Автор: Олена Чебелюк

Дід Володимир мав великий вплив на формування світогляду і патріотичної позиції внука, багато розповідав Володі про історію рідного краю. Бабуся Марія походила із розкуркуленої совєтами родини. Коли дівчинці було лише 12 років, її батьків заарештували і вивезли у Сибір.

Володимир з дитинства дуже мріяв стати льотчиком, але батько був категорично проти, тож, повернувшись до україни, хлопець розпочав навчання у Нетішинському СПТУ № 23, яке закінчив у 1989 р., отримавши спеціальність «електромонтер з обслуговування обладнання».

Наприкінці 1980-х, на шкільній дискотеці у Ногачівці 18-річний Володя познайомився зі своєю майбутньою дружиною Світланою.

«Я тоді навчалась у 8 класі, а Володя був на три роки старшим. Він мені одразу сподобався, та й не лише мені. За ним бігали усі місцеві дівчата, але його друг, мій однокласник, познайомив нас. Ми сподобались один одному, але невдовзі після нашого знайомства Володю забрали в армію. Лише через рік ми почали переписуватись. У нас зав’язались стосунки через листування, і коли він вже повернувся з армії, ми почали зустрічатися», — пригадує Світлана Чаплінська.

Володимир служив строкову службу в Росії у місті Благоє Тверської області. За словами дружини, він ніколи не розповідав про свою службу в радянській армії.

«Але з уривків розмов з його товаришем і окремих його слів я розуміла, що там йому було зовсім не солодко. Він навіть не мав дембельського альбому з фото, як мають усі солдати, що приходять з армії», — говорить Світлана.

Після демобілізації Володимир влаштувався працювати за спеціальністю електромонтером на Обухівському картонному комбінаті.

Володимир та Світлана одружилися в 1992 році, мешкали в місті Обухів на Київщині. Виховували двох дітей — сина Володю і доньку Віолетту.

Прагнучи мати власне житло і достойно забезпечити сім’ю, Володимир на початку 2000-х поїхав на роботу за кордон. 5 років він пропрацював на Кіпрі. Спершу електриком, згодом старшим майстром на виробництві. Повернувшись додому зміг купити квартиру і машину.

Володимир захоплювався спортом, займався карате. Любив складати моделі літаків — не відпускала давня мрія юності стати льотчиком.

Окрема його пристрасть — автомобілі. Першу свою машину - Opel купив за гроші зароблені на Кіпрі. Згодом придбав BMW 3, був членом автоклубу, їздив на змагання, неодноразово приймав участь у BMW Dream Slalom Cup — перегонах зі швидкісного маневрування на складних трасах. Ці змагання переважно відбувалися в Києві на аеродромі «Чайка».

Сім’я Чаплінських дуже любила подорожувати, практично щороку вони їздили на море в Крим, одного разу півтора місяці відпочивали на Кіпрі, ще коли Володя там працював. Об’їздили увесь острів, Володимир намагався показати рідним усе найцікавіше.

Неодноразово бували у Львові, який дуже любили. Зазвичай зупинялися на кілька днів, ходили по місту, відвідували храми, музеї. Серед усіх львівських церков, за словами Світлани, їм найбільше сподобався гарнізонний храм св. ап. Петра і Павла.

Товариш Володимира Олексій Ковалик пригадує, як влаштував їм невелику екскурсію містом під час останнього приїзду родини Чаплінських до Львова влітку 2013 року.

«Ми гуляли по місту, піднімались на Високий замок, де голосно співали "Червону руту", ходили в "Криївку", я їм розповідав про Львів, історію нашого міста. Одразу було видно, що йому була дуже близька Україна, наша історія. Пригадую, як на Високому замку він купив магнітик з Бандерою, причепив собі його на куртку і ходив так по місту. Тоді у Львові він не раз казав: «Зразу видно, де Україна!», тобто він ставив Львів як приклад для всієї України.

Володя мав чудове почуття гумору. І передусім він був люблячим і турботливим батьком, чоловіком, який до безтями кохав свою дружину і дуже трепетно ставився до дітей, особливо до маленької донечки Віолетти. Я був вражений, бо таке рідко можна побачити. Він був найбільшим авторитетом для свого сина Володі, старався знайти відповідь на будь-яке його запитання. З дітьми в нього був дуже тісний невидимий зв’язок».

Володимир цікавився історією України, свого краю. Окрім поїздок у Крим і до Львова, любив їздити по замках, відвідав Кам’янець-Подільський, Олесько, Хотин.

