Skip to main content

Смерть поета.

Голос українського Донбасу - Герой Небесної Сотні Іван Пантелєєв.

Автори: Олена Чебелюк, Ярослав Рап

Никому непонятно, куда нам идти.

И какие на завтра проложат пути.

Закрывая глаза, прячемся в свои сны.

Этой Богом забытой гниющей страны.

Наша власть рожает микробы,

и мы ими дышим, теряя пробы.

Наша власть нас все гладит,

да все сапогами, все себя ради.

Автором цих слів був талановитий 32-річний поет і рок-музикант з Краматорська Іван Пантелєєв, лідер групи «Небо мінуса» - унікальна і досі неоцінена постать в історії української рок-музики.  

20 лютого 2014-го Іван на псевдо "Креман" загинув на Інститутській, рятуючи поранених побратимів.

Іван Пантелєєв. Фото: Артем Дерягін.

На фото та відео з того дня Іван з’являється постійно - і щоразу на самій передовій, безстрашно, часом здається, відчайдушно біжить вперед, кидається зі щитом на водомет, активно жестикулює, кричить, витягує поранених…

Він був серед перших протестувальників, які кинулися навздогін силовикам, що несподівано почали відступати з Майдану.

Саме "Креман" витягував одного з перших вбитих – Богдана Вайду з Львівщини, смертельно пораненого одразу за мостом на Інститутській.

Іван Пантелєєв витягує смертельно пораненого Богдана Вайду на Інститутській. Фото: Євген Малолєтка.


Це була перша хвиля атаки, зупинена водометами і обстрілом, внаслідок якого загинули перші з 48-ми Героїв полеглих того чорного дня.

Разом з іншими Іван відступає за міст, допомагає виносити смертельно пораненого Богдана Сольчаника. Далі - піднімається  схилом до Жовтневого палацу. Майданівці просуваються вперед вздовж Жовтневого, але потрапляють під масований вогонь беркутівців у чорній формі. Ймовірно, саме тоді Іван Пантелєєв отримав перше поранення, оскільки на наступних фото видно закривавлений бинт на лівій руці.

Іван Пантелєєв біля Жовтневого палацу 20 лютого. Фото: Сергій Супінський.

Але, незважаючи на поранення, Іван знову побіг вперед і зумів винести з-під обстрілу ще кількох побратимів.

 Біля дверей Жовтневого палацу "Креман" піднімає пораненого хлопця і відводить його на Майдан до медиків. Потім знову повертається на Інститутську.

Пізніше Іван з групою інших хлопців перебігає через вулицю на тротуар біля готелю «Україна», де вже лежать декілька вбитих і поранених майданівців. Там він спочатку разом з Андрієм Юркевичем відтягує в безпечне місце пораненого в обличчя Володимира Мовчана. Потім одразу повертається і встигає витягнути ще одного - Владислава Зубенка з Харкова. На жаль, через тиждень Владислав помре у лікарні…

Передавши Влада медикам, Іван повертається назад – на той самий тротуар по правому боці Інституської, де за короткий час було вбито найбільше людей.

Хлопці ховалися за деревами і щитами, намагалися винести з-під обстрілу поранених і самі ставали цілями для беркутівських куль.

 На останньому прижиттєвому фото Іван присів зі щитом біля Володимира Гончаровського, якому незадовго до цього куля влучила у хребет. Саме його разом з Іваном Раповим хотів винести «Креман». Через декілька секунд Іван Пантелєєв був смертельно поранений на цьому ж місці.

На відео з Інститутської видно, як стікаючого кров'ю Івана намагається затягнути за тумбу 19-річний франківчанин Роман Гурик. Через хвилину куля обірве і його життя...

Слідством встановлено, що більшість майданівців полеглих 20 лютого 2014 р. на вул. Інститутській була вбита бійцями спецроти київського полку міліції особливого призначення «Беркут» з автоматів АКМС (7,62×39 мм). Починаючи приблизно з 9:00 спецрота (так звана «чорна» спецрота: чорна форма, жовті скотчеві пов'язки на руках, напис "Беркут") спершу стріляє з майданчика перед Жовтневим палацом, згодом відступаючи догори парковою дорогою паралельно вул. Інститутській та з зайнятих позицій за барикадою на вул. Інститутській навпроти верхнього виходу станції метро "Хрещатик", пізніше з-за вантажівок і бетонних блоків, якими була перекрита вул. Інститутська в районі перехрестя з вулицею Ольгинською. Звідти вони вели прицільний вогонь по майданівцях.

