Автор: Олена Чебелюк

 Під час Майдану Павло багато спілкується зі своєю колишньою вчителькою і близькою подругою Оленою Біляк. Олена давно живе у США, тож спостерігати за подіями в Україні мала змогу лише віддалено. І розмови з Павлом дозволяли не лише зрозуміти суть того, що відбувається на Майдані, а й мотиви, які змусили його та інших майданівців вийти на вулиці Києва, ризикувати життям і здоров’ям задля свободи, справедливості і шансу на гідне життя в країні, де поважають права людини.

Їхнє листування часто дуже особисте, що притаманне людям, які давно знають один одного, мають великий спільний досвід, цінності і світогляд. Теми, яких вони торкаються, дозволяють глибше, а іноді й з неочікуваного погляду подивитися на події у яких брав участь Павло. Його емоції, міркування і роздуми, на мою думку, є надзвичайно важливими для відчуття і розуміння справжнього духу Майдану.

Після Революції Павло з Оленою приймають рішення оприлюднити це спілкування та опублікувати його, як сайт в інтернеті. Свій проект вони назвали «Наш Майдан: Киев - San Francisco». Фрагменти з цієї книги неодноразово будуть процитовані у даній статті.

За спогадами Павла Кучера, штурм Майдану «Беркутом» 11 грудня 2013-го став поворотним моментом у його рішенні приєднатись до протесту. На той час він 2 роки працював у міністерстві соцполітики і це не давало змоги відкрито демонструвати підтримку Майдану.

На початку Павло лишався стороннім спостерігачем, хоча, як і сотні тисяч українців, вийшов на Хрещатик 1 грудня, протестуючи проти жорстокого побиття протестувальників на Майдані Незалежності напередодні. На Майдан також часто ходила його дружина Наталя, носила продукти, речі. Але після 11 грудня лишатися осторонь вже було неможливо. Саме після цих подій він прийняв остаточне рішення звільнитися з роботи.

«Потім була ніч з 10 на 11 грудня. Я вже не міг не ангажуватися. Я до останнього не вірив, що Майдан будуть розганяти. 9 грудня я був на Лютеранській, де барикади починали руйнувати, але це було просто спостерігання. 10 грудня, десь перша ночі, я вже збирався лягати спати, коли пішли новини… Я викликав таксі і поїхав на Майдан. Я стояв спочатку нагорі Інститутської, де барикади вже зачистили.

Потім ми вже просто тримали «Беркут». І оце відчуття - ти стоїш і за тобою ще п’ятеро людей, це все. Але минає година, ти повертаєш голову, а за тобою люди вже донизу стоять. Коли людей вже було достатньо, я спустився до Будинку профспілок, там «Беркут» жорстко пішов. Там людей, тих, що спереду були, вихоплювали… На Інститутській було м’якіше. Я достояв до ранку, до години, напевно, восьмої. Стало зрозуміло, що Майдан повністю заповнений. Вже вдома бачив, як намагалися захопити КМДА, потім відіспався і під вечір прийшов на роботу». - розповідав Павло у інтерв’ю, яке було записане невдовзі після Майдану і опубліковане у збірнику спогадів та інтерв’ю учасників Революції Гідності «Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки» (за ред. Леоніда Фінберга і Уляни Головач, 2016).

У листуванні з Оленою Біляк він так описував свої відчуття у той час:

«В якийсь момент ти відчуваєш, як нездоланна сила тягне тебе туди, на Майдан. До певного часу ти ще можеш чинити спротив: конфліктують місце роботи, завойоване місце у житті. Але одного дня відбувається щось, що повністю розвертає тебе. Для мене таким моментом став штурм Майдану в ніч із 10-го на 11-те грудня. Ти виходиш, спочатку не розумієш, що тут робиш. А потім влазиш у бійку…

Страх минає, більше того - з’являється навіть азарт наваляти цим… З цього моменту вибору більше немає, точніше він є в деталях і його потрібно робити щодня, але його немає у глобальному значенні. У цьому є щось містичне. Потім страх повертається, змінює форми, але пам’ять про те, що страшно лише «до», а не «під час» - залишається.

