Ініціативна група постраждалих/поранених на Майдані була створена у листопаді 2014 року – напередодні першої річниці початку Революції Гідності. Організацію було створено з метою захисту прав і допомоги усім учасникам Майдану, які були травмовані чи поранені під час «вогняної зими».  За понад 7 років їй вдалося фактично «з нуля» створити систему соціального захисту поранених майданівців – близько 1,5 тис. учасників Майдану отримали статус та допомогу від держави. Абсолютна більшість проєктів законів, постанов парламенту та урядових актів пройшли через їхні руки.

Активісти домоглися, аби закон про допомогу пораненим майданівцям, прийнятий у Верховній Раді України одразу після 20 лютого, виконувався, і усім постраждалим було виплачено фінансову допомогу від держави. Вони безпосередньо допомагали сотням поранених побратимів з оформленням документів на отримання офіційного статусу. Їхня діяльність є зразком ефективної роботи і координації зусиль для досягнення мети. Однієї із тих рис, якою беззаперечно вражав Майдан.

Як це було – у спогадах двох співзасновників Ініціативної групи – Павла Сидоренка та Павла Кучера.

Початок

Павло Сидоренко: «Все почалось з того, що у листопаді 2014 року, трохи більше, ніж за тиждень до першої річниці початку Революції Гідності, було створено чат у Фейсбуці за участі поранених майданівців.

Метою було – зорганізуватися на річницю Революції Гідності. З учасників чату й утворився кістяк ініціативної групи. Згодом додалися інші.

Велику роль у створенні Ініціативної групи відіграла так звана «Чеська сотня» – тяжкопоранені майданівці, які лікувалися у Чехії та були чи не найкраще організовані. Серед них – Валерій Горбачов, Павло Каленіченко, Олександр Жамойдо. Трохи пізніше долучився Ігор Чернецький.

Не з «Чеської сотні» у числі перших були я та Павло Кучер, а також нині вже покійний Тарас Більчук. Запам’яталася фраза, яку Тарас сказав тоді: «Хлопці, треба щось робити!» Потім він ще неодноразово її повторював.

Пізніше до групи долучилися Володимир Зінченко, Іван Любарський,Євген Сагуйченко, Олександр Гуч, Богдан Брич, Василь Галамай, Михайло Малець, Вʼячеслав Заречнюк, Іван Балацький, Олег Собченко, Олександр Лаврентій та ін. Багато хто з них досі працює, хтось відійшов від справ групи».

Ситуація на момент створення групи

У листопаді 2014 року, за рік від початку Революції Гідності, в учасників Майдану було відчуття, що нова влада, яка прийшла і очолила країну завдяки Майдану, геть забула про них. Особливо про тих, хто отримав поранення під час подій 2013-2014 років. Майданівці вимагали, щоб було зафіксовано їхній статус та надано підтримку від держави.

На завершення Революції Гідності – 21 лютого 2014 р. був ухвалений Закон України 745, який передбачав виплати родинам героїв Небесної Сотні (1 млн грн) та пораненим (тяжкі – 700 тис. грн, середні – 500 тис. грн, легкі – 200 тис. грн), а також відшкодування за втрату майна.

Павло Кучер: «У подальшому цей закон відіграв дуже важливу роль у формуванні системи соціального захисту та гарантій майданівцям. Фактично на його основі були визначені часові межі Революції Гідності – з 21 листопада 2013 р. до 21 лютого 2014 р., а також принцип верифікації поранених – висновок судово-медичної експертизи.

До листопада 2014-го був сформований список Героїв Небесної Сотні та підготовлено перші накази з переліком тяжко поранених майданівців. Їм були здійснені перші часткові виплати, а також були призначені підвищені пенсії родинам Героїв Небесної Сотні. І… все. На цьому все зупинилося».

Павло Сидоренко: «Більше того, до перших наказів щодо поранених майданівців із тяжкими пораненнями були внесені декілька представників беркуту та міліції. Один з них навіть встиг отримати відповідну часткову виплату.

