Skip to main content

Віталій Дерех

Автор: Олена Чебелюк

 Воїн, майданівець, журналіст, рятувальник, пластун, мандрівник, байкер, екстремал і справжній відчайдух. У нього було яскраве життя сповнене цікавих, часто небезпечних пригод і непересічного досвіду. 

Життя, у якому були улюблені гірські походи і досвід виживання у дикій природі, мотоцикли і мандри на край світу. Був Майдан – його перша війна, коли Віталію довелося під кулями виносити поранених і вбитих. Згодом - досвід війни з московитами у 2014-2015 рр. у складі батальйону «Айдар», робота рятувальником у цивільному житті і зрештою, після початку повномасштабного вторгнення - Велика війна.

В лютому-березні 2022-го у складі розвідгруп Віталій виконував завдання на окупованих територіях Київської та Житомирської областей. З квітня 2022 року, вже як молодший сержант і командир протитанкового відділення протитанкової батареї 3-го батальйону 1-ї Окремої бригади спеціального призначення ім. Івана Богуна, приймав участь у бойових діях на східному фронті під Попасною і на Світлодарській дузі.

34-річний Віталій Дерех загинув 28 травня 2022-го року внаслідок авіаудару поблизу села Луганське Бахмутського району.

Через рік, 8 липня 2023 -го, йому посмертно присвоїли звання Герой України з врученням ордену «Золота Зірка».

Віталій під час боїв під Попасною в травні 2022. Фото: Едуард Ростковський.


- Віталік був «солдатом» у найкращому розумінні цього слова. Особливо ж коли говорити про такі поняття, як кодекс честі воїна, офіцера, лицарський дух - це те, що найбільше пасувало до його суті. Він був одним з найкращих воїнів, яких я знав.

За своєю суттю Віталік - рятівник. І він завжди був першим, коли потрібно було когось рятувати. - говорить про друга побратим Петро Шкутяк.

"Дерех був дуже колоритною, нестандартною і шаленою людиною!" - такі слова найчастіше можна почути від людей, які його знали. А також про те, що він був вільним. Передусім від умовностей і правил, що їх накладає на нас соціум. Вільним від рамок, у яких прийнято жити, поводитись чи працювати.

Ця стаття - про Героя України Віталія Дереха, про його Майдан та Війну. А також про те, чим він жив, горів, що чудив та чим займався у цивільному житті.

* * * * *

Віталій Дерех народився 3 вересня 1987 року в Тернополі. Навчався у місцевій середній школі №6.

Мама Олександра працювала в Ощадбанку, батько Мирослав – викладачем у Галицькому коледжі ім. В. Чорновола. Мав старшого на 4 роки брата Олега.

У дитинстві Віталік був допитливим, непосидючим, іноді неслухняним хлопчиком, який завжди прагнув більше дізнатися про навколишній світ. Він добре вчився у школі, мав чудову пам’ять, але сфера його інтересів та зацікавлень була значно ширшою, ніж пропонувала стандартна шкільна програма.

«Він був цікавою, неординарною дитиною. Коли був малим, то спробував певно усі гуртки, крім музичної школи. Йому було все цікаво.

Мав схильність до гуманітарних предметів, особливо до історії, літератури. Також любив хімію, біологію. В певний час, вже в старших класах, всерйоз зацікавився медициною, вивчив усю будову людини. У нього був товариш, який навчався у медакадемії, то він брав його з собою, давав книжки з медицини. Віталік робив операції жабам, пересаджував їм серце.) - розповідає мама.

- Син змалечку був дуже самостійним, його з дитинства приваблював екстрим і різноманітні пригоди. Але він завжди старався, щоб я не знала про його витівки чи експерименти.

Коли він навчався у 7 чи 8 класі, то взяв участь у пішому марафоні на 100 км. А мені сказав, що вони з «Пластом» йдуть на прощу у Зарваницю. А насправді він записався у дорослу команду марафонців, де був наймолодшим учасником. І зранку по радіо я почула, що марафон виграв наймолодший учасник Дерех Віталій.

Його дідусь, а мій тато Богдан був виселений у Сибір, сім’ї дали заледве 2 години на збори. У хаті, яку відібрала радянська влада, влаштували Будинок культури. І тато йому в дитинстві розповідав про це все. Пригадую, як у віці трьох років він палицею стукав по стіні і кричав: Бий москалів! У нього цей патріотизм і прагнення справедливості були з дитинства. Це, мабуть, мій тато йому передав. І він змалечку знав, що росіяни це зло, які приносять зло нашій нації і країні.

Пам’ятаю, коли він ходив у перший клас, то ми по телевізору дивились передачу, здається це була «Песня года», і Віталік підійшов і каже: «Чому ви слухаєте ці російські пісні? Невже не розумієте, що вони  задурманюють нам голову і нав’язують своє? Краще слухайте англійську, німецьку музику, українську. Тільки не російську!» - ділиться спогадами про сина мама.


У семирічному віці Віталік вступив до «Пласту» - найстарішої української скаутської організації.

Належав до гуртка «Сірі вовки» 29-го куреня ім. Ю. Старосольського. Мав пластове псевдо «Сало». Членом цього ж гуртка був і його друг Віктор Гурняк «Гартік» (Герой України, загинув на Луганщині 19 жовтня 2014). Згодом друзі долучаються до створення у Тернополі нового пластового куреня – 77-го ім. І. Гавдиди. Віктор був у ньому курінним, а Віталій – курінним писарем та виховником.

«Коли ми були юнаками, у нас в "Пласті" виховували якості розвідників, то ми з Гартіком мали завдання дійти до Зарваниці з Тернополя, але не прямою знаною дорогою, а щоб нас ніхто не побачив. Ми замаскувалися, розмалювали обличчя...

Залишилося фото, зроблене ще на "мильничку", де ми із ним стоїмо закамуфльовані на фоні жовтого колосся і синього неба», – пригадував Віталій спільні з Віктором юнацькі пластові пригоди (з книги Ірини Вовк «Віктор Гурняк»).

«Пласт» мав великий вплив на формування особистості Віталія, що підтверджують його біографія і слова близьких про те, що пластування було для нього стилем життя і допомогло навчитися вмінню виживати за будь-яких умов. І ці вміння він регулярно використовував та охоче передавав іншим.

«Зготувати їжу із будь-чого, облаштувати місце ночівлі будь-де, навчити цьому будь-кого, почуватись комфортно за будь-яких обставин, постояти за себе і свою правду та вижити у будь-якій ситуації. Ну чи майже у будь-якій, як бачимо у результаті. Поводитись гідно і вигадливо водночас, вільно імпровізувати у всіх своїх проявах, водночас орієнтуватись у межах допустимого, аби нікого не образити. Сильно, красно, обережно, бистро! - отак було завжди». – пише у своїх спогадах кохана Віталія Дарця Веретюк.

Впродовж всього життя Віталій Дерех залишався активним членом «Пласту». Мав псевдо «Сало». Вже як старший пластун-скоб належав до куреня «Орден Залізної Остроги». Багато разів був учасником, а згодом організатором та інструктором численних вишкільних таборів в Україні (найвідоміший з них військово-патріотичний табір "Легіон") та за кордоном.

Друзі пригадують, як Віталій влаштовував гутірки чи проводив практичні навчання з умов виживання у дикій природі. Навчав розпалювати багаття за допомогою єдиного сірника, ділився лайфхаками, як знайти їжу в лісі. Учасники його тренінгів їли смажених слимаків чи равликів, підпалювали і гасили один на одному одяг, отримували різноманітні знання і навики, володіння якими одного дня може врятувати життя.

За словами Дарини Веретюк, Віталій прагнув, аби якомога більша кількість людей могла дати собі раду за найекстремальніших умов: вміла поводитись із вогнепальною та холодною зброєю, вибухівкою, орієнтуватись у місті та на пересіченій місцевості, скористатись системою альпіністичного страхування тощо.

"Я знаю багатьох відважних та божевільних людей. І якби я робив якийсь рейтинг, Віталій Дерех точно входив би в ТОП-3, – розповідав пластун-військовик Віктор-Микола Гаврилюк після загибелі Віталія. – Я чув про нього ще до нашого знайомства у 2012 році на таборі, де він був інструктором з мінно-вибухової безпеки. Одна з перших гутірок була про те, як гасити людей, які палають. Як пізніше показав досвід Революції гідності, ця гутірка була дуже корисна і марно не минула. Дерех надихав, був там, де мав бути, і робив те, що хотів робити. Я захоплювався історіями про його шалені пригоди. Вони завжди були на межі. Вчора пригода скінчилась".

Легенда про те, як він робив хімічний дослід і задимів все приміщення тернопільського "Пласту", і пожежників, які приїхали туди на виклик сусідів, дуже довго була його візитною карткою.

З дитинства Віталій цікавився військовою справою, зокрема саперною.

Юрій Юзич, один із його виховників у Пласті, пригадував, як шукав і купляв для нього спеціальну літературу щодо теорії і практики застосування вибухових речовин. Від «кухонної книги» до методичних посібників МВС.

Згодом ці навики йому довелося розширити і багато разів застосовувати на війні.


Після закінчення школи Віталій Дерех навчався у Галицькому коледжі ім. В. Чорновола (спеціальність «Видавнича справа та редагування»). У 2006-му році вступив до Академії друкарства у Львові, де здобув фах редактора. Після завершення навчання почав працювати у тернопільському виданні «20 хвилин».

