Автори: Олена Чебелюк, Ярослав Рап

Автором цих слів був талановитий 32-річний поет і рок-музикант з Краматорська Іван Пантелєєв, лідер групи «Небо мінуса» - унікальна і досі неоцінена постать в історії української рок-музики.  

20 лютого 2014-го Іван на псевдо "Креман" загинув на Інститутській, рятуючи поранених побратимів.

На фото та відео з того дня Іван з’являється постійно - і щоразу на самій передовій, безстрашно, часом здається, відчайдушно біжить вперед, кидається зі щитом на водомет, активно жестикулює, кричить, витягує поранених…

Він був серед перших протестувальників, які кинулися навздогін силовикам, що несподівано почали відступати з Майдану.

Саме "Креман" витягував одного з перших вбитих – Богдана Вайду з Львівщини, смертельно пораненого одразу за мостом на Інститутській.

Це була перша хвиля атаки, зупинена водометами і обстрілом, внаслідок якого загинули перші з 48-ми Героїв полеглих того чорного дня.

Разом з іншими Іван відступає за міст, допомагає виносити смертельно пораненого Богдана Сольчаника. Далі - піднімається  схилом до Жовтневого палацу. Майданівці просуваються вперед вздовж Жовтневого, але потрапляють під масований вогонь беркутівців у чорній формі. Ймовірно, саме тоді Іван Пантелєєв отримав перше поранення, оскільки на наступних фото видно закривавлений бинт на лівій руці.

Але, незважаючи на поранення, Іван знову побіг вперед і зумів винести з-під обстрілу ще кількох побратимів.

Біля дверей Жовтневого палацу "Креман" піднімає пораненого хлопця і відводить його на Майдан до медиків. Потім знову повертається на Інститутську.

Хлопці ховалися за деревами і щитами, намагалися винести з-під обстрілу поранених і самі ставали цілями для беркутівських куль.

На останньому прижиттєвому фото Іван присів зі щитом біля Володимира Гончаровського, якому незадовго до цього куля влучила у хребет. Саме його разом з Іваном Раповим хотів винести «Креман». Через декілька секунд (о 9:54) Іван Пантелєєв був смертельно поранений на цьому ж місці.

На відео з Інститутської видно, як стікаючого кров'ю Івана намагається затягнути за тумбу 19-річний франківчанин Роман Гурик. Через хвилину куля обірве і його життя...

Момент вбивства Івана зафіксований на відео (16:24).

Пізніше судово-медична експертиза встановить, що Іван того дня отримав принаймні чотири вогнепальних поранення: наскрізне правого плеча; наскрізне поранення грудей з ураженням легень, яке й спричинило смерть; наскрізне поранення лівого передпліччя і сліпе поранення лівого стегна. Іван Пантелєєв помер від масивної крововтрати...

Перші два вогнепальні поранення були отримані внаслідок пострілів із нарізної вогнепальної зброї калібру 7.62х54 мм (ймовірно снайперської гвинтівки Драгунова - СВД), інші з вогнепальної зброї калібру 7.62х39 мм (АКМС спецроти "Беркуту").

Івана шокувало побиття студентів на Майдані в ніч на 30 листопада 2013 року. Після цього він просто не знаходив собі місця, увесь час казав рідним, що повинен поїхати до Києва, щоб допомогти і захистити людей.

«Наступного дня, 1 грудня, був день народження Вані, - згадує його друг Володимир. - Ми зібралися відсвяткувати і весь час не відходили від включеного телевізора, спостерігаючи за побоїщем, яке влаштував тоді "беркут" на вул. Банковій».

10 грудня, їдучи на Майдан, він надіслав своєму другу Артему смс:

У Києві «Креман» одразу потрапив на «двіж»: в ніч на 11 грудня "беркут" здійснив першу спробу розігнати Майдан. Іван був одним із тих сміливців, хто втримав тієї ночі барикади. 

В смс другу писав: "Пока мы беркут разогнали, они уезжают. Все в эйфории!!! Что будет дальше - неизвестно... Народу понаприходила целая куча. Я разматываю колючую проволоку, здесь уже положили ежей, понатаскивали скатов, кучу всякого лома. Тут таких барикад понастраивали из снега, из мешков с песком и из всего-всего по 2 метра высотой, что я хочу домой)) Пиздец, что оно сегодня ночью будет..."