Тим, хто пережив ці відчуття, не збагнути тих, хто всіляко виправдовує себе, шукає чорне в тому, що відбувається. Виникає стійке відчуття, що є ті, хто чує (відчувають) та глухі. Світ ділиться на три частини: «ми», «вони» та «болото». І найголовніше, виразне розуміння: світ несиметричний - «вони» та «болото» не роблять екзистенційного вибору, вони не готові йти до кінця. Тому й теорія «всі мають право на власну думку» тут не працює: екзистенційна підкладка думок - різна.

Олено, перемога не може бути прекрасною - це буде лише точка у дорозі. Я з перших днів усвідомлюю, що боротьба за бажане - це боротьба на роки, а то й десятиліття. Хочеться, звичайно, якось прокинутися у прекрасній країні, але так не буває…»

На роботі у Павла до його участі в протестах на Майдані відносились по-різному. Дехто підтримував, а хтось не розумів, що і чому він там робить. Та за спогадами самого Павла: «навіть для занурених у систему було зрозуміло, що система так довго існувати не може. Той тиск, який існував (ми його бачили з різних боків), і той рівень крадіжок… Українська система так довго існувати не могла».

З роботи він остаточно звільнився у середині січня.

Філософ за освітою, Павло в одному з постів на своєму фб під час Майдану розмірковував на тему деградації української держави, яка стала особливо відчутною під час президентства Януковича. Зрештою, його думки і погляди суголосні багатьом учасникам Революції Гідності.

«Події останніх днів засвідчили позірність присутності держави у нашому житті. Натовп тітушок намагається влаштувати погроми. Хто має завадити за нормальної держави? Міліція.

Натомість вона не лише не стоїть на заваді, ще й допомагає. Якщо у когось останнє викликає сумнів, то перший пункт ніхто не спростовував.

За фактом: держава демонструє власну неспроможність контролювати чи забезпечувати різні сфери буття людини. Іншими словами, її там просто немає.

Медицина. На Подолі (за словами Ольги Богомолець) створено лікарню для тих, хто постраждав під час сутичок на Грушевського, позаяк лікарні перетворилися на пастку. Осторонь стоїть створення волонтерської служби Майдану.

Де держава з її зобов’язанням безоплатної медицини? Там, де вона й перебувала останні роки (точніше, останні 22 роки)…

Від держави залишаються тільки зовнішні атрибути: прапор, гімн, ще щось, що має назву «органи державної влади» (на тлі останніх захоплень - теж під сумнівом), збір податків (оце - наше все), кордон, зміною якого нас повсякчас лякають, соціальні виплати (без коментарів, позаяк їхня вчасність лише підтверджує попередні зауваження).

І силова структура, яка працює, як про це мовилось вище, не для захисту людей, а проти них (не хочу кривдити всіх - насправді, міліція не вся однакова, але це, радше, винятки з правил). Щось забув? Армія - тільки без матюків (хто всередині, гадаю, зрозуміє)…

Отже, держава перетворилася на набір зовнішніх атрибутів, «віджим» грошей та репресії. Далі - пустка. Й якщо кілька місяців тому була хоч якась ілюзія її існування, то вона зникає з шаленою швидкістю. Ніхто більше не доклав зусиль для цього, ніж наявна влада (респект їй, напевно;)).

Отже, ми стоїмо перед необхідністю переосмислення ролі держави у нашому житті. Точніше, ми вже перебуваємо у цьому переосмисленні: держава так чи інакше, не бере участі у нашому повсякденні, обмежуючись ритуалами, «віджимом», репресіями (той самий «віджим», тільки у профіль) та «подачками». Виходів вбачається принаймні два: змусити її відігравати ту роль, яку вона собі приписує, або ж визнати, що є сектори, куди вона не втручається й, у принципі, втручатися не має.

Далі має йтися про нарис її розбудови. Розпочав було прописувати медицину, соціальну політику та й зрозумів, що для початку потрібно домовлятися про принципи… хто має отримати пріоритет: той, хто працює та/або створює робочі місця? Це - один напрям. Так звана соціальна справедливість та доступність для всіх (тобто «подачки») - інший вихід. З 2004-го року домінував соціальний популізм (як зворотній бік «віджиму» в якості прянику). Продовжуватимемо?!