В юності писав оповідання та знімав короткометражні документальні фільми, відео-колажі та аніме. У своїх творах поєднував епатаж, оригінальність сюжету, сарказм, який часто набирав форми стьобу та сюрреалізм.

Віталік з другом під час зйомок однієї з короткометражних стрічок. Фото: Юрій Суходоляк.

У житті Віталія було багато різноманітних зацікавлень та нетривіального досвіду. Він ніколи не зупинявся перед тим, щоб спробувати щось нове і нестандартне.

Найповніше про Віталія Дереха як особистість, його улюблені заняття і захоплення, незвичні, а подекуди навіть небезпечні хобі написала його дівчина Дарця Веретюк. 

Про речі, які наповнювали його життя, мали значення, зміст і зрештою формували його дивовижно багатогранну і вражаючу особистість. Вона ж дуже тонко і пронизливо написала про його характер, уподобання, здібності і про те, що насправді під яскравим образом веселого і в дошку свого хлопця ховалася сумна і дуже тонка натура.

«Левова частка матеріалів по загибелі воїнів завжди є про війну, їхні бої, фронтові історії і власне фінальну битву та смерть — така тенденція і це зрозуміло, логічно. Водночас насправді вкрай цінно пам'ятати і про їхнє життя, чим воно насичувалось, чим повнилось, що його формувало допоки загарбник черговий раз не посунув на нашу територію, чим круто змінив долі сотень тисяч людей і змусив багатьох цивільних назавжди прийняти війну у свою свідомість, навикову практику і життя загалом»,- пише Дарина.

Головною пристрастю у житті Віталія Дереха були гори, куди він намагався вибиратися при першій нагоді.

«Як тільки вдавалося викроїти кілька вільніших днів, - руки на автоматизмі пакували нехитрий туристичний скарб у наплічник, а ноги самі застрибували у зручні міцні черевики та вели до гір. Ні пора року, ні погода не мали значення. Не мали значення маршрути, а часом і карти. Не мало значення місце ночівлі і чи буде якийсь прихисток по дорозі, бо навіть взимку під відкритим небом біля триколоду доста тепло та затишно і така ночівля завжди у пріоритеті над міським ліжком. Просто брав і йшов, бо добре було йти і бачити хребти та горби рідних Карпат», - описує пристрасть Віталія до гір Дарця.

Список активностей Віталіка не обмежувався лише походами в гори. Він був з тих людей, що не могли всидіти на місці і не уявляли свого життя без адреналіну. Такий собі класичний easy rider. Намагався випробувати і освоїти все.

Особливо захоплювався мотоциклами.

«Купівля кожного з них була святом, ремонт і руки в мазуті були буденним життям, а подорожі і пробіги — цілковито виповненим щастям руху і свободи, якщо не екстазом звільнення від усього мирського. Це точно було набагато більше, ніж просто транспортний засіб і метод швидко потрапити на якусь локацію в межах області. Стрілка спідометра доповзає до 300км/год - "О, ну то хоч трохи розігнався нарешті!" І отак було зі всім, не лише з мотоциклами, ясно шо», - ділиться спогадами Дарця.

Окрім того Віталій катався на гірських лижах, займався альпінізмом, руферством, сплавами на байдарках, їздив у Чорнобильську зону відчуження і багато іншого.

«Обмежувати себе у засобах і способах руху ніколи не було на меті. Байдарки, човни, катамарани, велосипеди, мопеди, мотоцикли, квадроцикли, легкові машини, вантажівки, сміттєвози, лісовози, бетери, мотолиги, багі, кукурузники з парашутами, літаки над океанами, лижі в засніжені поля і ковзани до хокею. Рух є сенс, все. Не мав меж і обмежень у досягненні пунктів призначень та цілей, мав вигадливу уяву у пошуку засобів і чудову навикову та фізичну базу для цього.

За милу душу було піти світ за очі. Урізноманітнити гори і ліс ще чимось. Пошвендяти серед руїн колишніх промислових зон, фабрик і заводів, палаців та костелів, видертись на водонапірну вежу чи котельню, просидіти всю ніч з термосом чаю на даху міського архіву. Більше неба і тиші, більше себе, менше інших людей і шуму інфраструктур міста. У будь-якому випадку, куди б не йшов, це завжди було по-особливому і ніколи не про типові екскурсійні штуки», - пригадує Дарця Веретюк.

Віталій біля РЛС "Дуга" у місті Прип'ять в Чорнобильській зоні відчуженя. Фото: Дмитро Калита.


Іноді ці ризиковані експерименти завершувались не надто вдало. Так наприкінці 2010-го Віталій Дерех, граючи у страйкбол на промзоні, впав у шахту глибиною 10 метрів (під ним провалилась бетонна плита) і опинився в реанімації. У нього був струс мозку, пошкоджені ребра, розбита щелепа, вибитий передній зуб.

А друг Богдан Дікальчук пригадує історію, як Віталік зробив саморобну «бімбу» і друзі вирішили її випробувати у лісі. В результаті Богдан наступив на підривник і вибухівка внаслідок цього дивом не спрацювала. Бомбу того дня вони таки успішно підірвали.)

Попри таке шалене і насичене життя, Віталій Дерех немало часу витрачав на самоосвіту та навчання. Багато читав і не лише художню літературу, а й наукові посібники, чи науково-популярні статті та книги. Улюбленими жанрами була військова історія, наукова фантастика, латиноамериканські письменники, які творили в жанрі магічного реалізму.

Часто дивився наукові чи документальні відео, передусім про військову справу, зброю, історію, хімію. Щодо музичних смаків, то першість тут безумовно належала рок-музиці, водночас із задоволенням міг слухати академічну класику і терпіти не міг попси. Загалом, його смаки та уподобання були дуже широкими та різноманітними. Головним критерієм виступав не жанр, а передусім якість тих самих книг, фільмів чи музики. Важливим було те, що дозволяло самовдосконалюватись, отримувати нові знання і розширювати горизонти. І зрештою формувати світогляд.

Багато хто вважав його вчинки занадто екстравагантними, чи навіть інфантильними. Але не помітити такої яскравої і самобутньої постаті було неможливо. Занадто вирізнявся Віталій з його нестримною бурхливою енергією на тлі впорядкованого і вірного традиційним галицьким цінностям і уявленням, «як усе має бути» Тернополя.

Віталій був з тих, хто жив на повну, нехтуючи умовностями, не переймався думкою випадкових людей і ніколи не зважав на оте хрестоматійне: «а що люди скажуть?»

Про це ж влучно написала у своїх спогадах про Віталія Дарина Веретюк:

«…абсолютна свобода і повна відповідальність. Добра пам'ять і уява, непересічні аналітичні здібності та ерудованість, вміння швидко зорієнтуватись майже у будь-якій сфері. І постійне, постійне відчуття безпечності при будь-якій небезпеці.

Так, "смартест ін зе рум", іронічний, сильний, майже безстрашний і решта бонусів. Але його суть була за межею цих хрестоматійних сюжетних замальовок та історій для розповідей, не в його атрибутах типу зовнішності, зграй фанатів на орбіті, мотоциків чи форми керівника розрахунку артилерії. Він зовсім не є "правильним-прикладом-ідеалом", о ні, будьте певні, точно не з його вічними пригодами і загонами, які починались, відбувались і закінчувались дуже по-різному і не так вже й часто на його користь, скоріше навпаки.

Якщо вам виглядає, шо він завжди був хорошим, веселим і крутим,— вітаю, вам пощастило бути в його житті. Але також це означає, шо ви не жили з ним його життя.

Дарця Веретюк і Віталій Дерех.

Жесть, яку він творив та дива, які йому професійно вдавалось чинити, були співрозмірні. Але в цьому й правда. Ти або щось робиш, намагаєшся щось прожити, усвідомити, або боїшся і граєш за команду "шо люди скажуть". І вже як вибрав перше, то маєш розуміти: маятник завжди має амплітуду і відхиляється від стану "норми" і спокою рівнозначно в обидва боки».

ЇЇ слова підтверджує журналістка та подруга Віталія Настя Станко:

«Ти був дуже вільним, вільніших людей я не знала. Але разом з тим ти був дуже дисциплінованим, відданим справі, обов‘язковим і відповідальним. Я мало з ким так почувалась в безпеці, як поруч з тобою.

Але головне, що всім про тебе треба знати, що ти завжди рятував людей, ти реально був герой рятівник, як би ти зараз не кривився від всього написаного.

Ти не дозволяв, не хотів, я навіть не могла публікувати твої фото у військовій формі. Я писала завуальовані пости про твої божевільні героїчні вчинки, бо я не могла тебе тегати, ти би не хотів бути тим героєм.

Ти навіть ніколи не ходив в формі, коли виходив десь в мирне життя. Ніколи я тебе в ній поза фронтом не бачила».

Петро Шкутяк, Настя Станко і Віталій Дерех у Щасті влітку 2014.

