Автор: Олена Чебелюк

24 січня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу українських позицій під Вугледаром загинув воїн, майданівець, громадський активіст Олег Собченко з м. Корсунь-Шевченківський на Черкащині. 

Олег був активним учасником Революції Гідності, у 2014–2016 роках добровольцем воював на сході у складі батальйону «Азов». Був результативним снайпером. З початком повномасштабного вторгнення служив аеророзвідником у складі 72 ОМБр.

27 січня 2014-го Олег отримав тяжкі поранення, коли тітушки і «Беркут» розігнали майданівців під Черкаською ОДА. Того дня з Києва на підтримку черкащан приїхали представники Автомайдану. Серед них і Олег. Однією з головних вимог було звільнити протестувальників затриманих 23-24 січня, коли після кількагодинного штурму майданівці змогли зайти в ОДА, але невдовзі були змушені відступити через контратаку "Беркуту", що супроводжувалась жорстоким побиттям людей при "зачистці" прилеглої території.

Коли активісти підступили ближче, на них кинулися з кийками беркутівці. Частину затримали, багатьох поранили. Олег мав можливість утекти, як зробила більшість, але побачивши, як тітушки по-звірячому лупцюють хлопця, кинувся рятувати його і потрапив під роздачу «Беркуту» – йому проламали голову і зламали ногу, загалом завдали близько 30 ударів.

Пораненого Олега таємно вивезли спершу на Закарпаття, а згодом до Львова, де він переховувався 10 днів.

Згодом слідство встановило, що мирних протестувальників тієї ночі били і калічили луганські і черкаські беркутівці. Олег Собченко проходив у цій справі як один з потерпілих.

23 червня 2021 року суддя Соснівського районного суду міста Черкаси Сергій Бащенко у справі побиття протестувальників і журналістів перед Черкаською ОДА 23-27 січня 2014 року ухвалив вирок командиру луганського "Беркуту" Валерію Костенку – 4 роки позбавлення волі без права обіймати посади в правоохоронних органах строком на 3 роки. 

Суд визнав його винним за ч. 1 ст. 171 Кримінального кодексу (Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів) і ч. 2 ст. 365 КК (Перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу). 

Вирок був винесений заочно. Обвинувачений перебуває в розшуку. Від початку війни на Донбасі у 2014 році луганський «Беркут» у повному складі разом з командиром перейшов на бік російських найманців. Костенко воював проти України і станом на 2019 рік очолював підрозділ спецпризначення так званої "народної міліції ЛНР".

20 лютого 2019 р. за громадянську мужність, самовіддане відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, виявлені під час Революції Гідності, плідну громадську та волонтерську діяльність Олег Собченко отримав орден «За мужність» III ступеня.

Олег Собченко доклав чимало зусиль, аби була встановлена справедливість у справах Майдану, брав участь у багатьох пікетах і акціях з вимогами припинити саботаж.

Справою честі для нього стало притягнення до відповідальності винних у жорстокому вбивстві побратима і земляка – журналіста Василя Сергієнка. 

57-річного Василя Сергієнка – лідера районної «Самооборони Майдану» в Корсуні-Шевченківському – викрали, жорстоко катували і вбили у квітні 2014 року. Олег очолив пошукову групу, яка гарячим слідом знайшла тіло майданівця – його закопали в лісі недалеко від села Виграїв. Ноги Сергієнка були зв’язані скотчем, а руки закуті в наручники. На тілі виявили 19 ножових поранень, зафіксували перелом черепа, щелепи і ребра, гематоми й синці. Згідно з експертизою, смерть наступила через аспірацію (вдихання) крові після травми голови.

Детально про цю справу можна прочитати у нашій статті "Моя свободо - ти мене веди! Пам’яті Василя Сергієнка - Героя Небесної Сотні, закатованого після Майдану".