Багато поранених майданівців продовжували лікуватися власним коштом і потребували суттєвої реабілітації та підтримки (зрештою, цей процес триває і досі). Але через початок війни та переорієнтацію волонтерів на фронт (теж не менш потрібна річ) грошей та можливостей лікуватися та відновлюватися залишалося все менше. Кожен шукав власними силами такі можливості. Звідси виникало відчуття забутості та непотрібності.

Тоді, напередодні першої річниці початку Майдану, ми зрозуміли, що порятунок потопаючих, справа рук самих потопаючих».

Перші кроки

Павло Кучер: «17 листопада 2014 р. відбулася перша зустріч поранених майданівців. На ній визначилися з назвою. Були дискусії, як означити поранених – згідно з 745 законом була назва «постраждалі», частина учасників не погоджувалася, що ми постраждалі та наполягала на самоідентифікації як поранені. Врешті-решт, вирішили сполучити два визначення. Так і зійшлися на «Ініціативна група постраждалих/поранених на Майдані» – під такою назвою була створена сторінка у Фейсбуці.

Наступним кроком стало офіційне звернення до органів влади. Всі були у піднесеному стані. Здавалося, що потрібно лише зробити кілька кроків та все запрацює саме по собі. Кілька кроків розтягнулися на 7 років кропіткої роботи, яка триває і досі.

Тоді, у листопаді 2014 року, Павло Сидоренко намагався сконтактуватися з Адміністрацією Президента щодо можливої зустрічі з президентом Петром Порошенком на першу річницю початку Майдану. Організувати цю зустріч тоді так і не вдалося.

За декілька днів, використовуючи власні контакти, ми домовилися про зустріч з помічницею прем’єр-міністра Яценюка Світланою Войцеховською. Поїхали з листом до неї. Було кілька пафосних виступів, але був і результат: Войцеховська зателефонувала заступнику міністра соцполітики Віталію Мущиніну, з яким ми зустрілися того ж вечора. Після зустрічі з Мущиніним стало зрозуміло, що система знаходиться у розібраному стані: ніхто не розуміє, як формувати списки поранених, більш-менш налагодженою була робота з родинам Героїв Небесної Сотні, які на той момент вже об’єдналися.

Отже, питанням номер один стало формування списків: потрібно було зрозуміти, скільки людей потребують допомоги, яким чином їх верифікувати та надавати допомогу.

У такому невизначеному, але сповненому наснаги та натхнення стані, ми підійшли до 21 листопада 2014 року. Саме відзначення першої річниці я згадую як буяння нестримної енергії. Це було щось. Шкода, що зараз вже всього цього нема – потьмяніли фарби, вклякли емоції».

Перша річниця початку Революції Гідності

Павло Сидоренко: «Зранку 21 листопада 2014 року біля Хреста на Алеї Героїв Небесної Сотні відбулася знакова подія: представники Родин Героїв Небесної Сотні та поранені майданівці оточили президента Петра Порошенка з вимогою надати звання Героїв України загиблим на Майдані та статус учасника бойових дій пораненим. Тоді вище керівництво держави (президент, прем’єр та спікер парламенту) перший і останній раз прийшли покласти квіти до Хреста разом з «простим» народом. Більше цього не було ніколи. У підсумку Порошенко, на емоціях, пообіцяв все зробити. Вже в обід з’явився Указ про нагородження Небесної Сотні. Виконання другої обіцянки довелося чекати ще кілька років».

Павло Кучер: «Річниця минула. Постало питання, що робити далі. Попереду була нескінченна кількість різноманітних зустрічей. З адвокатами Небесної Сотні – щодо можливостей законодавчих змін. З Мінсоцполітики – з поточних питань наповнення списків: спочатку – тяжких, згодом середніх – виплати почались у кінці 2015 року, у підсумку – легких (середина 2016 року). З Міністерством охорони здоров’я – щодо формування списків поранених на початку, згодом – щодо отримання статусу інваліда війни пораненими тощо.