Багато друзів і знайомих, згадуючи Віталія, говорять про його фантастичне почуття гумору, називаючи його жарти найкращими, і водночас найчорнішими з усіх, які доводилось чути. Зрештою, чи не на кожному фото він сміється, навіть регоче, дуркує, розважається. Тим більш неочікувано прочитати від його дівчини зізнання про те, що часто його показна веселість була просто маскою…

«Я таки напишу це публічно і хай собі злиться скільки хоче,— все рівно лиш мені то вислуховувати від нього. Насправді він був найсумнішим чоловіком серед усіх, кого я знала. А оце все — це бронік із шалопайської смішної, іронічної і саркастичної мішури на міцному каркасі ерудованості, вигадливості і чудової пам’яті. Дуже якісний бронік, майже непомітний, ідеально припосаджений, і ще й інвертований в обидва боки, тобто на себе теж. Про природу і наслідки його суму — хіба оце певно таки не варто прописом…»

- "Як вмістити у кілька слів усе, ким і чим ми були? Ніяк, - відповідає Дарина у відповідь на прохання розповісти їхню особисту історію. - За 15 років знайомства спробували широкий спектр соціальних ролей: від найзапекліших друзів до найближчих ворогів. Послідовність цих ролей була нелінійна і мала різну амплітуду інтенсивності. Була вся ця юнацька змагальна гра сенсами і формами спілкування. Були наприклад два роки, впродовж яких принципово не розмовляли і жили в різних містах. Була і вся доросла безмежність підтримки, щирості та близькості, про яку не дозволю собі розповідати публічно, а якби і надумала, то в словах все одно не передаси.

Можна було б, звісно, написати про хронологію відносин нас як пари, осіб протилежної статі, які разом жили. Як познайомились, чим розважались, як майже цілковито не співпадали побутовими звичками, як вчились одне в одного, які навики здобували, з чим боролись, що досліджували, над чим працювали. Про всі ці гори, вогнища, мотоцикли, книжки, фільми, музику, змагання в стрільбі і безліч іншого якісного контенту. Та це все не те, бо це про атрибути, про зовнішнє.

Ніж бути «гарною парою», важливіше бути правдиво близькими людьми, бо лиш цей фактор дозволяє зняти всі обмеження соціальних норм і рухатись за власновигаданими принципами територією, яку ви самі і створюєте власною уявою, вільно імпровізуючи. Впустити у себе, у свої дитячі спогади і страхи, у мрії та сни, у розрахунки і плани,— важче, цінніше та знаковіше, ніж формальна «правильність» відносин. Це не стільки про безпеку, як про безпечність. Нам просто пощастило співпасти точкою зору на світ, сферами інтересів, векторами і швидкістю руху з мінімальними відхиленнями, які лиш робили це партнерство цікавішим, розширювали його кругозір і фокусували на головному. Життя коротке як некролог і ємне як Всесвіт".

Дарина і Віталій. «Слава реінкарнації. Смерті нема» - напис на футболці Дарини, зроблений ще у 2019.


Віталій Дерех – журналіст.

Після закінчення навчання Віталій впродовж 8 років працював у редакції місцевого тернопільського видання «20 хвилин», що входить до групи «РІА медіа». Він виділявся серед тернопільських журналістів своїм іронічним, навіть епатажним стилем. Не лише висвітлював новини, а й не раз сам створював інфоприводи. Часто влаштовував у місті публічні перфоманси, фіксував реакцію мешканців, брав у них інтерв'ю, питав про їхнє ставлення до таких атракцій і подій, фотографував і фільмував процес.

Він плавав на надувному човні по калюжах на вулицях і подвір’ях Тернополя, влаштовував пікет під гідрометцентром, вимагаючи хорошої погоди. Ходив “бомжувати” і просити гроші на вулицях, або ж вибирався пожити у циганському таборі на околиці Тернополя. Робив це заради достовірного репортажу і щоб привернути увагу до тієї чи іншої проблеми.

«То був чи не найцікавіший період існування видання, тоді його паперову версію часто купували широкі кола читачів найрізноманітніших соціальних груп, та й на сайті переглядів та коментарів завжди було багато. Хтось рахував то ексцентричним, хтось актуальним, одні насміхались, інші захоплювалися, були такі, які засуджували чи крутили пальцем біля скроні, але й такі, що дякували і тисли руку - теж були. Одне точно - не було байдужих», - пригадує Дарина Веретюк.

Віталій плаває на човні по калюжах у Тернополі.


Колеги розповідають, що Віталік був безвідмовним і не раз виручав, коли потрібно було підготувати новину пізно ввечері чи на вихідних і, не шкодуючи епітетів, описують спільну роботу.

«Він завжди вирізнявся з-поміж інших. Його проєкти, статті завжди чіпляли та привертали увагу. Він не боявся жодних викликів ні в професії, ні в житті. Якщо хтось із редакції ні за що в житті не ліг би на землю і не просив би гроші у перехожих, не пішов би туди, де надто небезпечно, то Віталику було все під силу.

Ти сміливо йшов на такі проекти та експерименти, про які інші й подумати боялись. А ти ліз в саме пекло… Не просто заради матеріалу чи гонорару – ти просто був саме таким», - говорить головна редакторка сайту «20 хвилин» Наталія Бурлаку.

«Віталик - веселий, життєрадісний, позитивний, з тонким почуттям гумору, який мав свою родзинку у подачі журналістських матеріалів, і любитель небезпечних проектів та авантюр. Він завжди був таким, причому – у всьому. Був противником будь-яких шаблонів, релізів та офіційних збіговиськ. В його матеріалах завжди була родзинка і навіть якийсь стьоб. Він все бачив по-інакшому, брався за такі теми, що нікому іншому вони не були б під силу. Соціальні проекти-провокації, іноді навіть унікальні - це його», - пригадує регіональний видавець «RIA Медіа» Юрій Штопко.

Своїми спогадами про Віталіка поділився і колега по роботі, багаторічний друг і кум Віталіка Андрій Шкула:

"Дерех – суцільний позитив, щирість, вогонь, нетипове мислення, любов до життя. Нас поєднує спільне навчання, робота, дружба, кумівство і маса яскравих пригод. 

Пам‘ятаю, як у віці 14 років Віталік зробив вибухопакет і ми ним обсмалили пів стіни ЗАГСу. А потім втікали понад ставом від правоохоронців. Пригадую, як поїхали в мандри до Дністра, а Віталік, який мав взяти туристичне обладнання і харчі – не зробив того і ми всю ніч палили ватру, щоб не замерзнути, а на ранок – ловили рибу на сніданок. Відтоді я полюбив Дністер. Пам‘ятаю десятки наших спільних "публікацій-провокацій", де ми "скажено чудили". А потім з редакторами часто "розгрібали" наслідки чи фізично відбивались від злих і ображених.

Не забуду відрядження в "Айдар", де ще від 2014 р. воював Віталік і його мегаспокійне: «Розслабся, то наші гатять!» під вибухи снарядів, від яких тремтіли стіни.

Перед очима його посмішка з поламаною щелепою після падіння з висоти на промзоні і його "все добре" крізь стиснуті зуби. Пам‘ятатиму, як просив його стати хрещеним своєму синові, а він перепитував: "Та ти жартуєш? То ж я! Добре подумав?"… 

Я вдячний долі, що звела нас у певний час. Бо бути другом Дереха – для мене честь. Таких людей неможливо забути, тому він буде жити в наших спогадах. Він був найщирішим з усіх, кого я знав. Він прекрасна і неймовірна людина. А тепер його нема… Але в добрих спогадах, від яких буде тепло, він є назавжди…"


МАДАГАСКАР. Crazy muzungu!

Влітку 2013-го Дерех підписується на авантюрну ідею і в межах проекту «З RIA на край світу!» вирушає у екзотичну та екстремальну мандрівку до Африки і Мадагаскару. Без зворотнього квитка назад!

Символічною метою подорожі було відвідати могилу блаженного отця-єзуїта Яна Бейзима, який ще у ХІХ столітті працював з молоддю у Тернополі, а 1899 року разом з місією отців-єзуїтів поїхав на Мадагаскар. Він заснував на острові лепрозорій, завдяки якому вдалося скоротити кількість смертей від прокази в десять разів. Проте, зрештою сам священик помер від цієї недуги і був похований у цій країні.

Впродовж місяця Віталій подорожував островом лемурів та баобабів, відвідав Танзанію і Кенію, острів Занзібар. Жив у бідних кварталах в перенаселених містах, де рідко можна зустріти білу людину. Шукаючи місцевої автентики їздив у маленькі села та піднімався в гори, блукаючи у тропічних лісах і національних парках.

Віталій Дерех у парку баобабів на Мадагаскарі.


З Мадагаскару Віталій регулярно пересилав у редакцію свої репортажі, у яких змальовував туристичні принади острова, колорит і вражаючі контрасти місцевого життя, де крайня бідність, антисанітарія та злочинність межують з пафосним багатством, розкішними готелями, оточеними огорожами з колючим дротом. Де зовсім поруч – перенаселені, брудні міста і дика, приголомшлива природа. Описував свої враження про Африку, місцеву кухню, спостереження за людьми, їхнім способом життя, поведінкою.

«…білих людей, які приїжджають у Кенію, Танзанію, Уганду та деякі інші країни, називають "музунґу". Люди прямо на вулиці махають тобі руками, кричать "музунґу" і сміються! В одного туриста я навіть бачив футболку із написом: My name is not muzungu.  

А коли я навчив місцевих дітей на пляжі гратися у "Біле сонце пустелі" та допомагав засипати піском найсміливішого, то вони сміялися і кричали - Crazy muzungu!» - писав Віталік у одному з репортажів.