Разом з сином Володимиром ходив з рюкзаками у Карпати, а також дуже хотів взяти його з собою в похід на сопки, що біля Мурманська, в місця, де пройшло його дитинство.

Володимир завжди був дуже веселим і товариським.

«Десь за 15 років до загибелі Володя пошив собі костюм Діда Мороза, мені Снігурочки і ми щороку ходили вітати наших родичів, друзів, кумів. Це вже була традиція. Нас так чекали! І не лише наші родичі, а й рідні наших кумів, сусідів, - розповідає Світлана Чаплінська.

Пригадую одного року Володя, вже такий втомлений, дивиться у список, а там близько 40 адрес, за якими він запланував піти, і тут просто на вулиці підходить незнайомий чоловік і просить привітати його донечку, яка захворіла. І він звичайно пішов та привітав цю дитину. І стільки було щастя в цієї дівчинки!

Наша донечка, а їй на той час було лише 5 років, теж щоразу чекала Діда Мороза, який приходив її вітати додому. Хоча вона звісно знала, що це перевдягнений тато. І коли наступного Нового року після загибелі один з друзів Володі в костюмі прийшов до нас, перша її реакція була: «Папа прийшов!» А потім вона зрозуміла, що це не тато, побачила, що взуття інакше і так поникла одразу… Я ледь стрималась тоді, аби не розплакатись.

А коли минуло три роки мій син, теж Володя взяв цей костюм і пішов вітати дітей, чиї батьки загинули в АТО…»

«Мій син якось написав на фб, що не святкує свій день народження після смерті батька і опублікував багато фото, де вони разом. Тато був для нього прикладом, зразком і найавторитетнішою людиною.

Мабуть найбільше мені запам’яталась наша остання поїздка до Криму — влітку перед Майданом. Ми відпочивали тоді недалеко від Ялти. Після смерті Володі я возила на море доньку, але вже ніколи не було оцього відчуття повного щастя, радості і спокою, коли ми їздили всі разом», — з болем пригадує Світлана Чаплінська.

Володя був дуже ерудованим і начитаним. Попри те, що розмовляв російською, адже половина його життя пройшла у росії, був палким і переконаним патріотом України.

«Я думаю, що після того, як почалась війна, особливо після 24 лютого 2022 року, він би відкинув російську і повністю перейшов би на українську», — переконана Світлана.

Окрім роботи на Обухівському картонно-паперовому комбінаті, Володимир мав власну справу — разом із другом займався виготовленням меблів на замовлення. Складати меблі він навчився самостійно, додому зробив чудову шафу-купе.

За спогадами дружини, чоловік взагалі мав золоті руки, ремонтував годинники, які не підлягали ремонту. Володимир сам розробив проект будинку, будівництво якого родина Чаплінських планувала розпочати в 2014 році…

МАЙДАН

Як тільки почався Майдан, Володимир призупинив власну справу і, відпрацювавши зміну на комбінаті, їздив на Майдан. Залишався там чергувати переважно на ніч. Також постійно приїжджав у вихідні, часто з сім’єю.

Постійно повторював: «Я не раб у своїй країні! Ми не бидло, щоб так з нами поводитись!»

Володимир належав до першої сотні «Самооборони Майдану». Охороняв барикади, жив у наметі на вулиці Інститутській під назвою «Паровоз Анархія». Там не було командирів, усі рішення приймалися колективно.

«Паровоз Анархія» виник спонтанно. Хлопці познайомились, чергуючи на Майдані, біля бочки, разом придумали символіку, а згодом оселилися у одному наметі, що стояв неподалік барикади «Львівська брама» під схилом з квітковим годинником. Його мешканці вирізнялися незалежністю, підкреслювали свою позасистемність, небажання підкорятися опозиційним політикам, які намагалися контролювати Майдан та встановленим ними правилам.

Як пригадує дружина Світлана: "Володя пишався не тільки своїми хлопцями, а й захоплювався усіма людьми на Майдані. Казав, що це особливі, світлі люди, і що він їх ніколи не залишить. Про їхню майданівську дружбу і взаємодопомогу можна багато розповідати. Про Володю теж казали: завжди заступиться і все віддасть. Коли його побратим Віталій тяжко захворів на запалення легенів, то Володимир на собі тягнув його у метро, щоб доправити до лікарні".

Побратими по намету — Віталій з Фастова, Василь зі Львова, Толя з Дніпра, а передусім Іван Пантелєєв з Краматорська, з яким Володимир Чаплінський зійшовся найближче, неодноразово їздили до нього додому, щоб помитися та зігрітися. Іноді лишалися на кілька днів перепочити.