Олег Собченко та інші побратими Василя пов'язували вбивство Сергієнка з його принциповою позицією, активною громадською і журналістською діяльністю, спрямованою на викриття недоброчесних чиновників та місцевих олігархів. Зокрема було відомо, що він збирав матеріали про незаконну діяльність голови Черкаської ОДА, ставленика клану Януковичів Сергія Тулуба, а також нардепа-олігарха і земельного магната Геннадія Бобова, виступав на мітингах з вимогою позбавити його званння Героя України. Під час Майдану Бобов, на той час член Партії регіонів, голосував за «диктаторські закони».

Олег Собченко, розповідав у одному з інтерв’ю:

"Бобов призначив нам зустріч. Якби не вбивство Василя, через день-два ми могли б з ним зустрітися. Ми вже вигнали всю місцеву владу, яку він ставив при Януковичі. 1 березня змусили усіх писати заяви на звільнення. А 2 березня на базі «Модуса» відбувся той самий «сходняк», зафіксований у журналі [реєстрації відвідувачів на базі Модуса], на якому був присутній старший в групі вбивць. І вже з середини березня, як вони самі свідчили, вони почали стежити за Сергієнком. Вони точно вирішили щось робити з самообороною. Думаю, що Василя обрали тому що він серед нас був найбільш активним. Вони пробували нас купити, але ми, в тому числі Василь, послали їх лісом. І вони не бачили іншого виходу. Спершу вони хотіли тіло Васі закопати, аби він просто зник".

Після вбивства Сергієнка Олег Собченко доклав багато зусиль для того, щоб були знайдені і покарані вбивці Василя. Дочекатися вироку у цій справі він так і не встиг...

«Я в певному сенсі по-хорошому заздрила Василю Сергієнку, заздрила, що в нього є друг – Собченко Олег. Щось у цьому є, коли на випадок твого вбивства існує людина, яка знайде по гарячих слідах твоє свіжо закопане тіло і витягне на світло і те тіло, і всю історію вбивства. Аж до замовника. Переб'є чувакам усю малину і на п'ятнадцять років наперед не дасть спокійно жити твоїм убивцям. Дасть свідчення. Підтримуватиме дружину, подружиться з адвокатом. Виколупає мозок слідчим і прокурорам. Ходитиме на суди. Приводитиме журналістів. Судитиметься із замовником за те, щоб називати речі своїми іменами, а вбивць – вбивцями.

Олег був членом команди Благодійного фонду "Героїка", мета якого – зберегти пам’ять про захисників України періоду визвольних змагань 1917–1919 рр. Багато років допомагав у відновленні меморіалів та могил вояків армії УНР. Як тесляр і каменяр власноруч працював над реставрацією пам’ятників.

Брав участь у Мовному майдані, як екоактивіст і директор благодійного фонду Save Ros боровся за порятунок річки Рось. Друзі та побратими відзначають його принциповість, гострий розум, щирість, оптимізм і чудове почуття гумору.

З першого дня повномасштабного вторгнення Олег опинився на фронті. Служив на посаді радіотелефоніста самохідної артилерійської батареї, а фактично був аеророзвідником у складі 72 окремої механізованої бригади ім. Чорних Запорожців. За його плечима сотні розвіданих російських позицій і наведень нашої артилерії. 

Побратим Олега Ігор Луценко пригадує: «У складі невеликої групи добровольців ми поїхали на війну ще у 2014-му, у квітні. Собченко провоював понад півтора року в першу фазу, був результативним снайпером, мав непоганий досвід контактних боїв. Його знання й уміння були безцінними в перші хаотичні тижні великої війни. Завдяки йому я лишився тоді живий. Загалом ми працювали як екіпаж аеророзвідки перші 10 місяців повномасштабки».

Коли російські війська намагалися прорватися до Києва, Олег слушної миті взяв на себе командування – і українські воїни мінімальними силами змогли відбити атаку морпіхів 155 бригади морської піхоти ЗС РФ у напрямку Мощуна та перешкодили ворогу взяти під контроль дамбу на річці Ірпінь.