На завершення згадався один вислів Черчілля: «Мені нема чого запропонувати британцям, окрім крові, важкої праці та сліз»… У будь-якому разі, на нас або чекає такий шлях, або ми будемо приречені йти по колу «вічного повернення».

Але влада зробила два подарунки в січні. Бо інакше як подарунком назвати «закони 16 січня» неможливо. Це насправді збурило і зміцнило тих, хто готовий був іти далі. Почали розуміти: тепер нам усім можуть дати по 15 років. І одна річ - отримати їх, коли ти дійсно поборовся, а інша - наодинці, коли немає кому тебе підтримати. Замість того щоб злякати, це ще більше згуртувало. Боротися проти когось завжди легше, ніж за щось». - розповідав Павло у інтерв’ю після Майдану.

«19 січня, коли все це почалося на Грушевського, спочатку було віче на Майдані. Віче, треба сказати, бездарне. Однією з вимог людей було визначення єдиного лідера. Цю вимогу було проігноровано. Усі виступи політиків супроводжувалися несприйняттям з боку Майдану. Кожен із трьох отримав свою порцію свисту. Після того народ почав розходитися з розумінням, що «ці злили, тепер треба думати, що робити далі». Я пішов десь о першій - о пів на другу. І вже як під’їжджав додому, мене набрав знайомий, каже: «Ти бачив, що відбувається?» Я відкрив інтернет, побачив, що почала палати вулиця Грушевського. Поїв, одягнувся тепліше і повернувся туди. Десь о 6–7-й я там був. Я був радше спостерігачем з відчуттям того, що треба страхувати в разі атаки.

Перші «коктейлі Молотова» летіли, я б сказав, несміливо. Люди, які їх туди несли, ховалися. Чи це провокація, чи дійсно почався справжній бунт?

Розповідаючи про свою участь у подіях на Груші Олені Біляк Павло наголошував, що події, які ми бачимо на екрані і те, що відбувається там в реальності, кардинально відрізняються. Через екран неможливо відчути настрій.

«А настрій - дивовижний, повір. Навіть радикалізація його не змінила, просто люди стали рішучішими. Першої ночі на Грушевського я вперше в житті побачив таку кількість інтелігентних людей середнього та старшого віку, які стояли з палицями тта спокійно чекали, коли ж прийде беркут… Потім їх поменшало, але настрій не змінився.

Український дім учора вночі: все було «на тоненького», але у підсумку дали мирно вийти, нікому нічого не зробили…»

Після радикалізації протестів і особливо появи перших жертв на Груші в усіх, і в Павла в тому числі, з’являється і зміцнюється відчуття того, що шляху назад більше немає.

«Я вважаю, що радикалізація - неминуча. Ці іншої мови не розуміють. Зараз намагаються заговорити процес, але я пам’ятаю відчуття перших днів - у цих якщо залишиться хоч сантиметр території, знову розвинуться - це орда і поводяться вони як орда. Тільки Золотої орди у них немає - що ще гірше, так було б куди звалити.

Кров. Сумно, але неминуче. Це як у 37-му - якщо зупинитися, то крові буде більше: лише поодинці та в камерах/таборах. Тому що зачистять все - зі страху, що можливе повторення.

На Грушевського спочатку більшість була впевнена, що це провокація і її треба зупинити (Кличко навіть зробив таку спробу, внаслідок чого був посипаний з вогнегасника та відступив). Ще ввечері люди, що кидають коктейлі молотова, ніби соромилися інших, коли йшли з ними. Вночі ситуація кардинально змінилася: після того, як з того боку почали поливати водометами (у 15-тиградусний мороз, якщо не помиляюсь; ті, хто опинявся на передовій, були наскрізь мокрі - потім МВС виправдовувалося, що таким чином гасили пожежу), коктейль молотова перестав бути соромом… З цієї миті події на Грушевського перестали бути провокацією. Додатково їх підкріплювала велика кількість людей, які не втручалися, але й не йшли - співпереживаючи подіям.

