Автор: Олена Чебелюк

Юрій закінчив Національний транспортний університет, спеціальність "Митна справа та економіка".

Після АТО працював заступником керівника, згодом керівником одного з державних підприємств. Пізніше почав розвивати власну справу у сфері будівництва.

Мешкає у Винниках біля Львова. Разом з дружиною Тетяною виховує двох дітей - 16-річного сина Романа і доньку Ірину, якій 12 років. З гордістю говорить, що діти - це одне з найбільших досягнень у житті, яким він пишається.

Після демобілізації разом з побратимами створив ГО «Інвалідів і ветеранів бойових дій АТО», яка успішно діє до цього часу.

- «Частина людей прийшла в цю компанію ще з домайданного періоду, ми разом займалися спортом, хтось приєднався під час Революції Гідності, а більшість хлопців долучилися після участі в АТО та повномасштабної війни. - розповідає Юрко. - Частина хлопців, дуже порядних і крутих на жаль, загинули, але решта тримається купи і наша компанія продовжує діяльність. Декілька хлопців обрали офіцерську кар’єру, вони є успішними командирами і на сьогоднішній день продовжують воювати. Після створення організації ми почали вивчати сферу будівництва і з того часу працюємо у цій галузі. Ордена і медалі відкрили нам двері до міськради, це нам певною мірою посприяло. Тож ми і надалі розвиваємо цю справу».

Юрій все життя активно займається спортом, є головою наглядової ради клубу MMA Center Lviv, де займаються змішаними єдиноборствами - Mixed Martial Arts - ММА.

- «Цей спорт дуже поширений за кордоном, особливо у США. У Львові існує Федерація змішаних єдиноборств України і ММА віддавна є в нашому місті. Наш клуб є відгалуженням цієї федерації, хоч на сьогоднішній день він, на жаль, діє ще неофіційно. Наразі війна не дає мені змоги підняти це на інший рівень. Це і дорого, і тренерів нема змоги заохотити, як би хотілося. І на жаль, вже є багато покійних хлопців - членів нашого клубу.

Ми пропагуємо здоровий спосіб життя, характер, дружбу, братерство між спортсменами, любов до Батьківщини. Ми хочемо створити вуличну силову структуру, яка базуватиметься на дисципліні і буде прикладом для інших, для дітей та молоді зокрема. Я хочу щоб усі дітлахи залишили пляшки з пивом, які вони розпивають в парках, а потім б’ють ці пляшки або кидають там , залишили траву і всі перебігли у спортзал. Я готовий особисто платити за тренування того, хто прогресуватиме і викладатиметься на змаганнях, за дієтологів і харчування. Я переконаний, що лише вулиця народить мені чемпіона, тому я усіма способами буду заохочувати вулицю бігти в спортзал». - говорить Юрій Солиган.

З початком повномасштабного вторгнення Юрій з першого дня повернувся до війська. Служив у самохідному артилерійському дивізіоні у складі 80-ї ОДШБр. На початках був навідником, згодом його підрозділ займався рекогностуванням території, вибором місця звідки буде вестися вогонь, а також забезпечував охорону вогневої позиції, коли працювали артилеристи.

- В нас були радянські САУ 2С1 «Гвоздика». Це такий серйозний калібр. І з точністю у нас теж переважно було ок. В артилерії є таке правило як «пощастило». Це коли ти потрапляєш з першого разу, чуєш у рації оплески. І в нас так бувало багато разів. - пригадує Юрій.

У 80-ці завжди були професіонали своєї справи. Ніколи не працювали просто так щоб пульнути і втекти. Завжди все було виважено і ціленаправлено.

Хоч, звичайно, ми із заздрістю дивились на тих, хто працював на західних артустановках, багато наших хлопців після поранень перевелись у інші підрозділи, де працюють на натівських видах озброєння, скидають відео роботи. Звісно, це зовсім інший рівень.

У нас був дуже хороший підрозділ і хороший командир Олексюк Юрій Сергійович. Він прийшов до нас у 2014 році молодим лейтенантом з сухопутки, хлопчик фактично. А зараз це вже підполковник, серйозний мен, у якого 10 років реально бойового стажу. Авторитетний, професіонал своєї справи.

За тиждень до повномасштабного вторгнення він подзвонив мені і запитав, чи я готовий приєднатися до підрозділу у випадку нападу. Я сказав, що звісно готовий, як і мої хлопці. Обдзвонив усіх наших і сказав, що поступила інформація, що в 20-х числах очікується повномасштабне вторгнення. Всі дружно посміялись тоді з мене, але 24 лютого о пів на п’яту ранку усі мені відзвонилися. Ми поїхали в частину, а звідти одразу в підрозділ.

Ти розумів, що повномасштабне вторгнення таки буде?

Насправді я сумнівався, бо думав, що ми все ж таки краще готові і це мало б стримати ворога. Я був впевнений на 100%, що за 8 років війни, нехай навіть вона була окопною і не такою інтенсивною, ми настільки розвинулись у військовому плані, а наша армія настільки готова і потужна, що москалі не посміють вторгнутися.