Олег розповідав про ці події восени в інтерв’ю Укрінформу: «24 лютого мені зателефонував Ігор Луценко, якого прикомандирували до однієї з рот 72 бригади – і того ж дня ми були на позиціях. 1 березня прибули в район Козаровичів для проведення аеророзвідки на позиції біля дамби. Це дуже важливий напрям, а обороняло його лише 7 вояків з нашої бригади. З них двоє сиділо в секреті за 400 метрів від головної позиції, на тому боці дамби. Підняли дрон у повітря, й одразу бачимо: по дамбі в наш бік йде група вояків, 15 осіб. Спочатку сумнівалися, чи не наші гурівці бува, бо поруч з позиціями стояв їхній порожній бус. Потім ще одна група висунулася. Чомусь наш секрет мовчав до останнього. Згодом з'ясували, що зв'язку з ними не було, бо радіостанція сіла, а коли хлопці почали стріляти, то стало ясно, що йде ворог.

Ми відкрили з флангів загороджувальний вогонь, щоб не зачепити своїх. Я бігав між флангами з калашем і снайперською гвинтівкою — намагався показати ворогу, що нас більше, ніж є насправді. Що здивувало — старшина, який мав би командувати боєм, без попередження побіг до того секрету. Загинув одразу, бо росіяни обійшли наш секрет з тилу. Довелося взяти командування на себе. Завдяки квадрокоптеру, який висів над полем бою, розуміли, де дві групи ворожої піхоти. Наказую механіку-водієві БМП виїхати вперед і відкрити вогонь. Але він не їде, бо наша БМП не заводиться, а лише стріляє. Зрештою відкрили вогонь по бетонних стовпах над групою піхоти (це моя імпровізація). Шматки бетону розліталися й лупили їх не гірше від осколків. Та й роботу гармати-тридцятки ні з чим не сплутаєш. За якийсь час відступили до нас два бійці з нашого секрету. Один поранений (позивний Колос, саме він убив ворожого гранатометника на початку бою).

Росіяни під обстрілом втекли за майданчик у ярок. Потім по них приїхав БТР – і вони забралися остаточно. Бій тривав лише 20-30 хвилин, але небезпека захоплення дамби була величезною, добре, що ми відбились. Потім до нас щодня стало прибувати підкріплення. На певному етапі ворог зрозумів, що йому цю позицію не взяти, тож ці місця почали змішувати з землею артударами».

За відвагу виявлену під час цього бою в квітні 2022 р. Олега Собченка нагороджено орденом «За мужність» ІІ ст.

Розповідаючи про бої на Київщині, Олег також поділився яскравими спогадами про те, як йому з побратимами-аеророзвідниками вдалося виявити колону ворожої бронетехніки, яка рухалася в напрямку Мощуна і замаскувалася у лісі неподалік села. Координати оперативно передали українським артилеристам і той лісок накрили пакетом з Граду. Одна із ракет прицільно влучила у БМД-4, відбулася яскрава детонація, яку нашим бійцям вдалося гарно зафіксувати на відео.

В тому ж інтерв'ю Олег пригадує і те, як сутужно українським захисникам було на початку, коли росіяни тотально переважали ЗСУ в кількості артилерійського озброєння: "Головною силою, яка наносила нам втрати, була їхня артилерія, яка переважала нашу в десятки разі. Було десь півтори чи дві доби, коли наша артилерія на цьому напрямку мовчала зовсім. Перевага ворога була настільки потужною! Їхні орлани постійно висіли над місцями, звідки могла працювати наша артилерія і як тільки наші нечисленні засоби (артилерії) виїжджали на позицію, вони одразу отримували артилерійське ураження від противника. І тому вони були змушені припинити працювати щоб зберегти хоча б те, що є".

Ще один випадок початку вторгнення, коли Олег проявив непересічну сміливість: у сірій зоні поруч з Мощуном виявили два покинуті бронеавтомобілі. Незважаючи на ризик замінування транспорту, Олег вирішив з'ясувати, що там. Виявилося, що авто українські, а в них – дорогий професійний тепловізор, 6 пускових установок ПТРК «Скіф» (модернізована експортна версія ПТРК «Стугна-П») і 24 ракети до них. Олег з побратимами забрали їх на наші позиції.