Пізніше судово-медична експертиза встановить, що Іван того дня отримав декілька вогнепальних поранень: наскрізне правого плеча та грудей, лівої руки і сліпе поранення лівого стегна, яке, зрештою, стало фатальним. Іван Пантелєєв помер від масивної крововтрати...

Іван присів зі щитом біля пораненого. Внизу лежать вбиті Володимир Жеребний, Ігор Ткачук, Роман Точин і Роман Варениця. Справа у білій касці Роман Гурик, який загине за декілька хвилин. Фото: Руслан Ганущак.

Іван Пантелєєв вбитий на Інститутській. Фото: Eric Bouvet.

Майдан

Івана шокувало побиття студентів на Майдані в ніч на 30 листопада 2013 року. Після цього він просто не знаходив собі місця, увесь час казав рідним, що повинен поїхати до Києва, щоб допомогти і захистити людей.

«Наступного дня, 1 грудня, був день народження Вані, - згадує його друг Володимир. - Ми зібралися відсвяткувати і весь час не відходили від включеного телевізора, спостерігаючи за побоїщем, яке влаштував тоді "беркут" на вул. Банковій».

10 грудня, їдучи на Майдан, він надіслав своєму другу Артему смс:

Прости, но сердце кровью обливается,

совесть режет на куски,

истерпелся я, измаялся.

Так что все… Прощай… Прости…


У Києві «Креман» одразу потрапив на «двіж»: в ніч на 11 грудня беркут здійснив першу спробу розігнати Майдан. Іван був одним із тих сміливців, хто втримав тієї ночі барикади. 

В смс другу писав: "Пока мы беркут разогнали, они уезжают. Все в эйфории!!! Что будет дальше - неизвестно... Народу понаприходила целая куча. Я разматываю колючую проволоку, здесь уже положили ежей, понатаскивали скатов, кучу всякого лома. Тут таких барикад понастраивали из снега, из мешков с песком и из всего-всего по 2 метра высотой, что я хочу домой)) Пиздец, что оно сегодня ночью будет..."

Наступного дня, розмовляючи по телефону з Артемом, захоплено розповідав про шалену енергію Майдану, на якому тисячі людей співають гімн України.

На Революції Іван провів більше 2-х місяців, належав до першої сотні Самооборони, мав псевдо «Креман». Охороняв барикади, жив у наметі на вул. Інститутській, який жартома називали «Паровоз Анархія». Там не було командирів, усі рішення приймалися колективно. Їхній намет був останнім на Інститутській, фактично за межею Майдану. Так його мешканці підкреслювали свою незалежність і небажання підкорятися політикам.

Біля намету на Інститутській. Іван - зліва з піднятою догори рукою.

На Революції Пантелєєв познайомився з майбутнім Героєм Небесної Сотні Володимиром Чаплінським з Обухова. Вони здружилися, разом жили у наметі, поруч загинули на Інститутській. Іван неодноразово їздив до Володі додому помитися та зігрітися. 

Дружина Володимира Світлана згадує:

- «Володя часто йшов на роботу у нічну зміну, а ми з Іваном любили сісти на кухні, зробити чай і розмовляти. Мені подобалося з ним говорити, він був інакшим, ніж інші, більш глибоким, дуже цікавим співрозмовником. Володя з Іваном так зблизилися, бо були дуже схожими, мали багато спільних рис характеру, передусім це абсолютна чесність та справедливість. Я їх не раз називала «дурносправедливими». Іван казав про Володю: "Я знайшов на Майдані брата". Вони обоє щиро вірили, що Майдан переможе, а країна обов’язково зміниться.