Але коли в 2022 році я знову опинився в підрозділі, то був дуже розчарований. В мене було відчуття, що я знову у 2014-му. Не було достатньо ні озброєння, ні забезпечення. Як і в 2014 р. народ годував, одягав, забезпечував армію в тому числі й озброєнням.

І це 80-ка - один з самих елітних підрозділів ЗСУ!

Ми коли пересікались на фронті з механізованими бригадами, спершу думали, що це ТРО, поки не дізнавалися, хто вони такі. Проти них ми виглядали наче морські котики. І мене дуже обурило те, що в 2022 р. забезпечення виглядало не набагато краще, як в 2014. Щоб за 8 років війни країна не мала чим зробити спротив. Я був дуже розчарований.

За рахунок чого нам вдалося втриматися на початку повномасштабного вторгнення?

Завдяки характеру пацанів, які пішли на фронт! Передусім дякуючи цьому! У нас дуже потужна нація насправді!

Командування було налаштоване більш скептично, скажемо так. Пригадую, як командир сказав: «Якщо нам доведеться відступити по Дніпро, то в цьому не буде нічого поганого. Подивись, хто нам протистоїть!»

Але ми не сприймали такого! Пацани приїхали дуже заряджені на боротьбу, і нам все добре пішло з самого початку. І ми за два тижні в березні 2022-го з Вознесенська дійшли до об’їзної Миколаєва, відкинувши ворога. А це майже 90 км! Командування, побачивши наші настрої, теж почало думати по-іншому.

Чому їм не вдалося втілити свій плани: взяти Миколаїв, вийти і оточити Одесу, захопити Південно-Українську АЕС, вийти до Дніпра?

Росіяни розслабились значною мірою. Вони пройшли купу кілометрів без боїв, не зустрічаючи спротиву. Вони їздили великими колонами, а розбити колону на марші набагато простіше, ніж коли техніка знаходиться на облаштованих окопаних позиціях.

Перший бій з росіянами у нас був на околицях Вознесенська 4 березня, де ми розбили ворожу колонну. І тут хочу відмітити їхнє місцеве Вознесенське ТРО. Вони дуже вразили мене своєю мужністю. Зробили хороші барикади на трасі, призупинили ворожу колонну, ми по ній вдарили артою і рознесли її. Там було близько 15 бойових машин, з їхніх "Градів" нічого не залишилось. Ми працювали по цій колонні тоді з нашої 2С1 Гвоздика. Хлопців з місцевого тро дуже багато полягло в ту першу ніч боїв. Близько 40 чоловіків. А з озброєння там було як на Майдані: в когось рушниця-двохстволка, в когось цегла, штахета, коктейль Молотова.

Вони красунчики! Ми тоді вночі розвалили русский підрозділ, і коли о 5-й ранку пішли подивитися і поділити трофеї, то виявили, що місцеве ТРО вже повністю роздягнуло русских і там вже не було що збирати. Вони забрали озброєння, форму, амуніцію. Там лежало близько 30 тіл і як ми дізналися згодом це був один з дуже хороших підрозділів ворога. Все що ми могли забрати — це техніка, яку місцеві не мали чим витягнути, та й зрештою вона їм була непотрібна.

Ще харківське ТРО теж мене дуже приємно вразило, вони дуже добре і розумно воювали.

Я знаю, що 80-тка приймала активну участь у розгромі росіян на переправі через Сіверський Донець біля Білогорівки. Ви там працювали? Розкажеш детальніше про це?

Так, уся наша артилерія там працювала. Зараз можна з посмішкою про це говорити, але вогнева підготовка росіян до переправи через річку була дуже інтенсивною, вони навіть ракетами пуляли по піхоті, хоч такого раніше ніколи не було. В наші мінометні розрахунки Точкою-У стріляли.

Ми стояли на позиції Дачі і Кар’єр біля крейдяного кар’єру в Білогорівці. За три доби росіяни 4 рази наводили понтон. Вперто, по трупах, спаленій техніці. Ми дивились на це все і думали: як вівці якісь!

Коли вони ставили останній понтон, то по рації комбриг пообіцяв дати Героя України тому, хто потопить цей понтон. І після цього як понеслась канонада! Стволи були гарячими! Після того хлопці на чувачі між собою вирішували, хто саме вибив той понтон. Звання Героя за цю операцію дали нашому побратиму майору Олександру Юрковському. Наші порахували, що росіяни втратили на цій переправі понад 100 одиниць техніки, також були великі втрати у живій силі.

Згодом, аналізуючи цей погром, ми дивувалися, як росіяни бездумно і тупо діяли, вперто наводячи понтон на одному і тому ж місці. Наше командування після другого разу відмовилось би від цієї ідеї, або ж самі солдати прийшли і сказали: давайте спробуємо десь на кілометр далі.