Чи був інший вихід? Думаю ні. Майже два місяці мирного протесту. Влада забила на нього, точніше - на його вимоги. При цьому тривали арешти активістів, щемили автомайдан та інше. Опозиція виявилася імпотентною: після віче 19 числа маса народу пішла розчарованою. Десь мало прорватися…

Чи є насильство виходом у цій ситуації? А чи був інший вихід? Ще рік фестивалю з прапорами та мирним протестом - доки не заарештують усіх активних?» - писав Павло.

Грушевського - символ не екстремізму, а боротьби: 95% кинутого - демонстрація, а не робота на результат. Прицільно кидали: а) коли вв і беркут стояли близько до барикад; б) коли вони наступали. Решту часу - це демонстрація, яка нехай і страшно виглядала на екрані…

а) їхні лави стояли певний час близько до автобусів, іноді вони намагалися робити вилазки. Ближче до ночі - піднялися метрів на 500 нагору, куди докинути було неможливо. Час від часу вниз спускалося кілька людей: прикривали щитами стрільця. Їх - закидали. б) Іноді вони робили всім натовпом вилазку - для зачистки. У цей момент їх закидали камінням

Я не знаю нікого з тих, хто підтримував Майдан, щоби вони не симпатизували Грушевського. Можливо, це вузький сегмент людей, щоб робити узагальнення.

Революцію, на жаль, не роблять у білих рукавичках (с). І я не бачу в цьому тиску нічого протиприродного та аморального, хоч убий, - не бачу».

На питання, чи є у нього сумніви чи страх щодо того, чим можуть завершитися протести на Майдані, Павло відповідав:

«Страх є. Іноді він накриває, але минає. Сумніви - теж є, особливо коли сидиш удома і гортаєш ФБ. Є розуміння, що бракує повноти інформації. Не виключено, що використовують «утемну» - не без цього.

Але відчуття, що люди, які поруч, справжні, переважують сумніви - навіть якщо це інспіровано ззовні з невідомою метою, є мікропроцеси, які мають значення. І ці мікропроцеси, напевно, найголовніше в тому, що відбувається - адже будувати ще й будувати, революції не перемагають за один день та навіть рік. І перемога - це не втілення ідеалу, а симбіоз, суміш.

На Майдані немає єдиного лідера, і це його сила, а не слабкість. По-перше, вимога лідера, за спостереженнями одного мого знайомого, - чистий інфантилізм частини протестувальників: очікування на того, хто знає, як треба. По-друге, його відсутність дає можливість формувати вектор руху поступово, дає час на самовизначення, а не затягує всіх в одну запряжку.

Щодо єдиного лідера: я особисто вважаю, що потрібний не лідер, а командир, головнокомандувач. Не факт, що він згодом стане першою особою в державі - навіть краще, якщо не стане».

Павло на Майдані часто був зі своїм кумом Дмитром Лаппо. Разом вони в другій половині січня приєднуються до 14-ї сотні Самооборони Майдану. Павло переважно приходив і лишався на чергування уночі.

У нас не часто про це говорять, але на родини припали не менші випробування, ніж на нас. Я лише можу уявити, що відчувала Катя - дружина Павла Сидоренка, коли він потрапив у лікарню (сама вона була у медичній службі Майдану). Що відчувала Галя - дружина Ігоря Чабана, який зник після того, як його жорстоко побили на тому ж перехресті і ніхто не знав, що з ним, як шукала та нарешті знайшла без свідомості в Інституті нейрохірургії. Як спілкувалася з лікарями, які “його туди не посилали…”»

14-а сотня була організована на основі Молодіжного Націоналістичного Конгресу і базувалась за межами Майдану у приміщенні Будинку Архітекторів на вул. Грінченка. Разом з побратимами зі спорідненої 15-ї сотні вони регулярно тренувалися, виходили на пікети, робили рейди і «вилазки», наприклад до лікарень, куди відвозили постраждалих майданівців, чи на прохання від автомайданівців допомагали їм перешкодити свавіллю з боку ДАІ.

Побратими у сотні Павла були переважно із Західної України, хоч був також кримський татарин, хлопці з Луганської області, з Сумщини, з Харкова, Вінниці, Чернігова. Особливо багато нових людей приєдналося з початком протистояння на Грушевського.

