Автор: Олена Чебелюк

У 1990 році Іван закінчив школу. В юності займався ліпкою, мріяв стати зубним техніком. Але вступити до медичного училища йому не вдалося. Впродовж 1993–1996 років навчався у Львівському техніко-економічному коледжі Національного університету "Львівська політехніка" за спеціальністю "монтаж, обслуга устаткування і системи газопостачання".

У 1992 році Іван вперше одружився, через рік народилася донька Ярина. На жаль, сімейне життя не склалося і подружжя невдовзі розлучилося.

У другій половині 1990-х, після завершення навчання, Іван поїхав на заробітки за кордон. Працював півтори року на кінному заводі в Німеччині.

Упродовж 2006–2011 років їздив на роботу до Польщі, де зокрема співпрацював із вроцлавською фірмою "Чайка".

З другою дружиною Наталею, з якою Іван створив сім’ю в 1998 році, придбали павільйон на місцевому ринку і почали займатися роздрібною торгівлею одягом а також виховували двох дітей - сина Павла та дочку Лілію.

«Чоловік говорив завжди мало, але чітко. Діти розуміли його бездоганно, із процесом виховання проблем ніколи не виникало. Пригадую, як у першу ніч, коли ми принесли нашу старшу доньку з пологового будинку додому, я ще не вміла з нею належно обходитись - малеча плакала вночі, вередувала. Дивлюсь: він прокинувся — раз-два, перепеленав, все зробив. Я уявити не могла, що такі чоловіки бувають». - пригадує дружина Наталя.

Придбавши землю, Іван з дружиною починає будувати дім для своє сім’ї. Спочатку власноручно зробив пластиліновий макет, а згодом втілив мрію в реальність.

Іван завжди вирізнявся патріотизмом і чіткою громадянською позицією. Коли в листопаді 2004 року, після сфальсифікованих результатів президентських виборів, почались масові протести, що увійшли в історію під назвою «Помаранчева революція», Іван Бльок одразу ж поїхав до Києва. На Майдані стояв до перемоги, відстоюючи гарантоване Конституцією право народу на справедливий і чесний вибір. Їздив спостерігачем у Луганськ під час виборів Президента України.

На Революцію Гідності Іван вперше поїхав одразу після розгону студентів 30 листопада 2013-го, згодом їздив ще кілька разів. За словами матері, син неодноразово повторював, що надалі в Україні так бути не може, і потрібно щось змінювати. Передусім він мав на увазі беззаконня, корупцію і проросійську політику тогочасної влади.

На Майдані Іван записався до 1-ї Львівської сотні Самооборони Майдану. Мав псевдо «Тур». Обороняв барикаду на Інститутській уночі 11 грудня, коли силовики здійснили спробу штурму Майдану. Зранку того ж дня Іван Бльок брав участь у відбитті беркутівської атаки на КМДА.

Товариш Руслан Паращич пригадує: «Іван завжди був активістом, він не з тих, хто багато говорить. Якщо треба було їхати, то сідав - і їхав. Тому на Майдані він був багато разів. Інколи їхав так, аби жінка не дізналася. Бачив, що люди пасивні, що на Майдан переважно їдуть одні й ті самі по п’ять-десять разів. Говорив, що якби народ був більш активним, то протистояння могло б закінчитися значно швидше».

Також Івана неприємно вражала пасивність і бездіяльність опозиційних політиків.

Після прийняття так званих «диктаторських законів» 16 січня 2014 і початку активного протистояння на вулиці Грушевського, Іван знову поїхав до Києва. Не раз перебував в епіцентрі подій, приховуючи це від рідних.

Останнього разу, разом з побратимами з рідного міста, Іван вирушив на Майдан 19 лютого, незважаючи на прохання рідних залишитися вдома.

«Побачивши, що відбувається в Києві, Іван шалено нервував. Бігав по хаті, не відходив від телевізора, обходив по колу стіл десятки разів, одним словом, не знаходив собі місця. Вирішив для себе, що повинен їхати. І тут я, власне, зрозуміла, що його ніякими силами не втримаєш. Було лячно, але не відпустити його ми не могли. Іван був радий до сліз, що ми підтримали його в цьому і не стали на заваді». - пригадує дружина.

У той день, прощаючись з донькою, Іван ніби відчував, що станеться, просив бути чемними і слухати маму. Сказав: «Вона сильна, і ви все зможете». На запитання: "А ти?" відповів: «Я обов’язково вернусь. Героєм».

До Києва приїхав на світанку 20 лютого. Співробітники ДАІ перекривали шлях протестувальникам, які поспішали на допомогу Майдану, тому з околиць столиці до середмістя допомогли дістатися місцеві автомайданівці. Друзі, які приїхали разом з Іваном з Городка, розповідали, що під час шикування на території наметового містечка, виявили, що товариша немає поруч. На той час він вже був біля сцени.

Незадовго до 9 години ранку 20 лютого «Беркут» раптово почав відступати з Майдану. Іван був серед перших протестувальників, які одразу ж побігли вперед, буквально наступаючи на п’яти силовикам, що відходили догори Інститутською. Рідні згадують, що коли востаннє телефонували до нього в той момент, то чули, як він кричить: "Вперед! Вперед!"

Під курткою Іван Бльок мав виготовлений братом Олегом Андреїшином із металевих пластин бронежилет, на голові синій шолом, а на руках - жовті налокітники (згодом саме вони допомогли ідентифікувати його на фото і відео).

Разом з побратимами він минув барикаду «Львівська брама» під мостом і дійшов до пішохідного переходу навпроти готелю «Україна». Там передова група наступаючих майданівців, серед яких був також Іван Бльок, опинилася під прицільним вогнем озброєних автоматами силовиків, які знаходились на верхньому майданчику біля Жовтневого палацу. Після того, як було вбито трьох Героїв Небесної Сотні і ще декілька людей зазнали поранень, майданівці були змушені відійти за міст.