Попри всю критику, часто можна почути, що нас рятує те, що в російській армії набагато більше бардака, ніж у нас…

Так, і в нашій армії все ж є свобода слова. Вона певною мірою обмежується, ти мусиш рахуватися зі званнями. Але в нас командування зараз в основному молоде. Мені 39 років, а всім моїм комбатам було до 26. Вони кадрові військові, професіонали своєї справи, але вони дослухалися до бійців у своєму підрозділі, враховували нашу думку. Були випадки, що змінювали ухвалені рішення, особливо, коли було зрозуміло, що виконання певного наказу означає безрезультатно покласти купу життів.

Це піднімало дух військових, які бачили, що вони тут не просто м’ясо чи якийсь непотріб. Що їх бачать, з ними рахуються. Це багато означало. Були випадки, коли хтось із хлопців через страх, який не міг опанувати, відмовлявся їхати на бойовий виїзд. Тоді комбат пробував говорити з ним і коли бачив, що переконати не вдасться, дозволяв залишитися, або виїхати в безпечніше місце. При цьому завжди запитував нас, чи ми не проти, чи не стане це завтра на поток, коли інші також відмовлятимуться. І ми такі: «Ні, все гаразд». Таке відношення «котується» в підрозділі, коли з тобою рахуються, це має велике значення.

80-ка заслуговує на те, щоб про неї говорили з великої літери!

Ти маєш нагороди за участь у бойових діях? Знаю, що в тебе є орден «За мужність ІІІ ст.» за Майдан.

Так, є орден "За мужність", є кілька нагород за участь в АТО. Але якщо чесно, я їх витягував кілька разів всього — коли мама приїжджала з Італії показати, коли теща приїжджала.

Я не ходжу у формі та з нагородами у цивільному житті. Для мене військова форма — це символ воїна і з поваги до покійних побратимів, з поваги до тих пацанів, які досі в окопах, я не можу собі дозволити її в цивільному житті. Для мене це дійсно великий символ, який багато означає.

Щодо нагород, то для мене вони якось ніколи не були важливими, але навіть під час служби я бігав за командирами з проханням нагородити хлопців. Бо я бачив наскільки це важливо для військових. Ця процедура значною мірою урочиста, коли ти виходиш з нуля, відмиваєшся від того бруду, підстригаєшся-вибриваєшся, вдягаєш чисту форму, їдеш в місце де дислокується штаб і там тобі вручають нагороду. Це дуже важливо для підняття бойового духу. І на щастя, у нашому підрозділі слухали та нагороджували хлопців - і заслужених, і менш заслужених.

Мабуть це специфіка нашого галицького менталітету, але 80-тка відрізняється від багатьох інших бригад, з якими мені доводилося спілкуватись та перетинатися, більшою людяністю та увагою до військових. Ще ССО відрізняється такою певною аристократичністю в цьому відношенні. А у 80-й ОДШБр, коли нею командував ще полковник Ігор Скибюк, існувала практика, що окрім нагород вручали ще певні сувеніри, які закуповувала бригада. Це могли бути Iphone наприклад. Як зараз є не знаю. Комбриг змінився, зараз бригаду очолює новий молодий командир Еміль Ішкулов (командував бригадою до липня 2024 р. - доп. авт).

Нещодавно в госпіталі я познайомилась із аеророзвідником з 80-ки, і від нього також чула дуже добрі слова про бригаду і командування. Він навіть розповідав, як переконував хлопців з ТРО переводитись до них, адже у 80-й ОДШБр у них будуть більші шанси вижити.

І він повністю правий! Я взагалі не розумію логіки створення такого підрозділу як ТРО. Це люди, яких пригнали в одні ряди з піхотою без досвіду, без озброєння, без адекватного командування. На мою думку, вони б мали пройти вишкіл під керівництвом досвідчених бійців і потрапити в лави лінійних підрозділів під командування офіцерів з реальним бойовим досвідом, тих хто пройшов АТО, а не просто мобілізованих офіцерів, які колись закінчили військову кафедру.

Взагалі теперішня війна дуже відрізняється від тієї, що була в 2014-му. За добу в 2022 році у мене було більше бойових зіткнень, ніж за весь 2014-й. При всій моїй любові до військової справи, я офігів просто, коли потрапив на фронт у 2022. Це дуже жорстка війна, дуже. Авіація, ракети.

Найстрашнішим на війні є пряме попадання, неважливо з якого калібру по тобі пульнули, якщо воно впало настільки близько, що землею засипає. До звуків з часом ти звикаєш, до усіх, але коли чуєш по рації: «Повітря!» і розумієш, що з того чи іншого боку зараз заходитиме літак… до цього неможливо звикнути. Я можу розповісти історії, коли ми з хлопцями сиділи з ранку і до обіду не говорячи жодного слова, бо не могли прийти до тями і зрозуміти, як нам пощастило лишитися живими після цього нальоту…

Вбитих у нас на щастя, небагато. В нас не такі великі втрати, бо у нас порядне командування. Ніхто не ставить задачу «йти і вмерти», і в нас ніхто не має таких амбіцій, коли наприклад ти нахамив командиру і тебе відправили на крайній ВОП і забули.

Багато поранених, дехто перевівся, бо люди буває морально не витримують такого напруження. Я люблю військову справу, але мене вистачає на 3 місяці, з них 2 це інтенсивні бойові дії. А потім все — у мене починає по-іншому думати голова, я починаю кидатись на людей, дратуватися.

