Автор: Олена Чебелюк

   «Майдан – це не палатки, барикади, покришки і коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть ціною власного життя.  Цінності, за які пролилась і проливається людська кров, тільки збільшуються у вазі і знаходять більше і більше нових послідовників. Процес не зупинити!»

  Романтик-революціонер на барикадах Майдану. Людина, що зробила свій усвідомлений вибір і поклала життя, захищаючи свої цінності та переконання, свою Державу.

За спогадами рідних і друзів, Андрій мав величезну силу волі і справжній чоловічий характер. І разом з тим був щирим, завжди усміхненим, дуже добрим.

 За словами дружини Христини, він був зациклений на справедливості. До війни був підприємцем, мав власний бізнес у Тернополі. Активно займався спортом, фріфайтом, не раз міг відпрацювати два тренування підряд. Вів здоровий спосіб життя – не пив, не палив, спорт, здорове харчування. Любив подорожі, гарні вишукані речі, багато читав. Він звичайне життя молодого чоловіка.

Це все було до того, поки в житті Андрія Юркевича не почався Майдан. Саме там розпочалась його особиста війна, яка вже потім продовжилась на Сході.

Вперше на Майдан Андрій поїхав у грудні 2013, пробув там декілька днів і повернувся додому. Його дієва натура вимагала двіжу, а не просто стояння на місці. Він хотів бути там, де вирішувалась доля країни.

Загострення на Грушевського почалося, коли Андрій з Христиною були на Шрі-Ланці, у давно запланованій відпустці. Ще 18 січня вони разом були на Майдані, а вже наступного дня вперше в новітній історії України в центрі Києва точилися запеклі вуличні бої.

Дружина згодом згадувала: «Коли були там, чоловік не міг відпочивати – як він міг відпочивати, коли на Майдані таке почалося, коли почалися перші протистояння, коли в сильний мороз почали обливати людей водою і все решта? Він це не міг пережити і картав себе: «Як так, що люди там гинуть, а я тут лежу на березі океану!»

  Після кривавих подій 18 лютого, Андрій не міг більше лишатися вдома і вирушив на Майдан. Дружині подзвонив, коли вже їхав в автобусі до Києва.

У своїх спогадах він описував цей день так:

«Ранок 18 лютого розпочався як завжди з перечитування УП. Є в мене така традиція – не розпочинати справи раніше 10 ранку.  Почекати, поки потенційні клієнти і партнери добре прокинуться, прийдуть в себе – хто після міцного сну, хто після нічних пригод…. Тому з 9 до 10 ранку у мене час ознайомлення з свіжими новинами.

Колона сформувалась… Колона вирушила…Колона просувається… Вже й десята ранку, але партнери і потенційні клієнти ідуть лісом. Перші сутички, з’являються повідомлення про перших вбитих і покалічених.  Один за одним з’являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується… Захопили Маріїнку… Беркут кидає гранати з дахів… Підпалили офіс регіоналів… Відступили з Маріїнки… Важко передати всю мою ненависть в ці моменти. Причому до ментів і провладних бандитів в другу чергу.  У першу – до самого себе. За те, що не там. За те, що змарнував таки останній «останній шанс». Далі – сумбурні пошуки того, хто завезе мене туди ВЖЕ і НЕГАЙНО, пости в соцмережах а-ля «шукаю хто їде у  Київ»… Все без результатів.  Розуміючи, що вже і негайно не вийде, йду в координаційний намет на Театральному майдані і записуюсь на черговий автобус. В очах координаторів – занепокоєння, дивляться, як на потенційного самовбивцю і пропонують підійти на 18 годину».

Ввечері Андрій з побратимами вирушає на Київ. На щастя, тернополянам без проблем вдалося доїхати майже до Хрещатика і вдосвіта 19 лютого Андрій уже був на передовій:

- Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти будуть читати в книжках.  Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі загальній справі. Екіпіруюсь, паралельно розглядаючи своє відображення у вікні машини, у лижному шоломі і в окулярах ловлю себе на думці, що мрії мають здатність збуватись, хоча і в зовсім несподіваний спосіб. Майже всі діти радянської системи виховання хотіли бути космонавтами – хтось більше, хтось менше. Дивлячись в вікно, як в дзеркало, розумію, що приблизно в такому прикиді я уявляв себе при польоті в космос, будучи учнем початкових класів.  Показую сам собі язика, тривожність розбавляється якимось дитячим азартом. Перш за все – заносимо ліки в КМДА.