Разом із родиною Володимир неодноразово брав участь в акціях Автомайдану, їздив пікетувати резиденцію Януковича в Межигір’ї.

Коли почалася гаряча фаза протистояння на Груші, незважаючи на небезпеку, також не залишився осторонь. Одного разу гумова куля, якими беркутівці стріляли в бік протестувальників, влучила йому в груди. На тілі довго лишалися фіолетові гематоми.

Крайній раз Володимир Чаплінський поїхав на Майдан 18 лютого, тоді ж дружина бачила його востаннє. Світлана пригадує, що чоловік прибіг додому з нічної зміни, взяв деякі речі, половину бронежилета (іншу половину взяв Іван Пантелєєв, коли їхав напередодні, адже друзі боялися перевозити його цілком) і поїхав на Майдан.

Дружина пригадує, як Володя сказав, виходячи: запасний ключ від машини лежить там, штраф я заплатив. Коли вона запитала в нього, навіщо він їй це говорить, чоловік відповів: "Ну я ж як на війні…"

Бронежилет, у якому Володя їхав на Майдан, він зробив самостійно із металевих листів. Окрім того, він купив ще два бронежилети, які по черзі одягали всі, хто жив у їхньому наметі.

Якось, коли побратими Володі по Майдану були в нього вдома, то Світлана Чаплінська подарувала їм пляшку шампанського, яке мали б відкрити після перемоги Майдану. Ця пляшка висіла на стрічці під стелею їхнього намету.

І коли намет згорів, то хлопці бачили як беркутівці згодом нишпорили у їхніх речах, сумках. Хтось навіть став свідком того, як беркутівці знайшли і пили це шампанське.

Близько 10-ї години вечора Світлана дзвонила до чоловіка, але в слухавці почула лише шум, ніби вони кудись швидко бігли і слова Володимира: "Не можу говорити зараз, передзвоню пізніше". Згодом, вже посеред ночі він вийшов на зв’язок і сказав, що вони у безпеці на квартирі. Через 2 години хлопці знову повернулись на захист Майдану.

Зранку 20 лютого беркутівці і ВВ раптово відступили з Майдану. На хвилі піднесення, частина протестувальників одразу ж побігла на Інститутську і опинилася під прицільним вогнем силовиків. Починаючи з 9-ї ранку, впродовж години було вбито і поранено кілька десятків майданівців.

А вже через декілька хвилин (о 10:26) Володимира Чаплінського смертельно поранили на тротуарі поруч із бетонною клумбою. Куля влучила зліва в шию і вийшла з правого боку в районі лопатки.

Момент смертельного поранення Володимира Чаплінського зафіксований на відео (31:14).

На цьому ж місці полягло п’ятнадцять Героїв Небесної Сотні. Зараз там знаходяться пам’ятний хрест і портрети загиблих на Майдані Героїв.

До нього на допомогу одразу ж кидаються побратими. Один з них, Валерій Яценко з Львівщини, пригадує:

"Ми знаходилися за біотуалетом, коли я побачив як на правому боці задкує, робить 1–2 кроки і падає один із хлопців (потім виявилось, що це був Володимир Чаплінський). До нього підбіг один чоловік і я бачу, що більше немає кому йому допомогти. Тож, попри обстріл, з надією допомогти я наважуюсь перебігти через дорогу. Я розумів, що попереду з-за укриття по нас стріляють, навіть бачив, як по бруківці черкали кулі, але такого, щоб стріляли автоматними чергами не було. То ж я вважав на той час, що це виправданий ризик. Хоча саме в той момент я про це не думав, а діяв на автоматі.

Поранений на той час уже був без свідомості, з простреленою шиєю. Підбігли медики, я бачив, як вони засипали йому в рану якийсь коричневий порошок, напевне целокс. Але його неможливо було врятувати…

Тоді ж я викинув свій дерев’яний щит і взяв його (Володимира Чаплінського) металевий, прострелений. Допоміг винести і повернувся назад".

Смертельно пораненого Володимира Чаплінського намагалися врятувати медики-волонтери Майдану: львів’янин Андрій Кухар та Андрій Салагорник з Тернополя.