Через який час мала б відбуватися ротація щоб зберегти ефективність підрозділу?

Той принцип ротації на передку, який у нас застосовується зараз, коли ти тиждень знаходишся на бойових позиціях, а потім на тиждень від’їжджаєш в глиб на 20–30 км від лінії фронту він багато що вирішує. Мене особисто не мотивували смски з дому, що «ти найкращий, ми тебе любимо» і т. п.

2 місяці на передку, три максимум і потрібно виводити людей на ППД на відновлення і задля збереження бойового духу.

З 2016 року була така річ, як піврічні контракти. І я знаю, що багато хто з пацанів підписував їх. Час тоді минає набагато швидше і багато хто після демобілізації з такого контракту через півроку повертався знову. Такі люди були значно вмотивованішими. Є ностальгія за цим всім. Щось є в тому, коли збирається велика група порядних, хороших людей, коли всі озброєні, налаштовані, працюєте як механізм. Ви почуваєте себе силою.

У мене було величезне бажання вернутися в армію після 2015 року, але це рішення не підтримувала моя сім’я і колектив.

Після Білогорівки у підрозділі Юрка повністю закінчився бк, і їх відвели приблизно на 70 км від лінії бойового зіткнення, хоч 80-а ОДШБр продовжувала приймати участь у тяжких боях за Сіверськодонецьк і Лисичанськ. Тоді їм дали відпочити майже 3 місяці. На той час, коли вже почалась операція зі звільнення Харківщини, бк вже було у достатній кількості. Юрій пригадує, що доводилось працювати снарядами з різних країн, зокрема польськими і малазійськими.

Коли ви дізналися, що буде контрнаступ і ви також прийматимете в ньому участь?

Розмови почалися в серпні, але про напрямок нам не говорили. Ми думали, що це буде Херсон. І лише коли ми переїхали, то зрозуміли, що це таки буде Харківська обл. Ми знаходились неподалік Змієва на південь від Харкова.

В ніч перед початку наступу ми сиділи і обговорювали перспективи. Командир тоді сказав: якщо 25-ці вдасться прорвати першу лінію, нашим завданням буде заїхати глибоко в тил, закріпитися і розширяти зону наступу. Хоча у нього були сумніви, що цю першу лінію оборони ворога таки вдасться прорвати.

На твою думку, чому наш контрнаступ на Харківщині був настільки успішним, неочікувано для всіх?

Нашою розвідкою була дуже добре вивчена ситуація по противнику, по їхньому озброєнню. СБУ дуже добре виставили і задіяли свою агентуру. Я маю з чим порівняти. Є таке місто Снігурівка неподалік Миколаєва. То ми два тижні не могли навіть наблизитись до нього, а тут за три дні ми пройшли 50 км.

У росіян на Харківщині не було зосереджено значних сил. Там також не було великих укріплень, як вони збудували згодом на Півдні.

Бойові зіткнення під час звільнення Харківщини були невеликі. Росіяни пробували чинити опір, але їм настільки швидко насипали у відповідь, що шансів у них не було. Росіяни покинули безліч техніки, ми набрали там купу трофеїв. У нашому дивізіоні кожна артилерійська батарея, взвод забезпечення взяли собі по штабній МТЛБ. Ми захопили покинуті нові Камази, щойно з заводу. Наші механіки тоді казали: все, наше списуйте, ось це тепер буде наша нова техніка. Вдалося захопити кілька одиниць САУ МСТА, до нашої гаубиці ми бк збирали по полях на облаштованих росіянами вогневих точках.

А місцеві як нас зустрічали! Мене поцілувало стільки жінок і чоловіків, що мене в юності так не цілували. Вони дуже тішились нам. Мене вразили космічні ціни в їхніх магазинах. Було багато продукції навіть не російської, а з самопроголошених лнр-днр. Навіть кока-кола виготовлена у данєцкой народной республике)) Люди були топ, дуже позитивні, це найкращі люди, яких я бачив. Вони щовечора збігались до нас, розпитували що і як бо ж були без зв’язку часто. Просили подзвонити рідним. Якщо порівнювати місцевих людей на Харківщині, а також на Херсонщині і Миколаївщині з Донеччиною, то це величезна різниця. Я не міг зрозуміти. Ніби на вигляд одні й ті ж самі люди, а поведінка, менталітет зовсім інші.

В той самий час, коли Юрко з побратимами звільняли Харківщину, у Львові з платної парковки з охороною на Левандівці викрали його нове авто, яке він купив за кілька днів до початку повномасштабного вторгнення!

Машину, попри всі зусилля, так і не знайшли до цього часу і за словами Юрка, викрадення відбулося за погодженням з вищими чинами поліції.

Коли прийшло повідомлення, що вкрали машину, ми якраз дійшли до річки Оскол на Харківщині. Я одразу звернувся до командира, він - до вищого командування. В мене забрали автомат, ключі від джипа, приставили людину, щоб наглядала. Вони боялися, що я зірвусь, кину все і помчу до Львова. Потім командир викликав мене і сказав: ось поставлена задача, виконаєш її і ми неофіційно відпустимо додому розбиратися. Я зібрав хлопців, ми все зробили, що треба було і я поїхав.