Наступного дня, розмовляючи по телефону з Артемом, захоплено розповідав про шалену енергію Майдану, на якому тисячі людей співають гімн України.

На Революції Іван провів більше 2-х місяців, належав до першої сотні Самооборони, мав псевдо «Креман». Охороняв барикади, жив у наметі на вул. Інститутській, який жартома називали «Паровоз Анархія». Там не було командирів, усі рішення приймалися колективно. Їхній намет був останнім на Інститутській, фактично за межею Майдану. Так його мешканці підкреслювали свою незалежність і небажання підкорятися політикам.

На Революції Пантелєєв познайомився з майбутнім Героєм Небесної Сотні Володимиром Чаплінським з Обухова. Вони здружилися, разом жили у наметі, поруч загинули на Інститутській. Іван неодноразово їздив до Володі додому помитися та зігрітися. 

Дружина Володимира Світлана згадує:

- «Володя часто йшов на роботу у нічну зміну, а ми з Іваном любили сісти на кухні, зробити чай і розмовляти. Мені подобалося з ним говорити, він був інакшим, ніж інші, більш глибоким, дуже цікавим співрозмовником. Володя з Іваном так зблизилися, бо були дуже схожими, мали багато спільних рис характеру, передусім це абсолютна чесність та справедливість. Я їх не раз називала «дурносправедливими». Іван казав про Володю: "Я знайшов на Майдані брата". Вони обоє щиро вірили, що Майдан переможе, а країна обов’язково зміниться.

Іван Пантелєєв захоплювався людьми, яких він зустрів на Майдані. Казав, що це справжній «цвіт нації». Я запитувала у нього, чи не було йому страшно стояти проти беркуту під час першого штурму у ніч на 11 грудня. А він мені: "Спочатку було дійсно страшно, коли вони поперли на нас, але потім я подивився на людей довкола і побачив, що вони готові стояти до кінця. І страх минув".

Іван був людиною слова. Як і Володя - дуже сильний духом, мудрий з такими чоловіками жінки щасливо живуть.

Іван не планував повертатися додому на Донеччину після Майдану. Ми навіть говорили про те, що він може пожити якийсь час у нас, поки знайде роботу і житло. Ваня був щасливим в останні свої місяці життя. Він нарешті був серед однодумців, поміж людей, які поділяли його цінності, його прагнення до свободи. Майдан став його домом».

Був певний період, коли на Майдані настало тимчасове затишшя і відчувалася певна стагнація та невизначеність. Багато протестувальників тоді поїхали додому, Іван також роздумував над поверненням.

У одному з повідомлень, надісланих тоді другу Артему, він пише:

Розмовляючи щодня з сином, мама Івана також відчувала його сум та зневіру у результативності такого "стояння". Водночас вона бачила, що Майдан змінив Ваню, зміцнив його переконання. «Він був міцним фізично і сильним духом, а викристалізувався остаточно на Майдані». – згадує Людмила Іванівна.

Наприкінці грудня Іван пише другу, що збирається стояти на Майдані до кінця:

- «Отставка Попова? Этого мало... Я кашляю и царапина, что появилась после штурма, еще не зажила. Нет, я буду стоять еще... Сколько? Пока мне беркут голову не разобъет, разгоняя Майдан, или пока студенты не разойдутся…»

Іван не лишається осторонь, коли почалося загострення і сутички на Груші. На запитання Артема, чи зробив він собі якийсь бронежилет для захисту відповідає: «Какой на..й броник? Я духом буду брать!» А 22 січня після перших смертей на Грушевського надсилає лаконічне повідомлення: «Пиздец - ВОЙНА!»

В лютому Іван Пантелєєв зателефонував до сестри і сказав, що змінив зачіску - вистриг собі оселедця. У ніч штурму з 18 на 19 лютого прийняв хрещення, стоячи на колінах серед палаючого Майдану. Івану залишалося жити два дні...

 Світлана Чаплінська розповідає: "20 лютого близько 12-ї години до мене подзвонили з Ваніного телефону. А я перед цим постійно йому телефонувала, бо не могла дозвонитися до Володі. Незнайомий голос запитав мене, хто я цій людині? І сказав, що Івана більше немає. Я так і сповзла по стіні донизу, розуміючи, що якщо загинув Іван, то Володі вже також немає живого..."