Іван Пантелєєв захоплювався людьми, яких він зустрів на Майдані. Казав, що це справжній «цвіт нації». Я запитувала у нього, чи не було йому страшно стояти проти беркуту під час першого штурму у ніч на 11 грудня. А він мені: "Спочатку було дійсно страшно, коли вони поперли на нас, але потім я подивився на людей довкола і побачив, що вони готові стояти до кінця. І страх минув".

Іван був людиною слова. Як і Володя - дуже сильний духом, мудрий з такими чоловіками жінки щасливо живуть.

Іван не планував повертатися додому на Донеччину після Майдану. Ми навіть говорили про те, що він може пожити якийсь час у нас, поки знайде роботу і житло. Ваня був щасливим в останні свої місяці життя. Він нарешті був серед однодумців, поміж людей, які поділяли його цінності, його прагнення до свободи. Майдан став його домом».

1. Володимир Чаплінський зі щитом з емблемою намету "Паровоз Анархія". Щит Володимир зробив власноруч з кришки від пральної машини.

2. Володимир Чаплінський (ліворуч) та Іван Пантелєєв (третій зліва) з побратимами на Майдані.


Був певний період, коли на Майдані настало тимчасове затишшя і відчувалася певна стагнація та невизначеність. Багато протестувальників тоді поїхали додому, Іван також роздумував над поверненням.

У одному з повідомлень, надісланих тоді другу Артему, він пише:

Сколько лет здесь сидеть?  Сколько зим?

Сколько, провонявшись дымом пропотеть?

Но сижу, держусь. А зачем?..

Кто мне скажет: «Я тобой горжусь»?

Кто поцелует обветренных губ моих тлен?

То срываюсь домой.

То готов стоять до конца.

То считаю поступки свои, глупее влюбленного юнца…

Слава Украине!

 

Розмовляючи щодня з сином, мама Івана також відчувала його сум та зневіру у результативності такого "стояння". Водночас вона бачила, що Майдан змінив Ваню, зміцнив його переконання. «Він був міцним фізично і сильним духом, а викристалізувався остаточно на Майдані». – згадує Людмила Іванівна.

Мама Івана Людмила біля пам'ятної дошки в честь сина, встановленій на школі, де вчився Іван Пантелєєв.


Наприкінці грудня Іван пише другу, що збирається стояти на Майдані до кінця:

- «Отставка Попова? Этого мало... Я кашляю и царапина, что появилась после штурма, еще не зажила. Нет, я буду стоять еще... Сколько? Пока мне беркут голову не разобъет, разгоняя Майдан, или пока студенты не разойдутся…»

Іван не лишається осторонь, коли почалося загострення і сутички на Груші. На запитання Артема, чи зробив він собі якийсь бронежилет для захисту відповідає: «Какой на..й броник? Я духом буду брать!» А 22 січня після перших смертей на Грушевського надсилає лаконічне повідомлення: «Пиздец - ВОЙНА!»

На Майдані Іван зустрів дівчину, до якої у нього з’явилися почуття – Ірину Олінчук з Хмельниччини. Певний час вони жили у одному наметі на Інститутській.

"Ми сиділи з хлопцями в наметі, я з одного боку, Ваня – з іншого, і він слав мені смски з віршами, - згадує дівчина. - Він стояв на Майдані за Україну і справедливість. Був дуже правильним і чесним. Завжди, що думав те і говорив. Тільки правду!"

В лютому Іван Пантелєєв зателефонував до сестри і сказав, що змінив зачіску - вистриг собі оселедця. У ніч штурму з 18 на 19 лютого прийняв хрещення, стоячи на колінах серед палаючого Майдану. Івану залишалося жити два дні...

 Світлана Чаплінська розповідає: "20 лютого близько 12-ї години до мене подзвонили з Ваніного телефону. А я перед цим постійно йому телефонувала, бо не могла дозвонитися до Володі. Незнайомий голос запитав мене, хто я цій людині? І сказав, що Івана більше немає. Я так і сповзла по стіні донизу, розуміючи, що якщо загинув Іван, то Володі вже також немає живого..."

Саме Світлана впізнала тіло Івана в морзі:«Я навіть не знала тоді, що його прізвище Пантелєєв, думала, що Креман – так його усі називали на Майдані. Тоді його так і записали – Іван Креман з Краматорська».