Ми робили розголос, всі змі написали, що справу розкрили, викрадачів знайшли. Але це було не так. Це ж не був жигуль, а нова Toyota Landcruiser, за яку я заплатив 60 тис. доларів.

Я зайшов тоді до губернатора. Ми тоді з Максимом Зиновійовичем (Козицьким) нормально спілкувалися. Почув від нього фразу: «Нам тут і без тебе вистачає роботи». Нахамив йому добряче, лупнув тими дверима так, о думав стіна відвалиться, пішов у главк поліції, там добряче нашумів. Але машини так і не вдалося повернути, хоч ми з хлопцями змогли встановити викрадачів, але за ними виявились серйозні плечі.

Наші після Харківської операції розслабились, отримали високі звання. А потім вже погода не дала розвинути наступ. Умови були такі, що техніка не могла доїхати до вогневої позиції. В нас також почались великі втрати. Якби контрнаступ почався десь у травні-червні і було достатньо бк, на мою думку нам би вдалося взяти трасу Сватово-Старобільськ.

Ми стояли на межі Харківської та Луганської областей, вдалося навіть зайти у два села на Луганщині - Макіївку та Греківку. Одне з них досі під контролем України, але від села там залишилась лише назва, все інше знищене дотла. Були сподівання, що вдарять морози і нам вдасться наступати далі. Мені дуже хотілося заїхати в Старобільськ. Я мав свої особисті давні рахунки з деякими місцевими сепаратистами ще з часів АТО.

Кільком людям ми допомогли перетнути лінію розмежування і повернутися на Україну. Окрім бажаючих виїхати були також ті, хто цим користувався і заробляв на цьому гроші. У росіян була такса - за дорослого 1 тис. $, за дитину - 3 тис. Це була вже налагоджена практика у них. Виглядало це наступним чином: мої знайомі звідти, які хотіли виїхати, скидали мені номер картки, я переказував туди гроші зі своєї зарплати і вони платили цим місцевим вимогалам. Мені особисто вдалося таким чином вивезти 2 сім’ї і це коштувало загалом 8 тис $. Їх довозили до крайнього блокпоста на лінії розмежування, проводили через нього, потім залишали посеред дороги і казали: все йдіть на українську територію.

Ми познайомились у 2014 році, коли довгий час стояли в Старобільську і околицях, потім підтримували зв’язок, спілкувалися час від часу, вітали зі святами. Зараз ці жінки з дітьми у Польщі. Ще була родина з Херсона, яку теж вдалося вивезти. Чоловік з цієї сім’ї пішов воювати, потім повернувся і помер вже тут від інфаркту. Йому навіть не було ще 40 років. Я його особисто не знав, це далека родина мого знайомого. А в мене який такий дурний характер, що я нікому не можу відмовити, коли просять.

Ти приймав активну участь у Революції Гідності, був на Груші, 20 лютого на Інститутській. Чи цікавився ти до цього політикою, або брав участь у громадському житті до Майдану?

Абсолютно ні. Я захоплювався вуличною романтикою, серйозно займався спортом, зокрема бойовим гопаком. Ми цілодобово сиділи в спортзалах, качалися, це було модно і круто мати рельєфне треноване тіло. Мав свій невеликий будівельний бізнес.

Як ти потрапив на Майдан?

Ми приїхали в центр Львова і сиділи в кафе «Княжий келих» поблизу пам’ятника Шевченка. І тоді я почув, як зі сцени говорять, що в Києві побили студентів і що зі Львова їде 10 тисяч людей на Майдан. І я кажу своїм хлопцям: «Тут 10 тис козаків їде до Києва беркутів бити, а ми що осторонь стоятимемо? Їдемо теж!» І ми рвонули на Майдан. Якраз потрапили на марш мільйонів і віче 1 грудня 2013 року. Цілу ніч після віче ми просиділи на Майдані, очікували, що можуть бути якісь силові дії, штурм з боку міліції. Почали тягати лавки і будувати імпровізовані барикади. Зранку нам кажуть: у вас тут нормальна компанія зібралася — будете сотнею. Знайдіть когось, хто буде за головного. Так ми стали 5 сотнею Самооборони Майдану. Сотником вибрали Ігоря Солонинка.

Того самого, якого потім звинуватили у вбивстві беркутівців?

Так, того самого. Він з початком повномасштабки пішов на фронт, зараз уже звільнився. По тій справі з беркутами його наразі не рухають, поки війна. І почалася вся ця майданівська романтика, бочки, чергування. Ми жили в наметі на Майдані. Мали свій прапор, розробили і носили свої шеврони. Згодом окремі бізнесмени зі Львова винаймали для нас житло, де ми могли помитися, відпочити.

На Майдані я познайомився з Віталіком Максимкіним, потім він став моїм кумом.