Тепер можна йти на передову, бажання бути там настільки сильне, що ніякі в світі застереження не змогли б поміняти цей потяг. Проходимо звичну дистанцію від КМДА до Майдану. Звуки від пострілів, салютів, крики «Слава Україні»… По дорозі вдивляюсь в очі людей – ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається - штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок Профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму – хтось просто займає місце на периметрі для банальної присутності, хтось коле бруківку, котить шини, наливає коктейлі. Без активного керівництва і розподілу повноважень, кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він міг бути корисним. Важко передати моє почуття захоплення цими людьми. Пишучи ці рядки через декілька місяців після подій, я розумію, що навіть з часом воно не притупилось і я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки для того, щоб подякувати за їх внесок.

   Серед захисників Майдану не було тих, хто виконував свою роботу на 30% чи на 60%… Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі розуміли, що якщо не вони, то ніхто.  Внесок кожного був максимальним, і той вогонь, який горів в них в очах, робив їх невразливими для водометів, гранат та гумових куль.

Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку.  В напівтемряві і суцільному димі від покришок такі дії були досить результативними.  Принаймні, ті «мєнти», котрі підходили поближче до барикад, щоб жбурляти по нас «сюрпризи»або стріляти гумовими кулями, довго втримати позицію не могли і відступали.  Коли в таку «черепаху» крім іншого, влучав ще й коктейль, ми супроводжували ці моменти криками захоплення і підбадьорення.  В нас летіли такі ж коктейлі, така ж бруківка, а ще – шумові та газові гранати, багато з яких були ще й тюнінговані  всякими несподіванками  у вигляді цвяхів та гайок.  Коли я нагинався, щоб підібрати з землі черговий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб в цей момент біля руки не роздалось чергова «бабах!» - їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою…  Крім людей в сірій формі до барикад час від часу наближався величезний КАМАЗ-водомет і щедро поливав нас.  

В моменти, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію – мінялись з хлопцями, котрі тримали щити.  Парадоксально, але в час, коли ми приїхали, якраз тримати щит було заняттям більше безпечним, ніж «вести вогонь».  Всі вибухові штуки пролітали в нас над головами і вибухали трохи далі, серед тих,  хто вів активну боротьбу.  Тому , як не дивно, але якраз на найбільш передовому рубежі я міг дозволити собі трохи розслабитись.  Переглядаюсь з найближчим сусідом – хлопчина невеликого росту, тендітної тілобудови в товстелезних окулярах – ну вилитий тобі круглий відмінник-старшокласник.  Згадую тернопільських «крутих перців», таких безстрашних і відчайдушних з їх же розповідей – де вони зараз?  Чим таким вони зайняті, що державу приходиться відстоювати тим, хто ще недавно  асоціювався з підручником і заліковою книжкою, заповненою суцільними «відмінно»?  Підбадьорливо посміхаюсь до «ботана»,  він в відповідь також посміхається…  Далі знову коктейлі-бруківка… знову щити… знову бруківка…

   Біля мене проходить чоловік в літах,  зупиняється метрів через п’ять…  Крик: «Граната!» Вибух… Вся задня частина штанів перетворилась в звисаюче лахміття, чоловік пішов далі практично у спідній білизні.

Увесь день беркут постійно обливав захисників барикад крижаною водою з брандспойтів.

 Тоді Андрій неодноразово змок до нитки, і це, разом з довгим стоянням на барикадах із мокрими ногами, обернулося для нього, після повернення додому, тяжким запаленням легень. У одному з наметів перевдягнувся у принесений небайдужими киянами одяг і взуття.

Якоїсь миті на барикаду де знаходився Андрій, прилетіла граната із дуже їдучим токсичним газом. Він згадував, що тоді були відчуття ніби горло роз’їдала кислота і ще два тижні після того відкашлювався слизом з кров’ю. Тоді ж медики надали майданівцю допомогу і за якийсь час він знову повернувся в бій.

  Ближче до вечора того дня натиск силовиків трохи спав. Андрій лишався на посту до глибокої ночі і лише під ранок 20 лютого пішов трохи відпочити.

Про вирішальний день Майдану він пише у своїх спогадах:

- Найпам’ятніший день у моєму житті почався з розмови двох літніх людей, яку я почув крізь сон: «Так… Куди нам до тої сміливості, яку мають молоді?  Ми – то не вони… Ти подивись як прорвали…» 

Прорвали?  Я щось проспав???  Зриваюсь, голова спросоння переварює думки через одну,  в кількох фразах розпитую про ситуацію.  Знову я собою розчарований.  Поки я спав – там, на передовій, творилась історія.  Було зроблено те, що добу тому здавалось мені малоймовірним – наші погнали міліцію і відвоювали територію до початкових меж Майдану.  Наші зараз атакують, поки я тут зав’язую шнурівки…  Поки одягаю каску…  Поки знаходжу в кишені капу і вставляю собі в зуби.  Напевно, слідуючі мої 200 метрів могли б стати світовим рекордом, але на жаль, представників Олімпійського комітету з вимірювальним устаткуванням серед нас не було.  