«В сотні був кістяк - до 20–30-ти чоловік. Були такі, хто прибився і довше тримався, як я, а були такі, хто приїхав на кілька днів, на тиждень у відпустку - послужив і додому. 18 лютого ми збирали по максимуму, але тих, хто був поруч. Із регіонів не викликали. Але все одно, на початку лютого нас було, на жаль, набагато більше, ніж 18-го», - розповідає Павло.

Під час тривалого і гнітючого затишшя, що запанувало на Майдані у першій половині лютого, багато хто, розчарувавшись, поїхав додому. Люди вимагали рішучих дій, тож рішення організувати 18 лютого масову «мирну ходу» з ціллю тиску на Верховну Раду зустріли з ентузіазмом.

Незважаючи на заклики і запевнення політиків у мирному характері акції, майданівці активно готувались до можливих сутичок. Павло згадує:

«Потім було 18 лютого. Дивний день. Ми знали чітко, що йдемо воювати, незважаючи на те, що це було оголошено як мирна хода. Ми були готові.

Спочатку ми були в Маріїнському парку, в момент, коли ми вже стояли там, почався штурм на Шовковичній. Наші віддзвонювали: вже почалася війна. Потім почалося протистояння на Грушевського. Ми були в числі сотень, які проривали початок протистояння в Маріїнському. Далі ми відійшли до Мінздраву, там відстрілювалися, в якийсь момент ми підійшли, закрилися щитами, але нічого серйозного не було.

Після цього відійшли до рогу Інститутської та Кріпосного провулку, де спочатку просто стали, а потім почався наступ на Грушевського - Кріпосний, де тривав мітинг. Ми на Кріпосному вишикувалися й закривали мітинг, а потім пішла команда йти в наступ. І ми пішли.

Я розумію зараз, що це було повне божевілля - йти на озброєний «Беркут» в наступ «черепахою». Це така форма шикування, коли щити попереду і згори. Тобто є перші, хто тримає попереду, і ті, хто тримають згори, бо переважно це захист від того, що наступає зверху. Вийшли ми фактично на розі Інститутської і Кріпосного, пройшли метрів… Важко сказати, в протигазі відстань взагалі важко визначити. Я тримав верхній щит, був другим чи третім, і щити були - як барабани. Нас чи обстрілювали, чи закидали чимось. Я не знаю, але звук такий був.

У якийсь момент почався наступ «Беркута», нас було мало дуже людей в ланцюгу, по два–три у лаві, відповідно, атаку тримати дуже важко, і народ почав бігти. Коли починають бігти, тебе починають зминати зі щитом.

Почали бігти, і я в якийсь момент впав. Там на розі є таке дерево з огорожею навколо (десь 20 см ця огорожа) і япросто не побачив, що під ногами, і впав. Перший раз мене підняли, я пробіг ще кілька метрів, знов огорожа. Другий раз впав і зрозумів, що треба знімати щит. І в цей момент відчув, що мене почали бити.

Знімають шолом, точніше, каску військову, протигаз, бронежилет, і б’ють. Я не бачив хто, бо затуляєш голову й починаєш крутитися, щоб менше били. Потім почали знімати прив’язану до руки палицю. Я тоді просто обм’як. Думка була, що якщо заберуть палку, битимуть сильніше і якось інакше. Не знаю точно, чому, але вирішили, що я знепритомнів, ну, то що з ним возитися… Там було два моменти. Це була контратака, вони не могли продовжувати атаку, вискочили, зім’яли нас і повертаються назад. Бо в цей момент ті, хто залишились у них за спинами, оговталися і почали закидати їх камінням. Не знаю, чи мені здалося, чи справді мене хтось поплескав по плечу. Я розплющив очі, бачу, що навколо нікого немає, до повороту на Кріпосний провулок метрів 10–15, встаю і біжу.

Там мене зустріла якась жінка, спробувала одразу перев’язати, ми зайшли в браму, але вирішили, що краще рухатися далі. На розі, в Будинку офіцерів зробили шпиталь, промивали й перемотували. На той момент основні рани в мене були на голові, один із лікарів почав казати, що, можливо, пробита голова, що треба їхати обов’язково в лікарню.