Також у нашій сотні був Віталій Марків, якого згодом судили в Італії за несправедливим звинуваченням у вбивстві іноземного кореспондента під час бойових дій поблизу Карачуна. Він ходив по Майдану, шукав до кого приєднатися і лишився у нас, бо знайшов спільну мову. Ми з ним пройшли всю революцію разом. Він відрізнявся від інших. Не мав жодних поганих звичок, не вживав алкголю, не палив, не матюкався, був дуже вихованим. Мене вразила його історія, адже він повернувся з Італії, де прожив усе свідоме життя, спеціально щоб прийняти участь в Майдані. У нього на грудях було татуювання з картою України. Він був дуже патріотичним, начитаним, інтелігентним. Мав таку рису: перед тим як вийти на вулицю півгодини крутився перед зеркалом, поправляв щось. Хлопці його підколювали через це. Казали: що ти там поправляєш ту бандану стільки часу, навіщо тобі той ланцюг на шиї. А це була його родзинка.

Які були ваші функції на Майдані?

Передусім ми охороняли нашу барикаду, яка знаходилась неподалік Консерваторії на вильоті з вул. Городецького. Ми ніколи не слухали політиків, які виступали зі сцени. Коли Солонинко почав з ними крутитися, то нам це не сподобалося і його зняли. Пригадую раз була зустріч у Профспілках. Яценюк прийшов і такий з ходу: «Холопи, я сказав: тихо!» Мені це дуже не сподобалось, я вийшов звідти, прийшов Кличко, а він же кумиром тоді був, я дуже любив спорт, серйозно займався. І поки ми фотографувались з ним, знову в коридор вийшов Сеня Яценюк, і я почув тоді від нього дослівно фразу: «Лохи вигребуть!»

Я був на Майдані з 1 грудня до кінця квітня. Додому приїжджав час від часу на вихідні, на свята. Ми були одними з останніх, хто залишався на Майдані. Солонинка з сотника потім зняли, бо він почав надто близько спілкуватись з Парубієм та іншими, і менше займатися своїми обов’язками. Сотником обрали Ігоря Сала «Махна». Він був розумним, начитаним, але недостатньо рішучим аби піти нагору до політиків і висловити там нашу позицію. На той час ми вже мали вимоги. Адже після втечі Януковича політики заповзялися ділити посади і про Майдан всі раптом забули. Лише відправляли майданівців на війну. Ми казали: «Ми також підемо на війну, але спершу розберемось тут».

В мене вдома були обшуки вже після Майдану, десь у липні. Це було пов’язано з подіями Ночі гніву у Львові, в яких я також приймав участь. Поліцейські шукали зниклу тоді з райвідділів зброю. Ми з побратимами і однодумцями навіть були змушені на тиждень виїхати з дому і жили на одній закинутій турбазі, поки тривали всі ці обшуки і поки намагались встановити алібі. До мене телефонували, викликали на допити, але я їм відповідав, що в країні війна, йдіть воюйте замість пресувати нас. Я пригадую, як тихо і спокійно було в місті, коли всі менти зникли і поховались після Ночі гніву, а активісти патрулювали порядок і безпеку.

Коли почалась Ніч гніву я був вдома, потім поїхав у центр, а звідти вже до частини ВВ на Стрийську. Я почав кидати там бруківку, каміння — мав практику з Майдану. Далі ВВшники намагалися прорватися на БТРі через ворота, ми не дозволили. Потім приїхала група людей в балаклавах, я бачив як вони прив’язали огорожу і вирвали її за допомогою автомобіля. А потім почали палити будівлю. Хто це був, я не знаю.

Після цього ми поїхали в обласне управління МВС, були біля Прокуратури. Коли ми приїхали до СБУ, то я вже там намагався заспокоїти мітингувальників і переконати їх припинити погроми.

Думаю ти погодишся, що той факт викрадення зброї з львівських райвідділів теж відіграв свою роль у перемозі Майдану. Адже чутки про те, що викрадені сотні одиниць стволів, які повезли на Майдан і з яких вбиватимуть «Беркут» мали великий деморалізуючий вплив на правоохоронців? Чи потрапила хоч частина цієї зброї на Майдан?

Так, частина викраденої з райвідділів зброї дійсно опинилась в Києві, але невелика. Конкретно захоплену зброю з в/ч ВВ і райвідділів тоді контролювала «Свобода».

Взагалі я вважаю, що саме вимушене застосування майданівцями вогнепальної зброї для оборони, змусило "беркут" зрештою відступити з Майдану.

Знаю, що ти був на Груші, коли почалась гаряча фаза протистояння… Як ти думаєш, чому взагалі до цього дійшло?

Я думаю, що влада зробила ставку на те, що якщо вони добряче налякають, застосують силу, то мітингувальники розбіжаться. Якби Янукович здав назад, то люди б розійшлися і сутичок не було. Але вони не залишили нам вибору.

Ми приїхали на Грушу, думаючи, що це буде чесний бій. Потім побачили, що стріляють феєрверками і одразу теж організували феєрверки, робили коктейлі. Спершу до них до речі, скептично ставились, а потім, особливо коли вже в лютому з допомогою коктейлів спалили БТР всі зрозуміли, що це серйозна зброя. В нас у сотні були люди, до функцій яких належало постійно виготовляти запальні суміші.