Мертвий Іван на Інститутській. Фото: Сергій Супінський.

Вбитого Івана Пантелєєва принесли в готель Україна. Фото: Михайло Шишка.


Творчість

  Іван Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року у Краматорську на Донеччині, виріс у рідному місті. Останні кілька років жив у с. Дмитрівка - доглядав хвору 89-річну бабусю. Вона померла через три місяці після загибелі Івана.

Після закінчення школи рік навчався у торговельному технікумі, згодом в машинобудівному коледжі. Працював на різних, часто випадкових роботах, звільняючись, коли робота заважала головному захопленню його життя - музиці. 

Іван навчився грати на гітарі ще в школі. Вдома був баян, згодом дідусь з бабусею купили піаніно. 

Музика відігравала визначальну роль у його житті.  Слухав дуже різноманітну рокову музику - від "Кино", "Сплин", "Агата Кристи", "Океан Ельзи" до Sepultura і Marylin Manson.

 Пізніше почав писати свої вірші і музику.

Про це за життя Івана знало небагато людей, лише найближчі друзі. У знайомій компанії він міг заспівати та зіграти на гітарі свої пісні. Але касети зі своїми записами нікому не давав. Матері та сестрі показав перший кліп тільки у 2012 році. Хоча записувати свої пісні почав набагато раніше. 

Величезною втратою стала смерть старшого брата, якого збив п'яний водій. Олександр помер фактично на руках у Івана. Він дуже тяжко переживав його смерть, брати були дуже близькими. Переживання і стан Івана знайшли своє відображення в альбомі  "Горе на двоих" (2001).

Іван мріяв створити свою власну групу, навіть назву для неї вибрав - "Небо мінуса". Мріяв, що його група стане відомою, а пісні популярними... Хотів у майбутньому зробити власну студію і професійно записувати там свої пісні. 

Мама Івана якось запитала в сина, чому він назвав групу "Небо Мінуса". Іван відповів: "Подивись навколо. Де ти бачиш плюс?.."

 

Обкладинка останнього альбому Івана Пантелєєва, зроблена його другом Артемом Дерягіним.

Сестра Івана говорить: «Не хочу, щоб його творчість залишилась невідомою. Потрібно щоб люди знали про тих, хто віддав своє життя за свободу. Я змінилася, моя сім’я змінилася після смерті Вані. Ми зрозуміли наскільки це було важливо для нього. Хочеться щоб пам’ятали. Щоб "Небо мінуса" і творчість Івана жила в душах і серцях людей».

Загалом Іван записав 8 альбомів, більшість на касетний диктофон під акустичну гітару, оскільки ні апаратури, ні навіть комп’ютера на той час у нього не було. Згодом купив електрогітару і синтезатор. Після загибелі товариша друзі, які допомагали втілювати в життя мрію Івана про власну групу, оцифрували частину його творчості.

 Найкращим, як вважав сам Іван, став його останній альбом - "Небо Мінуса" (2013), записаний вже з аранжуванням на синтезаторі. 

Послухати пісні Івана можна на каналі, присвяченому його творчості на SoundCloud:

https://soundcloud.com/nebo_minusa

Іван зняв кілька кліпів, які можна переглянути на ютуб-каналі групи «Небо мінуса». В одному з них, на пісню «Сестры» знімається друг Івана Володя у його вишиванці.

Ще один кліп на пісню під назвою «Без комментариев» був змонтований у 2012 році. У ньому він жорстко і критично висміює тодішню донбаську еліту і дійсність, у якій доводилось жити.

 Сестра згадує: «Коли Іван вперше показав мені цей кліп і запитав, що я про це думаю, я була шокована. Це був справжній виклик нашому суспільству. Він висміював там всю нашу тодішню корупційну владу, називаючи їх мікробами, які заражають людей. Ця безнаказаність людей тоді просто дістала».

У цій пісні є такі слова:

Никому непонятно, куда нам идти.

И какие на завтра проложат пути.

Закрывая глаза, прячемся в свои сны.

Этой Богом забытой гниющей страны.