Саме Світлана впізнала тіло Івана в морзі:«Я навіть не знала тоді, що його прізвище Пантелєєв, думала, що Креман – так його усі називали на Майдані. Тоді його так і записали – Іван Креман з Краматорська».

  Іван Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року у Краматорську на Донеччині, виріс у рідному місті. Останні кілька років жив у с. Дмитрівка - доглядав хвору 89-річну бабусю. Вона померла через три місяці після загибелі Івана.

Навчався у Краматорській загальноосвітній школі №10. Однокласник Сергій К. пригадує: "З Іваном я навчався у школі № 10  з першого класу. Пам’ятаю, що він був відмінником у початкових класах, але згодом, як і більшість хлопців, після уроків більше полюбляв «ганяти» футбольного м’яча, а не зубрити уроки та виконувати домашні завдання. Пам’ятаю, як збиралися «дворові» команди, Ваня завжди налаштовував хлопців на перемогу, підтримував, якщо щось не виходило під час гри. За це його дуже поважали, прислуховувалися до порад. А ось дівчат Іван недолюблював: то за волосся смикав, то дражнив, але все це нагадувало дитячі жарти. Мій однокласник Іван був дуже працьовитий: шкільна майстерня була одним із найулюбленіших його місць у школі. Навіть після уроків Іван заходив до вчителя трудового навчання чи то порадитись, чи просто поспілкуватися".

Після закінчення школи Іван рік навчався на кулінара у торговельному технікумі, згодом в Краматорському машинобудівному коледжі за спеціальністю «Програмування для обчислювальної техніки і автоматизованих систем».

Працював на різних, часто випадкових роботах, звільняючись, коли робота заважала головному захопленню його життя - музиці. 

Іван навчився грати на гітарі ще навчаючись у школі. Вдома був баян, згодом дідусь з бабусею купили піаніно. Певний час Іван відвідував музичну школу по класу фортепіано, однак покинув навчання через кілька років, аргументуючи тим, що втратив інтерес.

Музика відігравала визначальну роль у його житті.  Слухав дуже різноманітну рокову музику - від "Кино", "Сплин", "Агата Кристи", "Океан Ельзи" до Sepultura і Marylin Manson.

Пізніше почав писати свої вірші і музику.

Про це за життя Івана знало небагато людей, лише найближчі друзі. У знайомій компанії він міг заспівати та зіграти на гітарі свої пісні. Але касети зі своїми записами нікому не давав. Матері та сестрі показав перший кліп тільки у 2012 році. Хоча записувати свої пісні почав набагато раніше. 

Сестра Івана говорить: «Не хочу, щоб його творчість залишилась невідомою. Потрібно щоб люди знали про тих, хто віддав своє життя за свободу. Я змінилася, моя сім’я змінилася після смерті Вані. Ми зрозуміли наскільки це було важливо для нього. Хочеться щоб пам’ятали. Щоб "Небо мінуса" і творчість Івана жила в душах і серцях людей».

Загалом Іван записав 8 альбомів, більшість на касетний диктофон під акустичну гітару, оскільки ні апаратури, ні навіть комп’ютера на той час у нього не було. Згодом купив електрогітару і синтезатор. Після загибелі товариша друзі, які допомагали втілювати в життя мрію Івана про власну групу, оцифрували частину його творчості.

 Найкращим, як вважав сам Іван, став його останній альбом - Небо Мінуса (2013), записаний вже з аранжуванням на синтезаторі. 

♫ Послухати пісні Івана можна на каналі, присвяченому його творчості на SoundCloud:

https://soundcloud.com/nebo_minusa

Володимир Кравченко описує, в яких умовах Іван записував кліп на пісню "Без комментариев": "В селі в нього інтернету не було. Тому він просив свого друга Артема, який жив у Краматорську, знайти, викачати і привезти в Дмитрівку потрібні відеоматеріали. А потім друзі разом на старенькому ноутбуці Івана, без інтернету вчилися вирізати і монтувати відео. Так з'явився його кліп".

Януковича і владу "донецької братви" Іван категорично не сприймав. Так він писав про реальність, в якій жила країна напередодні Помаранчевої революції:

- «Іван змінив моє ставлення до Януковича. - згадує товариш Володя Кравченко. - Він ставив питання, які змушували задуматися: "А ти знаєш, як він заробив статок? Про два терміни (позбавлення волі)? За що агітує?" Вже тоді Іван критично ставився до Януковича через його бандитське минуле».

