Skip to main content

Вижити в пеклі. Мирон Квас.

Автор: Олена Чебелюк


  Приватний підприємець Мирон Квас із міста Дубляни біля Львова - один з небагатьох Героїв, яким пощастило вціліти під час кривавого розстрілу на Інститутській 20 лютого 2014 року. Ті моторошні події і вбивство багатьох побратимів, безпосереднім свідком чого він став, справили величезне враження на чоловіка і лишили глибинний слід у його душі та свідомості. Навіть сьогодні, через 6 років, Майдан не відпускає Мирона…

До Києва на протести Мирон Квас їздив неодноразово. І не лише під час останнього Майдану. Ще у 2004 році він приймав активну участь у Помаранчевій Революції, тричі приїжджав до столиці.

   З грудня 2013 року Мирон знову на Майдані. Спершу разом із побратимами та земляками стояв на барикадах, пікетував суди та урядові установи, будував барикади. Не поїхати до Києва не міг, адже йшлося про долю країни, про її майбутнє. І в цьому питанні його погляди чіткі і зрозумілі – нова постмайданна країна має поважати і захищати своїх громадян, так само як кращі її громадяни, не вагаючись, готові відстоювати своє право жити у вільній, демократичній державі.

В січні, коли почалася фаза гострого протистояння, кілька днів провів на барикадах біля стадіону «Динамо» на вул. Грушевського.

Востаннє до Києва Мирон Квас вирушив, побачивши страшні наслідки розгону так званої мирної ходи до ВР 18 лютого і палаючий Майдан, який з останніх сил тримав оборону під натиском беркутні. Розумів, що лишатися вдома більше не може, тож вирушив туди, де в той час було його серце і його совість.
До Києва з товаришами приїхали ввечері 19-го, одразу вирушили на барикади, допомагали тримати оборону останнього форпосту нашої свободи.

Зранку 20 лютого, як тільки силовики почали відступати, Мирон разом з іншими кинулись їм навздогін. Одними з перших майданівці тоді вибігли під міст на вулицю Інститутську, окремі з них встигли дійти аж до готелю «Україна», проте там були змушені зупинитися: попереду були беркутівці, які постійно стріляли і кидали гранати.  У якийсь момент донизу рушив водомет, який змусив оборонців майдану тимчасово відступити. Саме тоді були вбиті перші протестувальники.

Інститутська 20 лютого. Мирон Квас зліва із розкладним стільцем у руках. Фото: Микола Бузенко.


 Відступивши назад до мосту, Мирон разом з іншими майданівцями підіймається до Жовтневого палацу і знову йде в наступ. Попереду, на відстані кількох десятків метрів, алеєю біля Жовтневого по лівій стороні Інститутської відступала «чорна» спецрота "беркуту" на чолі з Д. Садовником, весь час стріляючи по протестувальниках. Далі бійці спецроти у чорній формі вели вогонь з-за снігової барикади, а згодом зайняли позиції за вантажівками і бетонними блоками біля клубу Кабміну. Звідти вони продовжили холоднокровно розстрілювати захисників Майдану.

Через деякий час Мирон Квас знову перебігає на правий бік Інститутської до готелю "Україна", куди одного за одним зносять поранених і вбитих. З передової увесь час лунали відчайдушні крики поранених побратимів, які просили про допомогу. Тож, не роздумуючи, майданівці, серед яких також був Мирон, кинулись на передову рятувати поранених.

Разом з побратимами він виносив поранених з-під обстрілу. Їм вдалося витягнути трьох людей ближче до готелю, де їх передавали іншим і поверталися на Інститутську знову. Одним із цих поранених був Сергій Трапезун. Мирон прикривав його щитом, коли інші хлопці витягували Сергія у безпечне місце.

Іншим врятованим майданівцем був Василь Амельченко з Львівщини, з яким Мирон товаришує донині.

Мирон Квас на Інститутській прикриває пораненого Василя Амельченка 20 лютого. Фото: Роман Чорномаз.

  Пан Мирон зізнається, що після того, як вони винесли третього пораненого стало надзвичайно страшно і моторошно від усвідомлення того жаху, який розгортався на їхніх очах. Змушувати себе повертатись назад під кулі було все тяжче, але там гинули побратими, тож часу на сумніви і страх не лишалося.
Найстрашнішим, як згадує майданівець, був той момент, коли, вчергове прибігши на Інститутську, він побачив, що земля довкола залита кров’ю і всіяна тілами вбитих.

На світлині, яку зробив французький фотограф Jérôme Sessini Мирон присів зі щитом на тротуарі на самій лінії вогню. Поруч з ним лежить вбитий Герой Небесної Сотні Іван Пантелєєв і лежить тяжко поранений у груди Іван Раповий, якому встиг надати першу медичну допомогу медик-волонтер Євген Воленко.