Перше законодавче рішення – статус інвалідів війни для поранених майданівців

Павло Кучер: У грудні 2014 року Павло Сидоренко запропонував подати законопроєкт щодо отримання пораненими статусу інваліда війни. Він керувався логікою, що люди з інвалідністю втратили працездатність і найбільше потребують допомоги. За один вечір прописали першу версію законопроєкту. Далі потрібно було зареєструвати його у Верховній Раді. Так ми познайомилися з Ольгою Богомолець. Початково хотіли подати спільний законопроєкт від депутатів різних фракцій. Внаслідок різних причин не склалося. Довелося подавати тільки від Богомолець.

Наступним постало питання прискорення розгляду законопроєкту Комітетом Верховної Ради з питань ветеранів війни, який очолював Олександр Третьяков. Особливо пам’ятним було засідання Комітету, де вперше мав розглядатися заначений законопроект і навіть вже було підготовлено рішення Комітету – відхилити та напрацювати новий законопроект. Павло Сидоренко понад годину захищав законопроект перед членами Комітету і, у підсумку, все ж таки зміг переконати депутатів рекомендувати Раді підтримати поданий законопроєкт у першому читанні, а тоді вже спільно з членами Комітету доопрацювати його до другого читання. Що й було у подальшому зроблено.

Павло Сидоренко:«Законопроєкт був змінений до другого читання майже на 90%. І саме в ньому, за нашою ініціативою, вперше з’явилися законодавче визначення терміну «Революція Гідності» – як масові акції громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича. Це визначення закріплено законодавчо досі і є визначальним для всіх інших подальших законодавчих та підзаконних актів».

У подальшому співпраця з Комітетом Третьякова виявилася конструктивною та продуктивною – завдяки сприянню Комітету згодом було ухвалено багато інших законів та постанов. Проте, законопроєкт щодо статусу інвалідів війни для поранених майданівців був першим.

Потрібно було ще розробити та провести через Кабмін постанову, що визначала б порядок отримання статусу. Ще за кілька місяців, 26 червня 2015 р. було ухвалено Постанову КМУ «Деякі питання реалізації Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Останнім кроком став наказ МОЗу «Про затвердження Положення про міжвідомчу комісію з питань встановлення факту участі осіб у Революції Гідності та отримання ними під час Революції Гідності ушкоджень здоров’я», який було підписано 1 жовтня 2015 року.

Павло Кучер: «29 листопада було проведено перше засідання Міжвідомчої комісії, яке дало старт реальному отриманню статусу. На ньому було розглянуто заяви 46 майданівців, яким раніше було встановлено інвалідність.

Після того, як процес надання статусу інваліда війни (зараз – особа з інвалідністю внаслідок війни) «став на рейки», виплила ще одна проблема – пенсії. Згідно із законом, для отримання пенсії з інвалідності було необхідно мати мінімальний страховий стаж. Та сама проблема була у деяких представників родин Героїв Небесної Сотні. Після консультацій з Пенсійним фондом (ще один контакт, який у нас був зі старих часів) були розроблені зміни до закону, які дозволили вирішити проблему.

Водночас, вдалося проштовхнути питання щодо нарахування пенсії з моменту набуття чинності закону про статус інваліда війни або встановлення інвалідності (якщо це відбулося вже після прийняття закону). На наше прохання ПФУ підготував відповідне роз’яснення для своїх місцевих відділень, яке працює досі».

Павло Сидоренко: «Ми недарма так детально зупиняємося на першому рішенні – воно увібрало у себе всі проблеми та методи їхнього вирішення, з яким ми зіткнулися пізніше».

Нагородження майданівців

Павло Кучер: «У 2015 році ми намагалися налагодити комунікацію з урядовцями, адже проблеми накопичувалися і не вирішувалися. Перед початком однієї з чергових Погоджувальних рад, які проходять по понеділках у Верховній Раді, Павло Сидоренко буквально за руку спіймав тодішнього профільного віцепрем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка і витиснув з нього згоду на зустріч. Згодом, після її проведення, у Кириленка вже не було інших варіантів. як запропонувати Сидоренку стати його радником на громадських засадах. Це спростило вирішення багатьох питань і пришвидшило відповідні процеси. Зокрема, дозволило налагодити комунікацію з МОЗом, яка до того була дещо ускладненою».

