* * * * *

16 січня 2014 року у Верховній Раді із порушенням регламенту і будь-якого здорового глузду, були прийняті так звані «диктаторські закони», що значно обмежували особисті права і свободи громадян. Провладні депутати голосували шляхом простого підняття рук, підрахунок голосів насправді ніхто не вів. 

Нові закони забороняли брати участь у масових акціях протесту, встановлювати на мітингах намети, пересуватися у колонах більше ніж 5 автомобілів без узгодження з міліцією, запроваджували штрафи чи ув'язнення на 15 діб за участь у мітингах чи зборах в шоломах і масках тощо. За блокування приватного житла пропонували запровадити покарання у вигляді шести років обмеження волі, таким чином бажаючи покарати активістів, які регулярно їздили з пікетами до резиденцій Януковича, Азарова, Пшонки та інших високопосадовців. Цими законами також значною мірою обмежувалася свобода слова в ЗМІ та Інтернеті, серед іншого визнавалися екстремістськими матеріали із закликами до насильницької зміни конституційного ладу і перешкоди діяльності органів влади і посадовців.

Ухвалення цих законів викликало чергову хвилю обурення в суспільстві, а також справжній вибух народного креативу. Незважаючи на заборону, люди прийшли на наступне віче у різноманітних масках, з баняками і дуршлагами на головах. Це стало символом своєрідного протесту: майданівці насміхалися зі спроб влади запровадити в країні міліцейську диктатуру і в такий спосіб демонстрували, що зневажають і не збираються миритися з такими антинародними рішеннями.

Учасник Революції Гідності, член 15-ї Сотні Самооборони Павло Кучер так пригадував про вплив цього рішення влади на Майдан:

«Було два варіанти – або радикалізація з жертвами, або Майдан зійшов би на пси. Було очевидно, що влада ігнорує те, що відбувається. Мирний протест уже заходив у глухий кут. Можна було б так стояти ще рік, але розумієш, що час на боці влади, бо вони на своїх місцях, а людям на Майдані рано чи пізно доведеться думати, за що жити. Плюс дуже багато тих, хто розчаровувався, починав відпадати, це постійне скиглення у «Фейсбуці», що нічого не відбувається, все пропало.

Але влада зробила два подарунки в січні. Бо інакше як подарунком назвати «закони 16 січня» неможливо. Це насправді збурило і зміцнило тих, хто готовий був іти далі. Почали розуміти: тепер нам усім можуть дати по 15 років. І одна річ – отримати їх, коли ти дійсно поборовся, а інша – наодинці, коли немає кому тебе підтримати. Замість того щоб злякати, це ще більше згуртувало. Боротися проти когось завжди легше, ніж за щось».

19 січня відбулося чергове багатолюдне віче. Від опозиційних політиків, які виступали зі сцени, народ вимагав рішучих дій. Безрезультативність майже двохмісячного стояння на місці виснажувала і розчаровувала людей, а влада здавалось не чула та ігнорувала вимоги сотень тисяч протестувальників.

На Майдані вже давно існував неприхований запит на більш рішучі дії, а багато людей небезпідставно боялися, що в іншому випадку Майдан зрештою розійдеться, а увесь протест зійде на пси.

Було схоже, що радикалізація є наступним неминучим етапом Революції.

Як починалося протистояння на Груші.

Але на віче 19 січня люди на Майдані стали свідками того, як політики вкотре намагалися забалакувати протест. Виступи так званої «опозиційної трійці» майданівці зустрічали обурливими вигуками і свистом. На мітингу можна було побачити великі транспарантами із написами «План Дій!» Постійно лунали заклики: «Лідера! Лідера!» 

Протестувальники вимагали від політиків обрати одного лідера, який візьме на себе відповідальність та поведе за собою людей. Але політики всіляко уникали такої відповідальності, говорячи, що лідером насправді є народ ("Тут є лідер, я вам скажу хто це - це український народ!" - зокрема так, виступаючи на віче, сказав Арсеній Яценюк) і закликали продовжувати мирне протистояння. Ближче до полудня розчаровані люди почали розходитися з Майдану Незалежності.

Але близько третьої години на сцену Майдану вийшов представник «Автомайдану» Сергій Коба. Він оголосив, що «Автомайдан» їде блокувати Верховну Раду і закликав людей приєднатися та йти на вулицю Грушевського.

