На відео зняте майданівцем Максимом Гошовським, зафіксовані останні хвилини життя Героя Небесної Сотні Володимира Чаплінського (смертельно поранений о 10:26, помер 10:27-10:40).

Максим разом з іншими хлопцями прикриває медиків Андрія Салагорника і Андрія Кухаря, які намагаються врятувати пораненого. Обличчя Володимира Чаплінського закривавлене.

За деревами праворуч - група протестувальників та медики Іван Жолобан і Марія Матвіїв, які надають допомогу пораненим.

На землі обличчям донизу лежить вбитий Роман Точин (9:47).

Попереду на тротуарі лежить вбитий Іван Пантелєєв (смертельне поранення о 9:54).

*  *  *  *  *

Так Максим згадував той трагічний день:

- Разом з медиками ми перебігли через вулицю на правий бік Інститутської. Я вважав своїм обов’язком прикривати і охороняти медиків, оскільки вони можуть зробити значно більше, ніж я. Я мав досвід допомоги і догляду за тваринами і знав деякі основи медицини, але чим я міг допомогти людям?

Лише через кілька років, вже в Києві, ми познайомились з медиками, яких я тоді прикривав.

Я бачив багатьох поранених і вбитих на тротуарі праворуч, чув прохання про допомогу і крики: "Медика!" і дійсно сподівався, що коли медики туди прибіжать, то хоча б припинять стріляти. Я розумів, що на війні часто буває, коли ранять спеціально для того, щоб потім вбивати тих, хто прийде рятувати цих людей.

Коли ми підбігли до пораненого на тротуарі, вони почали надавати йому допомогу, а я дістав телефон і почав знімати. Після Груші для мене дуже важливим було фіксувати те, що я бачу. Особливо після того випадку, коли на моїх очах беркутівці потягнули пораненого в голову чоловіка, залишаючи на снігу кривавий слід. Тому я сфотографував вже вбитого Анатолія Корнєєва, його документи. Це важливо, як доказ того, де і коли він був вбитий, щоб потім ні в кого не було бажання розповідати, що це було не так.

Тоді на Інститутській я зняв відео і виклав його під назвою "Останній подих", оскільки це дійсно були останні моменти життя людини...

Там мені рикошетом прилетіла інша куля. Мені знову пощастило - рикошетом вона потрапила мені в щит і розбила телефон. Після цього я вже не міг нічого знімати. Ми почали відносити поранених вниз по вулиці, ближче до готелю "Україна", клали їх там, а звідти їх вже забирали інші і відносили у готель.

Лише через шість років я дізнався ім’я та побачив фото людини, чиї останні подихи я знімав — це Володимир Чаплінський.

Автор опису: Олена Чебелюк