«Як же швидко все помінялось» - говорю про себе, пробігаючи по вчорашніх міліцейських позиціях.  Зі сцени раз за разом звучать заклики не підніматись на Інститутську, бо там працюють снайпери.  «Ага, - думаю, – проспав прорив, тепер ще і на Інститутську не підніматись?» Будь, що буде!  Недаремно ж я сюди приїхав… біжу вгору зверху чути ніби звуки від пострілів, але я повністю абстрагований і відчуття страху в мене поки немає.  На горизонті з’являються перші лежачі тіла…

  Добравшись наверх, схиляюсь над першим лежачим тілом.  На очі накочуються сльози – зовнішній вигляд у людини настільки добродушний, що апріорі вона б не могла нести будь-якої загрози. Пізніше я взнав його ім’я – Володя Жеребний з Самбірщини.  Пульсу немає, обличчя з ледь-ледь видним характерним для покійників відтінком.  Берусь за пальці… точно пізно, вони вже задубілі… (Загиблий, про якого пише Андрій, не Володимир Жеребний, оскільки він загинув на тротуарі на правому боці Інститутської - прим. ред.)

 Рухаюсь далі, перебігаю дорогу, від біо-туалетів біжу, зігнувшись,  до барикади.  Всього лиш кілька людей, за декілька метрів ще один лежачий  -  на вигляд зовсім юний.  Підбираюсь навприсядки – така ж історія, як з попереднім героєм, жодного, навіть наймінімальнішого признаку життя.  Тіло знаходиться повністю за барикадою, по росту – ніяк не може бути вищим за неї.  Невже стріляють не тільки спереду?  Що тут коїться??? «Потрібно відтягнути його… Нехай він і мертвий – не залишати ж тут». - думаю.  Ще мить – і звуки пострілів стають частішими, звідусюди чути, як кулі прошивають верх укріплення.  Тих кілька чоловік, що були біля мене починають відступати назад.  Розуміючи, що сам не зможу довго нести загиблого – починаю відходити з ними.

"Що відбувається? Чому по нас стріляють – ми ж без зброї? Хіба може одна людина вбивати іншу тільки тому, що їй дали безглуздий наказ?" - тисячі думок рояться в моїй голові.  Починаю розуміти загальну картину, разом з тим усвідомлюю, що мій страх зовсім мене не сковує.  Є певні побоювання за себе, але разом з тим є і велика гордість, знаходитись пліч-о-пліч з найвідважнішими представниками свого народу. Є велике бажання бути корисним, тим більше, що в цій ситуації користь від мене може бути значного – від живого або навіть від мертвого. Повертаюсь поглядом до сумнозвісного закінчення підйому на Інститутській, перекидаюсь кількома словами з таким ж божевільними, як я персонажами… Побігли!

Першого витягнутого мною я б ніколи на світі не згадав, якби не 41-хвилинне відео, яке облетіло весь світ. Мені здавалось, що з моменту мого перебігання вулиці, до часу,  коли я потягнув пораненого, пройшла ціла вічність. Насправді це відбулось практично моментально, просто підбігли до того, хто був найближче – і повний вперед.

Пораненим, про якого пише Андрій Юркевич був Володимир Мовчан – залізничник з Волині. Він витягував його разом з Героєм Небесної Сотні Іваном Пантелєєвим. Куля влучила Володимиру в обличчя, роздробила щелепу. «Куля просто розірвала мені лице повністю... Осколки виймали з ока. Казали, що лиця не було...» - згодом згадував поранений.

 Медик Євген Воленко надав йому першу допомогу, намагаючись зупинити кровотечу. Далі Володимира евакуйовують у готель «Україна». Потім було тривале лікування і реабілітація - спершу в Києві, згодом у військовому госпіталі в Кракові і зрештою у одній з клінік Клівленда в штаті Огайо у США. Володі зробили низку операцій, на жаль, внаслідок поранення він майже втратив зір на одне око…

Взагалі, спогади Інститутської в моїй голові досить хаотично розкидані і багато речей в мене стерлось з пам’яті.  Судячи з того, який стрес прийшлось пережити – воно і не дивно.  Більше робилось на елементарних інстинктах, ніж усвідомлено.  От тільки не розумію, де в той час був мій найважливіший інстинкт – самозбереження.  Напевно, збереження фізичного існування для мене від природи не є пріоритетом. Відтягнувши пораненого подалі, відразу повертаюсь назад, причому, що цікаво,  не зважаючи на все побачене, нема ні найменшого бажання втекти, сховатись кудись нижче, там де кулі не будуть становити загрози.