За словами Коби, метою було дійти до парламенту, заблокувати його та вимагати від депутатів скасування «диктаторських законів». 

Розчаровані фактичною безрезультатністю чергового віча та незадоволені млявою і нерішучою реакцією політичного проводу Майдану, рішуче налаштовані майданівці з ентузіазмом відгукнулись на заклик Сергія Коби і рушили висловити свій протест до Верховної Ради. На початку вул. М. Грушевського, безпосередньо біля входу на стадіон "Динамо" імені Валерія Лобановського, дорогу їм перекрили підрозділи ВВ та "Беркуту".

Дуже швидко на Грушевського зібралися десятки тисяч протестувальників, які почали вимагати від міліціонерів, аби вони дозволили пройти вулицею. Проте дуже швидко стало зрозумілим, що людей ніхто пропускати не збирається. Хтось приніс трос, який причепили до одного з автобусів, що перекривав шлях. За кілька секунд цей автобус відтягли вбік, і майданівці опинилися безпосередньо перед шеренгами бійців ВВ.

До протестувальників, які прийшли з Майдану Незалежності, приєдналися кілька десятків рішуче налаштованих молодих хлопців з «Правого сектору». Атмосфера була дуже гарячою і напруженою. Почалися спроби відтиснути міліціонерів, з обох боків в хід пішли палиці і щити.

«Афганці», політики та більш помірковані учасники протестів, серед яких був і Михайло Жизневський, який через три дні буде вбитий на вулиці Грушевського, намагались завадити сутичкам і стримати “гарячі голови”. Політики звинувачували в тому, що відбувається «провокаторів» і закликали повернутись на Майдан. Але їх вже ніхто не слухав. Лідера партії «Удар» і колишнього боксера Віталія Кличка незгодні навіть облили піною з вогнегасника. Ще одного опозиційного політика - Арсенія Яценюка люди також прогнали з Грушевського.

В розпал штовханини з боку міліції у натовп людей прилетіло і вибухнуло декілька газових гранат. Це лише підвищило градус напруги у протистоянні – замість того, щоб злякатися і відступити, люди ще більше розлютилися. Невдовзі після цього розпочалися безпосередні сутички майданівців з бійцями "Беркуту" і внутрішніх військ.

Люди почали розхитувати один з автобусів, яким перекривали вулицю, вибили в ньому вікна. Ближче до вечора міліцейські автобуси на Грушевського підпалили, і їхні спалені остови згодом служили як частина барикад.

  Міліціонери продовжували кидати в бік протестувальників газові і світлошумові гранати, а також стріляти в людей гумовими кулями, цілячись зокрема і в обличчя. Внаслідок таких дій багато учасників протестів на Грушевського втратили зір.

Павло Кучер згодом пригадував:

«Скоро стало зрозуміло, що це вже війна – коли запалили автобуси. У перший момент там було дуже багато пострілів, але ми ще не розуміли, що це. Переді мною, метрів за 20, стояв хлопчина, який кидав каміння, і раптом схопився за очі й упав, його витягували потім.

 Основна атака йшла біля колонади. Одному моєму доброму знайомому стріляли в голову, він залишився живий, але на одне око зараз не бачить. На ньому був шолом гірськолижний, окуляри, але стріляли прицільно гумовими кулями, з відстані 10–15 метрів. Цілили в потилицю та очі. Плюс вибухали гранати, газ постійно йшов. Після другої гранати перестаєш розуміти, що це граната, змінюється свідомість, стінка з’являється між тобою і всім іншим. Десь до години 5-ї я там був, потім, коли побачив, що це все перетворюється просто на стояння з мого боку, я поїхав додому».

До світлошумових гранат, які летіли в бік майданівців, беркутівці примотували уламки каміння, а згодом шматки металу, цвяхи, болти тощо. Вибухаючи, вони фактично ставали осколковими, завдаючи численних поранень незахищеним протестувальникам. Також, не зважаючи на мінусову температуру, людей намагались розігнати за допомогою водомету.

У відповідь майданівці вперше почали кидати "коктейлі Молотова". Робили імпровізовані «черепахи» — кілька хлопців, прикриваючись зверху і з боків щитами намагалися підібратись якомога ближче до ворожих позицій. У бік «Беркуту» постійно летіла бруківка, також почали використовувати і феєрверки.