Павло Сидоренко: «Напередодні другої річниці початку Революції Гідності виникла ідея подати на нагородження орденом «За мужність» тяжкопоранених майданівців. Єдиним варіантом, який ми тоді бачили, було подання на місцеві облдержадміністрації. Київ та київську область ми охопили самі, на інші області зробили доручення від віцепрем’єр-міністра Кириленка з рекомендацією зробити такі подання. Оскільки ми не розуміли, скільки часу на це потрібно, тож до 21 листопада 2015 року не встигли пройти усі необхідні процедури. Проте встигли до 20 лютого 2016 року. Тоді до Указу Президента увійшло 92 особи. З них, щоправда, семеро з’явилися «нізвідки» – хтось «докинув». Ну, це вже реалії нашого українського буття.

Того ж року за нашим поданням нагородили понад 30 медиків Майдану, і низку інших майданівців. На той момент ми вирішили подавати на нагородження не лише тяжких. Але у будь-якому разі ми мали бути впевнені, що подаємо справді гідну нагороди людину.

У 2018 році, за нашим поданням, посмертно орденом Героїв Небесної Сотні було нагороджено Тараса Більчука - художника і патріота, який стояв біля витоків ще Студентського братства у Львові у 80-х, одного з фундаторів Ініціативної групи. Тарас був жорстоко побитий беркутівцями два рази – в ніч з  29 на 30 грудня 2013 року та 18 лютого 2014 року під час розгону «мирної ходи».

Павло Кучер: «Також хочеться згадати Сергія Королюка, який отримав нагороду за кілька місяців до смерті внаслідок онкозахворювання. Сергій був побитий 18 лютого у Кріпосному провулку, був перевезений у «профспілки» після надання допомоги у Будинку офіцерів. Після підпалу Будинку профспілок допомагав тримати оборону Майдану біля сцени у ніч з 18 на 19 лютого. Лікувався у Хмельницькому та Чехії, після чого повернувся в Україну та розпочав волонтерську діяльність у російсько-українській війні».

Паво Сидоренко: «За кілька років за нашими поданнями було нагороджено близько 200 осіб. Останнє нагородження датується травнем 2019 року. Після того, як президентом став Володимир Зеленський, за нашими поданнями, на жаль, не було нагороджено жодного майданівця».

Виплати пораненим

Павло Кучер: «На початку діяльності нашої Ініціативної групи у 2014 році виплати відбувалися лише тяжкопораненим. На той момент система виплат була закритою та незрозумілою для нас. Поступово ми відпрацювали та відлагодили механізм, щоб він став більш зрозумілим та прозорим. Водночас, ми виконували та виконуємо функцію координації різних його частин між собою. Ніхто інший, на жаль, не може знайти, на якому етапі та у кого перебуває питання конкретного пораненого. Сподіваємося, що найближчим часом вдасться передати це питання Мінветеранів – так було б логічніше. Проте, цьому заважає розпорошеність: первісне встановлення обставин – У ДБР під контролем ОГПУ, накази – МОЗ, виплати – Мінсоцполітики, питання статусу та соцзахисту майданівців – у Мінветеранів та місцевих органів соцзахисту».

Павло Сидоренко: «У 2015 році, з ухваленням відповідної Постанови КМУ, розпочалися виплати пораненим середньої тяжкості, у 2016 – легким. У процесі вдалося видалити зайві ланки. Нам вдалося домовитися, що поданням документів у МОЗ займатиметься Генпрокуратура, а не Центральне бюро СМЕ, як це було раніше, адже у слідчих ГПУ були повноваження передавати ці дані. Багатьох конфліктів та непорозумінь у такий спосіб вдалося уникнути. Окремо довелося займатися питанням вилучення зі списків поранених правоохоронців.

У 2018 році, внаслідок співпраці з урядом В. Гройсмана, виплати пораненим та родинам Героїв Небесної Сотні були здійсненні у повному обсязі.

За чотири роки після Революції Гідності. На жаль, так і не просунулося питання «індексації» – додаткової виплати, оскільки різниця у купівельній спроможності коштів, якби їх отримали одразу у 2014 році і на момент виплати, була суттєвою. Урядовці послалися на небезпечність прецеденту: інші категорії – чорнобильці, ветерани російсько-української війни тощо – могли б також почати вимагати перерахунку, чого держбюджет міг би не витримати».