Віталік з місцевими дітьми на пляжі у Танзанії.

Під час подорожі Дерех не раз потрапляв у різні халепи та неприємні історії, які на щастя, завершились добре. Його двічі обікрали, поцупивши документи, гаманець, ноутбук і фототехніку, загубили багаж…

 Подробиці цих неприємних історій, як і про решту викликів, з яким довелося мати справу, він розповів лише, повернувшись до України:

 «Про те, як мене пограбували в африканських нетрях та детектив із моїм вкраденим паспортом я вирішив написати тільки після повернення додому. Адже тепер можна сказати точно, що ця історія завершилася добре.

Обікрасти білого у цій африканській країні — те саме, що подоїти корову. За час мандрівки Танзанією мене обікрали двічі…

У місті Дар ес Салам я зупинився у готелі в такому районі, куди музунгу - білі люди - заходять нечасто. Вздовж берегів висохлого русла річки, на дні якого залишилося кілька крапель води і багато болота, стоять десятки збитих із дощок хатинок. І річка, і вулиці засипані сміттям. І тут постійно куриться легенький димок — у кожній хатці готують на вугіллі якісь страви. І така вулиця — лише за кілька кроків від зведених із бетону та скла багатоповерхівок з офісами міжнародних корпорацій та офіційними установами. 

Вулицями міста європейці зазвичай пересуваються лише на таксі. Так от, близько 8-ї вечора я йшов із ноутбуком шукати Інтернет, аби надіслати статтю та фотографії в редакцію. Із собою взяв старенький фотоапарат — редакційний Canon залишив у кімнаті. І недарма. Бо, йдучи узбіччям, раптом почув позаду шум двигуна автомобіля. За секунду відчув сильний поштовх. Чоловік у кузові авто зачепив мій наплічник. Я впав на землю, лямки рюкзака відірвалися. Довкола було багато людей. Кілька чоловіків разом зі мною кинулися бігти за авто. Жінки і якісь хлопці почали голосно улюлюкати, наче індійці. А машина дуже швидко зникла у темряві…»

Так Віталій лишився без ноутбука і фотоапарата. У розташованому поруч готелі йому пояснили, що звертатись у поліцію немає сенсу – місцеві правоохоронці виїжджають лише на вбивства чи зґвалтування. А шукати його речі вони почнуть лише після того, як їм добре заплатять.

А ще через три дні на автовокзалі, коли Віталій намагався купити квиток до Кенії, у нього вкрали гаманець і паспорт.

«У супроводі крикливого натовпу я пішов до найближчого квиткового кіоску. Розпитав про автобус і уже витягнув з кишені гаманець, аби купити квиток. Та враз відчув, як хтось схопив мене за праву ногу. Спочатку подумав, що це собака. Та коли подивився униз, побачив, що мене тримає невисокий чоловік, років під 40 із сивою бородою. – описував цю історію Віталік після повернення.

- Твої черевики! Твої черевики  мають погану магію! - казав мені бородань, не відпускаючи ноги. І в той момент, коли я звернув на нього увагу, невисокий кучерявий хлопчина вихопив з моєї руки гаманець. Обидва кинулися навтьоки. Люди довкола знов почали улюлюкати. Не скидаючи наплічника, я кинувся за чоловіками. Хтось із квиткових кас побіг разом зі мною, але даремно. Чоловіки за секунду зникли у натовпі.

Я залишив свій номер телефону усім, хто був неподалік — був впевнений, що хтось із людей точно знає злодіїв. І не помилився. 

Після кількох годин у поліцейському управлінні я отримав папірець із печаткою слідчого, в якому підтверджувалося, що у мене справді вкрали паспорт. Із цим папірцем мені треба було їхати у столицю Кенії Найробі — в українське консульство. Адже у Танзанії нашої амбасади немає». - розповідав після повернення Віталій Дерех.

Вже на кордоні, коли Віталій пробував виїхати з Танзанії до Кенії, йому подзвонили з незнайомого номера і запропонували викупити його викрадений паспорт. В такий спосіб він зумів отримати свої документи назад. Це обійшлося у 50 доларів і купу втраченого часу.

Зрештою, через ці надзвичайні події, маршрут мандрівки довелося скорегувати і відмовитись від запланованих спочатку поїздок до підніжжя Кіліманджаро та в Уганду. Наприкінці серпня Віталій повернувся в Україну, подолавши майже 27 000 км.

Віталій в горах національного парку Раномафана на Мадагаскарі.

Майданівець.

 Першим досвідом протестів в житті Віталіка була участь у пішому поході сумських студентів на Київ влітку 2004-го, напередодні Помаранчевої революції. Активісти протестували проти приєднання Сумських державного і педагогічного університетів до місцевого аграрного ВНЗу під керівництвом ректора-депутата від СДПУ(о) Олександра Царенка. Віталій, на той час 15-річний студент тернопільського коледжу, був затриманий міліцією разом з іншими учасниками походу.

В листопаді 2013 р. почалися протести на Євромайдані, і Віталій з перших днів Революції опиняється у вирі подій. Їздить до Києва, приймає участь у віче на місцевому майдані в Тернополі.

Був членом 15-ї сотні «Самооборони Майдану», що складалася переважно із пластунів. Водночас працював на Майдані як журналіст. Робив репортажі з Києва, надсилав до редакції фото і відео. Йому вдалося зафіксувати на камеру деякі найважливіші події, свідком яких він став: сутички 1 грудня біля Адміністрації Президента на Банковій, коли беркутівці жорстоко розігнали і побили людей; протистояння 19 січня 2014 р. на вулиці Грушевського. Тоді під час кривавого Вогнехреща Майдан зі стадії мирного спротиву перейшов до активної фази боротьби. На відео, фрагмент якого він опублікував на своєму ютубі, чути, як рішуче налаштовані, переважно молодого віку протестувальники, скандують: «Революція!», згодом трощать вікна у захопленому автобусі силовиків і зрештою підпалюють його.

 22 січня 2014 р., в день, коли на Грушевського загинули перші Герої Небесної Сотні, Віталій знімає момент відчайдушної контратаки Майдану. Тоді протестувальники, озброєні палками, бруківкою і коктейлями Молотова, змусили відійти назад «Беркут», який пішов на штурм і відтіснив майданівців до Європейської площі.

Тоді ж, 22 січня, у фотоапарат Віталія влучила гумова куля, якими беркутівці стріляли у бік майданівців.

18 лютого разом із своєю сотнею приймав участь у «мирному наступі» на Верховну Раду.

З самого ранку 20 лютого 2014 року Віталій знаходився на передовій лінії оборони барикад біля стели на Майдані Незалежності. Кидав бруківку у бік силовиків, тримав щити.

Близько 9-ї ранку силовики раптово почали відступати з Майдану і відходити вгору вулицею Інститутською. Частина майданівців побігли вперед, переслідуючи беркутівців і намагаючись знову зайняти втрачені напередодні після розгону «мирної ходи» позиції. Відступаючи силовики кидають гранати і застосовують вогнепальну зброю. Стріляють не лише гумовими кулями, а й картеччю з помпових рушниць, пістолетів, використовують водомети. Водночас на пагорбі біля Жовтневого з’являється група силовиків у чорному одязі із жовтими пов’язками на руках – спецрота «Беркуту». Озброєні автоматами АКМС калібру 7.62х39 мм вони відкривають прицільний вогонь у бік протестувальників. З Інститутської в бік Майдану масово починають нести поранених і вбитих. Зі сцени лунають прохання: «Негайно потрібна медична допомога!»

У той день Віталій відкладає убік фотоапарат і бере до рук медичні ноші, допомагаючи рятувати з-під куль поранених та виносити вбитих. 

Віталій (попереду у коричневій куртці) допомагає виносити пораненого зранку 20 лютого. Фото: Євген Малолєтка.


Близько 10-ї години, у розпал розстрілу на Інститутській Віталій з медичними ношами опиняється на тротуарі по правому боці вулиці. Раз за разом допомагає виносити з-під обстрілу поранених і вбитих, заносить їх до готелю «Україна» і повертається назад.

Віталій Дерех з ношами на Інститутській 20 лютого 2014. Фото: Brendan Hoffman.


Серед цих поранених майданівців, яких вдалося опізнати завдяки фото і відео, були Олександр Лабецький та Анатолій Панчук. Також Віталій виносить смертельно пораненого Владислава Зубенка та вбитих Героїв Небесної Сотні Юрія Паращука і Володимира Чаплінського. Прізвища принаймні ще двох людей на даний час не вдалося встановити.

«Він витягував і рятував людей на Майдані. Подзвонив під час розстрілу. Каже: "Чувак, тут людина мертва. Снайпер його вбив. Він без документів. Але є квиток до Вінниці. Тримай фото, може впізнають люди?" Тим загиблим був наш Максим Шимко».писав у своїх спогадах про Віталія головний редактор вінницького сайту «20 хвилин» Вадим Павлов.

Без сумніву пережите в той день на Майдані справило величезний влив на Віталія, про що він згодом сам говорив у інтерв’ю, що було записане через декілька років для видавництва «Дух і літера» спільно з Інститутом національної пам’яті:

«На Майдані я був більше, як журналіст. Більше знімав. Але війна в принципі почалася для мене ще 20 лютого, на Інститутській, коли я почув: опа – там стріляють. Побіг туди, дивлюся: люди лежать. Почав їх витягувати. Біля мене падали люди - вбиті і поранені. І на руках там вмирали. Для мене це був ніби як перший бій, відповідно, я на війні набагато вже себе вільніше почував.