А наших з сотні там було чоловік десять із різними травмами: хтось був трошки пом’ятий, в когось рука зламана. На той момент ніхто не знав, що буде далі, й позиція була однозначна - жодної лікарні. Поки я стою на ногах, моє завдання потрапити додому, перевдягнутися й приватно йти в лікарню та розповідати байки, що десь на вулиці впав, знепритомнів.

Потім Павла відвезли до лікарні, де він за порадою волонтерів сказав, що постраждав від нападу хуліганів біля радіоринку.

«Коли рентген робили, спитали: «Ви з Майдану?» - Я кажу: «Ні, ні, побутова травма». - Вона каже: «Тоді з вас 60 гривень».

Там були волонтери, наші, вони були в курсі, звідки я. Була адвокат, яка радила максимально плутати дані. Найголовніше, казала, змінити дату народження. Менше даних про себе. Тобто ми не знали, що буде далі. Коли приїхали на вулицю Підвисоцького, це кілометрів 5–10 від Майдану, було чути канонаду. Тобто йшов бій, ми не знали, чим усе завершиться. Було завдання вижити, якщо ти не можеш нічого робити, щоб потім думати, що робити далі. Знімок мені зробили, нічого не знайшли, зашили голову. Зрозуміло, що побита була не лише голова. Але все інше на той момент не боліло.

Через день, відповідаючи на запитання Олени Біляк про те, чи розуміли люди, які були поруч з ним, що ніякого мирного пікету не могло бути і цілеспрямовано йшли готовими до бою. А також чи не занадто велику ціну довелося заплатити внаслідок екскалації подій 18 лютого, Павло пише:

1) Ті, хто не знав і не був готовий до протистояння, мали час, щоб піти. На місці лишились ті, хто бачив, до чого все йде. Більшість допомагала будувати барикади і розбирати бруківку.

2) Без ескалації все зійде “на пси”: влада перечекає, а потім почнеться 37–й, тільки шансів більше не буде.

3) Єдине, до чого в мене виникають ДУЖЕ великі питання по тактиці і стратегії — початково ті підрозділи, які були в Маріїнському, легко було відрізати від усіх інших — потрібно було продумати шляхи відступу або просуватися маленькими кроками, а не розтягуватись малими силами по усьому периметру. Особисто в мене склалось враження, що з боку силовиків все було підготовлене наперед: або прорахували, що буде, або хтось злив інформацію.

4) Я не можу вимірювати такими категоріями: достатньо чи недостатньо жертв… Жертви будуть в будь-якому випадку: або зараз, або пізніше. Зараз є змога стояти плечем до плеча, розраховувати на допомогу і підтримку (як та жінка, яка допомогла мені і перехопила на виході), а поодинці її не буде.

Вбиті, яких я бачив у Будинку офіцерів, були в камуфляжі — тобто самі зробили свій вибір. Як і ті, хто залишився в місці ескалації, вони також зробили свій вибір.

У справі про побиття Павла, звинувачуються троє беркутівців - екскомандир батальйону харківського «Беркуту» Владислав Лукаш, його підлеглий, командир 2-ї роти Віктор Шаповалов і екскомандир батальйону львівського «Беркуту» Ростислав Пацеляк.

Лукаша і Шаповалова прокуратура обвинувачує у перевищенні влади та службових повноважень, незаконному використанні зброї, а також у побитті та знущанні над активістами 18 лютого 2014 р. під час протистоянь у центрі міста, що призвело до тяжких наслідків. Також їм інкримінують незаконне перешкоджання проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, організацію та виконання явно злочинного наказу, терористичний акт, умисні вбивства та закінчені замахи на вбивства, заподіяння умисних тяжких тілесних ушкоджень тощо.

Усього по цій справі потерпілими є 108 осіб.

Саме силовики, якими безпосередньо командували Лукаш, Шаповалов і Пацеляк, жорстоко били і катували людей у Кріпосному провулку. Львівський «беркут» також гнав майданівців, які втікали в напрямку до метро.

Лукаша та Шаповалова також звинувачують у вбивстві 3-х Героїв Небесної Сотні - Сергія Шаповала, Володимира Кіщука та Ігоря Сердюка.