Наша власть рожает микробы,

и мы ими дышим, теряя пробы.

Наша власть нас все гладит,

да все сапогами, все себя ради.

И засевшие вши, из наглых невежд 

уцепились за трон – попробуйте скиньте.

И усыпаны улицы скелетами надежд. 

Куманек заходи, остальные остыньте.

Володимир Кравченко описує, в яких умовах Іван записував кліп на пісню "Без комментариев": "В селі в нього інтернету не було. Тому він просив свого друга Артема, який жив у Краматорську, знайти, викачати і привезти в Дмитрівку потрібні відеоматеріали. А потім друзі разом на старенькому ноутбуці Івана, без інтернету вчилися вирізати і монтувати відео. Так з'явився його кліп".

Януковича і владу "донецької братви" Іван категорично не сприймав. Так він писав про реальність, в якій жила країна напередодні Помаранчевої революції:

Оранжевый рок

2002 год. Новый год.

Но не видно улучшений, продвижений вперед.

И все как было, так осталось.

Все как было, так и есть.

И 11 лет прожить в такой стране – да это честь.

И запуганные люди перестали отбиваться.

На них надавили и им некуда деваться.

Ситуация достигла катастрофы и трагизма

И в людских сердцах уже нет патриотизма.

Огромная страна в руинах и гробах.

Последние герои погибли в советских лагерях.

Список умирающих – ужасная картина.

И трупам не понять – наша мать Украина.

Два-ноль-ноль-два – страна дышит едва.

Всем овладела жирная братва.

Два-ноль-ноль-два – страна дышит едва.

И у людей чернее ночи мысли в головах.

 

- «Іван змінив моє ставлення до Януковича. - згадує товариш Володя Кравченко. - Він ставив питання, які змушували задуматися: «А ти знаєш, як він заробив статок? Про два терміни (позбавлення волі)? За що агітує?» Вже тоді Іван критично ставився до Януковича через його бандитське минуле».

Володя та Іван.

За спогадами друзів, Іван був цікавим співрозмовником. Дуже багато читав, цікавився історією, передусім періодом Козаччини і Другої Світової війни. Любив біатлон, захоплювався футболом, грав у команді. Хоч і жив на Донбасі, але вболівав за київське "Динамо", а не "Шахтар", підтримував українську збірну.

Завжди захищав слабких, гостро відчував несправедливість.  

«Він був дуже сильним, глибоким і справедливим. Завжди був лідером у будь-якій компанії. І дуже талановитим музикантом. - говорить близький друг Івана Артем Дерягін.Кажуть, час лікує... Але, як написав Іван у одній зі своїх пісень:

Время не ждет, не жалеет, а душит.
Время убьет и мы не лучше...

 Як і раніше не вистачає його підтримки, його слів і думок з приводу тієї чи іншої ситуації, його порад. Не вистачає його блискучого почуття гумору і вміння об’єднувати компанію».

Творчість Івана з часом еволюціонує та змінюється, що яскраво відображено у його поезії та музиці. Перші його тексти спрямовані на внутрішні переживання, пошуки сенсу життя і свого місця в ньому. Згодом його поезія стає більш жорсткою і безкомпромісною. 

Від особистих тем і рефлексій Іван переходить до важливих історичних і суспільно-політичних тем. У його творчості з'являється пісня присвячена Голодомору, згодом величезне враження на поета справляє Помаранчева революція, якій він присвячує окремий альбом. Іван також хотів поїхати на Майдан восени 2004 року, але не зміг.

Сестра Івана Світлана говорить:

- «Свобода для Івана мала величезне значення. Свобода думки, слова, творчості. Він, можливо, й не одружувався через це.

Не боявся сказати в обличчя усе, що думає. Для нього це було вкрай важливим і це викладено у його піснях.

У селі Івана поважали, хоча більшість мешканців і не поділяли його думок та поглядів, не підтримували Помаранчеву революцію. Але він не боявся робити і говорити те, що думає, завжди боровся за те, що повинна бути свобода думки, свобода слова.

Він був не таким, як усі. Він трохи відрізнявся від інших».