Зустрічі з прем’єр-міністрами та Президентом

Павло Кучер: «Ідея зустрітися з Прем’єром чи Президентом супроводжувала нас чи не з дня створення групи. Вперше її вдалося втілити на другу річницю початку Революції Гідності. У клубі Кабміну у розширеному складі відбулася зустріч за участі Яценюка, Кириленка, Авакова та інших урядовців. Неоднозначне враження: Яценюк тоді прийшов вже після початку та раптово пішов під час запитання одного з поранених. Аваков намагався сподобатися, це було видно: спілкувався з усіма, пішов чи не останнім. Якихось конкретних результатів зустріч не мала.

У лютому 2017-го відбулася перша зустріч з прем’єр-міністром Гройсманом. Павло Сидоренко на той момент був радником нового гуманітарного віцепрем’єра – Павла Розенка, але вже після першої зустрічі з прем’єром Павло став радником Гройсмана, знову ж таки на громадських засадах. Це сприяло більш продуктивній та конструктивній співпраці. Я отримав статус радника міністра соцполітики Реви, хлопці в областях стали радниками голів ОДА (не в усіх, але принаймні частково). Це вже була конкретика: ми отримали можливість безпосередньо по місцю допомагати пораненим – не потрібно було все вирішувати через «центр».

Павло Сидоренко: «До кожної зустрічі з Прем’єром та іншими урядовцями ми готували перелік проблемних питань та шляхи їх вирішення, а вже після зустрічі супроводжували підготовку та видання Протокольного доручення прем’єра з конкретними термінами та виконавцями. Це дозволяло тримати ситуацію з виконання Протокольного доручення на контролі та спонукати виконавців до активніших дій. Найголовнішим результатом стала виплата коштів пораненим та родинам загиблих у повному обсязі на початку 2018 року. Другим важливим питанням була пропозиція міністра соцполітики Андрія Реви надати пораненим майданівцям статус учасників бойових дій.

З Гройсманом після того ми зустрічалися регулярно – перед чи після 21 листопада та 20 лютого. Це був період, коли вдалося вирішити чи не найбільшу кількість питань.

Після зміни влади вдалося провести дві зустрічі з прем’єром Олексієм Гончаруком, але якихось суттєвих результатів досягнути не вдалося. Занадто швидко він пішов з посади. Були певні підстави для оптимізму, але не сталося, як бажалося.

Після цього жодних зустрічей у розширеному колі з урядовцями не відбулося».

Статус Постраждалий учасник Революції Гідності

Павло Сидоренко: «У лютому 2017 Андрій Рева на зустрічі з прем’єром Гройсманом запропонував надати пораненим статус УБД. Ми займалися багатьма питаннями, залишаючи це поза увагою певний час. Пропозиція від представника влади, загалом, була сприйнята схвально.

Незабаром з’явився законопроєкт, поданий від Кабміну. Достатньо швидко він пройшов перше читання у Раді, а потім загальмував. Як з’ясувалося, проти були представники адвокатів Небесної Сотні та ГПУ, які бачили у ньому небезпеку для процесів у судах: надання статусу Учасник Бойових Дій майданівцям означало, на їхню думку, визнання державою, що події на Майдані носили ніяк не мирний характер. На той момент у судах щодо вбивць 20 лютого на Інститутській адвокати беркуту намагалися довести насильницькі дії з боку майданівців. Адвокатам Небесної Сотні також вдалося переконати у своїй позиції тодішнього голову Верховної Ради Парубія.

Нам довелося вступити у перемовини з адвокатами та ГПУ. Визначальною була робоча група у Комітеті. На зустрічі порозумілися та дійшли компромісу, який полягав у тому, що поранені майданівці отримають окремий статус – Постраждалий учасник Революції Гідності. На цей статус поширювалися пільги, передбачені для УБД відповідної статті закону про ветеранів. Задля цього було додано окремий розділ в Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Завдяки досягненому компромісу законодавчий процес було розблоковано та невдовзі ухвалено закон у цілому. За кілька місяців, після ухвалення відповідної постанови Кабміну, перші поранені майданівці отримали статус. Спочатку це була довідка, з якою виникало чимало проблем, але після друку посвідчень ситуація нормалізувалася. Це вже був травень 2018 року».