Згодом Андрій Кухар розповідав у інтерв’ю для Радіо Свобода:

"На Інститутській ми почули, як кричать: «Медика!» підірвалися і побігли вперед. А хлопці нас щитами і тілами своїми прикривали. Прибігли, а там лежить вбитий хлопака, який отримав кулю в серце, через бронежилет. Вже нема кого рятувати! Тільки присіли, як чуємо: кулі задзвеніли по щитах: дзень, дзинь. Чуємо справа кричать: «Медика!» Ми туди. Там лежить поранений в шию (у сонну артерію) чоловік на тротуарі. Дістаємо гемостатик, думаємо: можливо шити. А в нього вже ротом кров пішла. Дві хвилини і людини нема…

Оце найтяжче було — коли сидиш там, кулі свистять і люди вмирають на твоїх очах. Хлопці які збоку кричать: виносьте мертвих! А ми їм у відповідь: немає часу виносити мертвих. Краще пораненого і ще живого, ніж поки будеш витягувати мертвого сам отримаєш кулю… Там найтяжче і найстрашніше було…"

Майданівцем, що прикривав медиків своїм щитом був Максим Гошовський з Дніпра. Він зняв на телефон останні миті життя смертельно пораненого Героя Володимира Чаплінського.

"Разом з медиками ми перебігли через вулицю на правий бік Інститутської. Я вважав своїм обов’язком прикривати і охороняти медиків, оскільки вони можуть зробити значно більше, ніж я. Я мав досвід допомоги і догляду за тваринами і знав деякі основи медицини, але чим я міг допомогти людям?

Лише через кілька років, вже в Києві, ми познайомились з медиками, яких я тоді прикривав.

Я бачив багатьох поранених і вбитих на тротуарі праворуч, чув прохання про допомогу і крики: «Медика!» і дійсно сподівався, що коли медики туди прибіжать, то хоча б припинять стріляти. Я розумів, що на війні часто буває, коли ранять спеціально для того, щоб потім вбивати тих, хто прийде рятувати цих людей.

Коли ми підбігли до пораненого на тротуарі, вони почали надавати йому допомогу, а я дістав телефон і почав знімати. Після Груші для мене дуже важливим було фіксувати те, що я бачу. Особливо після того випадку, коли на моїх очах беркутівці потягнули пораненого в голову чоловіка, залишаючи на снігу кривавий слід. Тому я сфотографував вже вбитого Анатолія Корнєєва, його документи. Це важливо, як доказ того, де і коли він був вбитий, щоб потім ні в кого не було бажання розповідати, що це було не так.

Тоді на Інститутській я зняв відео і виклав його під назвою «Останній подих», оскільки це дійсно були останні моменти життя людини…

Там мені рикошетом прилетіла інша куля. Мені знову пощастило — рикошетом вона потрапила мені в щит і розбила телефон. Після цього я вже не міг нічого знімати. Ми почали відносити поранених вниз по вулиці, ближче до готелю «Україна», клали їх там, а звідти їх вже забирали інші і відносили у готель.

Лише через шість років я дізнався ім’я та побачив фото людини, чиї останні подихи я знімав — це Володимир Чаплінський".

Вбитого Героя занесли до готелю «Україна». Туди ж принесли і його полеглого побратима по намету "Паровоз Анархія" — Івана Пантелєєва.

Світлана Чаплінська розповідала у спогадах, які були записані Фондом збереження історії Майдану: "Зранку 20-го телефон Володі був відключений і я разів з 50 намагалась додзвонитись до Вані, зрештою він відповів на секунду і потім десь о 9:30 передзвонив Володя. Я знала, що марно просити його йти з Майдану, адже знала характер свого чоловіка Він ніколи б не заховався за спинами. Я лише просила в нього: пожалій дитину! Батько для неї був усім! Відійди хоч до сцени!

Він у відповідь сказав тоді лише одне слово: «Хорошо», і я відчула в цьому слові таку безвихідь… Він був там у такій небезпеці, і стояв перед вибором — з одного боку там були його побратими, з іншого ми — його сім’я. І він таки лишився на Майдані".

Володя був дуже сильний духом, мудрий. З такими чоловіками жінки щасливо живуть.Він був людиною слова, яка багато не говорить, але своїми діями і вчинками завжди демонструє свою силу та мудрість.

Ми за двадцять два роки подружнього життя ні разу не посварилися, він ніколи не підвищив голос ні на мене, ні на дітей.

Всі знайомі говорили, що ми — найкраща пара. І це було так: ми — дві половинки.

Душа болить. Скільки років пройшло, а біль роздирає душу. Нещодавно нашій донечці Віолетті виповнилося 15 років, і я зранку розповідала їй, як тато віз мене у лікарню, а потім усім повідомляв, що в нас народилась донечка. Володя був щасливим. Ми всі були щасливими, але проклята росія зруйнувала наше щастя…"

Володимиру Чаплінському було 44 роки… Похований у місті Обухів на Київщині. У Героя залишились дружина, син, донька, батьки і сестра.

Вічна пам’ять і шана Герою України!

Матеріал вперше був опублікований 25.07.2023 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.