Схиляюсь над хлопцем, що лежить біля самого бордюра: «Еге-гей… ти живий?»   Відповіді ніякої, але в намаганні щось сказати губи починають рухатись.  Шукаю очима, хто б мені міг допомогти, бо сам не справлюсь, паралельно говорячи пораненому всякі банальності типу «Ти обов’язково будеш жити, зараз ми тебе витягнемо звідси…  ще трішки,  почекай кілька секунд…»  Бажаючий допомогти знаходиться майже відразу – потягнули.

Андрій Юркевич згадує тут про смертельно пораненого Героя Небесної Сотні Владислава Зубенка, якого він також витягував удвох з Іваном Пантелєєвим. Владислав помер у лікарні 28 лютого 2014 року.

Наступним пораненим, якого Андрій витягнув тоді з Інститутської був Володимир Гончаровський з Хмельниччини. Він отримав тяжке поранення хребта і досі змушений користуватися інвалідним візком та страждає від сильного болю.

Про це Андрій так пише у своїх спогадах:

"...підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені?  За них можна тягнути?» «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало» - чую у відповідь. Ну, понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника – настільки все легко іде. Хтось з хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Втома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось – тепер я прикриваю, мій супутник – тягне. Внаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги – швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому по-швидкому пояснити як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні – передаю естафету іншим людям".

Відтягнувши Володимира у безпечне місце, Андрій знову повертається на передову. Присідає за деревом на тротуарі, що на правому боці Інститутської, перевіряє наявність пульсу у вбитого Героя Небесної сотні Устима Голоднюка. Переконавшись, що він загинув, перебігає праворуч, де під прикриттям земляного схилу надавав першу допомогу пораненому в руку майданівцю медик Євген Воленко.

Андрій разом з побратимом витягують пораненого у безпечне місце, а згодом спускають його по схилу з тильного боку готелю "Україна".

Через кілька хвилин Андрій знову на Інститутській. На відео зафіксовано, як він тягне за руку смертельно пораненого Героя Небесної Сотні Романа Гурика(27:16).

- Коли вже не залишилось ні вбитих, ні поранених в межах обзору я раптом зрозумів, що відступати бажання зникло невідомо куди… і потрібно все-таки пробувати зайняти крайню барикаду. Перебігаю через дорогу. Там все ще є кілька чоловік, всі сидять з самого низу, там де найменша вірогідність бути прошитим кулею. Один з захисників навіть п’є пиво, що вселяє в мене немале здивування.  Хочеться йому?  Хоча, напевно хочеться, алкоголь притупляє певні емоції – як не крути. Від хлопців дізнаюсь, що там, за барикадою, за кілька десятків метрів від нас  - купа снайперів і просто автоматників, по деяких даних є навіть кулемет.  Стріляють як з землі, так і з кузовів вантажних машин, тому висовуватись взагалі не варто.  Намагаємось робити хоч щось, одна за одною кидаються шини на іншу сторону,  за ними – кілька коктейлів.  Експеримент проходить успішно, але тої гуми, що в нас була, явно недостатньо для потужної димової завіси.

Міняємось даними, що почули десь краєм вуха і здогадками про кількість і належність снайперів. Згадую про наконечник патрону від ПМ, який я знайшов на місці розстрілу людей, демонструю, мені показують такі ж наконечники від калібу 7,62,  знайдені в тому ж районі.  Помічаю сміливця, що йде в нашу сторону з цілим ящиком коктейлів. «Ну, смертник, - думаю, - тебе ж вб’ють зараз… от шкода хлопця».  З секунди на секунду перебуваю в напруженні – розумію, що шанси вижити в нього катастрофічно малі, будуть працювати цілеспрямовано по ньому.  І стається диво – він таки доходить до нас.  Коли заходить мова про героїзм на Майдані – він завжди згадується мені серед перших – безстрашність в тій ситуації була дійсно варта подиву. 

Ще один епізод, який мені ніколи не забудеться – чоловік, котрий добрався до нас на барикаду, а по дорозі підійняв з землі один з щитів. Добігши до нас, він, як і ми всі,  роздивився свій засіб захисту –  а картина була надзвичайно моторошна. Весь в крові, між ручкою і самим щитом – шматок шкіри зі згустком крові, а вся верхня частина забризкана людським мозком.

Згодом хлопці повертаються на Майдан, відновлюють барикади, до голови нарешті приходить усвідомлення усього жаху і трагедії того дня...