Інші соціальні закони та постанови

Павло Кучер: «З-поміж ухвалених за нашої участі законів та підзаконних актів слід згадати Постанову ВРУ, якою пораненим з тяжким та середнім ступенями тілесних ушкоджень надавалась можливість лікуватися у «Феофанії». Постанова, якою вже скористались багато майданівців, досі працює.

Після ухвалення закону про статус Постраждалий учасник Революції Гідності були внесені зміни у кілька десятків законів та постанов КМУ, щоб надати пораненим усю повноту прав, визначених для УБД.

З інших важливих рішень – надання можливості отримання компенсації на житло у грошовій формі для родин Героїв Небесної Сотні та осіб з інвалідністю внаслідок війни І–ІІ груп. У 2021 році була закрита потреба усіх, хто перебував на черзі та потребував поліпшення житлових умов. Якщо з’являтимуться нові люди у черзі, будемо боротися за продовження фінансування цієї програми».

Як працює система: позитив та негатив

Павло Сидоренко: «Правила отримання допомоги та статусу для всіх однакові і ми не маємо на них жодного впливу. Кожен поранений має подати заяву до Державного бюро розслідувань (раніше – до Генеральної прокуратури). Далі – свідчення слідчому та спрямування потерпілого на судово-медичну експертизу. Після того, як СМЕ підтвердить наявність ушкоджень, пов’язаних з участю у Революції Гідності, Офіс Генпрокурора робить подання на Міністерство охорони здоров’я. МОЗ готує проєкт наказу та погоджує його з Мінсоцполітики та тим самим ОГПУ. Погоджений наказ підписується міністром та передається на виконання до Мінсоцполітики. На підставі наказу Мінсоцполітики здійснює одноразову виплату, а місцеві органи соцзахисту видають посвідчення. Вся процедура досить тривала та займає 6-12 місяців. Подекуди буває трохи швидше, а інколи – і декілька років.

У силу того, що ми розібралися з тим, як працює система, знаємо, хто цим займається на кожному етапі, нам і доводиться супроводжувати процес. Почасти поранені телефонують та просять розібратися, в якому стані їхня справа. Попервах на день бувало з десяток дзвінків, кожен з яких треба було перевірити та надати відповідь. Зараз дзвінків набагато менше, але процес триває досі – дехто тільки зараз подає заяви до ДБР».

Павло Кучер: «На жаль, нам не вдалося допомогти усім. Частина майданівців, через відсутність меддокументації часу поранення, не може пройти судово-медичну експертизу, отже, не може отримати виплату і статус. Питання, чи варто послабити вимоги, дискутується нами з першого дня створення Ініціативної групи. Тут є дві сторони: з одного боку, хочеться допомогти усім, а з іншого – система не має породити сотні та тисячі «липових» поранених на Майдані.

Окрему проблему становлять ті, хто отримав хімічні отруєння на Майдані. Через те, що у державі відсутні інституції та науково-методична база, які можуть кваліфікувати такі отруєння та результативно досліджувати їх, та через те, що спливло багато часу від отримання поранення, ця категорія залишається неохопленою державною допомогою. Виняток становлять ті, хто має інші поранення або хімічні отруєння мали видимі прояви – опік органів дихання, наприклад. Їх небагато.

Болить за кожного, кому відмовлено, звичайно. Багато з них ображені на нас. Звідси розмови про «список обраних», до формування якого ми начебто причетні. Саме так назвав в одній з розмов загальний список один з поранених, хто не зміг довести отримання ушкоджень на Майдані. Це ситуація, яку неможливо уникнути. Доводиться якось з цим жити.

Принципи

Павло Сидоренко: Попередній досвід державної служби та роботи у громадському секторі від початку давав розуміння, як працює система. Звідси було сформульовано низку принципів, які дозволили працювати ефективно.

1.  Усі пропозиції мають бути конкретними – бажано у вигляді проєкту рішення. Або сформульовані так, щоб їх можна було покласти в основу рішення держоргану.

