Автор: Олена Чебелюк

Після нічного штурму настрій на Майдані був пригнічений, люди боялися, що будь-якої миті може початися остаточний силовий розгін.

Увесь тривожний день 19 лютого Іван разом з хлопцями провели у розвідці. Говорить, що ходили по периметру майдану і записували скільки і де знаходиться сил противника, яку мають техніку. Робили це для того, щоб визначити шляхи, по яких найлегше буде відступити, вивести жінок, дітей та евакуювати поранених, якщо почнеться остаточний і масований наступ… Готувалися до найгіршого розвитку подій.

На одній з вулиць побачили міліціонерів і групу "тітушок", які стояли поруч з ними. Один із міліціонерів сказав бандитам у цивільному наздогати Івана з другом. Тітушки кинулися у його бік з криками: "Эй ты, иди сюда!" Побратими відступили за барикади.

Зранку 20 лютого, коли раптово почався відступ силовиків, Іван з другом Остапом, з яким вони разом приїхали до Києва, побігли в наступ. Спершу переносили і відбудовували барикаду під мостом на Інститутській.

Згодом допомагав виносити першого пораненого і загиблого – Ігоря Дмитріва, який отримав смертельне поранення на тротуарі по правому боці Інститутської. Разом з Іваном виносив вбитого і Михайло Гаврилюк – відомий майданівець, член козацької сотні. У січні значного розголосу набуло відео, на якому було зафіксовано, як над Михайлом знущаються спецпризначенці, роздягнувши його на морозі.

Разом з побратимами Іван встиг винести з-під обстрілу ще двох поранених майданівців, зокрема молодого хлопця із тяжким пораненням живота.

Після того, як вбитого Ігоря Дмитріва віднесли нижче і передали за барикаду, Іван повертається назад. Спершу піднявся нагору до Жовтневого палацу, далі разом з групою інших майданівців перебіг на правий бік вулиці Інститутської.

На тротуарі лежало двоє поранених. Разом з Іваном Пантелєєвим – рок-музикантом із Краматорська, Іван Раповий підбіг до чоловіка, який лежав вище. Це був Володимир Гончаровський з Хмельниччини.

Коли Іван, схилившись над пораненим, взяв його за комір куртки, у нього влучила беркутівська куля. Вона потрапила в груди, пройшла всього лиш у двох сантиметрах від серця, розірвала легеню, розтрощила ребра і вийшла в районі лівої сідниці.

«В момент поранення я різко підняв щит. Куля, пробивши щит, деформувалася, зайшла і змінила траєкторію.

Я запхав руку під бушлат, побачив кров і зрозумівши, що поранений, зумів зібратися і відкотитися з тротуару праворуч за бетонну квіткову клумбу, сховавшись за неї. Пам'ятаю, що в той момент подивився на годинник. Було 10:02». - згадував Іван.

Іван Пантелєєв загинув на тому ж місці… Він отримав одразу декілька вогнепальних поранень. Детальну статтю про Івана Пантелєєва також можна прочитати на нашому сайті.

"Його поранили одразу після мене, - згадує Іван Раповий. - Ми обоє прибігли і схилились тоді над Володею Гончаровським. Пантелєєв ще встиг сказати мені, що потрібно людей, щоб можна було його винести. Але я бачив, що більше нікого поруч не має, то кажу: будемо тягнути. Не встигли...

Іван ще був живим певний час після поранення, вони добивали його. Я бачив, як рухалась в останніх конвульсіях його рука..."

   "Я також тоді хотів померти, навіть намагався висунути голову з-за тумби, яка мене прикривала, щоб вони мене добили. Я увесь час був при свідомості, бачив тих, хто стріляв по нас під прикриттям камазів і бетонних блоків. Бачив, як суне вперед БТР. Тоді в голові були думки, що й так кінець, що зараз вони підійдуть сюди, не хотів аби якісь беркути чи тітушки знущалися. А потім побачив, як знизу до нас біжать побратими і передумав висовуватись". - згадує Іван.

До пораненого майданівця нарешті зумів дістатися медик-волонтер – Євген Воленко з Дніпра. Він зупинив кровотечу, закривши вихідний і вхідний отвори від кулі. Окрім того, внаслідок проникнення повітря у плевральну порожнину грудей, почався пневмоторакс - підвищення рівня тиску, коли перестають працювати легені і людина, якій не надали вчасно необхідну допомогу, зрештою, помирає. Дії Євгена, без сумніву, врятували життя Івану, оскільки в умовах постійного обстрілу він лежав на тому ж місці 45 хвилин, поки його вдалося винести.