Завершує свої спогади про 20 лютого Андрій так:

- Події, котрі відбувались потім, всім добре відомі, і те, що сталося 18-20 лютого багато в чому визначило перебіг подальшої історії. Боротьба, її здобутки, смерті патріотів, їх героїзм і елементарне відчуття братського плеча, особливо зі сторони зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від кулі своїм тілом поміняли кожного з нас.  Прогнали геть байдужість та апатію.  Загострили відчуття правди та справедливості.  І ще раз довели – неможливе – можливо.  Свідома позиція кожного з нас, якщо її послідовно і незламно відстоювати – обов’язково знайде відклик в серцях таких самих борців.  Як би скептично не ставились до наших поривів ті, хто не стояв з нами в одних рядах, ті, хто побоявся жертвувати життям, здоров’ям, а часто – всього лиш банальним комфортом заради відстоювання тих глобальних цінностей, на яких тримається світ – нас вже нічим не зупинити.  Буде Майдан стояти 10 років, чи завтра його розберуть на сувеніри – не так і важливо, тому що речі, за які він боровся – в кожному з нас.

 Майдан – це не палатки, барикади, покришки і коктейлі, Майдан – це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть ціною власного життя.  Цінності, за які пролилась і проливається людська кров – тільки збільшуються у вазі і знаходять більше і більше нових послідовників. Процес не зупинити.

* * * * *

Лише із спогадів, написаних невдовзі після Майдану, дружина Андрія Христина дізналася, що 20 лютого він був одним із тих відчайдухів, які вижили під кулями на Інститутській. Під назвою «Моя революція» вона видала їх уже після загибелі Андрія...

Про щасливе сімейне життя, останні місяці, які вони провели разом, рішення чоловіка йти на війну добровольцем і свою реакцію на це, перебування на сході і загибель коханого Христина згадує у своїх спогадах, опублікованих на фб-сторінці "Фото-проекти":

- Коли він пережив ті важкі дні на Майдані, думаю вирішив відразу, що піде на війну, хоча нікому нічого не сказав.
Він такий, що не буде стояти з плакатом, не буде стояти з прапором – він відбув саме пекло і в суботу поїхав додому. Рятував людей там, витягував тіла…  Володю Гончаровського врятував, витягнув тоді на Інститутській.

Я не знаю, де був тоді його інстинкт самозбереження, він писав в своїй книжці, як в нього мінялись відчуття, ставлення, як мінявся світогляд, чому він це зробив…  в нього взагалі інстинкту самозбереження не було з юності.  З того моменту, як ми почали зустрічатись... він взагалі нічого не боявся…

Бог зберіг йому життя, дав шанс вижити на Інститутській, та приїхав додому Андрій зі страшним запаленням легень, ми ледь змогли його трішки підлікувати.

 «Потім Андрій сказав, що їде у справах до Києва, – продовжує Христина відновлювати в пам’яті їхні останні тижні разом.  Вислав мені файл, ілюстрацію, на якій зображено Архангела біля монумента свободи з барикадами палаючих шин і коктейлями Молотова.  Я не могла зрозуміти що то таке, він мені казав: «Ти мені скажи, чи тобі подобається?» Я кажу: «Ну, нормально, але не можу сказати, що я в захваті».
І тоді, 30 травня він собі набив татуювання на грудях, того самого Архангела, потім приїхав додому, дописав свою книгу, а 31 травня дав мені прочитати її.

16 червня поїхав добровольцем в батальйон спецпризначення «Айдар».  Чому пішов?  Мабуть, боротися за справедливість – він не міг дивитися, як гинуть люди, він не міг дивитися на те, що вбивають, що він вдома в добрі, в статках, коли люди гинуть і втрачається цілісність держави».

  Це рішення, до якого він йшов виважено, вважає Христина: «Після Майдану, коли мій Андрій повернувся, вдома почали з’являтися, як я називаю, частинки «костюма зеленого чоловічка» – він повністю екіпірований був, за власний кошт…  На ноутбуці бачила постійно відкриті посилання про війну.  Але він мені завжди говорив: «Христунь, ти не переживай, я піду лише тоді, коли прийдуть на Київ! Так що ти будь спокійна, це просто так, про запас все собі купую!»
Він мене обманював, їздив десь...  Це я вже потім дізналася, що він їздив на вишколи, а мені казав, що то на змагання їде, то по роботі.  Він мене беріг, щоб я не переживала…

Вже зараз, думаючи та аналізуючи, я розумію ті факти, що він хотів більше часу проводити зі мною останні дні. Коли я, наприклад, йшла на тренування свої, він мене просив: «Давай не підеш сьогодні на тренування, а побудемо разом!», коли була зайнята на роботі, він просив: «Давай підемо пообідаємо разом», хоча вже скільки часу ми не ходили разом обідати, бо двоє зайняті дуже були. А тут він приходив… це вже потім аналізується, зважується і згадується…