Владислав Лукаш перебуває під домашнім арештом, більше того, продовжує службу в МВС у Сумській області. У судових засіданнях приймає участь з допомогою відеозв’язку.

Віктор Шаповалов у 2015 році був затриманий і до листопада 2019-го перебував під вартою. 18 лютого 2014 року Шаповалов і його рота були серед силовиків, що «зачищали» Кріпосний провулок і вул. Інститутську.

У жовтні 2016-го Шаповалов визнав свою провину і дав свідчення проти командира батальйону харківського “Беркуту” - Владислава Лукаша. Відповідно до наданих ним свідчень, саме Лукаш видавав бійцям набої зі свинцевою картеччю замість гумової. Він також назвав прізвища деяких бійців, які мали рушниці “Форт 500”, з яких і відстрілювали патрони летальної дії зі свинцевою картеччю.

5 серпня Печерський суд дав дозвіл на затримання Віктора Шаповалова, оскільки він не з’явився на обрання йому запобіжного заходу за новою підозрою в організації терористичного акту та вбивств мітингувальників 18 лютого 2014 року. Через два тижні обвинуваченого оголосили у всеукраїнський розшук.

За декілька днів після вбивств на Майдані Пацеляк разом з іншими бійцями "Беркуту" зі сцени львівського Євромайдану на колінах просили вибачення за участь у розгоні Майдану в Києві.

Його відпустили з-під варти в листопаді 2015 року і з тих пір він перебуває під особистим зобов’язанням.

Суди у справі побиття майданівців 18 лютого відбуваються рідко, часто засідання переносяться або скасовуються. Найчастіше через те, що захисники беркутівців усіляко намагаючись затягнути судовий процес, не з’являються на засідання. Більшість майданівців давно втратили віру у те, що винні будуть покарані.

 З поваленням режиму януковича Майдан для Павла не завершився.

Напередодні першої річниці початку Революції Гідності він став одним із співзасновників та співкоординатором Ініціативної групи постраждалих/поранених на Майдані.

На той час вже стало зрозумілим, що держава без нагадування і тиску нічого для поранених майданівців робити не поспішає. Тож метою було створення дієвої організації задля захисту прав і допомоги усім учасникам Майдану, які були травмовані чи поранені під час «вогняної зими».

Павло Кучер і Павло Сидоренко були основними двигунами, їм активно допомагали і підтримували інші побратими, серед яких Ігор Чернецький, Павло Каленіченко, Валерій Горбачов, Володимир Зінченко, Іван Любарський, Василь Галамай, Олександр Гуч, Іван Балацький, Олександр Жамойдо, вже покійний Тарас Більчук та інші.

Активісти домоглися, аби закон про допомогу пораненим майданівцям, прийнятий у Верховній Раді України одразу після 20 лютого, виконувався, і усім постраждалим було виплачено фінансову допомогу від держави. Домоглися включення до реєстру постраждалих сотень поранених побратимів, допомагали їм з оформленням документів.

Завдяки роботі Ініціативної групи, поранені на Майдані отримали статуси "Особа з інвалідністю внаслідок війни" і "Постраждалий учасник Революції Гідності", прирівняні до учасників бойових дій, та інші пільги. Переважна більшість законів та нормативних актів, які стосуються поранених майданівців, були ухвалені за безпосередньої участі Ініціативної групи. Завдяки їхній ініціативі і наполегливості орденом «За мужність ІІІ ст.» було нагороджено майже 200 майданівців і понад 30 медиків-волонтерів.

Їхній приклад є зразком ефективної роботи і координації зусиль для досягнення мети. Однієї із тих рис, якою беззаперечно вражав Майдан.

На сьогодні 1365 майданівців отримали офіційний статус постраждалих під час Революції Гідності. З них 849 отримали легкі поранення, 328 - середньої тяжкості, важкі - 188 осіб.

Координатор і співзасновник Ініціативної групи постраждалих/поранених на Майдані Павло Сидоренко, так розповідає про друга і їхню спільну діяльність зі створення організації:

«Павло Кучер - неординарна особистість! Патріот, філософ, поет, багатодітний батько та справжній і надійний друг. Він класний футболіст, справжня «людина-павук»! Але не в кіно, а на футбольних воротах.