Хоча, Іван пригадує, що декілька разів чув, як медики, спершу на Інститутській, а згодом у готелі «Україна» казали, що йому залишилось жити лише декілька хвилин…

"Я розумів, що все, кінець мого шляху. У мене не пробігало життя перед очима, як кажуть, але було дуже шкода, що мої діти виростуть без мене, шкода дружину, яка буде їх сама виховувати. Постійно з’являлася надія, яка одразу ж згасала. До мене підбіг медик-волонтер. Він сказав, щоб я не хвилювався. Тоді він дивиться на рану і, чую, каже: «Та то все».

Пізніше в готелі «Україна», коли мене вже винесли, лікар сказав, що тут вже нічого не зробиш, треба рятувати тих, кого можна врятувати".

На щастя, всупереч прогнозам лікарів Іван Раповий вижив! З моменту поранення і до того часу, коли його привезли у лікарню, він залишався при свідомості.

Хлопці на передовій просили про допомогу і кричали про те, що потрібно терміново виносити поранених. 

На відео, яке було зняте французьким журналістом Jérôme Sessini чути, як один з них - львів'янин Юрій Щепків кричить іншим: "Хлопці зі щитами! Сюди! Пораненого треба забрати! В нього є шанс вижити!"

У якийсь момент до дерева підійшов чоловік з помаранчевими ношами. Він поставив їх коло ніг Івана. Тоді з’явилася надія, що його винесуть. Але через декілька секунд рятівник був смертельно пораненийна його очах.

Вбитим був Герой Небесної Сотні Віктор Чміленко.

Момент загибелі Віктора також зафіксувано на відео Jérôme Sessini.

Як колишній кадровий військовий і міліціонер Іван не раз прокручував в голові події того страшного дня і говорив:

«З огляду на свій військовий досвід і службу в структурі МВС, я прекрасно знав, як маю поводитися, хоча призабув. Після того як вбили Віктора Чміленка, я сказав Євгену: Кричи, щоб дали дим!

Я часто думаю про те, що було б, якби я перед тим, як побігти за пораненим, зробив все так, як треба. З підручних матеріалів можна було б зробити димову шашку. Від однієї моєї такої дії могло бути врятовано дуже багато життів».

Щоб закритись від смертельного обстрілу потрібно було запалити шини або щось інакше, щоб сховатись за димом. Хлопці просили аби їм щось принесли. У той момент прийшов високий чоловік у чорній шкірянці.

"Він йшов прямо, не пригинаючись, ніс шину і сумку з коктейлями. Міг кинути і підпалити сам, проте просто поставив поруч і пішов назад, подивився на хлопців уважно, але не підійшов і не спробував надати комусь допомогу. Зник так само неочікувано і непомітно, як і з’явився... Ви знаєте, я іноді думаю, що це був ангел". - говорить Іван...

Мало хто тоді вірив у те, що Іван виживе... В 17-й лікарні Івану зробили дві операції, через декілька днів перевезли до Львова, а згодом на лікування до Польщі у місто Ольштин.

В той день, 20 лютого 2014, його дружині Олесі спершу помилково повідомили, що Іван загинув. Тяжко уявити, що пережила жінка за цей час…

Через рік після поранення Іван з дружиною приїхав до Києва. Пішли на місце розстрілу. Іван не приховує, що плакав, бо неможливо було стримати сліз на тому місці...

Тоді ж зустрівся із Євгеном Воленком, якого тепер називає своїм братом.

Після Майдану Іван почав допомагати українській армії. Оскільки через поранення він не міг піти воювати, то включився у волонтерський рух. Переносив через кордон шоломи і бронежилети. Разом з побратимами приганяв автомобілі з-за кордону і відвозив їх нашим солдатам у зону АТО. Всього вдалося привезти для українських військових 28 автомобілів, які передавали різним підрозділам: в "Айдар", "Азов", батальйони територіальної оборони "Львів" і "Воля", у 3-й полк спецназу та ін.

З пошуком і купівлею авто Іванові дуже допомагав греко-католицький священник Юліуш Кравецький, з яким вони познайомились ще коли поранений майданівець проходив лікування в Польщі. Етнічний українець, переселений на західні польські землі в межах операції "Вісла" - отець Юліуш, як військовий капелан також двічі їздив на схід.

Молодший брат Івана - співробітник МВС - добровольцем пішов у батальйон "Львів", регулярно їздить на ротації на схід.