Це рішення було обдумане, щоправда, взагалі не обговорене зі мною як із дружиною.  Як прийняв рішення йти? Я дуже добре цей вечір пам’ятаю: 16 червня ми мали справу –  біля одного нашого магазину впорядковували клумбу, посадили все, їдемо додому і об 11-тій годині вечора він приходить і каже, що о 5-й ранку він їде на війну… Тут було все:  шок, сльози, вмовляння…

Якось так все сталося, що і його друзі відчули… ніхто так пізно ввечері не телефонував, а тут зателефонував і Олег, його друг, і Юра… Він сказав: «Я завтра їду».  По бізнесу вирішував ще деякі питання.  Приїхали його друзі – знову вмовляння, обговорення…

Можна тільки уявити мій шок, коли я почула, що мій чоловік їде не війну!  Я відреагувала дуже негативно, це була єдина велика наша сварка.  Ми так не сварилися ніколи, та й взагалі сварок не було – ідеальна сім’я…  Що я тільки не робила – просила його, благала, на коліна ставала перед ним і просила, щоб він не йшов, а він сказав мені: «Як має бути, так буде! На все воля Божа!»...  Я дуже ображена на нього була, ми цілу ніч говорили.  Він мене просив, щоб я його не переконувала, бо він прийняв остаточне рішення і не буде його переглядати.

Батьки мого чоловіка не знали, що він пішов на Схід.

17 червня о 5-й годині ранку він вирушив на Схід.  Поїхав, хоч ми дуже були посварені…  Але вдень ми здзвонилися, він вже був у Києві.  Потім, поки добирався на Схід, минулося все – і сварка, і моя образа, і все решта.

  В певний період, коли ми спілкувались, я питала коханого: «Ти розумієш, що ти в 30 років можеш лишити мене вдовою?» Він казав: «Як має бути, так буде! «Вантаж-200», так «вантаж-200»! Це було дуже дико чути від коханої людини, з якою прожили купу років…  

І найстрашніше було, що він не хотів мене чути і благав, щоб я його не мучила, бо він прийняв своє особисте рішення в цьому житті».

Він мене дуже сильно беріг і тому, мабуть, до останнього про війну не говорив.  Він завжди, все життя мене оберігав, я біля нього була як маленька дівчинка, яка жила в рожевих окулярах, я знала, що в мене є чоловік і з ним я могла бути слабкою…  Хоча насправді це було не так, просто мені було дуже безпечно, комфортно та зручно.  Кохана людина тебе любить, кохана людина тебе береже і кохана людина про тебе думає…

  Він розказував про війну багато чого, багато ситуацій.  Розказував, як вони були в Хрящуватому… скільки ночей було, що я не могла спати, а він казав: «Все гаразд, все нормально», а вже потім зізнавався: «Ти не могла спати, бо нас бомбили».
Серце якось відчувало, дуже страшне було літо, страшне відчуття, коли не спиш, а чекаєш дзвінка, коли чоловік по три дні, три доби не виходить на зв’язок, коли ти ходиш з мобільним телефоном навіть в туалет, коли, не дай Бог, пропустиш дзвінок – тебе всю трясе…

Найбільше, що його не було – 3 дні, коли був в Хрящуватому, потім прийшло СМС з сепаратистського номера з Російської Федерації «Я живий, Сонечко. Все гаразд!»  Я зрозуміла, що це він.  Потім він дзвонив із засекречених телефонів, просто: «В мене все ок, я живий-здоровий!»

Розказував, як в них не вистачало зброї, інколи розказував, чому їх Нацгвардія підводила, інколи, навпаки, хвалив різні бригади, як їм хлопці допомогли.  А інколи розказував, що вони йдуть вперед, Нацгвардія стоїть, а потім всі блок-пости, які вони відвойовували, здають…
Розказував, як вони брали Лутугіно, як Вергунку, які були моменти…

Одну розмову я дуже добре пам’ятаю...  Він дзвонить такий хороший, ніжний, ласкавий: «Христуню, в мене все добре, все гаразд! Я живий-здоровий, все о’кей!», а я ж хочу більше – щоб він зі мною поговорив, щоб приділив мені увагу, щоб розказав щось.  І тут він ніби закінчив розмову, попрощався зі мною… а в нього була така дурна звичка не натискувати кнопку «відбій»… і тут я чую, що в нього на берцях людський мозок…

Звичайно, я його не бачила, але в розмовах по телефону відчувала…  Єдиний раз його побачила – в кінці серпня по скайпу ми поговорили.