2.  Ніщо не відбувається саме по собі. Лист – це лише початок шляху. Жодна позитивна відповідь на лист не гарантує його реалізацію. Потрібно «докручувати» рішення – контролювати на кожному етапі проходження проєктів законів, постанов, наказів тощо.

3.  Жодна невдача не назавжди. Відмова – це лише тимчасова зупинка. Треба продовжувати.

4.  Жодних «шкурняків» – ми не займаємося землею, автомобілями чи якимось іншими видами допомоги, які могли викликати підозру в особистій чи корупційній зацікавленості.

5.  Не торкатися грошей. Ми ніколи не збирали/не акумулювали кошти і жодних грошей не проводили через нашу громадську організацію. Всі виплати відбуваються напряму – Держказначейство переводить гроші на картки поранених. Жодних ґрантів чи державних коштів на підтримку організації ми не отримували. Навіть рахунок не відкривали від часу її створення. Жодних грошей на допомогу будь-кому. Це дозволило уникнути скандалів, які час від часу розвалювали волонтерські об’єднання та різні інші громадсько-патріотичні утворення.

6.  Прозорість дій: ми не приховували зустрічей з представниками влади чи політиками. Зайвий раз ні з ким не зустрічалися. За підсумками кожної зустрічі – звіт, про що домовилися.

7.  Роботи вистачить на всіх. Увійти до складу Ініціативної групи – це не привілей, а навантаження. Кожен закриває той чи інший фронт робіт. З тими, хто нічого не робить, рано чи пізно наші шляхи розходились.

8.  Мінімум інтриг, максимум роботи на результат. Ми не конкурували ані між собою, ані з іншими об’єднаннями майданівців. Розуміли, що ділити нема чого – роботи вистачить на всіх.

Політика: зустріч з посадовцями та «партія Майдану»

Павло Сидоренко: «Ми ніколи не відмовлялися від зустрічей з Президентом, Прем’єр-міністром, міністрами, депутатами та іншими посадовцями, від яких залежало вирішення тих чи інших питань поранених майданівців. Разом з тим, ніколи не зустрічалися з політиками як представниками політичних партій чи кандидатами у Президенти. Це була позиція, продиктована досвідом та розумінням. Поранені майданівці належали до різних політичних таборів, але це не завадило нам об’єднатися, коли це було потрібно. Навіть у нашій Ініціативній групі є представники різних партій – «Свободи», «Батьківщини», «Європейської солідарності», Радикальної партії тощо. Пристати до однієї політсили означало піти на конфлікт з братами. Окрім того, ця позаполітичність давала можливість контактувати з органами влади».

Павло Кучер: «Проте ми не є принципово поза політикою. Кожен з нас, на свій розсуд, вирішував, брати чи не брати участь у політиці. Час від часу ми дискутували про майбутнє Ініціативної групи та про можливе створення політичної партії. Внаслідок цих дискусій викристалізувалося розуміння, що «партія Майдану» неможлива, оскільки ми всі різні за політичними поглядами, за ідеологією. Максимум, на що можна було розраховувати, це на створення громадського руху. Але для цього у нас було недостатньо ресурсів – усі сили витрачалися на конкретну допомогу майданівцям».

Що далі?

Павло Сидоренко: «Зараз ми на роздоріжжі. Більшу частину того, що ми могли зробити – зроблено. Треба завершити процес передавання повноважень до Мінвету, щоб всі питання поранених майданівців були в одних руках. Проте, у міру можливостей, ми продовжуватимемо допомагати пораненим, які звертатимуться з різних питань, наприклад з оформленням статусу, спрямуванням до медзакладів тощо. Адже, ти розумієш, що був тяжко поранений, але вижив. Отже, Бог має на тебе якісь плани і розрахунки, й надав тобі хрест, який ти маєш нести по життю».

Паво Кучер: «Допомога побратимам та посестрам – то вже на все життя, незалежно від того, чим ми займатимемося надалі. А щодо формату нашої подальшої роботи – побачимо. Боротьба за Україну триває».

Слава Україні! Здоров'я побратимам!