Його рятівник – медик Євген Воленко - також добровольцем пішов на війну, служив бойовим медиком у батальйоні "Київська Русь", пройшов тяжкі бої біля Дебальцевого, на Світлодарській дузі. Чоловіки надалі підтримують зв'язок, неодноразово зустрічалися в Києві.

Іван згадує: "Якось я телефоную до Жені, щоб привітати з днем народження. Питаю: що б я міг тобі подарувати? А він просить тактичний медичний рюкзак. Каже: мій вже настільки дірявий, що таблетки з нього випадають. Тоді я йому купив у Польщі привіз у подарунок рюкзак".

Про силовиків, які вбивали і калічили людей на Майдані колишній міліціонер Іван Раповий  говорить так:

До 2008 року я працював в одному зі спецпідрозділів міліції. Після Майдану до мене в лікарню приходило багато «беркутів», хлопці, яких я знав. Хтось каже: «Там, в Маріїнці, я більше на все це дивитися не міг, я розвернувся і втік, всі межі перейшло». А хтось пробував себе виправдати. Каже: «Ти ж розумієш, ти сам був у формі, це був наказ…»

Але який може бути наказ, коли ззаду за тобою старий «тітушка» вчить молодого, як скручувати пораненому голову?! «Ну, знаєш, ними керували зовсім інші люди…» І головне – донецький «Беркут», поки кожен з них не отримав 100 доларів, не вийшов на «махач», як вони це називали. А львівський «Беркут» тиждень бився з нами, і тоді їм Ростик, командир, якого я теж знав особисто, роздав по 1200 гривень, і сказав: «Ще два рази відмахаєм майданутих і їдемо з касою додому».

Те, що люди, навіть в однаковій формі, навіть знаходячись під пресом наказів та обставин, проявляють себе діаметрально по-різному, Іван найкраще зрозумів саме тоді на Інститутській.

– Я там пролежав 45 хвилин поранений, я знав, що вмираю, і як колишній силовик, колишній військовий – я був снайпером в десантних військах – бачив своїми очима, що кулі збивали гілки в 3-4 метрах наді мною, – згадує він. –  Хтось із «чорної роти», йому сказали стріляти, але він стріляв не в людей, він просто стріляв.

Є накази, які ти можеш не виконувати, ти зобов’язаний їх не виконувати, вони злочинні. Коли біжить людина з помаранчевими носилками, обходить, ставить під ногами пораненого – загрози він ніякої ні працівнику міліції, ні оточуючим не представляє. Це було просто вбивство. Але я підкреслюю: не всі. Це знову ж таки, моя особиста думка, але з відстані в 150 метрів промахнутися на 4 метри неможливо. Все людський фактор – є люди, а є «людиська»…

Беркутівця, який мене поранив, я готовий пробачити - передусім, як християнин. Але я не знаю, чи готовий пробачити йому смерть ще 6-х побратимів, у тілах яких були знайдені випущені ним кулі. - говорить Іван Раповий. - Коли я давав свідчення у суді, то не побачив у очах і поведінці обвинувачуваних жодного розкаяння. Навпаки їхні адвокати саме нас намагалися виставити агресивними неадекватами, які загрожували їхньому життю.

А чим ми, коли бігли витягувати поранених побратимів, могли їм загрожувати? Яку загрозу становив Віктор Чміленко, який прийшов виносити мене із медичними ношами, а вони його холоднокровно застрелили?!

Я не вважаю героїзмом те, що ми бігли вперед рятувати поранених побратимів. Бо коли ти чуєш, як попереду лежить людина і просить про допомогу, то ніхто не може встояти. Я не знаю, якою людиною треба бути, щоб розвернутися в такий момент і побігти в другий бік.

На прем’єрі фільму «Чміль» про Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка до мене підійшла його дружина і сказала дуже важливі слова: «Іване, живи за двох!» І я вважаю, що повинен жити так, як жив Чміль, щоб бути вартим пам’яті такої особливої людини як Віктор і усіх хлопців, які полягли на Майдані…

Я буду щасливою людиною, якщо в Україну почнуть повертатися емігранти, коли знову будуть повні сім’ї, а не так, як зараз, коли мама в Італії, а тато на заробітках в Чехії. Я мрію, щоб Україна була рівноправною серед цивілізованих країн світу. - говорив у одному з інтерв'ю Іван.

Щиро дякуємо Івану за його вчинок, бажаємо міцного здоров’я та довгих років життя.

Слава Україні! Слава нашим Героям!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал вперше був опублікований 29.05.2021 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.