Я дуже добре пам’ятаю останню з ним розмову, це було в ніч напередодні… Андрій мені передзвонив і сказав, що це його остання війна і він за кілька днів приїде додому, і вже ніколи в житті мене ні на хвилинку не залишить... Він мені обіцяв, що приїде у вівторок-середу додому, казав, що мене настільки любить, що не уявляє свого життя без мене і що найважливіше для нього – сім’я…

5 вересня мені було дуже погано, відчувала, що щось не те.  Після тренування пішла додому і біля 11-ї вечора до мене подзвонив Орест Каракевич.  Цей номер я мала збережений, записано було «Орест Луганськ», Андрій часто з цього номера телефонував і я відразу: «Так, коханий» … і тут чую... що мого коханого вже на цій землі немає…»

Сам же Орест згадує: «Андрій був одним з найкращих бійців батальйону. Природжений лідер, завжди дбав про всіх: коли йому доручили командувати відділенням, оберігав їх, як дітей. Безстрашний, сміливий.
В бою за Красний Яр він реально врятував цілу роту, пішовши самовільно в розвідку, чим завадив бойовикам підібратися до нас і перерізати вночі.  Він виявив їх, дав відсіч, вивів своїх людей із оточення.  Потім повторно вже разом з нашою ротою пішов в атаку, так ми звільнили район.
Але саме завдяки його відважності ми не попали в засідку, я вважаю.  Він зав'язав цей бій і дав нам перевагу несподіванкою.  Описувати той день можна сторінок на 20, але якщо коротко – Андрій тоді реально виручив всіх.  Я б дуже хотів, щоб йому дали Героя України посмертно!»

«Тіло нам не віддавали протягом п’яти днів – з 39-ти тіл тоді було впізнано п’ятеро, сепаратисти знущалися над тілами, підпалювали… – це не розповідь, це сповідь Христини про коханого. – нам привезли тіло… привезли 10 вересня… «Вантаж-200» прийняли….

Страшно... страшно, коли тобі говорять, що твого чоловіка немає…
Він мені говорив, що буде у вівторок-середу, так мені в середу його тіло і привезли… приїхав назавжди додому»…

Він планував жити.

Він вирішив твердо для себе, що не може бути осторонь подій, які творять наше майбутнє і, як він мені завжди казав: «Я кохаю тебе понад життя, але моє місце там. Якщо я залишусь вдома, я не зможу дивитись на себе в дзеркало, я буду не я. Там гинуть люди, і якщо я залишуся тут, ти просто зі мною далі не зможеш жити!»

Під час служби у «Айдарі» Андрій бере участь у боях поблизу Луганська, так у липні його підрозділ звільняє селище Георгіївка за 3 км від Луганська, згодом Лутугіне. На його сторінці у соцмережі з’являються регулярні описи тих подій.

31 лип 2014.

 - Довший час по різних причинах не був на зв'язку, тому зараз буду компенсовувати свою відсутність. Три дні тому приїхали з восьмиденного бойового виїзду, протягом якого було взято з боями два населених пункти - дуже важливу в стратегічному плані Георгіівку та Лутугіне, а також без боїв була зайнята Успенка. Цінність Георгіівки - в тому, що володіння нею відкриває дорогу на Луганський аеропорт, захисники якого до недавнього часу були оточені зі всіх сторін силами сеператистів.  Штурм пройшов відносно швидко, з нашої сторони в населений пункт зайшли танки та бронетехніка.  Вороги намагались чинити опір, але завдяки нашому наступу з двох сторін одночасно, його було подолано.  В ворога захоплена бронетехніка та арсенал зброї, взяті полонені, в тому числі 3 громадян Росії. Ворог використовував проти нас крім стрілецької зброї артилерію та міномети, було пошкоджено 1 наш танк та вантажна машина. Захоплення Георгіівки дало можливість налагодити постачання захисників аеропорту ліками, продуктами та боєприпасами, відкрило ще одну дорогу для наступу на Луганськ, а також перекрило сеператистами один з шляхів постачання їм зброї.

Розмах бою був настільки значним, що з нашої сторони пришлось задіювати артилерію та установки "Град", а згодом працювала в чотири заходи авіація. В результаті наступ противника було зупинено, бажання повернути Георгіівку відбите якщо не назавжди, то дуже надовго. З нашої сторони за неповну добу героїчно загинуло 6 чоловік, наймолодшому з яких було всього 19... Також є немало поранених, в тому числі важких.

