листопада беркутівці жорстоко і криваво розігнали приблизно 300-400 протестувальників, переважно студентів, які лишилися тієї ночі чергувати на Майдані Незалежності. Зранку кадри кривавого розгону нон-стоп транслювали усі ЗМІ та поширювали в соцмережах.

Усім свідомим українцям стало зрозуміло, що межу перейдено і 1 грудня на вулиці Києва вийшли сотні тисяч, а за деякими даними понад мільйон обурених громадян. Цим фактично закінчився період Євромайдану і почалася Революція Гідності!

Центр столиці повністю перейшов під контроль народу. На Майдані почали будувати стаціонарне наметове містечко. Так почалися боротьба українців за свою гідність і свободу, що тривала три довгих зимових місяці.

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал вперше був опублікований 18.11.2021 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.