За спогадами друзів, Іван був цікавим співрозмовником. Дуже багато читав, цікавився історією, передусім періодом Козаччини і Другої Світової війни. Любив біатлон, захоплювався футболом, грав у команді. Хоч і жив на Донбасі, але вболівав за київське "Динамо", а не "Шахтар", підтримував українську збірну.

Завжди захищав слабких, гостро відчував несправедливість.  

«Він був дуже сильним, глибоким і справедливим. Завжди був лідером у будь-якій компанії. І дуже талановитим музикантом. - говорить близький друг Івана Артем Дерягін. – Кажуть, час лікує... Але, як написав Іван у одній зі своїх пісень:

 Як і раніше не вистачає його підтримки, його слів і думок з приводу тієї чи іншої ситуації, його порад. Не вистачає його блискучого почуття гумору і вміння об’єднувати компанію».

Творчість Івана з часом еволюціонує та змінюється, що яскраво відображено у його поезії та музиці. Перші його тексти спрямовані на внутрішні переживання, пошуки сенсу життя і свого місця в ньому. Згодом його поезія стає більш жорсткою і безкомпромісною. 

Від особистих тем і рефлексій Іван переходить до важливих історичних і суспільно-політичних тем. У його творчості з'являється пісня присвячена Голодомору, згодом величезне враження на поета справляє Помаранчева революція, якій він присвячує окремий альбом. Іван також хотів поїхати на Майдан восени 2004 року, але не зміг.

Сестра Івана Світлана говорить:

- «Свобода для Івана мала величезне значення. Свобода думки, слова, творчості. Він, можливо, й не одружувався через це.

Не боявся сказати в обличчя усе, що думає. Для нього це було вкрай важливим і це викладено у його піснях.

У селі Івана поважали, хоча більшість мешканців і не поділяли його думок та поглядів, не підтримували Помаранчеву революцію. Але він не боявся робити і говорити те, що думає, завжди боровся за те, що повинна бути свобода думки, свобода слова.

Він був не таким, як усі. Він трохи відрізнявся від інших».

Через рік після першого Майдану Іван пише пісню «Оранжевая весна», у якій звертається до України:

Він виріс і жив на Донбасі. Знав настрої місцевих людей, бачив як багато з них не усвідомлює себе українцями і розумів до якої трагедії це може призвести...

 Івану було дуже боляче, що його земляки не розуміють і не підтримують людей на Майдані та їхнє бажання жити у вільній і справедливій країні.

Йому боліла Україна, боліла по-справжньому, саме тому Іван поїхав на Майдан. Для нього Донбас був лише українським.

Історія Івана Пантелєєва - це яскравий приклад того, що не географічні кордони об’єднують чи розділяють людей, а передусім їхній світогляд та ідеї. Кожен, хто відкриває душу і очі світу, цікавиться справжньою історією свого краю, зрештою, отримує набагато більше, ніж той, хто живе своїми страхами, упередженнями, той хто живе ненавистю, а не любов’ю... І це особливо актуально сьогодні, після смертей тисяч патріотів, якими Україна платить за можливість бути вільною і незалежною державою.

Вічна пам’ять і слава Герою України!

Автори: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові; Ярослав Рап.

У підготовці статті були використані наступні матеріали:

Фільм «Я з Небесної Сотні. Іван Пантелєєв», знятий Hromadske: https://www.youtube.com/watch?v=NpNC-oM04rQ

Спогади мами Івана Людмили Пантелєєвої "100 хвилин пам'яті. Іван Пантелєєв": https://www.youtube.com/watch?v=t3qTQ5yO7-Q&t=307s

Спогади про Івана Пантелєєва, опубліковані відділом національного виховання ДоноблІППО: https://dengidn.blogspot.com/2017/11/blog-post_84.html

Творчість Івана Пантелєєва на каналі SoundCloud: https://soundcloud.com/nebo_minusa

Сторінка у соцмережі ВКонтакте, присвячена пам’яті Івана: https://vk.com/nebo_minusa

Спогади друзів Івана Пантелєєва Володимира Кравченка та Артема Дерягіна (з приватного архіву авторки).

Спогади Світлани Чаплінської (з приватного архіву авторки).