Тоді на Інститутській я припинив знімати і почав витягувати людей, бо все-таки людське життя важливіше, ніж зробити тих пару фотографій. Хоча зараз ті фотографії, які робили там, теж дуже важливі. Але в той момент мотивація була простою – рятувати людей.

 Фото зроблені Віталієм 20 лютого на Майдані дивіться у фотогалереї в кінці статті.

Але це дуже, дуже сильні враження, насправді, і воно затягує, типу ти не можеш пропустити того, що далі відбудеться. Це тяжко пояснити – одночасно була і цікавість, і розуміння важливості того, що там відбувається.

І насправді, водночас це дуже стрьомно… Наприклад, коли ти тащиш чувака, а він каже: "В мене чорна кров – пробита печінка, я зараз помру!" Я намагаюсь його заспокоїти, кажу: «Та ти що, все буде добре!» І тут, як в якомусь кіно, він вмирає через 20 хвилин…»

Віталій разом з побратимами виносить з Інститутської пораненого Олександра Лабецького. Ліворуч з палицею у руці - Богдан Шкодин. Фото: Ігор Коваленко/EPA.

Також Віталій пригадував, як вже на війні з’ясувалося, що багато хлопців, які служили з ним в «Айдарі» також були тоді поруч на Інститутській і допомагали рятувати поранених. Серед них зокрема тернополянин Андрій Юркевич «Грізлі» та Орест Каракевич з Дрогобича. Дехто з тих, хто вижив того страшного дня на Майдані, загинули вже після початку бойових дій на сході України.

«Я бачив Майдан, розділеним на дві частини, - розповідав 2017-го в інтерв’ю Віталій Дерех. - Був великий натовп, який просто приходив туди, а в той же час поруч були люди, які воювали. І наше суспільство зараз так само розділене. Ті події поділили моє життя і мене на «до» і «після». До того я працював журналістом. А після Майдану і війни я став зовсім іншою людиною. Працюю зараз рятувальником. Почав займатись медичною підготовкою. Бо зрозумів, якби під час тих подій я мав знання, які я маю зараз, то зміг би врятувати значно більше людей. Зараз я пройшов фахову підготовку з цивільної медицини та військової. Історія циклічна, все може повторитись. Тому раджу людям вчитись, можливо колись їхні навики врятують їхнє або чиєсь життя». 

ВІЙНА 2014-2015.

 Одразу після Революції Гідності росія анексує Крим. Розуміючи, що наближається війна і намагаючись підготуватися до неї, Віталій і його однодумці з Тернополя, з яким він разом був на Майдані, купують мисливські карабіни і вчаться з них стріляти.

В квітні 2014 Віталій разом з товаришем Петром Шкутяком вирушає на схід, на навчальну базу добровольчого батальйону «Айдар», яку облаштували на території ковбасного заводу в селі Половинкине поблизу Старобільська на Луганщині. Одразу ж з Майдану саме в "Айдар" пішло багато учасників Революції Гідності. 

Віталій пригадує, як у першу ж ніч після приїзду вони прокинулись від шаленої стрілянини. Виявилось, що це їхні побратими ледь не постріляли інших українських солдат, які привезли у розташування воду чи амуніцію, сприйнявши їх за ворога.

В травні він на короткий час повертається додому, звільняється з роботи і знову їде на фронт. Батькам не говорить, щоб зайвий раз не хвилювати і водночас прагне уникнути незручних ситуацій, коли вони будуть намагатися шукати якісь зв’язки аби добитися його переводу у безпечніше місце. Тривалий час вони думали, що син працює у Львові в газеті «Високий замок», їздить у відрядження.

На базі «Айдару» новобранці пройшли початкову військову підготовку. Також охороняли виборчі дільниці під час президентських виборів у травні 2014-го, затримували ворожі ДРГ і протидіяли місцевим зрадникам-сепаратистам, які намагалися зупиняти і не пропускати колони української військової техніки.

14 червня Віталій разом з побратимами з батальйону «Айдар» бере участь в успішному штурмі міста Щастя. Тоді українським силам вдалося взяти під контроль Луганську ТЕС і два стратегічних мости через річку Сіверський Донець. Після цього приймає участь у боях за селище Металіст.

Згодом з притаманним йому чорним гумором він не раз розповідав історію про те, як йому з побратимом довелося 2 доби пролежати під дощем в маленькому виритому наспіх окопі поруч з трупом сепаратиста, який загинув внаслідок мінометного обстрілу. Вбитого винесли, як тільки з’явилась змога, згодом зв’язались із сепаратистамии і тіло обміняли.

Офіційно в батальйоні Віталій спочатку не оформлявся, за його ж словами сподіваючись, що все за місяць-другий закінчиться, а «тоді прийдеться газони фарбувати в частині, траву стригти». Пізніше, коли почались інтенсивні бойові дії, не було змоги. Офіційно на службі в ЗСУ він оформився лише 30-серпня, до того часу воюючи неофіційним добровольцем. Схожий статус в "Айдарі" на той час мало багато добровольців.

Наступною операцією, в якій довелося брати участь Віталію, стала деблокада Луганського аеропорту. 20 липня бійці "Айдару" за підтримки танків починають штурм населених пунктів Георгіївка і Лутугине, що знаходяться за кілька кілометрів від південних околиць Луганська.

Віталій з побратимами висуваються на штурм Луганського аеропорту 18 липня 2014. Фото: Назар Волинець.

Того ж дня, невдовзі після того, як айдарівці зайшли у Георгіївку, підрозділ Віталія потрапив під мінометний обстріл ворога. Було тяжко поранено двох бійців – командира групи Олександра Косолапова – воїна-афганця, мешканця м. Щастя і друга Дереха Петра Шкутяка. Невелике уламкове поранення в стегно також отримав ще один боєць – Олексій з позивним «Крим».

Віталій, який лишився неушкодженим, зумів вчасно надати першу домедичну допомогу пораненим побратимам, викликати допомогу і забезпечити пораненим вчасну евакуацію.

Про ці події він згодом розповідав у інтерв’ю, записаному для Українського інституту національної пам'яті:

«Ми полягали в землю і я ніби, як в сповільненій зйомці, бачу міну, що падає позаду моїх ніг – ну, буквально,  за метр від моїх ніг, але я лежу, втискаюся в землю. Падає друга міна на дах будинку між нами і третя ще десь. Все в диму, все в цьому піску... свистить, я нічого не чую - оглушило дуже. Але та міна, що впала на будинок між нами і ще та інша, воно все на хлопців пішло, бо вони були на висоті, трошки вище.

Ми одразу виламали двері в тому будинку, залізли в підвал. Ну, бо чекали, що далі будуть нас накривати. І зразу чую в рацію, Косолапов передає: "Зола, Зола, мне ногу оторвало!"

Ми вилізаємо туди. В мене ще протитанковий гранатомет був, він там за щось ще зачепився, я загаявся, прибігаю – там лежить Косолапов, нога в нього на шкірці висить, одна повністю розкурочена, друга просто сильно покоцана. Ще й Петро Шкутяк, мій друг, лежить. У нього теж нога - відкритий перелом. Каска лежить на землі, в голові вм’ятина така нормальна, каска вроді ціла. І автомат в нього повністю розірваний...

А я перед тим проходив якесь навчання, знав принаймні трохи, що робити, почав кричати: "Так, ти роби то, ти роби то...". Перев'язував, накладали джгути – там була кровотеча. Викликали по рації "коробочки", загрузили хлопців, вони поїхали».

Олександр Косолапов.


Один із поранених - Петро Шкутяк розповідає, пригадуючи ці події:

«Коли нас із Косолаповим і ще одним бійцем поранили, до нас почали підходити хлопці, але ніхто з них не знав, що потрібно робити. Аж тут підбіг Дерех і в один момент почав надавати допомогу нам обом одночасно. Він не лише вмів це робити, а важливим є те, що в нього не було психологічного бар’єру, який часто виникає у інших, коли вони бачать пораненого і впадають у певний ступор. Віталік забинтував мені голову, вколов нам обезболююче, наклав мені правильно джгут, бо я перед цим пробував сам це зробити. І всіх інших він також привів до тями. Потім приїхала бмп, нас погрузили на броню і евакуювали. Я думаю, те, що він так швидко зорієнтувався і вчасно та професійно надав нам першу домедичну допомогу, врятувало нам здоров’я, а можливо і життя».

Після цього Віталій взяв на себе командування бійцями, які залишилися, і в супроводі танків вони відійшли до основних сил.

Наступного дня розпочався контрнаступ ворога і айдарівці разом з бійцями 80-ї ОМБШр були змушені відступити під міст. Під час відходу один з бійців отримав поранення ноги, і Віталій під обстрілом побіг покликати хлопців на допомогу:

«Прибігаю під міст, а там пробіг нормально так під обстрілом, кажу: "Блін, пацани, там ранений. Ходіть забрати". Пішли зі мною"Грек" (командир роти і близький друг Віталія Михайло Білянський, з яким вони разом воювали в «Айдарі» і згодом з перших днів повномасштабного вторгнення. 30 вересня 2022 р. Михайло Білянський зник безвісти - доп. автора) і "Грізлі". «Грізлі» - це Андрій Юркевич, з Тернополя, загинув 5 вересня на Веселій горі. Я тащив того раненого, а "Грек" прикривав. Він відкриває вогонь і поки він стріляє, я перебігаю... Ну, і так далі. І так ми відтащили того раненого всередину. Він лишився живий, потім я з ним познайомився, бо до того не знав», - розповідав Віталій.