 

Через рік після першого Майдану Іван пише пісню «Оранжевая весна», у якій звертається до України:

Здравствуй моя страна.

Здравствуй тебе от юного сердца.

Ты у меня одна.

И лишь с тобою я всегда вместе.

Вот уже ровно год

Дышим с тобою новой весною

Движемся только вперед

И цель одна – твоя свобода.

З того час більшість його поезій і пісень про Україну і свободу.

Це роздуми про реалії, в яких доводилося  жити в рідному Донбасі, в умовах, коли проросійські політики, представники провладної Партії регіонів робили усе можливе, аби розколоти країну і налаштувати людей один проти одного. 

Це, зрештою, пророчий страх війни на сході…

Багато його пісень, окремі з яких створені ще під час Помаранчевого Майдану, не втратили своєї актуальності і 10 років потому.

Вони перегукуються не лише з Революцією Гідності, а й з війною на Донбасі, якої Іван вже не побачив, але невідворотність якої відчував…

Ще в 2005-му Іван написав пророчий вірш "Донбасс одумайся":

Лёд затрещал на водах Днепра,
Что происходит, что за беда,
А то, что Донбасс сходит с ума,
Хотят Украину делить пополам.
Донбасс вдруг решил от нее отделиться,
Стать сам по себе со своею столицей,
А то еще хуже к России присоединиться,
Черт знает что, на востоке творится.
Какие-то твари ведут пропаганду,
Что все кто на правом берегу - эта банда,
И травят народ они друг на друга,
Народ же обычный им верит падлюкам,
Что вот, мол, бандеры, быдло вонючее,
Придут сюда, и вас всех замочат.
И это меня всего больше тревожит,
Не верьте ради Христа этим рожам.

Донбасс одумайся у нас одна страна,
Донбасс одумайся у нас одна весна,
Донбасс одумайся ведь мы братья все,
В своей Украине, на своей земле.

Друзі Івана після його смерті наклали на цю пісню відеоряд.

Він виріс і жив на Донбасі. Знав настрої місцевих людей, бачив як багато з них не усвідомлює себе українцями і розумів до якої трагедії це може призвести...

 Івану було дуже боляче, що його земляки не розуміють і не підтримують людей на Майдані та їхнє бажання жити у вільній і справедливій країні.

Йому боліла Україна, боліла по-справжньому, саме тому Іван поїхав на Майдан. Для нього Донбас був лише українським.

Історія Івана Пантелєєва - це яскравий приклад того, що не географічні кордони об’єднують чи розділяють людей, а передусім їхній світогляд та ідеї. Кожен, хто відкриває душу і очі світу, цікавиться справжньою історією свого краю, зрештою, отримує набагато більше, ніж той, хто живе своїми страхами, упередженнями, той хто живе ненавистю, а не любов’ю... І це особливо актуально сьогодні, після смертей тисяч патріотів, якими Україна платить за можливість бути вільною і незалежною державою.

Вічна пам’ять і слава Герою України!

 

Автори: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові; Ярослав Рап.

Матеріал вперше був опублікований 20.02.2022 на сайті ZN.UA під назвою "Смерть поета. Голос українського Донбасу".


У підготовці статті були використані наступні матеріали:

Фільм «Я з Небесної Сотні. Іван Пантелєєв», знятий Hromadske: https://www.youtube.com/watch?v=NpNC-oM04rQ

Спогади мами Івана Людмили Пантелєєвої "100 хвилин пам'яті. Іван Пантелєєв": https://www.youtube.com/watch?v=t3qTQ5yO7-Q&t=307s

Спогади про Івана Пантелєєва, опубліковані відділом національного виховання ДоноблІППО: https://dengidn.blogspot.com/2017/11/blog-post_84.html

Творчість Івана Пантелєєва на каналі SoundCloud: https://soundcloud.com/nebo_minusa

Сторінка у соцмережі ВКонтакте, присвячена пам’яті Івана: https://vk.com/nebo_minusa

Спогади друзів Івана Пантелєєва Володимира Кравченка та Артема Дерягіна (з приватного архіву авторки).

Спогади Світлани Чаплінської (з приватного архіву авторки).

При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.