Безпосередньо у сутичках на передовій ліні брало участь небагато людей — за різними оцінками 200–300 осіб. Основна ж маса протестувальників трималась позаду, хтось розбивав і підносив бруківку, шини, хтось бив металевими палицями в бочки, більшість просто спостерігала за тим, що відбувається.

На Грушевського з усього Києва почали підтягуватись багато молодих хлопців, які підтримували вимоги Майдану, але були невдоволені форматом мирного стояння. Але вони активно включилися і відіграли дуже важливу роль, коли почалася гаряча фаза протистояння.

На першій лінії, що проходила біля колонади стадіону "Динамо" імені Валерія Лобановського, билися найбільші відчайдухи, серед них було багато футбольних вболівальників і представників різноманітних патріотичних радикальних організацій, які не хотіли приймати участь у мирних віче на Майдані, вважаючих їх неефективними, але з готовністю приєдналися, коли почалася фаза гарячого протистояння. Вперше в новітній історії України відбувалися настільки затяті і криваві вуличні бої. Згодом ці події отримали назву «Вогнехреща».

Безпосередній учасник цих подій, футбольний ультрас київського "Динамо" Владислав, пригадував:

«Ще за декілька днів до цього віче в Правому Секторі була домовленність, що ми йдемо на загострення, тобто на штурм міліцейських кордонів, але робимо це тільки за умови участі в цьому будь-яких лідерів Майдану за якими разом з ПС піде звичайний народ, і робимо це тільки після того, як цей неорганізований народ сам почне штурмувати ці кордони, аби це все не виглядало як ініціатива ПС.

Треба розуміти, що на той момент Правий Сектор був хаотичним правим вуличним рухом, без яскраво вираженого лідера (ніякого Яроша ще тоді не було), і значна частина учасників цього руху не приймала участі в мирному Майдані, вважаючи єдиним шляхом - силовий, тому і підключалися тільки в дні можливих зіткнень з псами системи. Саме такий сценарій був обумовлений розумінням майбутніх репресій, і спільною відповідальністю (а не лише ПС) під час цих репресій, в яких ніхто не сумнівався. Саме тому ПС спочатку пройшов повз стадіон "Динамо" і вичікував свого виходу на арену за рогом біля колишніх тенісних кортів "Динамо", поки неорганізований натовп не почав розхитувати міліцейські "Богдани".

Першими почали розхитувати автобуси звичайні люди, здебільшого дорослого віку, які були учасниками недільного віче. Можливо серед них й були провокатори, але вони вже ні на що не впливали, бо люди вже були заведені.

Але всього цього могло і не статися, бо на віче вже був момент, коли у невеличкої групи молоді під наметами Правого Сектору вже майже згасла остання надія на появу будь-якого лідера і можливості загітувати людей на силове протистояння, і всі вже потроху готувалися розходитися.

І тут раптом на сцену Майдану прорвався Коба з Автомайдану і з боями, з відвойовуванням мікрофону, проанонсував що Автомайдан їде до Верховної Ради. Фактично Автомайдан врятував план ПС, який вже майже не відбувся».

Ввечері протестувальники, окрім вантажівок і автобусів, запалили автомобільші шини, і між двома сторонами утворилася вогняна лінія оборони.

Кілька наступних днів ця стіна чорного диму, яку було видно з різних куточків Києва, вказувала на те, що на вулиці Грушевського не припиняються запеклі сутички. 

Беркутівці кілька разів, переважно під ранок, коли на Груші залишалося найменше виснажених людей, намагалися йти в атаку і відтиснути протестувальників назад до Майдану. Їм вдавалося відігнати людей до Європейської площі, декого під час цих атак збивали з ніг і брали в полон. Але потім з Майдану Незалежності надходила підмога, майданівці контратакувати і поверталися на лінію протистояння, яка проходила біля колонади стадіону «Динамо».

Хоча у наступні дні градус протистояння дещо зменшився, запеклі сутички з численними пораненими і постраждалими зі сторони майданівців продовжувались. 22 січня на Грушевського були вбиті Сергій Нігоян і Михайло Жизневський, смертельно поранений Роман Сеник (помер у лікарні 25 січня). Згодом стало відомо, що в лісі біля Києва знайшли закатованого учасника Революції Гідності Юрія Вербицького зі Львова. Після цього бої на Груші відновилися з новою силою. Усім стало зрозуміло, що влада остаточно перейшла межу і шляху назад немає. Майдан переростає у революцію.