Михайло Білянський і Віталій Дерех на блокпосту на Луганщині влітку 2014.


Контрнаступ вдалося відбити і 27 липня українські війська нарешті встановлюють повний контроль над Лутугіно. Під час бою на залізничному переїзді загинули 12 айдарівців, серед них начальник інженерної служби  «Айдару» Ігор Римар «Сірко» і підполковник Сергій Коврига «Лялік», які найбільше навчали Віталія саперній справі.

В серпні 2014 р. Віталій служить у розвідці, разом з побратимами неодноразово здійснює рейди на території, які контролює противник. Наші заходять навіть на околиці самого Луганська, а місцевим айдарівцям вдається пробратися навіть вглиб міста. В той же час він стає командиром відділення. 

Потім приймає участь у боях за Новосвітлівку і Хрящувате на кордоні з росією. Саме через ці населені пункти, які ворог неодноразово і масовано обстрілював з артилерії, РСЗВ і танків, наприкінці серпня на територію України заходить російська військова колона – починається масоване відкрите вторгнення регулярних військ. Наші змушені відступати. Після оточення і розстрілу українських підрозділів під час виходу так званим «зеленим» коридором з Іловайська, виникає загроза, що ворог може захопити й інші території, контрольовані ЗСУ.

Коли поповзли чутки, що будуть здавати Щастя, Віталій з побратимами вирішують цього не допустити і починають мінувати підходи в напрямку міста.

Ворог зупинився тоді на річці перед Щастям, і з того часу аж до початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року саме по цій лінії проходила межа між тимчасово окупованими і підконтрольними Україні територіями.

Восени на базу «Айдару» приїжджають інструктори з Литви, які проводять навчання за натівськими програмами. Віталій багато тренується сам і навчає новачків, час від часу ходить у розвідку, розміновує позиції поблизу моста біля Щастя, проходить курси медичної підготовки, опановує різні види зброї.

Віталій завжди з готовністю освоював усю нову зброю, яку вдавалося дістати, зокрема і трофейну. Це стосувалося стрільби з різних видів зброї, протитанкових керованих комплексів, саперної справи. За спогадами самого Дереха, на відміну від багатьох, він не боявся працювати з вибухівкою, мінами тощо. Базові військові навики, як то вміння правильно стріляти з автомата, переміщатися під час бою, маскуватися, повзати він мав ще до початку війни. Все інше довелося освоювати безпосередньо на місці і на власному досвіді.

«Щодо зброї, то на самому початку у нас було більше зброї, ніж потрібно. Потім стало її менше, бо багато народу, відповідно, не всі оформлені, але в нас тоді була тільки стрілецька легка зброя, ще протитанкові гранатомети. Потім почали з’являтись СПГ, які познімали з консервації, всі не дуже хотіли користуватися ними, і АГС – отака легка зброя. Насправді дуже бракувало протитанкової зброї. Бо були такі ситуації, коли ти бачиш танк на відстані близько кілометра в полі, а в тебе звичайний РПГ, а він до п'ятиста метрів. А ці самі ПТУРи, яких там на складах зараз насправді багато, це старі совєцькі, але вони добре працювали, у нас вже почали появлятися вже значно пізніше. Тоді ми вже ними навчились користуватися, там потім я вже вчив ними користуватися тих нових бійців... Але коли вони були найбільш необхідні, чомусь їх не було», - пригадував Дерех.

У жовтні 2014-го Віталій приймав участь у боях на 31 і 32 блокпостах. 

На той час, прикриваючись рішенням про перемир’я, проросійські сили заблокували українських військових, які стояли на 32-му блокпосту поблизу с. Сміле і м. Слов’яносербська. Коли Віталій з підрозділом приїхали на 31 блокпост, на той час там перебували бійці Нацгвардії (вчорашні ВВ), яким командир забороняв стріляти у відповідь на обстріли з боку сепаратистів, щоб не спровокувати їх на більш агресивні дії. Не погоджуючись з таким рішенням, Віталій з побратимами виявили в сусідній посадці позицію ворожого кулеметника, з якої він вів прицільний вогонь у напрямку блокпосту і знешкодили його. Тоді ж на 31-му блокпосту Дерех отримав травму голови, коли стрибав у окоп, рятуючись від обстрілу.

В середині жовтня українські підрозділи здійснили низку спроб пробити коридор, щоб розблокувати і вивести з 32-го блокпосту оточених побратимів. 

Серед добровольців, які поїхали на цей виїзд були Віталій Дерех і його товариш Віктор Гурняк. Зранку 19 жовтня 2014 р. Віктор загинув внаслідок мінометного обстрілу, коли вивозив поранених. 

За словами Віталія, ймовірною причиною загибелі Віктора був несправний акумулятор в машині. Вони якраз вивозили поранених і Гурняк намагався «прикурити» від іншої машини, щоб завести свою. І в цей час почався мінометний обстріл... 

«Віктор знайшов якусь іншу машину, прикурював від неї бортами. В цей момент він був цим зайнятий, і коли йому командир крикнув: "Лягай!", не почув. Всі лягли, а він ні. Можливо не почув, чи що. Тому що це доля секунди. Може не встиг зреагувати. І там всі полягали, бо мали ще досвід, а він залишився стояти і загинув…» 

Віктор Гурняк - Герой України (посмертно). Фото: Петро Задорожний.


Товариш Віталіка Петро Задорожний пригадує:

«Коли Вітьок загинув, Дерех відчував величезну провину за його смерть. Грек мені розповідав, що коли Дерех почув по рації що Вітьок 300, а потім Вітьок 200, то не повірив. А коли прийшов і побачив, то розридався. В них було до цього багато бойових втрат, і Дерех ніколи так не проявляв болю. Вітьок був його друг з дитинства, вони були в Пласті в одному гуртку і залишились близькими друзями. Пам'ятаю як з Дерехом їхали з Києва до Тернополя в машині під час похорону Вітька і він шалено переживав через зустріч з Олею і батьками. Не знаю чи він відпустив цю провину, яку носив у голові. Я з ним про це більше не говорив.

Він приховував від сім'ї, що воює. Мамі розказував легенди про роботу в Києві, хоча ходив у дуже складні операції і був надзвичайно ефективним воїном. Коли ми приїжджали до них у Щастя він завжди хотів похвалитись, який новий вибуховий пристрій придумав, чи показати відео чого чудернацького. Дерех не був відкритою людиною. Він не любив, щоб про нього публічно говорили і сам він не виступав чи розповідав про себе на публіку. Він знаходив себе у своїй творчості і чудернацьких ідеях. Він ніби перевіряв цей світ, його межі і обмеження. І точно розширював світогляд людям поруч, як мені».

Взимку 2014-2015 років підрозділ Віталія знаходився в Трьохізбенці та на дачах у Щасті. В штурмах чи активних бойових діях приймати участі більше не довелося. Виконували різноманітні завдання, ходили в розвідку тощо.

5 лютого 2015 Віталій отримав незначне осколкове поранення правого вуха і щоки внаслідок вибуху гранати (міни-розтяжки). Першу допомогу йому надали у Щасті, а згодом він два тижні перебував на лікуванні у Львові.

Потім стояли на ТЕЦ біля Щастя. Віталій пригадує, як разом з хлопцями лазив на височезні труби, щоб повісити там великі українські прапори.

Згодом його підрозділ вивели на другу лінію, де айдарівці продовжували тренування. Віталій, який на той час вже був сержантом взводу, навчав побратимів стріляти з ПТРК. 

Пригадуючи той період, Дерех скаржився, що його страшенно добивала відсутність будь-якої активності, рутина і необхідність тижнями безвилазно сидіти на одному і тому ж місці. Він називав це "перебуванням на підводному човні". Рятувалися спортом: бігали, займалися на турніках,  брусах.

"От нам навпаки не хотілось, коли нічого не відбувається, ніяких штурмів - просто сидіти. Рвалися до якихось таких штук. Що «давай, ну... давайте вже трошка щось штурмувати, воювати, давайте нам якісь завдання!». Але це, в принципі, так і відбувається переважно там, де добровольці воюють. На відміну... бо якщо людей мобілізували і вони не дуже хотіли, але, все ж таки, пішли, чи то вони пішли чисто з патріотичного обов'язку, а не з того, що у них до того є бажання, що їх, принаймні, хоч трохи адреналін тащить. Тоді вони стараються уникати, бояться того. В нас якась була взагалі атмосфера така, що всі… ну, буває, що комусь страшно було, але він старався про то не казати. Не признаватися, що йому так. А старалися: "От давайте ще щось замутимо, давайте ще там щось придумаєм, як це зробити".  А не просто: "Та нє, в нас не виходить...". І це воно допомагає, насправді. Бо тому що, тоді люди можуть і виконати своє завдання, і живими лишитися. Тим більше, що тобі адреналін допомагає дуже. А страх менше, страх, він тебе там часом сковує. А адреналін - ти дуже швидко думаєш, дуже швидко приймаєш рішення. Там в тебе час наче сповільнюється, коли якась загроза. 