В рамках наступальної операції було прийнято рішення звільнити від сеператистів Лутугіно. Наступ здійснювався "Айдаром" та десантурою з "вісімдесятки" - тим більше, що ми були добре спрацьовані між собою з часу попереднього бою та кількох днів втримання позицій. За сприяння танків, БМП ( в тому числі і трофейного з Георгіівки), а також десантних БТРів було здійснено наступ відразу з кількох напрямків, після чого всі сили зустрілись на в"ізді в місто. Вже до того часу в нас були суттєві втрати - від пострілу з гранатомета загинув командир одного з танків, було завдано удару по нашій розвідувально-саперній групі, в результаті чого загинуло 10 чоловік. Однак, наступу це не зупинило, терористи на блок- пості були знищені нашою передовою групою, після чого основні сили зайшли в Лутугіне і здійснили зачистку його від антиукраїнських елементів. З нашої сторони було втрачено вбитими ще двоє бійців. Після цього без боїв була зайнята Успенка. Наступ іде повним ходом, сеператисти деморалізовані і втікають до кордону як щурі.

Окрім успіхів і втрат Андрій відкрито пише й про невдачі, а також втрати серед українських військових через трагічні помилки, непрофесіоналізм командування та самих солдат, брак комунікації. Так, зайнявши селище Красний Яр, айдарівці передали його під контроль регулярним частинам ЗСУ. Але після кількох мінометних обстрілів армійці відійшли, і Андрій з товаришами із втратами були змушені повторно штурмувати місто.

На його сторінці зі страшною регулярністю з’являються фото із загиблими побратимами.

Окрім того, Андрій не раз пише про катастрофічний стан забезпечення української армії:

17 липня 2014.

Роздуми під артилерійську канонаду...
В армії гостра недостача високоточних приладів наведення, спостереження і навігації.  Вірніше, їх практично немає.  Все, що використовується нашими військовими, було застаріле навіть для кінця минулого століття.  Немає навіть банальних безпілотників, коректування гарматних пострілів відбувається старими добрими дідівськими методами.

30 серпня 2014.

Твориться якийсь тотальний пц. Вже чув кілька історій про те, що новомобілізованим пропонують купити АБСОЛЮТНО все за свої гроші. Держава крім автомата і комплекту гівняноі форми не дає НІЧОГО...
Яких результатів ми зможемо очікувати від такоі арміі? якого бойового духу? банальні питання, як і те, чому Україна, являючись виробником одних з найкращих в світі танків "Оплот", не закупила для АТО жодного...а люди гинуть в допотопних БМПшках без жодного сучасного захисту і Тшках радянського виробництва. а в знищенні величезноі кількості добровольців під Іловайськом, виявляється винні російські спецслужби, які хочуть таким чином розхитати ситуацію в краіні.. занадто багато маразму як для країни, влада якої повинна працювати як швейцарський годинник, виходячи з умов військового часу. шановні невоюючі...здається мені, вам в котрий раз пора на Киів... задати кілька питань чувакам в костюмах від Brioni...

5 вересня 2014 р. за кілька годин до початку офіційно оголошеного перемир’я,  айдарівці у складі 23 бійців, серед яких була й група Андрія Юркевича «Грізлі» потрапила у засідку ворога біля Цвітних Пісків. Сепаратисти зайняли наш блокпост, залишивши там для маскування український прапор. На жаль, через брак комунікації і помилки командування, інформація про те, що українські сили напередодні залишили цей блокпост і він більше не перебуває під нашим контролем, не була донесена до військових які відступали цим шляхом. Коли до блокпосту під’їхала вантажівка з айдарівцями звідти гукнули: «Хто там?»

- Айдар! - відповіли хлопці.

У відповідь машину почали розстрілювати, загорілись і вибухнули паливні баки.  Більшість з наших воїнів загинули на тій дорозі, деяким вдалося відійти в кущі і якийсь час ще тримати бій. Згодом їх поранених добивали в полі. Вижило лише двоє…

Через 2 години із боєм по цій же дорозі намагалися проїхати десантники 80-ї бригади. Вони були на бронетехніці і більшості вдалося прорватися. Але остання наша БМП була підбита. З її екіпажу ніхто не вцілів.

Загалом того дня чорного дня у засідці загинули та зникли безвісти 45 українських воїнів…

Тіла полонених сепаратисти не віддавали декілька днів. Більшість з них були спотворені, поранених жорстоко добивали, тіла підпалювали, розрізали животи, викладаючи кадри у соцмережах. Для того, щоб встановити особи полеглих в більшості випадків довелося робити аналіз ДНК.

Тіло Андрія було опізнане завдяки тому самому татуюванню, яке він зробив в пам'ять про Майдан.

Андрій Юркевич похований у рідному Тернополі.

Вічна пам'ять і слава Герою України!

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.