Ми завжди трималися разом, наш підрозділ легко впізнати на фото, бо в нас були однакові зелені щити із червоними хрестами. Ми робили з них таку своєрідну бойову черепашку і під її прикриттям йшли вперед, щоб кинути в беркутівців бруківку чи коктейль, вистрелити з фаєра. Ми несли з собою ящики з коктейлями за щитами і потім хлопці з підпаленими пляшками з сумішшю, бруківкою вибігали вже з-за самої черепахи.

Під час цих випадів я отримав пошкодження ноги — розірвалася граната з примотаними до неї цвяхами і різним залізяччям, ще один з наших хлопців — Андрій «Пух» отримав поранення. Нас з Пухом перев’язали тоді у нашому штабному медпункті, який знаходився у приміщенні магазину Helen Marlen.

Ти був на Майдані 20 лютого, коли почався відступ "Беркуту". Як це все виглядало?

Це був переломний момент. Після того, як беркутівці відступили, народ побіг вперед. Задум був такий, щоб водночас добігти до ментів з різних боків.

Я також помчав разом з усіма. Добіг до Жовтневого, спустився звідти донизу на Інститутську. Допоміг винести хлопця з простреленою ногою. Біля стели зустрівся з нашими і ми побігли в готель «Україна», тому що була інформація про те, що звідти стріляють. Ми нікого не знайшли, лише якихось журналістів, які злякались, ну бо ми ж і двері вибивали там. Пригадую, що бачив отвір від кулі у вікні на сходовій клітці, що виходила на вулицю. Тобто силовики стріляли по готелю! І ми після того, як зрозуміли, що вони стріляють, почали пригинатися вже там під вікнами.

Чи бачив ти особисто хто стріляв на Інститутській?

Коли я вибіг до Жовтневого, то побачив як лежить людина у формі і тримає перед собою на тринозі автоматичну зброю. Мені здається, що це не була СВД (снайперська гвинтівка Драгунова), а щось інше. А зверху над ним стояла інша людина у чорній формі з автоматом Калашникова. Я почав показувати руками і кричати: не стріляй! І тоді той, що лежав, пустив переді мною по землі чергу. Я бачив як відскакувала земля від куль, а той хто стояв стріляв по дереву, аж гілки попадали на землю. І в той же час я бачив згори, як внизу на Інститутській впав поранений хлопець, як потекла кров, інші підхопили його і почали виносити.

З готелю ми бачили, що на дахах є снайпери, але вони лише лежали та спостерігали. А стріляли автоматчики, які були за бетонними блоками і камазами вище по вулиці (бійці спецроти київського «Беркуту» - авт.)

В той час мені здавалося, що це найгірше, що мені доведеться побачити з бойових дій. Як біля тебе падає смертельно пораненина людина, як підстрибує земля по якій випустили чергу з автомата. В 21 ст. в центрі Європи, під камерами… Це було дуже жорстоко.

Ви лишались на Майдані до квітня, а потім фактично були змушені поїхати додому? Я пригадую той час, особливо як дехто кричав, що на Майдані залишились одні бомжі… Це дуже неприємно було.

Після розстрілу 20 лютого і втечі Януковича на Майдані дійсно з’явилися різні незрозумілі угрупування. Але з початком війни багато хто пішов на фронт. Але частина активістів залишались на Майдані, бо ми все ж мали надію, що вимоги Майдану мають бути почуті політиками і що люди повинні контролювати владу. Тим більше йшло до виборів…

Я пригадую як 22 чи 23 лютого хтось із політиків, здається це був Турчинов, вийшов на сцену і сказав: все, розходимось. Майдан переміг, до побачення, можете їхати додому. Мене це дуже обурило, бо виглядало це саме так, що політики пішли ділити між собою посади, а людей на Майдані просто використали…

Саме так, тому ми й залишалися на Майдані. Я був впевнений, що до нас, як учасників Революції Гідності є якась повага, і хтось із керівництва прийде до нас на розмову. Але до нас прислали якогось чувака, який передав нам слова Авакова: «Ви або звідси їдете самі, або ми вас звідси виженемо силою!» Взагалі, з усіх політиків, яких особисто бачив, найбільш зла аура була саме в Авакова. Якби закрив очі, то бачив би на його місці чорта.

Як ти думаєш, чи після війни військові, зокрема ветерани, волонтери потраплять до політики. Особливо навчені помилками, які були після Майдану, коли різні хороші люди, учасники РГ замість того, щоб об’єднатися, розпорошилися і пішли на вибори до ВР у складі різних партій - хтось із "Самопоміччю", хтось з партією Порошенка, а хтось самостійно?

Я не вірю в це. Ми навіть пробували зареєструвати свою політичну силу і не змогли цього зробити. Система сформована так, що потрапити в сам реєстр політичних партій дуже складно. Хоча я обома руками підтримую те, що необхідно об’єднуватись.