І плюс гумор – коли можна сміятися зі всього, тупо зі всього, навіть з цих... Не з них... але, навіть, якщо хтось там з твоїх друзів загинув, це не означає, що ми про нього шутки не можем розказувати, які були. І це, насправді, психологічно дуже допомагає. Деколи людей трошка шокує, коли ми починаєм свої історії травити. Але я вважаю, що такий гумор то нормально". - розповідав Віталій.

В кінці літа 2015 року він звільняється з армії і повертається додому.

За участь у бойових діях впродовж 2014-2015 років Віталій Дерех був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Після демобілізації Віталій близько року працював промисловим альпіністом, потім впродовж двох років рятувальником у Мальтійській, а згодом Муніципальній службі Івано-Франківська.

Колеги пригадують, що він чудово володів навиками екстренної медичної допомоги, які отримав і неодноразово застосовував, воюючи на сході. Брав участь у міжнародних змаганнях команд рятувальників, проходив закордонні курси, проводив інструктажі для цивільних.

За спогадами Дарці Веретюк, Віталік «вмів швидко ставити пріоритети і вірно приймати рішення, від яких буквально залежали людські життя, врятував чимало військових побратимів і цивільного населення. Не вагаючись, завжди був готовий прийти на допомогу і врятувати когось хай і ціною власного життя».

На початку 2020-го підписав контракт і півроку служив у 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола, що дислокувалась у Тернополі.

Певний час працював у службі охорони ПрАТ «Тернопільський молокозавод», той що «Молокія», влітку підпрацьовував інструктором з альпінізму на дитячих патріотичних таборах «Строкаті єноти».

Віталій – інструктор з альпінізму на дитячому таборі "Строкаті єноти". Фото: Дарина Веретюк.


ВЕЛИКА ВІЙНА 2022.

*  *  *  *  *

 З кінця лютого 2022 року Віталій бере участь у обороні батьківщини. Його побратим Петро Шкутяк згадує:

«3 березня, після початку повномасштабного вторгнення ми поїхали у Житомир. Віталік вже кілька днів, як там був. Він поїхав туди за порадою когось із своїх знайомих, а потім вже ми їхали до нього. Там на той час формувалась 1-а бригада сил ССО імені Богуна, одразу видавали зброю, без учебок і т. д. Це була бригада окремого призначення, яка підпорядковувалась ТРО. Ми на той час вважали, що можемо пропустити цю стадію, оскільки вже маємо бойовий досвід і готові одразу воювати, адже на той час російські війська вже були на підступах до Києва. Офіційно мобілізовані ми були 4 березня».

Побратими Михайло Білянський, Віталій Дерех, Ігор Карабін і Петро Шкутяк. Березень 2022.


У складі мобільних розвідувально-диверсійних груп, діяльність, яких на той час координувало ГУР, Віталій займається військовою розвідкою на територіях на північний захід від Києва, в районі Житомирської траси. На той час вони вже знаходились під контролем російських військ, або ж перебували на лінії фронту.

Побратим Віталія Руслан Хандан так описує перший період повномаштабної війни і своє знайомство із Дерехом:

«Ми зустрілися на тренувальній базі в Житомирі. Це був звичайний цивільний об’єкт, але хтось навів і невдовзі там по нас прилетіло. Були поранені, але на щастя, обійшлося без загиблих.

 Разом з Віталіком ми у складі невеликих мобільних груп, які на той час підпорядковувались ССО, ходили у розвідку. Нашим завданням було виявити скупчення ворожої техніки, колони, комплекси РЛС і РЕБ тощо. Інформацію передавали командуванню і згодом по ній відпрацьовували. Виходи тривали переважно 3-4 дні, одного разу затягнулася на тиждень. Максимум за один день довелося пройти 26 км. Бойові завдання виконували поблизу Житомирської траси, в районі населених пунтів Коростишин, Овруч, Базар, Мотижин, Макарів.

Ми мали лишатися максимально непомітними і уникати зустрічей і бойових зіткнень з ворогом. Одного разу ми натрапили на ворожий підрозділ, взвод що налічував щонайменше 12 осіб. А нас було лише троє. Мусили відходити, під час відступу довелося 6 разів переходити через річку, сковану льодом, оскільки це був сам початок березня.

 На завданнях не раз доводилось ночувати у найрізноманітніших місцях, одного разу біля Людвинівки ми провели ніч у каплиці на цвинтарі.

Під час одного з виходів вдалося виявити ворожий комплекс РЕБ «Житель». Його координати були підтверджені аеророзвідкою і саму техніку знищили з Байрактара.

Дуже допомагали місцеві мешканці, відрами приносили їжу, ділились інформацією, здавали позиції росіян.

Віталік був справжнім професіоналом у тому, що стосувалося інженерно-саперної справи. Він швидко ставив розтяжки, монки під час наших виходів, а потім так само швидко і професійно все розміновував.

Був безстрашним і його безстрашність часто межувала із безвідповідальністю, через що на нього бухтіли і сердились хлопці. Наприклад міг не пригинатися під час виходів, коли це було необхідним, що з його майже двометровим ростом було дуже палівно. Або ж їхати під час завдання, не звіряючись з картою і в результаті промахнутися на 30 км…».

Після того, як росіян вибили з півночі України бригада почала переформатовуватися: створювались нові підрозділи, проводились навчання, інструктажі. Це тривало до початку квітня. Віталія призначають сержантом.

Як інструктор він готував новачків, передаючи їм свій бойовий досвід, зокрема навчаючи мінно-вибуховій справі, техніці бою тощо. Як говорить Руслан Хандан, на той час у батальйоні було тільки троє сержантів - незамінних фахівців, які займаються підготовкою новобранців.

За спогадами побратимів, попри те, що Віталік жартома міг обурюватися тим, що війна проходить десь далеко, доки йому доводиться тренувати «кривих, косих і горбатих», він дуже відповідально ставився до своїх обов’язків. В той самий час він рвався у бій.

На початку квітня підрозділ Віталія передислоковують на передову лінію фронту – під Попасну, де на той час тривали дуже тяжкі бої. Стояли на правому фланзі, в районі населених пунктів Новозванівка і Калинове-Борщувате. Там знаходились добре укріплені українські позиції ще з 2015 року, завдяки чому тривалий час  вдавалося ефективно стримувати ворога.

Коли не спостерігалось руху техніки, Віталій з побратимами ходили у розвідку, стояли на позиціях разом з піхотою, ведучи стрілкові бої з ворогом. Також доводилось виходити на бойові пости на нічні чергування.

Віталій Дерех у бліндажі під Попасною за 850 метрів до позицій ворога в квітні 2022.


Детальніше про бої, в яких приймав участь підрозділ Віталія під Попасною розповів його побратим Едуард Ростковський «Бард» - старший оператор розрахунку ПТРК «Стугна». (Сам Едуард 12 травня отримав поранення і потрапив до шпиталю. З побратимом вони більше так і не побачились - доп. автора)

«Ми стояли на одному березі річки Луганка, а на іншому, за річкою, вже були позиції ворога і вони звідти крили нас усім, чим тільки можна було. Звідти по нас багато чого літало. Дуже активно працювала авіація, їхні гелікоптери літали.

Також там було багато замінованих ділянок і Дерех займався розмінуванням і знешкодженням вибухових пристроїв, оскільки він мав відповідні знання і навики. І навчав цьому нас.

Найскладнішим було перенести "Стугну" на позицію, замаскуватись і знаходитись там, залишаючись максимально непомітним для ворога. Сидіти у засідці іноді доводилось і по три дні.

"Стугна" показала себе, як дуже ефективна зброя.

Віталік згодом багато настріляв, коли став командиром розрахунку.

Віталік був дуже доброю людиною, в усіх сенсах цього слова. Він був дуже ерудованим, добре обізнаним не лише у військовій справі, а й мав великий життєвий досвід, незважаючи на свій ще молодий вік. Його дуже цікавила історія, у вільний час він багато читав, дивився різні відео на історичну тематику. Ми багато розмовляли на ці теми, він розповідав переважно. Був дуже комунікабельним, не боявся ніколи проявляти ініціативу, надати допомогу. В нього був підхід: треба – зробимо! Пригадую ми йшли на позиції і побачили нерозірваний снаряд, то Віталік казав – на зворотному шляху маємо його обов’язково розмінувати.

Він не сидів на місці, в доброму сенсі цього слова. Допомагав, навчав і головне заспокоював. Завжди усіх тримав в тонусі. Я ні разу не спостерігав у нього страху. Мене завжди вражала його холоднокровність. Коли починалися обстріли, то Дерех завжди шукав щось поїсти. Ходив і питав, чи в когось є якась шоколадка чи печиво, щось поточити.

А ще він мав фантастичне почуття гумору, найкраще з усіх кого мені доводилось знати».

Віталій Дерех разом з Едуардом Ростковським і побратимами під Попасною на Луганщині 4 травня 2022. Фото: Едуард Ростковський.


На доказ своїх слів Едуард демонструє відео з фронту, на якому Віталій Дерех, ігноруючи звуки приходів на фоні, танцює і відривається під «Нірвану» просто на позиціях.