Після цього Іван піднімається по схилу наверх, до Жовтневого палацу. Біля квіткового годинника затримується, активно жестикулює, закликаючи побратимів нести більше «коктейлів Молотова» (цей момент зафіксований на відео з 07:19).

Піднявшись, майданівці пішли вперед вздовж пішохідної алеї по лівій стороні вулиці Інститутської. Попереду відступали силовики, зокрема бійці спецроти київського полку міліції особливого призначення «Беркут» в чорній формі, з жовтими скотчевими пов’язками на руках. Вони зайняли позиції за барикадою з бетонних блоків і вантажівок, якою була перекрита вулиця вище станції метро "Хрещатик", і відкрили прицільний вогонь по беззбройних людях.

Близько 9:30 Іван Бльок отримав наскрізне вогнепальне поранення в живіт. Ще живого, побратими занесли його до Жовтневого палацу, де його серце, на жаль, зупинилося.

Згідно висновку СМЕ смертельне поранення Іван Бльок отримав із нарізної вогнепальної зброї кулею калібру 7.62х39 мм. Саме такими кулями стріляли беркутівці спецроти, озброєні автоматами АКМС.

Івану Бльоку було 40 років… Похований у рідному місті Городок на Львівщині.

* * * * * *

Сестра Івана Світлана до третьої річниці загибелі брата написала дуже зворушливу і щиру присвяту його пам’яті:

- Ми дуже часто згадуємо Тебе, розмовляємо про Тебе. Ці відчуття, що Ти біля нас і нас оберігаєш не згасли, а стали ще сильніші.

Як нам бракує Тебе!

Серце розривається, коли дивишся на Павлика і знаєш, що він ніколи не зможе поговорити з Тобою як мужчина з мужчиною. Скільки б усього Ти міг його навчити, порадити йому, потішити у важкі хвилини. Ти був би для нього найкращим учителем, наставником, захисником. А саме головне — Ти б любив його так, як ніхто ніколи не полюбить. Любов’ю батька до сина, не показуючи цього, як це робить жінка, мама Наталя. Ти хотів дати і зробити для них усе, що було у Твоїх можливостях і навіть більше, щоб вони були щасливими. Цей вислів про Тебе: «Давайте своїм дітям удвічі менше грошей і проводьте з ними удвічі більше часу» . Ти з дрібничок умів робити свято і це ніколи не стреться з їхньої і нашої пам’яті.

Ніколи не забуду , як на саморобному човні Ти возив не тільки своїх дітей , але й сусідських по річці Верещиця, яка протікає біля Твоєї хати. Ти казав: «Ті враження які Ти переживаєш у дитинстві є найчудовіші», «Що колись вони виростуть і будуть згадувати дядька Івана, який возив їх на Човні».

А гойдалку, яку ти зробив на дереві і гойдав усіх дітей і дорослих і мене заставив сісти, щоб відчути політ, вдихнути на повні груди і розслабитись. І я була щаслива, що послухала Тебе.

Так, це дрібнички порівняно з тим, що відбувається у нашому житті, але напевно, тільки такі прекрасні моменти і називається щастям. І це було справжнім щастям жити поруч з Тобою.

А як Ти любив забавлятися і забавляти своїх друзів . Якщо намічалася якась подія , чи свято яке відбувалося у вас вдома, Ти переживав хотів щоб усім було комфортно і весело. І не тільки вдома, а на будь якій події, під кінець Ти навіть говорив віршами які складав на ходу, усім було весело. Ти був «душею компанії».

А як ти любив танцювати, особливо у парі з коханою. І цей танець перетворювався на витвір, а Наталя ставала лялькою у Твоїх руках. Та не тільки в танці ви розуміли і відчували один одного й по життю, ви були підтримкою і опорою один для одного. Але ця любов ніколи не була на показ ,тільки між вами двома. А зі сторони було видно велику повагу.

Але це мізер, щоб розповісти про Тебе.

Пригадую маленькі Твої непорозуміння з Лілею, як Ти хотів усвідомити їй, що у її віці саме головне навчання. Але у неї, як у кожної дівчинки 13 років з’явилася перша симпатія і вона не дуже хотіла Тебе слухати. Але ми усі проходили таке і навіть Ти. За один день, як Тебе не стало Ліля відразу стала дорослою. І вирішила, що ці слова про навчання, про краще європейське життя, про яке Ти мріяв для них, вона має втілити в життя. Вона працює над собою, важко вчиться далеко від дому, і розраховує тільки сама на себе і на свої сили. «Бо ніхто цього не зробить за Тебе , якщо Ти не зробиш сама» — це Твої слова. Вона дуже хоче ,щоб Твоя мрія здійснилась і знає, що вона немає права схибити .

Ти не хотів помирати, я знаю. Ти лиш хотів кращого життя для своїх дітей і для всієї України. Щиро вірив, що це можливо зробити, скинувши цю верхівку зла. Тому і поїхав на майдан не за гонорарами, чи Славою.

Ти віддав Своє життя за своїх ближніх, за нас, за своїх друзів , а це найбільша жертва. Ми згадуємо Тебе у наших молитвах і віддаємо шану Богові за Тебе.

Ми любимо Тебе! Ти наша Гордість! Ти наша Совість! Слава Герою Небесної Сотні Івану Бльоку! Слава Небесній Сотні!

З любов’ю сестричка. 17.02.2017 р.

Вічна пам’ять і слава Герою України!

Матеріал вперше був опублікований 17.07.2023 на Medium-платформі Музею Гідності у Львові.