Про все це він у подробицях написав на своєму Fb:

«Добре, раз ви так просите, розповім вам про власну "ракетну програму")) (як у Адіка майже). Пару днів тому цей епізод моїх пригод завершився успішно.

В перший день мого прибуття на фронт звернув увагу на пару застряглих броньовиків у сірій зоні попереду наших позицій. Спитав бійців- що то, і чи ходив туди хтось. Може їх витягти? Сказали що ну його нах, може бути заміновано, і взагалі можуть стріляти.(кажу- і я можу стріляти))

На перший погляд, дійсно, воно таке собі, але і панцерники були на вигляд цілі, нові і кцпські- яскраво зеленого кольору без пікселя. Пішов, гарно роздивляючись під ноги. Між машинами в траві лежав трос, видно, що намагалися один іншого витягати. Зі сторони позицій свнсбк одні двері були привідчинені, я обережно по кілька міліметрів іх відчинив- і бачу, що панцерник трохи не під дах вантажений ракетами до ПТУРів, пусковими модулями до них, а попри двері лежить на підлозі чималий зелений ящик, з написом "тепловізор"(пізніше я дізнався, що він такий потужний-один на все наше військо). Джек- пот, одним словом. Панцерники Варта і ПТУРи Скіф були наші, а не рашистів.

Другий панцерник був завантажений так само, лише тепловізора там не було. Як при всіх авіанальотах і бойових діях це майно і панцерники вціліли- не знаю, мабуть це чудо.
Навечір погодили з командиром рятувальну операцію, Ігор Луценко передивився "передок" дроном, щоб не було кцпв поряд, і я повів по-темному 5 бійців, і майно з прямої видимості противника винесли - всього 6 пускових комплексів і 24 ракети. Кілька мільйонів доларів народного, дуже потрібного на війні майна.

Екс-депутатка, а з початком великої війни військовослужбовець ЗСУ Тетяна Чорновол уже після смерті Олега написала, що знайдені "Скіфи" він передав їй – ними її підрозділ успішно нищив техніку ворога.

Пізніше у вищезгаданому інтерв'ю Укрінформу Олег пояснював, чому, на його думку, росіяни були змушені відступити з Київщини і відмовитися від наміру захопити українську столицю: "Вони не витягнули логістику. У них усе йде добре, коли є поруч вільний аеропорт, а ще краще — залізниця. Тоді є підвезення снарядів цілодобово. А тут прилетіти не могли, бо відразу збили б. Залізницю їм не вдалося захопити, оскільки оборону тримали великі міста — Житомир, Чернігів. На Чернігівщині на колони нападали партизани, та й частини ЗСУ били. Доставка боєприпасів і пального автотранспортом перетворилася для росіян на головний біль. Плюс противник, тобто ми, лише посилював натиск. А ще постійно прибувала вода з річки Ірпінь і підтоплювала їхні переправи. У певний момент вони зрозуміли, що краще піти. Це було раціональне рішення". 

Після звільнення Київщини Олег воював на Харківщині, його підрозділ брав участь у боях за Старий Салтів, звільняв населені пункти Перемога, Українка, Байрак, Тернова. Там вони навіть виходили до державного кордону. Потім були бої під Лисичанськом, а крайні місяці – на Донеччині.

Загинув 24 січня 2023 р. внаслідок артилерійського обстрілу українських позицій під Вугледаром. У Олега залишилися дружина і донька.

Посмертно Олег став повним кавалером ордену "За мужність" - 16 серпня Указом Президента України №488/2023 за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Олега Собченка нагороджено (посмертно) орденом "За мужність" І ступеня.

Ми щодня втрачаємо найкращих і найсвітліших людей…

Вічна пам’ять і шана Герою України!

У скороченому вигляді стаття вперше була опублікована 13.02.2023 на сайті видання Лівий Берег під назвою "Пам'яті воїна Олега Собченка".