Після того, як 10 травня українські війська були змушені відступити від Попасної, підрозділ Віталія передислоковують на кількадесят кілометрів південніше, в район Світлодарської дуги та Миронівської ТЕС. Його призначають командиром розрахунку ПТРК «Стугна» і прикомандировують до 30-ї ОМБр, яка на той час вела бої на цьому напрямку.

Головним завданням розрахунку Дереха було забезпечити прикриття від танків та артилерії ворога, виявляти і знищувати техніку, яка висувалася в бік наших позицій.

23 травня підрозділ під керівництвом Віталія знищив колонну противника, яка перебувала приблизно на відстані 4-4.2 км. Як повідомила потім українська розвідка, це були ворожі мінометники. Робота розрахунку також потрапила на відео.

Відео, на якому зафіксовано, як розрахунок Віталія Дереха підбиває ворожу броню.


Побратим Віталія Анатолій Харченко «Вампір» розповідає:

 «Пригадую, як ми приїхали на нову позицію на Світлодарській дузі. Навпроти, на відстані 700 метрів звідти знаходились позиції ворога. Росіяни почували себе дуже впевнено, ходили в повен ріст, носили там щось і ми, в тому числі і Віталік, почали насипати по них з автоматів. Після цього вони одразу перестали так нагло і вільно пересуватися.

Одного разу Дерех зі своїм розрахунком знищив ворожий БТР-82, який розбирав позиції наших військових поблизу Миронівки. Тоді ми врятували більшість наших хлопців, по яких він працював. Один загинув, ще один досі знаходиться на реабілітації.

Якось ми намагалися поцілити їхню САУ, але на відстані 4.5 км ракета зірвалася. Так ми на практиці перевірили, що заявлена дальність роботи Стугни – 5 км не відповідає дійсності, але загалом це дуже добра і ефективна зброя.

Дерех був надзвичайно позитивною і веселою людиною, але під час бою він завжди ставав дуже зосередженим і впевненим. Він був людиною, до якої тягнулися, справжнім авторитетом, професійним сержантом. Завжди усіх підтримував, розмовляв з усіма на рівних, мав свою думку і завжди її відстоював. 

Він не раз казав, що потрібно воювати, бо хто це робитиме, як не ми?»

По позиціях, на яких ніс службу Віталій, постійно вели вогонь ворожі літаки, гелікоптери, артилерія. За 50 метрів від них впала авіабомба ФАБ 500.

Віталій у вирві від авіабомби. Фото: Едуард Ростковський.


Загибель

 З самого ранку 28 травня 2022 р. позицію поблизу селища Луганське в Бахмутському районі, на якій перебував Віталій разом із побратимами, накрили з мінометів. Було 2 прицільних влучання. Перекриття бліндажа знесло і бійці перебігли у інший, що знаходився у яру на відстані приблизно 100 метрів. Внаслідок обстрілу були контужені («Гном») і поранені з 30-ї ОМБр.

Як пригадують побратими, Дерех хотів зніматися з тих позицій і ще за два дні до загибелі звертався до командування, щоб їм дозволили передислокуватися в інше місце, але не отримав дозволу.

Після обстрілу впродовж кількох хвилин була тиша і Віталій підійшов до виходу з бліндажа оцінити ситуацію і доповісти про поранених, яким була потрібна евакуація. І саме в цей час був прильот. Він та ще один солдат (військовослужбовець 30-ї ОМБр) загинули на місці. 

За офіційним повідомленням бригади ім. Богуна, молодший сержант Віталій Дерех загинув внаслідок авіаудару. За припущенням одного з побратимів, росіяни могли вдарити по їхній позиції з птрк. Ракета пробила насип і влучила просто в бліндаж…

Віталій Дерех похований у рідному Тернополі на території Меморіального комплексу "Пантеон Героїв" на Микулинецькому кладовищі. У нього залишились мама, брат і кохана, друзі, побратими та величезна кількість людей, яких він надихнув своїм прикладом…

* * * * *

P.S.  «Якось ще у 2014 в Щасті Віталік під час розмови сказав, що "на війні взагалі немає романтики, але є своя естетика". Він мав на увазі, що на війні є якісь гарні, красиві речі. Ті ж елементи зброї можуть бути красивими. Або буває ти дивишся довкола і бачиш красиві пейзажі: соняшникові поля, сходи і заходи сонця. Ці всі речі мають свою певну красу і естетику, але насправді романтики у війні немає взагалі. В тому сенсі, як її романтизують в книгах чи фільмах. Натомість там є біль, піт, сльози, кров і смерть. Як на мене, ця його фраза дуже влучна.

Віталік за своєю суттю - передусім рятівник, і він завжди був першим, коли потрібно було когось рятувати.

Віталік був «солдатом» у найкращому розумінні цього слова. Особливо ж коли говорити про такі поняття, як кодекс честі воїна, офіцера, лицарський дух - це те, що найбільше пасувало до його суті. Він був одним з найкращих воїнів, яких я знав». – згадує про друга Петро Шкутяк.

«Він був з тих воїнів, яким ніколи нічого не треба було. Шолом старенький?  Підходить! Плитоноска без плит - «та не горить, та я маю кевлар», ше якісь там примочки - «то все панти», «воно непотрібне», «та воно мішає». Але ж їбошив рycню - як ви мрієте. Він просто не мав страху сходити на позиції ворога, піти в розвідку, наблизитись до БТРа, знищував багато (м‘яко кажучи).

Вражав факт, що орден за мужність у нього не за ті бої, що були найзапекліші.

Описати вичерпно цю особистість марна справа. Хто знає особисто, знають, інші повірте - його вклад в цю війну неоціненний. Людина національного масштабу.

Людина безмежної глибини, найдивніших і найпрактичніших навиків, знань, вмінь, креативна, інтелектуальна і тонка, найдобріша, найсміливіша. Горда знати Дереха, мати його за друга, вдячна за ті юнацькі роки, коли тусили. Хотілося більше, але здавалось що Дерех буде завжди…», - написала після загибелі Віталія його подруга Вікторія Ширяєва.


Кохана Віталія Дарина Веретюк зібрала і виклала у вільний доступ колосальний архів фото і відеоматеріалів, пов'язаних із Віталієм. Дарина також закликає усіх долучатися до наповнення архіву і збереження пам'яті про Віталія Дереха.

Герої вмирають. Але живі мають вибір пам'ятати їх. Історія варта творення, якщо є кому її знати, розуміти і уявляти продовження. Люди варті творення історії, якщо пам'ятають попередню. Він пам'ятав.


Вічна пам'ять і шана Герою України!

 

Автор: Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові. 

У скороченому вигляді матеріал вперше був опублікований 3.09.2023 на сайті видання "Новинарня" під назвою "Свобода його горіння. Пам’яті Героя України Віталія Дереха – воїна, розвідника, майданівця, пластуна, рятувальника і відчайдуха".


В роботі над публікацією використані наступні матеріали:

1. Веретюк Д. Спогади про Віталія Дереха. /https://www.facebook.com/daria.veretyuk/posts/pfbid02axWvnXLs2117wURKgTMaN8HUpRi1Ea8Udnk6YKhTzDm2PygdX2f1BU1VJJwtH3Xjl

2. Архів фото та відео-матеріалів, присвячений пам'яті Віталія Дереха.https://drive.google.com/drive/folders/1FvyOXX4uCDASQ6SGL6cA2dLwA1jyqDmR

3. Інтерв'ю Віталія Дереха про Майдан та війну 2014-2015 рр., записане Українським інститутом національної пам'яті: https://www.youtube.com/watch?v=iNHMYylIwKQ

4. Спогади побратимів і друзів Веретюк Д., Шкутяка П., Ростковського Е., Харченка А., Хандана Р., Задорожного П., Дікальчука Б. (з приватного архіву авторки).

5. Дохват М. Ті події поділили моє життя на "до" і "після", - майданівець Віталій Дерех. / https://te.20minut.ua/Podii/ti-podiyi-podilili-moe-zhittya-na-do-i-pislya-10654132.html

6. Журналіст "20 ХВИЛИН" Віталій Дерех повернувся з Африки живий і обікрадений. / https://zt.20minut.ua/iz-madagaskaru-do-ukrainy/zhurnalist-20-hvilin-vitaliy-dereh-povernuvsya-z-afriki-zhiviy-i-obikr-10292196.html

7. Терлюк І. На війні загинув журналіст з Тернопільщини Віталій Дерех. / https://suspilne.media/244435-na-vijni-zaginuv-zurnalist-z-ternopilsini-vitalij-dereh/

8. Бєлякова І. Дякуємо, що ти був у нашому житті… Пам’яті нашого колеги і друга Віталія Дереха. / https://te.20minut.ua/Podii/dyakuemo-scho-ti-buv-u-nashomu-zhitti-pamyati-nashogo-kolegi-i-druga-v-11611273.html

9. Станко Н. Спогади про Віталія Дереха. / https://www.facebook.com/nastya.stanko/posts/pfbid034ACcTDqctEGfYMLgtYVnnbZp3HKq7HJjCPX8LuwiY3fRpLFSWBGXNvmsdZ4DTpC1l


При передруку даної статті обов'язково вказувати автора і давати посилання на сайт Цифрового Архіву Майдану, як джерело. Велике прохання ставити гіперпосилання не нижче третього абзацу.

Фото зроблені Віталієм Дерехом 20 лютого на Майдані.