 Вони були одними із небагатьох, кому пощастило вижити на тому страшному місці. Тоді ж, стоячи навколішки і ховаючись за деревом, Мирон думав лише про те, що вже пізно, що він не встиг...

Мирон Квас на Інститутській 20 лютого. Фото: Jérôme Sessini.

Мирон Квас стоїть навколішки за деревом на місці наймасовішого розстрілу 20 лютого. Лежать вбиті Ігор Ткачук, Володимир Жеребний, Роман Точин. Праворуч у камуфляжі - Андрій Юркевич. Фото: Jérôme Sessini.


  Мабуть на автоматі, дістав фотоапарат і почав фіксувати те, що бачив довкола,  зробивши декілька дуже важливих фото. До цього часу Мирон не може спокійно переглядати світлини і відео з розстрілу Майдану, очі цього мужнього і сильного чоловіка наповнюються слізьми, його трусить від тих спогадів...
Тоді на Інститутській загинули його побратими, зокрема земляк Анатолій Жаловага, з родиною якого свого часу вони мешкали по-сусідству. Анатолій фактично виріс на очах пана Мирона.

Через день Мирон з товаришами, надрукувавши фотографії, зроблені на місці загибелі Героїв Небесної Сотні, повернувся на Інститутську. Вони наклеїли ці фото на дерева на місці імпровізованого меморіалу наших Героїв.
На жаль, збереглися не усі задокументовані кадри, адже фотоапарат загубився десь у Київраді.

На цьому відео (з 05:54) пан Мирон розповідає про події того страшного дня і враз міняється на обличчі, коли бачить свій прострелений у кількох місцях щит:

- Ми дійшли до барикади під мостом і більшість там стали, а 20-30 чоловік, гарячі голови, побігли вперед до верхньої барикади і там їх почали розстрілювати. Вони стріляють бойовими, з автоматів. Вони просто нас вбивають. 

На запитання журналіста про те, чи думав він, що там вбивають, коли рвався на передову, відповідає: «А Ви б думали, якби там стояли? Я не думаю про це, треба бігти, хлопців виносити. Тут вже думати не будеш... Зараз посиджу хвильку і знову туди».

На щастя, Бог зберіг життя нашому Герою.
Зараз йому, як і усім небайдужим українцям болить душа за хлопців, які воюють на сході.
Говорячи про подальшу долю країни, пан Мирон розмірковує, що лише ті, хто проявив себе на Майдані, має довіру людей із Майдану, ті, хто захищали батьківщину на війні, мають право визначати систему організації влади й конкретні прізвища на керівні посади.

Саме такі люди – молоді і старші, різного соціального статусу, люди які розмовляли на різних мовах об’єдналися на Майдані, їх вело вперед переконання, що усі ми заслуговуємо на краще життя, але кожен з нас має усвідомлювати, щоб без особистого внеску нічого не зміниться. Інакше Революція Гідності не буде наповнена справжнім змістом. І починати тут потрібно з себе! В найменших дрібницях, тоді можна сміливо питати з інших...

Слава Героям Майдану!


Мирон Квас народився 16 серпня 1962 року в м. Дубляни. Закінчив Львівський сільськогосподарський інститут. З середини 1990-х років працює як приватний підприємець, займається роздрібною торгівлею. Неодружений, дітей немає.

Батьки Мирона, мама Романа Степанівна і батько Володимир Теодорович були репресовані радянською владою за допомогу українському підпіллю.

 Як згадує сам Мирон: «Родину тата – батька, маму і 4-х дітей забрали в березні 1950-го з с. Сороки-Львівські. Місяць тримали у тюрмі на Замарстинівській, потім вивезли у Сибір, в Красноярський край, поселення Сайгачі на лісозаготівлю. З 1953-го батько працював слюсарем, помічником екскаваторника, токарем на Сорському молібденовому комбінаті. Там захворів на силікоз легень. Повернувся у 1959-му році. Кілька наступних років підробляв, де прийдеться адже був без права прописки.

Родину мами - її напівпаралізовану бабцю, тата, маму і їх 3 дітей вивезли з с.Наконечне біля Яворова у лютому 1950-го до тюрми на Городоцькій. У тюрмі моя прабабця Тереза померла. Як і батькову родину, у квітні їх товарняками повезли на Сибір. Там у м.Сора того ж 1950-го всі крім бабці захворіли тифом. Діти перетворили, а дід Степан у віці 39 років помер. Мама з бабцею працювали на комбінаті, потім мама вивчилась на фармацевта. Повернулась у 1960-му».

 

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.


При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.