Ми познайомилися з Павлом ще за три роки до Майдану, але наше знайомство переросло у справжню та міцну дружбу вже після Революції Гідності. У 2014 році напередодні першої річниці початку Євромайдану, ми, ті хто отримав поранення різного ступеня тяжкості під час Майдану, усвідомили, що порятунок потопаючих - це справа рук самих потопаючих. Саме тоді була створена Ініціатива група постраждалих/поранених на Майдані. Одним із ініціаторів та співкерівників якої став Павло Кучер.

Саме завдяки нашій спільній діяльності у подальшому була створена вся система соціального захисту та підтримка осіб, які отримали тілесні ушкодження як цивільні протестувальники під час подій Революції Гідності.

Розмірковуючи про роль і значення Майдану у своєму житті, Павло Кучер говорить:

- Дякуючи Майдану, я почав розуміти мікропроцеси. Останні роки якось так було: доки до тебе на подвір’я не прийшли, сидітимеш до останнього. І до нас справді прийшли на подвір’я, кожен відчув, що до нього у квартиру прийшли. Виглядає на те, що ми все-таки можемо об’єднуватися. Нехай це не об’єднання мільйонів, але на рівні людина-людина, причому навіть незнайома. Коли ти стаєш поруч, не питаєш хто, звідки, не має значення, якою мовою людина говорить. У нас у сотні говорили і українською, і російською. І ніколи не було жодних проблем з цього приводу.

Ти завдяки певним своїм маркерам визначаєш, кому можна довіряти. Навіть як перший раз бачиш людину. Більше того, це все відбувалося абсолютно паралельно до політичних процесів, до політиків. 11 грудня, поки політики щось там розповідали зі сцени, народ просто бився. Частина з політиків долучалася, з’являлася десь, але дуже невелика. А в ключові моменти багатьох із них не було ні видно, ні чутно.

Дякуючи Майдану, я здобув велику родину - кожен, хто там був, мені як брат чи сестра. Варто пам’ятати, чому і за що ми вийшли на Майдан, у що вірили.

Далі підсилення - коли зіткнувся з реальними тяжкими пораненими, які втратили набагато більше, ніж я. Допомога пораненим майданівцям теж тут зіграла важливу роль: досвід багаторічної систематичної роботи та результат, який, у буквальному значенні, можна відчути.

Чи розчарований я результатом? Загалом ні. Я, радше, розчарований не результатом, а розбратом - тим, як за кілька років після Майдану колишні побратими поділилися на табори та почали боротися одне з одним. Це так, розчаровує. Людська пам’ять коротка.

Майдан, на мій погляд, виконав головне завдання - усунув від влади режим януковича та створив умови для нової України. Далі розпочався новий етап - з новими викликами та новими історіями.

Що стосується результату, то я ще під час Майдану писав, що ця справа - на роки, можливо, на десятиліття. Ніщо не відбувається миттєво. Держава будується та змінюється десятиліттями. Нагадаю, що французькі революції тривали близько ста років - з відкочуванням назад та у бік.

Шкода лише, що тієї енергії, яка була у перші роки після Революції Гідності, вже нема. Але циклічність нашої історії свідчить, що все повертається.

Зрештою, ми й так непогано протрималися. Помаранчева революція десь за пів року зійшла нанівець: тоді чекали, що наступного дня після інавгурації Ющенка настане нове життя. Після Майдану ми вистояли у початковій фазі війни. Переконаний, що імпульс для волонтерського та добровольчого руху дав саме Майдан. Тепер потрібно продовжувати, незважаючи на втому та зневіру (ну, це ми вже проходили під час Майдану зокрема).

Повна картина всього, що відбулося за три місяці Майдану, відкривається тільки з роками. І викликає тільки подив: ми зробили великою мірою неможливе у зневіреній країні, де більшість готова була боротися тільки за себе, згуртувалися та перемогли. Встояли, коли, здавалося, що вже програли.

Цей досвід - безцінний. І про це потрібно пам’ятати!

* * * * *

Поезії Павла Кучера зі збірки «Бог. Майдан. Війна»

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал був опублікований 23.09.2021 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.