Мої покійні баба з дідом колись казали мені, що сила трактується тільки як єдність. Тому я абсолютно погоджуюсь, що ветеранам, майданівцям, волонтерам, активістам треба об’єднуватись в єдину силу аби мати вплив і відігравати роль в житті держави. На Майдані мені теж пропонували мандат і при цьому казали: від тебе нічого не вимагається, лише присутність у списку. Я не був готовим до цього.

У нас наприклад є організація «Суспільство майбутнього», до якої входить багато хороших освічених хлопців і я б у Львові робив на них ставку. Антон Петрівський дуже патріотичний і розумний чоловік. Ідеологом організації був вже покійний Юрій Руф - дуже потужна постать. Він вмів знайти такі слова, що всі сиділи і мовчки його слухали. Він міг надихати. Про такий як Руф говорять - один на мільйон. Мединський Назар, який мене дуже цікавить як особистість. Василь Галамай - простий, щирий і правильний, в якого є багато якостей, які б реально давали змогу керувати так як треба, передусім чесність. Я думаю, що Львів лише виграє, якщо ці люди, якщо вони дасть Бог доживуть до перемоги і матимуть змогу брати участь у виборах.

Я готовий бути в самому кінці, аби лише всі інші стояли рівно. Водночас я ніколи не мав стільки питань і проблем з однодумцями, як після 2014 року. Одні пішли в кримінал, інші в політику, ще хтось продався за гроші, а мораль залишилась в одиниць.

Розкажи трохи про свій досвід служби у ЗСУ та участі в бойвих діях під час АТО. Ти пішов до армії добровольцем?

Я завжди мрів потрапити до війська. З дитинства уявляв, що служитиму у військовій частині навпроти Податкової. Я не знав навіть точно, хто саме там дислокується, не знав, що таке ВДВ, як раніше називали Десантно-штурмові війська. Мені подобалось бачити, коли проходив поруч, як вони ходять у формі, тренуються.

Я почав готуватись до рекрутингу у 80-ту ДШБр. Хтось з наших хлопців пішов у Нацгвардію, дехто в «Азов». Я теж був у них на співбесіді, але зрозумів, що це трохи не мій світогляд. І коли 80-ка оголосила про набір добровольців, я одразу ж зголосився і став десантником. Тоді ми виконували завдання в Луганській області: в Щасті, Золотому, на 32-му блокпості, звільняли Кримське, яке було в окупації.

Але повторюсь: у 2022 році були дні, коли впродовж доби у нас було більше бойових зіткнень, ніж за увесь 2014 рік. У 2015 році вже було все спокійно, у нас був лише один бойовий виїзд на Золоте. Ми копали окопи, облаштовували позиції, займались вдосконаленням і вивченням різних видів зброї. Підтримували дух місцевого населення. Вони в більшості своїй були за Україну.

Раз була кумедна ситуація. Приїхав якось у Кримське Генадій Москаль, на той час голова ОДА, з кортежем, відеокамерою. Наш комбат як був зарослий, в брудній формі пробував підійти подивитись що там. І його охорона витурила звідти. То він злий прийшов до нас і ми погнали на розбірки. Я тоді при всіх на центральній площі наважився Москалю сказати, що бойового комбата ображати не можна, не має значення якого рівня ти чиновник. А потім ще у відповідь на його питання про потреби людей сказав, що місцевим людям допомагати потрібно, пенсію дати бо вони голі-босі і ми їм допомагаємо чим можемо. І так співпало, що з цим кортежем Москаля якраз привезли пенсію. То місцеві подумали, мабуть, що це я їм цю пенсію вибив, і після того вони мене там сприймали як вождя якогось)) Через кілька днів до нас прийшли місцеві — старші жінки і чоловіки і кажуть: «Юрочка, мы здесь посоветовались и решили. Мы вам здесь дом дадим, только не уезжайте отсюда!»

Попри те, що багато людей підтримувало Україну, я ніде не бачив такого стрьомного краю, як Донбас. Хоч я б питав в першу чергу не з них, а з влади, яка за 30 років незалежності не зробила нічого, щоб принести туди ідею Україну. Там церква одна на 3–4 села, вагончик з куполом, куди ніхто не ходить. Зате пам’ятники красной армії величезні і блищать…

Як ти вважаєш, дивлячись на сучасну ситуацію на фронті, які перспективи війни? Бо часто можна почути, що ми програємо. Мабуть багатьом зрозуміло вже, що вийти на кордони 1991 року наразі немає змоги. Що для тебе означатиме перемога України у війні?

Перемогу кожен буде відчувати по-своєму. Дуже важко буде переконати маму покійного бійця чи дітей, які не дочекались батьків, що ось ми перемогли - гордіться. Для мене в цій війні ми точно не програли. Ми не воюємо з Молдавією, Білорусією чи Польщею. Руских реально багато. Як далі розвиватимуться події на фронті я не знаю. Народ себе показав і проявив, тепер влада мусить себе проявити. Зараз я звинувачуватиму лише владу, якщо на фронті ситуація буде розвиватися в бік програшу.

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.

Матеріал вперше був опублікований 16.07.2024 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.